|
|
КОНЯРСТВО Електронний посібник |
|||||||||||||
|
|
||||||||||||||
|
10.1. Організація і форми табунного конярства 10.2. Біологічні особливості табунних коней 10.3. Формування і розміри табунів; облік у табунному конярстві 10.5. Обтяжка молодняку. Догляд за копитами, гривою і хвостом 10.6. Утримання табунних коней в різні сезони 10.7.
Особливості парувальної кампанії у табунному конярстві 10.8. Споруди і обладнання при різних формах ведення табунного
конярства 10.1. Організація і форми табунного конярства
Особливість табунного конярства
полягає в цілодобовому утриманні коней на природних
пасовищах. В останні роки табунне конярство набуває важливого значення у
зв'язку із збільшенням попиту на конину. Воно дає можливість частково
освоювати пустелі, напівпустелі та
гірські пасовища, непридатні для інших видів худоби. М'ясне
табунне конярство розвивається в районах країни, які мають великі масиви
природних пасовищ. Великі можливості розвитку цієї галузі мають Казахстан, Киргизія,
Якутія, Башкирія, Бурятія, Тува, Алтай, Хакасія, Оренбурзька, Новосибірська,
Читинська та низка
інших областей. До елементів науково обгрунтованої технології м'ясного
табунного конярства слід віднести якісне поліпшення місцевих порід коней
шляхом чистопородного розведення та застосування промислового схрещування,
впровадження раціональної структури табуна, ефективного використання пасовищ,
поліпшення годівлі коней в зимовий період не лише за рахунок використання натуральних кормів, а й шляхом
включення в раціон різних добавок. Форми табунного
конярства.
Табунне утримання коней засноване на розвитку та підтримці інстинкту
стадності, властивого всім тваринам. У зоні табунного конярства
поширені цілорічна пасовищна і культурно-табунна форми утримання коней.
Цілорічне пасовищне утримання поширене в районах м'ясного і молочного
конярства. Це найбільш примітивна форма утримання коней, бо табуни не поділяють за статтю і віком.
Підгодівлю тварин
взимку проводять лише в критичних випадках (ожеледь, хуртовини та ін.), коли
коні не можуть добувати корм з-під снігу. Догляд за кіньми обмежується зміною
пасовищ, зооветеринарною обробкою та охороною. Вкривають коней від негоди в
природних затишах, утворених ярами, лісами, чагарником, зарослями очерету,
горами, сопками. Недоліками цієї форми є залежність від кліматичних умов та
передчасна жеребність молодих кобил. В умовах цілорічного пасовищного
утримання розводять коней місцевих порід (башкирської, казахської,
бурятської, якутської та ін.). Використання жеребців-поліпшувачів у цьому
випадку ускладнюється. Конюшенно-пасовищне утримання застосовують для
вирощування як неплемінних, так і племінних коней. При
цьому в сприятливі періоди року коней пасуть, а взимку утримують у сараях та підгодовують сіном і
концентратами. Культурно-табунну
форма утримання і вирощування табунних
коней для племінних цілей розробляли
в кінних заводах з 1928 по 1935 і застосовували під час
створення
будьоннівскої, кустанайської і новокиргізської, а також під час вдосконалення донської і кабардинської порід.
Культурно-табунний спосіб відрізняється від пасовищного режимом годівлі коней
і використанням засобів їх захисту від несприятливих природних явищ. У цьому
випадку передбачається згодовування коням сіна і концентратів у ті періоди,
коли продуктивність пасовищ знижується або коли пасовища занесені глибоким
снігом під час хуртовин та ожеледиці. Для захисту коней від вітру і хуртовин,
укриття слабкого поголів’я,
проведення ранньої вижеребки кобил і утримання відлучених лошат влаштовують
навіси і повітки. У зимовий період маток годують сіном з розрахунку 14 – 20
кг на голову за добу. В сприятливу погоду їх
випускають на прогулянку, якщо немає зимових пасовищ. Лошат і кобил оберігають від випасання на
обледенілих пасовищах.
Значну увагу приділяють
вирощуванню молодняку. 10.2.Біологічні особливості
табунних коней
Під
впливом природно-кліматичних
умов у табунних коней склались біологічні особливості, не властиві заводським
породам. До них відносяться міцна конституція, висока плодючість,
сезонність розмноження, витривалість і пристосування до суворих умов зони
проживання. Молодняк табунних коней відрізняється нерівномірністю росту.
Особливості, властиві місцевим породам, знайшли відображення в їх екстер'єрі
та інтер'єрі. Табунні коні мають товсту і щільну шкіру, яка захищає їх в
літню спеку від перегрівання, а взимку від переохолодження. До зими у них відростає волосяной покрив, довжина якого досягає 9 – 12 см і більше.
Табунні коні здатні до зимового випасання; вони можуть добувати
траву з-під глибокого снігу (до 70 см) і поїдати багато видів рослин пустель
і напівпустель. Жир у коней відкладається під шкірою, на черевній стінці (шаром 4 – 5 см) і в підгривній
частини (6 – 8
см), а також на внутрішніх
органах. 10.3. Формування та розміри
табунів; облік у табунному конярстві
Формування табунів. Цей захід проводять для кращої організації пасовищного
утримання, обслуговування і охорони коней. Табуни формують за статтю та віком
– табуни маток і молодняку з роздільним утриманням жеребчиків і кобилок. По
завершенню злучної кампанії комплектують табуни жеребців-плідників. Розміри
табунів встановлюють виходячи з конкретних умов: характеру пасовищних угідь,
чисельності коней в господарстві, забезпечення водою і обслуговуючим
персоналом, напрямків конярства. Оптимальні розміри табунів у
племінних господарствах: маточні – 100 – 150 голів, молодняку – 120 –
150, жеребців-плідників – 20 – 50 голів. У господарствах м'ясного напрямку,
що мають рівнинний рельєф пасовищ, доцільно створювати табуни з 200 – 400
кобил з приплодом. У гірській місцевості звичайна чисельність табунів – 100 –
150 маток з молодняком. Облік. Первинний облік є основою зоотехнічних заходів,
спрямованих на якісне поліпшення поголів'я коней. За його
результатами в кінних заводах, на племінних фермах господарств проводять
відбір і підбір, бонітування, формування табунів, косяків, визначають результати
злучки і вижереблення, постановки коней на нагул, здійснюють відбір кобил на
кумисних фермах і оцінювання жеребців і маток за якістю потомства. Перед
початком нагулу і після його закінчення коней зважують для визначення
ефективності цього заходу та правильного нарахування заробітної плати.
Старший табунщик повинен мати інвентарний список коней табуна із зазначенням
номера (тавро), клички, масті, походження кожної тварини. Періодично має
проводитися індивідуальна перевірка коней табуна. Табунщик зобов'язаний
стежити за станом здоров'я, вгодованістю і поведінкою тварин. У племінних
господарствах ведуть інвентарний журнал, книгу реєстрації приплоду і
вирощування молодняку та ін. 10.4. Таврування коней
Всіх лошат, народжених у кінних заводах або
господарствах, піддають обов'язковому тавруванню перед відбивкою. Існує
два способи таврування коней – гарячий і холодний. Гарячий спосіб
таврування, відомий з доісторичних часів, зводиться до накладання на поверхню
шкіри коню 2 – 4 металевих тавр, розпечених до 600 – 650°С (вишневий колір).
При цьому виникає сильний опік. Згодом на місці таврування виростає волосся
чорного кольору. Холодне таврування здійснюють шляхом накладання на шкіру
коню металевих цифр, охолоджених у рідкому азоті до температури мінус 196°С. Принцип холодного таврування заснований на тому, що під
час сильного охолодження відбувається руйнування пігментоутворювальних клітин
шкіри, в результаті чого на місці накладення тавр виростає біле волосся.
Знаки, отримані методом холодного таврування, виразно видно на коні влітку і
взимку незалежно від довжини волосся. Коня таврують з лівого боку, попередньо
зафіксувавши його в клітці. Жеребчиків і кобилок поточного року народження
таврують роздільно порядковими номерами починаючи з одиниці.
Дві останні цифри народження лошати і емблему господарства
ставлять на стегні (вище колінної чашки), а інвентарний номер – на лопатці,
трохи нижче і ззаду плечелопаткового суглобу. При цьому емблему господарства
розміщують вгорі, а цифри року народження – внизу. Місце таврування повинно
бути сухим, з вистриженим волоссям. Для таврування використовують прилади
марки ПТЖ-3 і ПТЖ-4. Матрицю з набором цифр опускають у термос з рідким
азотом на 2 – 3 хв (до припинення кипіння азоту в термосі), де вона
охолоджується до необхідної температури. Охолоджене тавро накладають на підготовлену ділянку
шкіри, щільно притискають до неї і витримують 20 – 40 с. Під час таврування
коней холодним способом обслуговуючий персонал повинен бути забезпечений
спецодягом: халатами, комбінезонами, тканинними рукавицями. Для захисту очей
від можливих бризгів рідкого азоту використовують окуляри. 10.5. Обтяжка молодняку.
Догляд за копитами, гривою і хвостом
Обтяжка молодняку Привчання молодняку до недоуздка, ловлення арканом або
укрюком називають обтяжкою. У племінних господарствах до обтяжки приступають
восени після відлучення лошат від матерів, в не племінних господарствах
обтяжку молодняку проводять перед реалізацією. У табунних господарствах
м'ясного напряму обтяжці піддають тільки молодняк, призначений для ремонту
табуна. Обтяжку молодняку проводять у спеціально обладнаних сараях або базах.
Пропустивши через розкіл і надівши недоуздки, лошат заводять у сарай і
прив'язують до спеціального продольного бруса уздовж годівниць. Привід
намотують на брус таким чином, щоб довжина вільного кінця його до недоуздка
становила близько 40 см. Молодняк прив'язують на відстані 1 м один від
одного. З 1-го дня обтяжки лошат привчають до чищення солом'яним джгутом,
ходіння в приводі (на водопій), огляду копит і їх розчищення. Зазвичай на 7-й день обтяжку закінчують і починають ту
ж роботу з іншою партією неуків, чисельність якої становить 40 – 50 голів. Під час обтяжки молодняку в базу роблять кіннов'язь двометрової
висоти на стовпах, віддалених один від одного на відстань 6 м. По верху
стовпів натягують сталевий канат для прив'язування до нього молодняку.
Амортизаційна здатність такої кіннов'язі захищає
лошат від травматичних ушкоджень. У 1-й день обтяжка триває 8 – 10 год, потім
молодняк виганяють на пасовище. На 2-й день їх знову прив'язують, пропустивши
через розкіл, щоб надіти недоуздки.
В інші дні табун ганяють на водопій, після чого
повертають у баз, відловюють коней укрюком і прив'язують. До кінця обтяжки
молодняк звикає до ловлення укрюком, а перебуваючи в табунах, спокійно реагує
на неї. У період обтяжки молодняку на добу згодовують 2 – 3 кг вівса і 4 – 6
кг сіна. «Витримка» молодняку полягає в остаточному привчанні його до
постійного поводження з ним обслуговуючого персоналу, до заїздки і роботи.
Табунний молодняк привчають до заїздки в основному під сідлом. У тих
випадках, коли «витримка» проводиться відразу після обтяжки, коня сідлають з
1-го дня.
Якщо ж між обтяжкою і «витримкою» проходить досить тривалий час, то
обтяжку повторюють, змінюючи її «витримкою». Заїздку табунного молодняку слід
проводити обережно і починати з привчання до пітника. У період обтяжки і «витримки» молодняку необхідно
давати не менше 4 кг вівса і 8 кг сіна доброї якості на голову за добу. Догляд за копитами, гривою і хвостом. У племінному конярстві розчищення копит замінюють їх
обрубуванням, яке проводять в обов'язковому порядку два рази на рік: навесні та
восени. Навесні обрубують копита всім коням, крім лошат і кобил, у яких цю
операцію проводять після вижереблення. Весняну обрубку копит роблять для
того, щоб захистити тварин від травм, а копита від тріщин, заломів. Восени
перед переведенням на зимові пасовища копита обрубують всім табунним коням. Молодняку, крім того, роблять розчищення копит під час
обтяжки. Весняне та осіннє обрублення копит проводять у розколі
за допомогою спеціального ножа і дерев'яного молотка. Гриви і хвости
приводять у порядок розчісуючи їх гострим ножем і видаляючи звалене волосся.
Довгу гриву вкорочують, а хвости обрізають вище путового суглоба. 10.6. Утримання табунних
коней в різні сезони Утримання табунів у різні періоди року визначається географічними
і грунтово-кліматичними умовами. У зв'язку з цим організація використання
природних пасовищ навесні і влітку, восени і взимку істотно розрізняється. Утримання табунів навесні. На весняних пасовищах коні швидко збільшують живу масу.
Випасання табунів починають з підвищених ділянок пасовищ, там, де раніше
зійде сніговий покрив. З середини весни коней переводять на пасовища навколо
природних водойм, а з появою комах табуни знову переміщають на підвищені
ділянки. Навесні в гірських районах коней пасуть на південних схилах гір, а
коли трава на них висихає, переводять на північні схили або на альпійські
луки. У табунному конярстві весна – відповідальний і
напружений період. У цей час лошат віднімають від матерів, проводять
вижереблення і парування кобил, формують табуни і косяки, починають нагул
коней і доїння кобил. У період масового вижереблення табуни маток слід
розташовувати таким чином, щоб поблизу знаходилась водойма і тварини
випасалися окремими косяками. Слід уникати скупчення та частих перегонів
коней, бо лошата відстають від кобил, губляться, що призводить до загибелі
молодняку. Літнє утримання табунів. У зоні сухих степів і напівпустель літнє утримання
коней характеризується труднощами. Внаслідок вигорання рослинності рівень
годування коней на літніх пасовищах різко знижується. Особливо у важкому
становищі опиняються сисуни, бо молочність маток у цей час зменшується (до 5
– 7 кг на добу). Крім того, висока температура повітря,
кровосисні комахи і мухи перешкоджають випасанню табунів у день, тому їх
випасають у прохолодну пору доби – з 17 – 18 до 9 – 10 год.
Протягом нічного випасання коні два рази відпочивають:
о 22 – 23 год близько 3 год; тривалість відпочинку 1 – 1,5 год. Вдень у спеку
коней безперервно тирлують, тобто разподіляють косяками і ставлять у коло
головами всередину. Тирлівку краще проводити на підвищених ділянках пасовищ,
які добре продуваються вітром і знаходяться поблизу житла табунщиків. Під
літні пасовища відводять низинні ділянки, западини або заливи річок, поклади,
особливо пирійні. У культурно-табунному конярстві в цей період підгодовують
все поголів'я, а насамперед – жеребців-плідників, підсисних маток і молодняк.
До водопою табуни підводять повільно і не дозволяють їм тирлуватись біля
джерел води, інакше водойми будуть забруднені екскрементами. Коней гірських
порід у літній час випасають на високих полонинах (джейляу), які
характеризуються оптимальним видовим складом рослинності; пасовища не
вигорають, там немає виснажливої спеки і комах. Гірські річки і струмки –
джерела високоякісної питної води. Проте слід мати на увазі, що трави
альпійських луків бідні солями, тому коней на цих пасовищах підгодовують
сіллю. Осіннє утримання табунів. Після випадання осінніх дощів відбувається вторинна
вегетація степової рослинності. На сінокісних ділянках швидко відростає
отава. З настанням заморозків коні охоче поїдають полин (очевидно, він
втрачає гіркоту). У цей час табуни переводять на злаково-полинові пасовища і
утримують їх там до снігу. Краще організувати випасання так, щоб чергувалося
підбурювання ділянок, що розрізняються видовим складом трав. Восени необхідно
забезпечити добре нажирування коней перед тривалою і важкою зимівлею. Осіннє
нажирування закінчується в першій половині грудня, потім табуни коней
переганяють на зимові пасовища. У гірських районах табунних коней до осені
спускають з гірських пасовищ на передгірні та рівнинні. Коні взимку можуть
перебувати на плоскогір'ях. Зимове утримання табунів. Найбільш відповідальний період за цілорічного
випасання – зимове утримання коней. Всі зусилля повинні бути спрямовані на
те, щоб не допустити зниження вгодованості та загибелі поголів'я. Під зимові
пасовища відводять ділянки, які не використовують в іншу пору року. Восени
необхідно провести огляд всіх зимових пасовищ, визначити їх приблизну
продуктивність і помісячне перебування табунів на тій чи іншій ділянці.
Зимові пасовища повинні мати достатню площу та необхідний видовий склад трав.
Кращим тебеньовочним кормом для коней є полин (чорний, білоземельний,
розлогий), зі злакових – типчак, ковила, солянка, на півночі – пролівниця і
хвощ. На початку зими слід проводити випасання на пасовищах низин, балок і
западин, тому що в цих місцях після перших хуртовин накопичується багато
снігу і тебенівка стає неможливою. Потім використовують ділянки, найбільш
віддалені від зимівель. На ділянках, розташованих поблизу зимівлі, випасають
коней в останню чергу. При такому порядку випасання, пасовища будуть
використовуватись більш раціонально. Вирішальне значення для ефективності
зимового випасання має глибина сніжного покриву. Найбільш успішно тебенівку
проходять при глибині снігового покриву до 40 см, а якщо сніг пухкий – до 60
– 70 см. Молодняк добре тебенює при сніжному покриві 30 см. Підгодівля є
обов'язковою під час ожеледиці та хуртовин, особливо багатоденних. Під час
перших ознак настання хуртовин або ожеледиці коней переводять до затишей і
організовують підгодівлю сіном. Залишати табуни в сильну хуртовину на
степових пасовищах небезпечно: нерідко коні, рятуючись від холода, біжать за
вітром до повної втрати сил; у нічний час вони можуть зірватися в яри,
глибокі балки і загинути. Якщо табун застала сильна хуртовина в степу, то
табунщику необхідно вжити заходів для того, щоб підігнати його до найближчого
укриття, де є запаси сіна, і тримати до припинення хуртовини.
У штучних затишах, базах підгодівлю
краще проводити зі спеціальних пересувних годівниць шириною близько 1 м і
довжиною 4 м. З таких ясел може одночасно отримувати корм до 15 коней. Якщо ж
табун підгодовують безпосередньо на пасовищі, то сіно розкладають купами по 5
– 6 кг у шаховому порядку на відстані 6 м між ними. Щоб уникнути забруднення
сіна та закріплення умовного рефлексу на підгодівлю, місця підгодівлі весь
час змінюють. В усіх господарствах зони табунного конярства створюють
страхові запаси кормів. У табунних кінних заводах для підсисних кобил
заготовляють 15 – 20 ц сіна, для лошат до 1 року – 6 – 11, для молодняку від
1 до 3 років – 8 – 17 ц на голову. Залежно від господарських умов,
особливостей району та віку коней норми заготівлі сіна диференціюють. Річні норми концентратів становлять: для лошат – 18 ц, кобил – 3,
молодняку від 1 до 3 років – 3 – 3,5 ц на одну тварину. Під час тебенівки
за табунами необхідно стежити постійно. Якщо коні пасуться врозтіч, тихо рухаються вперед і не
звертають уваги на вітер, а сисуни не ховаються за матерів, значить, табун
наїдається і легко витримує холод. Якщо ж коні, збившись у купу, починають
тремтіти, значить, вони мерзнуть. У цьому випадку їх треба перевести у більш
захищене від вітру місце. Зимовими пасовищами для тебенівки коней в Якутії
служать отави луків і сіножатей, трав'янисті берега озер, долини річок,
болота. У кожному господарстві обов'язково повинна бути карта-схема сезонного
використання пасовищ; її складають на підставі геоботанічного обстеження
території та багаторічних спостережень. На карті позначають типи пасовищ, їх
середню багаторічну врожайність, ділянки, найбільш схильні до ожеледиці,
снігові замети, вододжерела, час придатності їх для напування, дебет води. 10.7. Особливості парувальної кампанії у табунному
конярстві Відтворення
поголів'я табунів коней. У м'ясному табунному конярстві
практикують косячне парування.
Вона полягає в тому, що
до жеребця-плідника підбирають
групу маток (25 – 30 голів), з якими він знаходиться
на пасовищі весь парувальний
сезон. Жеребець знаходить кобил у
статевій охоті і покриває їх.
Переваги косячного парування: більш
результативно покриваються молоді
кобили, економія робочої сили і висока жеребність маточного поголів'я, що досягає 95 – 100%.
З негативного боку відносять менше, ніж під час ручного парування, навантаження маток на плідника і
швидке «зношування» жеребця. Використання жеребців у варковому, а то більше в ручному паруванні нерідко
вимагає будівництва додаткових приміщень для їх утримання. Перегони ж
підсисних кобил до варків негативно позначаються на стані лошат. Підвищувати
ефективність використання жеребців у
табунному конярстві слід шляхом раціоналізації косячного парування (відбір жеребців, правильне їх
утримання, підгодівля в косяках, збільшення кількості кобил у косяку). Перед парувальною кампанією
маточне поголів'я і жеребців-плідників ретельно оглядають, вилучають з
парувального контингенту дворічних кобил, проводять дослідження
несприятливого поголів'я з деяких інфекційних захворювань, перевіряють якість
сперми жеребців-плідників, формують косяки. На початку парувальної кампанії
косячні жеребці витримують велике статеве навантаження, внаслідок чого у них
нерідко спостерігається різке зниження вгодованості, тому їх необхідно
підгодовувати, даючи за добу до 6 кг вівса. До парування допускають усіх
кобил віком
3 роки,
нормально розвинених і добре вгодованих. Переформування косяків бажано
уникати, бо
це вимагає додаткових затрат
праці. В осінній та зимовий періоди особливу увагу звертають на стан маток і
збереження їх жеребності.
Для сприятливої зимівлі важливе значення має своєчасне нажировування кобил в осінній період, що дозволяє їм
легше витримувати
холод і тебенівку. Досягають
цього своєчасною зміною пасовищ протягом року і забезпеченням маток питною
водою. Під час хуртовин та ожеледиці коней підгодовують грубими кормами і
надають їм укриття в природних або штучних затишах. За перших ознак ожеледиці лошат і кобил терміново знімають з тебенівки.
Оптимальні строки парування.
Строки парувальної кампанії кобил у м'ясному табунному конярстві встановлюють
залежно від умов зони з таким розрахунком, щоб вижереблення кобил припадало
на найбільш сприятливий час року. У зв'язку з тим, що табунне конярство
поширене в різних кліматичних зонах, строки парування кобил
диференційовані. У південних районах парування починають у квітні, далі на північ – на
початку травня, а в Якутії –
у 2-й половині травня. Строки народження лошат впливають не тільки на їх ріст
і розвиток, а й на збереження. Так, за даними І.Н. Нечаєва, збереження лошат, народжених у квітні, за період від 6 місяців до 2,5 років склала 83,3%; народжених у
травні –
80,0; червні – 81,25, липні
– тількі
50%. Велика частина пізньонароджених лошат припадала в 1-у
зиму життя. Слід зазначити, що в практиці м'ясного табунного конярства
дуже раннє
вижереблення
(лютий –
березень) також себе невиправдовує. 10.8. Споруди та обладнання
при різних формах ведення табунного конярства Спеціальні будівлі та споруди в табунних господарствах.
До них відносять: затиші, сараї, бази, обладнання джерел води і місць
водопою. Затиші служать для захисту коней від різких вітрів і сильних
хуртовин. Вони бувають природними та штучними. До природних затишей відносять
полонини, балки, схили гір, ущілини, яри, ліс, лісові посадки (лісосмуги в
степах). Останні розташовують хрестоподібно (ширина повздовжніх смуг 15 – 20
м, а поперечних – 10 – 15 м). При відсутності лісових смуг або іншого
природного укриття роблять хворостяні затиші, які найчастіше використовують у
степовій зоні. Для невеликого табуна (100 – 120 голів) потрібні затиші загальною довжиною 150 м, а для більших (150 – 200
голів) – не менше 200 м. Затиш для великого табуна краще будувати у вигляді
чотирикутника, однією стороною якого є сарай, а трьох інших – паркан з хмизу.
Сараї використовують для групового утримання молодняку
або стабунених жеребців-плідників, для раннього вижереблення кобил. Стіни
сараю роблять з місцевих матеріалів: лісу, саману, дувана, глини. Дах краще
робити глиносолом'яним, бо він більш пожежостійкий, водонепроникний,
порівняно довговічний. Підлоги в сараях найчастіше глинобитні. Якщо годівниці
розташовані біля стін, то нахил влаштовують до середини; якщо ж годівниці
встановлені посередині сараю – нахил до стін. Площу будівель
визначають з розрахунку 15 – 20 м² на кожне лоша і підсисну кобилу,
10 м² – жеребця, 6 м² – відлучене лоша. Висота стін сараю
повинна бути не менше 3 м, тому що в ньому доводиться працювати верхом. Бази
є основними виробничими будівлями в табунному конярстві. Вони бувають двох
типів: бази для утримання коней і бази-розколи. Перші призначені для денного
утримання молодняку або коней інших виробничих груп; розташовують їх біля
сараїв і будують з тих же матеріалів, що і затиші. У базах-розколах проводять
огляд табунів, ловлення коней, таврування, догляд за копитами, гривою і
хвостом, ветеринарну обробку, формування косяків, бонітування, зважування,
вимірювання та ін. Бази – це різні за формою споруди з декількома спеціально
обладненими сполученими між собою відділеннями – секціями. На фермах бази
роблять з дерев'яних конструкцій (стовпи, жердини), а в господарствах
степових районів – з саману і каменю. У приймальному базу обладнають розкіл,
який є воронкоподібним проходом, що поступово звужується. Він закінчується
кліткою, в якій фіксують і обробляють коней. Довжина клітки – 6 м, ширина –
75 – 80 см і висота – 2,5 м. З клітки кінь потрапляє в розподільний баз,
а з нього – в секції. Залежно від розміру табуна діаметр приймального база
або довжина сторони того ж база, але квадратної форми, рівна 30 – 50 м,
ширина воронки-коридору біля основи – 810 м. Довжина секції – 15 – 16 м і
ширина – 12 – 15 м. Щоб не забруднювати баз, особливо навесні та восени,
проводять канави для відводу води або влаштовують дренаж. Джерелом води для
табунних коней можуть бути природні водойми – річки, озера, струмки, а також
колодязі та скважини різних систем. Вода з будь-якого джерела повинна
відповідати певним вимогам до питної води для сільськогосподарських тварин.
Не рекомендують напувати коней з непроточних джерел, забруднених боліт,
ставків, дощових калюж. У період літньої спеки коня напувають не менше 3-ох
раз на день, а решту часу року 1 – 2 рази. Коней підганяють до водойми повільно
і пускають до корит по 25 – 30 голів, змінюючи потім одну групу на
іншу. Питання для самоконтролю 1. У чому полягає особливість табунного конярства ? 2. Назвіть форми табунного конярства. 3. Що відносять до біологічних особливостей табунних коней?
4. На якій глибині з-під снігу табунні коні здатні добувати траву?
5. Які оптимальні розміри маточних табунів у племінних господарствах?
6. Що проводять за результатами первинного обліку? 7. Назвати способи таврування коней. 8. Упродовж якого часу витримують матрицю з набором цифр у термосі з
рідким азотом? 9. Що називають обтяжкою молодняку? 10. Що таке кіннов'язь при обтяжці молодняку? 11. Як проводять обрубування копит навесні та восени? 12. Тривалість випасання табунів у літній період? 13. Назвати річні норми концентрованих кормів для табунних коней?
14. Назвати переваги косячного парування. 15. Назвати площу
будівель для табунних коней різних статево-вікових груп. |
||||||||||||||
