ОСНОВИ ЕКОЛОГІЇ

Електронний посібник

ГОЛОВНА	ТЕОРЕТИЧНІ ВІДОМОСТІ	АНОТАЦІЯ	ДОДАТКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ		ГЛОСАРІЙ	УКЛАДАЧІ

3. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

3.3. Основи економіки природокористування

3.3.1.Економіка природокористування та її основні завдання

3.3.2.Природокористування, його види та принципи

3.3.3.Визначення якості та обсягу забруднень природного середовища

3.3.4.Екологічний моніторинг та його види

3.3.5.Екологізація економіки

3.3.6.Використання та переробка відходів. Біотехнологія

3.3.1. Економіка природокористування, її основні завдання

Екологія тісно пов’язана з економікою. Економіка природокористування це один із основних розділів екології.

Економіка природокористування – це нова галузь науки, що вивчає методи найефективнішого впливу людини на природу для підтримання динамічної рівноваги, кругообігу речовин у природі.

Основні завдання економіки природокористування.

визначення збитків, завданих економіці держави, галузі, підприємству, районові, окремому приватному господарству чи конкретній особі через нераціональне природокористування, порушення законів, норм або правил охорони природи;

визначення розміру витрат, необхідних для ліквідації в найближчому й віддаленому майбутньому наслідків негативних техногенних впливів на довкілля;

оцінка абсолютної та відносної ефективності витрат на охорону й відновлення природи, вибір оптимальних варіантів природоохоронної діяльності й використання природних ресурсів;

розробка економічних методів управління природоохоронною роботою й способів стимулювання природоохоронної діяльності та екологізації виробництва.

Потрібно щоб економіка природокористування поступово переходила в економіку природозберігання.

3.3.2. Природокористування, його види та принципи

Ю.М. Куражковський

М.Ф.Реймерс

Термін «природокористування» був запропонований вперше російським екологом Ю.М. Куражковським у 1959 р. Природокористування – це регулювання всіх типів використання природних ресурсів для господарства та охорони здоров’я.

За М.Ф.Реймерсом природокористування – це сукупність всіх форм експлуатації природно-ресурсного потенціалу й заходів щодо його збереження. Це видобуток і переробка природних матеріальних та біологічних ресурсів, їх відновлення, охорона природних умов життя і природних систем.

Природокористування може бути раціональним і нераціональним.

Раціональне природокористування – це високоефективне, екологічно обґрунтоване господарювання, яке не призводить до різких змін природно-ресурсного потенціалу, а підтримує і підвищує продуктивність природних комплексів чи окремих об’єктів, облагороджує їх. Воно спрямоване на забезпечення умов існування людства і стабільного одержання матеріальних благ.

Нераціональне природокористування – це таке природокористування, в результаті якого природа втрачає здатність до самовідтворення, самоочищення й саморегулювання, порушується рівновага біосистем, вичерпуються матеріальні ресурси, погіршуються рекреаційні, оздоровчі та курортні умови, естетичні характеристики ландшафтів, умови проживання загалом.

Це екстенсивне, хижацьке ставлення до природних ресурсів (риболовний промисел, перевипас, забруднення повітря, води, ґрунтів промисловими, транспортними, енергетичними викидами та отрутохімікатами.

Нераціональне природокористування може бути як навмисним, так і випадковим, сукупним (спустошення, руйнування або пожежі пов’язані з військові діями та ін.), або бути зумовленим планово-економічними і проєктними помилками, тимчасовими й вимушеними позиками у природи (перехідні періоди будівництва нових держав, великі стихійні лиха, війни, тощо), недбалим обліком та оцінкою природних ресурсів, недосконалістю природоохоронного законодавства, вузьковідомчими підходами в розвитку економіки, недосконалістю технологій виробництв, браконьєрством, самовільною забудовою та ін.

Принципи природокористування в різні історичні періоди були різними.

Критерієм ефективності людської діяльності до середини ХХ ст. – було одержання максимальних благ за мінімальних витрат і неконтрольованої, хижацької експлуатації природних ресурсів, а головним принципом ставлення до природи – панування над нею й цілковите підкорення людині.

Після об’єктивного аналізу причин екологічних катастроф і величезних економічних втрат від нерозумного господарювання, яких людство зазнало останніми десятиліттями, стало зрозуміло, що принципи природокористування мають бути іншими, якщо ми хочемо вижити.

Тому провідним принципом природокористування нині став еколого-економічний принцип, за якого критерій ефективності господарювання формулюється так: одержання максимальних матеріальних благ з мінімальними витратами і мінімальними порушеннями природного середовища.

Але це потребує вкладання великих коштів у природоохоронну сферу, що веде до зниження прибутковості виробництва.

3.3.3. Визначення якості та обсягу забруднень природного середовища

Для з’ясування ступеня забруднення довкілля та впливу того чи іншого забруднювача (полютанта, токсиканта) на біоту й здоров’я людини, оцінки шкідливості забруднювачів і міри їхньої небезпечності, проведення екологічних експертиз довкілля сьогодні в світі використовують такі поняття:

гранично допустимі концентрації шкідливих речовин (далі – ГДК);

гранично допустимі викиди (далі – ГДВ);

гранично допустимі скиди (далі – ГДС);

гранично допустимі екологічні навантаження (далі – ГДЕН);

ступінь екологічної витривалості ландшафту (далі – СЕВЛ);

максимально допустимий рівень забруднення (далі – МДРЗ);

кризова екологічна ситуація (далі – КЕС);

санітарно-захисні зони (далі – СЗЗ).

Величини цих показників встановлюються інспекціями в законодавчому порядку на підставі комплексних наукових досліджень. Контролюються дані показники в основному міністерствами охорони здоров’я та охорони навколишнього природного середовища, а також гідрометеорологічною службою.

Додатковий контроль здійснюють служби житлово-комунального господарства, рибнагляду, геології та надр, товариствами охорони природи, громадськими організаціями.

Гранично допустимі концентрації визначаються в законодавчому порядку на основі матеріалів тривалих медичних спостережень.

Використовують два нормативи ГДК шкідливих речовин:

1. Максимальна разова доза, яка не викликає рефлекторних реакцій у людини;

2. Середньодобова ГДК – максимальна доза, що не шкідлива для людини в разі тривалої дії (місяць, рік).

Є гранично допустимі концентрації деяких шкідливих речовин у воді, повітрі, ґрунтах.

У нормативних документах різних країн ГДК часто відрізняються.

ГДК полютанта – це такий вміст забруднювача в природному середовищі, за якого не знижується працездатність і не погіршується самопочуття людей, не завдається шкода їхньому здоров’ю в разі постійних контактів, а також відсутні негативні наслідки для нащадків (включають вплив на тварин і рослини, гриби, мікроорганізми й природні угрупування).

На сьогодні визначено 3 тис. ГДК: для води – 1500, повітря – 1000, ґрунту – 300. Хоч необхідно знати 20 тис. ГДК різних забруднювачів, які виробляє людина і які негативно впливають на здоров’я та життя.

ГДВ – кількість шкідливих речовин, що не має перевищуватися під час викиду в повітря за одиницю часу, щоб ГДК повітря була не вище норми.

Для того, щоб контролювати викиди здійснюється обов’язково інвентаризація всіх джерел забруднення атмосфери, їх екологічна паспортизація й періодична екологічна експертиза. Перевіряють згідно з санітарно-захисними зонами (їх 5 класів – завширшки від 5–50 м до 1000 м і більше).

Екологічні ситуації оцінюють зі складання екологічних карт, використовують такі поняття, як екологічне навантаження, рівень техногенного навантаження.

Розрізняють кілька видів екологічних ситуацій (проблем):

критичні (кризові);

складні;

помірної складності;

близькі до нормальних;

нормальні.

Ведеться контроль шумових, вібраційних та електромагнітних забруднень, до яких звикнути, пристосуватись неможливо, а їхня дія є шкідливою.

3.3.4. Екологічний моніторинг та його види

Із збільшенням негативного впливу на довкілля всіх видів людської діяльності останніми роками виникла потреба в організації періодичних і безперервних довгострокових спостережень, оцінюванні становища в цілому. Контролюються екологічні умови як навколо окремих об’єктів – забруднювачів, так і в межах районів, регіонів, континентів, усієї планети. Склалася ціла система таких досліджень, спостережень і операцій, яку назвали екологічним моніторингом.

Екологічний моніторинг (від лат. monitor – попереджає, остерігає) – це система спостережень, оцінка і контроль стану довкілля для вироблення заходів та його захист, раціональне використання природних ресурсів, передбачення критичних екологічних ситуацій та їх запобігання, прогнозування масштабів можливих змін.

Основна мета моніторингу – об’єктивна оцінка стану довкілля, його складових в умовах досліджуваних територій, щоб залежно від цієї оцінки приймати правильні рішення щодо охорони природи, раціонального використання ресурсів.

У 1975 році під егідою ООН створено глобальну систему моніторингу.

Найважливіші питання екологічного моніторингу:

1. За чим спостерігати;

2. Як спостерігати;

3. Коли спостерігати;

4. Які головні екологічні параметри фіксувати;

5. Які висновки щодо поліпшення екологічної ситуації можна зробити.

Дані моніторингу мають допомагати в пошуку шляхів оптимізації взаємин людини і природи. Організація, нагромадження, обробка й поширення даних моніторингу мають забезпечити необхідною інформацією для вирішення управлінських завдань на різних рівнях – від окремого об’єкта до великого регіону чи всієї планети.

Екологічний моніторинг здійснюється на чотирьох рівнях.

Локальний – це стеження за конкретними об’єктами, їхнім ресурсо- та енергоспоживанням, складом та обсягами забруднень довкілля, контроль за дотриманням законів про охорону природи, станом звалищ, зберіганням мінеральних добрив і отрутохімікатів, забороненими (таємними) викидами й скидами відходів.

Регіональний (басейни великих річок, водосховищ, географічні або економічні райони чи регіони) – це виявлення шляхів міграції забруднювальних речовин (повітряні, водні), з’ясування обсягів токсикантів, що мігрують, головних джерел забруднення середовища в регіоні, вибір постійних станцій екологічного контролю, визначення головних екологічних завдань, складання регіональних планів охорони природи.

Національний – це спостереження на території країни, статистична обробка та аналіз даних про забруднення довкілля від регіональних систем, зі штучних супутників Землі та космічних орбітальних станцій.

Глобальний – це спостереження за станом озонового шару, розвитком парникового ефекту, формуванням і випаданням кислотних опадів, станом гідросфери планети (особливо в разі аварій на морях та океанах), лісовими пожежами, утворенням і рухом ураганів, піщаних бур та інших стихійних і техногенних катастрофічних явищ глобального масштабу.

З 1991р. в Україні виконується програма системного екологічного моніторингу «СЕМ Україна», в якій бере участь 30 різних організацій. Залежно від призначення за спеціальними програмами в Україні здійснюється кілька видів екологічного моніторингу: загальний, кризовий та фоновий.

Загальний моніторинг – це оптимальні за кількістю та розміщенням параметри і періодичність спостережень за довкіллям, які дають змогу на основі оцінки і прогнозування стану довкілля підтримувати прийняття відповідних рішень на всіх рівнях відомчої та загальнодержавної екологічної діяльності.

Кризовий моніторинг – це інтенсивні спостереження за природними об’єктами, джерелами техногенного впливу, розташованими в районах екологічної напруженості для забезпечення своєчасного реагування на кризові та надзвичайні екологічні ситуації і прийняття рішень щодо їх ліквідації, створення нормальних умов для життєдіяльності населення і господарювання.

Фоновий моніторинг – це багаторічні комплексні дослідження спеціально визначених об’єктів природоохоронних зон для оцінки та прогнозування зміни стану екосистем, віддалених від об’єктів промислової і господарської діяльності, або одержання інформації, щоб визначити середньостатистичний (фоновий) рівень забруднення довкілля в антропогенних умовах.

У цілому моніторинг надає фактичні данні, які необхідні для математичних моделей, що дають змогу робити узагальнення та порівняння, розробляти прогнози та оперативно використовувати засоби запобігання деградаційним процесам, що накреслились.

3.3.5. Екологізація економіки

Розвиток продуктивних сил, зростання обсягів виробництва, природокористування й темпів забруднення довкілля, вичерпання природних ресурсів, погіршення стану здоров’я працездатного населення, зниження продуктивності праці все це призвело до екологізації економіки. Оскільки довкілля виконує такі важливі функції, як забезпечення людей природним ресурсом, природними послугами (рекреація, туризм, естетичні задоволення), поглинання відходів і забруднення, то реалізуючи заходи щодо охорони природи й використання її ресурсів, слід знати економічну вартість цього й ціну збитків, заподіяної природі антропогенними забрудненнями та впливами. Екологічні та економічні інтереси стикаються, але на жаль здебільшого перемагають інші. Наприклад:

1. Вирубування лісів над рекреацією.

2. Розвиток туристичного бізнесу над збереженням рідкісного ландшафту.

3. Розвиток морських нафтопромислів над збереженням морських екосистем.

При цьому здійснити порівняльну оцінку різних природних ресурсів нині досить важко. Не визначена або занижена вартість природних ресурсів призводить до антиекологічних рішень, до деградації довкілля.

Нині розроблено кілька підходів до визначення економічної цінності природних ресурсів і послуг. Найбільш комплексний підхід ґрунтується на загальній економічний вартості, в яку входить вартість зруйнованої природи, її відновлення та охорона.

Для еколого-економічного оцінювання проєктів і програм будівництва застосовують метод зіставлення витрат і вигод та керуються трьома критеріями:

1. Чистою поточною вартістю.

2. Внутрішньою нормою прибутку.

3. Співвідношенням витрат і майбутніх вигод.

Показниками збитків від забруднення довкілля є: підвищення рівня захворюваності населення, зниження продуктивності сільського господарства, прискорення зносу основних засобів та ін. Вартість відновлення природи визначається за необхідними витратами на рекультивацію ландшафтів, відновлення водойм або сільськогосподарських угідь, озеленення тощо. Та при цьому часто неможливо оцінити погіршення соціального клімату, порушення рівноваги в екосистемах, загибель від техногенного впливу унікальних геологічних пам’яток чи ландшафтів, зникнення багатьох видів рослин і тварин.

Особливо складно оцінити наслідки антропогенних негативних впливів на природу, коли треба дати довгостроковий прогноз збитків від національного природокористування. Витрати на охорону природи можна обчислити досить просто й порівняно точно на підставі чинних стандартів і нормативів із застосуванням низки формул (їх наведено в підручниках і посібниках з економіки природокористування).

Природоохоронні заходи мають не тільки економічний ефект (заощадження витрат на лікування та соціальне страхування хворих, підвищення продуктивності праці, збільшення біопродуктивності, облагородження тощо), а й соціальний – поліпшення настрою людей, зменшення їх міграції, стримування конфліктів, зниження злочинності та ін.

До найважливіших проблем економіки природокористування належить правильна (об’єктивна) оцінка природних ресурсів.

Економічна оцінка природних ресурсів – це грошове вираження їхньої народногосподарської цінності. Треба, щоб ціну мали природні води, ґрунти, повітря, корисні копалини, ліс, тваринний і рослинний світ, рекреаційні ресурси. Нормативи плати за використання природних ресурсів визначаються з урахуванням їхнього географічного положення, поширення, якості, можливості відтворення, доступності, комплексності, продуктивності, можливості утилізації відходів, умов переробки.

Для оцінки вартості природних ресурсів використовують такі показники:

трудові витрати на залучення ресурсі в суспільне виробництво (видобуток мінеральної чи біологічної сировини);

ефект використання ресурсу у виробництві (цінність одержаних із ресурсів матеріалів, предметів, вигод);

прогнозовані затрати на відновлення ресурсу (якщо це можливо);

прогнозовані витрати на відшкодування збитків, завданих природному середовищу під час освоєння даного ресурсу.

Оцінка ресурсів може бути індивідуальною та комплексною.

Розрізняють три види індивідуальних оцінок:

1. Суспільної корисності природних ресурсів;

2. Вартісні (податки, ціни);

3. Ринкові ціни (ліцензії).

Вони виконуються для кожного окремого елемента довкілля і їхні значення не завжди збігаються.

Виконуючи укрупнені екологічні оцінки негативного впливу людини на довкілля, користуються такими поняттями, як «екологічні збитки» від забруднення окремих компонентів природи – води, повітря, земельних ресурсів. Екологічні збитки – це зменшення корисності довкілля в результаті його антропогенної трансформації (насамперед забруднення). Їх обчислюють за сумою різних витрат суспільства, пов’язаних зі змінами довкілля й поверненням його до колишнього стану, а також витрат на компенсацію ризику для здоров’я людей.

Для укрупнення оцінок екологічних збитків вдаються до спеціальних формул, за якими можна з’ясувати шкоду земельним ресурсам, шкоду від викидів у атмосферу або у водні об’єкти.

До збитків, що пов’язані з руйнуванням довкілля, можна віднести:

реальні збитки, пов’язані з погіршенням якості життя людини (внаслідок забруднення води, повітря), радіаційного стану тощо;

збитки від порушення екологічної рівноваги;

збитки, пов’язані зі знищенням деяких видів тварин і рослин;

збитки у зв’язку зі зменшенням віддачі землі;

збитки від втрати пам’яток природи, творінь людства минулих епох;

збитки у сфері речей (корозія металів тощо), що пов’язані зі зміною стану довкілля.

Економічні збитки від хижацької експлуатації природи визначити важко. Головна складність кількісного обліку полягає в тому, що підраховуючи шкоду, завдану природі в одній галузі, слід мати на увазі можливі збитки і в іншій, бо природа – це єдиний механізм.

Підрахувати точно «внесок» того чи іншого підприємства в забруднення озера, річки, повітря майже неможливо ще й тому, що в цьому ж регіоні може знаходитись інше підприємство, відходи якого, вступаючи в хімічну реакцію з нешкідливими, на перший погляд, компонентами іншого і можуть створювати екологічну небезпеку.

Відмінними особливостями розрахунку економічних збитків від антропогенного порушення довкілля в агропромисловому комплексі є такі:

ґрунт є малорухомим середовищем і міграції в ньому забруднених речовин відбуваються повільніше, ніж в атмосфері і гідросфері, а їх концентрації постійно зростають (акумулюються), особливо важких металів радіонуклідів деяких хлорорганічних речовин (діоксанів);

забруднення ґрунту на людину впливає не прямо, а опосередковано через кількість і якість врожаю та вироблених з нього продуктів харчування;

використання землі супроводжується перетворенням і зміною її природних первісних властивостей та виникнення нових. Перетворення сільськогосподарських угідь у ріллю, зрошення в засушливих та осушення у зволожених регіонах нерідко мають небажані наслідки;

відсутність водоочисних споруд на тваринницьких комплексах та невисока ефективність їх роботи на підприємствах переробної промисловості;

необґрунтоване використання мінеральних добрив та отрутохімікатів, які завдають значної шкоди земельним ресурсам і впливають на якість сільськогосподарської продукції;

найбільшої шкоди завдає використання потужної сільськогосподарської техніки, що призводить до ущільнення ґрунтів, збитки від якого практично неможливо обрахувати;

невідповідність цін на сільськогосподарську і промислову продукцію.

Таким чином, впровадження узагальнювального показника оцінки економічних збитків від антропогенного впливу на довкілля в агропромисловому секторі є необхідністю яку треба ще вирішувати.

Плата за природні ресурси – це витрати підприємства пов’язані з використанням якихось природних ресурсів, і визначені відповідно до прийнятої в країні методики розрахунку. При цьому ресурси поділяють:

на ті, що закуповують у когось;

такі, що беруть безпосередньо у природи;

ті, що є властивістю виробництва.

Ціна таких ресурсів різна.

Екологічні податки бувають кількох видів:

платежі рентного характеру (наприклад, за використання території для відходів);

податки і (або) штрафи за забруднення понад установлену норму;

податки за фактичний обсяг забруднень. При цьому податок за забруднення середовища має бути досить високим, щоб підприємствам було вигідніше охороняти довкілля, ніж забруднювати його.

Екологічні ліцензії – це цінні папери, що дають право на викиди конкретного забруднювача на конкретний проміжок часу у конкретних обсягах. Ціна екологічної ліцензії залежить від добового часу, сезону, обстановки в регіоні.

Торгівля квотами на забруднення – найгнучкіший з усіх відомих методів економічного регулювання якості природного середовища.

Додатком до екологічної ліцензії є страхування екологічної невизначеності.

Останнім часом вводять ліцензії на родовища – цінні папери, що дають право на видобування й продаж корисних копалин.

У ході комплексної економічної оцінки природоохоронних заходів передбачається виконання таких процедур:

визначення чистого прибутку;

оцінка варіантів очищення промислових стічних вод;

оцінка варіантів очищення від атмосферних забруднень;

оцінка варіантів переробки відходів;

оцінка технологічних рішень;

оцінка конструкторських рішень;

екологічна експертиза проєктів;

оцінка ризику аварій.

Останнім часом в Україні, як і в інших країнах, розпочато формування системи економічного регулювання природоохоронної діяльності:

вводяться платежі за використання природних ресурсів та забруднення природного середовища;

створюються екологічні фонди;

розпочато торгівлю екологічними ліцензіями, квотами тощо.

У зв’язку з тим, що в період переходу до ринкової економіки виникають складнощі та труднощі не лише економічного характеру, а й екологічного, потрібно врахувати таке:

ринок може бути використаний для ефективного обмеження руйнування природи;

сам механізм стихійних ринкових попиту й пропозиції не забезпечує захисту природи – необхідне втручання ззовні;

ринкові розцінки на підставі наукових екологічних нормативів можуть використовуватися для регулювання природокористування;

економіку слід розвивати згідно з плановою стратегією, яка передбачає позаринкові форми контролю;

для дійового екологічного управління економічним розвитком потрібні політично організовані сили, які представляють нагальні й довгострокові інтереси всього населення й спроможні протистояти вузьким інтересам підприємців і тих, хто прямо чи опосередковано має зиск від виробництв забруднювачів.

3.3.6. Використання та переробка відходів. Біотехнологія

Забруднюючи природу, людство тим самим поставило під сумнів поняття невичерпності її ресурсів. І може настати час, коли люди будуть вимушені витрачати величезні кошти і докладати гігантських зусиль, щоб ліквідувати скоєне.

Та все ж у людства ще залишається шанс для порятунку. Одним з перших шляхів виходу з екологічної кризи є перехід до якісно нового етапу технічного освоєння природи.

Важливе значення на сучасному етапі потрібно надавати впровадженню безвідхідних технологій, використанню та переробці відходів, біотехнології та безвідходному споживанню.

Екологізація економіки передбачає подолання установлених уявлень про виробничі процеси в системі ресурси – технологія.

Економісти не зобов’язані розробляти нові технології виробництва, але можуть розраховувати і обґрунтовувати вплив тих чи інших технологій на екологічні наслідки, ширше застосовувати принцип «забруднювач платить».

Важливе значення має впровадження безвідходних і маловідходних технологій, які є перспективним напрямом екологізації промисловості і сільського господарства.

Європейською економічною комісією ООН сформульовано визначення поняття «безвідходна технологія». Безвідходна технологія – це практичне застосування знань методів і коштів для того, щоб забезпечити в межах людських потреб якнайраціональніше використання природ-них ресурсів і енергії та захист довкілля. Маловідходна технологія – це розуміють спосіб виробництва продукції, за яким частина сировини і матеріалів переходить у відходи, однак шкідливий вплив на довкілля не перевищує санітарних норм. У широкому розумінні поняття «безвідходна технологія» охоплює й сферу споживання. Ця технологія передбачає, щоб виготовлені вироби служили довго, легко могли бути відновлені, а після закінчення терміну служби поверталися в антропогенний ресурсний цикл після відповідної переробки або знешкоджувалися і були захоронені, як неутилізовані відходи.

На сучасному етапі розвитку людського суспільства досить гостро стоїть проблема утилізації відходів. Через некероване зростання чисельності населення, активний розвиток виробництва й збільшення споживання, а також відсутність ефективних технологій переробки відходів наприкінці XX ст. на нашій планеті накопичилася така їх кількість, що це стало загрожувати здоров’ю людей і довкіллю. Уряди багатьох країн світу навіть не мають об’єктивної інформації щодо обсягів накопичених відходів і викидів, про ступінь їхньої токсичності та особливості впливу на живі організми.

Відходи – будь-які речовини, матеріали і предмети, що утворюються в процесі людської діяльності і не мають подальшого застосування за місцем утворення чи виявлення та яких їхній власник має позбутися шляхом утилізації чи знищення.

Небезпечні відходи – відходи, що мають фізичні, хімічні, біологічні чи інші небезпечні властивості, які створюють або можуть створити значну небезпеку для довкілля і здоров’я людини та які потребують спеціальних методів і засобів поводження з ними.

Поводження з відходами – дії, спрямовані на запобігання утворення відходів, їх збирання, перевезення, зберігання, оброблення, утилізацію, видалення, знешкодження і захоронення, включаючи контроль за цими операціями та нагляд за місцями видалення.

Збирання відходів – діяльність, пов’язана з вилученням, накопиченням і розміщенням відходів у спеціально відведених місяцях чи об’єктах, включаючи сортування відходів для подальшої утилізації чи видалення.

Утилізація відходів (з лат. отримати користь) – використання відходів як вторинних матеріальних чи сировинних ресурсів.

Реутилізація – отримання з використаної продукції, шляхом її переробки, нової продукції того ж чи близького їй типу (наприклад, паперу з макулатури, металу з металобрухту та ін.). Використання твердих побутових відходів як початкового продукту для іншого виробництва також є одним з видів реутилізації.

Класифікація відходів. Відходи поділяються на:

побутові (комунальні) – тверді та рідкі відходи, які утворюються в результаті життєдіяльності людей та амортизації предметів побуту;

промислові залишки сировини, матеріалів, напівфабрикатів, які утворилися під час виробництва продукції або втратили повністю чи частково початкові споживацькі властивості;

сільськогосподарські – відходи, які утворилися внаслідок сільськогосподарського виробництва;

будівельні – відходи, які утворилися в процесі зведення будівель, споруд (зокрема доріг та інших комунікацій) та виробництва будівельних матеріалів;

споживання – вироби та машини, які втратили свої споживацькі властивості внаслідок фізичного або морального зносу;

радіоактивні – невикористані прямі та опосередковані радіоактивні речовини й матеріали, які утворюються при роботі ядерних реакторів, при виробництві і застосування радіоактивних ізотопів.

За даними ООН, щорічно 5,2млн осіб, зокрема 4млн дітей, помирають від хвороб, пов’язаних із неправильним або недостатнім вилученням відходів і стічних вод у районах великих міст. Активно збільшується кількість твердих побутових відходів. Так, у 80-х роках ХХ ст. у колишньому СРСР за рік накопичувалося понад 60млн т різноманітного побутового сміття. Лише для того, щоб вивезти його з міст на звалища, витрачалося понад 350млн крб. Кількість відходів рік у рік зростає на 5–6%. У США на збирання й перевезення твердих побутових відходів та на їх переробку щороку витрачаються мільярди доларів.

Щорічно тільки в Західній Європі утворюється близько 150млн т шкідливих відходів. В Україні їх нагромаджено понад 25млрд т і при цьому близько 500млн т додається з кожним роком.

Раніше більша частина відходів (крім скла й металобрухту) спалювалася. Тепер це заборонено, оскільки під час спалювання виділяється багато небезпечних для здоров’я людей речовин. У розвинених країнах переробляється від 30–50% (Західна Європа) до 60-75% (США, Японія) твердих побутових відходів, у країнах, що розвиваються – 7–10%, у Росії та Україні – лише 3–5%. За прогнозами фахівців, до 2030 р. кількість відходів зросте в 4–5 разів, а вартість їх переробки та зберігання – у 2–3 рази. Тому утилізація відходів стала глобальною екологічною проблемою.

Особливої актуальності набула проблема транспортування, зберігання, переробки й поховання радіоактивних відходів. Через те, що сьогодні її не вирішено, призупинився розвиток атомної енергетики: за останні роки у світі не введено в дію жодного ядерного реактора, і навіть Франція (як уже зазначалося, вона колись зробила головну ставку на розвиток саме ядерної енергетики в країні) 5 лютого 1998 р. оголосила про закриття найближчим часом деяких своїх АЕС.

Сьогодні у світі щорічно утворюється близько 10 тис.м³ радіоактивних відходів. Проблемі їх переробки й поховання приділялася значна увага на Всесвітньому екологічному форумі в Ріо-де-Жанейро (1992 p.), що ще раз підтверджує її злободенність.

Дедалі загострюється проблема відходів в нашій державі. Звалища навколо великих міст України щороку поглинають близько 1500 га землі, яка внаслідок цього стає небезпечним джерелом отруєння довкілля. Зі звалищ у повітря та ґрунтові води потрапляє багато токсичних речовин – важких металів, продуктів розкладання лаків, фарб, гуми, пластмас. Звалища – це розсадник хвороботворних бактерій; тут утворюються токсичні гази, виникають небезпечні для природи пожежі.

Проблему звалищ можна вирішити, збудувавши сучасні сміттєспалювальні заводи з ефективними технологіями утилізації, спалювання, виготовлення корисних речовин (хоча нині жодну з наявних технологій не можна вважати екологічно чистою). Дуже гостро постала проблема рекультивації звалищ і використання тисяч гектарів звільнених від сміття площ землі. Це можна здійснити лише за умови взаємодопомоги країн, співробітництва, взаємоконтролю й дотримання відповідних міжнародних угод і конвенцій.

Ведеться міжнародна торгівля відходами. У Програмі ООН про довкілля записано: держави відповідають за те, щоб діяльність на їхніх територіях не завдавала шкоди довкіллю й у інших країнах. Але, на жаль, цей принцип часто порушується, і не тільки у випадках транскордонного перенесення шкідливих речовин повітряними течіями або річками з одного регіону в інший. Останнім часом поширилася торгівля токсичними відходами, яка набула міжнародних масштабів.

Щоб оминути законодавчі акти, які забороняють безконтрольне поховання небезпечних відходів, а також не витрачати великих коштів на їх утилізацію, виробники з розвинених країн переправляють відходи в держави з недосконалим екологічним законодавством або ж у ті країни, де є впливові злочинні елементи (мафія), котрі заради наживи йдуть на все, навіть на погіршення стану довкілля у власній країні.

Експорт токсичних відходів стримує розвиток екологічно чистих технологій і виробництв.

У 1990 р. близько 25 хімічних підприємств Західної Європи та США звалили понад 11 тис. т відходів ртуті і свинцю в Іспанії, переправили 8 тис. контейнерів із токсичними речовинами в Нігерію.

Організації «Грінпіс» відомо про понад тисячу спроб експорту смертоносних відходів по всьому світу.

Сформувалася міжнародна мафія, що має величезні прибутки на цьому брудному бізнесі. Часто плата за дозвіл на захоронення відходів у кілька разів перевищує національний дохід невеликих країн Африки, Азії, Південної чи Центральної Америки, а їхні керівники погоджуються на злочини проти довкілля.

Але в 1992 р. вже 80 держав заборонили ввезення на свою територію небезпечних відходів. Україна не ввійшла до їхнього числа.

Тому лише за останні роки здійснено понад 40 спроб поховати на її території токсичні речовини (понад 230 т промислових відходів, понад 100 т хімікатів, непридатних для використання, 390 т пластикових відходів тощо).

З 1994 р. в Україну у великій кількості почали надходити імпортні пестициди, багато з яких заборонені на Заході, а в нас використовуються через відсутність відповідних законів, низькі вимоги до якості пестицидів, жадобу та екологічну неосвіченість деяких наших бізнесменів. Те саме стосується окремих продуктів харчування, що у величезній кількості ввозяться в Україну із західних країн, Туреччини, Китаю та ін. Багато з них, за даними санепідслужб України, не мають сертифікатів якості, прострочені або не відповідають вітчизняним стандартам.

Зрозуміло, що необхідно вдосконалювати екологічне законодавство, посилити контроль за імпортом токсичних речовин і відходів, залучивши до цього широку громадськість. Та все ж найкращий спосіб позбутися відходів – це взагалі не виробляти їх.

Дуже важливим є питання використання і переробки відходів виробництв. Згідно з розрахунками фахівців, лише 5–10% сировини, яку використовують у виробництві, переходять у кінцеву товарну продукцію, а решта потрапляє у відходи.

Гострою є проблема утилізації відходів у хімічній промисловості, а також впровадження безвідходних технологій у галузі агропромислового комплексу.

Використання відходів як ресурсів є важливим, але не єдиним напрямом вирішення загальної проблеми безвідходного виробництва.

Світова практика свідчить про великі можливості біотехнологій у медицині, сільському господарстві, енергетиці, генній інженерії. Як новий напрям науково-технічного прогресу біотехнологія сформувалась у середині 70-х років ХХ ст. і сьогодні є яскравим прикладом інтеграції науки і виробництва. Це багатопрофільна галузь, що охоплює багато об’єктів досліджень.

Біотехнологія – це практичне застосування в різних галузях суспільного виробництва потрібних речовин на основі змін генетичного коду рослин, тварин, мікроорганізмів.

Але під час застосування біотехнологій є багато проблем. Біотехнологічні методи потребують дотримання обережності, тому що їх застосування може мати негативні екологічні наслідки.

Розглянемо можливості впровадження біоенергетичних технологій у сільському господарстві на сучасному етапі.

Життя та діяльність людей супроводжуються утворенням великої кількості органічних відходів (побутове сміття, каналізаційні стоки, відходи виробництва сільськогосподарської продукції – солома, лушпиння та ін., деревообробки – тирса, стружка, хвоя тощо). Звалища навколо великих міст забирають величезні площі (так, поблизу Нью-Йорка воно за об’ємом уже дорівнює 25 пірамідам Хеопса), забруднюють повітря й водні об’єкти. А тим часом розроблено технології, що дають змогу добувати з цих відходів енергію (сконструйовано, наприклад, установки, в яких відходи спалюються, даючи тепло і електроенергію), а також різні корисні матеріали (скло, метали та ін.).

Є й інша перспективна технологія переробки відходів – за допомогою метанобактерій. Ці мікроорганізми активно розмножуються в будь-яких органічних рештках, продукуючи в результаті своєї життєдіяльності цінну енергетичну сировину – біогаз (суміш метану й діоксиду вуглецю). Технологія добування біогазу дуже проста. Бетонні ємкості або колодязі будь-якого об’єму заповнюють гноєм, сміттям, листям, тирсою та ін. Місткість має бути щільно закритою, щоб не було доступу кисню. Газ, який утворюється в результаті бродіння, відводиться в приймальний пристрій або безпосередньо в газову плиту.

Після процесу бродіння залишається добриво – знезаражене, без запаху, цінніше за гній.

Сьогодні така технологія широко застосовується в Китаї та Індії, де функціонують мільйони подібних установок. А в Румунії проведено успішні досліди з використання біогазу як палива для тракторів.

Останнім часом дедалі ширше розробляються технології добування палива для двигунів внутрішнього згоряння з органічних речовин, що продукуються рослинами. Так, у Бразилії з відходів виробництва цукру з цукрової тростини добувають технічний спирт, що використовується як паливо для автомобілів (причому вартість цього палива нижча, ніж бензину, а забруднення повітря в результаті його згоряння – менше). В Австралії успішно виготовляють так звану «зелену нафту» – продукт переробки спеціальних мікроскопічних водоростей, які вирощуються в штучних водоймах.

Для України особливе значення має технологія добування палива з ріпакової олії. Ріпак, ця невибаглива рослина, дає до 1 т олії з гектара, причому його можна вирощувати на ґрунтах, непридатних ні для чого іншого, наприклад на полях зрошення, де нейтралізуються каналізаційні стоки, й навіть на землях 30-кілометрової зони відчуження навколо Чорнобильської АЕС, бо, як з’ясували вчені, радіонукліди не накопичуються в ріпаковій олії. Її можна або безпосередньо заливати в баки дизелів (які, щоправда, в цьому разі треба модернізувати), або ж із неї можна виготовляти спеціальне дизельне паливо – «блакитний ангел», котре за всіма характеристиками подібне до солярової оливи, але при цьому екологічно чистіше й дешевше; нарешті, цю олію можна додавати в солярову оливу (до 20 %), що не змінює ні енергетичних, ні екологічних показників двигунів.

Сучасний рівень розвитку науки і техніки дає можливість переробляти майже всі без винятку побічні продукти і відходи галузей агропромислового комплексу. Сьогодні практично не існує технічних обмежень для повного і раціонального використання ресурсів, тому слід якомога швидше переходити на безвідходний тип виробництва. Це в свою чергу дозволить підняти на якісно новий рівень економічні показники виробництва, створити сприятливі умови для збереження й розвитку природних систем, а в кінцевому підсумку – блага для нинішнього і прийдешніх поколінь людей.

Питання для самоконтролю

1. Що таке економіка природокористування?

2. Які основні завдання економіки природокористування?

3. Які види природокористування ви знаєте?

4. Який основний принцип раціонального природокористування?

5. Які є методи визначення якості і обсягу забруднень.

6. Які є види моніторингу?

7. Чому у сучасному виробництві необхідно враховувати збитки від забруднення довкілля.

8. Які є види відходів?

9. У чому полягають основи екологізації економіки?

10. На чому ґрунтується біотехнологія?

Попередня тема

На початок

Наступна тема