ОСНОВИ ЕКОЛОГІЇ

Електронний посібник

ГОЛОВНА	ТЕОРЕТИЧНІ ВІДОМОСТІ	АНОТАЦІЯ	ДОДАТКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ		ГЛОСАРІЙ	УКЛАДАЧІ

3. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

3.4. Організаційна та стратегічна системи раціонального природокористування

3.4.1. Взаємодія країн у справі збереження та відновлення довкілля

3.4.2. Організація служб охорони довкілля

3.4.3. Екологічне право

3.4.4. Екологічний менеджмент. Екологічний маркетинг

3.4.5. Екологічна освіта і виховання

3.4.6. Роль громадськості України в охороні довкілля

3.4. Організаційна та стратегічна системи раціонального природокористування

3.4.1. Взаємодія країн у справі збереження та відновлення довкілля

Екологічні проблеми носять глобальний характер. Це обумовлює необхідність спільних зусиль усіх країн для їх вирішення. Україна, знаходячись у єдиній взаємозалежній системі природних ресурсів Євразії, не може відгородитись стіною від забруднення і деградації біосфери на материку.

Під час використання міжнародних природних ресурсів важливими проблемами є:

● наявність та дотримання міжнародних домовленостей, щоб їх спільне використання супроводжувалось співробітництвом, а не протиборством;

● вирішення проблем оптимізації природокористування;

● проблема сумісного використання запасів риби та мігруючих тварин і птахів;

● проблема забруднення довкілля;

● проблема забруднення вод Світового океану.

Вирішення всіх цих проблем можливе лише на базі міжнародного співробітництва, що здійснюється на двосторонній і багатосторонній основах. Формами такого співробітництва є:

● організація наукових та практичних зустрічей;

● створення міжнародних організацій, що координують спільні зусилля з охорони природи;

● укладання офіційних договорів та угод стосовно охорони природи;

● діяльність міжнародних громадських партій та організацій («Партія зелених України», «Європейська партія зелених»).

Історія міжнародної екологічної співпраці почалась майже 150 років тому. У 1875 році Австро-Угорщина та Італія прийняли Декларацію про охорону птахів, а в 1897 році Росія, Японія, США уклали угоду про спільне використання і охорону морських котиків у Тихому океані.

Першу міжнародну Конвенцію було укладено деякими європейськими країнами в 1902 році в Парижі про охорону птахів, корисних для сільського господарства. На жаль, ця Конвенція давала дозвіл на знищення деяких видів «шкідливих» птахів. У 1950 році в Парижі було підписано нову Конвенцію про охорону всіх видів птахів.

У межах міжнародного співробітництва в галузі охорони довкілля вирішуються найскладніші проблеми і конкретні проєкти. До них належать:

● спільні інженерні й технічні розробки з питань охорони атмосфери від промислових викидів;

● запобігання забруднень під час сільськогосподарських робіт;

● збереження дикої флори і фауни;

● створення заповідників та ін.;

● особливу групу проєктів складають наукові дослідження впливу діяльності людини на клімат, передбачення землетрусів і цунамі, роботи в галузі біологічних та генетичних наслідків забруднення оточуючого середовища.

Реалізацією цих проєктів займаються різноманітні міжнародні спеціалізовані як урядові, так і громадські організації, зокрема:

• ЮНЕП – Програму ООН з довкілля, що координує всі види діяльності в галузі захисту навколишнього природного середовища, розробляє програми подальших спільних дій у цій галузі; створено в 1973 р.

• ВМО – Всесвітню метеорологічну організацію (спеціалізована міжурядова установа ООН у сфері метеорології); засновано в 1950 р.;

• ЮНЕСКО – міжнародну організацію (спеціалізована установа ООН, яка за співпраці своїх членів-держав у галузі освіти, науки, культури сприяє ліквідації неписьменності, підготовці національних кадрів, розвитку національної культури, охороні пам’яток культури тощо); засновано в 1946 р.;

• ВООЗ – Всесвітню організацію охорони здоров’я (спеціалізована установа ООН, яка опікується проблемами охорони здоров’я у світовому масштабі); засновано в 1948 р.;

• ЄЕК – Європейську економічну комісію (одна з 5 регіональних комісій ООН, що входить у систему допоміжних органів Економічної і соціальної ради ООН); засновано в 1947 р.;

• ММО – Міжнародну морську організацію, діяльність якої спрямована на скасування дискримінаційних дій, що зачіпають міжнародне торговельне судноплавство, а також прийняття норм (стандартів) щодо забезпечення безпеки на морі і запобігання забруднення з суден довкілля, в першу чергу, морського, засновано в 1948 р.;

• МАГАТЕ – Міжнародне агентство з атомної енергії є провідним світовим міжнародним урядовим форумом науково-технічної співпраці в царині мирного використання ядерної технології, засновано в 1957 р.;

• МСОП – Міжнародний союз охорони природи – це організація, метою якої є збереження природних ресурсів, засновано в 1948 р.

З громадських організацій значну роботу щодо охорони довкілля проводить Greenpeace – Зелений світ, з котрою співпрацюють представники громадськості України. Її головним завданням є недопущення радіоактивного забруднення біосфери. Цю організацію створено в 1971 р. в Північній Америці. Вона діє в 30 країнах світу, а в Україні почала працювати з 1990 року.

Розвитку природоохоронного співробітництва сприяє проведення міжнародних форумів:

● Стокгольмської конференції ООН з навколишнього середовища (1972 рік), день відкриття якої – 5 червня – був оголошений Всесвітнім днем охорони довкілля;

● Наради з безпеки і співробітництва в Європі (Гельсінкі, 1975 рік);

● Глобального форуму з проблем виживання (Москва, 1990 рік);

● Конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку (ЮНСЕД-92, Ріо-де-Жанейро, 1992 рік).

Одне з перших починань ЮНЕП – створення всесвітньої системи станцій спостереження (моніторингу) за станом і змінами біосфери. Під егідою ЮНЕП разом з ВМО та ЮНЕСКО було проведено в 1979 році в Ризі, в 1981 році в Тбілісі, а в 1983 році в Таллінні міжнародні симпозіуми з комплексного глобального моніторингу забруднення навколишнього середовища.

Роботи щодо проєкту «Біосферні заповідники» передбачають спостереження за станом біосфери на фоновому рівні. Перший Міжнародний конгрес у справі біосферних заповідників було проведено у Мінську у 1983 році. У світову мережу було включено 17 великих заповідників колишнього СРСР.

Важливими документами в міжнародних природоохоронних відносинах є:

● Всесвітня Хартія природи, котра проголосила та взяла під захист право всіх форм життя на виживання;

● Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище;

● Рамкова конвенція ООН зі зміни клімату;

● Конвенція про біологічне різноманіття;

● Конвенція про боротьбу з опустелюванням.

Особливе значення має головний документ, прийнятий ООН – «Порядок денний на ХХІ століття» – всесвітній план дій з метою сталого розвитку, під котрим слід розуміти таку модель соціально-економічного розвитку суспільства, коли життєві потреби людей будуть задовольнятися з врахуванням прав майбутніх поколінь на життя в здоровому та невиснаженому природному середовищі. Крім того, досягнення сталого розвитку неможливе без більш справедливого використання ресурсів природи, боротьби з бідністю, з однієї сторони, та неприпустимими розкошами – з іншої.

Таким чином, в екологічній проблематиці все частіше Україна виходить на перше місце в міжнародних відносинах, бере активну участь у міжнародних природоохоронних заходах та реалізації екологічних програм і проєктів. Так, відповідно до Закону України «Про природно-заповідний фонд України» 26 листопада 1993 року видано Указ Президента України «Про біосферні заповідники», яким затверджено перелік трьох біосферних заповідників в Україні, що внесені Бюро міжнародної координаційної ради з програми ЮНЕСКО «Людина та біосфера» до світової мережі біосферних заповідників. А станом на серпень 2021 року таких заповідників вже було п’ять:

● Асканія-Нова (Херсонська обл.);

● Карпатський (Закарпатська обл.);

● Чорноморський (Херсонська і Миколаївська обл.);

● Дунайський (Одеська обл.);

● Чорнобильський радіаційно-екологічний (Київська обл.).

Міністерству закордонних справ України і Національній академії наук України доручено підготувати документи, що необхідні для підписання угоди з Республікою Польща та Словацькою Республікою про створення міжнародного біосферного заповідника «Східні Карпати».

Міжнародне співробітництво у галузі охорони навколишнього природного середовища займає одне з важливих місць у зовнішньополітичному курсі України.

Україна як член ООН є суверенною стороною багатьох міжнародних природоохоронних угод і разом з іншими країнами світу продовжує активно працювати над завданнями щодо врятування нашої планети від екологічних проблем.

Українські вчені підтримують ділові стосунки зі своїми колегами з Угорщини, Чехії, Словаччини, Польщі, Болгарії та інших країн. Спільними силами ведуться дослідження екосистем Карпат, Полісся, Чорного моря, розробляються заходи щодо збереження рекреаційних ресурсів, рідкісної флори і фауни.

У проєкті «Концепції сталого розвитку України» зазначено, що сталий розвиток в Україні – це процес розбудови держави на основі узгодження і гармонізації соціальної, економічної та екологічної складових для задоволення потреб сучасних і майбутніх поколінь. Сталий розвиток розглядається як такий, що не лише породжує і сприяє економічному зростанню держави, а й справедливо розподіляє його результати, відновлює довкілля та сприяє подоланню бідності.

Для успішного просування шляхом сталого розвитку Україна підписала Програму дій «Порядок денний на XXI століття» на конференції в Ріо-де-Жанейро у 1992 році. Пізніше у 1997 році на конференції «Ріо+5» українська делегація підтвердила своє прагнення йти шляхом сталого розвитку. У тому ж році в Україні на державному рівні було створено національну комісію сталого розвитку, яка активно співпрацює з різними міжнародними природоохоронними організаціями.

3.4.2. Організація служб охорони навколишнього природного середовища

Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони довкілля, екологічної безпеки, а також гідрометеорологічної діяльності є Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України. Діяльність його спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Міністерство реалізує державну політику в галузі довкілля, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, захисту населення і довкілля, від негативного впливу господарської діяльності шляхом регулювання екологічної, ядерної та радіаційної безпеки на об’єктах усіх форм власності.

Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України проводить державну екологічну, науково-технічну та економічну політику, спрямовану на збереження та відтворення безпечного для існування живої і неживої природи довкілля, забезпечення безпеки функціонування та розвитку ядерного комплексу з мирною метою, захист життя і здоров’я населення від негативного впливу, зумовленого забрудненням довкілля, досягнення стійкого соціально-економічного розвитку та гармонійної взаємодії суспільства і природи.

Серед головних завдань Міністерства: захист екологічних інтересів України на міжнародній арені, державний контроль за додержанням вимог законодавства України з питань охорони довкілля, ядерної та радіаційної безпеки. Крім того, воно здійснює нормативно-правове регулювання щодо використання природних ресурсів, організовує і проводить державну екологічну експертизу, обґрунтовує доцільність розроблення державних і регіональних екологічних програм.

Міністерству захисту довкілля та природних ресурсів України підпорядковані:

● Державне агентство лісових ресурсів України.

● Державне агентство рибного господарства України.

● Державна екологічна інспекція України.

● Державне агентство України з управління зоною відчуження.

● Державна служба геології та надр України.

● Державне агентство водних ресурсів України.

На регіональному рівні (в областях) є спеціальні органи – наприклад, Департамент екології та природних ресурсів Рівненської облдержадміністрації. Вони вирішують на своїх територіях практично всі питання з охорони навколишнього середовища важливі для свого регіону: екологічне прогнозування і планування, екологічний контроль, екологічний аудит і екологічне ліцензування.

3.4.3. Екологічне право

Екологічне право має важливу роль у регулюванні взаємовідносин природи й суспільства, у встановленні науково обґрунтованих правил поведінки людини щодо природи. Такі правила закріплюються державою в законодавстві і стають загальнообов’язковими для виконання та дотримання нормами права.

Екологічне право ґрунтується на нормах Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року, яке не лише вносить, але й передбачає систему гарантій екологічної безпеки людини, вносить певну впорядкованість у систему управління в галузі природокористування. Він закріплює право громадян України на безпечне для життя довкілля. Це невід’ємне право реалізується:

● шляхом участі громадян в обговоренні проєктів законодавчих актів та інших рішень в галузі охорони довкілля;

● участі в розробці та здійсненні заходів щодо охорони природного середовища, раціонального використання природних ресурсів;

● об’єднання в громадські природоохоронні організації;

● отримання повної і достовірної інформації про стан довкілля.

Закон надає громадянам України право звертатися до суду з позовом на підприємства, установи і організації щодо відшкодування збитків, заподіяних здоров’ю та майну внаслідок негативного впливу на довкілля. Він зобов’язує державні органи надавати всебічну допомогу громадянам у здійсненні природоохоронної діяльності та враховувати їхні пропозиції щодо цього.

Згідно з цим Законом громадяни України мають не лише права, але й обов’язки щодо збереження природи, раціонального використання її багатств, дотримання законодавства про охорону довкілля.

У Законі України встановлені принципи охорони довкілля:

● пріоритетність вимог екологічної безпеки;

● гарантування екологічно безпечного середовища для життя та здоров’я людей;

● екологізація матеріального виробництва;

● науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства;

● збереження просторової та видової різноманітності й цілісності природних об’єктів і комплексів;

● гласність і демократизм під час прийняття рішень, реалізація яких впливає на стан довкілля, формування екологічного світогляду;

● науково обґрунтоване нормування впливу господарської діяльності на довкілля;

● стягнення плати за спеціальне використання природних ресурсів, за забруднення довкілля та зниження якості природних ресурсів;

● вирішення проблем охорони довкілля на основі широкого міжнародного співробітництва.

Закон закріплює екологічні права та обов’язки громадян України:

• екологічні права:

● право на безпечне для життя і здоров’я довкілля;

● участь в обговоренні проєктів законодавчих актів, матеріалів щодо розміщення та реконструкції об’єктів, які можуть негативно вплинути на стан довкілля;

● участь у проведенні громадської екологічної експертизи;

● одержання повної і достовірної інформації про стан довкілля та його вплив на здоров’я населення;

● право на подання до суду позовів на державні органи, підприємства, установи, організації і громадян про відшкодування збитків, заподіяних їхньому здоров’ю та майну внаслідок негативного впливу на довкілля.

Екологічні обов’язки:

● берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства, здійснювати діяльність із додержанням вимог екологічної безпеки, екологічних нормативів;

● не порушувати екологічні права та законні інтереси інших суб’єктів;

● вносити плату за спеціальне природокористування;

● компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на довкілля.

Закон визначає повноваження Верховної Ради України та місцевих рад народних депутатів, органів управління (Кабінету Міністрів України, виконавчих органів і розпорядчих органів місцевих рад народних депутатів) в галузі охорони довкілля. Спеціально уповноваженим органом управління цій галузі є Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» надає широкі повноваження громадським об’єднанням, зокрема:

● брати участь у проведенні спеціально уповноваженими органами перевірок виконання підприємствами, установами та організаціями природоохоронних планів і заходів;

● проводити громадську екологічну експертизу і обнародувати її результати;

● одержувати інформацію про стан довкілля і джерела його забруднення ;

● виступати з ініціативою проведення всеукраїнських та місцевих референдумів з питань охорони довкілля;

● подавати до суду позови про відшкодування збитків, заподіяних внаслідок порушення екологічного законодавства.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначає поняття екологічної безпеки та заходи щодо її забезпечення, екологічні вимоги до розміщення, проєктування, будівництва, реконструкції, введення в дію підприємств та інших об’єктів, про застосування мінеральних добрив, засобів захисту рослин, токсичних хімічних речовин; передбачає заходи щодо охорони довкілля від шкідливого біологічного впливу, шкідливого впливу фізичних факторів і радіоактивного забруднення, від забруднення виробничими, побутовими та іншими відходами.

У Законі України дається поняття зон надзвичайних екологічних ситуацій. Встановлена дисциплінарна, адміністративна, цивільна і кримінальна відповідальність за екологічні правопорушення. Основними з них є:

● порушення прав громадян на екологічно безпечне навколишнє природнє середовище;

● порушення норм екологічної безпеки;

порушення вимог законодавства про проведення екологічної експертизи;

● допущення наднормативних, аварійних, залпових викидів у навколишнє природнє середовище;

● самовільне використання природних ресурсів, перевищення лімітів та порушення інших вимог використання природних ресурсів;

● невжиття заходів щодо попередження та ліквідації екологічних наслідків аварій та іншого шкідливого впливу на довкілля;

● порушення природоохоронних вимог під час зберігання, транспортування, використання, захоронення хімічних, токсичних і радіоактивних речовин, виробничих, побутових та інших відходів;

● відмова від надання своєчасної, повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища, джерела його забруднення та інше.

Важливим є розділ про екологічну експертизу. Законодавчо закріплена її обов’язковість. Позитивний висновок державної екологічної експертизи є підставою для відкриття фінансування за всіма проєктами і програмами, реалізація яких без такого висновку забороняється. Крім державної, закон передбачає інші форми екологічної експертизи – громадську, наукову, які проводяться незалежно від державної. Державні стандарти в галузі охорони довкілля проголошуються обов’язковими.

Визначена система екологічних нормативів:

● гранично допустимі концентрації забруднювальних речовин у довкілля;

● гранично допустимі й тимчасово узгоджені викиди і скиди забруднювальних речовин;

● гранично допустимі рівні шуму, електромагнітного випромінювання та інших шкідливих впливів,

● норми і правила радіаційної безпеки;

● норми і правила природокористування, які встановлюються і вводяться в дію Міністерством охорони здоров’я України й Міністерством захисту довкілля та природних ресурсів України.

Закон передбачає, що в Україні громадянам гарантується право загального використання природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб.

Природні ресурси поділяються на загальнодержавні та місцеві. До загальнодержавних природних ресурсів віднесено територіальні води, природні ресурси континентального шельфу та економічної (морської) зони і поверхневі води, що розташовані або використовуються на території більш, ніж однієї області; лісові ресурси; види рослин і тварин, занесені до Червоної книги України; природні ресурси в межах об’єктів природно-заповідного фонду державного значення; корисні копалини, за винятком загальнопоширених.

Законом передбачено, що Україна приєднується до всіх видів міжнародного співробітництва у галузі охорони природи та раціонального використання природних ресурсів, яке здійснюється шляхом укладання договорів, угод, а також участі в природоохоронній діяльності ООН, інших урядових і неурядових організацій.

Розвиток цього закону знайшов своє відображення в Законі України «Про оцінку впливу на довкілля», Земельному, Водному та Лісовому кодексах, в Кодексі України про надра, законах України «Про тваринний світ», «Про охорону атмосферного повітря», «Про природно-заповідний фонд» тощо.

Названими законами закріплено цілий пакет екологічних прав громадян, що ґрунтуються на загальнолюдських, природних правах, зокрема:

● право на безпечне для життя і здоров’я довкілля;

● право на одержання повної та достовірної інформації про стан довкілля і його вплив на здоров’я людей;

● право на участь у проведенні громадської екологічної експертизи;

● право на здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів;

● право на участь у розробці і здійсненні заходів щодо довкілля;

● право на регіональне і комплексне використання природних ресурсів;

● право на одержання екологічної освіти;

● право на об’єднання в громадські природоохоронні формування;

● право на участь в обговоренні проєктів законів та екологічно значущих проєктів і рішень;

● право на подання до суду позовів до фізичних і юридичних осіб про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров’ю та майну внаслідок негативного впливу на довкілля.

Екологічне законодавство України включає 5 основних блоків законодавчого регулювання:

● Конституційне регулювання економічних правовідносин;

● Еколого-правове регулювання;

● Регулювання екологічних правовідносин еколого-правовими нормами;

● Регулювання екологічних правовідносин нормами забезпечувальних галузей законодавства (Водний Кодекс, Земельний Кодекс, Лісовий Кодекс, Кримінальний Кодекс, Адміністративне право)

3.4.4. Екологічний менеджмент. Екологічний маркетинг

Екологічний менеджмент – це система ефективного управління природоохоронною діяльністю з використанням нових підходів, на базі адміністративних механізмів управління (додержання екологічних норм, стандартів, правил, затверджених для галузі) та економічного стимулювання.

Державний екологічний менеджмент включає чотири основні функції:

● здійснення природоохоронного законодавства;

● контроль за екологічною безпекою;

● забезпечення проведення природоохоронних заходів;

● досягнення узгодженості дій державних і громадських органів.

Більшість українських підприємців не знайомі з цією діяльністю, але ж, за наявними даними, у світі щорічно виробляється продукції і послуг у галузі екології на 200 млрд. доларів. Це один з найбільших глобальних ринків, на який мають вийти українські підприємства, і шлях до нього лежить лише через підвищення рівня екологічної освіти бізнесменів. Кожний український підприємець має мотивувати свої дії через розуміння основ природоохоронного інвестування, пільги «зеленого» оподаткову-вання, екологічну культуру, розуміти місце екологічного менеджменту серед інших наук.

Важливими кроками у розвитку екологічного світогляду підприємців України мають стати заходи щодо становлення в країні екологічного менеджменту підготовки підприємницького загалу до використання у своїй діяльності європейських норм, технічних директив і стандартів у сфері охорони природи. Потрібно мати на увазі, що європейські норми в галузі довкілля орієнтуються переважно на методи випробувань, а не на норми, які визначають величини лімітів речовин, що забруднюють.

До нових сфер підприємництва можна віднести й екологічний сервіс. Без участі компаній, які спеціалізуються на наданні послуг у сфері екологічного сервісу, не можлива реалізація сучасних проєктів. Напрями роботи фірм цього напряму можуть бути вкрай різноманітні: проведення аудиту і оформлення екологічних паспортів, проведення дезактивації ґрунту, нейтралізація виливів нафти у морі або на суші, проведення експертизи проєктів, утилізація відходів, викидів, бурильних розчинів.

Досвід останніх десятиліть особливо чітко показав, що поєднання сучасних технологій в умовах фактично єдиної форми власності – державної, або «нічиєї», за відсутності в суспільстві екологічної етики веде до неминучих екологічних катаклізмів і глибокого застою не тільки в сфері матеріального виробництва, а й в культурі управлінської діяльності взагалі.

Реалізація концепції стійкого демократичного розвитку має бути направлена на здійснення програм гармонізації як відносин суспільства з природою, так і консолідації на принципах моральної відповідальності членів суспільства як фундаменту його самоорганізації.

Виконання системоутворювальних функцій екологічної політики, визначення екологічних цілей і завдань, розроблення та реалізація екологічної програми здійснюється за допомогою екологічного аудиту та екологічного маркетингу.

Екологічний аудит – це перевірка екологічного стану (контроль) середовища, інструмент управління, який системно охоплює всі питання екологічної оцінки діяльності підприємства, удосконалення системи регулювання впливу на довкілля та його інвестиційної привабливості.

Екологічний маркетинг – це дослідження екологічного стану довкілля, ресурсу підприємства, продукції. Завдання екологічного маркетингу є визначення потреби в екологічно безпечній та іншій продукції, а також інтенсифікації умов її збуту за мінімальних впливів під час її виготовлення та споживання на довкілля, які порушують нормальне функціонування природних екосистем, зокрема та біосфери загалом. Отже, екологічний маркетинг – це управлінська функціональна діяльність у складі загальної системи менеджменту підприємства, спрямована на визначення, прогнозування та задоволення споживчих потреб так, щоб не порушувати екологічної рівноваги довкілля і не впливати на стан здоров’я суспільства.

До основних функцій екологічного маркетингу у виробничій сфері належать:

● вивчення попиту на екологічно безпечну продукцію, екологічне ціноутворення;

● планування екологічно безпечного асортименту, збуту і торговельних операцій;

● планування «зеленої» модернізації виробництва;

● організація екологічно безпечного обслуговування споживачів;

У сфері природокористування до маркетингових функцій входять:

● освоєння природних ресурсів;

● встановлення платежів і цін на товари та послуги екологічного призначення для отримання прибутку суб’єктами природокористування;

● розвиток всебічних форм торгівлі товарами та послугами екологічного призначення;

● поділ ринків збуту товарів та послуг екологічного призначення відповідно до природно-географічних територій, регіонів та окремих зон;

● залучення до екологічного ринку іноземних інвесторів;

● освоєння природних ресурсів і створення на їх основі конкурентоспроможної на світовому ринку продукції екологічного призначення;

Виконання перелічених функцій здійснюється шляхом :

● дослідження реальних і потенційних потреб споживачів природних ресурсів, товарів і послуг екологічного призначення;

● дослідження ринку та його можливостей, прогнозування ринкового попиту і ємкості ринку в сфері природокористування;

● розроблення стратегії екологічного маркетингу природокористування та відповідних екологічних програм та заходів;

● маркетингове планування реалізації програмних заходів.

Екологічна експертиза – це оцінка впливів на довкілля й здоров’я людей усіх видів господарської діяльності та відповідності цієї діяльності чинним нормам і законам з охорони довкілля, вимогам екологічної безпеки суспільства. За українським природоохоронним законодавством, проведення експертизи обов’язкове для будь-якої діяльності, що впливає на довкілля, для будь-якого проєкту нововведень технологій, для будівництва, реконструкцій тощо.

Основні завдання експертизи – сприяти додержанню природоохоронних законів та оцінювати рішення щодо підтримання й відновлення довкілля.

Діють екологічні експертизи кількох типів: державні, громадські та ін. За призначенням вони бувають первинні й вторинні, за масштабами – локальні, (об’єктні), районні, регіональні (обласні й міжобласні), державні, міждержавні. Процес експертизи передбачає оцінку й аналіз технологій, техніки, проєктів підприємств, проєктів перетворення природи, стану здоров’я людей, якості повітряного середовища, води, продуктів харчування, виявлення аномалій фізичних полів тощо.

Державна екологічна експертиза має спиратися на принципи обов’язковості її проведення, наукової обґрунтованості, законності висновків, незалежності, об’єктивності, позавідомчості, широкої гласності та участі громадськості.

Державна екологічна експертиза здійснюється експертними комісіями Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України і його підрозділами на місцях, міжгалузевими комісіями, а громадська експертиза – громадськими комісіями із залученням фахівців.

3.4.5. Екологічна освіта і виховання

Подальший розвиток цивілізації може відбуватися лише в поєднанні з законами природи, під час усвідомлення людиною своєї справжньої ролі в системі біотичної регуляції. Перед людством постало дуже нелегке завдання – здійснити кардинальні зміни у своїй свідомості, сформулювати і добровільно прийняти обмеження та заборони, що продиктовані законами розвитку біосфери. Це вимагає, в свою чергу, зміни багатьох стереотипів поведінки, механізмів економіки і соціального розвитку.

Необхідні фундаментальні зміни в нашій системі цінностей, інститутах і способах життя з урахуванням того, що екологічні, економічні, політичні, соціальні і духовні потреби тісно взаємопов’язані. Тому розвиток сучасної освіти покликаний виконувати інтегровані функції. У зв’язку з цим у багатьох країнах відбувається реформа системи освіти. Ця реформа неминуча, вимушена й природна. Пов’язано це передусім із тими завданнями, що відображені в матеріалах «Порядок денний на XXI століття» конференції в Ріо–92: забезпечення розуміння питань екології дітьми і молоддю.

Майже у всіх країнах ще наприкінці 80-х - початку 90-х років на рівні законів було прийнято Національні стратегії екологічної освіти, які розглядаються як безупинний процес, що включає всі професійні і вікові групи населення. Для України важливим документом у цьому напрямі є Постанова Верховної Ради від 5 березня 1998 року «Про основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки», що є важливим пріоритетом державної політики в галузі охорони природи, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки. Необхідність формування екологічної культури як складового компоненту гармонійно розвиненої особистості висвітлено в Державній національній програмі «Освіта» («Україна XXI століття»), у Концепції національного виховання студентської молоді, проєкті Концепції екологічної освіти України і Державному стандарті освіти в Україні.

У наші дні не лише проявляється велика зацікавленість до питань стійкої екологічної освіти, а й спостерігається можливість і необхідність доповнення ідей стійкого розвитку до практики екологічної освіти. Причому екологічна освіта все частіше визнається основним питанням стійкого розвитку. Екологічна освіта має «виробляти» у людей такі моделі поведінки, норми і принципи дій у соціосфері і природному середовищі, які породжують і відтворюють екологічний розвиток. Усі найважливіші принципи, категорії і поняття концепції довкілля мають бути відображені і розкриті в змісті, формах і методах екологічної освіти. Ця ідея є вирішальною для створення нової парадигми екологічної освіти.

Екологічна освіта покликана врятувати людство від загрози, що насувається, на основі формування екологічного світогляду замість споживацького, що панує нині. Він базується на знаннях законів природи та її реакції на антропогенний вплив.

Подальший розвиток цивілізації може здійснюватися тільки у співіснуванні з законами природи та усвідомленні людиною своєї справжньої ролі в системі біотичної регуляції. Перед людством постало складне завдання – здійснити кардинальні зміни у своїй свідомості, сформувати і добровільно прийняти обмеження і заборони, що диктуються законами розвитку біосфери. Однією із соціальних технологій, що здатна змінити багато стереотипів поведінки, механізмів економіки і соціального розвитку є екологічна освіта.

Основи екологічної освіти було закладено у 1968 році на Міжнародній конференції ЮНЕСКО у Парижі, пізніше у 1970 році вони були підтверджені на Міжнародній нараді у Неваді (США). А у 1972 році конференція ООН у Стокгольмі задекларувала зв’язок між: освітою і станом природи. У результаті цього в 1975 році з’явилась Міжнародна програма екологічної освіти. У ній задекларовано такі основні положення екологічної освіти:

● будь-яке життя самоцінне, унікальне і неповторне; людина відповідальна за все живе;

● природа була і завжди буде сильнішою за людину. Вона вічна і безконечна. Основою взаємовідносин з природою має стати взаємодопомога, а не протистояння; чим різноманітніша біосфера, тим вона стійкіша;

● якщо все залишити так, як є, то «вже скоро – через 20–50 років, Земля відповість очманілому людству невідворотним ударом на знищення»;

● сформований у масовій свідомості упродовж багатьох років антропоцентричний тип свідомості має бути витіснений новим баченням світу – екоцентричним.

Екологічна освіта – цілеспрямовано організований, планово і систематично здійснюваний процес засвоєння екологічних знань, умінь і навичок. Зміст екологічної освіти та виховання у країнах Східної та Центральної Європи становить складну структуру, у якій виділяються чотири основні компоненти: пізнавальний, ціннісний, нормативний та діяльнісний. Найтиповішими завданнями, що поєднують погляди більшості педагогів цих країн стосовно екологічної освіти і виховання, є:

● формування знань про закономірності взаємозв’язків природних явищ, єдності живої та неживої природи, про взаємодію людини, суспільства і природи;

● виховання мотивів, потреб і навичок екологічно доцільної поведінки та діяльності, здорового способу життя, потягу до активної діяльності з охорони довкілля;

● розвиток інтелектуальної та емоційної сфер психіки учнів на основі причинного аналізу екологічних ситуацій, емоційного переживання стосовно природи.

Сучасна система екологічної освіти України має неперервний, комплексний, міждисциплінарний та інтегрований характер, з диференціацією залежно від професійної орієнтації. Вона складається з двох підсистем неформальної і формальної екологічної освіти.

Підсистему неформальної освіти утворюють (незалежно від її підпорядкованості й форми власності) засоби масової інформації (радіо, телебачення, газети, журнали, реклама тощо), інституції культури, охорони здоров’я, фізичної культури та спорту, туризму, заповідні об’єкти, зоопарки, ботанічні сади, національні парки, рекреаційні зони, житловий будинок, родина.

Основне покликання підсистеми неформальної екологічної освіти полягає в оперативному, ефективному і максимальному поширенні інформації екологічного змісту, якнайшвидшому формуванні громадської думки, пропагуванні здорового способу життя, природовідновлювальних технологій освоєння довкілля.

Особливою ланкою підсистеми неформальної екологічної освіти є сімейне і родинне виховання, яке закладає основи екологічного світогляду і світовідчуття дитини. Тому загальноекологічним навчанням мають бути охоплені передусім батьки.

Підсистему формальної освіти утворюють установи та заклади освіти, основані як на державній, так і на приватній формах власності (дошкільні установи, загальноосвітня школа, заклади позашкільної освіти, професійно-технічні училища, заклади вищої освіти, заклади післядипломної освіти тощо), де здійснюється науково і методично обґрунтований, цілеспрямований процес формування екологічної культури відповідно до завдань цих установ і закладів освіти щодо соціалізації особистості.

Провідне місце в управлінні системою неперервної екологічної освіти (як формальної, так і неформальної) займає функція планування (плани, програми, проєкти) з урахуванням психологічних, фізіологічних та вікових особливостей населення. При цьому підсистема неформальної екологічної освіти враховує здебільшого вікові особливості людини (малят, дошкільник, молодший школяр, молодший підліток, підліток, старший підліток, юнак, молода особа тощо).

Підсистема формальної екологічної освіти більше спирається на освітні та освітньо-кваліфікаційні рівні й орієнтується на основні ланки системи освіти (дошкільна, початкова шкільна, базова шкільна, середня освіта, повна середня, професійна освіта: професійно-технічна, вища, післядипломна).

Екологічна освіта вирішує три основні функції:

● формує адекватні екологічні уявлення, тобто уявлення про взаємозв’язки в системі «Людина – Природа – Суспільство» і в самій природі. Це дає змогу особистості знати, що і як відбувається у світі природи між людиною і природою, між природою і суспільством і як варто діяти з погляду екологічної доцільності;

● формує ставлення до природи. Екологічні знання не гарантують екологічно доцільної поведінки особистості, для цього необхідно ще й відповідне ставлення до природи;

● формує систему умінь, навичок і стратегій взаємодій із природою.

Крім зазначених раніше соціальних функцій, екологічна освіта виконує ще й такі функції:

● розвиває комунікативні можливості людини через з’ясування понять, які є необхідним компонентом сучасного комунікативного мінімуму кожної людини незалежно від її освітнього і соціального стану. Не обізнаний із цими поняттями громадянин не може адекватно сприймати значну частину сучасної інформації, що поширюється в суспільстві і стосується природи, здоров’я, умов, які створюють небезпеку для життя окремої людини і нації в цілому. Без цих відомостей сучасна людина не може бути вільною щодо прийняття всього спектра доцільних рішень: від простого «Я» до державного «Ми»;

● виконує важливу інформативну функцію, оскільки екологія надає громадянам всебічну інформацію про природне середовище, природні ресурси, які становлять матеріальну основу існування людини, з’ясовує місце людини в природі, її зв’язки з нею і Всесвітом. Усе це забезпечує набуття навичок контакту і спілкування людини з живою і неживою природою, формування цілісного погляду на дійсність, взаємодію людини з людиною і людини з природою. Молода людина вчиться розуміти системний принцип організації життя та природи, і що дуже важливо, у її свідомості на психоемоційному рівні своєчасно створюється система ієрархії таких цінностей, які становлять необхідну передумову раціонального існування нації, держави й особистості в ній;

● екологічна освіта і виховання формують особистість учня, молодої людини й громадянина, розвиваючи здебільшого їхню психоемоційну сферу та інтелект, здатність логічно мислити, уміння передбачати наслідки своєї поведінки в природі та суспільстві, формувати ставлення до природи як світу свого буття, усвідомлювати свою долю як долю Землі, а долю Землі як свою особисту.

Отже, набуття екологічних знань особистістю, ще не є показником екологічно вихованої людини.

Екологічне виховання покликане формувати активну природоохоронну позицію. Екологічне виховання досягається за допомогою комплексу природоохоронної та екологічної освіти, який включає середню і вузівську екологічну освіту, пропаганду екологічної поведінки.

Головна функція екологічного виховання полягає в набутті і накопиченні особистістю досвіду взаємодії з довкіллям та соціальним на когнітивному, чуттєво-емоційному і нормативному рівнях. Саме сукупність знань, емоційних переживань і практичних умінь в екологічній діяльності дає змогу перевести свідомість школярів в іншу площину – з хижацького природокористування у раціональне природокористування, а отже, перебороти в їхній свідомості бачення, пов’язане з перевагою людини над природою, під впливом якого природа сприймається ними лише як утилітарна цінність.

Хоч екологічне виховання багатогранне, проте його розглядають з трьох позицій:

1. Екологічне виховання є частиною загального всебічного виховання особистості.

2. Воно є самостійним видом виховання, тому що відрізняється від інших видів за цілями, завданнями, а головне, за методами реалізації в конкретних варіантах виховної роботи.

3. Екологічне виховання – це «системо утворювальний фактор» усієї системи виховання.

Така багатогранність свідчить про цілісність, самостійність, системність і особистісно-орієнтований характер екологічно-виховного процесу, що визначає можливість вибору змісту, засобів і форм впливу на формування стійких ціннісних орієнтацій.

Екологічне виховання має базуватися на основному постулаті про те, що вихід з екологічної кризи в сучасних умовах можливий. Майже усі згідні з тим, що ми зобов’язані зберегти нашу планету населеною, але набагато важче змусити людей поводитися відповідним чином. Ключі до вирішення глобальних екологічних проблем – в переоцінці світоглядних цінностей; у зміні пріоритетів, а також: у нормалізації чисельності населення через планування сім’ї, у невтомній практичній праці над реалізацією основних напрямів в довкілля.

Ставлення особистості до природи зумовлюється потребами і виявляється в емоціях – симпатії, ворожості тощо. Передумову відповідального ставлення особистості до природи вчені вбачають у формуванні екологічної свідомості, що сприяє становленню екологічних переконань особистості – стрижневого компонента екологічної відповідальності. У екологічному вихованні найголовнішу роль потрібно надавати:

● потребі у спілкуванні з живою природою;

● настановам та мотивам діяльності особистості з усвідомлення універсальної цінності природи;

● переконанням у необхідності збереження природи, а також: здоров’я власного та суспільного;

● потребі у діяльності, спрямованій на вивчення й охорону природи та екологічну освіту.

Сьогодні активно розвиваються як формальна екологічна освіта (в школах, закладах вищої освіти), так і неформальна (за допомогою засобів масової інформації, кіно, музеїв, виставок, заходів природоохоронних товариств та ін.).

Екологічна освіта і виховання орієнтуються на активну взаємодію людини з природою, побудовану на науковій основі, на сприйманні людини як частини природи. Екологічні знання, доповненні ціннісними орієнтаціями, є основою екологічної культури та екологічного мислення. Вони сприяють усвідомленню цінностей, допомагають вирішенню комплексних екологічних проблем, що стоять перед людством, забезпечують комфортність його проживання у майбутньому, сприяють збереженню та примноженню унікальної різноманітності всієї біоти. Отже, цілеспрямований розвиток системи екологічної освіти і виховання сприяє формуванню та розвитку екологічної культури.

Культура – це певні способи організації та розвитку людської життєдіяльності, представленої в продуктах матеріальної та духовної праці, в системі соціальних норм і настанов, у духовних цінностях, у сукупності ставлення людини до природи, до інших людей, до себе самої.

Культура має багато різновидів: певні історичні форми, культура конкретних сфер суспільного життя, етнічних, професійних та інших спільнот, матеріальна та духовна культура тощо. Проте у кожному випадку культура є способом мислення навколишнього світу і внутрішнього світу людини, регулювальною основою у відносинах її з довкіллям – природним та соціальним. У контексті універсальних зв’язків та закономірностей культура постає як суто людська форма самоорганізації та розвитку системи, засіб її адаптації до довкілля.

Під екологічною культурою розуміють здатність людини відчувати живе буття світу, приміряти і пристосовувати його до себе, взаємно узгоджувати власні потреби й устрій природного довкілля. Іншими словами, екологічна культура – це діяльність людини (включаючи і наслідки такої діяльності), спрямована на організацію та трансформацію природного світу (об’єктів і процесів) відповідно до власних потреб та намірів.

Екологічна культура звернена до двох світів – природного довкілля і внутрішнього світу людини. Своїми цілями вона спрямована на створення бажаного устрою чи ладу в природі і на виховання високих гуманістичних життєвих цінностей та орієнтирів у людському житті.

Екологічна культура спрямована на подолання власної обмеженості людини як природної істоти щодо пристосування в умовах постійної конкуренції з боку тих чи інших форм живої речовини. Вона є сукупністю адаптивних ознак виду принципово нового типу. Про значення таких ознак можна мати уявлення від протилежного: людина, позбавлена звичних засобів впливу на довкілля (житла, одягу, знарядь праці, зброї, лікарських засобів та ін.), має сумнівні шанси вижити й утвердитися в природних екосистемах. І навпаки, маючи їх, вона, по суті, виводить себе за межі конкуренції, оскільки володіє адаптивними набутками, несумісними з виробленими іншими видами в процесі біологічної еволюції. Тому екологічна культура не є чимось несуттєвим чи вторинним для існування людини: вона становить саму його функціональну основу, уможливлюючи доцільне й ефективне природокористування.

Долаючи за допомогою здобутих засобів обмеженість своїх тілесних потенцій в осягненні природи, людина стає мірилом та умовою існування всієї біоти як системоорганізуючий стрижень біосфери. Саме тому екологічна культура стає набутком і всієї біосфери, шляхи та напрямки розвитку якої в таких умовах вже не можуть залишитися попередніми.

Основою екологічної культури є екологічна життєдіяльність, що виявляється в різних формах та втіленнях. Об’єктами, на які спрямована життєдіяльність, можуть бути елементи як живої (включаючи людину), так і неживої природи, що входять у сферу людських інтересів.

Екологічна культура є засобом самоорганізації сутнісних сил людини в умовах конкретного природного середовища.

Впорядковуючи власний світогляд, світ людського буття, людина виступає організаційним чинником природного світу. Довкілля трансформується «за образом і подобою» людською.

Ціннісна орієнтація є й утворенням живої природи. Так ластівка, скажімо, сприймається як охоронниця дому, а не як птах таксономічного ряду горобцеподібних, так само, як калина є символом рідного краю, а не лише одним з видів родини Пижмівкові.

Сама екологічна культура є явищем історичним, плинним і змінним у вирі життя. Але вона мусить бути, оскільки втрата її чи істотна деградація лімітує цивілізаційний рух людських спільнот.

Механізм реалізації екологічної культури коріниться у способах та формах природокористування. У цьому процесі поєднуються всі прояви діяльності людини стосовно освоєння природи і створення своєї власної реальності. Користуючись довкіллям, людина може бути як шанобливою, ощадливою, так і жорстокою, руйнівною.

Власне екологічна культура – окрема галузь людської духовності, пізнання та практики, яка визначає характер та способи відносин людини з біосферою. Набуття екологічної культури є неодмінною потребою забезпечення виживання та поступу людства.

Отже, екологічна грамотність населення має стати основним критерієм оцінки результату діяльності держави в цьому напрямі з боку Світової спільноти, його компетентних організацій.

3.4.6. Роль громадськості України в охороні довкілля

Розуміючи всю суть екологічних проблем, не розраховуючи на успішну роботу управлінського й державного апаратів, найактивніші представники наукових кіл, громадськості, політичні діячі почали організовувати «зелені» організації і рухи. На цій хвилі протесту проти руйнування довкілля в 1970 р. виникла незалежна міжнародна організація Грінпіс, девізом якої стали слова: «Діючи локально, мисли глобально!».

В Італії активістами екологічного руху було створено організацію Легамбьєнте («Довкілля»), яка своїм програмним завданням ставить боротьбу із забрудненням довкілля, допомогу тим, хто постраждав від екологічних катастроф. Ця організація всіма можливими силами сприяє оздоровленню українських дітей, які зазнали шкідливого впливу Чорнобильської аварії, проводить широку пропагандистську роботу щодо охорони довкілля.

Великих успіхів досяг природоохоронний рух у Кенії – «Зелений пояс» – у відновленні лісових масивів. Починаючи з 1977 року, коли цей рух виник, його учасники висадили близько 10 млн дерев, забезпечивши збереження екосистем, продуктів харчування, робочих місць.

В Австралії широко розгорнула діяльність програма «зелених» – «Мільярд дерев». Заявивши про себе в 1991р., її розробники запланували за 10 років відновити понад 10 млн га лісу на континенті.

В умовах незалежності нашої держави екологічний рух набрав особливо великого розмаху. Активізували роботу асоціація «Зелений світ», численні товариства охорони природи, організації і фонди локального і регіонального масштабу, серед яких Національній екологічний центр, Національна спілка краєзнавців України, ВГОІ «Союз Чорнобиль України», «Зелений рух Буковини» та ін. Екологічні проблеми знаходять широке висвітлення на сторінках «Екологічної газети» та інших екологічних періодичних видань та часописів.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть найвідоміші вам міжнародні організації, діяльності яких спрямована на вирішення глобальних екологічних проблем?

2. Як здійснюється державне управління охорони довкілля?

3. У чому суть правової системи управління державною політикою в сфері охорони довкілля?

4. Що таке екологічний менеджмент і які його основні функції?

5. Назвіть основні шляхи здійснення екологічної освіти і виховання.

6. Що таке поняття «екологічна культура».

7. Які громадські організації з охорони природи існують у вашому місті, регіоні?

Попередня тема

На початок