|
|
КОНЯРСТВО Електронний посібник |
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
|
ВСТУП |
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
1. 1. Значення коней
для сільського господарства 1. 2. Походження і одомашнення коней 1. 5. Розвиток приватного
конярства на сучасному етапі і заходи щодо його поліпшення 1. 6. Економічна
ефективність галузі 1. 7. Біологічні особливості коней 1. 8. Доместикаційні зміни коней 1.1. Значення коней для сільського господарства Конярство є додатковим
джерелом виробництва м’яса і молока. Коней використовують у
внутрішньогосподарських роботах з обслуговування тваринницьких ферм; для обробітку
ґрунту, перевезення вантажів. На конях можна працювати цілий рік, у будь-яку
погоду, на будь-якій місцевості. Коней використовують як донорів у
біологічній промисловості для виготовлення лікарських і профілактичних
сироваток, лікувального шлункового соку, а також для виробництва шкіряно-хутрової сировини. Важливу роль коні виконують
у розвитку фізичної культури і зміцненні здоров’я людей, а також у спорті і
охороні правопорядку (кінна поліція). Про розвиток конярства у
Київській Русі (ІХ – ХIIст.) і в більш пізні часи свідчать письмові джерела. Так, в
Іпатіївських літописах 1146 року зазначено, що київські князі Ігор і
Святослав для охорони своїх володінь мали кілька табунів (3000 кобил стадних
і 1000 коней). Для їх утримання були збудовані стайні. Відомо, що запорізьке
козацтво (1552 – 1775 рр.) мало цінного верхового коня, невибагливого до
кормів, здатного довго зберігати набуту на добрих кормах вгодованість,
витривалого, хуткого в поході і затяжних перегонах під час переслідування
ворога і втеч. Численні війни, які вела
Росія того часу, призвели до занепаду конярства. Потрібно було поліпшувати
стан справ у галузі, збільшувати поголів’я коней для війська, особливо кінноти. Купувати тварин
за кордоном було дуже дорого. Щоб надолужити дефіцит поголів’я, відновили
діяльність військових кінних заводів (дев’ять у Херсонській і один у
Катеринославській губерніях). За часів НЕПу
на селі конярство набуло бурхливого розвитку. До 1940 року відкрили не тільки
кінні заводи, але й племінні ферми колективних і державних господарств. У період Великої Вітчизняної
війни коні були незамінними в умовах бездоріжжя, під час снігових заметів, у
весняну та осінню негоду, а також у бойових діях в лісистій, багнистій та
гірській місцевостях. На належному рівні проводять
селекційну роботу з російським ваговозом на Новоолександрійському
кінному заводі, де створили новоолександрійський
тип російського ваговоза, який набув поширення в господарствах України. На
кінних заводах України створили українську верхову породу коней (затверджено
в 1990 р.), яка відповідає вимогам класичних видів кінного спорту і
користується попитом у спортсменів-верховиків. 1.2. Походження і одомашнення коней За археологічними
знахідками та пам’ятками матеріальної культури ґрунтовно з’ясовано, де, коли
і як дикі коні були одомашнені людиною. Цей процес почався у давньому
палеоліті за часів примітивного кам’яного знаряддя праці і зачатків
первіснообщинного ладу (табл. 1). Відомо, що одомашненню тварин передує їх
приручення, яке пов’язане з утриманням у неволі одиничних індивідів, тоді як
одомашнення – із значною чисельністю поголів’я і неперервністю процесу. Таблиця 1 Періоди голоцену за знаряддями праці людини
Доведено, що коні були одомашнені за 4 – 3 тис. років до н. е., тобто
значно пізніше, ніж інші види сільськогосподарських тварин (велика рогата
худоба, вівці, кози, свині і собаки). За багатьма матеріалами, вважається безперечним, що
коні одомашнювалися в різних районах Південно-Східної Європи, степової
частини Азії, у межиріччі Амудар’ї та Сирдар’ї. Під час
археологічних розкопок, проведених ученими в багатьох місцях України та країн
СНД, було знайдено рештки давніх поселень періоду первіснообщинного ладу.
Так, у 1962 р. під керівництвом Д.Я. Телегіна біля
села Деріївка (близько 70 км на південь від Кременчуга, на правому березі Дніпра) було розкопано
давнє поселення. Остеологічна колекція цих розкопок становила 3703 кістки
різних видів ссавців, з них 2255 (понад 60%) кінських. Це поселення датується
другою половиною IX тисячоліття до н. е. (Бібікова В., 1967). Під час
розкопок Неаполя Скіфського (біля Сімферополя) знайдено багато кісток різних
тварин, м’ясом яких харчувалися скіфи. Проте найбільше серед них виявлено
кісток коней, які належали різним на зріст тваринам (від 128 до 136 см),
більші особини (до 155 см) траплялися рідко. У 1904
р. проведено розкопки в селищі Анау, що розміщене у
відрогах Копет Дагу,
поблизу Ашгабада. Зібрані матеріали свідчать про
те, що свійські коні тут були відомі у ІІІ тисячолітті до н. е. Наведені дані
та археологічні матеріали катакомбної (3000 – 2000 роки до н. е., територія з
межами Одеса – Дербент – Астрахань – Орел) і Трипільської культур (3400 –
2100 рр. до н. е., територія сучасної України і суміжні з нею), культури Мінусинської котловини (2000 – 1500 рр. до н. е., Алтай),
зрубної (1500 – 800 рр. до н. е. територія, обмежена лініями Азовське море –
Муром, Київ – Оренбург) та скіфської (700 – 300 рр. до н. е.) свідчать про
те, що коні були приручені кочовими племенами українських,
південноросійських, сибірських та середньоазіатських степів. Це зона між 44°
і 50° північної широти простягалася суцільною смугою від Атлантичного до
Тихого океану. Тому думка про єдиний середньоазіатський центр одомашнення
всіх видів сільськогосподарських тварин, зокрема коней, не підтверджується
сучасними даними. Можна тільки припустити, що в межиріччі Амудар’ї та Сирдар’ї
був один з перших осередків одомашнення диких азіатських коней.
У скіфів існував своєрідний культ коня. Зображення його виявлено
на монетах, гребінцях, вазах. Під час поховання царів та скіфської знаті
разом з ними ховали жінок, рабів, прислугу й коней. У Чортомлицькому
кургані Дніпропетровської області (розкопки 1961 – 1963 рр.) знайдено 11
коней із золотими та срібними прикрасами на головах, у Пазирицьких
курганах на Алтаї – понад 100 коней з вуздечками, сідлами й возами, а в Ульському курані на Кубані –
близько 400 коней. У давнину, коли замість грошей використовували предмети
споживання, функцію їх виконувала й худоба. Так було у давніх греків і
римлян, арабських та індійських племен. Засобами оплати були і коні. У
гірських алтайців, наприклад, за коней викупляли полонених, ними платили за
наречених, у деяких скіфських племен відкупитися кіньми могли засуджені до
страти. Тисячами років багатство й могутність царів і владик,
вождів племен, князів і різних заможних людей визначалися не тільки площею
земельних володінь, поголів’ям худоби, оздобленням палаців, кількістю золота
й срібла, рабів і прислуги, а й кількістю коней у табунах.
Тому значення коня в житті людини минулого було значно більшим, ніж ми собі
уявляємо. Адже недарма листи царів, фараонів, вельмож один одному починалися
із запитання про стан здоров’я господаря, його дружини, дітей, друзів і
коней. Після такого вступу висловлювалося побажання здоров’я й благоденства
всім, зокрема й коням. У зоології коней віднесено до класу ссавців, підряду копитних, ряду непарнокопитних, родини конячих,
роду коней (Equus). Рід коней
поділяється на чотири підроди: власне коней (Equus caballus), до якого належать усі аборигенні й заводські
породи коней, поні островів, тарпани, коні Пржевальського
та вдруге здичавілі коні; віслюків (Equus asinus), який об’єднує породи свійських і диких
африканських віслюків; диких азіатських напіввіслюків
(Equus hemionus) – кулан,
кіанг, онагр; зебр (Equus hippotigris)
– об’єднує кілька видів диких африканських смугастих коней. Сучасні еквіди мають довгі
тонкі кінцівки з одним добре розвиненим третім пальцем, який закінчується
міцним копитом. Другий і четвертий пальці залишилися у вигляді двох грифелеподібних кісток на п’ясті та плесні кожної
кінцівки, а перший і п’ятий – у вигляді каштанів: на передніх ногах вище
зап’ястних, а на задніх – ближче до нижнього краю скакальних суглобів з
внутрішнього їх боку. У свійських коней та їх диких родичів є шпори – рогові утворення в основі щіток. Це
рудименти м’якушів багатопалої кінцівки далеких предків коней. Зебри – найдавніші й
найчисленніші із сучасних еквідів – родичів коня. У
дикому стані живуть у різних кліматичних зонах Африки. Усі їх види смугасті.
Це робить їх непомітними на пасовищах, де в літню спеку звичайними є
вертикальні потоки нагрітого повітря. За таких умов зебри вже стають
непомітними на відстані 400 – 500 м. За іншими ознаками – зростом,
екстер’єром, будовою скелета, черепа – зебри дуже мінливі. Одні з них за
типом наближаються до віслюків, інші – до сучасних коней. У зебри порівняно
велика голова, переважно довгі вуха, коротка стояча грива без чубка, добре
розвинена мускулатура крупа, хвіст закінчується китицею волосся, задні
кінцівки без каштанів. Усі зебри стійкі проти укусів (ужалювань)
мухи цеце, що передає хворобу Нагана. Тому вони поширені в місцях, де коні,
віслюки й верблюди існувати не можуть, бо гинуть від укусів цієї мухи. Зебри
рухливі, боязкі, дуже важко приручаються, але легше, ніж кулани чи кінь Пржевальського. Вони погано плавають і
часто гинуть, долаючи ріку: круп піднімають догори, внаслідок чого передня
частина тіла легко йде під воду. Часто під час перегонів зебри гинуть від
паралічу. На волі і в зоопарках вони ходять на водопій «ієрархічним
ланцюгом», сплять 10 – 12 год. Зебри затримують жереблення
довше, ніж домашні кобили, поки не відчують абсолютну безпеку. Послід у них
відходить за 15 – 90 хв. Ні лошата, ні інші зебри його не поїдають (це
роблять гієни та інші хижаки). Ніхто із членів косяку (гарему, родини), крім
жеребця-вожака, не турбується про кобилу-породіллю. Проте, коли
новонародженому загрожує небезпека, його захищають інші зебри родини. Через
15 хв лоша вже стоїть на ногах, а ще через 20 – 25 хв може пробігти до 1,5 км
з такою швидкістю, з якою рухається мати.
Гірська зебра (рис. 1) набагато дрібніша інших, у неї
довгі вуха і є погрудник. Чорні смуги на крупі
утворюють решітку. Загальний вигляд у гірській зебри кілька більш вслюкоподібний, ніж у інших зебр. Колись цей найбільш
південний вид був широко поширений на півдні Африки. Чисельність цієї зебри
продовжує падати, так як її пасовища займають каракулеві вівці. Загальна
чисельність гірських зебр не перевищує 1500 – 2000 голів. Зебра
Греві, або пустельна зебра (рис. 2) мешкає тільки в
межах невеликої території в Африці, проживають на відкритих високих плоскогір'ях та рівнинах Східної Ефіопії,
Сомалі, а також Північної Кенії, які вкриті рідкими лісами й чагарниками.
Цілими днями зебри
Греві пасуться, неквапом
переміщаючись некрутами гірськими схилами або плато, їхня соціальна поведінка
дещо відрізняється від звичок зебр інших видів – їм характерна інша соціальна
структура. У минулому зебри Греві жили великими
стадами, але у наші дні жеребці найчастіше займають окремі території площею 2
– 10 км2, межі яких постійно мітять і охороняють від вторгнення
суперників. Голоси жеребців зебр Греві
відрізняються від голосів інших зебр і нагадують ослячий рев. На ослячу схожа
також подовжена голова, увінчана великими вухами. Учені помітили, що ці зебри
іноді утворюють спільні стада з саванною зеброю, страусами і деякими видами
антилоп. Від інших видів зебру Греві відрізняють
також більші розміри. Вона, як і інші види зебр, занесена до Червоної книги
МСОП. У
посушливу пору року в пошуках їжі та води стада зебр кочують по савані. Саванна (бурчеллова) зебра (рис.
3) найпоширеніша. Тільки в національному парку Серенгеті
(Кенія) налічується близько 300 тис. зебр Гранта, у
долинах кратера Нгоронгоро – понад 6 тис.; в Анголі
та південній Африці водиться зебра Чапмана (рис.
4). Маса жеребців 248, кобил – 219 кг.
Віслюки становлять самостійну
гілку еволюційного розвитку родини конячих. Вони формувалися в умовах досить
постійного екологічного середовища (температура і вологість повітря,
інсоляція, сприятлива фауна, мала контрастність сезонів року за наявністю
кормів тощо). Це й зумовило незначну мінливість диких віслюків за калібром,
зростом, забарвленням, оскільки умови зовнішнього середовища в центрі й на
периферії ареалу істотно не різнилися. Дикі віслюки трапляються тільки в Африці. У минулому
вони населяли всю північну й північно-східну частини цього континенту.
Сучасний їхній ареал обмежений територіями Ефіопії та Сомалі. Невелика за
чисельністю група цих тварин (можливо вдруге здичавілих домашніх віслюків)
живе на прикордонній території Лівії й Нігеру. Існує два підвиди дикого
африканського віслюка, які істотно не відрізняються один від одного. Перший –
нубійський малочисельний, близький до повного вимирання. Характерною
його ознакою є хрестоподібний малюнок – темний ремінь по лінії верху, від
якого відходять чорні смуги на лопатки Значну роботу щодо розведення їх у
неволі проводить Мюнхенський зоопарк. Видано перший том Міжнародної книги
африканських віслюків. Ці тварини поширено в інші країни Європи та США (ферма
Катскілл, зоопарк м. Сан-Дієго та ін.), де
утримується близько 40 нубійських віслюків. Сомалійський підвид (рис. 4) більш численний, поширений
на півночі Сомалі та південному сході Ефіопії, у дикому стані живуть близько
700 особин. В інших місця ареал невеликий, оскільки поширенню цих тварин
заважають нестача джерел води, браконьєрство, свійська худоба, автотуризм.
Характерною ознакою цього підвиду є чорні поперечні смуги на світло-сірому
фоні середніх і задніх кінцівок. У зоологічних садах і парках Базеля, Берліна, Обервілла та приватному резерваті Хай-Бар (Ізраїль, 1215
га) утримується близько 60 сомалійських віслюків. Обидва підвиди занесені до
Червоної книги МСОП. Третій підвид – атласький
віслюк знищений у ІІІ ст. н. е.
Кулан (рис. 5) – найчисленніший з групи напіввіслюків.
У минулому (XVIII – XIX ст.) населяв Західний Сибір, Казахстан,
середньоазіатські республіки, Малу Азію, Індію, Пакистан, Монголію та інші
території. Екологічно надзвичайно високопластичний:
добре почувається в умовах сухого жаркого клімату (57°С у Сирійській пустелі)
і жорстокої зими (–50°С, Казахстан, Монголія), споживає 110 видів рослин, з
них 15 видів кущових, 10 – напівкущових, 40 багаторічних і 45 видів
однорічних трав. П’є воду із вмістом солі до 20 г/л, стрибає донизу з обривів
близько 2,5 м заввишки, легко долає канави, рівчаки, струмки до 3 м
завширшки, добре плаває і почувається на гірських плато до 3 – 4 тис. м
заввишки, поїдає кал ховрахів, корів, сайгаків, коней та джейранів, заселяючи
кишки мікрофлорою. Кулани важко витримують довгу багатосніжну зиму та
ожеледицю. Основною умовою ареалу кулана є наявність кормів, джерел води,
природних укриттів у негоду (вітер, заметіль),
відсутність діяльності людини (випасання худоби, розорювання земель, промислове
виробництво, військові дії тощо).
Виділяють 5 видів географічних форм кулана:
монгольський (рис. 6) – населяє територію Гобійського
заповідника, заснованого в 1977 р., загальною площею близько 5 млн. га. На
цій території проживає до 7 – 7,5 тис. куланів;
туркменський (рис. 7) – поширений на південному сході
Туркменії та північному заході Афганістану. В Ірані цих тварин утримують під
охороною на територіях: Тоуран площею 1,8 млн. га –
до 1000 голів; Барун (800 тис. га) – дога) – 25 –
30 тварин; індійський (кур, кхур)
зосереджений на пустельно-солончаковій території
штату Гунджарат у заповіднику Малий Кач Ранн (259 тис. га) – до 820
особин.
Дві географічні форми кулана – сирійський та
казахстанський – вимерли. Одиничні тварини востаннє траплялися в 1927 та 1936
рр. Онагр – найменший за розмірами різновид азіатського напіввіслюка.
Його висота в холці 115 – 120 см. Масть світліша, ніж у кіанга (рис. 15, в).
У природі живуть на території солончакових степів Ірану поблизу Кума та
Ісфахана, в Афганістані і на південному сході Туркменії. У дикому стані є
близько 450 – 500 особин. Безконтрольне полювання (місцеве населення вважає
м’ясо онагра цілющим) є головною причиною скорочення його ареалу. За
біологічними особливостями та показниками відтворення істотно не
відрізняється від кулана. Утримується у 36 зоологічних садах різних країн
світу. Тарпан – дикий кінь Європи, що населяв степову й лісостепову частини
її території від р. Прут на заході до р. Урал на сході з післяльодовикових
часів до ХІХ ст. Існування диких коней у Європі, крім викопних решток,
підтверджується письмовими свідченнями очевидців-сучасників – Геродотом (484
– 425 рр. до н. е.), Варроном (116 – 27 рр. до н.
е.), Страбоном (60 р. до н. е.), Плінієм (23 – 79
рр. н. е.) та ін., які стверджують, що дикі коні водилися навіть в Іспанії та
Альпах. У середні віки населення деяких країн Європи із задоволенням
споживало на святкових обідах м’ясо диких коней. Кінь Пржевальського.
Три століття тому кінь Пржевальського траплявся на території південного Уралу
(аж до Волги), Казахстану, Алтаю, Забайкалля. Про
це свідчать знахідки палеонтологів, старовинні малюнки і навіть деякі
письмові документи. Поступово ареал цих тварин звужувався і вже у другій
половині ХІХ ст. місце існування їх обмежувалося невеликою територією біля
західного кордону Монголії й Китаю. Саме тут, у Джунгарських степах, у 1879
р. дикого коня відкрив видатний російський учений-мандрівник М.М.
Пржевальський (1839 – 1889). У тому ж році начальник Зайсанської
прикордонної застави А.К. Тиханов привіз
Пржевальському вбитого коня, шкуру і череп якого він негайно відправив до
зоологічного музею Академії наук Росії (Петербург). Цей трофей експонувався
як такий, що належить тарпану. Через два роки (1881 р.) співробітник музею,
магістр зоології І.С. Поляков (1845 – 1887) ретельно вивчив колекцію М.М.
Пржевальського і дійшов висновку, що за будовою й кольором шкіри череп
«тарпана» істотно відрізняється від черепа свійських коней, віслюків і власне
тарпанів. Публікація матеріалів досліджень викликала в науковому світі не
тільки сенсацію, але й велику дискусію. Майже через два десятиріччя це
відкриття було визнано: дикого коня, якого назвали монгольським, або
джунгарським, тарпаном, перейменували на коня Пржевальського. В Україні конярство представлено такими
основними напрямками: Племінний – забезпечує комплекс селекційних і технологічних заходів, спрямованих на поліпшення
існуючих і створення нових більш досконалих порід, ліній і родин коней та
реалізацію їх в межах держави та на експорт, а також вирощування племінних
коней для покращення робочих та продуктивних якостей в робочо-користувальному,
спортивному та продуктивному конярстві.
Робочо-користувальний – забезпечує зростання чисельності поголів’я коней,
підвищення їх якісних характеристик (працездатності, витривалості)
використання на сільськогосподарських і транспортних роботах в
сільськогосподарських підприємствах, фермерських та особистих селянських
господарствах населення. Спортивний – забезпечує утримання коней та їх використання в масових та класичних
видах кінного спорту, створення кінноспортивних баз, секцій верхового та
екіпажного туризму, зокрема пунктів прокату і відпочинку. Призовий – вирощування та випробування на іподромах країни і за кордоном швидкоалюрних коней верхових та рисистих порід.
Перспективу розведення рисистих та верхових призових порід обумовлює розвиток
іподромного бізнесу, класичних видів кінного спорту, туризму та прокату. Продуктивно-прикладний – вирощування коней для виробництва кінського м’яса, консервованих
м’ясних продуктів та кумису. 1.5. Розвиток приватного конярства на сучасному етапі і
заходи щодо його поліпшення. У загальному м’ясному балансі конина займає менше 2%. Україна має
достатньо ресурсів для розвитку продуктивного конярства. В основному в
Україні можливо збільшити виробництво конини використовуючи природні пасовища
Карпат і Прикарпаття, а також Східних регіонів України. На інших територіях доцільно використовувати відгодівельні майданчики
із сезонним виробництвом конини. Основним фактором розвитку виробництва конини в Україні є збільшення
виходу лошат. Економічні розрахунки доводять, що при стабілізації поголів’я коней в
Україні на рівні 1 млн голів та наявності в структурі табуна 45% кобил, при
рівні вибракування основного поголів’я 10 – 12% голів – держава може забивати
щороку на м'ясо близько 100 тис голів, а також приблизно стільки же
експортувати на м'ясо. Ресурси нині використовують в країні недостатньо. Україна має три
господарства, в яких змонтовано технологічні лінії з виробництва кумису, але
виробляють його тільки за замовленням. Новоолександрівський, Дібрівський
конні заводи та господарство «Зеленогірський». Для виготовлення кумису використовують Новоолександрівську ваговозну породу. 1.6. Економічна ефективність галузі Економічну ефективність сільськогосподарського виробництва відображають
її кінцеві результати. Підвищення ефективності виробництва
означає, що на кожну одиницю витрат і використаних ресурсів одержано більше
продукції і прибутку з урахуванням соціального результату (зростання оплати
праці, покращення умов праці, соціально-культурного обслуговування та ін.),
збереження навколишнього середовища. В агропромисловому секторі в умовах реформування ринкових відносин і
розвитку орієнтованого суспільства приватні інтереси виробників продукції
повинні відповідати інтересам держави. Отже, виробництво необхідно
спрямовувати на задоволення потреб суспільства, від якого залежить
забезпечення населення продукцією харчування і продовольча безпека країни. Чисельність коней в Україна за 1991 – 2010 рр. скоротилася з 738 до 466
тисяч голів, або майже на 37%. Суттєво пройшов перерозподіл поголів’я коней.
За цей період в особистих господарствах населення поголів’я коней зросло в
11,5 раза і становить 88% від загальної їх
кількості в державі, у зв’язку з цим значення племінних кінних заводів для
удосконалення кінського поголів’я зростає. На державних кінних заводах
сконцентровано кращий генофонд коней української верхової, новоолександрівської ваговозної, рисистих та інших порід
коней. У перехідний період до ринкових відносин при збитковості галузі
втрачаються окремі породи коней, цінні генотипи порід, знижується
працездатність у порівнянні з європейськими та світовими стандартами. На
початок 2011 року в Україні існує 124 суб'єкти з племінної роботи: 27 конезаводів (10 державні), 97 племінних репродукторів. Чисельність основних заводських порід склала 5776
голів: українська верхова – 2101 голова, або 36,4%; російські і орловські
рисисті – 1757 голів (30,5%); чистокровна верхова – 695 голів (12,0%); новоалександрівський ваговоз – 395 голів (6,8%); інші породи – 828 голів
(14,3%). 1.7. Біологічні особливості коней Лошата народжуються з живою
масою 8 – 12% від живої маси матері. Тривалість підсисного періоду триває 6 –
7 місяців. Статева зрілість 12 – 15 місяців. Початок племінного використання
– 3 роки. Тривалість росту триває близько 7 років. Тривалість жеребності 11
місяців. Кобилу можна спаровувати вже через 8 – 15 днів після вижереблення. Кобили, тварини поліестричні. Сезонність розмноження чітко виражена у
табунних порід. Тварини одноплідні, але іноді
спостерігається народження двох нормально розвинених лошат. Повна зрілість і найвища якість
приплоду у коней спостерігають у 7 – 12 років. 1.8.
Доместикаційні зміни коней Доместикаційними називаються зміни, які виникли у свійських тварин під впливом одомашнення і за якими вони
відрізняються від диких предків. Ці зміни виникли (і виникають) під впливом
умов годівлі, утримання, догляду, охорони тварин від хижаків та несприятливої
дії кліматичних умов. Загалом доместикація супроводжується морфологічними,
фізіологічними та генетичними змінами організму тварин. Основні особливості доместикації свійських коней полягають у дуже великій
мінливості селекційних ознак, значному розвитку деяких з них (жвавість,
скороспілість, зріст, масть, жива маса тощо), диференціації на типи (верхові,
легкозапряжні, ваговози, поні)
та інші різноманітні породи. Свійські коні мають багато загальних рис субарктичного степового
походження: вони добре акліматизуються в умовах континентального клімату,
легко витримують зимовий холод, спеку, засуху, але не пристосовані до
вологого клімату тропіків. Як і дикі предки, вони рухливі, легко орієнтуються
на місцевості, мають добре розвинену нервову систему, збудливі, у них
підвищений обмін речовин, про що свідчить здатність пітніти всією поверхнею
шкіри. У свійських коней збереглися стадність і здатність до значного
сезонного «нажирування» та розкопування снігу
передніми кінцівками (тебенювання), щоб дістати
корм. Питання для самоконтролю 1. Де, коли і як були
одомашнені людиною дикі коні? 2. На які підроди
поділяється рід коней? 3. Що забезпечує робочо-користувальний напрям конярства в Україні?
4. Яку породу коней
використовують для виготовлення кумису? 5. Що означає
підвищення виробництва продукції? 6. Яка чисельність основних
порід коней в Україні? 7. Яка тривалість
племінного використання коней? 8. У чому полягають
основні особливості доместикації свійських коней? |
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
