Основи меліорації і ландшафтознавства

Електронний посібник

Головна

Анотація

Теоретичні відомості

Практичні роботи

Список використаних джерел

Додатки

Глосарій

Укладачі

7. Основи ландшафтознавства

7.1 Теоретичні основи ландшафтознавства

7.2 Ландшафтна організація території

7.1 Теоретичні основи ландшафтознавства

Ландшафтами називають ділянки території (природні територіальні або екваторіальні комплекси), у межах яких природні компоненти (гірські породи, вода в різному стані, повітря, грунт, рослини і тварини) знаходяться у взаємозв’язку, характер якого відрізняється від сусідньої території.

Ланшафти світу

Розрізняють природний і антропогенний ландшафти.

Природний ландшафт складається з природних, взаємодіючих між собою компонентів, що формується під впливом природних фізико-географічних процесів – ландшафтно утворювальних чинників. Антропогенний ландшафт складається з природних і змінених людиною компонентів, що взаємодіють між собою. Антропогенні ландшафти сформувалися за історичний час під впливом господарської діяльності людини.

Ландшафти

Основними природними компонентами ландшафтів є гірські породи, повітря, вода, ґрунти, рослинність, тваринний світ.

Антропогенними компонентами ландшафту є сільськогосподарські угіддя, меліоративні системи, населені пункти, лісонасадження, штучні водосховища, кар’єри, дороги тощо.

Назви природних ландшафтів відображають їх приналежність до теплових поясів, фізико-географічних зон, рівнин, гір. За цими ознаками виділяють арктичні, тайгові, мішано-лісові, лісостепові, степові, пустельні, субтропічні, тропічні, екваторіальні, рівнинні і гірські ландшафти.

Серед антропогенних ландшафтів виділяють сільсько-, водогосподарські, лісок, промислові, селитебні (населені пункти), рекреаційні, природоохоронні.

Компоненти ландшафту мають певну послідовність розташування. Якщо, наприклад, розглядати їх розташування по вертикалі (знизу вверх), то ця послідовність така: гірські породи з підземними водами – ґрунти – поверхневі води – рослинність і тварини – приземний шар повітря. Таке взаємопов’язане розташування компонентів ландшафту характеризує його вертикальну структуру.

Кожний ландшафт у територіальному відношенні не є однорідним. Він поділяється на місцевості. Наприклад, у долинному поліському ландшафті помітно виділяються місцевості річкової лучної заплави, борової тераси з сосновими лісами, високого берега з широколистими насадженнями, вододільної ділянки, зайнятої сільськогосподарськими угіддями. У межах місцевості виділяють менші від них за площею ділянки – урочища. Такими є, наприклад, притерасне болото, схил річкової долини, окремий яр, вершина гори, однорідна лісова ділянка тощо. Просторове поєднання ландшафтних місцевостей і урочищ характеризує просторову (горизонтальну) будову ландшафту.

Ландшафти виникли в результаті взаємодії природних чинників (сонячна радіація, атмосферна циркуляція, земна поверхня) і природних компонентів. Ця взаємодія здійснюється через природні процеси (тепло-, вологообмін, обмін мінеральних та органічних речовин) і під впливом господарської діяльності. Для вивчення природних комплексів проводяться ландшафтні дослідження, в результаті яких складаються ландшафтні карти, описи територій. На основі цього в географії сформувалась нова галузь – ландшафтознавство.

Ландшафтознавство – галузь фізичної географії, що вивчає природні територіальні комплекси, в межах яких закономірно поєднуються рельєф, місцевий клімат, води, ґрунти, рослинний і тваринний світ. Ландшафт від німецького – загальний вигляд місцевості.

Розвиток ландшафтів України в антропогені.

У поширенні ландшафтів спостерігається зональність як одна з найважливіших рис географічної оболонки. Зональність ландшафтів виявляється в зміні її природних характеристик (кількість тепла, зволоження, типи ґрунтів, рослинність, тваринний світ, фізико-географічні процеси і явища) залежно від зміни географічної широти. Основними чинниками зональності є кулястість Землі та її положення щодо Сонця. Від цього залежать величина кута падіння сонячних променів на земну поверхню, інтенсивність і кількість сонячної радіації.

Сучасна зональність ландшафтів України сформувалася наприкінці неогенового - на початку антропогенового періоду. У середині антропогенового періоду, після відступання дніпровського льодовика, сформувалися три природні зони з давніми лісовими, і лісостеповими ландшафтами. Ці давні ландшафти мали назву палеоландшафтів. Упродовж антропогенового періоду розвивалися два типи палеоландшафтів – холодні (льодовикові) і теплі (міжльодовикові). Прикладом льодовикових ландшафтів є ландшафти так званого дніпровського періоду, який почався 290 і закінчився 180 тис. років тому. У прильодниковій смузі були поширені своєрідні болотно-тундрові, тундрово-лучно-степові ландшафти. На південь від краю льодовика були поширені холодні лісостепові і степові ландшафти. Степові ландшафти у дніпровський етап займали територію Причорномор’я і Приазов’я. Це були своєрідні холодні "лесові" ландшафти, саме на них сформувались сучасні чорноземи. Ландшафти льодовикового періоду не мали чітких меж. Перехід від однієї зони до іншої був поступовим.

Прикладом міжльодовикового ландшафту може бути прилуцький етап. Він почався приблизно 110 і закінчився 80 тис. років тому. У північній частині України були поширені лісові ландшафти з сосни і широколистих лісів на бурих, лісових, лучних і болотних ґрунтах. Вони заходили далі на південь порівняно з сучасними.

У Середньому Придніпров’ї і Придністров’ї в прилуцький етап були поширені лісостепові ландшафти з сосновими, широколистими і дубовими лісами та різнотрав’ями степами на чорноземних ґрунтах. Ці ландшафти формувалися в теплому, вологому кліматі. У Причорномор’ї і Приазов’ї на той час переважали сухі степові ландшафти.

Зміни ландшафтів України за історичний час.

Сучасні ландшафти України сформувались у період після закінчення останнього зледеніння упродовж 12 тис. років. Кліматичні умови сформували такі зональні типи грунтово-рослинного покриву: Полісся, Лісостеп, Степ.

У межах Полісся поширились ландшафти мішаного лісу, що представлені борами і суборами, під якими сформувались дерново-підзолисті ґрунти.

На підвищених рівнинах, височинах і високих берегах річок Лісостепу формувались дібровні ландшафти (дубові, грабові, грабово-дубові, липово-дубові ліси) з сірими лісовими ґрунтами. На рівнинах поширилися лучно-степові ландшафти з чорноземами типовими.

У Степу з півночі на південь чергуються ландшафти різнотравно-ковилово-типчакових степів з чорноземами південними, полиново-типчаково-ковилові степи з темно-каштановими ґрунтами.

Процес формування ландшафтів у післяльодовиковий період не був чисто природним. На цей процес впливала людина своєю діяльністю. Між VIII і IХ тисячоліттями до н.е. вплив людини на природу посилився ще значніше у зв’язку з виникненням і поширенням таких форм господарювання, як тваринництво і землеробство.

З ХVI ст. зменшення лісистості у Лісостепу і на Поліссі відбувалось швидкими темпами не лише за рахунок збільшення населення і потреб у сільськогосподарських угіддях, а й за рахунок розвитку промислів, пов’язаних з використанням деревини. Активно починається розвиватись експорт деревини. У ХVII ст. завдяки цим чинникам земельні ресурси широколисто-лісових ландшафтів були практично вичерпані і почалося землеробське освоєння степової зони, лучних степів Лісостепу. Ці ландшафти були розорані до кінця ХVIII ст. З цього моменту настала черга землеробського освоєння степової зони, природна рослинність якої майже була повністю знищена упродовж століття. З другої середини ХIХ ст. у степовій зоні починаються катастрофічні посухи і пилові бурі, пов’язані із суцільною сільськогосподарською освоєністю.

У ХХ ст. чинниками антропогенних змін ландшафтів стають індустріалізація виробництва, осушення заболочених земель, будівництво водосховищ і каналів, хімізація сільськогосподарських угідь та ін.

Отже, нині не змінених господарською діяльністю людини ландшафтів в Україні майже не залишилось. Малозмінені ландшафти становлять 15 – 20% території. Це, головним чином, вторинні лісові насадження, заболочені ділянки, території заповідників. За оцінками фахівців, для компенсації антропогенного впливу таких ландшафтів має бути 40%.

Класифікація ландшафтів

Географи, досліджуючи ландшафти материків, рівнин, гірських країн, підводних океанічних схилів, об’єднують їх у певні групи – класифікують, позначають на картах їх межі.

Під час класифікації ландшафтів України враховують їх походження, історію розвитку, взаємозв’язки між компонентами, а також рівень впливу на них господарської діяльності людини. Важливим є просторове розміщення ландшафтів ( на рівнинах, в горах).

Для відображення ландшафтної структури території України на ландшафтній карті і в легенді до неї виділені класифікаційні одиниці ландшафтів – це класи, типи, види.

У класи ландшафтів об’єднуються природні комплекси з однаковими географічними ознаками. У межах України розрізняють три класи ландшафтів: рівнинні, передгірські, гірські.

Клас рівнинних охоплює понад 94% території України і об’єднує типи і підтипи ландшафтів.

Клас рівнинних східноєвропейських ландшафтів поділяється на таки типи: мішано-лісові, широколисто-лісові, лісостепові, степові, які в свою чергу поділяються на підтипи: північностепові, середньостепові, південностепові, сухостепові. Карпатські гірські лучно-лісові ландшафти поділяють на такі підтипи: широколисто-лісові, мішано-лісові, лучні (субальпійські) ландшафти; кримські – на лісостепові посушливі, мішано-лісові і широколисто-лісові, лучно-лісові і лукостепові (яйлинські). Окремі типи становлять ландшафти Південного берега Криму і заплав річок.

Ландшафти зони мішаних лісів поширені в північній частині України, вони сформувалися в умовах помірно теплого і вологого клімату. Серед мішано-лісових ландшафтів трапляються льодовикові, річково-долинні, лучні і болотні ландшафти.

Ландшафти зони широколистяних лісів сформувалися в умовах помірного клімату з близьким до оптимального співвідношенням тепла і вологи. Поширені переважно на височинах у західній та північній частинах лісостепової зони, в Передкарпатті, на схилах хребтів українських Карпат і Кримських гір. На правобережжі і лівобережжі Дніпра в межах лісостепової зони широколисто-лісові ландшафти розвинулись на височинах та їх схилах і високих правобережжях приток Дніпра.

Лісостепові ландшафти займають більше третини території України. Ці ландшафти змінені сільськогосподарськими угіддями на 80 – 90%. Їх відмінна риса – значна поширеність ерозійних форм (яружно-балкові, долинно-річкові).

Степові ландшафти розвинулись в умовах жаркого клімату і недостатньої кількості опадів, тепер на 90% розорані. Сухостепові ландшафти поширені на півдні Причорноморської низовини, у Присивашші.

Прояв зональних ландшафтоутворювальних процесів, істотні зміни елементів теплового і водного балансів, балансів органічних і мінеральних речовин залежить від континентально-океанічного перенесення тепла і вологи, від особливості вологи поверхні. Цим обумовлюються внутрішньозональні відмінності рівнинних ландшафтів та ярусна відмінність гірських ландшафтів у фізико-географічному районуванні.

Ландшафти класифікують за різними ознаками. За характером контакту геосфер (земних оболонок) їх ділять на наземні, земноводні, водні та ін. Це відділи ландшафтів. Всередині відділів виділяють системи ландшафтів: бореальні (помірні), суббореальні, субтропічні, тропічні та ін. За характером рельєфу розрізняють класи ландшафтів: рівнинні, передгірські, гірські.

За характером рослинного покриву виділяють типи ландшафтів: лісові, лісостепові і степові.

Рис. 148. Класифікація ландшафтів

Отже, основне завдання ландшафтознавства: систематика, типологія, класифікація природних комплексів, їх картографування, вивчення динаміки природно територіального комплексу з позиції загальної теорії систем, виявлення їх ресурсів для найраціональнішого використання, створення математичних моделей природно територіального комплексу.

Фізико-географічне районування.

Всі ландшафти разом утворюють складну територіальну структуру. За сукупністю ландшафтів, природних умов, територія землі ділиться на фізико-географічні системи різного таксономічного рангу (таксономічні або класифікаційні одиниці – це природні країни, провінції, області, підобласті тощо). Такий поділ території називають фізико-географічним районуванням.

browser does not support the video tag.

Фізико-географічне районування України

Фізико-географічне районування – це процедура вичленення територій з визначеною єдністю утворювальних ландшафтів. Кожна одиниця районування індивідуальна і має власні назви. Окрім наукового, теоретичного значення районування, воно необхідно в практичній діяльності для встановлення норм виробітку сільськогосподарської продукції, визначення коефіцієнтів надбавок на заробітну плату (наприклад, північні, полярні, гірські надбавки), для вибору житлових будівель, встановлення норм водоспоживання, поливу та ін.

Фізико-географічна країна – це великі частини суходолу, що займають сотні тисяч і навіть мільйони квадратних кілометрів. Їх утворення і розвиток пов’язані з великими тектонічними структурами (платформи, складчасті області). Розрізняють рівнинні і гірські фізико-географічні країни. Рівнинна територія України належить до країни, що розташована в межах давньої докембрійської платформи, фундамент якої перекритий товщею мезозойських і кайнозойських відкладів. Їх горизонтальне залягання і зумовлює рівнинність поверхні України. Ландшафтні зони на рівнинній частині території України змінюються з півночі на південь.

Українські Карпати і Кримські гори є складчастими спорудами, що сформувалися в результаті альпійського горотворення. Українські Карпати і Кримські гори – фізико-географічні країни, що відмежовуються від рівнинної частини.

Фізико-географічна зона – це частина природної країни. Основною ознакою фізико-географічної зони є переважання в її межах певного зонального типу ландшафтів. У межах рівнинної частини України виділяють зону мішаних хвойно-широколистяних лісів, лісостепову і степову зони. У межах природних зон виділяють підзони.

Фізико-географічна підзона – частина зони, що виділяється в її межах за умовами зволоження. У зоні мішаних хвойно-широколистяних лісів та в Лісостепу підзон немає. Степова зона України поділяється на північностепову, середньостепову і південностепову підзони.

Фізико-географічна провінція – частина зони або підзони в рівнинній чи гірській країні. Виділяється у зв’язку з неоднорідністю поверхні зони, віддаленістю від океану, різним характером впливу на неї повітряних мас, ступенем континентальності клімату. Під час виділення провінцій як одиниць фізико-географічного районування враховують також історію розвитку території в антропогені. Так, характерні ландшафтні риси Українського Полісся зумовлені дніпровським зледенінням, походженням і складом гірських порід.

Фізико-географічні відмінності провінцій лісостепової і степової зон України представлені в межах височин та низовин (Придніпровська, Причорноморська, Північнокримська та ін.). Найбільш піднятою і зволоженою в лісостеповій зоні є Західноукраїнська провінція. Найпосушливішою в степовій зоні – молода рівнинна Причорноморсько-Приазовська сухостепова провінція.

Фізико-географічна область – складова частина фізико-географічної провінції. Під час визначення меж областей враховують її приуроченість до тектонічних структур, положення над рівнем моря, ступінь розчленування поверхні, склад гірських порід, поширення певних фізико-географічних процесів. Так, у межах провінції Українського Полісся критерієм виділення природних областей Волинського, Житомирського, Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського Полісся є приуроченість кожної з них до різних тектонічних структур, яким властиві свої нашарування гірських порід, поєднання форм рельєфу, видів ландшафтів.

Отже, майже вся територія України знаходиться в межах помірного поясу, і тільки на Південному березі Кримських гір ландшафти мають риси субтропічних. Україна розташована в межах трьох фізико-географічних країн: Східноєвропейської рівнини, Українських Карпат і Кримських гір.

Рівнинна територія України - це частина Східноєвропейської фізико-географічної країни з чітко вираженою широтною зональністю. Тут виділяють три природні зони: мішаних хвойно-широколистих лісів, лісостепову та степову.

Детальне фізико-географічне районування є науковою основою обґрунтування проектів землевпорядкування, містобудування, меліорації, раціонального використання земельних і водних ресурсів, охорони навколишнього середовища тощо.

Презентація «Захисні лісові насадження»

7.2 Ландшафтна організація території

Системна організація ландшафтів – основа раціонального землекористування та екосистем. Характер взаємодії людини на ландшафти залежить від рівня економічного розвитку, типу суспільного устрою. У розвинутому суспільстві людина, спираючись на пізнані наукою закони природи більшою мірою регулює вплив природного середовища на виробництво й намагається при цьому зменшити свій негативний вплив на ландшафти. Нині під час прогнозування використання певних видів ландшафтних ресурсів і змін у природному середовищі необхідні фундаментальні й всебічні дослідження регіональних особливостей біогеохімічних взаємозв’язків кожного типу ландшафту з урахуванням антропогенного впливу.

Важливою є оптимізація природного ландшафту як одного з основних засобів організації ефективного і комплексного його використання та охорони. Це завдання припускає знаходження кращого з можливих рішень, яке дасть змогу при інших рівних умовах максимально використати корисні властивості ландшафту, його потенціал для задоволення різноманітних потреб суспільства. Оптимізація ландшафту має сприяти якнайдовшому збереженню його корисних властивостей. Вибір способів раціонального використання ландшафту пов’язаний із визначенням мети використання, оцінкою можливих варіантів експлуатації, виявленням природних, соціально-економічних та інших обмежень.

Відомо, що природа, як об’єктивна, існуюча поза людиною й незалежно від її свідомості реальність, нескінченна в часі та просторі – це умова, місце і засіб нашого проживання та праці. Матеріальною системою, яка забезпечує взаємодію суспільства і природи, є Земля – ландшафт. Ця взаємодія реалізується в двох основних формах:

• прямого використання природного середовища (у першу чергу землі);

• організації її охорони (свідомої та цілеспрямованої діяльності, спрямованої на забезпечення раціонального природокористування і відтворення природних ресурсів) як у процесі експлуатації, так і за допомогою поліпшення, відновлення і збереження природи.

Виходячи з мети повнішого забезпечення постійно зростаючих матеріальних та духовних потреб нашого суспільства, об’єктивними стають систематичне освоєння і докорінне перетворення природного середовища, передусім земної поверхні, що в умовах науково-технічної революції дає можливість комплексно реалізувати основні функції землекористування:

• безпосереднє використання землі;

• організацію процесу та умов, форм і способів користування землею;

• охорону земельних ресурсів;

• відновлення та перетворення ландшафту.

Найсуттєвіше досягнення у цьому напрямі – системний підхід як найважливіший принцип наукового способу уявлення і відображення об’єктивної дійсності в ландшафтознавстві й організації землекористування. Системні погляди на ландшафт, форми організації використання та упорядження території, які склалися, дадуть можливість поглибити способи характеристики й оцінки її неоднорідності та різноманітності.

Трансформація природних угідь. Трансформація угідь має проводитись на базі розробленої агроекологічної класифікації придатності земель (обмеження їхнього використання за рельєфом та ґрунтовими умовами), яка включає п’ять груп:

I АЕГЗ: Землі, придатні під зерно-паропросапні сівозміни.

1. Плато, тераси і схили стрімкістю до 1^о із повно профільними і напівгідроморфними ґрунтами суглинкового та глинистого механічного складу.

2. Схили стрімкістю до 3^о зі слабоеродованими ґрунтами суглинкового і глинистого механічного складу.

II АЕГЗ: Землі, придатні під зерно-трав’яні сівозміни.

1. Плато і схили стрімкістю до 3^о із ґрунтами вкороченого (30-50 см) профілю на щільних породах слабощебенювато-кам'янисті (на схилах стрімкістю до 1^о екологічнj допустиме їх використання в 1 АЕГЗ, але потребує високого рівня агротехніки).

2. Схили стрімкістю 3 – 5^о із слабоеродованими ґрунтами на пухких породах суглинкового і глинистого механічного складу (на схилах дуже уражених улоговинами, такі землі належать до 1У АЕГЗ).

3.Плато і схили стрімкістю до 3^о із дефльованими ґрунтами супіщаного та легкосуглинистого механічного складу.

III АЕГЗ: Землі, придатні під кормові та овочеві сівозміни.

1.Заплави високого рівня, широкі днища балок із намитими і луко - чорноземними ґрунтами.

IV АЕГЗ: Землі сінокісно-пасовищного призначення.

1.Заплави низького та середнього рівня (заливні).

2.Схили стрімкістю 3-5^о із середньо – та сильнозмитими ґрунтами на пухких породах суглинкового і глинистого механічного складу.

3.Схили стрімкістю понад 5^о зі слабозмитими та намитими ґрунтами.

4.Плато і схили стрімкістю до 3^о із ґрунтами на щільних породах переважно середньощебенистими.

5.Рівнинні ділянки і схили стрімкістю до 3^о середньо – та сильносолонцюватими ґрунтами, солонцями глибокими і мочаруватими ґрунтами.

6.Землі з вторинно-засоленими і підтопленими ґрунтами.

V АЕГЗ: Землі, що підлягають "консервації".

1.Землі схилів стрімкістю понад 5^о із середньо – і сильнозмитими ґрунтами на пухких породах.

2.Землі схилів стрімкістю понад 3^о із середньо – і сильнозмитими ґрунтами на щільних породах.

3.Землі із сильнощебенистими та каменистими ґрунтами.

4.Землі з піщаними, а також із супіщаними і легкоглинистими ґрунтами на схилах стрімкістю понад 3^о.

5.Розмиті, а також слабозмиті та намиті ґрунти схилів стрімкістю понад 12^о.

6.Солонці мілкі й середні, сильнозасолені ґрунти, мочари.

7.Землі вздовж водойм і річок (у межах прибережної захисної смуги).

8.Порушені ґрунти.

Консервацію необхідно проводити диференційовано – постійну і тимчасову, з тривалістю до 10 років для відновлення структури ґрунту та його родючості природним шляхом.

Ландшафтний підхід у землеустрої. Земельні ресурси та сприятливі кліматичні умови України зумовлюють високий потенціал сільськогосподарського виробництва. Однак надмірна розораність сільськогосподарських угідь призвела до порушення науково обґрунтованого співвідношення між орними землями і природними біоценозами, що сприяло збільшенню енергоспоживання в сільськогосподарському виробництві, активному розвитку ерозійних процесів та порушенню екологічної рівноваги.

У пошуках шляхів раціонального землекористування доцільним може бути покладений в основу комплексний ландшафтно-екологічний підхід при територіальній організації сільськогосподарського виробництва, максимальне використання потенційних можливостей самої природи.

Ландшафтна система землеробства дає можливість реалізувати оптимальне рішення у цій сфері, яка об’єднує дві антагоністичні цілі: перша – забезпечення високого рівня продуктивності сільськогосподарських угідь; друга – зменшення негативного впливу на природу шляхом зниження антропогенного навантаження на земельні ресурси.

Ландшафтне землеробство має в комплексі забезпечити підвищення продуктивності сільськогосподарських угідь в еколого-економічних рамках природного ландшафту; гармонічне поєднання із законами розвитку і трансформації ландшафтів; надійний захист ґрунтового покриву від деградації, зокрема і ерозії; необхідні умови для інтенсивного розвитку землеробства і екологічної рівноваги в агроландшафтах.

Нова концепція землекористування максимально враховує природні і інші соціально-економічні фактори, відповідає місцевим умовам і є раціональною, взаємопов’язаною системою протиерозійних і грунтополіпшувальних заходів на основі контурної організації території, вписаної в структуру ландшафтів, що склалися, забезпечує високу продуктивність сільськогосподарських угідь та охорону довкілля.

Під час сучасного землеробства не вирішується питання екологічно обґрунтованої структури земельних угідь і інших компонентів навколишнього середовища, вони не узгоджуються із законами розвитку і функціонування агроландшафтів. Внаслідок чого активно розвиваються деградаційні процеси в ґрунтовому покриву.

Запобігти цьому можливо тільки шляхом формування оптимальних сільськогосподарських ландшафтів з дотриманням таких основних принципів:

Ø адекватність антропогенних компонентів в агроландшафтах природним закономірностям функціонування навколишнього середовища;

Ø оптимальність структури агроландшафту (оптимальне співвідношення ріллі і природних угідь);

Ø відповідність штучного фітоценозу земельних ділянок;

Ø просторова і видова різноманітність середовища;

Ø врахування мікрозональних природних умов;

Ø оптимальне співвідношення економічних і екологічних заходів.

Агроекосистеми – це "одомашнені екологічні системи", які в багатьох відношеннях займають проміжне становище між природними (луки, ліси) і штучними екосистемами (міста, селища, рілля).

Нові засади ведення сільськогосподарського виробництва мають сприяти більш ефективному і раціональному використанню енергії, скороченню втрат ґрунту і води під час ерозійних процесів, підвищенню ефективності поживних речовин і зниженню непродуктивних витрат добрив, використанню рослинних решток для мульчування ґрунту, збільшенню різноманітності культур і сівозмін, зниженню небажаної залежності від пестицидів широкого спектру дії, переходу до мінімального обробітку ґрунту. Всі природоохоронні агротехнічні заходи наближають агроекосистеми до природних систем і перетворюють їх в гармонічні складові частини загального ландшафту.

Перехід сільськогосподарського виробництва України на природоохоронне землеробство з еколого-ландшафтним облаштуванням території землекористування зумовлено такими обставинами: існуючим соціально-економічним становищем; значною пересіченістю території землекористування; інтенсивним розвитком процесів водної і вітрової ерозії; неефективністю в питаннях продуктивності і збереження навколишнього середовища існуючих систем; необхідністю раціонально використовувати енергоресурси.

Нова система землекористування, в першу чергу, передбачає поступове зниження засвоєння земельних ресурсів. У системі ландшафтного землекористування для зменшення ерозійних процесів і збереження ґрунтового покриву в умовах ринкових відносин важливого значення набуває структура посівних площ. До цього часу в Україні необґрунтовано широке поширення набули посіви просапних культур, особливо цукрових буряків, соняшнику, що призвело до необхідності розміщувати їх посіви на ерозійно небезпечних землях. Це обумовлює інтенсивний розвиток ерозійних процесів, призводить до погіршення екологічної ситуації в агроландшафтах.

Висновок. Основним напрямком сучасного землеустрою стає оптимізація ландшафтних систем у гармонійному поєднанні економічних, соціальних та екологічних інтересів суб’єктів земельних відносин. Головним принципом створення оптимальних рекреаційних форм в агроландшафтах (природних луків і пасовищ, лісів і захисних лісових насаджень, ставків, територій природоохоронного фонду та інших природних об’єктів) має бути екологічна гармонізація їх з природним середовищем та господарською діяльністю землекористувачів.

Розміщення сільськогосподарських угідь, лісових смуг, пасовищ і сіножатей.

Еволюція поглядів систем землеробства цілком логічно прийшла до ландшафтної основи, що передбачає умови для розширеного відтворення родючості землі і сталого розвитку на цій основі аграрного виробництва. Подальший розвиток ґрунтозахисних систем землеробства з контурною організацією території відбувається нині на засадах ландшафтної спрямованості землевпорядкування, яка передбачає створення стійких екологічно збалансованих агроландшафтів з гармонійним поєднанням соціально-економічних, екологічних та естетичних функцій. Втіленням цих принципів на сьогоднішній день є еколого-ландшафтна система землеробства, яка базується на двох основних принципах.

ü Ландшафтна організація території – це фундамент, на якому формується система землеробства незалежно від категорій землекористувачів і форм власності. Вирішення цього завдання передбачає оптимізацію співвідношення угідь і категорій земель, контурну організацію території, оптимальне розміщення захисних лісонасаджень, гідроспоруд, ділянок, призначених під залуження та природно-заповідних територій.

ü Агротехнічний блок (структура посівних площ, сівозміни, система обробітку ґрунту, внесення добрив та ін.) адаптується до створеної просторової структури агроландшафту. Він має передбачати розширене відновлення родючості ґрунтів і будуватись на принципах екологізації та біологізації землеробства.

Підгрунтям ландшафтно-екологічного землеробства є системний підхід, який враховує зональність, адаптивність культур і технологій їх вирощування до місцевих умов, соціально-економічну доцільність, екологічну безпеку заходів та естетико-соціальну привабливість.

Розвиток системи землеробства на ландшафтній основі найбільшим чином відповідає принципам багатоукладного сільського господарства, впровадження якого інтенсивно розпочалось зі становленням державності нашої країни.

Перш за все необхідно сформувати екологічно збалансовані агроландшафти, які б забезпечували виробництво основних видів сільськогосподарської продукції і захист сільгоспугідь від всіх видів деградації шляхом найраціональнішої просторової організації території, оптимізації співвідношень агроугідь, водокористування, меліорації і полезахисного лісорозведення.

Виділення структурних одиниць агроландшафту доцільно проводити за принципом від загального до конкретного (масив – ландшафтна смуга – контур), а проектування систем землеробства, що пов’язано з вибором культур, технологій вирощування, сівозмін – за принципом від конкретного до загального (контур – смуга – масив).

Групування земель за ступенем однорідності проводиться у певній послідовності. Спочатку виділяються ґрунти за рівнем надходження сумарної радіації, а далі з урахуванням цього і режиму зволоження. Це є основою для виділення однорідних масивів земель і переходу до класифікації вищого рангу – детермінації контурів за родючістю ґрунтів і культуртехнічного стану земель. Далі визначається склад культур, їх чергування та технологія вирощування.

Оптимальна структура посівних площ і використання раціональних сівозмін - найважливіша умова виробництва сільськогосподарської продукції. Для цього всі сівозміни мають проектуватися ґрунтозахисними з урахуванням різних агроекологічних груп земель. На орних землях із схилами від 3 до 5 градусів рекомендується втілювати зерно-трав’яні сівозміни, які складаються із культур суцільного посіву і мають найвищу ґрунтозахисну ефективність. Для великих господарств рекомендуються 7 – 8-пільні сівозміни, а для малих фермерських – 4 – 5- пільні сівозміни, але в обох випадках необхідно:

1. Дотримуватися принципу чергування сільськогосподарських культур згідно з ротацією за біологічними особливостями культур і технологією вирощування.

2. Дотримуватись оптимальних строків повернення культур на попереднє місце в сівозміні.

3. Враховувати ґрунтозахисну ефективність вирощуваних сільськогосподарських культур, забезпечувати ґрунтозахисну здатність рослинного покриву на схилах від 0 до 3 градусів не менше 65 – 70%, від 3 до 5 градусів – 80 – 85.

4. Гарантувати бездефіцитний баланс гумусу за рахунок внесення достатньої кількості органічних добрив.

5. Приділяти увагу сортам, агротехніці вирощування, добривам, гербіцидам, засобам захисту рослин, сільськогосподарській техніці.

Такий важливий аспект – обробіток ґрунту. В умовах України ґрунтозахисну ефективність оранки можна підвищити, якщо проводити її поперек схилу, або за горизонталями місцевості, застосовувати комбіновану відвально – безвідвальну, гребеневу або ступінчасту оранку, проводити щілювання. Не можна протиставити один одному відвальний і безвідвальний обробіток ґрунту. Найправильнішим буде розумно, творчо поєднувати їх в сівозміні. Це дозволить на фоні науково - обгрунтованих сівозмін, паралельно з використанням грунтозахисних технологій вирощування сільськогосподарських культур, надійно захистити грунт від ерозії, підвищити його родючість, забезпечити стабільно високу врожайність.

Ландшафтна спрямованість землеустрою передбачає деякі особливості під час створенні систем захисних лісонасаджень.

Для якісної оцінки стану агроландшафтів, для яких безпосередньо розробляється лісомеліоративний комплекс, доцільно застосовувати окремий склад критеріїв, що дозволяють враховувати характерні їх особливості по окремих видах. У склад цих критеріїв входить загальна лісистість по відношенню до оптимальної (а також її складові: мінімально необхідна полезахисна лісистість, протиерозійна, грунтоводоохоронна тощо); розораність; розчленованість яругами; втрата гумусу та його темпи; продуктивність пасовищ по відношенню до оптимальної; захищеність окремих типів угідь лісовими насадженнями різних просторово-цільових форм; радіаційний фон; наявність токсичних і небезпечних для продукції рослинництва речовин та ін.

Лісомеліорація як просторово-часова основа еколого-ландшафтних систем землеробства має бути комплексною (охоплювати всі просторові елементи агроландшафту), будуватись на водозбірному принципі проектування та мати максимально тривалий строк дії

Щодо протиерозійних лісонасаджень на схилових орних землях, то еколого-ландшафтна організація території передбачає значні об’єми створення стокорегулювальних лісосмуг та чагарникових куліс, які мають ділити поля на контурні ландшафтні смуги шириною 80 – 100 м. При цьому слід враховувати такі моменти:

· конструктивно-технологічні параметри упродовж стокорегулювальних лісосмуг можуть мати змінний характер (ширина та кількість рядів, породний склад, схема та тип змішування, поєднання з гідроспорудами, ширина міжсмугового простору). Для конкретних умов такі параметри визначаються робочими проектами на розрахунковій основі, залежно від рельєфу, грунтово-кліматичних умов та характеру антропогенного навантаження;

· стокорегулювальні лісосмуги розміщуються через 200 – 300 м (залежно від експозиції схилів, їх вітрового навантаження в різні періоди року та лісорослинних умов), їх ширина 10 – 12 м. Між ними через 80 – 100 м влаштовують однорядні чагарникові куліси, які закріплюють напрямок обробітку ґрунту поперек схилу, розділяють схили на більш короткі лінії току, підвищують меліоративну захищеність полів між стокорегулювальними лісовими смугами;

· на улоговинах захисні лісонасадження поєднуються з найпростішими гідротехнічними спорудами. Захисні лісонасадження, крім того, необхідно поєднувати із залуженими узліссями, шириною 1 – 1,5 висоти насадження;

· агротехнічний блок системи землеробства має передбачати комплекс заходів, під час якого поверхневий стік максимально затримується на полі і використовується для живлення рослин. Надлишок його затримується лісосмугою чи кулісою та направляється в залужені улоговини для безпечного відведення в гідрографічну мережу. Перед залуженням дно улоговин розширюють і вирівнюють (їх поперечний профіль має бути горизонтальним, щоб вода проходила широким, а не сконцентрованим потоком).

Розміщення лісосмуг на місцевості потребує дуже уважного підходу. Іноді їх можна проектувати не впродовж протязі контурних рубежів, а замінити на міжулоговинному вододілі чагарниковою кулісою, або розірвати її і змістити частину нижче або вище по схилу, щоб не пересікати горизонталі. Залежно від того, зближуються чи віддаляються горизонталі, допускається влаштування лісосмуг перемінної ширини, а в окремих випадках вони можуть доповнюватись бордюрами багаторічних трав.

Залежно від отриманої оцінки визначається склад біотичних елементів ландшафтів відповідно до їх біоекологічних та біоенергетичних властивостей. Коефіцієнт екологічного значення біоти хвойних лісів – 0,38, листяних – 1,0, хвойно-широколистих – 0,63; лісових смуг – 0,43, луків – 0,62, продуктивних пасовищ – 0,68, польових культур – 0,14.

У лісоаграрних ландшафтах швидкість вітру зменшується на 25 – 60%, вологість повітря підвищується на 5 – 20%, а випарність, навпаки, скорочується на 2 – 25%. Завдяки збереженню снігового покриву взимку, запобіганню інтенсивному поверхневому стоку вологість ґрунту на полях лісомеліоративних систем збільшується на 15-30%.

Захисні лісові насадження сприяють збільшенню видового різноманіття флори і фауни, зокрема флори агролісосистем на 20 – 80%, ентомофауни – 25 – 60%, зоофауни в 1,5 – 3 рази. Лісомеліоративні об’єкти сприяють загальному покращенню мікрокліматичних умов. Характерним прикладом ефективного поєднання лісомеліорації та систем степового землеробства є Юницьке лісництво Луганської області (Старобільська ділянка) та Маріупольська ЛНДС (Велико-Анадольска ділянка). Відомо, що під впливом степових лісових насаджень та полезахисних лісових смуг Маріупольської ЛНДС за останні 30-40 років спостерігається середнє збільшення опадів на 40-80 мм, поверхневий стік талих і дощових вод скоротився до 1,9%, кількість суховіїв зменшилась на 7-15 днів.

Сума лісистості за окремими категоріями угідь складає загальну прогнозну захисну лісистість лівобережного Лісостепу і відносне співвідношення її по основних захисних функціях у загальній структурі лісів: берегові – 44,8%; протиерозійні – 15,4%; полезахисні – 5,7%, уздовж шляхів транспорту – 1,1%; масиви і інші види – 36,7%.

Вирішення питань підвищення ефективності агроландшафтів має включати реальну оцінку вже існуючих лісових насаджень та заходи щодо приведення у відповідність їх лісівничо-меліоративних показників. За попередньою оцінкою в Степу лише 39,1% полезахисних смуг відповідають сучасним вимогам, 25,4% відносно задовільного стану, 26% – потребує виправлення, а 15,5 (або 41,5 тис. га) у незадовільному стані і вимагає повної реконструкції або перетворення.

Важливою умовою вирішення складних екологічних проблем землеробства є назріла необхідність інтеграційних процесів аграріїв, лісомеліораторів, землевпорядників. Доцільним є створення міжгалузевої науково-координаційної комісії, що б корегувала зусилля науковців і першочерговість вирішення екологічних проблем агроландшафтів.

Еволюція агроландшафтів. Сучасні агроландшафти – це складна система, створена з різних елементів агроекосистем (рілля, сіножаті, пасовища, багаторічні насадження тощо) і розташованих між ними незначних ареалів лісів, чагарників, природних лук, боліт, торфовищ – це екологічна різноманітність і структура агроландшафту, що тісно пов’язаноі як з його стабільністю, так і з продуктивністю.

Нині природних ландшафтів, не порушених господарською діяльністю майже не лишилося. У цілому антропогенне навантаження на перетворення агроландшафтів збільшилося в 1,5 – 2 рази. Екосистеми агроландшафтів значно спрощені, їхній видовий склад, екологічна розмаїть угідь і зв’язки між компонентами ландшафту порушені, деградується ґрунтовий покрив, а на деяких територіях активізувались ерозійні та інші негативні процеси.

За останні 30 років площі еродованих земель зросли у 2,5 раза, зокрема еродованої ріллі – у три рази. Внаслідок ерозійних процесів щорічний змив з розораних схилових земель досягає 460 млн т. У ньому міститься 11 млн т гумусу, 0,5 азоту, 0,4 – фосфору і 7 млн т калію. Найбільший змив ґрунту зафіксовано в Чернівецькій (27,8 т/га), Харківській (24 т/га), Тернопільській (24,5 т/га), Закарпатській (23,3 т/га) областях. Спостерігається інтенсивна деградація схилових земель унаслідок зсувів, обвалів, опливів. Ці явища дуже поширені в Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській, Миколаївській, Харківській та Чернівецькій областях. Великі площі земель у Волинській, Донецькій, Івано-Франківській, Львівській і Тернопільській областях порушені ерозійно-провальними карстовими явищами. Карстова напруженість тут становить 1,4 – 2,1 млн га.

У зоні Полісся інтенсивно збільшуються площі заболочених земель. Виявлено тенденцію до збільшення площі земель із кислими ґрунтами. Зокрема, за 1985 – 1995 роки їхня кількість у Кіровоградській області зросла до 88,9%, Закарпатській – 86,5%, Івано-Франківській – 77,9%. В багатьох областях щорічний винос гумусу зростає на 1,8 – 2,2 т/га. Значні площі земель у районах розробки корисних копалин (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Львівська, Луганська, Чернівецька та ін) забруднюються важкими металами, нафтопродуктами, газопиловими викидами, скидами стічних вод. Ці процеси охоплюють вже не окремі масиви, а цілі системи агроландшафтів.

Назріла потреба створити організовану мозаїку сталих і несталих елементів агроландшафту, які мали б високий ступінь саморегуляції з мінімальними витратами енергії та ресурсів.

До екологічно-стійких факторів належать:

· локальний водний режим, регулювання поверхневого стоку і його раціональне використання;

· захист ґрунтів від водної ерозії та дефляції, підвищення їхньої родючості;

· життєвий простір для дикої флори і фауни.

До екологічно нестійких належать:

· висока розораність території;

· ерозійні процеси, що перевищують регіонально допустимі норми;

· забрудненість ґрунтових і поверхневих вод залишками пестицидів;

· від’ємний баланс гумусу та поживних речовин в агрофітоценозах тощо.

Для поліпшення агроландшафтів найближчим часом необхідно здійснити такі заходи:

§ провести обстеження і дати оцінку кожному полю, кожній ділянці, визначити родючість, розробити систему заходів від ерозії ґрунтів;

§ здійснити інвентаризацію меліорованих земель, меліоративних систем, протиерозійних споруд, контролювати їх експлуатацію;

§ намітити заходи щодо відтворення родючості деградованих земель, створити оазиси, національні парки;

§ розширити науково-дослідні роботи з охорони земель і підвищення їх родючості при контурно-меліоративній організації території тощо.

Охорона земель і ландшафтів. Земельна реформа є невід’ємною складовою частиною економічної реформи в Україні, орієнтованої на ринкові відносини, тому потребує відповідного правового забезпечення. Головним нормативно-правовим актом з регулювання земельних відносин є Земельний кодекс.

Охорона земель – згідно з статтею 162 Земельного кодексу – це система правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. Охорона земель включає:

ü обгрунтуванння і забезпечення досягнення раціонального землекористування;

ü захист сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб;

ü захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, пересушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними і радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів;

ü збереження природних водно-болотних угідь;

ü попередження погіршення естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів;

ü консервацію деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь.

Важливо також, що до основних завдань землеустрою (ст.183) віднесено створення екологічно сталих ландшафтів; здійснення заходів щодо прогнозування, планування, організації раціонального використання та охорони земель на національному, регіональному, локальному і господарських рівнях; організація територій сільськогосподарських підприємств із створенням просторових умов, що забезпечують еколого-економічну оптимізацію використання та охорони земель сільськогосподарського призначення, впровадження прогресивних форм організації управління землекористуванням, удосконалення співвідношення і розміщення земельних угідь, системи сівозмін, сінокосо - і пасовищезмін; розробка системи заходів щодо збереження і поліпшення природних ландшафтів, відновлення і підвищення родючості ґрунтів, рекультивації порушених земель і землювання малопродуктивних угідь, захисту земель від ерозії, підтоплення, зсувів та інших видів деградації, попередженню інших негативних явищ.

Презентація «Ландшафти»

Презентація «Ландшафтна організація території 1»

Презентація «Ландшафтна організація території 2»

Питання для самоконтролю

1. Що називають ландшафтом?

2. Назвіть природні компоненти ландшафтів.

3. Назвіть антропогенні компоненти ландшафтів.

4. Назвіть класи ландшафтів.

5. Назвіть типи ландшафтів.

6. Розкажіть про ландшафтний підхід при розміщенні сільськогосподарських угідь.

Попередня тема

На початок