ІСТОРІЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН Електронний посібник
Головна Анотація Теоретичні відомості Глосарій Список використанних джерел Додатки Питання для заліку Висновки Укладачі	ЗЕМЕЛЬНІ ВІДНОСИНИ ТА ЗЕМЛЕУСТРІЙ В УКРАЇНІ
	3.2. Земельні відносини і землеустрій в Україні на сучасному етапі. 3.2.1.Особливості регулювання земельних відносин. Основні положення Земельного Кодексу (2001 р.). 3.2.2.Землеустрій як механізм формування нових земельних відносин робіт. 3.2.1. Особливості регулювання земельних відносин. Основні положення Земельного Кодексу (2001 р.) Земля є одним із головних ресурсів життєдіяльності суспільства. Вона слугує територіальною основою для усіх видів діяльності людини, є виробничим фактором багатьох галузей. В умовах земельної реформи, яка сьогодні має справді глобальний масштаб та велике значення, земля розглядається як один з головних інструментів подолання бідності, підвищення рівня життя кожного члена суспільства та громад в цілому. Земля – це основне джерело матеріального благополуччя. Як у приватному, так і в громадському секторі інформація про землю є основою для прийняття рішень, пов’язаних з розвитком ринкових відносин при залученні інвестицій. Органи державної виконавчої влади і місцевого самоврядування, а також громадяни, повинні мати можливість користуватись необхідною інформацією для вирішення завдань і прийняття рішень щодо раціонального використання земельних ресурсів. Здійснення в Україні земельної реформи на засадах права приватної власності на землю визначає землю як предмет земельних відносин, які є окремим видом суспільних відносин. Земельні ресурси є одним із найбільш вагомих економічних активів України, унікальних за своїми властивостями. Вони мають забезпечити функціонування економіки у перехідному періоді та стати надійною основою соціально-економічного розвитку після завершення періоду структурного реформування. Головним пріоритетом здійснення державної політики у сфері розвитку земельних відносин на 2007–2015 роки є здійснення економічних реформ на даному етапі, відповідно до стратегії економічного і соціального розвитку України через розширення і вдосконалення нормативно-правового забезпечення, формування певних інституційних засад і посилення державної підтримки розвитку земельної реформи та впровадження заходів з охорони земель. Реформування в Україні власності на землю, формування земель комунальної власності, здійснення зонування території населених пунктів з метою визначення меж земель з особливим режимом використання, розвиток ринку землі зумовлюють необхідність користування традиційною землевпорядною та містобудівною документацією відповідно до особливостей сучасної ринкової економіки. Трансформація земельних відносин завжди на всіх етапах людської цивілізації належала до найбільш складних проблем і найважливіших напрямів реалізації соціально-економічної політики взагалі та аграрної політики зокрема. Це зумовлюється тим, що реформування торкається перш за все питань власності на землю, тобто володіння користування і розпорядження землею як головним засобом виробництва в сільському і лісовому господарстві та просторовою базою розміщення всіх продуктивних сил. Верховною Радою України 25 жовтня 2001 року прийнятий новий Земельний кодекс України, який почав діяти з 1 січня 2002 року, метою якого є регулювання земельних відносин в нашій державі. Він врегулював принципи формування, статус і шляхи реалізації права власності на землю. Землі сільськогосподарського призначення здебільшого передаються селянам у приватну власність для виробництва на них сільськогосподарської продукції. Їм надано право вільно використовувати земельні ділянки за різноманітних форм господарювання. У результаті земельної реформи ліквідована монополія держави на землю, реорганізовані основні сільськогосподарські виробничі одиниці земельного ладу – колгоспи й радгоспи. Відбувається становлення нових форм господарювання у сільському господарстві. У ст. 4 Земельного кодексу України визначено, що метою регулювання земельних відносин є забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель. Отже, з прийняттям 25 жовтня 2001 р. нового Земельного кодексу України в незалежній Україні розпочався новий етап розвитку земельних відносин і землеустрою. Згідно із Земельним кодексом України виділено державну, приватну і комунальну форми власності на землю; суб'єктами права власності на землю визнаються громадяни та юридичні особи, територіальні громади і держава. Громадяни та юридичні особи є суб'єктами права власності на землі приватної власності. Новий суб'єкт права власності – територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування. Також висвітлюються засади користування землею, зокрема на правах оренди. Створюються умови для динамічного розвитку ринкових відносин в Україні. Питання приватизації земельних ділянок, плати за землю, ринкового обігу земельних ділянок набувають окремого самостійного значення. Запровадження ринку землі за умови оформлення права власності на землю є вирішальним для успішного реформування земельних відносин. Воно сприяє ефективному землекористуванню та проведенню робіт з охорони земель, регулярному надходженню земельного податку до бюджету та розвитку економіки. Нормативно-правова база, що стосується відносин, пов’язаних з землею, постійно розширюється і оновлюється. Приймаються зміни і доповнення до існуючих кодексів і законодавчих актів. Прикладом цього є нова редакція Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» 01.07.2004 р. яка набула чинності з 1 січня 2013 року і передбачає, що право власності, на земельні ділянки посвідчує свідоцтво про право власності на нерухоме майно, головним завданням якого є підтвердження виникнення права власності під час здійснення державної реєстрації прав на нерухоме майно. Також із 01.01.2013 р. набув чинності Закон України «Про державний земельний кадастр» від 07.07.2011 р. в частині реєстрації земельних ділянок та прав на них. Цей Закон встановлює правові, економічні та організаційні основи діяльності у сфері Державного земельного кадастру. Сьогодні значно зростає роль державного земельного кадастру, оскільки він є інформаційною базою для ефективного управління земельними ресурсами, ведення земельної статистики, землеустрою, регулювання земельних відносин, підтримки податкової та інвестиційної політики держави, розвитку ринку землі і обґрунтування розмірів плати за землю. Регулювання земельних відносин, що виникають при веденні Державного земельного кадастру, здійснюється відповідно до Конституції України від 28.06.1996 року, Земельного кодексу України, Закону України «Про Державний земельний кадастр», а також законів України «Про землеустрій», «Про оцінку земель», «Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність», «Про захист персональних даних» інших законів України та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів. «Порядок ведення Державного земельного кадастру» регламентує процедуру ведення земельного кадастру в країні, зміст і структуру даних, що становлять інформаційну базу кадастру. В ньому викладені положення, що стосуються топографо-геодезичних даних, геодезичної та картографічної основи, кадастрового зонування земель у межах території України та ідентифікації об’єктів Державного земельного кадастру. Закон України «Про оцінку земель» від 11 грудня 2003 року № 1378–ІV визначає правові засади проведення оцінки земель, професійної оціночної діяльності у сфері оцінки земель в Україні й спрямований на регулювання відносин, пов’язаних з оцінкою земель, забезпечення її проведення з метою захисту законних інтересів держави та інших суб’єктів правовідносин у питаннях оцінки земель, інформаційного забезпечення оподаткування та ринку земель. Питання проведення, затвердження та застосування нормативної грошової оцінки земельних ділянок регулюються нормами чинного законодавства, зокрема даним Законом України. Законом встановлено, що нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі: · визначення розміру земельного податку; · визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності; · визначення розміру державного мита при міні, спадкуванні та даруванні земельних ділянок згідно із законом; · визначення втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва; · розробки показників та механізмів стимулювання раціонального використання та охорони земель; · відчуження земельних ділянок площею понад 50 га, що належать до державної та комунальної власності, для розміщення відкритих спортивних та фізкультурно-оздоровчих споруд. Закони України «Про землеустрій» від 22 травня 2003 року № 858–ІV визначає правові та організаційні основи діяльності у сфері землеустрою і спрямований на регулювання відносин, які виникають між органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами із забезпечення сталого розвитку землекористування. Закон України «Про охорону земель» від 19 червня 2003 року № 962–ІV визначає правові, економічні й соціальні основи охорони земель із метою забезпечення їх раціонального використання, відтворення та підвищення родючості ґрунтів, інших корисних властивостей землі, збереження екологічних функцій ґрунтового покриву та охорони довкілля. Закон України №2178–10 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обігу земель сільськогосподарського призначення» передбачає введення з 1 липня 2021 року ринку землі в Україні. Його основні положення – обмеження площ придбання землі в одні руки, заборона на продаж землі іноземцям, пріоритетне право придбання для фізичних осіб, які є громадянами України перед юридичними особами Із 2013 року Україна впровадила національну кадастрову систему, до якої вона йшла понад 20 років. Один з її елементів – це публічна кадастрова карта, яка надає можливість користуватися нею кожному бажаючому через інтернет, щодо перевірки наявності земельної ділянки в Державному земельному кадастрі України та відсутність помилок і невідповідностей в її відображенні, а також надіслання електронної заяви про відсутність ділянки або помилки і невідповідності в її відображенні. Публічна кадастрова карта містить: відомості про кордони України, межі областей, межі населених пунктів; ортофотоплан всієї території України в цифровому форматі; індексно-кадастрові карти, земельні ділянки і їх межі, кадастрові номери, форму власності, цільове призначення; оглядові карти, а також карту ґрунтів України. Додатково відмічені місця розташування Центрів надання адміністративних послуг. Крім того, відкривається доступ до бази даних кадастру для нотаріусів, банків (для забезпечення кредитних операцій), іпотечних закладів та ліцензіатів – організацій, які здійснюють землевпорядні роботи. Вперше на законодавчому рівні визначено статус обмінного файлу як електронного документа, що відображає зміст документації, на підставі якої вносяться відомості до Державного земельного кадастру. Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року Конституція України визначає, що земля є основним національним багатством українського народу (стаття 14) і перебуває під особливою охороною держави. Нинішні демографічні перетворення в суспільстві спрямовані на зміну форм власності на землю і їх рівномірний розвиток, охорону прав власників землі і землекористувачів, організацію раціонального використання землі. Конституція України заклала засади права власності і виділила право державної власності, право комунальної власності та право приватної власності юридичних та фізичних осіб. Оскільки право приватної власності на землю за своєю суттю не абсолютне, а пов'язане з правами суспільства і реалізується з урахуванням обмежень, які накладає держава, то виникла потреба вдосконалення інституту приватної власності. До фундаментальних прав держави щодо землі, яка перебуває у приватній власності, відносять: право оподаткування; право примусового відчуження землі для суспільних потреб за відповідної компенсації землевласнику; право регулювання використання землі з урахуванням безпеки суспільства і здоров'я людей; право переведення земель у власність держави. З цих прав держави повинні будуть враховуватись більш конкретні регламенти, які встановлюють пріоритети інтересів суспільства над інтересами приватного власника. Отже, виникла об'єктивна необхідність формування земельних відносин на таких принципах: а) поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва. Земля, як один з відносно самостійних природних об'єктів, водночас є найважливішою частиною єдиної екосистеми. Від якісного стану землі багато в чому залежить екологічне благополуччя кожної людини і суспільства в цілому. Цей об'єкт природи виступає необхідною умовою, засобом, джерелом та місцем життєдіяльності людини, а також існування всіх інших біологічно активних організмів. Тому при характеристиці землі як об'єкта земельних відносин враховуються екологічні й економічні чинники; б) забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад сіл, селищ, міст та держави; в) невтручання держави в діяльність громадян, юридичних осіб та органів місцевого самоврядування щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законами України; г) здійснення управління землекористуванням з метою створення безпечних умов життя населення, незалежно від того, в якій власності перебувають земельні ділянки; ґ) забезпечення державних гарантій прав на землю та їхнього захисту. Право власності на землю займає центральне місце в системі земельного права. Особливості змісту права власності на землю визначаються земельним законодавством самостійно і підлягати спеціальному розкриттю саме в земельному законодавстві. Отже, після прийняття Конституції України ключовими в земельній політиці залишилися питання структури власності на землю. Множинність форм власності на землю стала об'єктивною необхідністю, яка зумовлена розвитком ринкових відносин. Виходячи з того, що в соціально-економічному аспекті під формою власності на землю слід розуміти спосіб привласнення землі, в земельному законодавстві повинні бути розкриті і закріплені публічна (державна і комунальна) та приватна форми власності на землю. Держава як власник землі, згідно з Конституцією України, забезпечує через земельне, природоохоронне та інше законодавство її належну охорону з метою поєднання інтересів усіх соціальних суб'єктів, а також раціональне й ефективне використання земель державної власності, екологічну рівновагу при експлуатації всіх земель, заходи продовольчої та екологічної безпеки тощо. Таким чином, право власності на землю повинно забезпечувати реалізацію земельних інтересів усіх соціальних суб'єктів. Поєднання таких інтересів є об'єктивною передумовою законодавчого закріплення принципу рівності всіх форм власності на землю. Розміри державної власності на землю визначаються загальнодержавними і суспільними земельними та іншими інтересами. Така власність зумовлена забезпечувати функціонування єдиної енергетичної та космічної систем, транспорту, зв'язку, оборони, національних природно-заповідних та історико-культурних об'єктів, науки та інших. Тому державна форма власності складатиме значну питому вагу в системі форм власності на землю. Приватна власність на землю в широкому розумінні поділяється на власність індивідів та їхніх колективних формувань. Отже, право приватної власності з його різновидами забезпечує реалізацію земельних інтересів відповідних суб'єктів, тому з урахуванням сутності права приватної власності на землю законодавчо визначено право індивіда і відповідного колективного утворення володіти, користуватися та розпоряджатися земельною ділянкою як елементом екосистеми в межах, встановлених законодавством. Оскільки, як свідчить вітчизняний і зарубіжний досвід, на ступінь свободи приватного власника конкретної земельної ділянки впливає система екологічних та соціальних чинників, які полягають у необхідності забезпечення екологічної рівноваги, продовольчої та екологічної безпеки на території України, то право приватної власності на землю зазнає певних змін через встановлення відповідних обмежень. Після прийняття Конституції України і Закону України «Про місцеве самоврядування» самостійного значення набуло право власності територіальної громади – комунальна власність на землю. Право комунальної власності на землю – це право територіальної громади володіти, раціонально, ефективно та за призначенням користуватися і розпоряджатися земельною ділянкою на свій розсуд, забезпечувати реалізацію земельних та інших інтересів громади згідно із законом. Оскільки комунальна власність на землю забезпечує задоволення земельних інтересів громади, а також громадян, які проживають у межах конкретної адміністративно-територіальної одиниці, то до складу земель цієї власності входять як мінімум дві складові частини: землі загального користування в населених пунктах, що задовольняють загальні потреби і є загальнодоступними, та землі в межах і за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна комунальної власності. Специфіка земельних відносин, відповідно до Конституції України та нової редакції Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 року, полягає у наявності значної кількості обмежень прав власника землі і користувача земельної ділянки. Розрізняють чотири види обмежень: 1) цільове призначення; 2) режим використання і охорони земель; 3) земельні сервітути; 4) екологічні, санітарні та інші вимоги щодо охорони земель. Основоположними поняттями земельного законодавства, які визначають порядок і межі використання земельних ділянок, є цільове призначення і правовий режим земель. Залежно від призначення землі в новій редакції Земельного кодексу України (ст. 19) поділено на такі категорії: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісового фонду; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Правовий режим включає в себе сукупність правил використання земель визначених категорій. Режим використання земель пов'язується з їхнім цільовим призначенням, але не поглинається ним. Тому новим законодавством передбачено, що в ході територіального планування і зонування земель, виходячи із державних та інших міркувань, встановлюються види економічної діяльності, які здійснюються вільно, забороняються або потребують одержання дозволу. Якщо будь-яка економічна діяльність не вписується в рамки видів діяльності, визначених відповідно до діючих документів (територіальних планів, земельно-господарського устрою, генерального плану, схем зонування), то приймається рішення про віднесення її до забороненої, дозволеної або такої, що вільно здійснюється. В окремих випадках повинні встановлюватися технічні норми використання землі (максимальні і мінімальні розміри, щільність заселення і забудови, екологічне навантаження на одиницю площі). У сфері захисту довкілля соціальна держава сприяє проведенню широкомасштабної політики. Захист довкілля здійснюється в даний час переважно за допомогою бюрократичних, регулюючих заходів (податки, норми, скорочення податків тощо). Вони відповідним чином впливають на права власності. З метою дотримання заданих екологічних норм можна регулювати використання землі за допомогою відповідних санкцій і зобов'язань. При застосуванні принципу компенсації економічних збитків за рахунок винуватця відповідальність за шкоду, завдану довкіллю, несе землекористувач, тобто використання власності підлягає жорстким обмеженням. Власність на землю підлягає різнобічним обмеженням шляхом поширення права захисту довкілля на систематизоване земельне право. Право повинно в інтересах суспільства захищати природу і багатство видів, але водночас повинно також обмежувати права розпорядження й користування приватною власністю на землю. З цією метою пропонуються класифікатори прав на чужі земельні ділянки і обмеження щодо використання землі. Обмеження використання земель унаслідок встановлення земельних сервітутів зобов'язують власника земельної ділянки або землекористувача надати іншим особам можливість без їхнього дозволу здійснювати певні дії на території ділянки (використовувати частину її для проїзду, проходу, прокладання комунікацій тощо). Екологічні, санітарно-епідеміологічні, будівельні, протипожежні та інші вимоги встановлюються в спеціальному законодавстві, їхнє невиконання може спричинити забруднення земельної ділянки токсичними речовинами, втрату родючого шару ґрунту та інші негативні наслідки. Дотримання цільового призначення і правового режиму, встановлених земельним законодавством, повинно розглядатись як важливий обов'язок власників землі, землекористувачів і орендарів земельних ділянок в Україні. Продовольче забезпечення країни багато в чому залежить від стану земель сільськогосподарського призначення і вибору найоптимальніших форм їхнього використання. Однак практика останніх років свідчить, що в ході земельної реформи заходи з охорони і поліпшення земель не виконуються, відбувається погіршення сільськогосподарських угідь, руйнування їхнього ґрунтового покриву, зниження родючості тощо. Специфічними рисами цих земель є значний рівень їхньої розораності й еродованості, що вимагає особливого підходу до визначення правового режиму використання земель сільськогосподарського призначення. 3.2.2. Землеустрій як механізм формування нових земельних відносин Відповідно до Закону «Про землеустрій» землеустрій став одним з основних механізмів державного управління в галузі використання та охорони земельних ресурсів. Він охоплює широкий діапазон землевпорядних робіт – від делімітації й демаркації державного кордону, розробки загальнодержавних і регіональних програм використання та охорони земель, установлення меж адміністративно-територіальних утворень до розробки конкретних проектів територіального устрою населених пунктів, підприємств, організацій і консолідації дрібних земельних ділянок власників землі і землекористувачів із метою створення інвестиційно привабливого і конкурентоспроможного землекористування. За період земельної реформи землеустрій майже повністю втратив державний характер. Тому, опираючись на вказаний Закон, необхідно значно посилити ефективність державної регуляторної політики у галузі землеустрою. У структурі землевпорядних робіт за роки земельної реформи почали з'являтися нові види. До них можна віднести такі роботи, як земельно-оціночні та формування власності. Ці роботи вимагають спеціальних землевпорядних та правових знань і повинні виконуватися висококваліфікованими спеціалістами з урахуванням вимог, які до них висуваються. За рахунок коштів замовників виконувались такі види робіт: Ø розробка проектів роздержавлення і приватизації земель сільськогосподарських підприємств; Ø паювання земель, переданих у колективну власність; Ø розробка схем поділу на земельні частки (паї); Ø грошова оцінка земель. Зниження ролі держави у здійсненні землеустрою призвело також до втрати функції планування як основної в системі управління земельними ресурсами, що порушило комплексність у проведенні землевпорядних робіт. Підвищення ефективності використання землі добре видно на прикладі реформованих сільськогосподарських підприємств, які освоїли проекти землеустрою. Вони мають чітку організацію території, систему сівозмін і організаційно-виробничу структуру, тому швидко пристосувались до нових економічних умов. Отже, під час значних земельних і економічних перетворень, повсюдної реорганізації виробництва і території, перерозподілу земель першочергового значення набув землеустрій, в ході якого забезпечується перехід до нового земельного ладу з новими формами господарювання, землеволодіння і землекористування. Землеустрій в даний час став основним важелем держави з управління земельними ресурсами. Питання для самоконтролю 1. Особливості регулювання земельних відносин на сучасному етапі. 2. Прийняття нового Земельного кодексу України, його основні положення. 3. Нормативно-правова база здійснення земельної реформи. 4. Форми власності на землю, особливості змісту та суб’єкти права власності на землю. 5. Принципи формування земельних відносин. 6. Обмеження щодо використання земель та їх види. 7. Зміст і значення землевпорядкування в період реформи. 8. Охорона навколишнього природного середовища, як важливий елемент земельної реформи.
	Попередня тема	На початок	Наступна тема