ІСТОРІЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН Електронний посібник
Головна Анотація Теоретичні відомості Глосарій Список використанних джерел Додатки Питання для заліку Висновки Укладачі	ЗЕМЕЛЬНІ ВІДНОСИНИ ТА ЗЕМЛЕУСТРІЙ В УКРАЇНІ
	3.1. Земельні відносини і землеустрій у незалежній Україні. 3.1.1.Земельні відносини в період перебудови. 3.1.2.Земельна реформа та її основні положення. 3.1.3.Здійснення землеустрою у період земельної реформи та його особливості. 3.1.1. Земельні відносини в період перебудови Особлива роль і важливість землі в житті суспільства, характер і масштаби земельних перетворень є одними з вирішальних чинників, які визначають темпи становлення і розвитку нової соціально-економічної формації України. Цілком природно, що найбільша потреба в реформуванні земельних відносин відчувалася у галузі, в якій земля відіграє роль головного засобу виробництва, у сільському господарстві. За роки здійснення земельної реформи в державі практично сформовано новий земельний лад: ліквідовано державну монополію на землю; проведено безоплатний перерозподіл землі на користь громадян; введено платне землекористування; створено об’єктивні передумови для обороту земельних ділянок. Одним з позитивних наслідків земельної реформи в сільському господарстві стало створення правових і економічних умов для трансформації колгоспів і радгоспів у більш гнучкі виробничі структури, здатні до самовдосконалення, пристосування до змін економічної ситуації. У подальшому це безперечно призведе до формування оптимальної організаційної структури сільськогосподарського виробництва. Початком проведення земельної реформи в Україні вважається 15 березня 1991 року, коли набули чинності прийняті Верховною Радою України 18 грудня 1990 року Земельний кодекс та постанова «Про земельну реформу». Саме з цієї дати всі землі України було оголошено об’єктом земельної реформи. Головну роль у проведенні земельної реформи мали відігравати місцеві ради, які на той час були органами державної влади та Рада Міністрів. Їм було доручено: 1) провести інвентаризацію земель усіх категорій, визначивши ділянки, що використовуються не за цільовим призначенням, нераціонально абоспособами, які призводять до зниження родючості ґрунтів, їхнього хімічногоі радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки; 2) здійснити реєстрацію громадян, які бажають організувати селянське (фермерське) господарство, розширити особисте підсобне господарство, займатися індивідуальним садівництвом, одержати в користування земельні ділянки для городництва, сінокосіння і випасання худоби; 3) провести облік і аналіз клопотання підприємств, установ, організацій про надання їм земель для ведення підсобного сільського господарства, колективного садівництва і городництва; 4) розглянути обґрунтування потреб у земельних ділянках підприємств, установ і організацій, які станом на 1 листопада 1990 р. мали у користуванні ділянки для сільськогосподарських і не сільськогосподарських цілей; 5) на підставі матеріалів інвентаризації вирішити питання про припинення користування ділянками, що використовувались не за цільовим призначенням, з порушенням встановлених вимог, а також нераціонально, і передачу їх до складу земель запасу для наступного надання у першу чергу громадянам для організації селянських (фермерських) господарств, ведення особистого підсобного господарства, садівництва, городництва; 6) розробити пропозиції про перерозподіл земель у встановленому законом порядку та розглянути їх на засіданнях постійних депутатських комісій і сесіях рад. Як видно із зазначеної постанови, земельна реформа не розглядалася як функція органів влади щодо державного управління землекористування. Земельна реформа повинна була здійснюватися на основі таких інститутів і засад, як власність держави на землю та виключення земельних ділянок з цивільного обороту. До нововведень Земельного кодексу 1990 року належало запровадження інституту володіння землею, що для громадян означало можливість передачі наданих їм у довічне володіння ділянок своїм спадкоємцям. Останнє на той час було досить прогресивним кроком, оскільки з введенням цього інституту скасовувалася монополія великих сільськогосподарських підприємств – колгоспів і радгоспів – у галузі товарного виробництва продовольчої та сировинної продукції. Створювалося конкурентне середовище, започатковувалася багатоукладність у сільському господарстві країни. Яскравою ілюстрацією складності започаткування земельної реформи в Україні є спогади розробників Земельного кодексу 1990 року: академіка Леоніда Яковича Новаковського – директора інституту землеустрою УААН, Віктора Михайловича Москаленка – на той час начальника управління землекористування і землеустрою Держагропрому УРСР, Василя Васильовича Тернавчука – тодішнього головного інженера науково-дослідного і проектного Інституту землеустрою УААН, Ігоря Сергійовича Будзиловича – на той час завідуючого сектором цього самого інституту. Фактично з прийняттям і введенням у дію Земельного кодексу 1990 р. та постанови «Про земельну реформу» почалася реалізація концепції плюралізму форм господарювання на землі. Адже суттєве збільшення площ земель, надання громадянам для ведення особистого підсобного господарства, садівництва і городництва, а також легалізація такої форми господарювання, як ведення громадянами селянських (фермерських) господарств, змінили «виробничий пейзаж» у сільському господарстві, який сформувався за роки монополії колгоспно-радгоспної форми господарювання. Проте докорінних змін в організації сільськогосподарського виробництва в Україні у 1990–1991 рр. не сталося. Поглиблювалася аграрна криза, яка посилювалася загальною кризою економіки України. Ставала дедалі очевиднішою недостатність передбачених заходів щодо реформування земельних відносин. 30 січня 1992 року було прийнято Закон «Про форми власності на землю» згідно з яким у державі запровадили приватну власність. 13 березня 1992 р. було прийнято новий Земельний кодекс України і Постанову Верховної Ради України «Про прискорення земельної реформи та приватизації землі». З прийняттям нової редакції Земельного кодексу України відбулася юридична демонополізація земельної власності в Україні. Поряд з державною власністю на землю передбачалося запровадження колективної та приватної власності. Всі форми оголошуються рівноправними. Таким чином, концепція плюралізму форм господарювання на землі, що визначала суть земельної реформи на початку її проведення, трансформувалася в концепцію плюралізму форм земельної власності, яка стала визначальною при подальшому проведенні земельної реформи. Як наслідок, у структурі функцій державних органів з проведення земельної реформи виникла якісно нова приватизація земельних ділянок, тобто передача їх з державної у колективну і приватну власність. Початок приватизації земель зумовив необхідність здійснення державними органами нових організаційно-правових заходів. Разом з тим, принципових змін у методах здійснення земельної реформи не відбулося. Головна роль у реформуванні земельних відносин відводилася місцевим радам. Однак, зважаючи на те, що діяльність рад у справі перерозподілу земель відповідно до вимог законодавства про земельну реформу виявилася незадовільною, Верховною Радою України було прийнято рішення активізувати їхню діяльність встановленням кількісних орієнтирів. Так, згідно з постановою від 20 грудня 1991 р. «Про порядок введення в дію Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» місцеві ради було зобов’язано до 20 січня 1992 р. вирішити питання про вилучення із земель колгоспів, радгоспів та інших сільськогосподарських підприємств і організацій диференційовано не менше 7–10% сільськогосподарських угідь і передати їх до складу земель запасу. Радам також пропонувалося до 1 березня 1992 р. забезпечити надання ділянок із земель запасу громадянам, які бажають організувати селянське (фермерське) господарство. Крім того, відповідно до Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р. сільські і селищні Ради були зобов’язані при передачі земель у колективну власність створити на своїй території резервний фонд земель у розмірі до 15 % площі усіх сільськогосподарських угідь. Станом на 1 лютого 1993 р. із земель запасу було надано земельні ділянки більш ніж 18 тисячам селянських (фермерських) господарств загальною площею близько 360 тис. га та з середнім розміром земельної ділянки на кожне селянське (фермерське) господарство 20 га. Разом з тим, 1,8 млн га земель запасу, придатних для ведення селянських (фермерських) господарств, розподілені не були. Більше того, 2,4 млн га земель запасу (з 4 млн га) залишилися у користуванні попередніх землекористувачів, тобто колгоспів і радгоспів. Указом Президента України від 10 листопада 1994 р. «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» змінено напрями реформування земельних відносин. Якщо в перші роки формування альтернативних форм господарювання на землі здійснювалося шляхом адміністративного вилучення земель у колгоспів та радгоспів, з наступним наданням їх громадянам, передусім для ведення селянських (фермерських) господарств, то з прийняттям указу воно почало здійснюватися шляхом трансформації внутрішньої структури землекористування колективних сільськогосподарських підприємств через паювання з можливим утворенням інших форм господарювання. Особливо важливим було те, що така еволюція здійснювалася не тільки за рішенням рад, а й за ініціативою самих членів колективних сільськогосподарських підприємств, кооперативів, акціонерних товариств. З юридичної точки зору інститут права колективної власності не був типовим правовим утворенням. По суті в ньому еклектично поєднувались елементи інституту права приватної власності юридичних осіб та елементи інституту права спільної власності фізичних осіб. З прийняттям Указу Президента України від 10 листопада 1994 р. «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» розпочалися радикальні перетворення у земельних відносинах щодо земель сільськогосподарського призначення. В ньому зазначено, що кожному члену сільськогосподарського підприємства, кооперативу, товариства видається сертифікат на право приватної власності на земельну частку (пай), і встановлено, що право на земельну частку (пай) може бути об’єктом купівлі-продажу, дарування, міни, успадкування, застави. Крім того, цим Указом визначено право безперешкодного виходу кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, кооперативу, товариства з нього та одержання безплатно у приватну власність своєї частки землі (паю) у натурі, що засвідчується державним актом на право приватної власності на землю. Роль елементів інституту права спільної власності фізичних осіб в інституті права колективної власності на землю значно зросла через те, що: · по-перше, на відміну від кодексу, який визначає середню земельну частку, згідно з указом розмір земельної частки (паю) визначається один раз і фіксується в сертифікаті до виходу члена колективного підприємства з його складу; · по-друге, при обчисленні розміру земельної частки (паю) враховується лише кількість членів колективних сільськогосподарських підприємств (сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств), що веде до значного збільшення розміру земельної частки; · по-третє, з прийняттям указу кожен член підприємства, кооперативу, товариства одержав право безперешкодно розпоряджатися своєю земельною часткою (паєм), тобто продати, подарувати, обміняти, закласти її чи передати у спадщину, або ж безперешкодно вийти зі складу підприємства, кооперативу, товариства та одержати безкоштовно у приватну власність свою частку землі (пай) у натурі (на місцевості). Граничний розмір загальної площі земельної ділянки, що може бути у приватній власності громадянина після виходу зі складу підприємства, кооперативу чи акціонерного товариства, не може перевищувати граничного розміру земельних ділянок, які надаються для ведення селянського (фермерського) господарства, тобто 50 га ріллі і 100 га усіх земель. Однією з форм власності на землю, легалізованою з прийняттям Закону «Про форми власності на землю» та Земельним кодексом у редакції від 13 березня 1992 р., стала приватна власність. Декретом Кабміну України від 26.12.1992 р. № 15–92 «Про приватизацію земельних ділянок» встановлено механізми безкоштовної приватизації земельних ділянок громадянами України, наданих їм для ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування житлового будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва у межах норм, встановлених Земельним кодексом України, та продажу земельних ділянок, підставу для сплати державного мита при реєстрації цивільно-правових угод, а також розрахунків при заставі земельної ділянки. Значення приватної власності на землю найповніше визначалось за встановленим законодавством обсягом прав власників земельних ділянок. Згідно зі ст. 39 Земельного кодексу «Права власників земельних ділянок і землекористувачів» власники земельних ділянок мають право: а) самостійно господарювати на землі; б) власності на вироблену сільськогосподарську продукціюі на доходи від її реалізації; в) використовувати для потреб господарства наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об’єкти, а також експлуатувати інші корисні властивості землі; г) зводити житлові, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди за погодженням з відповідною радою; г) власності на посіви і посадки сільськогосподарських культур і насаджень; д) одержувати від нового власника землі, землекористувача або місцевої ради компенсацію за підвищення родючості ґрунтів у разі вилучення або добровільної відмови від земельної ділянки. 3.1.2. Земельна реформа та її основні положення Створення нової системи земельних відносин у країні на основі власності на землю, забезпечення рівності прав власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави – основа земельної реформи, головний вектор ринкової економіки держави. Початком проведення земельної реформи в Україні вважається 15 березня 1991 року, коли набули чинності прийняті Верховною Радою України 18 грудня 1990 року Земельний кодекс та постанова «Про земельну реформу». Саме з цієї дати всі землі України було оголошено об’єктом земельної реформи. Основним завданням земельної реформи, згідно з вказаною постановою, був перерозподіл земель з одночасним наданням їх у довічне володіння громадянам, постійне володіння колгоспам, радгоспам, іншим підприємствам, установам і організаціям, а також у користування з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання й охорони земель. Метою земельної реформи є забезпечення ефективного використання та підвищення цінності земельних ресурсів, створення оптимальних умов для суттєвого збільшення соціального, інвестиційного та виробничого потенціалів землі, перетворення її у самостійний фактор економічного зростання. Це повинно базуватися на принципах поєднання високої економічної ефективності та екологічної безпеки використання земель. Прийняття Декрету «Про приватизацію земельних ділянок» – не єдина спроба з боку виконавчої влади інтенсифікувати процес реформування земельних відносин в Україні. 14 жовтня 1993 р. Президентом України було видано Указ «Про приватизацію об'єктів незавершеного будівництва», а 29 грудня 1993 р. – Указ «Про приватизацію автозаправних станцій, що реалізують паливно-мастильні матеріали виключно населенню». Суть цих земельно-правових актів полягає в тому, що при приватизації об'єктів незавершеного будівництва і автозаправних станцій разом з ними підлягають приватизації й земельні ділянки, на яких ці об'єкти розташовані. Зазначеними указами передбачалося внести кардинальні зміни у правове регулювання приватизації земель у нашій країні. По-перше, згідно з ними встановлювалося коло земель несільськогосподарського призначення, що можуть переходити у приватну власність. По-друге, істотно розширювалося й коло суб’єктів права приватної власності на землю. Так, на підставі Указу «Про приватизацію автозаправних станцій, що реалізують паливно-мастильні матеріали виключно населенню» право на приватизацію автозаправних станцій та земельних ділянок під ними отримали: 1) громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства; 2) юридичні особи, зареєстровані на території України, у статутному фонді яких відсутня частка державної власності; 3) юридичні особи іноземних держав. По-третє, змінювалася суть інституту приватної власності на землю. Якщо за Земельним кодексом (1992 р.) її суб'єктами були лише громадяни України, то тепер її суб'єктами могли бути і юридичні особи. По-четверте, вводився новий спосіб приватизації земель – продаж через аукціон чи на інших конкурентних засадах. По-п'яте, розширювався перелік державних органів, які мають право передавати земельні ділянки у приватну власність. Так, рішення про приватизацію земельних ділянок під об'єктами незавершеного будівництва та автозаправними станціями повинні були прийматися не радами, а Фондом державного майна України, його регіональними відділеннями і представництвами за участю Державного комітету України по земельних ресурсах, його органів на місцях. Логіка розвитку земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва призвела до зміни характеру приватизації сільськогосподарських земель. До 1997 р. приватизація здійснювалася шляхом передачі земель державної у колективну власність сільськогосподарських підприємств, а також у приватну власність громадян. Але після прийняття Указу Президента України від 3 грудня 1999 р. «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору України» проголошено курс на реструктуризацію колективних сільськогосподарських підприємств у господарські формування ринкового типу, що здійснюють свою діяльність на основі приватної власності. Відбулася передача розпайованих сільськогосподарських угідь із колективної власності сільськогосподарських підприємств у приватну власність їх членів. Проведення реструктуризації сільгосппідприємств вимагало внесення істотних змін у напрями та зміст діяльності держави щодо забезпечення земельної реформи. На перший план постали питання створення такого механізму земельної реформи, який стимулював би перетворення колективних сільськогосподарських підприємств у господарські формування ринкового типу, що здійснюють свою діяльність на основі приватної власності на землю і майно. Здійснено паювання 29,5 млн га земель колективної власності в 10 967 господарствах. Власниками права на земельну частку (пай) стали 6,4 млн громадян. Середній розмір паю становить 4,0 га. Отримали земельні ділянки у розмірі паю в натурі 102,6 тис. громадян. Створено резервний фонд земель на площі 3 млн 58 тис. га. Земельна реформа в Україні призвела до значних, особливо в сільському господарстві, структурних змін у власності на землю, землеволодіннях і землекористуваннях. Внаслідок цього виникли нові проблеми в системі управління землекористуванням: формування земель комунальної власності та обмеження у використанні земельних ділянок приватної власності, акумуляція коштів, що надходять від земельного податку та земельного обігу (зокрема від оренди) в органах місцевого самоврядування і виконавчої влади, удосконалення оцінки земельної власності тощо. Невідкладною потребою стала розробка законодавчої і нормативної бази, наукового забезпечення, правового, економічного і організаційного механізму регулювання земельних відносин з урахуванням традицій, регіональних особливостей і державних інтересів. У зв'язку з цим постала необхідність вдосконалення земельних відносин та земельного законодавства. 3.1.3. Здійснення землеустрою у період земельної реформи та його особливості Земельна політика держави може здійснюватись шляхом реалізації різних заходів. З точки зору держави і права землеустрій являє собою систему дій щодо технічного і юридичного оформлення землеволодінь і землекористувань, організаційно-управлінського забезпечення встановлення та охорони прав землевласників і землекористувачів, цілеспрямованого регулювання раціонального використання землі. Тобто землеустрій змінюється на передбачений законом процес, спрямований на здійснення земельної політики держави. Тому, певною мірою, він виступає як важіль знаряддя, яким держава регулює земельні відносини. Державний характер землеустрою в незалежній Україні визначає також відповідний землевпорядний процес, а саме: землевпорядне виробництво, яке має юридичну, технічну та економічну сторони. Юридична сторона землевпорядного процесу визначає порядок виконання, затвердження і руху землевпорядної документації; технічна – порядок складання, оформлення, видачі і зміст документів; економічна – організацію і технологію землевпорядних робіт, їхнє фінансування, вартість тощо. Державний характер землеустрою обумовлювався необхідністю використання землі як основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави, в інтересах всього народу, а не тільки в особистих інтересах колективів, працівників. Адже за будь-якої суспільно-економічної формації земля розподіляється і організовується не тільки як природний ресурс і простий матеріально-технічний фактор виробництва, але й передусім як об'єкт соціально-економічних зв'язків, що є невідривним від виробничих відносин і обумовлює соціально-економічний зміст землеустрою. Разом з тим, у ринковій економіці поняття землеустрою через низку причин не слід пов'язувати виключно з державою. По-перше, землеволодіння (землекористування) самоорганізовується, і в ньому відбуваються різні внутрішні процеси, обумовлені розвитком продуктивних сил і виробничих відносин. По-друге, поряд із реалізацію рішень державних органів у сфері землеустрою у землекористувачів виникають різноманітні економічні інтереси, пов'язані з трансформацією і поліпшенням угідь для підвищення ефективності господарства, з урахуванням кон'юктури ринку тощо. По-третє, землеустрій виявляється у певних формах в організації території, яка відповідає даному рівню розвитку виробництва. На даному етапі розвитку суспільних відносин можна дати таке визначення: землеустрій – це сукупність соціально-економічних та екологічних заходів, спрямованих на регулювання земельних відносин та раціональної організації території адміністративно – територіальних утворень, суб'єктів господарювання, що здійснюється під впливом виробничих відносин і розвитку продуктивних сил. Основою земельного ладу є форма власності на землю. Головним механізмом здійснення земельної реформи на різних етапах розвитку України була система землеустрою. До початку 1990 року система землеустрою в Україні склалася повністю. Було відпрацьовано наукове, методичне та організаційно-технічне забезпечення землевпорядних робіт, сформувалася територія і практика землеустрою. Проте великі земельні перетворення, які розпочалися після 1990 року, виявили значні прогалини у території і методах землеустрою, особливо на території реформованих сільськогосподарських підприємств. Існуючу раніше систему землеустрою було орієнтовано на державу з плановою економікою, адміністративно-командною системою управління, централізованим розподілом ресурсів. Роль землеустрою зводилася головним чином до міжгалузевого перерозподілу землі та її відводів, а також організаційно-господарського і організаційно-територіального влаштування земель сільськогосподарських підприємств з метою виконання держзамовлення по виробництву сільськогосподарської продукції. В умовах економіки ринкового типу за зниження ролі держави, виникнення конкуренції, масового переділу земельної власності пріоритети землеустрою змінились. Постало завдання максимального задоволення економічних інтересів власників землі і землекористувачів, найповнішого й ефективного використання виробничого потенціалу господарств і закріплених за ними земель при суворому дотриманні природоохоронних вимог, особливих режимів і умов використання земель. Виникла потреба врахування не тільки економіки, але й у першу чергу екологічних умов і чинників, що значно зміцнює методологію і методику землевпорядного проектування – центральної ланки всього землевпорядного процесу. У зв'язку з цим проект землеустрою став єдиним і головним документом, який дає змогу правильно організувати виробництво і територію, особливо сільськогосподарських підприємств, провести перерозподіл земель у разі зміни прав земельної власності, раціонально й ефективно використовувати і зберігати земельні ресурси. У період земельної реформи в Україні (1990–1999 рр.) перед землеустроєм постали нові завдання, орієнтовані на здійснення земельної політики держави, кардинальну зміну земельних відносин. Тому новими завданнями землеустрою стали: • реалізація земельної політики держави шляхом науково обґрунтованого перерозподілу земель, формування раціональної системи землеволодінь і землекористувань з ліквідацією недоліків у розташуванні земель і забезпечення соціальної справедливості у процесі перерозподілу земель, створення екологічно сталих ландшафтів і агросистем; • інформаційне забезпечення правового, економічного, еколого-економічного і містобудівного механізму регулювання земельних відносин на всіх рівнях господарювання (національному, регіональному, локальному господарському) шляхом розробки пропозицій із встановлення особливого режиму та умов використання земель, наданих у власність, користування, включаючи оренду; • розподіл земель із встановленням на місцевості меж адміністративно-територіальних утворень, територій з особливим правовим режимом в місцях проживання та господарювання населення, територій з особливим природоохоронним, рекреаційним і заповідним режимом, меж міст, селищ і сіл, меж земельних ділянок власників і користувачів землі (у тому числі орендарів) за єдиною державною системою з юридичним, еколого-економічним і технічним оформленням; • здійснення заходів щодо прогнозування, програмування, планування, організації раціонального використання й охорони всіх земель, незалежно від форм власності на всіх рівнях (національному, регіональному, локальному, господарському); • організація територій сільськогосподарських підприємств із створенням просторових умов, що забезпечують еколого-економічну оптимізацію використання і охорони земель сільськогосподарського призначення і раціональне функціонування сільськогосподарського виробництва, впровадження прогресивних форм організації управління землекористуванням, удосконалення складу і розміщення земельних угідь, системи сівозмін, сінокосів і пасовищеоборотів; • розробка системи заходів щодо збереження і поліпшення природних ландшафтів, відновлення і підвищення родючості ґрунтів, рекультивації порушених земель і землювання малопродуктивних угідь, захисту земель від ерозії, підтоплення, висушування, зсувів, вторинного засолення і заболочення, ущільнення, забруднення промисловими відходами і хімічними речовинами та інших видів деградації, щодо консервації деградованих і малопродуктивних земель і попередження інших негативних явищ; • організація земель територій населених пунктів із створенням просторових, економічних, правових і економічних умов, що забезпечують оптимальні умови проживання населення, ефективного функціонування виробничої і соціальної інфраструктури з урахуванням містобудівної та іншої документації; • організація територій несільськогосподарських підприємств, організацій і установ для створення умов ефективного землекористування та обмежень і обтяжень у використанні земель; • розробка системи заходів щодо оптимізації та використання земель військово-промислового комплексу в процесі конверсії. Разом з тим нині державний характер, роль і значення землеустрою значно знижені. Українська держава впродовж десяти років здійснення земельної реформи у першу чергу приділяє увагу фіскальним і політичним цілям, вирішує питання перерозподілу земельної власності, створення нового класу земельних власників і збору земельного податку, не турбуючись про стан і використання землі як загальнонародного надбання. Через те у період з 1991 по 2000 роки у структурі землевпорядних робіт головне місце займали інвентаризація земель, їхній перерозподіл та формування земельної власності, а фінансування проектно-вишукувальних робіт із землеустрою практично звелось до нуля. Питання для самоконтролю 1. Започаткування земельної реформи, її завдання та основні положення. 2. Повноваження органів місцевої ради. 3.Запровадження різних форм власності на землю згідно земельного законодавства. 4. Переваги та особливості впровадження приватної власності на землю. 5. Правове регулювання приватизації земель. 6. Проведення реструктуризації колективних сільськогосподарських підприємств. 7. Здійснення землеустрою у період земельної реформи. 8. Завдання землеустрою в період реформи.
	Попередня тема	На початок	Наступна тема