ІСТОРІЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН Електронний посібник
Головна Анотація Теоретичні відомості Глосарій Список використанних джерел Додатки Питання для заліку Висновки Укладачі	ГЛОСАРІЙ
	А Б В Г Ґ Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ь Ю Я А АБСОЛЮТИЗМ (в перекладі з лат. «безумовний», «необмежений») – форма правління, що характеризується неподільною концентрацією влади в руках однієї особи чи органу, які діють без будь-якого контролю. Розквіт абсолютизму спостерігався в країнах Західної Європи в ХVІІ–ХVІІІ ст. і був ліквідований у більшості країн буржуазними революціями. АБСОЛЮТНА МОНАРХІЯ – необмежена, неподільна, самодержавна верховна влада однієї особи – монарха (від грецьк. «один»), еміра, шаха, короля, царя, імператора. Характерною була для періоду занепаду феодалізму в Європі ХVІІ–ХVІІІ ст. Царська Росія пройшла шлях від класово-станової (у ХVІ–ХVІІІ ст.) до абсолютної монархії (самодержавства) у ХVІІІ – на початку XX ст. Самодержавна влада одного правителя була несумісна з демократичним козацьким устроєм в Україні, і тому в другій половині ХVІІІ ст. Україна в складі Росії втратила свою автономію. АВТОНОМІЯ (від грецьк. «сам» і «закон») – форма самоврядування в адміністративній сфері. Залежно від цілей і завдань, які вирішуються за допомогою автономії, розрізняють національну, територіальну, національно-територіальну, культурну та інші різновиди автономії. Виникнення інституту автономії - значний крок на шляху демократизації суспільства. АВТОХТОНИ (від грецьк. «місцевий», «корінний») – корінне населення певної території. За теорією автохтонного походження слов’ян (її дотримується більшість істориків), вони (слов’яни) є споконвічними жителями Європи від Дніпра до Вісли і Дунаю. Автохтонними – місцевими жителями (тубільцями, аборигенами), а не мігрантами на території Середнього Подніпров’я є й українці. За традиційним господарсько-культурним типом – осілі землероби. АГРАРНА ПОЛІТИКА (від лат. «земельний», «той, що відноситься, до землеволодіння», «той, хто користується землею») – система заходів, які здійснює держава у га лузі аграрних відносин, пов’язаних з володінням і користуванням землею як основним засобом виробництва в сільському господарстві; аграрна політика – складова частина економічної політики держави. АГРАРНА РЕФОРМА – якісне перетворення аграрних відносин або відносин власності у сільському господарстві. З погляду юридичної власності, аграрна реформа означає якісні перетворення системи землеволодіння і землекористування. АГРАРНИЙ – сільськогосподарський, землеробський. АГРЕСІЯ (в перекладі з лат. – «напад») – застосування державою чи групою держав сили проти суверенітету, територіальної цілісності або політичної незалежності іншої держави (народу, нації), не сумісне зі Статутом ООН. Агресія вважається найтяжчим міжнародним злочином безпеки людства. АГРОБІЗНЕС – вид підприємницької діяльності у галузях виробництва сільськогосподарської продукції, засобів виробництва для сільського господарства, зберігання сільськогосподарської продукції, її транспортування, переробки і доведення до споживача. АГРОПРОМИСЛОВИЙ КОМПЛЕКС – сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом, переробкою, збереженням і доведенням до споживача сільськогосподарської продукції. До складу АПК входять три основні сфери: а) виробництво засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування; б) власне сільське господарство; в) заготівля, переробка, збереження, транспортування і збут сільськогосподарської продукції. Кінцева продукція АПК є результатом взаємодії галузей усіх трьох сфер, міжгалузевої кооперації. Оптимальне співвідношення вартості продукції трьох сфер АПК у розвинутих країнах світу становить 25–30%, 10–15%, 50–55%, а кількість зайнятих у них – від 20 до 35%. АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНЕ УПРАВЛІННЯ – сукупність форм, методів і засобів централізованого управління господарством і суспільством в цілому; стиль управління, заснований на директивно-розпорядних а не на економічних методах управління. Його наслідками є одержавлення власності; монополія на владу; її зосередженість в руках казенно-бюрократичного апарату. Установилось адміністративно-командне управління в СРСР на зламі 20–30-х років XX ст., що в кінцевому результаті призвело до застою, спаду, виробництва – до передкризової ситуації в країні в середині 80-х років. Адміністративно-командне управління проявилось також у зниженні культури управління: поширенні некомпетентності керівництва, у практиці перестраховок приписок, безкарності при порушенні закону, переоцінці політичних та ідеологічних чинників управління. АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ – поділ території на певні частини з метою побудови органів управління у центрі і на місцях. АКТ – документ, дія. АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ 24. 08. 1991 р. – документ, прийнятий Позачерговою сесією Верховної Ради УРСР. На території України становились чинними тільки її Конституція, закони, постанови уряду та інші законодавчі акти держави. Положення Акту дістали схвалення на загальноукраїнському референдумі (плебісциті) 1 грудня 1991 р. і відкрили шлях побудові суверенної і незалежної, демократичної України. АКТ 30 ЧЕРВНЯ 1941 р. – проголошення в окупованому німецькими військами Львові відновлення Українських Національних Зборів під проводом ОУН-Б, створення уряду – Українського Державного Правління на чолі з Я. Стецьком. Така акція, однак, наштовхнулась на різкий протест з боку нацистського керівництва. Гестапо заарештувало й кинуло до в’язниці керівника ОУН С. Бандеру та його прибічників, адже дії ОУН-Б суперечили стратегічному курсу фашистської Німеччини. АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО (AT) – основна форма організації великих та частини середніх підприємств, капітал яких формується шляхом продажу акцій та інших цінних паперів. Покупці акцій стають пайовиками AT, а покупці облігацій – його кредиторами. Кошти, отримані в результаті випуску і продажу акцій, формують власний капітал AT. З прибутку власникам акцій щорічно виплачують дивіденди. Перед тим певна частина прибутку AT витрачається на оплату податків державі, зарплату персоналові, поповнення резервного фонду тощо. АКЦІЯ (від фр. action – цінний папір, від лат. actio – розпорядження, дозвіл, претензія) – вид цінного папера без встановленого строку обігу, який свідчить про пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства. Акція підтверджує право на участь в управлінні акціонерним товариством, дає право на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду і участь у розподілі майна при його ліквідації. Як предмет постійного продажу і купівлі акції мають свою ціну. АЛЬТЕРНАТИВА (в пер. з лат. – «один із двох») – вибір між двома можливостями, що виключають одна одну; в політиці – вибір одного з двох або декількох взаємовиключних рішень, напрямків чи необхідних варіантів. АНАРХІЗМ (в перекладі з грецьк. – «безвладдя») – 1) ідейно-політичний рух, провідною ланкою якого є заперечення будь-якої влади в суспільстві (анархістська ідеологія остаточно сформувалася у 40–60-ті роки XIX ст., її представниками були П. Прудон, М. Бакунін, П. Кропоткін); 2) необмежена свобода людини як ідеал анархізму, а отже, заперечення держави, дисципліни, організації та управління суспільними процесами. АНАРХІЗМ В УКРАЇНІ – явище, що виникло у 1918–1921 рр. під час Української революції і мало різні течії; анархізм став основою багатьох селянських рухів, особливо махновщини. Анархісти боролися проти всіх влад – німецьких окупантів, українських державних білогвардійців, більшовиків (лідери: Н. Махно, В. Волін (Ейхенбаум), П. Аршинов (Марін). Серед анархістів були керівники селянського партизанського руху, найвизначнішим із яких був Нестор Махно, що переходив то на бік червоних, то воював з ними; користувався великою підтримкою місцевого населення. Тільки після тривалої боротьби частини Червоної Армії розбили махновців (1921 р.). АНАРХІЯ – відсутність порядку, влади. АНДРУСІВСЬКЕ ПЕРЕМИР’Я 1667 р. – російсько-польська угода, укладена 30.01 (09.02) в с. Андрусові біля Смоленська на 13,5 років про припинення польсько-московської війни 1654-1667 рр. за рахунок поділу України навпіл – по Дніпру. Лівобережжя залишалося у складі Росії, Правобережжя, крім Києва, а також Білорусь переходили під владу Польщі; Київ мав залишатися в московських руках на 2 роки (ця умова Москвою не виконана); Запорозька Січ залишалась під спільною владою обох держав. Тим самим було санкціоновано роз’єднання України та влаштування нових російсько-польських зовнішньополітичних планів. АНТАНТА (в пер. з франц. – «сердечна згода») – військово-політичний блок Великобританії, Франції і Росії, який остаточно сформувався в 1907 р. для боротьби проти Троїстого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) за переділ світу. Під час Першої світової війни Антанта стала загальною назвою всіх країн (в т. ч. США, Японії), що воювали проти Німеччини та її союзників. Розпад Антанти стався після провалу антирадянської інтервенції 1918–1920 років та загострення протиріч всередині блоку. АНТИ (така назва зустрічається у візантійських та готських письменників IV – поч. VІІ ст.) – могутня племінна група давніх слов’ян, яка займала територію на північ від Чорного моря між Дніпром і Дністром у VI–VII ст. н.е., вела столітню війну проти візантійців та аварів (обрів), сприяла формуванню ранньофеодальної держави – Київської Русі. Основне заняття – землеробство; суспільний устрій – військова демократія. Після 602 р. у письмових джерелах не згадуються. Узагальнивши повідомлення візантійських істориків Прокопія Кесарійського і Псевдо-Маврикія, готського історика Йордана (VI ст.) та інших авторів, видатний український вчений Грушевський Михайло Сергійович у своїй багатотомній «Історії України – Руси» та інших працях висунув припущення, що порогом історичних часів для українського народу можемо вважати IV ст. н.е., «коли починаємо вже десь знати спеціально про нього. Перед тим про наш нарід можливо говорити тільки як про частину слов’янської групи...». Безпосередніми пращурами українського народу Грушевський вважав антські племена 1 ст. Думку Грушевського поділяли І. Крип’якевич, Н. Полонська-Василенко та інші історики, приєднуються до їх думки і сучасні українські історики та історики українських діаспор. АНТРОПОЛОГІЯ (від грецьк. «людина» і «наука») – наука про людину. В нашій традиції антропологією називають науку про фізичну, біологічну природу і будову людини. У країнах Заходу антропологією часто називають комплексну науку про людину, тобто це слово є синонімом гуманітарних наук в цілому і особливо культурології. АПК – агропромисловий комплекс (виробництво, переробка сільськогосподарської продукії, обслуговування). «АПОСТОЛ» – перша друкована книга в Україні. Видана у лютому 1574 р. Іваном Федоровим у Львові. АРИСТОКРАТІЯ – вищий прошарок суспільства або правлячої верхівки; знать. АРТЕФАКТИ – будь-які предмети, явно оброблені чи змінені людьми. АРТІЛЬ – добровільне об’єднання для ведення спільного господарства чи досягнення спільної мети. АРХЕОЛОГІЯ – наука про минуле, яка займається вивченням матеріальних: залишків діяльності людей, переважно на підставі розкопок. АРХЕОЛОГІЧНА КУЛЬТУРА – група споріднених пам'яток (поселення, поховання, оборонні споруди та ін.), які належать до однієї історичної епохи, займають певну територію, характеризують життя окремого етносу або етнічної спільності людей. АРШИН – одиниця виміру, яка дорівнює 71,12 см. Б БАГАТОРІЧНІ НАСАДЖЕННЯ – землі, які зайняті штучно створеними багаторічними деревними, чагарниковими та трав’янистими насадженнями, призначеними для одержання плодово-ягідної, технічної та лікарської продукції. БАЗАВЛУЦЬКА СІЧ – адміністративний і військовий центр запорозького козацтва в 1594–1638 рр., розташований на острові біля гирла р. Базавлук. З нею пов’язана діяльність П. Сагайдачного, М. Дорошенка; тут формувалися загони, що ставали ядром козацьких повстань С. Наливайка, М. Жмайла, Т. Федоровича (Трясила), І. Сулими, Д. Гуні, Я. Острянина. Після розгрому козацького повстання 1637–1638 рр. зруйнована і перенесена поляками (тепер це місце вкрите водами Каховського водосховища). БАНК – кредитно-фінансова установа, яка здійснює фінансове посередництво. Залучаючи і нагромаджуючи вільні грошові кошти підприємств, організацій, населення, банки перерозподіляють їх, надаючи кредити. БАНК – установа, яка приймає на збереження кошти та надає позики (під проценти). БАРТЕР – обмін товарами на безгрошовій основі (натуральний обмін). БЕНЕФІЦІЙ – земельне землеволодіння, яке дарувалося великим феодалом (королем) в пожиттєве користування васалам за умови несення військової або адміністративної служби. БЕРЕЗНЕВІ СТАТТІ 1654 р. (статті Богдана Хмельницького) – договірні умови, що визначали правове й політичне становище Козацької держави (Війська Запорозького) під протекторатом московського царя; укладені в результаті переговорів козацького посольства з московським урядом 13–27.03 (23.03–6.04). Військо Запорозьке зберігало широке самоврядування, встановлювався 60-тисячний козацький реєстр, збір податків на користь царської скарбниці доручався гетьманським урядовцям, встановлювалися розміри платні козакам і старшині, московський уряд обіцяв розпочати війну проти Польщі, гетьман був зобов’язаний повідомляти царя про свої зовнішні контакти і не вступати без його дозволу в переговори з польським королем і турецьким султаном. Статтями й окремими царськими указами підтверджувалися права, привілеї та вольності Війська Запорозького, української шляхти, духовенства. БЕРЕСТЕЙСЬКА БИТВА 1651 р. – поразка козацько-селянського і татарського війська Б. Хмельницького та хана Іслам-Гірея III від польської армії під м. Берестечком на Волині. У вирішальний момент татари відступили, силоміць вивезли з собою гетьмана. Після 10 днів облоги І. Богуну вдалося вивести основні сили козаків через болота, решту війська розгромлено. БЕРЕСТЕЙСЬКА УНІЯ 1596 р. – церковно-історична подія, яка відбулася в умовах глибокої кризи в українській церкві другої половини XVI ст., – об’єднання руської православної церкви з католицькою в Речі Посполитій, проголошене на церковному соборі в Бересті (Бресті в Білорусії). БИТВА ЗА ДНІПРО 1943 р. – одна з найбільших битв Другої світової війни, наступальні операції радянських військ проти німецької армії в 1943 р; ключовий момент – форсування Дніпра; визволено Лівобережну і частину Правобережної України з Києвом, зірвано німецькі плани стабілізації фронту на Дніпрі. БІЗНЕС (англ. business) – справа, заняття, підприємництво, економічна діяльність, спрямовані на отримання прибутку. Це загальноекономічний термін, який характеризує сферу діяльності господарського суб’єкта, його економічний інтерес, величину й обсяги діяльності. БІЛОВЕЗЬКА УГОДА 1991 р. – укладена головою Верховної Ради Білорусії С. Шушкевичем, президентами Росії Б. Єльциним та України Л. Кравчуком у Біловезькій Пущі (Білорусь) 08.12.1992 р.; проголошувала припинення існування СРСР і створення Співдружності Незалежних Держав. БОЯРИ – висока привілейована верства суспільства Київської Русі княжої доби, яка ділилася на дві групи: бояр-дружинників і бояр-управлінців – членів боярської ради (думи) – вищого державного органу з дорадчим голосом, який разом з князем і вічем складав вищу владу князівства. Боярин (звідки російське «барин»), як бачимо, представник старої родової знаті. Після роздрібнення Київської Русі більш заможна частина бояр перейшла до соціального стану польської і литовської шляхти, а дрібні, втративши значну частину своїх привілеїв, перейшли до напівшляхетного стану, а згодом – до селянства. Нижчий стан боярства разом з дрібною шляхтою довго боровся за свої права, наприклад, з виданням маєткових статутів 1529 і 1566 років., і в значній мірі зберіг їх; такий стан існував на українських землях під польською владою до кінця XVIII ст. БОЯРИН – великий впливовий землевласник. БРЕСТСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР УНР З ДЕРЖАВАМИ ЧЕТВЕРНОГО СОЮЗУ – договір, підписаний 9 лютого 1918 року, перший міжнародно-правовий документ, який визначав міжнародний статус України та її західні кордони. Зокрема Підляшшя та Холмщина відходили до УНР, Галичина та Буковина з наданням українцям автономії – до Австро- Угорщини. УНР, в свою чергу, зобов’язувалась забезпечувати права національних меншин. Однак Австро-Угорщина анулювала цей договір. Після капітуляції Німеччини (1918 р.) та анулювання Росією Брестського договору з нею Україна як суверенна держава втратила міжнародне визнання і протягом 1919–1920 рр. її землі були поділені між Росією, Польщею, Чехословаччиною та Румунією. БУЛАВА – 1) старовинна дерев’яна або металева холодна зброя у формі палиці з кулею-голівкою або у формі восьмигранника, шестигранника, груші тощо; вживалася як символ військової влади правителів стародавніх Єгипту і Месопотамії, країн Сходу, Західної Європи, використовувалась на Русі; 2) один із козацьких клейнодів (у реєстровому козацькому війську), оздоблений гербом, прикрашений прізвищем або вензелем власника, – символів найвищої гетьманської влади, яку врочисто вручали кожному новообраному гетьману; козацьких отаманів в Україні XVI–XVIII ст., а також турецьких пашів. БУНЧУК – 1) військова регалія, важливий атрибут гетьманської влади, жезл у козацькому війську, який мав вигляд палиці з кулькою зверху, від якої звисали довгі пасма кінського волосся та дві срібні китиці; 2) прикраса та шумовий інструмент (з дзвіночками-підвісками вгорі) у військових оркестрах, ще допомагає віддавати чіткий ритм музики та крок строю. БУРГОМІСТР – вищий виборний урядовець в містах, які мали Магдебурзьке право. БЮРОКРАТИЗМ (в пер. з франц. – «бюро», «канцелярія» та грецьк. – «сила», «влада», «панування») – система врядування, яка спирається на розгалужену та ієрархічну (підпорядковану єдиному началу згори донизу) структуру чиновницького апарату; зволікання, тяганина, зневажливе ставлення чиновників до суті справи під виглядом або заради дотримання формальності. В ВАЛОВА ПРОДУКЦІЯ – статистичний показник у грошах, що характеризує загальний обсяг виробництва продукції окремими підприємствами, галузями, сферами, регіонами, народним господарством у цілому за певний період часу. ВАНДАЛІЗМ (від назви германського племені, що в 455 р. захопило Рим і завдало місту величезних руйнувань) – безглузде, варварське знищення культурних і матеріальних цінностей. ВАРЯГИ – давньоруська назва норманів (здебільшого шведів), які у VІІІ– першій половині XI ст. з метою військової здобичі та торгівлі (зокрема рабами) освоювали водні шляхи Східної Європи (шлях «із варягів у греки» та ін.). Участь варягів у створенні Київської Русі та управлінні нею в IX–ХI ст. стала підставою норманської теорії походження Русі. ВАСАЛ – феодал, воєнний слуга іншого феодала, від якого отримував землі. ВАСАЛІТЕТ (в пер. з лат. – «слуга») – система відносин в середні віки в Західній Європі особистої залежності одних феодалів-васалів від інших (сеньйорів). На цій основі вибудовувалася феодальна ієрархія. На своєрідних заходах – васальній залежності – Україна уклала військово-політичний союз з Московією 1654 р. (Переяславська угода, «Березневі статті» Б. Хмельницького). Богдан Хмельницький і його соратники щиро вірили в те, що союз з Московією 1654 р. – двостороння угода між сюзереном (Московською державою) і васалом (Україною). Але швидко «Березневі статті» стали порушуватися. Московський цар у 1656 р. порушив домовленості з Україною, зрадивши її, уклавши Віленське перемир’я з Польщею. ВЕКША – грошова одиниця Київської Русі (ІХ–ХІІІ ст.). Дорівнювала 1/4–1/6 куни, 1/2–1/3 резани. Еквівалентом векши було 0,33 грама срібла. ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА 1941-1945 рр. – Друга світова війна, що продовжилась на території Радянського Союзу. Вона почалася 22 червня 1941 р. у надзвичайно складній ситуації віроломного вторгнення німецьких військ на територію СРСР. Через сталінську доктрину – «революційної війни» на терені Європи (на чужій території) – та її складових Червона Армія не була готовою до організованої відсічі ворогові і, зазнаючи великих втрат, змушена була відступати. Однак це була героїчна оборона: воїни відстоювали кожний клаптик рідної землі. У кінці 1941 р. територія України майже повністю була окупована: встановлювався німецький «новий порядок». ВЕЛИКОДЕРЖАВНИЙ ШОВІНІЗМ – ідеологія і політика пануючих націй у багатонаціональних державах, спрямовані на пригнічення і поневолення інших націй. Великодержавний шовінізм виявляється: а) у політиці неоколоніалізму; б) в насадженні розбрату між народами; в) цькуванні пригноблених націй; г) у расизмі. ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ – єдиний орган законодавчої влади, парламент, до виключного відання якого належить прийняття законів. Загальнонаціональний виборний колегіальний орган державної влади. До складу входять 450 депутатів, обраних шляхом прямих виробів на 5 роки по одномандатному окрузі за пропорційною системою. Вони працюють на постійній основі. Повноваження: законодавчі (внесення змін до Конституції, прийняття законів), бюджетно-фінансові (затвердження Державного бюджету, контроль за його виконанням, встановлення податків), контрольні (формування парламентської більшості, висунення кандидатури прем’єр-міністра, формування уряду, здійснення парламентського контролю за його діяльністю та інших установ), кадрові. Працює сесійно, сесії проводяться у формі пленарних засідань та засідань комітетів. Очолює роботу Верховної Ради Г олова. ВЕТО – акт, передбачений Конституцією, завдяки якому глава держави може призупиняти впровадження в дію законів, прийнятих парламентом. У Конституції України зафіксовано право вето Президента щодо прийнятих Верховною Радою законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд. ВИБОРИ – демократичний спосіб формування та функціонування органів державної влади, уособлення представницької демократії. Вибори – це масова кампанія, широкий комплекс заходів та процедур щодо формування керівних органів у державі. Практично розрізняються три виборчі системи: мажоритарна, згідно якої перемагає той кандидат (кандидати), який (які) отримав (отримали) встановлений законом більший відсоток голосів у парламенті, ніж фактично голосів виборців, що взяли участь у голосуванні; пропорційна – вибори депутатів за партійними списками; пропорційно-мажоритарна (змішана) – вибори однієї половини депутатів парламенту за мажоритарною системою, а іншої – за пропорційною. «ВИВІД ПРАВ УКРАЇНИ» – історичний документ, який є політичним меморіалом гетьмана Пилипа Орлика, написаний у 1712 р. і присвячений охороні національно-державних прав українського народу. На основі великої кількості фактів П. Орлик показує, що Україна з часів Б. Хмельницького є вільним, незалежним князівством, стани якого вільно обирали гетьманів згідно своїм уподобанням, але сусідні держави Московія, Польща) часто з цим не рахувалися і робили все, щоб Україна була залежною від них. ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ 1648–1654 рр. – масовий народно-визвольний рух за незалежність проти польсько-шляхетського панування. Його провідною силою стало козацтво. Проте активну участь у війні взяли селяни, міщани, частина української православної шляхти, нижче православне духовенство. Цілі народної боротьби: визволення від польського панування; боротьба за землю і волю; скасування кріпацтва та утвердження козацького типу господарства; подолання насаджуваного польськими магнатами католицизму та уніатства; створення незалежної Соборної (об’єднаної) Української держави. Зважаючи на такий зміст, цілі й характер боротьби, її можна визначити як центральну ланку народної революції в Україні другої половини XVII ст. Основні битви визвольної війни: в урочищі Жовті Води, Корсунська, біля м. Пилявці, облога Львова (1648 р.), під Зборовом і Збаражем (1649 р.), під містечком Берестечко (1651 р.), під Батогом.(1652 р.). ВІДРУБ – форма землекористування в період Столипінської реформи, це господарство в якого садиба розташована в населеному пункті, а землі його утворюють іншу ділянку. ВІЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ: 1) офіційна назва Запорозької Січі та її збройних сил у ХVІ–ХVІІІ ст. (Військо Запорозьке низове); 2) офіційна назва реєстрового козацького війська в Речі Посполитій з кінця ХVІ ст.: (Військо Запорозьке низове реєстрове); 3) одна з назв Козацької держави ХVІІ–ХVІІІ ст. та її збройних сил. ВІЧЕ – 1) рада, на яку збиралися представники визначних родів, що здобували пошану своєю діяльністю; на вічі вирішувались важливі питання життя племені, війни та миру; на випадок війни віче обирало вождя – князя, а згодом князі залишалися й на мирні часи, проте їхня влада, необмежена під час війни, за мирних часів була обмежена саме вічем; 2) загальні збори громадян міст княжої Русі-України для розгляду громадських справ (вони набрали характеру одного з вищих органів влади, бо вирішували справи внутрішньої і в деякій мірі зовнішньої політики; вічові збори, як орган державної влади, занепадають під час переходу українських земель під польсько-литовське управління); 3) копа – зібрання (сход) сільської громади в Україні ХV–ХVІІ ст. для вирішення громадських справ. ВОЄВОДА – представник царського уряду на місцях. У Слобідській Україні воєводи як правителі міста існували з початку заселення краю і впродовж XVIII ст. Офіційно головним обов'язком воєвод була військова оборона від нападів татар, догляд за фортецею і нагляд за російськими служилими людьми. Фактично, влада воєвод була значно ширшою: вони були представниками царизму в Україні і втручалися в політичне та адміністративне життя, що нерідко призводило до суперечок з козацькими полковниками. Найстаршими були білгородські воєводи: від них залежали й слобідські полковники, вони стверджували полковничі вибори у Слобожанщині, пропонували своїх кандидатів. «ВОЄННИЙ КОМУНІЗМ» (1918–1921 рр.) – система надзвичайних соціально-економічних, власне політичних та ідеологічних заходів російських більшовиків з метою швидкого революційного переходу до соціалізму та комунізму, пов’язаних з умовами воєнної інтервенції, громадянської війни та завданнями світової пролетарської революції. В Україні здійснювався з 1919 р. Провідна ланка політики «воєнного комунізму» – в економіці: продрозкладка як система державних заготівель сільськогосподарських продуктів, заміна вільної торгівлі централізованим розподілом шляхом примусового вилучення продуктів у селян; зрівнялівка в оплаті праці; фактична ліквідація грошового обігу; революційний перехід до соціалістичного ладу шляхом одержавлення власності; націоналізація підприємств; у політичному житті – перетворення рад із представницьких органів на органи диктатури пролетаріату (фактично – більшовицької верхівки); масова заміна Рад ревкомами, ком бідами; переслідування опозиційних партій; зміцнення однопартійності РКП(б); в ідеології та культурі – пропаганда комунізму, революційних ідеалів, заперечення культурних надбань минулого. В умовах глибокої кризи 1921 р. з ініціативи В. Леніна ця політика була замінена новою економічною політикою – непом (в Україні – з осені 1921 р.). ВОЛЮНТАРИЗМ (в пер. з лат. – «залежний від волі») – стиль державного управління, який нехтує об’єктивними потребами та законами суспільного розвитку і в ухвалених рішеннях підпорядковує суспільний інтерес бажанням, певним догмам, наперед заданим ідеологічним настановам. Заснований на абсолютизації політичної волі та політичної дії. ВОТЧИНА – феодальний господарський комплекс (земля, будівлі, реманент) та відповідне право на феодально залежних селян. Вотчину можна було передавати в спадок, міняти, продавати тощо. У Київській Русі існували князівські, боярські, монастирські й церковні вотчини, в яких використовували працю смердів та холопів. Перші відомості про княжі вотчини в Київській Русі належать до X ст., про боярські та монастирські – до ХI–ХІІ ст. Права вотчинників були закріплені в «Руській правді». У XVI–XVII ст. у Польщі та Україні переважала вотчина, що отримала назву «фільварок». ВСЕРОСІЙСЬКІ УСТАНОВЧІ ЗБОРИ – це збори; скликані 5 січня 1918 р. у Петрограді для вирішення найважливіших питань державно- політичного устрою Росії, насамперед її автономно-федеративного устрою. Вибори до Всеросійських Установчих зборів відбулися 12–13 листопада 1917 р. На виборах більшовики зазнали поразки. За більшовицькі списки віддано було менше 25% голосів, виборців, а в Україні – лише 10%. Всеросійські Установчі збори не підтримали висунутий більшовицькою фракцією ультиматум – конституювати владу Рад як форму, державної влади. Зважаючи на ці обставини, більшовики незаконно розігнали Установчі збори після першого ж засідання. ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ЦЕНТРАЛЬНИЙ ВИКОНАВЧИЙ КОМІТЕТ (ВУЦВК) – найвищий законодавчий, розпорядчий, виконавчий і контролюючий орган державної влади УРСР в період між Всеукраїнськими з’їздами Рад, який діяв упродовж 1917–1938 років. Уперше був обраний на І Всеукраїнському з’їзді Рад (Харків) у грудні 1917 р. як Центральний Виконавчий Комітет Рад України. У 1919 р. називався Всеукраїнським ЦВК Рад. З травня 1920 до 1935 року мав назву ВУЦВК, а в період з 1935 до 1937 року – ЦВК УРСР. Відповідно до Конституції 1919 р. обирався Всеукраїнськими з’їздами Рад і був відповідальним перед ними. Кількість членів і кандидатів в члени ВУЦВК кожного скликання визначалася Всеукраїнськими з’їздами Рад. ВУЦВК видавав декрети, постанови, розпорядження, формував уряд республіки, встановлював її кордони, здійснював загальне керівництво державним, господарським і культурним будівництвом. Протягом 1919–1935 років ВУЦВК очолював Г. Петровський. Г ГАЙДАМАК (або ГАЙДАМАКА – від тюрк. «неспокійна, бунтівлива людина») – учасник визвольного руху (переважно селянин) проти польської шляхти (назва «гайдамака» вперше зустрічається в 1712 р., нею охрестиш: представників народних рухів польські письменники кінця ХVІІІ ст.), український повстанець-месник на Правобережній Україні. Отже, гайдамаччина, таким чином, – стихійні народні заворушення на соціальному грунті у ХVІІІ ст. на Правобережній Україні проти панування Речі Посполитої у 1734–1738, 1749–1750 та 1768 роках (останнє відоме під назвою «Коліївщина» – від слова «кол (кіл)», якими були озброєні повстанці). Його визначні ватажки – Максим Залізняк та Іван Гонта. ГАЙДАМАКИ – назва різних українських збройних (військових) формувань, що постали 1917 р. проти волі російського командування і протистояли встановленню нових порядків. Гайдамацькі коші в Катеринославі та Одесі, Гайдамацькі курені в Умані і Олександрові та Гайдамацький Курінь, сформований у Фінляндії, були розбиті з великими втратами і перестали існувати. До складу регулярної української армії увійшли в лютому 1918 р. Гайдамацький Кіш Слобідської України, командиром якого до березня 1918 р. був С. Петлюра, а потім у складі Запорізького корпусу спочатку піхотний полк, потім бригада, якою командував отаман Волох, і Гайдамацький кінний полк ім. К. Гордієнка, що став першою регулярною кінною частиною української армії і до кінця збройної боротьби лишався у складі Запорізького корпусу. ГАЛИЦЬКА СОЦІАЛІСТИЧНА РАДЯНСЬКА РЕСПУБЛІКА – нова республіка, проголошена 15 липня 1920 р. Декларацією тимчасового радянського уряду Східної Галичини – Галицького революційного комітету (Галревкому), створеного в Харкові за директивою В. Леніна і ЦК РКП(б) перед походом Червоної Армії на західно-українські землі влітку 1920 р. Очолював Галревком В. Затонський. Тимчасово столицею ГСРР був Тернопіль. Галицька Соціалістична Республіка формально існувала 2 місяці, до кінця вересня 1920 р., коли війська Польщі знову окупували територію Східної Галичини. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО – держава, створена князем Романом Мстиславичем внаслідок об’єднання Галицького й Волинського князівств у 1199 р. По його смерті (у 1205 р.) галицькі бояри повстали і князівство розпалося. У 1238 р. князем галицьким стає Данило, а в 1245 р., подолавши боярську опозицію, він відновлює Г алицько-Волинське князівство (з 1253 р. – королівство). Данило Галицький був мудрим правителем і видатним полководцем, який присвятив життя об’єднанню Русі та звільненню її від монголо-татарського ярма. Історична роль Галицько-Волинського князівства полягає в тому, що воно зберегло і продовжило державницьку традицію Київської Русі; збагатило її новими державницькими вартостями; сприяло консолідації українського етносу як народності; захищало західні кордони колишньої Київської Русі та свою територіальну цілісність. ГАНЗА (група покупців) – торговий союз міст Балтійського та Північного морів на чолі з Любеком у ХІІ–ХVІ ст. Офіційно оформлений у 1556 р., формально існував до 1669 р. Назва з'явилась у 1267 р. в англійській королівській грамоті. ГЕНЕРАЛЬНИЙ БУНЧУЖНИЙ – виборча особа при гетьмані в Україні ХVІ–ХVІІІ ст.; вища категорія військового товариства. Головний обов’язок Генерального бунчужного – берегти і захищати у походах та битвах гетьманський бунчук. У мирний час виконував дипломатичні та ревізійні доручення гетьмана. ГЕНЕРАЛЬНИЙ ОБОЗНИЙ – один із вищих чинів в українському козацькому війську, член генеральної старшини, що відав обозом та артилерією. Під час військових походів, як правило, виконував функції наказного гетьмана. ГЕНЕРАЛЬНИЙ ОСАВУЛ – один із вищих чинів в українському козацькому війську. В Українській державі другої половини ХVІ–ХVІІІ ст. виконував функції ведення козацьких реєстрів, спорядження військових оглядів, командування окремими підрозділами під час походів; командування охотницькими (найманими) полками тощо. На цій посаді перебувало, як правило, двоє осіб. До основних функцій належали також урядові доручення судового, поліційно-охоронного та дипломатичного характеру. ГЕНЕРАЛЬНИЙ ПИСАР – член генеральної старшини, один із вищих цивільних урядовців в Українській державі другої половини ХVІІ–ХVІІІ ст. У віданні Генерального писаря була Генеральна військова канцелярія, в якій зберігалися найважливіші державні документи – дипломатичне й таємне листування, матеріали старшинських рад тощо. ГЕНЕРАЛЬНИЙ СЕКРЕТАРІАТ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ – виконавчий орган, створений за рішенням Малої Ради від 15 червня 1917 р. Діяв від 28 червня 1917 р. до 11 січня 1918 р. На нього покладалось завдання створення системи виконавчої влади в Україні. Внаслідок переговорів делегації УЦР з Тимчасовим урядом (липень 1917 р.) був визнаний крайовим органом влади в Україні. 17 серпня 1917 р. Центральною Радою була прийнята «Тимчасова інструкція Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні». Після повалення Тимчасового уряду функції Генерального секретаріату були розширені. 11 січня 1918 р. ІУ Універсалом він був перетворений на Раду Народних Міністрів України. ГЕНЕРАЛЬНИЙ ХОРУНЖИЙ – один із вищих чинів в українському козацькому війську. Його основна функція – охорона прапора козацького війська. Виконував також різні доручення гетьмана, старшинської ради, пізніше – розпорядження Малоросійської колегії, пов’язані головним чином із судовою та адміністративно-військовою діяльністю. ГЕТЬМАН (в пер. з польок. – «начальник») 1) в Україні ХVІ – першої полов. ХVІІ ст. – керівник реєстрових козаків; з 1648 р. – голова України і командуючий козацьким військом; з 1657 р. – гетьмани Правобережної України (до 1704 р.) і гетьмани Лівобережної України; з 1708 р. гетьман, що призначався царським урядом; у 1722–1727 і 1734–1750 рр. гетьмани не призначалися, а у 1764 р. були скасовані; 2) у Польщі в ХV-ХVІ ст. командувач найманими військами, а в ХVІ–ХVІІІ ст. – усією армією; 2) командувач військовими формуваннями українських козаків у ХVІ–ХVІІІ ст., обсяг владних повноважень якого різко зріс у часи Визвольної війни в процесі утворення в Україні незалежної держави. У руках гетьмана Б. Хмельницького зосереджується вся повнота влади – військової, адміністративно-господарської, судової. Він видавав універсали, командував військом, очолював старшинську раду і здійснював посадові призначення, визначав напрямки зовнішньої політики держави. Усього в українській історії налічується близько ста осіб, які з більшим чи меншим правом іменувалися гетьманами. ГЕТЬМАНСЬКИЙ ПЕРЕВОРОТ 1918 р. – державний переворот, унаслідок якого від влади була усунута Центральна Рада і проголошена Українська Держава на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. Переворот стався 29 квітня 1918 р. у Києві, його рушійною силою була політична організація «Українська Народна Громада», а проголосив гетьмана конгрес хліборобів, скликаний Союзом земельних власників та підтриманий Українською християнсько-демократичною партією (УХДП). ГЕТЬМАНЩИНА – напівофіційна назва значної території України, де з середини ХVІІ ст. (з 1667 р. по 1764 р.) поширювалася влада гетьманського уряду (нинішнє Поділля, Київщина, Чернігівщина, частина Полтавщини та Сумщини). Це поняття означало суспільно-політичний лад, територію. Після «Вічного миру» 1686 р. між Росією та Річчю Посполитою термін «Гетьманщина» вживався щодо всієї Лівобережної України разом із Києвом. У 1667–1764 рр. Гетьманщина входила до складу Російської імперії на договірних началах, які визначали автономні політичне, правове, фінансове і військове становища України, та перебувала в умовах Московської централістичної політики. Згідно з цим державним договором, зберігалися військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом, а також збройні сили – козацтво. Гетьманщина поділялася на десять полків. ГОРОДИЩА – укріплені поселення по берегах річок, часто при впадінні однієї в іншу, обнесені земляними валами і обкопані ровами. ГОЛОД 1946-1947 рр. – наслідок політики тотальної реквізит хліба з українського села в умовах повоєнної розрухи в цілому і колгоспів зокрема, а також обкладання присадибних господарств селян надмірними податками, особливо зростаючими обсягами вивозу сільськогосподарської продукт з України. В цілому з СРСР за 1946–1947 рр. було експортовано 2,5 млн т зерна до Польщі, Чехословаччини, Румунії, Фінляндії, Франції та інших країн Голод спричинився також неврожаєм у південних районах України. Голодували понад 3 млн сімей. Майже 1 млн голодуючих померли. ГОЛОДОМОР 1932–1933 рр. – трагедія українського народу, пов’язана з колективізацією сільського господарства і політикою продрозкладки. За часів радянської влади прокотилися країною три голодомори: 1921–1922 рр. 1932–1933 рр. і 1946–1947 рр. Планові завдання для молодих колгоспів на 1932 р. порівняно з попереднім роком були збільшені на 44%. Для їх виконання Сталін направив восени 1932 р. в Україну надзвичайну хлібозаготівельну комісію на чолі з головою РНК СРСР В. Молотовим. Комісія вилучила всі запаси зерна, в т. ч. посівного, але не домоглася виконання хлібозаготівельного плаву Тоді було вирішено провчити «боржників»: під час подвірних обшуків у селян вилучалося усе продовольство, заготовлене ними з присадибних ділянок. На початку 1933 р. ситуація стала критичною: позбавлені продовольства, селянські сім’ї почали масово вимирати від голоду. Аналіз архівних документів і висновки експертів свідчать, що на Україні від голоду померло 4,5–5 млн мешканців. Є і останні дані – від 5 до 10 млн людей. А це значить, що Україна не дорахувалася від 10 до 25% населення втрачаючи його по 25 тис. чоловік на день, або 1000 чоловік на годину. Отже, голодомор в Україні був штучним, спланованим сталінським керівництвом злочином проти українського народу. Безпосередня політична відповідальність за це лежить на Й. Сталіні, В. Молотові, С. Косіорі, П. Постишеві, М. Хатаєвичі, Л. Кагановичі та інших комуністичних ватажках СРСР. 26 листопада 2006 р. на пропозицію Президента України В. Ющенка Верховна Рада України визнала голодомор 1932-1933 рр. геноцидом українського народу. ГРИВНЯ – 1) вагова, лічильна й монетна одиниця у Київській Русі, використовувалася у VІІІ–ІХ ст. Назва походить від золотої чи срібної прикраси у вигляді обруча, яку носили на шиї (гриві). Розрізняли вагову одиницю (гривну срібну, золоту: у ХІ–ХІІІ ст. дорівнювала 51,19 г золота або срібла), з часом стала лічильною (грошовою) одиницею (2,56 г, гривна кун), що відповідала еквівалентові цінного хутра або іноземних монет. Монета гривна, відома з середини ХІ ст., являла собою зливок срібла: київські ромбоподібні зливки були вагою близько 164 г; новгородські паличкоподібні 204 г; чернігівські ромбоподібні або овальні – 196–197 г. Новгородські гривні були в обміні до ХV ст., а всі інші – до ХІV ст. 2) у Московській державі з ХVІ ст: лічильно-грошова одиниця, що дорівнювала 10 коп.; гривня (вимова саме з «я» на кінці), запроваджена законом 1.03.1918 р., була грошовою одиницею УНР у 1918–1920 рр.; дрібною розмінною монетою був шаг 1/100 гривні. 4) у наші часи – сучасна українська грошова одиниця з такою ж назвою – знов запроваджена в обіг Указом Президента України від вересня 1996 р.; розмінна монета – копійка (1/100 гривні). ҐРУНТ – природно-історичне органо-мінеральне тіло, що утворилося на поверхні земної кори і містить елементи живлення рослин і воду, основна його властивість – родючість. ГРУШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ (1866 - 1934 рр.) – український історик, політичний і державний діяч. Очолював кафедру історії Східної Європи у Львівському університеті, Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ) у Львові, створив історичну школу; 1907 р. організував і очоль: Українське наукове товариство в Києві. Конституційний проект М. Грушевського 1905 р. – проект, викладений статті «Конституційне питання і українство в Росії», в якому стверджувались ідеї кирило-мефодіївців, М. Драгоманова та інших – тобто ідеї федералізм; М. Грушевський детально розробив свій механізм національно-територіальної децентралізації Російської імперії. Для цього необхідно було перенести прямі вибори в обласні (здебільшого національні) сейми. Делегати з цих сеймів повинні були бути посланими в центральний парламент, який, таким чином, формувався на основі непрямих виборів. В 1917–1918 – голова Центральної Ради. 29 квітня 1918 р. обраний Президентом УНР. Після еміграції – член ВУАН, АН СРСР, Створив наукову схему історії України, яка докорінно вплинула на подальший розвиток українські історіографії. Понад 2 тис. наукових праць, найвизначніші: «Історія Україн-Руси» в 10 томах, «Історія української літератури» в 6 томах. Д ДАНИЛО РОМАНОВИЧ (ГАЛИЦЬКИЙ) (1201–1264 рр.) – князь волинський та галицький. Проголошений князем у 1205 р. Під час міжусобиць змушений був разом з матір’ю та братом Васильком Романовичем перебувати у Польщі та Угорщині. Провів багато часу при дворі угорського короля, добре орієнтувався в європейській політиці. У 1219 р. одружився з донькою Мстислава Удалого і почав самостійно князювати на землях Волині, згодом у 1229 р. завершив об’єднання її під своєю владою. Здійснив кілька вдалих походів на Берестейську, Белзьке землі, встановив контроль над Галичем (короткочасно), Луцьком, Чарторийськом. Княжіння Данила Романовича – період найвищого політичного, економічного та культурного піднесення України в ХІІІ ст. У 1253 р. прийняв від Папи Римського королівську корону. Багато зусиль доклав для організації захисту України від татар. На початку 50-х років ХІІІ ст. втрутився в боротьбу за австрійський престол і добився визнання прав на нього свого сина Романа. (Політична історія України /Під ред. проф. Танцюри В.І. – К., 2001. – С. 69.). ДВОВЛАДДЯ – своєрідне і нетривке переплетіння двох влад, як це було, наприклад, в Росії після Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 р.: існували Тимчасовий уряд і Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів. На відміну від Росії в Україні склалася своя особлива суспільно-політична ситуація. Якщо в Петрограді по завершені антисамодержавницьких виступів виникло двовладдя, то в Україні з’явилися три центри політичного тяжіння: Губернський комісар Тимчасового уряду в Києві П. Суковкін, Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, Українська Центральна Рада (виникла 3–4 березня 1917 р. у Києві). ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ УКРАЇНИ 1990 р. – документ, прийнятий Верховною Радою 12-го скликання 16 липня 1990 р., яким було проголошено наміри народу України самостійно вирішувати свою долю. Має десять розділів: «Самовизначення української нації», «Народовладдя», «Державна влада», «Громадянство Української РСР», «Територіальне верховенство», «Економічна самостійність», «Екологічна безпека», «Культурний розвиток», «Зовнішня і внутрішня безпека», «Міжнародні відносини». Ще в часи, коли Україна була в складі СРСР, Декларація заклала основи її майбутньої незалежності, проголосила її конституційно-правові принципи. ДЕРЖАВНА ВЛАСНІСТЬ – привласнення державою (як суб’єктом власності) засобів виробництва, робочої сили, частки національного доходу та інших об’єктів власності у різних сферах суспільного відтворення. Д.в. відноситься до колективних форм власності, оскільки її персоніфікатором в умовах тих чи інших економічних систем виступає різний за чисельністю апарат державних чиновників (як правило, вищих) та певною мірою інші верстви і прошарки населення. ДЕСЯТИНА – одиниця виміру площі, яка дорівнювала 1.0925 га, десятина велика 40 х 80 сажнів і десятина мала 30 х 80 сажень, 1 сажень = 2,13 м; спеціальний податок, який збирався для потреб церкви. ДЕПОРТАЦІЯ – примусове виселення з місця постійного проживання осіб унаслідок адміністративного або судового рішення. В Україні набула поширення з кінця XVII ст. Депортації піддавалися небажані царизмові гетьмани, кошові отамани, непокірні козаки та селяни, демократичні діячі. В часи сталінського режиму було депортовано значну кількість української інтелігенції, також (за неповними даними) близько 800 тис. «розкуркулених» селян. Після приєднання до СРСР у 1939 р. західноукраїнських земель лише Галичини було депортовано близько 400 тис. селян. У 1941 р. проведено депортацію осіб німецької національності, а в 1944 – кримських татар, деяких інших народів. Наприкінці 40-х – на початку 50-х років тоталітарний режим здійсни депортацію великої кількості населення Західної України за звинуваченням його в участі або пособництві УПА. ДИКЕ ПОЛЕ – територія між Доном, верхньою Окою і лівими притоками Десни й Дніпра. Найчастіше під цією назвою розуміли незаселену територію частини Лівобережної, Слобідської та Південної України, яку в різні часи спустошували кочові племена. Донецьке городище – місто Донець – форпост південно-східних окраїн Київської Русі. Згадується в Іпатіївському літописі під 1185 р. у зв'язку із повідомленням про втечу новгород- сіверського князя Ігоря Святославовича з половецького полону. ДИПЛОМАТІЯ ФЕОДАЛЬНОЇ РУСІ – здійснення за допомогою сукупності невійськових практичних дій (візитів, переговорів, заключення договорів і ін.), по-перше, внутрішньої, імперської функції по відношенню до неслов’янських народів і, по-друге, зовнішньої – для іноземних держав. Дипломатія Давньої Русі почалася з ліквідації конфедерації східнослов’янських земель і зосередження влади в руках великих князів, з закріплення державного кордону, який в той час не був однорідним (фактично державним був тільки на невеликому протязі, відокремлюючи Русь від інших самостійних держав), з збереження внутрішньої структури підвладних земель, торгівлі, розповсюдження християнства і елементів феодальної культури. ДИРЕКТОРІЯ УНР 1918-1920 рр. – найвищий державний орган країни на останньому етапі Української революції, який очолив повстання проти гетьмана П. Скоропадського, а після перемоги над гетьманом (14.11.1918 р.) – уряд відновленої Української Народної Республіки, до складу якого увійшли В. Винниченко (голова Директорії, представник УСДРП); С. Петлюра – теж представник УСДРП; Ф. Швець – представник Селянської спілки; П. Андрієвський – від соціалістів-самостійників; А. Макаренко – безпартійний. У кінці грудня 1918 р. уряд – Раду Народних Міністрів – очолив А. Чеховський. До Директорії в кінці березня 1919 р. увійшов, за постановою Трудового Конгресу, Є. Петрушевич, президент Української Національної Ради ЗО УНР, однак фактично участі в роботі Директорії не брав. ДІАСПОРА (в пер. з грецьк. – «розсіяна») – розпорошення, розселення по різних країнах народу, вигнаного обставинами, завойовниками або пануючою владою за межі батьківщини; уся сукупність вихідців з якоїсь країни та їх нащадків, які проживають за її межами. Українська діаспора налічує близько 50 млн. осіб. ДОКУМЕНТИ – письмові тексти та зображальні матеріали, що мають правове значення. Найбільш важливою особливістю документа є те, що він створюються безпосередньо під час тої історичної події, про яку у ньому йдеться мова. Тобто документи створюють сучасники і безпосередні свідки, часто учасники подій. ДОМЕН – спадкове володіння короля. Е ЕКОЛОГІЧНИЙ ЕФЕКТ – зміни умов природного життєвого середовища (довкілля), кількості та якості природних ресурсів. Такі зміни можуть мати як позитивний, так і негативний характер: поліпшення або погіршення природних життєвих умов, збільшення або зменшення кількості природних ресурсів. ЕКОЛОГО-ЕКОНОМІЧНА ЕФЕКТИВНІСТЬ – відношення сумарних економічних витрат до інтегрального еколого-економічного ефекту. ЕКОНОМІЧНА ОЦІНКА ЗЕМЕЛЬ – оцінка землі як природного ресурсу і засобу виробництва у сільському та лісовому господарствах і як просторового базису в суспільному виробництві за економічними показниками. ЕМСЬКИЙ АКТ 18.05.1876 р. (чинний до революції 1905–1907 рр.) – законодавчий документ, підписаний царем Олександром II у німецькому містечку Емс, про повну заборону українського письменства: не можна було не тільки друкувати в Росії оригінальні твори, перекладати їх українською мовою (крім історичних пам’яток і белетристики), а й довозити із-за кордону українські книги та брошури, видані там. Заборонялися також українські театральні вистави рідною мовою, декламації, концерти українських пісень, друкування текстів та нот. Емський акт був спрямований і проти українського національного руху: заборонялась діяльність «Громад», були закриті науковий осередок тодішнього українофільства – Південно-західний відділ Російського географічного товариства, прихильна до українців газета «Киевский телеграф», зазнали утисків про українські професори університетів. Революція 1905–1907 рр. змусила царський уряд відмінити Емський акт. ЕМФІТЕВТИЧНЕ ПРАВО – довгострокова або вічна оренда. ЕТНІЧНА ТОЛЕРАНТНІСТЬ (від лат. ґоІегапґі – терплячий) – це відсутність негативного ставлення до іншої етнічної культури, наявність позитивного образу іншої етнокультури при збереженні позитивного сприймання своєї власної. Це відсутність або ослаблення реагування на відмінність взаємодіючих етнічних культур. ЕТНІЧНІСТЬ – сукупність специфічних спільних ознак у вигляді традиційних цінностей і вірувань, норм життєдіяльності, усвідомлення індивідуальної чи групової спорідненості, прагнення зберегти свої ендогамність та ідентичність, які забезпечують розуміння внутрішньої єдності етнічної групи та її відмінності від інших спільнот. ЕТНОГРАФІЯ (від старогрецьк. «народ» і «пишу») – наука про народи світу на всіх етапах їх розвитку від найдавніших часів до наших днів; при цьому в центрі уваги етнографів знаходиться перш за все традиційно-побутова культура народів; саме тут зосереджені найбільш характерні, специфічні риси способу життя. ЕТНОГРАФІЧНЕ РОЗТАШУВАННЯ – це умовний поділ території на локальні культурно-побутові групи, населення яких має спільні риси мовного, звичайного, господарського характеру, зумовлені природним середовищем та історичним розвитком кожної групи, а також етнокультурними взаємозв'язками із сусідніми народами. Сьогодні прийнято виділяти в Україні шість історико-етнографічних земель Полісся, Карпати, Поділля, Середня Наддніпрянщина, Південь та Слобожанщина ЕТНОС – 1) стійка сукупність людей, що історично склалася на певній території, які мають не тільки спільні риси, але й відносно стабільні властивості культури (включаючи мову) та психіки, усвідомлюють свою єдність та відмінність від усіх інших людських колективів. Ж ЖИТТЄВИЙ РІВЕНЬ НАСЕЛЕННЯ – економічна категорія, яка характеризує забезпеченість населення матеріальними, духовними благами, ступінь задоволення особистих потреб людей, що виникають на певному етапі розвитку суспільства. ЖИТТЄВИЙ ЦИКЛ ТОВАРУ – певний період часу, протягом якого товар має життєдіяльність на ринку і забезпечує досягнення цілей продавця. Від Ж.ц.т. безпосередньо залежить рівень прибутку продавця (продуцента) на кожній з його стадій. З ЗАГАЛЬНА УКРАЇНСЬКА РАДА (ЗУР) – громадсько-політичний орган, створений делегатами від різних партій Галичини й Буковини у травні 1915 р. у Відні, який представляв інтереси українців Австро-Угорщини. Головою Президії ЗУР був К. Левицький. Своєю програмою ЗУР проголосила боротьбу за територіально-національну автономію на українських землях у складі Австро-Угорщини. ЗАДУНАЙСЬКА СІЧ (1776–1828 рр.) – нова Січ, створена частиною колишніх запорозьких козаків після ліквідації Запорозької Січі (1775 р.) в турецьких володіннях у гирлі Дунаю в Добробуджі. Становище козаків у Туреччині було тяжким. Вони повинні були брати участь у війнах на боці Османської імперії. 18 травня 1828 р. їм було дозволено повернутись на батьківщину, так як у 1828 р. під час російсько-турецької війни частина козаків на чолі з кошовим Й. Гладким перейшла на бік росіян, після чого турки ліквідували Задунайську Січ, а з козаків Гладкого було сформовано Азовське козацьке військо. ЗАКУПИ – безземельні, залежні люди в Київській Русі, які брали у феодала в борг позику (купу) і зобов’язані були відробити її. ЗАЛІЗНИЙ ВІК – один із періодів розвитку людства за історично-археологічною періодизацією. У І тис. до н.е. – на початку І тис. н.е. він торкнувся нашої території. Цей період дорівнюється у хронології України трьом етапам у її історії – кіммерійському, скіфському та сарматському. ЗАЛІЗНИЙ ШЛЯХ – сухопутний торговий шлях, що з’єднував Київ з Тмутараканню, Малою Азією і країнами Сходу. ЗАПОРОЗЬКА СІЧ (ХVІ–ХVІІІ ст.) – укріплений козацький табір, місто-фортеця на островах за дніпровськими порогами, що виник у середині XVI ст. Запорозька Січ ділилася на адміністративні одиниці – паланки, військово – на 38 куренів. У ролі вищої законодавчої влади виступала загальновійськова Рада, тобто всі козаки табору. Виконавча влада належала кошовому отаманові. Його помічниками були суддя, осавул, писар, курінні отамани. Запорозька Січ – місце розвинутої економіки і прогресивних фермерських форм господарювання, вогнище свободолюбства, героїзму, блискучого військового мистецтва. Заснування її пов’язують з діяльністю Д. Вишневенького (Байди), який у 1552–1158 рр. об’єднав козаків, збудував замок на острові Мала Хортиця на Дніпрі, можливо, уже існуючий у 30-х роках ХVІ ст. Особи, які мали найвищі військові чини та виборні посади в українському козацькому війську, входили і до генеральної старшини. Козацькій старшині, яка, в свою чергу, поділялась на полкову та сотенну, у війську належало адміністративне й військове керівництво. Січ мала свої збройні сили – запорізьке військо (Військо Запорозьке низове). Під її контролем перебувала значна територія. Формально Запорозька Січ визнавала зверхність польського короля, згодом (з 1654 р.) – московського царя, кримського хана і турецького султана (1711–1734 рр.), а фактично здебільшого проводила незалежну політику, вела боротьбу з татарами і турками, була базою козацьких повстань ХVІ–ХVІІ ст. Їй належить провідне місце у народно-визвольних війнах проти Польщі у першій половині XVII ст. У 1648 р. на Запорозькій Січі почалася війна українського народу на чолі з Б. Хмельницьким проти польського поневолення. Ця війна мала визвольний характер. Становище було ускладнене діями із зовні - нападами татаро-турецьких військ. Козаки у цих війнах, які їм довелось вести одночасно з іншими ворогами, виявляли неабиякі мужність та героїзм. Під час воєнних дій козаки міняли місце свого знаходження. Табір розташовувався у різних місцевостях: Хортицькій, Томаківській (до 1593 р), Базавлуцькій (1593–1638 рр.), Микитинській (1638–1652 рр.), Чортомлицькій (1652–1709 рр.), Кам’янській (1709–1711 рр.), Олешківській (1711–1734 рр.), Ново-Січській (1734–1775 рр.). З часів Хмельниччини (1648–1657 рр.) займала автономне становище в Козацькій державі (до 1709 р.). За умовами Андрусівського перемир’я (1667 р.) над Січчю було встановлено владу Московії спільно з Польщею. Через 22 роки по закінченні так званого «Вічного миру» Січ було підпорядковано владі Москви. У 1709 р. Петро І наказав її зруйнувати. За наказом Катерини II у 1775 р. Січ була повністю зруйнована. Згодом запорізькі козаки створили Задунайську Січ та Бузьке козацьке військо. Історична пам’ять і традиції існують і понині на Дунаї та на Кубані і справляють свій вплив на суспільно-політичні зміни сучасної України. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА (ЗУНР) – нова республіка, створена на західноукраїнських землях після розпаду Австро- Угорщини. Офіційно проголошена 13 листопада 1918 р. у складі Галичини, Буковини й Закарпаття. Правда, в двох останніх регіонах українська влада проіснувала дуже короткий час. Вищим органом влади ЗУНР була Українська Національна Рада. Виконавча влада належала Державному Секретаріатові. Президентом ЗУНР був Є. Петрушевич. Збройні сили держави складала Українська Г алицька армія (УГ А). 22 січня 1919 р. – День Соборності України: проголошення об’єднання ЗУНР і УНР в єдиній державі. Під назвою «Західна область Української Народної Республіки» (ЗО УНР) західноукраїнські землі увійшли до складе об’єднаних українських земель. ЗО УНР забезпечувалася територіальна автономія. У червні 1919 р. майже вся територія ЗУНР була окупована Польщею. У зв’язку з цими обставинами у Відні 15 листопада 1919 р. був заснований Закордонний центр ЗУНР. З поширенням польської юрисдикції на території Галичини ЗУНР припинила своє існування. ЗЕМЕЛЬНА ВЛАСНІСТЬ – сукупність виробничих відносин між людьми з приводу привласнення землі як предмета природи, а також створеного сільськогосподарськими працівниками необхідного і додаткового продукту. Земельна власність є одним із найголовніших видів національного багатства. ЗЕМЕЛЬНА ДІЛЯНКА – це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування та визначеними щодо неї правами. ЗЕМЕЛЬНИЙ КАДАСТР – сукупність даних про природний, господарський і правовий стан, якісну характеристику земель (місцерозташування господарства, конфігурація полів, забезпеченість теплом, вологою). До нього входять відомості щодо реєстрації землекористуваня, бонітування, економічна оцінка земель. Головне завдання З.к. – раціональне використання, забезпечення охорони, підвищення родючості ґрунтів. ЗЕМЕЛЬНІ ВІДНОСИНИ – це специфічна сфера виробничих відносин суспільства, які виникають між різними класами, верствами, соціальними групами і окремими людьми в сфері володіння і користування землею, як загальною умовою праці і засобу виробництва. ЗЕМЛЕВПОРЯДКУВАННЯ – сукупність форм земельного впорядкування даної соціально-економічної формації, це як суспільне явище, а також – це система державних заходів по організації використання землі як засобу виробництва, створення умов для підвищення культури землеробства та охорони земель. ЗЕМЛІ НАСЕЛЕНИХ ПУНКТІВ – усі землі в межах населених пунктів. Межі їх встановлюються згідно з законодавством України. ЗЕМЛІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ – землі, надані для потреб сільського господарства або призначені для цих цілей. ЗЕМЛЯ – головний засіб виробництва в сільському й лісовому господарстві, і просторовим базисом розміщення і розвитку всіх галузей народного господарства; матеріальна передумова процесу праці, один із його важливих факторів. Земля – це велика складова частина навколишнього природного середовища, яка характеризується простором, рельєфом, ґрунтовим покривом, рослинністю, надрами, водами, і об'єктом соціально-економічних зв'язків. ЗЕМСТВА – органи місцевого (земського) самоврядування, створені згідно реформи 1864 р. в більшості губерній Європейської Росії, в т. ч. і в Україні – переважно на Лівобережжі і Півдні. Правобережна Україна створила земства десь у 1911 р., тому що там був сильним вплив польської шляхти, яка знаходилась в опозиції до Росії. Їй боялись надавати права. Мали розпорядчі (земські зібрання) та виконавчі (земські управи) функції під контролем Міністерства внутрішніх справ та губернаторів. Вибори до земств здійснювалися за куріями (розрядами) відповідно до станової, національної належності, віросповідання чи майнового цензу, що надавало перевагу дворянству. Права недворянських станів на представництво у земствах ще більше обмежувалися законом від 12 червня 1890 р. Земства займалися питаннями місцевого господарства (розвитком хліборобства, торгівлі, промисловості, утриманням і будівництвом місцевих шляхів), медицини, народної освіти, зв’язку, страхування, статистики тощо. Земські діячі (переважно з представників ліберальної інтелігенції та дворянства) зробили помітний внесок у розвиток соціальної сфери. Деякі з них відзначалися прогресивними поглядами, намагалися спрямувати земський рух до здійснення конституційних реформ у Росії. Після 1917 р. функції земств перебрали місцеві Ради. Роль земств, які проіснували понад 50 років, у поширенні ліберальних ідей та засад самоорганізації і самоуправління населення досить значна. Поважний і їх внесок у розбудову господарства і культури України. І ІНФРАСТРУКТУРА (від лат. infra – нижче, під, structura – будова, взаєморозташування) – комплекс галузей народного господарства, які обслуговують промисловість, сільське господарство. До такого комплексу входять виробнича та невиробнича (або соціальна) інфраструктура. До виробничої інфраструктури належать шосейні дороги, канали, мости, порти, аеродроми, залізничний транспорт, зв’язок, енергопостачання та ін. До соціальної інфраструктури входить житлове та комунальне господарство, підприємства побутового обслуговування, водосховища і водопостачання, енергетичне господарство об’єктів соціального призначення, підприємства торгівлі, заклади освіти, охорони здоров’я, курортно-туристичні зони. ІНФРАСТРУКТУРА РИНКОВА – система підприємств, організацій та закладів, що обслуговують ринок і допомагають йому функціонувати. Це товарні, фондові й валютні біржі, біржі праці, банки та інші комерційні організації, окремі складові ринку (наприклад, ринок товарів, ринок цінних паперів, ринок праці). ІПОТЕКА – земельний кредит, який одержують з метою одержання довгострокової позики. ІСТОРИЧНИЙ ПЕРІОД – період розвитку людства після винаходження писемності; доісторичний – період розвитку людства до появи писемності. ІСТОРИЧНІ НАЙМЕНУВАННЯ – антропоніми (власні імена та прізвища людей), гідроніми (назви водоймищ: річок, озер, морів), етноніми (назви племен і народів), ойконіми (назви населених пунктів), ороніми (назви гір, висот, ярів і впадин), хороніми (назви країн і країв), топоніми (географічні назви). ІСТОРІЯ (від грецьк. «розповідь про минуле, про те, що узнали») – 1) процес розвитку природи і суспільства; 2) комплекс суспільних наук (історична наука), які вивчають минуле в усій його конкретності і різноманітності. К КЕРЕЯ (СІРЯК, ЗАТУЛА, КОБЕНЯК, БУРКА, СВИТА З КОБЕНЯКОМ) – плащеподібний одяг однотипного крою, що побутував на всій території України у XIX ст. Шився з одного або двох перегнутих на плечах полотнищ саморобного сукна гіршого ґатунку (рядовини) чорного або сірого кольору. По боках вставлялися великі клини, до невеликого коміра пришивався прикрашений вишивкою капюшон. Застібок керея не мала, а підперезувалася поясом. Носили її поверх усіх видів верхнього одягу в негоду. КИЇВ – столиця України. Місто, яке, за археологічними даними, виникло у другій половині V ст. – на поч. VІ століття. Це одне з найстаріших слов’янських міст, одне з найбільших у Європі, історія якого налічує 15 століть. З IX ст. Київ – політичний, торговий і культурний центр Русі. У 1240 р. було зруйноване монголо-татарами. З 1362 р. входить до складу Великого князівства Литовського. Центр Київського намісництва у 1782 р., а після приєднання Правобережної України до Росії – центр Київської губернії (1797 р.). З 1934 р. – столиця УРСР. Нині – місто державного підпорядкування, з 1991 р. – столиця незалежної України. КИЇВСЬКА РУСЬ – ранньофеодальна давньоруська держава IX – поч. XIII ст., яка склалася в результаті об’єднання слов’янських племен у союзи (V–VII ст.). Княжіння (IX ст.), підкорення слов’янських племен київському центру (XI ст.), поширення на них данини, нової адміністрації й судочинства. Ці процеси набирали сили за князювання Ігоря (Старого), Ольги, Святослава (Хороброго). В основних рисах Київська Русь як держава склалася в роки правління Володимира І Святославовича Великого (980–1015 рр.). Її будівництво було завершене за Ярослава І Мудрого (1019–1054 рр.). За часів обох цих князів Київська Русь була ранньофеодальною монархією (чи напівмонархією). Формувався феодальний спосіб виробництва (розвивались міста і села, ремесла, землеробство, скотарство, промисли), установлювались зв’язки з південними і західними слов’янами. Західною Європою, народами Кавказу, Середньої Азії; велась успішна боротьба з хозарами, печенігами та іншими кочовиками. Важливим чинником піднесення Київської Русі був торгово-економічний зв’язок з Візантією на основі договорів Олега (911 р.), Ігоря (941 р.), Ольги, Володимира (989 р.), Ярослава (1043 р.). З середини IX ст. встановлюються постійні зв’язки зі скандинавськими та західно-європейськими країнами. Хрещення Русі сприяло створенню пам’яток писемності, мистецтва, архітектури. Складалась давньоруська народність. Друга половина XI ст., після смерті Ярослава, пройшла в міжусобній боротьбі за землі і князівства. В 30-х роках XII ст. Київська Русь вступила в добу удільної роздробленості, зумовленої економічними та політичними чинниками, навалою кочовиків. Міжусобиці руських князів, наскоки половців призвели до послаблення держави. У 1132 р. в результаті феодальної роздрібненості Київська Русь розпалась. Центральна влада була відновлена Володимиром Мономахом (1113–1125 рр.). Але все ж таки Київська Русь, яка проіснувала майже 500 років, упала під ударами полчищ Батия в 1237–1241 рр. Київська Русь має не тільки національне українське, а й міжнародне значення. КНЯЗЬ – глава феодальної монархічної держави (або окремого політичного утворення) у слов’ян та деяких інших народів. У Київський Русі старший із князів – київський – називався великим князем, решта – удільними. Він управляв державою за допомогою дружини, яка різко поділялась на дві частини: старшу дружину (боярську думу, княжих мужів) і молодшу – гриднів (охоронців), отроків і дітей («челядь»). Важливі внутрішні справи князь вирішував з боярською думою. В період феодальної роздробленості удільні князі стояли на чолі фактично самостійних князівств. КОЖУХ – зимовий одяг з овечих шкір хутром усередину. В різних місцевостях України мав особливості крою, пропорцій, кольору, оздоблення. Колір кожуха переважно білий, рідше червоний з відтінками або чорний. Вичинка білої овчини була складнішою, і виробництво кожухів із неї занепало раніше, проте вироби з червоних дублених шкір і до сьогодні користуються попитом. Кожухи прикрашали вишивкою, аплікацією з кольорової шкіри, нашивками з яскравих плетених шнурів, китичками з різнокольорових вовняних ниток та ін. КОЗАЦЬКА ДЕРЖАВА ХVІІ–ХVІІІст. (ВІЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ, ГЕТЬМАНЩИНА) – українська держава, що утворилася під час Хмельниччини 1648–1657 рр. Спершу охоплювала Київщину, Чернігівщину, Брацлавщину, частину Волині. Провідна верства – козацтво, згодом утвердилася старшинська олігархія на чолі з гетьманом. 1654 р. Козацька держава прийняла протекцію московського царя Олексія. Після смерті Б. Хмельницького (1657 р.) період громадянських війн і зовнішніх інтервенцій (Руїна), які призвели до поділу Козацької держави по Дніпру між Річчю Посполитою та Московією (Андрусівське перемир’я 1667 р., Вічний мир 1686 р.) Автономна Козацька держава (Гетьманщина) збереглася лише в частині Лівобережної України під владою Москви. Після невдалого виступу гетьмана І. Мазепи в союзі зі шведським королем Карлом XII (1708–1709 рр.) цар Петро І обмежив автономію Гетьманщини. 1764 р. імператриця Катерина II скасувала посаду гетьмана, у 1775 р. знищила Запорозьку Січ. Рештки української державності російська влада ліквідувала на початку 1780-х років. КОЗАК – термін «козак» уперше згадується в Початковій монгольській хроніці 1240 р. Означає «схильний до розбою, завоювання». У кримських татар цей термін відомий з XIV ст. як «страж», «стражник». КОЗАЦТВО ЗАПОРОЗЬКЕ (НИЗОВЕ) – козаки, які мешкали поза межами Речі Посполитої на підконтрольних Січі землях. Вони ділилися на дві категорії: лицарство (товариство) і волосних. Лицарство – це козаки, які постійно мешкали на Січі і складали його гарнізон. Усе своє життя вони присвячували лише військовій справі, беручи участь у військових походах та військовому вишколі. Саме з товариства вибиралася козацька старшина Січі. Товариство мало першочергове право на розподіл військової здобичі, а також отримувало «хлібне довольство». Волосні козаки відрізнялися від лицарства тим, що мали власні сім’ї, господарство і постійно мешкали на околицях Січі, в запорозьких степах по хуторах і слободах. Вони мали доступ на Січ. Проте не мали права там постійно перебувати. Лицарство і волосне козацтво разом складали Військо Запорозьке. КОЗАЦТВО РЕЄСТРОВЕ – козаки, що з’явилися після відповідного універсалу польського короля від 5 червня 1572 р. У ньому польський король наказував набрати до себе на службу відповідну кількість козаків. Тих козаків, які перебували на службі у польського короля заносили до реєстру. За свою службу реєстровці отримували грошову оплату, а також користувалися деякими пільгами. КОЗАКИ НЕРЕЄСТРОВІ – українські козаки, які не потрапили до реєстру і тому втрачали привілеї, визнані за козацтвом урядом Речі Посполитої. Захищаючи свої права, нереєстрові козаки брали участь у народних повстаннях 20– 30-х років XVII ст. Під час визвольної війни реєстрові та нереєстрові козаки злилися в єдине військо. Боролися за відновлення своїх прав після 1660 р., коли знову почали складати козацькі списки, в яких визначалася належність до козацької верстви. КОЗАЦТВО ГОРОДОВЕ (МІСЬКЕ) – це більшість козацтва, що проживала в прикордонних містах і землях Речі Посполитої, вела козацький спосіб життя, але не визнавалася польською владою. КОЗАЦТВО СЛОБІДСЬКЕ – українське козацтво, що оформилося у 20-х–30-х роках ХVІІ ст. з козаків і селян Правобережної України. Вони, потерпаючи від польсько-католицької влади, масово втікали на Лівобережжя (район Дикого Поля). Слобідське козацтво формувалося на землях сучасної Харківської, Сумської, частково Полтавської, частково Луганської, частково Донецької областей та у прилеглих районах Росії. Слобідське козацтво мало ту особливість, що, зберігаючи усі риси і традиції українського козацтва, воно знаходилося у підпорядкуванні не тільки своєї старшини, але і московських властей. КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА – центральна ланка аграрної політики більшовицької партії в 30-х роках по примусовому об’єднанню приватних господарств селян в господарства колективні. Цей політичний курс був офіційно проголошений листопадовим (1929 р.) Пленумом ЦК ВКП(б). Колективізація проводилась під загрозою розкуркулення. Куркулі ліквідувались як клас, селянство виводилось з ринкових відносин. Зникали товарно-грошові відносин. Держава отримувала можливість безперешкодного вилучення продуктів із села. Координуючим органом у виконанні партійно-урядових директив з питань колективізації на Україні була Всеукраїнська спілка сільськогосподарських колективів (Укрколгосп), утворена у вересні 1927 р., реорганізована у вересні 1930 р. в Укрколгоспцентр, з переходом його функцій у грудні 1932 р. до Наркомзему України. Основними методами колективізації сільського господарства були: введення продрозкладки при виконанні хлібозаготівель упродовж 1928-1932 рр., директивні методи управління колгоспним будівництвом, розкуркулення різних верств селянства, не згодних з усуспільненням власності, в тому числі одноосібників-середняків, що становили дві третини селянських господарств. Унаслідок примусової колективізації близько 70% селянських господарств до 1932 р. було усуспільнено. КОМЕНДАЦІЯ – форма перетворення вільних селян на залежних. КОМІТЕТИ БІДНОТИ (КОМБІДИ) – організації сільської бідноти – осередки радянської влади на селі, опора диктатури пролетаріату. На початку червня 1919 р. комітети бідноти охоплювали більше половини сіл України (на решті території діяли ради або ревкоми). Головні завдання: зміцнення так званого революційного порядку в селах, допомога військам у проведенні насильницької мобілізацій до Червоної Армії, забезпечення армії і промислових центрів країни продовольством, здійснення аграрної політики радянської влади. КОМІТЕТИ НЕЗАМОЖНИХ СЕЛЯН (КОМНЕЗАМИ) – організації незаможних селян України в 1920–1933 рр., утворені з ініціативи ЦК КП(б)У. Об’єднували селян, що мали до трьох десятин землі. Якщо комбіди були органами державної влади, то комітети незалежних селян - громадськими організаціями. Основне їх завдання полягало в сприянні радам і волосним виконкомам у здійсненні земельної та продовольчої політики радянського уряду, у культурно-освітній роботі на селі, в сприянні Червоній Армії щодо ліквідації куркульства як класу, в масовій колективізації сільського господарства. З перемогою колгоспного ладу існування комітетів незаможних селян стало недоцільним. Постановою ВУЦВК від 8 березня 1933 р. вони були ліквідовані. КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ (КПУ) – Політична організація марксистського спрямування. Створена 5–12 липня 1918 року на своєму першому з’їзді як складова РКП(б) під назвою Комуністична партія (більшовиків). З 1919 р. правляча, з 1925 р. єдина легальна партія в УСРР. У 1952 р. перейменована на КПУ. КОНКУРЕНЦІЯ (від лат. concurrere – зіштовхуватися) – боротьба між товаровиробниками за вигідніші умови виробництва і збуту товарів та послуг, за привласнення найбільших прибутків; механізм стихійного регулювання пропорцій суспільного виробництва. КОНСЕРВАЦІЯ – припинення господарського використання земель на визначений термін та залуження або заліснення деградованих і малопродуктивних земель, господарське використання яких є екологічно і економічно неефективним, а також техногенно забруднених земель. КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ – Основний Закон держави, який визначає основоположні принципи розбудови суверенної, демократичної держави; створив правову базу для регулювання нових суспільних відносин. Конституція закріплює основні права й обов’язки громадян, засади виборів і референдуму, системи і принципи організації та діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, засади і систему територіального устрою, державні символи України. Конституційний процес концептуально започаткувала Декларація про державний суверенітет України 1990 р. В складних політичних та економічних суперечностях конституційний процес загальмувався. Але 28 червня 1996 р. п’ята сесія Верховної Ради України прийняла Конституцію України. В ній зафіксовано, що державною мовою в Україні є українська мова. Забезпечується рівність усіх форм власності - приватної, державної, комунальної. Розділ про права, свободи та обов’язки людини і громадянина містять близько 50 статей, тобто третину всього тексту. Враховано найновіші положення про захист цих прав, що містяться в міжнародних пактах та документах ООН. Установлено права і повноваження Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів, Конституційного суду, Верховного суду. Ряд статей регулюють діяльність органів влади Автономної Республіки Крим. Установлюються основи місцевого самоврядування. День прийняття Конституції проголошено державним святом. КОНСТИТУЦІЯ УНР (СТАТУТ ПРО ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ, ПРАВА І ВОЛЬНОСТІ УНР) – Основний Закон Української Народної Республіки, прийнятий 29 квітня 1918 р. на останньому засіданні Центральної Ради. Конституція проголошувала державну незалежність і територіальну цілісність України, рівність прав громадян, демократичні свободи. Республіка мала бути парламентською з Всенародними Зборами як вищою законодавчою владою. Передбачався земельний адміністративно-територіальний устрій з широким місцевим самоврядуванням в усіх 30 землях. Підтверджувалося право національних меншин в Україні на національно-персональну автономію, закріплювалося право Національних союзів на законодавчу ініціативу. Вадами Конституції УНР були, зокрема, декларативність положень, невизначеність функцій органів влади та їхніх взаємовідносин, невизначеність території УНР, тощо. КОНСТИТУЦІЯ УРСР – Основний Закон, що законодавчо закріплював суспільний і державний устрій УРСР. Перша Конституція УРСР була затверджена ВУЦВК 14 березня 1919 р. на виконання резолюції III Всеукраїнського з’їзду Рад «Про Українську Радянську Конституцію» і закріплювала принципи радянського будівництва, націоналізацію виробництва, скасовувала приватну власність і експлуатацію людини людиною. У травні 1925 р. IX Всеукраїнським з’їздом Рад були внесені зміни до Конституції УРСР, що законодавчо закріпили входження Радянської України до складу Союзу РСР. Суверенність України законодавчо проголошувалась Конституцією УРСР 1929 р. Ці ж принципи були основоположними і в Конституції, прийнятій ЗО січня 1937 р. Надзвичайним XIV Всеукраїнським з’їздом Рад та у відповідності з Конституцією СРСР, але не забезпечувались командно-адміністративною системою. КООПЕРАТИВНА ВЛАСНІСТЬ – різновид колективної власності, яка утворюється за рахунок грошових і матеріальних внесків його членів, виробленої ними продукції, доходів, отриманих від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу. КООПЕРАЦІЯ (від лат. cooperatio – співробітництво) – організаційно оформлене добровільне колективне об’єднання власності і (або) праці для досягнення спільних цілей в різних галузях економічної діяльності. Існує в таких формах: об’єднання взаємодопомоги, товариства, артілі. Кооперативні об’єднання розрізняються за сферами діяльності (виробничі, споживчі, постачальницькі, збутові, кредитні, торгові), а також за територіальною ознакою. Кошти кооперації формуються, головним чином, із пайових і членських внесків. Вищий орган кооперативної організації – збори членів, великих кооперативів – збори уповноважених. КРИМ (до XV ст. ТАВРИДА, ТАВРИКА, ТАВРИАНІЯ) – півострів на півдні України. В античні часи півострів заселяли вихідці з Греції, залишки скіфських та готських племен. Унаслідок монголо-татарського завоювання (XIII ст.) Крим – улус (провінція) Золотої Орди, з розпадом якої в 40-х роках XV ст. виникло Кримське ханство з центром у Бахчисараї. Історична назва Кримського півострова, поширена у середні віки, – Таврія – походить від назви племен таврів, які в давнину заселяли південну частину Криму. В XIX– на поч. XX ст. Таврією називали не тільки Кримський півострів, а й усю Таврійську губернію з центром у м. Сімферополі, створену у 1802 р. У 1783 р. Кримське ханство було приєднане до Росії і стало частиною Таврійської губернії. У 1921 р. утворюється Кримська АРСР як частина РСФРР. 18 травня 1944 р. була здійснена депортація кримсько-татарського населення. 30 червня 1945 р. Кримська АРСР перетворена на область у складі РСФСР. З 19 лютого 1954 р. Крим – у складі УРСР. 12 лютого 1991 р. Кримська АРСР відновлена в межах території Кримської області. З квітня 1992 р. проголошена Автономна Республіка Крим як невід’ємна складова частина України. КРІПОСНЕ ПРАВО (КРІПАЦТВО) – форма феодальної залежності селян: прикріплення їх до землі і підкорення адміністративній і судовій владі феодала. У Західній Європі кріпосне право було скасоване в XVI-XIX ст., на Лівобережній Україні – у 1648 р., а через 130 років Катерина II повторно закріпачила українських селян. Панщина перевищувала 200 днів на рік. Скасовано кріпосне право в Галичині, на Закарпатті та Буковині в 1848 р , в Росії та Україні – у 1861 р., Однак залишки феодально-кріпосницьких відносин в царській Росії (і Україні) зберігалися до революції 1917 р. КРУТИ – залізнична станція в сучасній Чернігівській області, між Бахмачем та Ніжином, місце бою 16 (29) січня 1918 р. між радянськими військами під командуванням М. Муравйова (6 тис. червоногвардійців та матросів) і загоном українського війська в складі юнкерів (І Військової школи ім. Б. Хмельницького, 550 чол.) та 1-ої сотні новоствореного Помічного Студентського Куреня (130 чол.) під командою 20 офіцерів (командир-сотник А. Гончаренко). Юні патріоти сміливо вступили в бій і загинули в засніженому полі з вірою в незалежну Україну. 27 студентів і гімназистів було захоплено в полон і розстріляно. За рішенням Центральної Ради березня 1918 р. 27 загиблих було урочисто поховано на Аскольдовій могилі. На місці останнього бою і на могилі встановлено пам’ятні знаки. Назва «Крути» стала символом жертовності за Україну. КУНА – грошова одиниця в Стародавній Русі: хутро коштовного звіра (куниці), яке згодом замінювалось більш зручними в обертанні кусочками хутра – різанами (1/6 куни = 1/3 різани = 1 вевериці – найменшій неподільній грошовій одиниці в Стародавній Русі), ногатами, мордками, що відповідали вартості цілих шкурок; приблизно з VІІІ ст. хутрові кунні гроші почали витіснятися металевими (за Володимира І з’явилися перші монети - золотники і срібники); однак загальна назва грошей і грошових одиниць довгий час (до кінця ХІV–поч. ХV ст.) залишалася колишньою. 1 гривна = 25 кунам = 50 різанам = 100 векшам (білкам). Л ЛАТИФУНДІЯ – у Стародавньому Римі великі земельні маєтки, що виникли внаслідок привласнення орендованих публічних земель, відбирання ґрунтів у дрібних землеробів за борги або скуповування за безцінь під час поскрипцій; великі земельні володіння магнатів, церкви і монастирів (зокрема в середньовіччі). ЛИТОВСЬКИЙ СТАТУТ – кодекс права Великого Литовського князівства, прийнятий у трьох редакціях: 1529, 1566 і 1588 років, увібрав основні положення державного, цивільного, сімейного, кримінального і процесуального права князівства. Джерелами Литовського статуту були звичаєві литовське, білоруське, українське права, відповідна місцева судова практика, «Руська правда», польські судебники та кодекси інших держав. Статут декларував рівність громадян незалежно від соціального стану й походження, віротерпимість, відповідальність суддів перед законом, заборону перетворювати вільних людей на рабів і т. ін. Водночас запроваджував привілеї князів, магнатів та шляхти, у тому числі право на закріпачення селян. Литовський статут був основним збірником права в Україні з XVI до 40-х років ХІХ ст., став джерелом російського «Соборного уложения» (1649 р.), «Прав, по которым судится малороссийский народ» (1714 р.) та приватних українських кодифікаційних проектів. У Лівобережній Україні 4 березня 1843 р. Литовський статут був замінений Зводом законів Російської імперії. ЛІЦЕНЗІЯ (від лат. licentia – дозвіл, право) – документ, який видають відповідні державні органи окремим особам або організаціям на використання продукції, технології або здійснення певних операцій і видів діяльності. ЛЮБЕЦЬКИЙ З’ЇЗД 1097 р. – княжий з’їзд в м. Любечі на Чернігівській землі. Започаткував спільні наради князів Київської Русі з метою забезпечення політичної єдності держави. Присвячений проблемам міжкняжих усобиць через наділи та об’єднанню княжих сил у боротьбі проти половців. На з’їзді були присутні 6 князів. Любецький з’їзд проголосив принципи одержання князями в спадщину земель своїх батьків (кожен да держить «вотчину» свою). Це рішення відображало новий політичний і економічний лад у Київській Русі. Розгорталась нова міжусобна боротьба князів за землі, владу, панування. В умовах зростання феодальної роздробленості держави київський князь втрачав свій авторитет; зростав княжий партикуляризм; державна організація переживала кризу. ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ 1569 р. – угода про об’єднання Польщі й Литви в одну державу – Річ Посполиту. Підписана 28 червня 1569 р. на спільному засіданні депутатів польського та литовського сеймів; затверджена 1 липня 1569 р. на роздільних засіданнях сеймів обох держав. Король Речі Посполитої є виборним; спільними є сейм, зовнішня політика та грошова система. Внаслідок Люблінської унії 1 липня 1569 р. Польща та велике князівство Литовське утвердили федеративну державу – Річ Посполиту. Велике князівство Литовське в її складі мало окрему адміністрацію, право, судову систему, скарбницю, військо. Однак за свою суверенність воно змушене було поступитись українськими землями (Брацлавщини, Волині, Київщини, Підляшшя), які перейшли до Польщі. Такий стан зберігався до поділів Речі Посполитої між Російською імперією, Прусією та Австрією наприкінці ХVIII ст. ЛЮСТРАЦІЯ – інвентаризація у королівських маєтках середньовічної Польщі. М МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО – міське право в Україні XIV–першої половини XIX ст., яке склалося у XVIII ст. в німецькому місті Магдебурзі, конституювало певний судовий та адміністративний статус міст – міське самоврядування, а також відповідне правове становище міщан. Відповідно до жалуваних грамот на Магдебурзьке право (вони надавалися українським містам польськими королями, великими Князями литовськими, підтверджувалися українськими гетьманами, російськими царями) запроваджувалися становий суд присяжних та адміністративно-розпорядчі органи. Магдебурзьке право скасоване Миколою 1 у 1831 р. по всій Україні (в Києві проіснувало до 1835 р.). МАЗЕПА ІВАН СТЕПАНОВИЧ (1639-1709 рр.) – гетьман України, політичний діяч і дипломат. Народився на Київщині в шляхетській українській родині. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії, згодом – у Варшаві в єзуїтській колегії. Кілька років жив за кордоном – у Німеччині, Франції, Італії, Нідерландах, де вивчав дипломатію, військову справу та мови. У 1659–1663 рр. був на службі при дворі короля Польщі, виконуючи дипломатичні доручення. В Україну повернувся у 1663 р., а в 1669 р. став командиром особистої охорони гетьмана П. Дорошенка. У 1682 р. призначений генеральним осавулом при лівобережному гетьмані Самойловичу. У 1687 р. на раді старшин його обрали гетьманом України. На початках свого гетьманства зумів здобути прихильність московського царя Петра І та його двору. Проте дбав про збереження у Гетьманщині прав і вольностей. Здійснював політику об’єднання українських земель на основі станової держави західноєвропейського зразка з одночасним збереженням традиційного козацького устрою. Турбувався про інтереси козацької та аристократичної верхівки, що викликало незадоволення у нижчих верств населення. Незадоволений політикою московських можновладців, потайки шукав союзу з Річчю Посполитою та Швецією, сподіваючись з їх допомогою відновити незалежність України від Московщини. При цьому жорстоко розправлявся з політичними конкурентами з числа козацьких ватажків. Після поразки шведсько-українського війська у Полтавській битві (1709 р.) разом зі шведським королем Карлом ХІІ відступив у землі, контрольовані турками. Помер у 1709 р. в передмісті Бендер. Похований у Святогорському монастирі румунського міста Галаца. Гетьман І.С. Мазепа – видатний культурно-просвітницький діяч України. За його сприяння в 1694 р. Києво-Могилянська колегія отримала статус Академії, в 1700 р. було засновано Чернігівський колегіум, він був покровителем літератури, підримував творчість Дмитра Туптала, Стефана Яворського, Іоанна Максимовича. Коштом гетьмана було видруковаво Євангеліє арабською мовою. Багато церков і монастирів І.С. Мазепа обдаровував іконами, книгами, дзвонами (Політична історія України / Під ред. проф. Танцюри В.І. – К., 2001. – С. 138.; Довідник з історії України. -– К., 2001. – с.439). МАНУФАКТУРА – 1) форма промислового виробництва, яка історично передувала машинній промисловості; характеризується ремісничою технікою і поділом праці; 2) назва деяких текстильних підприємств в Україні та в інших країнах. МАХНО (МІХНЕНКО) НЕСТОР ІВАНОВИЧ (1888-1934 рр.) – провідник повсталого революційного селянства Півдня України в роки революції та громадянської війни, один із лідерів анархістського руху в Україні. МЕЖА – це умовна лінія, яка відокремлює територію земельної ділянки від іншої частини земної поверхні. МЕЖУВАННЯ ЗЕМЕЛЬ ГЕНЕРАЛЬНЕ – землевпорядні роботи (розпочаті в 1754 р.) основна мета яких задоволення інтересів дворянства, зокрема юридичне закріплення права власності на землю, яка знаходилась в їх фактичному володінні і складання планів окремих землекористувань великих землевласників. МЕЖУВАННЯ ЗЕМЕЛЬ СПЕЦІАЛЬНЕ – землевпорядні роботи, які проводились для розмежування маєтків всередині дач. МЕЛІОРОВАНІ ЗЕМЛІ – угіддя, на яких здійснено комплекс меліоративних заходів відповідно до затвердженої в установленому порядку проектної документації. МЕТОД ІСТОРИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ – спосіб, у який різні історики залучають різні історичні джерела, дають різні тлумачення тих самих історичних джерел та по-різному оцінюють значущість тих чи інших історичних джерел. МІЖНАРОДНА БЕЗПЕКА – стан міжнародних стосунків, що гарантує сприятливі умови для кожної окремої держави. МІГРАЦІЯ – пересування, переміщення. МОНОПОЛІЯ (від гр. mono – один і роїео – продаю) – великі підприємства, об’єднання підприємств (картелі, синдикати, трести, концерни, конгломерати), які виробляють певну кількість продукції певного виду, завдяки чому обмежують конкуренцію, посідають домінуюче становище на ринку, впливають на процес ціноутворення і отримують високі (монопольні) прибутки. МУДРИЙ ЯРОСЛАВ (бл. 978–1054 рр.) – син великого князя київського Володимира Святославина, видатний державний діяч і полководець Київської Русі. У 1019 р. в результаті перемоги над дружиною брата Святополка Окаянного посів Київський престол. Активно займався зміцненням південних кордонів держави від набігів кочовиків. Налагоджував і зміцнював відносини Київської держави з Візантією, Німеччиною, Угорщиною, Францією, Скандинавськими країнами. Зміцнював династичні зв’язки з європейськими королівськими дворами. Три його доньки були дружинами європейських монархів: Єлизавета – норвезького короля Гарольда Суворого, Анна – французького короля Генріха ІІ, Анастасія – угорського короля Андроша І. За Ярослава Мудрого укладено збірник законів – «Правда Ярослава», що є найдавнішою частиною «Руської Правди»; остаточно на Русі утвердилося християнство і затверджено в Києві митрополичу кафедру; створені перші монастирі; набули розвитку освіта й бібліотечна справа (Політична історія України /Під ред. проф. Танцюри В.І. – К., 2001. – С. 43.) Н НАЛИВАЙКО СЕВЕРИН (ПАВЛО-СЕМЕРІЙ (СЕВЕРИН) КРАВЧЕНКО–НАЛИВАЙКО (?–1597 рр.) – козацький отаман, керівник антифеодального селянсько-козацького повстання 1594–1596 р. в Речі Посполитій. походив із дрібної української православної шляхти. Народився у місті Гусятин (нині Тернопільської області), але зростав, очевидно, в Острозі. НАРОДНА РЕВОЛЮЦІЯ В УКРАЇНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII ст. – визвольна боротьба українського народу за свободу, піднята на рівень відродження держави. Умовно її можна поділити на три етапи. Перший етап – (1648–1657 рр.) – Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького. В 1649 р. – на основі Зборовського мирного договору – було проголошено Гетьманат (українська козацька держава) України (територію Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств) у складі Речі Посполитої. Однак після поразки козаків під Берестечком (1651 р.) укладений Білоцерківський договір звів автономію української козацької держави нанівець. Підписаний у новій політичній обстановці на основі усних Переяславських домовленостей 1654 р. «Березневі статті» Б. Хмельницького визначали статус України як окремої держави, що знаходилася під протекторатом Московії. Українсько-московські відносини у цей час будувалися на загальноприйнятому середньовічному принципі сюзеренітету – васалітету. Другий етап (1657 – січень 1667 рр.). Московія, як і обіцяла, почала війну проти Польщі у 1654 р. Війна закінчилась у 1656 р. Віленським перемир’ям між Польщею і Московією, яким московський цар порушив Переяславські домовленості і зрадив Україну. Б .Хмельницький розраховував разом з Московією відвоювати усі українські землі, але цього не сталося. Як наслідок – почалися суперечності між Б. Хмельницьким і Московією. Український гетьман вирішив розірвати з Москвою як з ненадійним, підступним сусідом. Хмельницький уклав угоду з Швецією і продовжував війну з Польщею. Московія в цей час воювала зі Швецією. 27 липня 1657 р. у Чигирині помер Б.Хмельницький – одразу ж загострилася внутріполітична обстановка в Україні. Смерть Хмельницького застала українців у нещасливий момент. У цей час ішов процес запеклої внутрішньої боротьби за владу між різними угрупуваннями козацької старшини, втручання зовнішніх ворожих сил (Московія, Польща, Туреччина, Кримське ханство)в українські справи, руйнувалися основи української державності. Цими обставинами спричинилася громадянська війна; поглиблювалась політична криза, пов’язана з гетьманським правлінням. Тим часом Росія і Польща за спиною України домовляються про її розподіл (Андрусівське перемир’я 1667 р) На третьому етапі (1667–1676 рр.) гетьман Правобережжя П. Дорошенко продовжує боротьбу за возз’єднання Української держави і досягає цієї мети у червні 1668 р.: він був обраний гетьманом всієї України. Однак в гострій боротьбі між різними силами П. Дорошенко був змушений скласти гетьманські повноваження (1676 р.). Одночасно на Правобережжі ліквідуються українські державні інституції. Так завершується народна революція в Україні. Хоч українському народові не вдалося домогтися створення незалежної Соборної держави, однак історичне значення революції полягало, по-перше, у збереженні на Лівобережній Україні держави гетьманату, по-друге, у створенні могутнього імпульсу для формування української нації, розвитку національної самосвідомості, боротьби за незалежність; по-третє, у закріпленні назви «Україна» за державою, а назви «українці» – за її етнічним населенням. НАРОДНИЙ СЕКРЕТАРІАТ УНР – перший радянський уряд України як альтернатива Центральній Раді, створений у Харкові за постановою ЦВК радянської України і затверджений 17 грудня 1917 р. За винятком одного есера, цілком складався з більшовиків. Народний секретаріат оголосив про повалення УЦР та про визнання чинними лише своїх постанов. Упроваджував в Україні декрети РНК РСФСР, анулював український карбованець, видав декрет про організацію «Червоного козацтва». Реорганізований на спільному засіданні з ЦВК 19 квітня 1918 р. у Всеукраїнське бюро організації боротьби проти німецьких та австрійських військ. НАРОДНИКИ – революційно-демократична течія різночинної інтелігенції Росії та України у 60-х–70-х роках XIX ст. Родоначальниками були О. Герцен та М.Чернишевський, ідеологами – П. Лавров, М. Бакулін, Т. Ткачов. Основні організації: «Земля і воля» (Петербург, 1861–1864 рр.), нова організація «Земля і воля» (1876 р.), після розпаду якої у 1879 р. виникли «Народна воля» і «Чорний переділ». Осередки народницьких організацій існували в багатьох містах України. Зокрема у Києві, Одесі активно діяли «чайковці», існував гурток братів Жебуньових «Київська Комуна» (1873 р.). Весна-літо 1874 р. – масове «ходіння в народ». Однак царські репресії, ідейна криза руху прирекли його па занепад. Упродовж 90-х років частина перейшла на позиції лібералізму, деякі сприйняли марксизм. НАЦІОНАЛІЗМ – теорія і практика етнічних і соціально-політичних відносин у суспільстві, які ґрунтуються на власне національній основі вирішений проблем суспільного розвитку, а також позиція та ідеологія, які надають особливого значення приналежності до нації та ставлять національні інтереси понад інтереси інших суспільних груп; у вужчому значенні – тільки та позиція й ідеологія, в яких позитивна оцінка власної нації невідривно зв’язана з неприязню чи ворожістю до інших народів. НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ – умови зовнішньополітичного положення держави, зміна яких може негативно вплинути на її внутрішньополітичне становище. НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ – галицько-українська політична група, заснована в грудні 1899 р. у Львові. До її складу ввійшли члени правого крила Русько-Української радикальної партії, частина народовців, а також М. Грушевський. У своїй програмі партія ставила завдання культурної, економічної та політичної самостійності українського народу, підтримки українського руху в Російській імперії, пробудження національної свідомості в українців Закарпаття, утворення національної провінції з власною адміністрацією і сеймом. Відіграла важливу роль у створенні ЗУНР. В 1919 р. змінила назву на Трудову партію. В 1925 р. увійшла до Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). НОРМАНИ («північні люди»), або вікінги – «люди заток» (так себе називали скандинавські воїни, які відправлялись в морський похід – вік) – назва, під якою в Західній Європі були відомі народи Скандинавії в період їх широкої експансії кінця VIII–XI ст. В Київській Русі ці народи були відомі під назвою «варягів» (від «вірність», «порука» і «союзник», тобто «ті, хто присягався на вірність»). «Варяг» на Русі мало переважно таке значення: озброєний купець, що йде через її землі до багатої Візантії, щоб там вигідно послужити імператору, поторгувати з баришами, інколи і пограбувати багатого грека. В руському лексиконі «варяжити» означало – займатися дрібною торгівлею. Личина такого купця визивала довіру, очевидно, саме тому удалось князю Олегові обманути київських князів Аскольда і Діра, назвавшись купцем, що йде до Греції, і вбити їх. Про це ми узнали із Несторового літопису «Повість минулих літ». О ОБРЯД – узвичаєне, обов'язкове символічне дійство, приурочене до відзначення найбільш важливих подій у життя людського колективу, родини чи навіть окремої особи. ОБЩИННІ НАДІЛИ – це форма землекористування, коли тільки садиба давалась у постійне користування окремим селянським дворам, а всі інші угіддя відводились усьому селу як суспільне надбання. Общинний наділ відводився за одним планом. ОКУПАЦІЯ ФАШИСТСЬКА 1941–1944 рр. – період перебування українських земель під владою німецького режиму після відступу радянських військ. Окупантами здійснювалась політика колонізації та експлуатації населення, підготовки умов до наступної інкорпорації української території до складу «Великонімецького Рейху». Одночасно ліквідовувалося все, що мало відношення до соціалістичного ладу. Дії тоталітарної влади виявлялися в тотальному терорі проти місцевого населення, руйнуванні й пограбуванні. У таборах військовополонених загинуло 1 366 тис. чол. На примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4 млн. осіб, головним чином молоді. Матеріальні збитки, завдані Україні, становили 42% усіх утрат Радянського Союзу від війни та окупації. ОПРИШКИ – назва селян-повстанців Західної України, які у XVIII ст. розгорнули активну боротьбу проти соціальних утисків. ОРЛИК ПИЛИП (1672–1742 рр.) – генеральний писар в уряді гетьмана І. Мазепи (1707–1709 рр.), автор поезій, книг, політичних маніфестів. Обраний гетьманом Війська Запорозького в еміграції (1710 р.). Між П. Орликом і козацькою старшиною було укладено угоду під назвою «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», що в історіографії отримала назву «Конституція Пилипа Орлика». Перебуваючи у політичній еміграції, шукав підтримки провідних європейських країн у відновленні самостійної Української держави. Конституція Орлика 1710 р. визначала державний устрій України як суверенної держави, вирішення поточних державних питань гетьманом спільно з Радою Генеральної старшини; виборність посадових осіб; принципи фінансової, податкової, аграрної політики; недоторканість особи, її відповідальність тільки перед судом; відновлення Української Православної Церкви. Конституція діяла до 1714 р. на Правобережній Україні, заклавши основи республіканського правління в Україні. Хоч Конституція 1710 р. не ввійшла в життя на всій території України, однак мала велике значення як дороговказ, у якому напрямі мали йти державні реформи, національно-державне будівництво, забезпечення державного суверенітету. ОЧІПОК (ОЧЕПОК, ЧЕПЕЦЬ, ЧІПЕЦЬ, КАПТУР, КАПОР) – традиційний в'язковий головний убір заміжніх українських жінок. П ПАЛЕОЛІТ (від грецьк. слів «давній» та «камінь») – це доба оббитого каменю, тобто давній кам’яний вік, який продовжувався з виникнення людини (більш як 2 млн. років назад) до 10 тис. до н. е. ПАРТИЗАНСЬКИМ РУХ – один із проявів боротьби проти німецького окупаційного режиму. В Україні у 1941–1944 рр. проходив у поєднанні як проти фашистських окупантів, так і за створення незалежної української держави. Головною формою партизанського руху були озброєні дії партизанів та бойових груп антифашистського підпілля, що спиралися на підтримку мирних жителів. Керівництво партизанським рухом, організованим компартією, здійснював Український штаб, він об’єднував і дії загонів, у яких було понад 100 тис. партизанів. Унаслідок їхніх дій було знищено до півмільйона солдатів та офіцерів противника і їхніх посібників, організовані аварії тисяч залізничних ешелонів, надано допомогу регулярним частинам Червоної Армії при звільненні від окупантів міст і селищ України. ПАСОВИЩА – сільськогосподарські угіддя, які систематично використовуються для випасання худоби. ПАТРІОТИЗМ – (від грец. patгe – батьківщина) – любов до батьківщини, якість особистості, її вище моральне почуття. Це вище синтетичне почуття, яке відбиває органічний зв'язок людини із своїм народом, його історією, традиціями та перспективами і характеризує ставлення людини до них. ПЕРШИЙ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ З’ЇЗД РОБІТНИЧИХ І СОЛДАТСЬКИХ ДЕПУТАТІВ У ХАРКОВІ – це з’їзд, що проходив 11 грудня 1917 р. як об’єднаний більшовицької фракції київського з’їзду з делегатами Третього обласного з’їзду Рад Донецько-Криворізького басейну. У такому складі з’їзд проголосив Україну республікою рад, визначив її як федеративну частину Росії, оголосив Українську Центральну Раду контрреволюційною організацією, скасував усі її розпорядження і поширив на Україну декрети РНК РСФСР. ПИСЦЕВІ ОПИСИ – це система державних міроприємств XVI–XVII ст. по відводу служилим людям державної землі на певних умовах (помісне право), в якості гарантії виконання службовими людьми своїх обов'язків перед державою. Писцеві книги виконували роль земельного кадастру та були підставою для поземельного оподаткування. ПЛАХТА – частково зшитий розпашний святковий одяг, невід'ємна частина центральноукраїнського жіночого національного костюма. ПОДАТКИ – обов’язкові платежі до бюджету, які здійснюють фізичні та юридичні особи. ПОДВІРНІ НАДІЛИ – це форма землекористування в період реформи 1861 р., коли кожний окремий селянський двір одержував у постійне успадковуване користування певні ділянки угідь роздільного користування і незмінну частку в угіддях, які було залишено в загальному користуванні села. ПОЛЮДДЯ – щорічний збір данини (грошей, хутра і продовольства), рання форма державної податі, яку збирали дружинники слов’янських князів з підвладних племен і народів. Княгиня Ольга, згідно літопису, об’їздила певні регіони держави, встановивши норми повинностей: «устави» і «уроки», «оброки» і «дані», намітила погости – адміністративно-фінансові центри збирання податків, провела економічне районування. Таким чином, збирання дані стало більш упорядкованим, а одиницею обкладання даниною служила куниця з диму (двору). ПОСПОЛИТІ – узагальнююча назва некозацького населення (селян, міщан, підсусідків і т ін.) в Україні ХV–ХVІІІ ст. З розвитком товарно-грошових відносин і подальшим виділенням міщанства й купецтва в окремі стани ця назва поступово закріплюється лише за селянством. Юридично за посполитими не визнавалося права власності на землю. Схоже значення зі словом «посполиті» мали терміни «поспільство» або «поспольство». ПОСТОЛИ (МОРШНІ, ХОДАКИ) – взуття, що зберігалося на Україні до початку ХХ ст. Це дуже давній тип шкіряного стягнутого взуття. Робили постоли з одного шматка товстої, але по можливості м’якої коров’ячої або свинячої сиром’ятої шкіри. «ПРАВЛІННЯ ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ» – адміністративно-політичного управління Гетьманщиною, створений за вказівкою російського уряду в 1734 р. після смерті гетьмана Д. Апостола. До складу «Правління гетьманського уряду» увійшли на принципах рівності троє росіян і троє українців. З обранням у 1750 р. гетьманом К. Розумовського орган було ліквідовано. Проводив проросійську політику, спрямовану на подальше обмеження української автономії. ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. ПРАВО ПОСТІЙНОГО КОРИСТУВАННЯ ЗЕМЕЛЬНОЮ ДІЛЯНКОЮ – це право володіння і користування земельною ділянкою без встановленого строку. ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ (від лат. privatus – приватний) – форма власності, суб’єктом якої є окрема людина або сім’я. Існує у двох основних формах: одна базується на власній праці, тобто на праці господаря і членів його сім’ї, друга – на використанні найманої праці. Проміжною між ними є форма власності, за якої працюють господар і члени його сім’ї, а також використовується праця небагатьох найманих працівників. ПРИВАТНЕ ПІДПРИЄМСТВО – форма підприємницької діяльності, де суб’єктом виступає одна фізична особа, яка несе повну відповідальність перед кредиторами і самостійно керує всіма стадіями виробничої та комерційної діяльності. ПРОДОВОЛЬЧА РОЗКЛАДКА (прод. розверстка) – система примусової заготівлі сільськогосподарських продуктів в 1918–21 роках, введена рішеннями Раднаркому у Радянській Росії і поширена на територію Української Народної Республіки військовою силою. Ця система зобов’язувала селян здавати державі за твердими цінами всі лишки хліба та фуражу, що перевищували встановлені норми. ПРОДУКТИВНІСТЬ ПРАЦІ – ефективність виробничої діяльності людей у процесі створення матеріальних благ і послуг. Вимірюється кількістю продукції або послуг, вироблених працівником за одиницю робочого часу (рік, місяць, тиждень тощо), або кількістю робочого часу, затраченого на виробництво одиниці продукції чи надання послуги. У виробництві будь-якого товару беруть участь жива теперішня та минула праця. ПУЛ – одна з форм монополій, яка характеризується тим, що прибуток усіх учасників надходить у загальний фонд і розподіляється між ними пропорційно до розмірів їхніх капіталів. Р РЕСПУБЛІКА – форма державного правління, в якому народ є носім суверенітету, єдиним джерелом влади в державі; він делегує на чітко визначений строк державницькі повноваження органам державної влади та місцевого самоврядування; глава держави й усі органи влади є виборними й змінюваними, а виконавча влада є похідною від представницького органу; державну вдану ніхто не може узурпувати. РЕНТА (від нім. Rente – віддання назад) – особливий вид відносно стійкого доходу від певних видів власності (землі, нерухомого майна, облігацій). Особливе значення має земельна рента як економічна форма реалізації земельної власності. Причиною існування земельної ренти є монополія на землю як об’єкт господарювання, що зумовлює формування суспільної власності й цін на продукцію, вироблену на гірших землях. Умовами утворення ренти є відмінності у природній родючості грунтів, неоднакова віддаленість їх від ринку збуту сільськогосподарської продукції, баз постачання. Джерело ренти – надлишок додаткового продукту, що утворюється продуктивнішою землеробською працею на кращих земельних ділянках. РИНОК – система товарно-грошових відносин, що виникають між продавцем і покупцем, яка включає механізм вільного ціноутворення, вільне підприємництво, що здійснюється на основі економічної самостійності, рівноправності та конкуренції суб’єктів господарювання у боротьбі за споживача. Функціонування ринку підпорядковується законам товарного виробництва – закону вартості, попиту і пропозиції та закону конкуренції. РІЛЛЯ – землі, які систематично обробляються і використовуються для посіву сільськогосподарських культур, а також чисті пари. РІЧ ПОСПОЛИТА (РЕСПУБЛІКА) – литовської держави з часу Люблінської унії 1569 р. (існувала до 1795 року). РОДЮЧІСТЬ – здатність грунту задовільняти потреби рослин у факторах життя. РУЇНА – історіографічна назва трагічного занепаду української козацької держави у другій половині XVII ст. в результаті поразки Народної революції та поділу України на Правобережжя та Лівобережжя. РУСИ – назва етносу, відомості про який вперше трапляються у працях арабських та візантійських авторів починаючи з середини VІ ст. Внаслідок експансії аварів (літописних обрів) і розпаду антського союзу руси разом з полянами та сіверянами в кінці VІ–VІІ ст. утворюють в Середній Наддніпрянщині нове ранньодержавне об’єднання – міжплемінне князівство Русь. РУСИНИ – 1) назва слов’янського населення давньої Русі, однина від збірної назви «русь» (також русь, руси, русичі); 2) спільна назва українців і білорусів до ХVІІ східнослов’янського населення Карпат (Галичини, Буковини, Закарпаття), яке проживає на території Закарпатської області; збереглася також у Східній Словаччині (Пряшів), Югославії (Бачка), Угорщині та в діаспорі Америки і Канади (також руснаки). Русини – це нащадки народу русинів, мешканців Києворуської держави. РУСЬ – у давньоруських писемних пам’ятках: 1) етнічне значення – народ, плем’я, 2) соціально-суспільний прошарок або стан; 3) географічне значення – територія, земля; 4) політичне – держава. РЯДОВИЧІ – залежне населення в Київській Русі, яке слугувало князю на підставі договору (ряду). Рядовичі – це люди, які вимушені укладати з феодалом договір – ряд – і за його умовами виконувати різні роботи у вотчині феодала. Існували й такі категорії селян, як ізгої (селяни, які втратили свою соціальну належність); холопи (близькі за соціальним станом до рабів); пущенники, прощенники – відпущені на волю раби та ін. С САГАЙДАЧНИЙ (КОНАШЕВИЧ) ПЕТРО КОНОНОВИЧ (бл. 1570–1622 рр.) – гетьман українського реєстрового козацтва, видатний політичний, культурно-просвітницький діяч і полководець. СЕЛЯНСЬКА РЕФОРМА 1861 р. – реформа про скасування кріпацтва. 19 лютого 1861 р. були оприлюднені «Маніфест» про скасування кріпосного права та «Положення про селян, що виходять з кріпосної залежності» як система заходів російського уряду, спрямованих на поступову ліквідацію в країні кріпосницьких відносин. Безпосередніми причинами селянської реформи були гострі соціально-економічні суперечності та поразка Росії в Кримській війні 1853–1855 рр. Щодо основного питання – питання про землю, то, по суті, воно розв’язувалось насамперед в інтересах поміщиків. За ними залишалось близько половини землі для власного користування, а решта розподілялась між їхніми колишніми кріпаками. При цьому селяни були зобов’язані заплатити за свої наділи. Оскільки вони не мали таких коштів, це зобов’язання виконала держава, а селяни погашали суми разом із процентами протягом 49 років. Землевпорядкування проводилося таким чином, щоб зменшити селянські наділи. У лівобережних губерніях України «відрізки» були найбільшими: у 22%. У селян Лівобережжя й Півдня було відрізано майже 1 млн. десятин, Полтавській – понад 37%, у Харківській – понад 28%, у Чернігівській – понад 15 % загальної площі землекористування. У цілому реформа 1861 р. змінювала економічний базис держави: формувались нові виробничі відносини. Однак реформа мала половинчатий і в значній мірі контрастний характер. З одного боку, вона відкрила простір для промислової революції та індустріалізації держави, а з другого – зберігала залишки феодально-кріпосницької системи, особливо крупне поміщицьке землеволодіння. В цьому зосереджувався центр і гострота економічних суперечностей у державі. СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКІ УГІДДЯ – земельні угіддя, які систематично використовують для отримання сільськогосподарської продукції. До сільськогосподарських угідь входять рілля, сіножаті, пасовища, багаторічні насадження і перелоги. СІНОЖАТІ – сільськогосподарські угіддя, які систематично використовуються для сінокосіння. СІЧОВИЙ РУХ – рух, що виник на початку ХХ ст. в Західній Україні. Молоді люди відмовлялися служити в австро-угорській армії і створювали «Січі» товариства січових стрільців, які відроджували традиції запорізької військової справи, пропагували українську національну символіку (малинові козацькі хоругви, жовто-синій прапор, герб-тризуб) і козацькі пісні, відкривали читальні, проводили спортивні змагання. У 1908 р. був створений Крайовий Січовий Комітет, реорганізований у 1912 р. в Український Січовий Союз. На початку Першої світової війни діяло 516 товариств січових стрільців. «Січ» готувалась до збройного повстання проти гнобителів слов’янських народів. СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ – одне з найкращих військових з'єднань Армії УНР під час українських національно-визвольних змагань у 1917–21 рр. На початку листопада 1917 р. з метою збройного захисту Української Народної Республіки Галицько-Буковинський комітет за згодою Генерального Секретаріату військових справ прийняв рішення сформувати з полонених галичан військовий підрозділ. СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА (СЛОБОЖАНЩИНА) – утворився на території Дикого Поля між кордонами трьох держав – Московії, Речі Посполитої та Кримського ханства – протягом XVII–XVIII ст. Назва походить від найбільш поширених населених пунктів – слобід. Слобожанщина займала територію сучасних Харківської, Сумської та суміжних з ними частин Воронезької, Донецької, Луганської та Курської областей. У середині XVII ст. тут було створено п’ять Слобідських полків – Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський, Острогозький. 18 січня 1765 р. указом Катерини II на території Слобідської України було створено Слобідсько-Українську губернію, а замість Слобідських полків – п’ять гусарських полків. У 1780 р. названа губернія була ліквідована і натомість створено Харківське намісництво. У 1796 р. губернія була знову відновлена і проіснувала до 1835 р. Того ж року вона перейменована на Харківську губернію. На всіх етапах свого історичного розвитку Слобідська Україна залишалася невід’ємною частиною України. СЛОБІДСЬКІ КОЗАКИ – козацьке населення Слобідської України. Одні з перших козацьких слобід були засновані в 1638 р. козаками – учасниками повстання під керівництвом Я. Остряниці. СЛОБІДСЬКО-УКРАЇНСЬКА ГУБЕРНІЯ – адміністративна одиниця, утворена згідно з маніфестом Катерини ІІ від 28 липня 1765 р. на території ліквідованих п'яти Слобідських полків із центром в м. Харкові. Поділялася на провінції з центрами в Охтирці, Ізюмі, Острозьку Сумах. Існувала до 29 вересня 1780 р. СМЕРДИ – селяни-общинники в Київській Русі ІХ-Х ст., залежна від князя верства селянства. У XII ст. поширеною назвою тимчасово залежного селянина був закуп. Це був селянин, змушений звертатися за допомогою до феодала і отримувати від нього купу – позику грішми або у вигляді реманенту, насіння чи тяглової сили. Феодал мав право примушувати закупа до виконання повинностей, вдаючись до тілесного покарання. Спроба закупа втекти від феодала перетворювала його згідно закону в холопа. СНД – 8 грудня 1991 р. у Мінську лідери Росії, України та Білорусії (країн-засновників СРСР) заявили про припинення дії Союзного Договору 1922 р. та про намір створити Співдружність Незалежних Держав (СНД). Після алма-атинської зустрічі (21 грудня) до складу СНД увійшло 11 колишніх республік (без Грузії та держав Прибалтики). СОБОРНА УКРАЇНА – ідея і практичне об’єднання в одне державне утворення всіх етнічно-історичних українських земель. Постала водночас із християнством і час від часу набувала актуальності в релігійній чи світській Формі, особливо в періоди феодальної роздробленості, чужоземного панування, церковного розколу. В різних тлумаченнях поставала в часи Хмельниччини, ліквідації Козацької держави, в концепціях «Руської трійці» та Кирило-Мефодіївського товариства. Вагомий внесок у розвиток ідеї соборності зробили М. Драгоманов, В. Антонович, М. Грушевський, В. Винниченко, В. Липинський, діячі українських політичних партій початку ХХ ст., а також ОУН. Новий етап боротьби за об’єднану Україну пов’язаний з національно-демократичною революцією 1917–1920 рр. та міжнародними подіями. 22 січня 1919 р. відповідним універсалом проголошено Акт обєднання Наддніпрянської України (УНР) і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) (Галичини, Буковини та Угорської Русі) в єдину незалежну Українську Народну Республіку. Назва ЗУНР була замінена на «Західна область Української Народної Республіки». Окупація Польщею в липні 1919 р. її території та внутрішні суперечності унеможливили утворення єдиної держави. Уряд ЗУНР перебував у вигнанні і припинив своє існування 15 березня 1928 р. СОТНИК – особа, яка очолювала адміністративно-територіальну та військову одиницю – сотню, а іноді невеликий загін з 2–3 сотень. З XVIII ст. сотника здебільшого призначала місцева царська адміністрація. Поступово ця посада, як і полковника, перетворилася на довічний і навіть спадковий привілей. Як символ своєї влади Сотник після призначення на посаду отримував сотенне знамено – хоругву, яка зберігалася в церкві, а під час походу перевозилася з сотнею. Після ліквідації автономного устрою в Слобідській Україні цю посаду було ліквідовано. СОЛЯНИЙ ШЛЯХ – сухопутний торговий шлях, що з’єднував Київську Русь з узбережжям Чорного моря. СПЕЦІАЛІЗАЦІЯ – форма суспільного поділу праці, виражена у поділі старих та формуванні нових галузей суспільного виробництва, а також у поділі праці всередині галузей. Розвиток ринкових відносин, зростання масштабів виробництва, науково-технічний прогрес – найважливіші фактори спеціалізації, характерні для всіх галузей матеріального виробництва і невиробничої сфери. СПІЛКА – товариство з необмеженою кількістю учасників, мета якого – сприяти їхньому промислу чи господарській діяльності засобами колективного виробництва; учасники не несуть особистої відповідальності за її зобов’язання. СРСР – держава, у складі якої Україна під назвою Українська Радянська Соціалістична Республіка перебувала протягом 1923-1991 рр., СРСР виник на основі Декларації про утворення СРСР та Союзного договору (1922 р.) між Російською Федерацією, Україною, Білорусією та Закавказькою Федерацією, які разом і утворили нову державу – СРСР. СТОЛИПІН П.А. – це була талановита людина, яка обіймала посади губернатора Гродненської, а потім Саратовської губернії, досконало вивчила проблеми розвитку сільського господарства в різних за природними та економічними умовами регіонах Російської імперії. Він розумів, що сільськогосподарський потенціал Росії може вивести імперію на перші позиції в Європі. В 1906 році Столипін став прем'єр-міністром – почався період реакції в політичному житті та земельна реформа на селі. СУВЕРЕНІТЕТ – верховенство народу, нації, держави у внутрішній та зовнішній політиці, що забезпечує незалежність та самостійність розвитку суспільства і відповідний міжнародний статус суверенної держави. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (Конституція України, ст. 5). Т ТОВАР – продукт праці, виготовлений з метою обміну або продажу. Обмін, а потім і продаж є одним із засобів задоволення тих чи інших потреб суспільства і виникає разом із суспільним поділом праці та економічним відокремленням окремих виробників, які спеціалізуються на виробництві різних продуктів. Обмін продуктами мав певне місце в умовах первіснообщинного способу виробництва, більш поширеним став в умовах рабовласницького та феодального способів, хоча переважаючим у них було натуральне господарство. ТОВАРИСТВО ВІДКРИТЕ – товариство, засноване на договорі кількох учасників (компаньйонів) з метою підприємницької діяльності, отримання прибутків і використання для цієї мети майна кожного з учасників договору. ТОВАРИСТВО З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ – товариство (юридична особа), учасники якого беруть участь у постійному капіталі (статутному фонді) постійними внесками, не несучи особистої відповідальності за зобов’язання товариства. ТРАДИЦІЇ (від лат. traditio – передача) в етнографії – це процес поза біологічної передачі від покоління до покоління усталених культурно- побутових особливостей. У УКРАЇНА – назва території, заселеної українським народом. Термін означає край, рідну землю, землю батьків, українську національну територію. Інше ж, формально логічне визначення цього терміну – окраїна, порубіжжя, межа. Причому поширення останнього варіанта із семантичного наповнювалось політичним змістом, а саме: ніби Україна з сивої давнини є окраїною Московської (Російської) держави. Проте це не відповідає історичній правді. Вперше про Москву як невеличке поселення згадують у 1147 р., а Київська держава існувала з 882 р. Політично-тенденційне пояснення України як території Польщі чи Росії постає безпосередньо у ХVІІ ст. У літописних джерелах вперше зустрічаємо назву «Україна» (за тогочасним правописом «Оукраина») під роком 1187. В усіх випадках словом «Україна» означено складову частину раніше єдиної, а з XIII ст. роздробленої Київської Русі. Після жовтня 1917 р. була узаконена назва нашої землі – Україна та офіційне найменування держави – УРСР. Возз’єднання ж усіх українських земель у складі єдиної держави закріпило ці назви за всіма возз’єднаними територіями. Відтоді за народами закріпилася і єдина офіційна назва – українці, а за його мовою – українська. УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ НАУК – вищий науковий орган, заснований 14 листопада 1918 р., коли гетьман П. Скоропадський затвердив ухвалений Радою Міністрів Української держави «Закон про заснування Української академії наук» (УАН). До її складу увійшло 12 дійсних членів. Цим же наказом Головою (президентом) затверджувався визначний учений – академік В. Вернадський, неодмінним секретарем став видатний науковець – А. Кримський. У грудні 1918 р. був створений відділ історико-філологічних наук на чолі з академіком Д. Багалієм. У 20-ті роки головним науковим осередком республіки запишалася Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН). УКРАЇНСЬКА ЗАХИСНА ЛІНІЯ – система укріплень, збудованих у 1731–1733 рр. в Україні для оборони південних кордонів Російської держави від турецько-татарської агресії. Починалася від Дніпра і проходила по річках Орелі й Берестовій, далі йшла по р. Береці до її впадіння у р. Сіверський Донець. Довжина лінії становила понад 285 км. Через кожні 15-25 км було споруджено земляні фортеці. Більша частина укріплень (12 з 16) була розташована на території нинішньої Харківщини. Їх залишки зараз є пам'ятками історії зразками фортифікаційних споруд XVIII ст. (наприклад Тамбовська фортеця): фрагменти валу можна побачити на території міста Первомайського. УКРАЇНСЬКА СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА РОБІТНИЧА ПАРТІЯ (УСДРП) – політична організація національно-демократичного спрямування. Утворилася в 1905 р. після розколу Революційної Української партії (РУП). Під час революції домагалася автономії України, демократичних свобод, націоналізації землі. У 1938 р. партія припинила своє існування. УКРАЇНСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАДА – керівний орган, який було проголошено в ніч 3–4 березня 1917 р. як український громадсько-політичний орган. У перші місяці було визначено її основні гасла, розроблено стратегію і практику їх втілення в життя, а відповідно оформилася внутрішня структура, склався перший список членів Ради, висунулися керівники, утворився апарат, сформувалися фракції. З найпомітніших подій цього періоду відомо дві: повернення 13 березня до Києва М. Грушевського та Всеукраїнський національнийконгрес 19 квітня 1917 р. УНІВЕРСАЛИ – адміністративно-політичні акти (про виступ у похід, про роздачу землі, про закріпачення селян), які видавались королями, гетьманами у Польщі в XV–XVIII ст., в Україні – в XVII–XVIII ст. На Україні гетьманські універсали військового характеру розсилались у полки, а земельні - оголошувались на площах і в церквах. У 1917 р. – на початку 1918 р. Центральна Рада видала чотири Універсали, які виконували функції основних тимчасових документів конституційного характеру. УНІЯ – об’єднання монархічних держав під, однією короною. Розрізняють особисту (персональну) і реальну (органічну) унії. Об’єднані в особисту унію держави зберігали свій суверенітет. Нерідко ця унія носила тимчасовий характер, у деяких випадках унія особисто приводила до більш міцного об’єднання. Так, Польща і Литва підписали спочатку Кревську унію 1385 р., пізніше на основі Люблінської унії 1569 р. створили єдину державу – Річ Посполиту. УСТАВНІ ГРАМОТИ – це угоди про викуп землі, які регламентували стосунки між поміщиками і селянами до переходу на викуп в період реформи 1861 року. Уставні грамоти містили дані про площі наданих земель і про повинності за користування ділянками на користь поміщика. Ф ФЕДЕРАЦІЯ – форма державного устрою, союзна держава, яка складається з кількох державних утворень (штатів, земель, в колишньому СРСР – республік), що мають спільну територію, спільний уряд, спільні збройні сили, грошову та податкову систему, спільну Конституцію (при збереженні конституцій членів Федерації), спільне законодавство, суд. Об’єднувалися для розв’язування спільних для всіх членів федерації завдань. Кожен з членів федерації володіє державним суверенітетом. ФЕРМЕР – підприємець у сільському господарстві, власник сільськогосподарського підприємства. Найпоширенішим видом сільськогосподарських підприємств у розвинутих країнах Заходу є сімейна ферма, де виробництво ведеться на власній землі силами членів сім’ї, а під час сезонних робіт використовують і найманих працівників. ФІЛЬВАРКИ – багатогалузеві господарства, де використовувалась праця залежних селян, і вироблена ними продукція продавалась на внутрішньому і зовнішньому ринку. ФІРМА – організація, яка веде господарську діяльність. Більшість фірм має у своєму складі одне підприємство, але значна частина фірм володіє і керує кількома підприємствами. Фірми створюються у всіх галузях економіки і з будь-якою формою власності. ФОРМИ ВЛАСНОСТІ – якісно визначені види економічної власності, які виступають суспільними формами розвитку окремих елементів системи продуктивних сил (засобів праці, предметів праці, людини або робочої сили як її окремого елемента, науки, використовуваних людьми сил природи, інформації та ін.) на тих чи інших ступенях еволюції людства, неоднакових рівнів усуспільнення виробництва і праці та різних економічних умов функціонування певних сфер і галузей виробництва в конкретних історичних умовах. Х ХАРКІВСЬКЕ ВОЄВОДСТВО – орган державного управління Російської імперії на Харківщині. Створене за наказом царя Олексія Михайловича 1656 року. Першим харківським воєводою став Воїнь Селіфонтов. Головним обов'язком воєвод було ведення військових справ (оборона від татар, догляд за фортецею та служилими людьми), але їх влада виходила далеко за межі цих функцій. Воноіснувало до початку XVIII ст. ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ БОГДАН-ЗІНОВІЙ МИХАЙЛОВИЧ (1595-1657 рр.) – український гетьман, видатний державний діяч і полководець. У 1648 р. очолив національно-визвольну війну українського народу проти польсько-шляхетського гноблення України. Засновник української козацької держави. Під керівництвом Б. Хмельницького здобуті блискучі перемоги, розбудовувалася українська державність. Через складну геополітичну ситуацію змушений був укласти Переяславський військо-політичний союз. Намагався усіляко зміцнювати суверенітет України в умовах постійних зазіхань на нього з боку московського царизму. Помер 1657 р. Похований в Суботові. ХРЕЩЕННЯ РУСІ – введення християнства як державної релігії в греко-православній формі. Розпочав Володимир Святославович у 988 (дата, називається у «Повісті минулих літ»). Відзначалося суперечливим характером, але стало фактом установлення єдиної європейської християнської цивілізації, адже Русь споконвічно була причетною до Європи. Князь Володимир, недавно увінчаний давнім язичницьким титулом «князя Сонця» (в билинах – «Володимир-Красне Сонечко»), тепер був прозваним Святим, Хрестителем, Рівноапостольним, Великим, пізніше став християнським святим. Про момент утвердження християнства, кульмінацією якого став обряд хрещення киян у Дніпрі та Почайні, нагадує пам’ятник великому князеві на Володимирській гірці у Києві над Дніпром. ХУТІР – це форма землекористування в період Столипінської реформи, коли господарство має одну ділянку землі, на якій розташована його садиба та земельний наділ. Ц ЦЕНЗИВА – оброчна система користування землею. ЦІНА ЗЕМЛІ – капіталізована земельна рента. Земля не створюється людською працею, а тому ціни як такої не має. Проте у ринковій економіці, як й інші рідкісні блага, земля виступає об’єктом купівлі-продажу. Власник землі, продаючи її, по суті, продає право на отримання з неї доходу (ренти). Тому продаж ділянки відбувається лише тоді, коли вилучені за неї кошти при наданні їх у кредит принесуть процент, не нижчий від ренти. ЦІННІ ПАПЕРИ – належним чином оформлені документи, що виражають майнові відносини у суспільстві та підтверджують право («титул») на певне майно або грошову суму. ЦІНОУТВОРЕННЯ – процес обгрунтування, затвердження та перегляду цін і тарифів, визначення їхнього рівня, співвідношення та структури. До ціноутворення відносять також аналіз та прогноз динаміки цін, контроль за дотриманням законодавчих норм у цій галузі. Ч ЧЕЛЯДЬ – раби в Київській Русі в ІХ–ХІ ст. ЧЕРНЬ – селяни в Київській Русі, які не маючи нічого, наймалися на «чорну роботу». ЧИНШ – «чинш» (від латинського census) означало постійну плату. Фіксована плата в грошовій або в натуральній формі за користування земельним наділом. Ш ШАРОВАРИ – термін перського походження. Старовинні широкі шаровари складали обов'язкову частину одягу запорізького козацтва. Широкий крій штанів у Східній та Центральній Україні зберігся до кінця XIX ст., поки на зміну їм не прийшли брюки міського крою. ШЛЯХТА – світські феодали (відповідно – дворянство) в деяких країнах Центральної Європи (у Польщі, Литві, Україні та ін.). Ю ЮВЕЛІР – майстер, ремісник, який спеціалузується на виготовленні прикрас із дорогоцінних каменів та металів. ЮГЕР – міра площі – 0,25 га (Стародавній Рим). ЮРИДИЧНА ОСОБА – підприємство, установа, організація з відокремленим майном, відповідними правами та обов’язками. Я ЯКІСТЬ – сукупність технічних, економічних, експлуатаційних та інших властивостей речей і процесів, які характеризують їхню корисність, один із головних показників ефективності виробництва, науково-технічного, економічного і соціального прогресу. ЯНИЧАРИ – «нове військо», гвардія турецького султана, сформована із полонених хлопчиків, вихованих в ісламському дусі. ЯРЛИК – грамота – дозвіл на князювання, яка видавалася руським князям від монгольського хана.
		На початок