|
|
ІСТОРІЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН Електронний посібник |
||
|
2.4. Земельні
відносини і землевпорядкування
в передвоєнний та післявоєнний
періоди. 2.4.1.Земельні відносини в Західній Україні до 1939
року. 2.4.2.Земельні відносини в роки другої
світової війни. 2.4.4.Земельні
відносини та землеустрій у роки відбудови. 2.4.5.Землевпорядні роботи у 1953–1961
роки. 2.4.1. Земельні відносини
в Західній Україні до
1939 року Західна Україна (Червона Русь) була складовою частиною Київської держави до XII століття. Тому історичні процеси та земельні відносини на її території були в ті часи
такими ж, як і в інших регіонах
України. В XIII столітті виникла сильна Галицько-Волинська
держава, в якій великого
впливу набула боярська верства, сформована з колишніх дружинників, що поступово перетворилися у
великих землевласників; вони претендували
на владу та вперто боролися
з князями, котрих навіть інколи усували від влади. Галицько-Волинська
держава успішно стримувала
наступи сусідів – Угорщини
та Польщі, але в 1242 році
опинилася під владою татар (князі їздили "на поклін" до
хана, а населення сплачувало
данину). З XIV століття почався наступ північного сусіда – Литви, яка згодом ввійшла разом з Польщею до
складу Речі Посполитої. Після Люблінської унії 1569 року Галичина опинилася
під владою Польщі, яка почала її перетворювати в свою колонію,
Буковину захопила Молдавія,
а Закарпатську Русь – Угорщина.
Значна частина земель Галичини опинилася у власності польських магнатів та шляхтичів (які в більшості були нащадками місцевих боярських родів), що одержали за служіння польському королеві грамоти на володіння землею. Посунули сюди, на гарні землі, переселенці – селяни з Польщі. Після Берестейської унії 1596 року населення Галичини прийняло греко-католицьку віру, в першу чергу магнати та шляхтичі місцевого походження. Основною селянською верствою були вільні й економічно самостійні смерди, що мали свою власну землю. Були також селяни безземельні, що працювали на чужій землі, та невільники-раби. Під владою Польщі становище невільних селян потроху покращало,
а вільних – погіршало, бо все рівнялося за типом
безземельного, обтяженого панщиною робітника. Право вільного
переходу селян з одного господарства в інше поступово обмежується, а згодом зовсім скасовується. Поступово на всій території встановлюється
панщина – деякі дні в тижні селянин зобов'язуєтеся відробляти в панському господарстві (кількість цих днів поступово
збільшувалася). Своїм становищем селянська маса була незадоволена, особливо озлоблена
була проти дрібних панських службовців та орендаторів, які своїми утисками
найбільше дошкуляли їй. Настрій мас селянства призвів до відвертих виступів проти польської влади,
коли в Галичині з'явилися
козацькі полки Богдана Хмельницького.
Але Хмельницький
не використав цей народний рух в Західній Україні та фактично залишив її під польською владою. В 1772 році Галичина та
Прикарпатська Русь, а згодом
Буковина перейшли під владу Австрії в стані великого економічного
занепаду, зубожіння й розкладу, з занедбаною
культурою. Становище селянських мас було тяжким –
вони фактично були в кріпацтві у польських та мадярських поміщиків. Австрійський уряд, в політичних
цілях, намагався полегшити життя місцевого населення – українців, подбав про духовну культуру – сприяв церкві, поліпшив шкільні справи. В 1782 році видано
патент з метою полегшення життя
селян. В період 1785–1789
років проведено роботу по земельному кадастру (оцінці вартості земель), внаслідок чого поліпшилась справа оподаткування:
селянин одержував 70% виробленої
продукції, 12% – держава, 18% – поміщик. У 1848 році була скасована
панщина: держава викупила у поміщиків
селянські землі та передала їх селянам, які мали сплачувати
державі податок протягом 40 років, починаючи з 1858 року (але не було
впорядковане право на володіння
лісами та пасовиськами).
В ті часи поступово посилився антагонізм між
поляками та українцями. Австрійський
уряд більш сприятливо ставився
до українців, котрі не виявляли, як поляки, сепаратистських тенденцій, але з 1863 року (після поразки польського повстання в Росії) уряд вирішив опертися на поляків, що більш ворожо
ставилися до Росії, в той час як частина українців стала на москвофільські
позиції. Наприкінці XIX століття вплив народовців,
що підтримували уряд Австрії, став перемагати вплив москвофілів, почався процес розвитку політичного та культурного життя українців, з'явилася мета – утворення незалежної Української держави. В цей час селянська маса переживала тяжкі часи, більша частина земель належала поміщикам,
серед яких переважали чужинці. Зростала диференціація селян: з'явилися
заможні (в Галичині їх було 50%, але володіли землею за площею в
два рази більшою, ніж 600
тисяч бідняцьких господарств),
проте 53% селянських господарств були «безкінні». Почався процес еміграції
селян за кордон (до Канади, США, Бессарабії), там вони пристосувалися
до нових умов життя та досягли рівня добробуту. В 1914 році почалася світова війна, в якій українці з Західної України, що стала ареною бойових дій, воювали на боці Австрії проти своїх братів з Наддніпрянщини, що входила до
складу Росії. Під час цієї війни селянські
господарства Західної України дуже постраждали, частина селян у
1915 році була переселена
відступаючими російськими
військами до Росії; деяких покарали і мадяри – за прояви москвофільства,
росіяни –
за вороже ставлення до
них. Перша світова війна закінчилася революцією в Росії та поразкою Австрії, котра була в союзі з Німеччиною. В листопаді
1918 року у Львові
була утворена Західноукраїнська народна республіка (ЗУНР), яка почала
збройну боротьбу з Польщею, що намагалася
включити Галичину до
новоутвореної республіки.
В цій боротьбі Польща, підтримана державами
(зокрема Францією),
одержала перемогу – зайняла всю територію
східної Галичини, інші регіони Західної України теж були захоплені
сусідніми державами – Румунією
(Буковина) та Угорщиною (Закарпатська
Україна). В січні 1919
року в Києві урочисто проголошено злуку Галичини, Буковини з Наддніпрянською Україною. Проте фактично злука не відбулася – уряди та війська їх об'єднані не були. Становище селян-українців
після захоплення Галичини поляками, а Буковини румунами залишалося дуже тяжким: влада поміщиків, малоземелля, національне пригнічення. 2.4.2. Земельні відносини в роки другої світової війни (1939–1945 рр.) Друга світова війна почалася у вересні 1939 року нападом Німеччини на
Польщу, після укладення
договору між Німеччиною
та Радянським Союзом,
за яким Польща мала бути поділена між цими державами. В середині вересня
1939 року до Західної України
вступили радянські війська,
яких захоплено зустріло населення. Скликані народні збори ухвалили приєднання
Західної України до Української РСР. Але через деякий
час почалася перебудова життя – репресії проти провідних верств суспільства – інтелігенції та духівництва, примусова колективізація на селі, вивезення до Сибіру десятків тисяч людей, що не співчували радянській владі. Ці заходи викликали велике незадоволення
селянства та деякі симпатії
до німців, що тепер опинилися на кордонах України. У
1940 році Радянський Союз
повернув до свого складу Бессарабію,
яка до революції
входила до Російської імперії;
південна частина її була заселена ще за часів Катерини
II німецькими колоністами, її включили до України під назвою
Ізмаїльська область. Німецька
влада уклала з урядом СРСР
угоду про переселення німецького
населення з Бессарабії до
Німеччини, що було виконано з надзвичайною швидкістю (за 2 дні). Великий густозаселений район був фактично спустошений, добре впорядковані
населені пункти передані новоствореним «військовим містечкам» або радгоспам. У червні 1941
року Німеччина та Румунія
почали війну проти СРСР. До кінця цього року майже вся Україна, за винятком частини Луганської області, була окупована загарбниками. На початку війни німецька пропаганда обіцяла
селянам повернути у власність
землю. У Львові було утворено уряд Української держави, а на периферії – органи місцевої влади; значна частина військовополонених української національності була відпущена додому. Та згодом становище різко змінилося, уряд у Львові було розпущено, керівництво українським визвольним рухом на чолі з С. Бандерою заарештовано, а найбільш активні діячі з місцевого населення розстріляні. Німецька адміністрація встановила на місцях колоніальний режим, почала вивозити
до Німеччини молодь на роботи
(в більшості – з села), майже
припинила забезпечення
харчами міського населення,
відповідала репресіями на
кожну операцію партизанів проти німців (ці заходи розпалювали партизанський
рух, що його організовували прорадянські елементи). З
метою забезпечення армії і населення продуктами харчування
під час війни при промислових та інших підприємствах і установах організовували широку мережу підсобних господарств з виробництва сільськогосподарської
продукції. Значно розвинулось колективне й індивідуальне городництво. Кожній сім'ї виділялося від 0,12 до 0,25 га землі під городи. У 1939–1940 рр. проводять відмежування присадибних земель
від громадських. Лишки присадибних земель вилучали і приєднували до громадських земель колгоспів. У ці
самі роки у східних
областях республіки майже
повністю було ліквідовано хутори, розташовані серед громадських земель колгоспів. В кожній окрузі (що складалася
з декількох районів) було утворено землемірне управління,
куди направляли фахівців-землемірів
або фахівців інших спеціальностей для перекваліфікації на землемірів.
Всі плани зйомок за радянської влади були в 1941 році знищені при відступі Червоної Армії, тому в деяких селах почали проводити знімальні роботи заново – для проведення обіцяної
земельної реформи. За відсутності геодезичних інструментів та кадрів робота просувалася дуже мляво. Коли план землі вже був складений, почали складати
списки господарств на одержання
землі. Норма наділу в різних округах була різна (в Київській окрузі – 3,5 га ріллі). 15% орної землі відводилося
в фонд резерву. На погодженні списків звичайно робота зупинялася, а
тут почався загальний відступ німців,
який супроводжувався пожежами в населених пунктах
вздовж шляхів відступу, вивезенням до Німеччини робочої сили з України, знищенням залишків худоби по селах. Німецьке населення південної Бессарабії, яке було в 1940 році вивезене до Німеччини, а осінню 1941 р., після відступу Червоної Армії, повернулося до рідної землі, в 1944 році теж виїхало
за кордон. На їх землях знову
виникли «військові містечка»
та радгоспи. Під час війни обсяг землевпорядних
робіт значно скоротився. У районах, окупованих
фашистами, радянська землевпорядна
система була порушена: державні
акти на вічне користування землею, колгоспні
земельно-шнурові книги
і районні книги реєстрації
землекористувань було знищено; межові знаки землекористувань і
межі полів сівозмін розорано; в основному знищено і планово-картографічний
матеріал на землі колгоспів і радгоспів. Постановою РНК СРСР і ЦК ВКП
(б) від 7 квітня 1942 р.
«Про виділення земель для підсобних
господарств і під городи робітників та службовців»
дозволялось за відсутності вільних
міських земель і держфонду
тимчасово передавати колгоспні землі промисловим підприємствам, державним установам і організаціям, а також військовим частинам. Ця тимчасова передача мала відбуватися лише за згодою колгоспів і за рішенням РНК України або обласних виконкомів Рад депутатів
трудящих. Деякі колгоспи під час війни не мали змоги повністю використовувати всі землі, тому постановою РНК СРСР
і ЦК ВКП (б) від 18 березня
1943 р. «Про державний план розвитку
сільського господарства
на 1943 рік» дозволялося колгоспам засівати невикористовувані орні землі суміжних господарств. Під
час війни обсяг землевпорядних робіт значно скоротився. У районах, окупованих фашистами, радянська
землевпорядна система була
порушена: державні акти
на вічне користування
землею, колгоспні земельно-шнурові
книги і районні книги реєстрації
землекористувань було знищено; межові знаки землекористувань і межі полів сівозмін розорано; в основному знищено і
планово-картографічний матеріал
на землі колгоспів і радгоспів. Після звільнення окремих районів від фашистських
окупантів радянські земельні порядки зразу ж відновлювалися.
З цією метою негайно проводилися землевпорядні роботи з відновлення меж землекористувань, порушених сівозмін і земельно-облікової документації колгоспів, радгоспів та адміністративних районів. Зміст і
обсяг землевпорядних робіт у звільнених районах визначалися спеціальними
постановами. Так, в Україні керувалися
Інструкцією Наркомзему
УРСР від 15 липня 1944 р. «Про поновлення
землекористування колгоспів
у районах УРСР, звільнених від
німецької окупації». Після вигнання німців по всій Україні почали поновлятися довоєнні порядки колгоспно-радгоспної
системи сільського господарства з загальним керівництвом райкомів партії. 2.4.3. Укріплення та розвиток колгоспного
ладу. Проведення
внутрігосподарського та міжгосподарського
землеустрою У
1946–1947 рр. землевпорядні органи свої зусилля
спрямовували на проведення внутрішньогосподарського землевпорядкування щодо відновлення і введення сівозмін. Проте не у всіх господарствах було відновлено межі землекористування і видано Державні акти. Тому в ці роки здійснювалися роботи з міжгосподарського землевпорядкування. У 1947 році якість проектів внутрішньогосподарського
землевпорядкування, що складалися, підвищилася, оскільки лютневий (1947 р.) Пленум ЦК ВКП (б) у своєму рішенні звернув увагу на те, щоб сівозміни в колгоспах і радгоспах були побудовані відповідно до завдань, встановлених планом з подальшого
розвитку сільськогосподарського
виробництва областей і районів,
а також конкретних умов
кожного колгоспу і радгоспу.
Дня цього вводилися однотипні сівозміни у всіх господарствах, незважаючи на те, що вони мали різноманітний ґрунтовий покрив, неоднакову забезпеченість кормовими угіддями, різний рівень розвитку виробництва. При розміщенні полів стали більше враховувати зручності механізованої обробки. З метою ліквідації
знеосібки у використанні землі в колгоспах було запропоновано закріплювати постійні ділянки в полях сівозмін за рільничими бригадами і їхніми
ланками. Тому обов'язковим елементом
внутрішньогосподарського землевпорядкування
стало проектування не тільки
бригадних, але і ланкових
ділянок. Для виконання
робіт з відновлення землекористувань колгоспів у
кожному районі створювались
комісії у складі голови райвиконкому, представників колгоспів і землевпорядника. Відновлення проводилося в межах норм, що існували до окупації. Водночас у звільнених районах встановлювалися межі між громадськими і присадибними землями (результати
робіт оформляли актами з додатком
креслень) та відновлювалися
порушені сівозміни. У західних
областях України необхідно
було заново проводити земельні перетворення. При цьому утворювалися земельні фонди насамперед із земель, конфіскованих у ворогів народу,
поміщиків, церков, монастирів і т. д. Основна частина таких фондів розподілялася між безземельними і малоземельними
селянами за встановленими нормами. Частина земель відводилась підсобним господарствам МТС і радгоспам, а частина, що залишалася, зараховувалася до складу державного лісового
або державного земельного запасу. Відразу після війни в цих областях почали організовувати колгоспи і проводити їхнє внутрішньогосподарське землевпорядкування.
Об'єднання дрібних колгоспів у великі сільськогосподарські артілі
мало позитивне значення в
справі подальшого розвитку соціалістичного робіт міжгосподарського землевпорядкування. Міжгосподарське землевпорядкування полягало в утворенні великих земельних площ, землекористувань, усуненні їхніх недоліків (черезсмужжя, вклинювання, вкраплювання, ламаність границь і т. д.) і видачі господарствам нових державних актів на право користування землею. З метою усунення
недоліків у землекористуванні
і їхніх границях допускався рівновеликий обмін землями між колгоспами, дозволялася
передача колгоспам вкраплених
у їхнє землекористування ділянок
до 100 га держлісфонду, державних
організацій і установ. Відразу ж
за міжгосподарським землевпорядкуванням
проводилося внутрішньогосподарське
землевпорядкування укрупнених
колгоспів, під час якого визначали місця під виробничі
(господарські) центри і житлову
зону, проектували дорожню
мережу, визначали місця під будівництво джерел водопостачання і встановлювали склад сільськогосподарських
угідь. При цьому враховувалися такі питання: 1)
зміна складу і співвідношення
галузей; 2)
організація виробничих бригад і закріплення
за ними земель; 3)
розміщення населених пунктів; 4)
розміщення господарських центрів; 5)
перегляд
раніше введених сівозмін; 6)
влаштування території угідь і сівозмін. При землевпорядкуванні
укрупнених колгоспів у
1950–1951 роках були допущені
серйозні помилки, що призвели до перегляду складених вже проектів і часткового виправлення введених сівозмін. У ряді укрупнених колгоспів, що мали дрібні
населені пункти, проектувалося їхнє зселення в один великий населений пункт. У зв'язку з цим виникло питання розміщення господарських центрів, кількості і видів сівозмін, що вводяться. У результаті землевпорядкування укрупнених колгоспів кількість сівозмін і полів значно скоротилася, а розмір їх збільшився.
Процес укрупнення колгоспів у 1952 році не було завершено, він продовжувався і в наступні
роки. Укрупнення колгоспів стало заходом, спрямованим
на удосконалення і зміцнення
соціалістичних земельних відносин. Воно сприяло зміцненню колективної форми землекористування, раціональнішому
використанню землі, засобів виробництва, машин, упровадженню нових форм організації праці. 2.4.4. Земельні відносини
та землеустрій у роки відбудови
(1946–1952 роки) Здобувши перемогу в нав'язаній німецьким фашизмом війні, народ
України рішуче взявся за відбудову народного господарства.
До важких умов,
в яких опинилося село (відсутність належної техніки і тяглової худоби, зруйноване тваринництво, спалені хати, відсутність робочої сили), треба додати неврожай сільгоспкультур через
посуху на більшій частині
східної та південної України. Але жінки та діти витримали. Вони виконували роботи в полі за допомогою корів, запрягались інколи самі в борони, жали серпами. Все це робилося за умов, коли держава приділяла
значно більшу увагу промисловості та поліпшенню умов життя міського населення. Сільське населення фактично було закріпачене, мешканці села не мали паспортів, без дозволу керівництва не могли виїхати з села; значно збільшилося оподаткування
селян, їх присадибних ділянок – ретельно обліковувалися кожна сотка
городу, кожне дерево в саду, кущі
ягідника, бджолосім'я; проводилася примусова підписка на позики, мізерною була оплата трудодня колгоспника. Значно були змінені керівні кадри колгоспів – колишні практики з місцевих
селян, що мали певні навички господарювання, були замінені демобілізованими офіцерами, які не мали відповідної освіти та досвіду господарювання, але були слухняними виконавцями настанов райкомів партії. Таке
становище характерне для колгоспного
сектору сільського господарства
на більшій частині України. Кращим було становище в радгоспах: проводилася забудова населених пунктів, оплата праці була організована за готівку, налагоджено
забезпечення технікою, добривами та племінною худобою. П'ятирічним планом
відновлення і розвитку
народного господарства на 1946–1950 рр. було поставлено завдання повністю відновити сільське господарство і забезпечити подальший розвиток усіх його галузей. Найважливішим завданням сільського господарства було повсюдне підвищення врожайності і збільшення валового збору сільськогосподарських продуктів
на основі підвищення культури землеробства, досягнень передової агрономічної науки. Для цього у
всіх колгоспах і радгоспах необхідно було відновити і ввести правильні сівозміни із застосуванням у них травосіяння (із широким використанням травосумішей бобових, особливо конюшини і люцерни, злакових багаторічних трав), а також вчасно підняті і добре оброблені пари. Відновленню і
подальшому розвитку сільського господарства в перші роки п'ятирічки заважали так звані порушення у використанні колгоспних земель. З метою усунення
порушень у господарській діяльності колгоспів Рада Міністрів СРСР і
ЦК ВКП (б) 19 вересня 1946 р. прийняли постанову
«Про заходи для ліквідації порушень
Статуту сільськогосподарської артілі
в колгоспах». Постанова зобов'язувала
терміново ліквідувати порушення Статуту і відновити повною мірою дію постанови ЦК ВКП (б) і РНК СРСР від
27 травня 1939 року «Про заходи щодо
охорони громадських
земель колгоспів від розбазарювання». У 1946-1947 рр.
виконано великий обсяг робіт з обмірювання присадибних ділянок і вилучення надлишків до громадських земель. У період відбудови в порівняно невеликому обсязі проводилися землевпорядні роботи для поновлення державних актів на користування землею колгоспами та коректування
проектів землевпорядкування.
У цей самий час значно зросли і виробничі потужності сільського господарства. Машинно-тракторні станції (МТС) було оснащено новими і досконалішими тракторами, комбайнами й іншими машинами і знаряддями.
На основі досягнень науки
і передового досвіду удосконалювалася
технологія сільськогосподарського
виробництва, зростала кваліфікація кадрів керівників і фахівців господарств. Значний вплив на зміст і підвищення ролі внутрішньогосподарського землевпорядкування
мала постанова Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП (б) від 20 жовтня 1948 року «Про
план полезахисних лісонасаджень,
запровадження травопільних
сівозмін, будівництва ставків і водойм для забезпечення високих і стійких врожаїв у степових і лісостепових районах
європейської частини
СРСР». Полезахисні смуги,
зрошувані ділянки, ставки
і водойми стали необхідними
і важливими елементами внутрішньогосподарського землевпорядкування
колгоспів і радгоспів. На зміст проектів землевпорядкувань у цей період значно
вплинув прийнятий 18 квітня 1949 року «Трирічний
план розвитку громадського
колгоспного і радгоспного
продуктивного тваринництва». При внутрішньогосподарському землевпорядкуванні
з цього часу стали розробляти
заходи щодо поліпшення сінокосів і пасовищ, організації літніх таборів, введення прифермських і притабірних кормових сівозмін, організації бригад з виробництва
кормів, а також закріплювати за ними кормові сівозміни і природні угіддя. 30 травня 1950 р. Рада Міністрів
СРСР прийняла постанову «Про укрупнення дрібних колгоспів і завдання партійних організацій у цій справі». Укрупнення колгоспів стало новим заходом, спрямованим на удосконалення і зміцнення соціалістичних земельних відносин. Воно сприяло зміцненню колективної форми землекористування, раціональнішому використанню землі, засобів виробництва, машин, упровадженню
нових форм організації праці. У районах
зрошуваного землеробства
у 1950 році почали проводити
внутрішньогосподарське землевпорядкування
у зв'язку з прийнятою
Радою Міністрів СРСР в серпні
того самого року постановою «Про перехід на нову систему зрошення з метою більш повного використання зрошуваних земель і поліпшення механізації сільськогосподарських
робіт». За цією постановою мережу постійного зрошення, котра мала тимчасове навантаження, повинні були замінити тимчасовою на час
поливу. У 1950 році значні землевпорядні роботи почали проводитися в
зонах нового зрошуваного землеробства
і будівництва великих водоймищ. 2.4.5. Землевпорядні роботи у 1953–1961 роки Політичне
становище та економічна політика
в країні дуже змінилися, особливо в сільському
господарстві: а) значно зменшилася сума податків
на селі; б) селяни одержали паспорти та могли вільно переселятися до міст; в) звільнено десятки тисяч репресованих, значна частина яких складалася з
селян, які повернулися до
продуктивної праці на селі. Діяльність М. Хрущова мала як позитивний, так і негативний характер. До позитивного належить: неперервний зв'язок з життям країни, намагання наблизити керівництво до виробництва (наприклад, утворення раднаргоспів), велика увага до розвитку сільського господарства, намагання розширити посіви цінної кормової культури – кукурудзи. До негативного належить: намагання в перші роки керівництва побудувати великі агроміста; реформа організації управління сільським господарством на місцях шляхом передачі його МТС з ліквідацією райземвідділів; прийняття за короткий час рішень
суперечливого змісту, наприклад, що будувати на селі – то п'ятиповерхові будинки міського типу, то котеджі на одну–дві родини, питання укрупнення та поділу колгоспів; зменшення площі присадибних ділянок в користуванні як колгоспників, так і робітників
на селі; намагання вилучити у колгоспників корів для передачі їх на ферми великої рогатої худоби. В ці роки
почали виконуватися роботи
з будівництва на Дніпрі
каскаду гідроелектростанцій
та великих водосховищ і нових
спеціалізованих тваринницьких
фабрик, тепличних комбінатів. Землевпорядні роботи в цей період проводилися в двох напрямках: 1)
коректування складених проектів землевпорядкування у зв'язку з введенням спеціалізації деяких сільгосппідприємств; 2)
роботи міжгосподарського землевпорядкування в зонах проектування
водосховищ на Дніпрі у зв'язку з будівництвом ГЕС. Для виконання цих робіт була утворена
спеціальна «Каховська землевпорядна експедиція»,
укомплектована найкращими землевпорядниками.
Велику роботу з відрізування
земель на присадибних ділянках
в селах виконали колгоспні
землеміри. Обсяг і
зміст землевпорядних робіт у 1953–1961 рр. визначалися політичними і господарськими завданнями по «різкому» підйому сільського господарства,
початок якому поклав вересневий (1953 р.) Пленум ЦК КПРС. Пленум розглянув
питання про стан сільського
господарства і намітив
систему заходів щодо подальшого його розвитку. Було звернено увагу на необхідність збільшення насамперед виробництва зерна. Рішенню цього завдання був присвячений лютнево-березневий
Пленум ЦК КПРС 1954 р., на якому обговорювалось питання «Про подальше збільшення
виробництва зерна в країні
і про освоєння цілинних і
перелогових земель». Він прийняв рішення про швидке збільшення виробництва зерна як шляхом підвищення
урожайності зернових
культур, так і освоєння нових
земель під посіви зернових культур.
При освоєнні та використанні цілинних
і перелогових земель були
допущені помилки. Поряд з відносно родючими землями розорювались великі площі солонців і піщаних ґрунтів, що піддавалися
вітровій ерозії і мали низьку продуктивність.
У цілому освоєння нових земель стало важливим
заходом збільшення виробництва
зерна в країні. Для освоєння
нових земель потрібно було провести великі роботи по міжгосподарському й внутрішньогосподарському землевпорядкуванню. У 1954–1956 роках повного
внутрішньогосподарського землевпорядкування,
як правило, не проводили. У радгоспах і
колгоспах, умови організації виробництва в яких змінилися у зв'язку з освоєнням нових земель, внутрішньогосподарське
землевпорядкування полягало
в доповненні і виправленні
проектів колишньої організації території. При внутрішньогосподарському землевпорядкуванні
стали вже створювати відділення і вводити сівозміни. Міжгосподарське і
внутрішньогосподарське землевпорядкування
в 1954–1958 рр. широко проводили у зв'язку з укрупненням і розукрупненням колгоспів і радгоспів, організацією з 1957
року радгоспів на базі економічно слабких колгоспів, передачею частини
земель радгоспам, будівництвом
зрошувальних систем та ін. Проводилися й
інші роботи: наземні зйомки, дешифрування сільськогосподарських
угідь, коректування планів, складання зведених планів і карт МТС, районів і областей. У 1957–1958 рр.
проводили великий обсяг робіт
з обліку присадибних і громадських земель у колгоспах.
Так, було складено проекти приведення розмірів присадибних ділянок до статутних норм (з юридичним їхнім оформленням) на площі 718,7
тис. га. Землевпорядна
служба в 1955–1958 рр. виконала
значний обсяг робіт з агрогосподарського обстеження земель у зв'язку з постановою Ради Міністрів СРСР від 31 грудня 1954 р. «Про єдиний державний облік земельного фонду СРСР», що
зобов'язала вести облік
не тільки кількості, але
і якості земель. З 1955 року було
введено новий порядок планування
сільськогосподарського виробництва,
розширено повноваження державних органів республік і місцевих органів по відводу земель для державних, громадських та інших потреб. У МТС ввели посаду інженера-землевпорядника,
що відповідав за своєчасне проведення землевпорядкування, здійснення проектів, охорону громадських земель від розбазарювання і облік земель у
колгоспах. З перетворенням
колгоспів у великі високомеханізовані господарства
і зростанням на селі кваліфікованих кадрів, здатних самостійно вирішувати питання виробництва, МТС стали гальмувати
розвиток продуктивних сил
сільського господарства. Крім того, існування на одній і тій самій
землі двох господарів (МТС і колгоспів) призводило до подвійності в керівництві колгоспами, знижувало відповідальність за виробництво, а також збільшувало витрати і заважало більш продуктивному використанню землі, техніки і трудових ресурсів. Тому відповідно до рішення лютневого (1958 р.) Пленуму ЦК КПРС Верховна Рада СРСР прийняла
постанову «Про подальший розвиток
колгоспного ладу і реорганізацію
машинно-тракторних станцій»,
МТС було перетворено у
ремонтно-технічні станції,
а їхня техніка продана колгоспам. Для керівництва
сільським господарством
на місцях організовували районні інспекції по сільському господарству, у штати яких була
введена посада старшого землевпорядника, а у
великих районах – і інженера-землевпорядника. З 1959 р. проведення
землевпорядних робіт спрямовано на виконання завдань семирічного плану розвитку сільського господарства і впровадження науково обґрунтованої системи ведення господарства стосовно економічних та природних умов
зон країни і кожного конкретного сільськогосподарського підприємства. Організація території і введення сівозмін
стали розглядатися з 1958 р. як найважливіша
складова частина науково обґрунтованої системи ведення господарства кожного колгоспу і
радгоспу. Тому внутрішньогосподарське
землевпорядкування з метою введення
правильних сівозмін стало
в цей і наступні роки важливим заходом, що забезпечував створення умов для
раціонального використання
землі, засобів виробництва, техніки і трудових ресурсів. Стан землевпорядкування і освоєння сівозмін до цього часу був незадовільним. Так, станом
на 1 січня 1959 р. внутрішньогосподарське
землевпорядкування було
проведено лише в 41,9% радгоспів
і в 52,4% колгоспів. Сівозміни
станом на 1 серпня 1958 р. були
освоєні тільки в 26 % радгоспів і в 19 % колгоспів. Розробка і
впровадження науково обґрунтованої системи ведення господарства вимагали проведення в більшості колгоспів і радгоспів повного чи часткового (уточнення і доповнення колишніх проектів) внутрішньогосподарського землевпорядкування.
У господарствах, організація
території яких відповідала вимогам подальшого розвитку сільськогосподарського виробництва,
вносилися лише зміни в чергуванні культур сівозмін відповідно до нової структури посівних площ, а також розроблялися заходи щодо підвищення родючості ґрунтів і поліпшення природних кормових угідь. Землевпорядкування радгоспів, створених на базі економічно слабких колгоспів, полягало в організації відділень і організації території сільськогосподарських
угідь. З огляду на переваги концентрації виробництва при виправленні проектів організації території передбачали укрупнення тваринницьких ферм, сівозмінних масивів і посівних площ. Щоб скоротити терміни освоєння сівозмін і уникнути повторних землевпорядних робіт, прагнули максимально зберегти сформовану організацію території: границі полів, лісосмуги, дороги і т. д. З метою укрупнення
полів сівозмін і посівних площ окремих культур при удосконаленні
організації території в більшості колгоспів і радгоспів стали вводити польові і кормові сівозміни з короткою ротацією. При розробці
систем ведення господарства
й організації території в
господарствах почали розробляти
заходи щодо боротьби з ерозією ґрунтів (оранка уздовж горизонталей, введення ґрунтозахисних сівозмін, залісення змитих земель і т. д.) і поліпшення
низькопродуктивних луків
і пасовищ. Зміст внутрішньогосподарського землевпорядкування
у 1959–1960 рр. істотно змінився. У зв'язку з організацією в колгоспах комплексних бригад після реорганізації МТС (1958 р.) з'явився
новий елемент – розміщення виробничих ділянок комплексних бригад. Питання для самоконтролю 1. Особливості земельних
відносин в Західній Україні. 2. Землевпорядні роботи в
роки другої світової війни. 3. Нормативно-правові
акти, що сприяли розвитку колгоспного ладу. 4. Складання проектів
внутрігосподарського землевпорядкування. 5. Зміст міжгосподарського
землевпорядкування. 6. Земельні відносини у
роки відбудови та зміст землеустрою. 7. Земельні відносини у
період з 1953 по 1961 роки. |
|||
