|
|
ІСТОРІЯ ЗЕМЕЛЬНИХ
ВІДНОСИН Електронний посібник |
||
|
1.5.Формування земельних відносин і розвиток
землеустрою до Жовтневого перевороту 1917 року. 1.5.1.Економічний розвиток України в кінці ХІХ – на
початку ХХ ст.. 1.5.3. Столипінська аграрна реформа. 1.5.4.
Землевпорядкування як центральна частина реформи. 1.5.5. Землеустрій та переселення селян у
період столипінської реформи. 1.5.6. Наслідки
Столипінської аграрної політики. Причини її провалу. 1.5.1. Економічний розвиток України в кінці ХІХ – на початку
ХХ ст. Значні маси селянства наслідками реформи 1861 року були незадоволені –
краща земля залишилася у поміщиків. В останні роки XIX століття в Україні йшов бурхливий процес розвитку промисловості та
будівництва залізниць, що
призводило до збільшення числа робітників, умови життя яких були дуже тяжкі.
Це сприяло розвитку революційних настроїв та утворенню політичних партій, які вели боротьбу проти уряду. Ці
настрої передавалися селянству.
Економічною основою диференціації (розшарування) селянства було
перетворення селян в товаровиробників. Община переходить в сторону інтересів
селянської буржуазії. В цей час росте оренда землі, підвищується орендна
плата, збільшується вихід на заробітки, аграрне переселення. Розшаруванню
селянства сприяв продаж поміщицьких земель, за рахунок чого селянство
збільшило своє землеволодіння на 18 %. Період 1905–1916
рр. характеризувався розвитком монополістичного капіталізму, концентрацією
виробництва, з’єднанням промислового і банківського капіталу. Основним
економічним законом капіталізму стає забезпечення максимального прибутку.
Зростає експлуатація мас, розорення і обезземелення селян. У великих
господарствах впроваджуються сільськогосподарські машини – молотарки,
косарки, жатки, сінокосарки. Більшість володінь
відчувала гостру потребу в землеустрої. Потреба в докорінних землевпорядних
роботах назрівала повсюди і після бурхливих зіткнень на аграрному грунті знайшла своє вирішення у широких землевпорядних
заходах, які розгорнулись у наступні десятиріччя. У 1905 році в Україні було 32500 дворянських маєтків, які мали 11 мільйонів
десятин землі (1 дес.=1,0925 га), в той час як 3
мільйони селянських господарств мали 20
мільйонів десятин землі. Великі поміщицькі господарства перетворювалися на сільськогосподарські фабрики з
робочою силою – наймитами. Значна частина малоземельних селян
переходила на заробітки до заводів. На початку XX століття
селянський рух значно посилився (в 1901 році було 670 виступів). Селяни палили поміщицькі садиби, рубали ліси,
забирали реманент, орали поміщицькі
землі. Революційний рух охопив всі верстви суспільства. Невдачі на фронті війни з Японією посилили його. У 1905 році почалася революція, яка
супроводжувалася спочатку деякою демократизацією в країні. Але в 1906 році
революційний рух почав спадати та змінився наступом реакції. Внаслідок
революції селяни ніяких поступок з боку уряду не добилися. Царський уряд в
умовах революції 1905–1907 рр. намагався стабілізувати становище в країні
шляхом перебудови земельно-аграрних відносин. На той час у Російській імперії
селянам належало 165 млн дес., в Україні – 91 млн. дес. надільної і 5,4 млн дес.
приватної землі. Поміщики володіли відповідно 53 млн дес.
і 10,9 млн дес. Тому уряд вирішив розв’язати
аграрне питання, зберігаючи поміщицьке землеволодіння, конфіскація якого, на
погляд П.А. Столипіна, не могла радикально змінити становище селян. 1.5.2. Розвиток капіталізму в сільському
господарстві після революції 1905 року В аграрних
відносинах Російської імперії класові суперечності особливо загострилися в
кінці ХІХ – на початку Щоб якось
існувати, бідняки змушені були за високу плату орендувати землю у поміщиків.
У 1906–1916 рр. витрати селян на
орендування і купівлю землі становили понад 700 млн крб золотом. Великою була
заборгованість селян, які намагалися купити землю у поміщиків через
селянський Поземельний банк. У 1916 році селяни заборгували цьому банкові
1398 млн крб, а щорічні платежі становили 215 млн крб. Бідняки, що не могли
сплатити гроші, втрачали землю і вкрай розорялися. У царській Росії 30%
селянських господарств не мали робочої худоби, у 34% не було реманенту, а 15%
зовсім не мали посівів. Ці селяни не могли вести свого господарства і змушені
були йти в найми, на заробітки в південні райони України, на Північний
Кавказ. Злиденне становище більшості селян історично було зумовлене
особливостями земельного устрою після скасування кріпосного права. У цей період у
земельних відносинах і далі зберігалися великі залишки кріпосництва у вигляді
поміщицького землеволодіння, відробітків на поміщиків, тяжких викупних
платежів. В шести українських губерніях того часу в селян відрізали на
користь поміщиків понад 985 тис. десятин. За надільну землю селян змусили
заплатити поміщикам понад 500 млн крб, що більш як у 3–4 рази перевищувало продажну ціну землі. Численні пережитки
кріпосництва гальмували розвиток продуктивних сил. У 1905 р. в Україні
близько 11 млн десятин землі належало дворянам, в той час як близько 3 млн
селянських дворів володіли 20 млн
десятин надільної землі. Перед Жовтневою
революцією в Україні (в межах УРСР до 17.09.1939 року, включаючи Крим та
області) було 36 млн га сільськогосподарських земель. З них 15 млн га
(41,7%) належало поміщикам, царській сім'ї та монастирям, 21 млн га (58,3%) – селянам. Серед селян бідняків було
60,3%, середняків – 24,2%,
куркулів – 15,5%. Куркулям
належало 8 млн га землі (22,2%), біднякам і середнякам – 13 млн га (36,1%). На одне
поміщицьке господарство припадало 1740 десятин землі, бідняцько-середняцьке
– 4 десятини. Окремі магнати
володіли маєтками в 100–150 тис.
десятин. Поряд з цим майже 7 з 10 селянських господарств зовсім не мали
посівів або засівалиа до 1 десятини, а 5
господарств бідняків не мали робочої худоби і реманенту. Маса бідноти змушена
була йти на заробітки. В Україні щороку йшло на сільськогосподарські роботи
близько 1,5 млн бідняків. Багато селян переселялося в Сибір і Казахстан. Але,
не організувавши там свого господарства, вони поверталися назад розорені та
зубожілі (в 1911 році – від 41 до 51%). Умови утворення
селянської земельної власності: 1. Колишні поміщицькі селяни одержали свої наділи в тих
межах, в яких вони користувались землею у кріпосну епоху. При цьому землі
селян і землі поміщиків в основному знаходились у більш або менш складному
черезсмужжі. Проживали вони, як правило, поряд і господарство велось працею
поміщика і селянина; в кожному полі розміщувались ділянки або смуги як
поміщицькі, так і селянські; пасовища були загальними. Селянські ділянки
ріллі мали найрізноманітніші контури, які легко змінювались у кріпосну епоху.
Після звільнення від кріпосного права ці контури були закріплені як юридична межа нової селянської земельної власності. Разом з тим,
межі селянських і поміщицьких земель не були закріплені в натурі межовими
знаками і не мали точного геометричного опису. Частина новонаділених
земель часто переходила з рук в руки, і нові власники, не пов'язані з
селянами старими історичними зв'язками, виявлялися, як правило, противниками.
Часто вони самі відчували незручність від розкиданості ділянок,
невизначеності границь і дрібних сусідських спорів. Таким чином, у земельних
відносинах між селянами і новими власниками землі реформа 1861 р. так і
залишилась незакінченою.
3. При земельному устрої державних селян досить часто для
цілих груп сімей, які проживали на одній і тій самій державній дачі,
відводився наділ по одному загальному запису володільця, причому ці сім'ї
стосовно до відведеного їм наділу складали одне земельне товариство. Фактично
у таких випадках орні землі було поділено на ділянки, але розміщені в різних
місцях. Інші угіддя перебували у загальному володінні, причому користування
ними здійснювалось на різних умовах. Як правило, земельні відносини таких
складних товариств були вкрай запущеними, невизначеними і приводили до
безкінечних непорозумінь, захоплення загальних земель.
Земельні
території, які залишились у руках поміщиків, після відведення наділів стали
швидко переходити з рук в руки, при цьому часто дробилися, немало таких
земель відійшло селянам. Місцями за межами границь наділів утворювались
приватні володіння, які теж були зацікавлені у землевпорядних діях. Нарешті,
були групи селян, котрі одержали малі наділи або зовсім не одержали. Таким
чином, вільне селянське господарство в багатьох випадках відчувало потребу в
землі з самого початку нового періоду життя. Переважно до земельного наділу
селян не ввійшли ліси, які, крім палива і лісу на будівництво, слугували
загальними вигонами для панської та селянської худоби. Це були проблеми,
через які питання про селянське малоземелля стало актуальним і вимагало
постійної уваги суспільства і уряду та особливих заходів. Тому у 1906 році
Комітет по землевпорядних справах видав землевпорядним комісіям наказ, який
переміщав центр ваги їхньої діяльності на землевпорядні роботи. Цим наказом,
а також низкою наступних урядових розпоряджень, було встановлено систему
землевпорядних робіт, які впроваджувалися в життя протягом 1907–1912 років. 1.5.3. Столипінська аграрна реформа
У 1905 році Міністерство землеробства і державного майна було перетворене
у Головне Управління землеустрою і землеробства і на перший план було
висунуто завдання щодо реформування земельних відносин і землеустрою як
необхідної передумови всієї агрономічної роботи на користь землеробства. Поворотним пунктом реформування земельних відносин у новому руслі слід
вважати 4 березня 1906 року, коли видано Указ про організацію землеустрою і
утворення Комітету по землевпорядних справах, а також губернських і повітових
землевпорядних комісій. Серед політичних діячів Росії відзначався П.А. Столипін. Це була
талановита людина, яка обіймала посади губернатора Гродненської, а потім Саратовської губерніїй
досконало вивчила проблеми розвитку сільського господарства в різних за
природними та економічними умовами регіонах Російської імперії. Він розумів,
що сільськогосподарський потенціал Росії може вивести імперію на перші позиції в Європі. В той же час він
був запеклим російським націоналістом, монархістом, вважав, що Росія мусить
керувати всіма слов'янськими народами, а інородці
на території імперії мусять прийняти російську мову та культуру, згодом
перетворитися на росіян. У 1906 році Столипін став прем'єр-міністром –
почався період реакції в політичному
житті та земельна реформа на селі, яка мала на меті ліквідацію общини, що заважала розвитку сільського господарства, та утворення численного класу господарів-селян, які
одержували значну частину земель поміщиків. Шлях, на який хотів
повернути селянство Столипін, називають фермерським. Столипін говорив:
«Дійсний прогрес землеробства може здійснюватись
тільки в умовах особистої земельної власності, яка розвиває у власника
свідомість як прав, так і обов’язків… Землероб, який володіє земельною
власністю, захисник порядку і опора суспільного ладу». Головне гальмо у
розвитку сільського господарства Столипін вбачав в общині, до якої були
прикріплені селяни і контроль якої тяжів над ними. Селянин не міг покинути
її, не міг продати землю, якою користувався, тому що вона належала общині.
Столипін орієнтувався на сильного, заможного селянина, саме таких селян, на
його думку, слід було звільнити від тиску общини, передавши їм землю у
власність. Законодавчо цей процес започаткував Указ «Про доповнення деяких постанов
діючих законів, які стосуються селянського землеволодіння і
землекористування», який цар видав 9 листопада 1906 року. Перша стаття Указу
дозволяла закріплювати у приватну
власність усі ділянки общинної землі, що перебувала у користуванні селян.
Закріпивши надільну землю в приватну , господар мав право вимагати об’єднання його земельних ділянок в
одну. Право власності на земельний наділ закріплювалося не за селянським
двором, а за його домохазяїном, який визнавався також власником майна двору. У травні 1909 р. Дума схвалила земельний Указ, а 14 червня 1910 р. після
його затвердження Державною Радою і царем, він набрав чинності закону. В
економічному плані це був закон ліберальний, прогресивний. Він сприяв
розвитку ринкових відносин у сільському господарстві, росту використання
найманої праці, розширенню застосування сільгоспмашин, запровадженню
прогресивних сівозмін. Столипін залишив недоторканими владні прерогативи російського монарха і поміщицьке землеволодіння.
Столипін прагнув вивести країну на новий рівень економічного розвитку. Столипінська аграрна реформа передбачала: 1. Руйнування земельної общини і закріплення землі в особисту приватну
власність. Будь-який домохазяїн мав право вимагати закріплення в приватну
власність земельної ділянки, що знаходилася у його користуванні, незалежно
від згоди на це земельного товариства й зведення в єдиний масив (відруб)
належних йому земельних ділянок. 2. Зміну общинної форми землеволодіння на подвірну, у вигляді хуторів і відрубів. 3. Надання кредитної допомоги селянам через Селянський поземельний банк. 4. Переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу,
Середньої Азії. У тих випадках, коли вимога про виділення не збігалася із загальним
переділом, затвердженим повітовим з’їздом, землевласнику надавалось право
одержати гроші замість ділянки землі, яка йому відводилась в натурі. При
недосягненні згоди між бажаючими виділитись і общиною відносно вартості
земельної ділянки сума встановлювалась волосним судом за особливою оцінкою.
Якщо селянин не погоджувався із судом, то все залишалось по-старому. Указом від 9 листопада надавалось таке саме право на виділення
громадського наділу на відрубні ділянки і подвірникам
за згодою 2/3 домогосподарів. Затвердження
примусових наділів і вирішення спорів, які виникали при землеустрої, було
покладено на селянські організації. На шляху Столипіна виникло багато перешкод.
Перш за все, невирішеною залишалася проблема фінансування реформи. Під
кредити розроблялася сума в 500 млн крб. Однак Міністерство фінансів
відхилило пропозицію погасити таку суму шляхом випуску облігацій. Ще одна проблема виникла в зв’язку з державним регулюванням
реформи. Уряд всіляко підтримував поміщицькі господарства, усував їх
імовірних конкурентів в особі заможного селянства. У 1908 р. селянам було
заборонено скуповувати більше 6 ділянок землі. Таким чином, штучно
стримувався об’єктивний процес перерозподілу землі. Це була реальна суперечність у політиці
Столипіна.
Всі селянські господарства
переводилися на подвірну ділянкову
форму господарювання: одержували землю
або на хуторі – це господарство, яке має одну ділянку землі, на якій
розташована його садиба, або на відрубі
– це господарство, в якого садиба розташована в населеному пункті, а
землі його утворюють іншу ділянку. 1911 р. був прийнятий закон про
землеустрій, згідно з яким наділи автоматично переходили у спадково-подвірне
володіння. Ця політика була вельми розумною у відношенні до заможних селян, вона
допомагала їм, але в цілому вона не вирішила аграрне питання (селяни-бідняки не могли купити
землю). Більш того, община для виділення в окреме господарство не завжди надавала наділи, достатні
для ведення ефективної праці, при цьому навіть кредити банку не могли значно покращити справу, тому
Столипін взяв курс на переселення
селянства на вільні державні землі. В Україні цю
реформу сприйняли з радістю, але в деяких регіонах Росії, зокрема козацьких, – не дуже прихильно. Негативно
поставилася до реформи частина великих
землевласників, які зуміли перебудувати своє господарювання, придбати
продуктивну худобу та сільгосптехніку. Не задоволені реформою також були соціалістичні партії, які покладали великі
надії на общину, яка сприяла розвитку колективізму. 1.5.4. Землевпорядкування
як центральна частина реформи Землевпорядкування
ставало основним урядовим рушієм у справі проведення реформи. Столипінський
уряд зробив ставку на розвиток великого кулацького
господарства. Широко організовуються заходи по усуненню черезсмужжя шляхом
утворення хуторів і відрубів. Всі селянські господарства переводились на
подвірну форму землекористування: одержували землю на хуторі – господарство має одну ділянку землі, на якій розташована
його садиба, або на відрубі –
садиба господарства розташована в населеному пункті, а землі його утворюють
іншу ділянку. Види столипінського землевпорядкування: внутріпоселенське,
міжпоселенське, міжволодільне. Для проведення
всіх землевпорядних міроприємств необхідний був
апарат для проведення нової політики уряду. Тому по указу від 4.03.1906 р.
створені в губерніях і уїздах землевпорядні комісії. Основні були уїздні, на які покладалось повністю проведення
землевпорядної політики. Для керівництва
діяльністю землевпорядних комісій був створений головний землевпорядний
комітет. Склад комісії був дворянський. Ось ця дворянсько-класова організація
і повинна була проводити «cелянське
землевпорядкування». Землевпорядні комісії виступали також в якості
судових організацій по вирішенню спорів, пов’язаних із землевпорядкуванням. У 1906 р. Комітет
по землевпорядних справах видав наказ землевпорядним комісіям, який переміщав
центр ваги їхньої діяльності на землевпорядні роботи. Цим наказом, а також
низкою наступних урядових розпоряджень, було встановлено систему
землевпорядних робіт згідно з реформою, які проводились в життя протягом
1907–1912 рр. Проведення
земельної реформи призвело до значного збільшення землевпорядних робіт: на кожну ділянку складали за польовими вимірами план;
межі ділянок закріплювались постійними межовими знаками – стовпами з
насипанням курганів; на кожній ділянці копали колодязь з прісною водою.
Землемірні роботи виконували приватні землеміри під загальним керівництвом
губернського землеміра.
Рис. 1. План общинних наділів у с. Веселий Кут Київської губернії
Уманського повіту, розподілений у 1909 р. на відрубні
польові ділянки. Кількість дворів – 422. Загальна площа – 1401 десятина. Примітка. Кожний двір отримав по одному відрубу.
Заштриховані смуги належали до розподілу двору № 250, якому взамін їх відведено затемнений
відруб. Кінцевою метою
землеустрою було надання кожному землеволодінню такої форми, яка, з одного
боку, остаточно задовольняла б населення, а з другого – якомога більше
сприяла підвищенню продуктивності ґрунту, поліпшувала ведення сільського
господарства. Найбажанішою
формою відрубів визнавалась прямокутна і близька до квадрата. У кожному
випадку утворювані при землеустрої кути по межах відрубів не мали б бути
гостріші 450, а довжина орних ділянок перевищувати ширину в п’ять разів. Відруби
не повинні за можливістю пересікатись дорогами та іншими перешкодами в
обробітку, особливо річками, канавами і ярами. На рис. 1 показано приклад зведення черезсмужних ділянок у відрубні селян с. Веселий Кут
Київської губернії Уманського повіту. Наділені землі – це землі, утворені в результаті державних дій, але
самі вони відрізнялися від земель, придбаних селянами на основі цивільного
права. Наділені землі не
прирівнювалися до звичайної приватної власності й не могли бути предметом
вільного обігу, оскільки підлягали обмеженням,
до яких належали: 1) продаж наділеної землі общиною здійснювався тільки з
дозволу спеціальних органів; 2) відчуження подвірних ділянок дозволялося лише особам
сільського стану; 3) заборонялася застава таких земель; 4) наділені землі звільнялися від накладення на них
приватних стягнень за судовими рішеннями. Для успішного
розвитку реформи землеустрій повинен був охопити всі землі і у разі
розкиданості по території або незручності форми земельних ділянок звести їх в
один масив зручної форми одноосібного володіння. Одночасно суть
землевпорядних робіт повинна була бути зрозуміла сільському населенню. Із
загальної кількості селянських дворів, на яких протягом 6 років був
проведений землеустрій, тільки близько 30% утворились шляхом виділення зі
складу сільських общин. 1.5.5. Землеустрій та переселення селян у період
Столипінської реформи Крім зміни форми землекористування, Столипінська реформа відкрила
для переселення та освоєння великі простори на Далекому Сході (у
Приморському краї), що мали всі умови для ведення продуктивного сільського
господарства. В пошуках нових вільних земель селяни починають переселятись за
Урал. Це переселення посилено стимулювалось урядом, яке вбачало в цьому
розрядку напруженого періоду на селі. Для керівництва проведенням
реформи були запрошені деякі спеціалісти з Данії, де подібна реформа була
проведена з великим успіхом, внаслідок чого там була досягнута надзвичайна
ефективність сільського господарства. Питання про
переселенську політику залишається дискусійним. Безумовно, повністю Столипін
поставленої мети у переселенні не досягнув. Царські власті не спромоглися організувати переселення в таких широких
масштабах, вчасно виділити кошти і придатну для землеробства землю, внаслідок
чого багато селян змушені були повертатися назад. За роки його прем’єрства
(1906–1911 рр.) виїхало за Урал 2 356 тис. осіб, повернулося ж звідти 399
тис. (16,9%). Таким чином, кожна шоста родина не знайшла щастя в Сибіру.
Основна маса від 70 до 80% переселенців за Урал становили вихідці з
українського села, а також з кількох чорноземних губерній Росії. У переважній
більшості це були бідняки, які сподівались в Сибіру вирватись із злиднів. З
України до східних районів Росії за період 1906–1912 роки переселилося
близько 1 млн осіб, з них більше як 1/3 становили вихідці з малоземельних
Полтавської та Чернігівської губерній. У 1914 р. в Сибіру й на Далекому Сході
проживало 2 млн українців. За період з 1906 по 1916 роки за Урал переселилось
3,8 млн селян. Розміщення
переселенців в Сибіру проводилось як на землях вже зайнятих місцевим
населенням, так і на вільних. Тому способи землевпорядкування були різні. В
районах, де були старожили, проводилось поземельне впорядкування цих
господарств: їм відводили по 15 десятин на наявну чоловічу душу і по 3 дес. лісу, а землю, що залишилась, відводили новим
переселенцям. В районах, які не зайняті місцевим населенням, після вилучення
земель проводилось наділення переселенців землею, виходячи із вказаної вище
норми на душу. В степових районах Азії організовувались скотарські
господарства вівчарського і конярського напряму. Проте освоєння великих
територій проходило без загального господарського плану, промислове
використання ресурсів ігнорувалось.
1.5.6. Наслідки Столипінської аграрної
політики. Причини її провалу Петро Аркадійович Столипін увійшов у історію як видатний державний діяч,
реформатор, він став до керма уряду в переломний час, коли в правлячих колах проходив перегляд
політичного курсу, що визначався терміном «цезаризм». Цей курс був спробою царизму
укріпити свою соціальну опору, розхитану революцією 1905 р. Столипін мав
трохи іншу точку зору на цю проблему. Він вважав, що зміни в політичному устрої, в державі – не
головне, і не є умовою економічних реформ. Звідси випливало наступне
протиріччя: програма реформ була розрахована на буржуазно-демократичний
розвиток, вони за своєю суттю буржуазно-демократичні (наприклад у питаннях, які стосуються
земських органів влади), але Столипін щиро розраховував здійснити їх в рамках старої, регресивної для
якісно нового рівня капіталістичних відносин політичної системи. Сам Столипін
був прихильником монархії. Столипін, будучи поміщиком, одним із лідерів
губернського дворянства, знав і розумів інтереси поміщиків, тому для нього
аграрне питання не було незрозумілим. Столипінська аграрна реформа
прискорила перехід українського
села на індустріальну основу. Створилися сприятливі умови для розвитку
приватного селянського землеволодіння. Реформа стимулювала розвиток
агрономічних заходів, піднесення агрокультури. В 1909–1913 рр. продуктивність
сільського господарства зросла в півтора разу. Організовувались прокатні
технічні станції. Для малоземельних селян створювалися товариства з оренди
землі та колективного ведення рільництва. Найвищі врожаї були на
Правобережжі, а найнижчі – в Степовій Україні. Вороги реформи
проводили навіть замахи на життя Столипіна (скалічили вибухом його дочку).
Життя Столипіна закінчилося трагічно в 1911 році – його було вбито в
Київському оперному театрі. Убивця його Богров, за національністю єврей, був одночасно
революціонером та співробітником жандармерії, яка підтримувала
реакціонерів-поміщиків. Зі смертю Столипіна реформа, ним започаткована,
поступово припинилася, а в 1914 році почалася перша світова війна. Столипінська аграрна реформа не ліквідувала поміщицьку власність на
землю, головним її результатом було зміцнення прошарку сільської буржуазії, посилення соціальної
диференціації селянства. Столипінська реформа передбачала дальше посилення заможного селянства
шляхом насадження приватної селянської земельної власності, утворення великих
фермерських господарств в умовах відпливу бідноти з села і масових переселень на окраїни Росії. В результаті столипінської реформи значно поглибився процес диференціації
селянства. Політика насадження фермерських господарств і
переселення селян не послабила соціальні протиріччя на селі, а
навпаки, ще більше їх загострила. Економісти вважають, що результати були дуже далекі від потрібних, реформування
аграрних відносин, наділення селянства правом приватної власності на землю вдалося лише
частково, при цьому збереглося антагоністичне протиріччя міх
селянством і панством; відлучення селян від общини вдалося в незначній мірі
(приблизно 10% селян відділилося в хутори); а переселення селянства на
окраїни в якійсь степені вдалося. Приблизно за десять років тільки 2,5 млн селянських господарств вдалося
вивести з-під опіки общини. Рух за припинення «мирського» правління на селі досягнув найвищої точки
між 1908–1909 рр. (приблизно півмільйона запитів щорічно). Однак згодом цей рух поступово занепав.
Випадки повного розпуску общини в цілому були рідкими (приблизно 130 тис). «Вільні» селянські
землеволодіння складали лише 15% загальної площі, що оброблювалася. Майже половині
працюючих на цих землях селян (1,2 млн) дісталися хутори, закріплені за ними постійно, у власність. Діяльність Селянського банку теж не дала бажаних результатів. Всього за
1906–1915 рр. банк придбав для продажу селянам 4614 тис. десятин землі, підняв ціни з 105 руб. (1907 р.)
до 136 руб. (1914 р.) за десятину землі. Високі ціни і великі платежі, що накладалися
банком на заємників, вели до розорення маси
хуторян. Все це підривало довіру селянства до банку, і число користувачів
кредитами пішло вниз. Хоча існували і позитивні наслідки. Так, з 1905 по 1913 рр. об'єм
щорічних закупівель сільгосптехніки виріс у 2–3 рази. Виробництво зернових у
державі в 1913 р. перевищувало на третину об'єм виробництва зернових у США,
Канаді, Аргентині взятих разом. Експорт зерна досяг у 1912 р. 15 млн т, в
Англію олії вивозилося на суму, вдвічі більшу, ніж вартість всього щорічного
видобутку золота в Сибіру. Надлишок хліба в 1916 р. складав 1 млрд пудів. Це дуже
обнадійливі результати, але головне завдання – зробити Російську Імперію
країною фермерів – вирішити не вдалося. Більшість
селян продовжували жити в общині, і це все зіграло рокову роль в розвитку подій
1917 року. В цілому підсумки
реформи виявилися різними для Росії та України. До 1915 р. по всій Росії
закріпили землю у приватну власність 22% общинників. Досягти масової хуторизації
не дозволив опір селян. В Україні цей
процес йшов швидше. За 1907–1911 рр. тут виділились на хутори і відруби 226,5 тис.
селянських дворів (14%), які мали 1800 тис. десятин землі. У Південних
губерніях, де переважало общинне землеволодіння, двори, виділені з общин,
становили 34%, вийшли з общини на Правобережжі 51% господарств, на Лівобережжі
– 14%. Значний процент
виходу селян з общини на Україні пояснюється тим, що тут общинне
землекористування не мало таких давніх традицій, як у центральних губерніях
Росії. Тут на зміну общині прийшло подвірне землекористування, у багатьох
місцевостях спостерігалося «змертвіння» общини. Ось чому на Півдні України після прийняття
Столипінських законів юридично оформилося те, що вже давно було дійсністю. За
1907–1911 рр. 84 тис. українських
селян продали свої наділи, це були бідні селяни, які не могли вдержати
виділені наділи. Рух переселенців
на Далекий Схід становив: 1906 р. – 217 тис. осіб, 1907 р. – 577 тис. осіб, 1908 р. – 759 тис. осіб, 1909 р. – 707 тис. осіб, 1910 р. – 353 тис. осіб. Збільшення чисельності
населення Росії за десятиріччя: 1892-1902
роки – 18,6 млн (15,4%), 1902-1912 роки – 31,7 млн (27,7%). Ріст виробництва за 10 років становив:
зернових – 22,5%, Переселенська політика наглядно продемонструвала методи і підсумки всієї
реформи. Переселенці віддавали перевагу вже обжитим місцям, таким як Урал, Західна Сибір, ніж
займатися освоєнням безлюдних лісних зон. Між 1907–1914 рр. 3,5 млн осіб виїхали в Сибір, десь приблизно 1млн повернулись назад у центральні
райони держави, але вже без грошей і надій, бо колишнє господарство було продане. Одним
словом, реформа не вдалася. Вона не досягнула ні економічних, ні політичних
цілей, які перед нею ставилися. Отже, процес
капіталізації сільського господарства відбувався в Україні набагато швидше,
ніж в інших районах, незважаючи на те, що земля коштувала дорого. Питання для самоконтролю 1.Реформування земельних
відносин і землеустрою в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. 2. Розвиток капіталізму в сільському господарстві після
революції 1905 року. 3. Умови утворення селянської земельної власності. 4. Зміст аграрної реформи Столипіна. 5. Основні положення
Столипінської аграрної реформи. 6. Особливості подвірної
форми землекористування селянських господарств. 7. Формування керівних органів
для проведення землевпорядних заходів. 8. Зміст землевпорядних
робіт в період Столипінської реформи. 9. Переселення селян і землевпорядкування
на Далекому Сході. 10.Наслідки реформи
Столипіна. |
|||
