ІСТОРІЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН Електронний посібник
Головна Анотація Теоретичні відомості Глосарій Список використанних джерел Додатки Питання для заліку Висновки Укладачі	ТЕОРЕТИЧНІ ТА НАУКОВІ ОСНОВИ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН
	1.4. Земельні відносини і землевпорядкування за капіталізму. 1.4.1.Розвиток капіталістичних відносин та руйнування кріпацтва. 1.4.2.Основні положення селянської реформи 1861 року. 1.4.3.Уставні грамоти, їх зміст. 1.4.4.Землевпорядні роботи в період реформи. Поземельне впорядкування. 1.4.5. Особливості регіональних аграрних перетворень. 1.4.6. Наслідки реформи. 1.4.1. Розвиток капіталістичних відносин та руйнування кріпацтва Політичний і економічний розвиток йшов дуже повільно. Виробничі сили були сковані розвитком феодальних виробничих відносин. Сільське господарство розвивалось слабо, так як кріпосні селяни не були зацікавлені в результатах праці, були відсутні готівкові капітали, які необхідні для розширення виробництва, відставала агрокультура. Посилювалась експлуатація селянства, що викликало багаточисельні селянські повстання. Особливо загострилось аграрне питання після війни 1812 року. Економічний розвиток України в першій половині XIX ст. характеризувався розпадом феодально-кріпосницької системи. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку. У першій половині XIX ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. В українських землях, що належали Російській імперії, воно становило майже 75% усієї землі. Незважаючи на таку значну концентрацію земельних угідь в руках поміщиків, їхні господарства занепадали. Для задоволення своїх потреб у грошах, які весь час зростали, поміщики посилювали панщину та скорочували селянські наділи, що призводило до розорення селянства і деградації поміщицьких господарств. Прогресуючий їх занепад виявився у зростанні заборгованості поміщиків державі, що становила у першій половині XIX ст. понад 83 млн крб. Тому наприкінці 50-х років поміщиками було оформлено під заставу майже кожен четвертий маєток в Україні. Процес розорення охопив не лише середні й дрібні поміщицькі господарства, а й латифундії земельних магнатів, у тому числі нащадків козацької старшини. Так, полтавський поміщик С. Кочубей заборгував кредитним установам майже 1 млн крб. Значну частину свого майна розпродала родина О. Розумовського – сина останнього українського гетьмана. Основними групами селянства в той період були поміщицькі (кріпосні) та державні селяни. За даними 1833 р., кількість поміщицьких селян становила 2,5 млн осіб, або 63,8% всієї кількості селян Східної України, державних – 1,5 млн, або 36,2%. Поміщицькі селяни переважали у Східній Україні, Правобережжі, а державні – на Лівобережжі та Півдні України. Відробіткова, грошова і натуральна ренти були основними формами експлуатації селян. Незважаючи на те, що закон 1797 р. офіційно встановлював триденну панщину, реально вона досягала 4–6 днів на тиждень. До того ж селяни відробляли й додаткові повинності та сплачували натуральні та грошові оброки. Страждали селяни також і від прогресуючого процесу обезземелення. Поміщики скорочували селянські наділи, розширюючи власну ріллю і пасовища. Важким тягарем на плечі селян лягали державні повинності, насамперед рекрутчина. Погіршувалося їхнє правове становище. Поміщики втручалися у родинне життя підвладних, продавали і міняли їх, розлучаючи членів сімей, могли позбавити майна тощо. Більш незалежним було становище державних селян, які вважалися вільними і сплачували державі феодальну грошову ренту за користування землею. Сільськогосподарське виробництво було малоефективним через рутинний стан техніки та технологічно відсталу традиційну систему землеробства. У середині XIX ст. землю обробляли тими ж знаряддями праці, що й століття тому – плугом, сохою, серпом, косою. Незмінними залишались і системи обробітку землі: класичне трипілля – на Правобережжі, архаїчна перелогова система – на Півдні та комбінація цих двох систем – на Лівобережжі. Прогресуюче обезземелення, руйнація індивідуальних господарств зумовили появу надлишків робочої сили в аграрному секторі. Спробою знайти вихід із скрутного становища були стихійні та організовані переселення селян у Новоросійський край, Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ. У 1838–1852 pp. з Лівобережжя переселилося у ці райони 58,5 тис. осіб. У першій половині XIX ст. почалися суттєві зрушення в аграрному секторі: поступова руйнація натурального господарства та еволюційний перехід господарської діяльності на засади товарності та підприємництва. Характерною рисою аграрних відносин цього періоду була нерівномірність залучення поміщицьких господарств у товарне виробництво. Найбільш інтенсивно буржуазні відносини розвивалися у степовій частині України, де були значні площі землі та найменша кількість кріпаків, що сприяло кращому використанню в поміщицьких господарствах найманої праці. Саме тому ці господарства швидше і легше пристосовувалися до товарно-грошових відносин, ніж дрібні господарства Лівобережжя, де застосовувалася переважно кріпацька праця, що гальмувало розвиток капіталізму. З проникненням капіталізму в сільське господарство поглиблювалась соціальна диференціація українського селянства. Так, у 1836 р. у Лівобережній Україні та Слобожанщині лише 54,3% козацьких родин володіли землею, решта належала до бідноти або мала лише садиби. На Правобережжі 35% селян були неспроможні обробляти свої наділи, 15% не мали ніякого господарства. У районах аграрного перенаселення зростала кількість сільських пауперів (жебраки, позбавлені будь-яких засобів існування), які в пошуку заробітків йшли у степові райони, формуючи ринок робочої сили. З іншого боку, створювалась заможна сільська верхівка, яка, накопичивши певний капітал, вкладала його в промислові підприємства, торгівлю, купувала й орендувала землю. Такі соціальні прошарки виникали насамперед серед державних селян, особливо нащадків колишніх козаків, однак були вони й серед кріпаків. Наприклад, колишні селяни-кріпаки Симиренки та Яхненки започаткували династію українських промисловців-мільйонерів. У 1861 р. їм належало нерухомого майна на суму майже 4 млн крб. Інший мільйонер Артем Терещенко – родоначальник династії відомих цукро-заводчиків – виходець із козацького роду. До середини ХІХ ст. в Росії зароджуються буржуазні відносини. Ліквідовується дворянська монополія на землю, виникають перші сільськогосподарські підприємства капіталістичного типу, які використовували найману працю. У виробництві виникає машинна техніка, збільшилося виробництво товарної сільськогосподарської продукції. У період з 1839 по 1861 роки царським Урядом Росії вживались окремі заходи щодо вирішення селянського питання. Так, уряд створює декілька таємних комітетів для вироблення умов відміни кріпосного права. Завдяки роботі комітетів у цей період було здійснено такі заходи: 1) заборона роздрібного продажу селян на ярмарках (1841 р.); 2) заборона безземельним дворянам купувати кріпосних селян (1843 р.); 3) обмеження переведення землеробських кріпосних селян у дворові (1844 р.); 4) надання селянам права викупитися при продажу землеволодіння з публічного торгу (1847 р.); 5) надання селянам права на придбання власності на своє ім’я (1848 р.). У 1856 році створено губернські комітети з підготовки умов відміни кріпосного права. 1.4.2. Основні положення селянської реформи 1861 року Кінець зими 1861 року став для селян знаменним як момент, що докорінно змінив їхню долю. Маніфест Олександра ІІ про скасування кріпацтва протягом усього березня зачитували у церквах по всій Імперії в присутності поліцейських чинів та духовенства. І часто в народі, коли йшлося про якусь подію, то час визначали цим моментом – до чи після, а Олександр ІІ в народі отримав ім’я – Визволитель. Реформа 1861 року внесла вагомий вклад у розвиток земельних відносин. Основні засади селянської реформи були викладені у «Маніфесті про звільнення», який затвердила Державна Рада 19 лютого 1861 року та у «Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності». Дані документи вирішували такі важливі питання: Ø ліквідація особистої залежності селян від землевласників і надання їм прав вільних громадян; Ø наділення селян землею і визначення повинностей за неї; Ø викуп селянських наділів. Згідно з цими документами було скасовано кріпацтво. Селяни і челядь ставали вільними. Головний зміст реформи полягає в тому, що селяни звільнились від кріпосної залежності, але право власності на землю залишалось за поміщиком. Надання землі колишнім кріпосним селянам вирішувалось шляхом наділення їх землею за викуп. Вся земля, яка раніше знаходилась у користуванні і поміщиків, і селян визнавалась повною власністю поміщика, а селяни могли нею користуватись тільки за умови виконання повинностей на користь поміщика. Селянам надавали у постійне користування садибу разом із присадибною ділянкою і, крім того, – польовий наділ для забезпечення їхнього побуту та виконання зобов'язань перед урядом і поміщиком. Користування поміщицькою землею, тобто польовими наділами, зобов'язувало «вільних» селян відбувати панщину й платити оброк. Більше того, протягом дев'яти років після звільнення селянин не мав права відмовитися від польового наділу, оскільки це позбавило б поміщика не тільки робочої сили, але й доходу. Отже, від великої (кріпосної) залежності селянин потрапив у меншу (мирову, общинну). Фактично, як і раніше, він залишався безправним. Усе залежало від рішення миру: потрібний був його дозвіл навіть на одержання паспорта, а тим більше – на вихід із громади. Селянинові надавалось обов'язкове право викупу садиби. Що стосується викупу польового наділу, то він повністю залежав від доброї волі поміщика й здійснювався не окремим селянином, а всім миром. У разі викупу польових наділів селяни переходили в розряд селян-власників, а ті, що не перейшли на викуп, вважалися тимчасово зобов'язаними і чекали, коли поміщик виявить бажання перевести їх на викуп. Основні положення селянської реформи: 1. Кріпосне право на селян скасовується назавжди і їм надається особисте і майнове право сільських жителів. 2. Усі землі, що перебували як у користуванні поміщика, так і селянина, визнаються власністю поміщика. 3. Поміщики надають у користування селянам їхню садибу і певний польовий наділ та інші угіддя на підставі правил місцевих положень. 4. Селянин зобов’язаний відбувати поміщицьку повинність у вигляді оброку і панщини. 5. Селянину надається право викупу його садиби, а польовий наділ за згодою поміщика. Розпорядження землями, які виділялись селянам, покладалось на селянські общини. Надільні землі могли переходити у власність селян за умови виплати викупних платежів, розміри яких призначались в 1,5 рази вищі продажної ціни землі. Протягом 20 років селяни сплачували викуп за землю. Важливу роль у перерозподілі земельної власності в період селянської реформи відіграло визначення землі товаром. Наділені землі ставали власністю селян тільки після викупу. Селяни сплачували позичку державі протягом 49 років, 80% вартості землі поміщикам компенсувала держава – частково грошима, частково цінними паперами з доходом 6% річних. Якщо селяни брали на викуп неповний наділ, то держава сплачувала 75% загальної викупної суми. Решту 20–25% викупної суми селяни платили безпосередньо поміщику. Отже, поміщик щорічно мав у банку проценти з викупної суми, які дорівнювали прибутку, що він отримував від селянина до реформи. Селяни сплачували за паї за цінами 1861 року, але в 1906 ці виплати були скасовані, а вартість землі на той час зросла майже в десять разів. Розмір викупної суми визначали не ринковою вартістю землі (ринку землі, як на той час, практично не існувало), а сумою капіталізованого оброку, що сплачував селянин на користь поміщика, виходячи з 6 % річних (так само, як це часто практикується і зараз у багатьох країнах, для визначення вартості землі застосовувалася формула обрахування капіталізованого доходу за сто років). Якщо за користування садибною землею селяни платили за кожну десятину 5,1 крб оброку, то при капіталізації цієї суми з 6 % вони мали заплатити (5,1 х 100:6) = 85 крб. Отримана селянами земля за цінами 1857–1861 рр. коштувала 128 млн крб, викупна сума становила 166,8 млн крб, а селяни, за рахунок капіталізації, мали сплатити 503 млн крб. Проте до скасування платежів з 1 січня 1907 р. селяни сплатили 382 млн крб. Отже, землевласники зберегли не лише землю, а й той прибуток, що вони отримували до реформи. Таким чином, до столипінської аграрної реформи правом власності на землю були наділені майже виключно одні поміщики. Після відміни кріпосного права створюються більш широкі можливості розвитку капіталістичних земельних відносин. Здійснювався перехід поміщицького господарства від панщинського до капіталістичного, яке базується на найманій праці. 1.4.3. Уставні грамоти, їх зміст Для точного визначення взаємних відносин між кожним поміщиком і подвірними селянами на його землі було складено уставні грамоти протягом двох років з часу прийняття акта звільнення селян. Отже, уставні грамоти – це угоди про викуп землі, які регламентували стосунки між поміщиками і селянами до переходу на викуп. Уставні грамоти містили дані про площі наданих земель і про повинності за користування ділянками на користь поміщика. Селяни, котрі були в певних обов’язкових стосунках з поміщиками, називались тимчасово зобов’язаними. Одержавши за уставною грамотою садибу і польовий наділ селяни змушені були платити оброк або відробляти панщину. Їх розміри у різних місцевостях були не однакові. На Лівобережній і Правобережній Україні сума оброку за десятину становила 5 крб, польового наділу – від 1,4 до 2,8 крб. За кожну десятину польового наділу селянин мусив щороку відробляти від 12 до 29 днів панщини. Отже, поміщики могли користуватися дармовою працею колишніх кріпаків. Селянам надавалась можливість викуповувати одержану ними в наділ землю, після чого вони могли переходити в розряд селян-власників. Селяни-власники припиняли виконувати повинності на користь поміщика. Селянам надавались землі гіршої якості. Для полегшення операції викупу наділів уряд ввів відповідну кредитну операцію, встановлену першою частиною загального положення про селян, положення про викуп. Перше з місцевих положень носило назву «Місцеве положення про поземельний устрій селян, двори яких утворились на поміщицьких землях у губерніях». Це положення розповсюджувалось на частині Харківської і в Херсонській губерніях. Розміри наділів коливались від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу для Південної України, а для Харківської та Чернігівської губерній – 2,7 до 4,5 десятин. Селяни наділялись за нормами вказаного наділу залежно від того, скільки земель залишалось у поміщика. У його володінні повинна була обов’язково залишатись половина всіх належних йому земель. Ліс до складу угідь не включався. Друге місцеве положення (малоросійське) розповсюджувалось на Чернігівську, Полтавську і частину Харківської губерній. Для визначення розмірів душового селянського наділу кожна губернія ділилася на місцевості: Чернігівська на три; Полтавська на дві і Харківська на чотири. До кожної місцевості законом було визначено максимальний розмір душового наділу від 2,75 до 4,50 десятин і, крім того, максимальний розмір ділянки орних земель на одну сім’ю від 4 до 7 десятин. Мінімальний розмір на душу становив половину максимального. 1.4.4. Землевпорядні роботи в період реформи. Поземельне впорядкування Проведення земельної реформи вимагало виконання значної кількості землемірних робіт – складання планів поміщицьких і общинних земель. Виконували їх в основному приватні землеміри, вихованці утворених землемірних училищ, а керували губернські землеміри, яких готував Московський межовий інститут. Поземельне впорядкування селянських господарств включало: 1) визначення розміру земельного наділу; 2) встановлення повинностей з цього наділу; 3) складання уставних грамот; 4) визначення розмірів викупних платежів; 5) відведення земельних наділів в натурі; 6) розгортання і відмежування селянських земель від поміщицьких . Процес наділення землею селянських дворів складався з таких етапів: ü початкове відведення наділів; ü зведення поміщицьких і селянських угідь до одних місць ü формальне відмежування наділів. Перший етап було завершено, як і передбачалося положенням, у дворічний строк, а саме, до 1863 р. Відведення здійснювалося на місцевості за вказівками поміщика і селян, причому межі в натурі не закріплювались. Після закінчення дворічного строку, протягом 6 років поміщик міг вимагати обов’язкового зведення загальних і черезсмужних своїх угідь. З цією метою складався проект зведення, який розглядався мировим посередником разом із землеміром і затверджувався губернським відділом по селянських справах. Після затвердження проект переносився в натуру. Було видано положення про викуп селянами їхніх садиб і сприяння уряду в придбанні ними у власність польових угідь. Уряд видавав поміщику відсотковими паперами суму вартості земель, які викупляли селяни, і накладав на селян викупні платежі відповідно до погашення сплаченого поміщику капіталу і відсотків з нього. Викуп спочатку був добровільний, за згодою поміщика і селянина, а з 1882 року став обов’язковим. З 1.01.1883 р. тимчасово зобов’язані селяни перейшли в розряд селян-власників. У 1863 році видані правила про припинення обов’язкових відносин селян до поміщиків і селянські землеволодіння було переведено на викуп. При цьому уставні грамоти повинні були обмінюватись на викупні акти, в яких вказувалась кількість землі селянської садиби. За викупними актами здійснювалось відмежування селянських наділів. Його проводив землемір. На кожний наділ складався план. При подвірних наділах кожний окремий селянський двір одержував у постійне успадковуване користування певні ділянки угідь роздільного користування і незмінну частку в угіддях, які було залишено в загальному користуванні села. Українські селяни віддавали перевагу подвірній системі. Росіяни визнавали общинну форму землекористування. Община одержувала від поміщика землю, встановлювала обов’язкову сівозміну, обчислювала площу землі на кожного члена сім’ї, керували справами общини обрані уповноважені. При общинних наділах тільки садиба давалась у постійне користування окремим дворам, а всі інші угіддя відводились усьому селу як суспільне надбання. Общинний наділ відводився за одним планом. Вихід селянина з общини був обмежений. Найбільше підтримували общинний порядок козаки – донські, оренбурзькі, сибірські. Для полегшення селянами купівлі землі у 1882 р. засновується Селянський Поземельний Банк. 03.11.1905 року уряд прийняв Указ про розширення діяльності Селянського Банку щодо купівлі земель для перепродажу їх селянам на пільгових умовах, що сприяло розширенню селянського землеволодіння. Після реформи 1861 року створилося велике черезсмужжя в розміщенні поміщицьких і селянських земель, що було гальмом для переходу до капіталістичної системи господарства. Тому виникла необхідність у розмежуванні приватновласницьких і селянських земель, в ході якого потрібно було усунути черезсмужжя, звести землі окремих землевласників до єдиного місця (в єдиний масив); надати крупним власникам землі можливість вести самостійні сівозміни, незалежно від сусідів. Перехід до капіталістичної організації виробництва вимагав від власників землі більш раціонального внутрігосподарського землевпорядкування господарств. В ході землевпорядкування великих маєтків їх територія розбивалась на окремі господарські одиниці, всередині яких вводились сівозміни, нарізались поля. Польові виміри виконувалися спочатку астролябіями (згодом теодолітами) та мірними ланцюгами, згодом стрічками. Орієнтування планів відбувалося за магнітними румбами; на планах виписували румби ліній по межах та їх довжини в сажнях і наносили головні елементи ситуації (населені пункти і головні шляхи), а також описували суміжних землекористувачів. Масштаб планів був різний (1:8400–1:4200), вони були юридичним документом, підтверджуючим власність на землю. Землемірні роботи оплачувалися власниками землі. 1.4.5. Особливості регіональних аграрних реформ У розвиткові аграрних відносин в окремих районах України спостерігалися деякі відмінності, що зумовлювались особливостями історико-економічних умов. У сільському господарстві Півдня України, де були порівняно слабо розвинуті феодальні відносини, капіталізм розвивався «американським шляхом». У Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях дворяни майже ^2/3 «своїх» земель продали капіталістичним підприємцям і куркулям, яких було тут більше, ніж в інших районах України. На цих землях вони організували велике товарне зернове господарство, що базувалось на експлуатації не тільки місцевої бідноти, а й величезної маси сільськогосподарських робітників з інших місцевостей. Запровадження машин (особливо збиральних) призводило частково до витіснення ручної праці, до зменшення заробітків бідноти й посилення експлуатації їх. На Правобережжі і Лівобережжі у великих поміщицьких маєтках будувалися цукроварні і ґуральні, розширялися посіви цукрових буряків, що вимагало багато найманої робочої сили. В густонаселених місцевостях Київщини, Поділля і Волині збереглося понад 70% (1910 р.) дворянського землеволодіння і водночас було багато малоземельної і безземельної бідноти. Ринкові ціни на землю тут були найвищими, а заробітна плата сільськогосподарських робітників – найнижчою. Якщо, наприклад, у 1910 році середня по Україні ціна за 1 десятину становила 169 крб, то в Подільській губернії вона піднялася до 225 крб. Заробітна плата сільськогосподарських робітників дорівнювала відповідно 14 і 9,8 крб на місяць. Значні феодальні пережитки зберігалися на західноукраїнських землях до возз'єднання з Україною. Тут було 62,8% бідняків, 23,4% середняків і 13,8% куркулів. Близько половини (46,5%) селян не мали робочої худоби, понад 50% – реманенту, понад 15% селянських господарств не мали посівів. На Львівщині на один бідняцько-середняцький двір припадало 2 га, а на одне поміщицьке володіння – 1000 га землі, на колишній Станіславщині відповідно 2,4 і 3000 га. На Буковині 66,3%, а на Закарпатті 70% селянських дворів були безземельні або мали наділи до 2 га. Селяни сплачували численні податки і збори, їхня заборгованість досягала величезних розмірів і нерідко перевищувала річний дохід з 1 га землі в десятки разів. Щороку сотні тисяч людей у пошуках роботи вирушали до Європи або емігрували до Північної Америки, де зазнавали жорстокої експлуатації. Розорене селянство України, як і всієї царської Росії, наполегливо вело боротьбу проти поміщиків. Бурхливі виступи селян сколихнули у 1902 р. Полтавську та Харківську губернії. Особливо масового характеру селянський рух набрав у період першої російської революції 1905–1907 р. 1.4.6. Наслідки реформи Кріпаки становили 42% населення України і після реформи одержали особисту свободу. Це була кріпосницька реформа з буржуазним змістом. Її проводили поміщики в своїх інтересах, зберігаючи економічну залежність селянина від поміщика. Обезземелюючи селян відрізками від їх наділів, реформа перетворила селян на дрібного товаровиробника, який зв’язаний з ринком. Відміна кріпосного права створила сприятливі умови для розвитку капіталізму в усіх галузях народного господарства. Сільське господарство України все більше втягувалося у товарний обіг і поступово перетворювалось на підприємницьке. Ринкові відносини поширювали сферу свого впливу на всі галузі сільського господарства, викликаючи зміни як у формах власності на землю, знаряддях праці, так і у взаємовідносинах різних соціальних груп у процесі виробництва. На Україні поступово скорочується станове землеволодіння і зростає безстанове «приватне». За період з 1877 по 1905 рік поміщики українських губерній продали особам не дворянського стану майже 6 млн десятин землі, що становило більше третини загальної площі дворянського землеволодіння. Продана земля переходила до рук купців, міщан і заможних селян. За земельним переписом 1877 року, з 43 млн десятин земельних володінь на Україні дворянам належало близько 16 млн дес. (37%); казні, церквам, монастирям, купцям – 7 млн дес. (понад 18%); селяни мали 20 млн дес., з яких близько 19 млн надільної і понад 1 млн дес. приватновласницької землі. Наслідком реформи було значне збільшення числа малоземельних селянських господарств. Із загального числа 2,5 млн ревізьких душ колишніх поміщицьких селян на Україні 220 тис. душ було обезземелено повністю, близько 100 тис. одержали наділи до 1дес. на ревізьку душу, понад 1600 тис. – від 1 до 3 дес., 724 тис. – понад 3 дес. Отже, 94% ревізьких душ одержали наділи менше 5 дес., що було недостатньо для ведення господарства. Поміщики зосередили в своїх руках 4567 тис. дес. землі, а колишні кріпаки лише 1693 тис. дес. Поміщики привласнювали собі ліси, луки та водойми, що раніше вважалося громадською власністю. У цілому по Україні землекористування селян в результаті реформи зменшилось. Відрізки становили: у Катеринославській губернії – 199 тис. дес. (понад 37%), у Таврійській – близько 25 тис. (понад 23%), у Херсонській – понад 71 тис. дес. (близько 14%). У Лівобережних губерніях відрізки були ще більшими. Щодо дворових селян, то вони майже повністю були позбавлені змоги одержати польові і навіть присадибні ділянки землі. Питання для самоконтролю 1. Політичний та економічний розвиток країни. 2. Вкажіть групи селян. Види повинностей селян. 3. Аграрні відносини у першій половині ХІХ ст. 4. Заходи Уряду щодо вирішення селянського питання у період з 1839 по 1861 роки. 5. Головний зміст реформи 1861 року. 6. Основні положення селянської реформи 1861 року. 7. Зміст уставних грамот. 8. Процес наділення землею селянських дворів в період реформи 1861 року. 9. Порядок проведення поземельного впорядкування. 10. Відмінності подвірних та общинних наділів. 11. Особливості аграрних перетворень в різних регіонах. 12. Які наслідки селянської реформи 1861 року?
	Попередня тема	На початок	Наступна тема