ІСТОРІЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН Електронний посібник
Головна Анотація Теоретичні відомості Глосарій Список використанних джерел Додатки Питання для заліку Висновки Укладачі	ТЕОРЕТИЧНІ ТА НАУКОВІ ОСНОВИ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН
	1.3. Земельні відносини і землевпорядкування в період існування кріпосного права. 1.3.1.Форми феодального землеволодіння, джерела їх виникнення і процес розвитку. 1. 3. 2. Регулювання земельних відносин. Писцеві описи. 1. 3. 3. Генеральне і спеціальне межування, їх зміст і соціально-економічна направленість. 1.3.4.Земельні реформи Петра І. 1.3.5.Зародження і розвиток земельних відносин в Київській Русі. 1.3.1. Форми феодального землеволодіння, джерела їх виникнення і процес розвитку Формування централізованої російської держави в XVII ст. сприяло посиленню значення земельної власності, яка була істинною основою середньовічного, феодального суспільства. З ростом цінності землі з'являєтеся необхідність у регулюванні землеробства, в більш точному розмежуванні земель. В цей період починають створюватись певні земельні закони. У другій половині XIII–XIV ст. тривало розширення й зміцнення великої феодальної земельної власності – основи феодального ладу. Великі князі роздавали землі боярам за їхню військову службу – до волі господарської (до волі великого князя), «до живота» (до смерті феодала), «вотчину», тобто з правом передачі землі в спадщину. Спираючись на великокнязівську владу, місцеві феодали посилювали своє панування над залежним селянством, яке сплачувало на користь великого князя данину-татарщину (її раніше збирали баскаки), сербщину, відбували різні повинності на користь місцевих феодалів, сплачували оброк (дякло) натурою: хутром, воском, зерном. Розвиток феодальної земельної власності знайшов своє відображення в рості вотчинного землеволодіння. Вотчина – це землеволодіння феодала, яка являє собою ділянку землі, яку її власник міг безперешкодно продати, подарувати, заповісти, передати в спадщину і т.п. тобто володіти на праві повної власності. Існували три види вотчини: спадкові, вислужні, куплені. Право на вотчину куплену підлягало розпорядженню необмежено. Основна частина землевласників складалася з князів, бояр, церкви і монастирів. Князь був володарем усієї державної землі, але фактично розпоряджався лише власним доменом. Землеволодіння бояр, що називалися «селами», за походженням були князівським наданням, успадкованим, купленим. Маєтки бояр зростали за рахунок захоплення общинних і селянських земель. Боярство поділялося на групи: «луччі», «великі», «нарочиті» і малоземельні, дрібні. Економічно сильним було боярство Галицько-Волинського князівства. Існувало умовне землеволодіння, що в Україні називалося «державою». Князівські та боярські вільні слуги отримували його за відбуту службу або за умови служби. Ще одним видом феодального землеволодіння, яке з'явилось пізніше вотчинного, слід вважати маєток, помістя – тимчасове земельне володіння, яке надавалось державою служивим людям на строк служби і на певних умовах. Крім вотчинного і фільваркового (маєткового) землеволодіння у феодальний період мали місце монастирське, церковне, палацове, селянське і спеціальні види землеволодіння. Швидко зростало церковне і монастирське землеволодіння, в основному за рахунок князівських і боярських земель. Значні земельні володіння належали єпископам. На відміну від світського землеволодіння, землі церковних феодалів не ділились і не передавались у спадщину. Це зумовило посилення могутності і багатства церкви. Вона збільшувала свої володіння шляхом купівлі та обміну, а також експропріації общинних земель. Разом з утворенням і ростом феодальної земельної власності на землю відбувалось формування кріпосного класу двома шляхами: 1) шляхом перетворення холопів – селян, які знаходились на положенні рабів, в кріпосне селянство; 2) шляхом закабалення смердів (вільних, економічно самостійних селян, що мали власне господарство, жили на власних землях, котрі передавались у спадок), яке здійснювалось економічним примусом або шляхом прямого насильства. Економічною основою селянського господарства був двір – дим. Розмір індивідуального селянського землекористування дорівнював у середньому одному «плугу», що був одиницею оподаткування і становив близько 15 га землі. 10–15 димів, переважно родичі, об’єднувалися в дворище. Землі дворища складалися з ділянок-димів, що були розкидані у різних місцях і періодично перерозподілялися. Дворища входили до складу громади (сільської общини), на чолі якої стояв отаман. Існували й дрібні господарства і менша одиниця оподаткування – «рало». До початку XVII ст. вільне селянське землеволодіння майже повністю зникає, а з 1649 року в Росії вводиться принцип селянської спадковості. Закріпачуючи селян, поміщики захоплювали їх землі, перетворювали їх у свою власність. Після закріпачення селян землі залишились в общинному користуванні, а права селян по розпорядженню ними ліквідувались. Регулювання землекористування здійснювала община. Рілля і сінокіс розподілялись в індивідуальне користування родин-димів (дворів), пасовища і води використовувались спільно дворищем. Землі общини належали феодалу або державі. За користування землею селяни дворища відбували повинності феодалові та державі. З розвитком товарно-грошових відносин замість старих феодальних дворів починають утворюватися фільварки – багатогалузеві господарства, де використовувалась праця залежних селян, і вироблена ними продукція продавалась на внутрішньому і зовнішньому ринку. Феодали захоплювали селянські землі, за їх рахунок розширювали власні маєтки, збільшували панщину. Селянин не міг піти з маєтку, не посадивши на свій лан іншого селянина. Панщина становила один день на тиждень. Таким чином, у результаті тривалого розвитку феодальних відносин на українських землях відбувалося руйнування селянського землеволодіння й общинного ладу. Посилилась феодальна залежність селян, почався процес їх закріпачення, формування фільваркової системи сільського господарства. Основою сільського господарства було хліборобство, що поділялося на рільництво, городництво і садівництво. Основними знаряддями оранки ґрунту на території України були рало, плуг і соха. 1.3.2. Регулювання земельних відносин. Писцеві описи Ще у Московський період державі належала велика кількість земель. Частина їх віддавалася служилим людям. Ті землі, що передавалися у вигляді нагороди за минулу службу, називались ушанованими (пожалованными) і переходили в спадщину, зливалися з родовими. Але більша частина передавалася служилим людям у вигляду поземельного окладу й мала назву маєток (помістя). За державою залишалося право власності, яке могло бути відібране у службової особи і передано іншому. Поступово, незважаючи на різницю у правовому становищі вотчини і маєтку, протиставлення їх одне одному зменшується і Указом від 23 березня 1714 р. про єдиноспадкування маєтки прирівняли до вотчини. За таких обставин земельна власність вже не зобов’язувала землевласника перед державою знаходитися на її службі. Це поширювалося тільки на дворян. Остаточний розподіл між правом на землю і зобов’язаннями перед державою завершився узаконенням грамоти Петра ІІІ у 1762 і Катерини ІІ у 1785 році. У 1760 році гетьман Розумовський видав універсал, за яким селянам заборонялося переселятися на нові місця і забирати при цьому майно без письмових дозволів своїх панів. Царський уряд зі свого боку у 1783 році підтвердив і узаконив обмеження селянських переходів. Необхідно було вирішувати питання: бути чи не бути земельній власності. В Україні кріпацтво було остаточно юридично оформлено в 1783 році указом Катерини ІІ. Серед селянства держава поступово скорочувала його права на користування тягловими землями («чорносошні» й приватновласницькі селяни), що як наслідок призвело до їхнього закріпачення в інтересах держави або в інтересах приватних осіб стосовно землі, яку вони населяли. Таким чином, селянська власність на рубежі XVIII століття поглинулася на користь казни чи великих землевласників – вотчинників, що закріпачили у себе селян або поміщиків, які одержали від казни землі разом з уже закріпаченими селянами. В цей період для невеликої кількості населення розширюються і закріплюються права власності на землю, а для більшості селян це означало повне усунення від будь-яких прав на землю. Поземельне впорядкування сприяло подальшому закріпаченню селян і проводилось для зміцнення феодального землеволодіння. Цій меті служили писцеві описи, які періодично проводились в Росії, починаючи ще з часів монгольського володіння. Під писцевими описами розуміють систему державних заходів XVI–XVII ст. по відводу служилим людям державної землі на певних умовах (помісне право), в якості гарантії виконання службовими людьми своїх обов'язків перед державою. Писцеві описи проводили писцеві партії, на чолі партій стояв головний писар, який був і техніком, і земельним суддею, і уповноваженим держави по встановленню земельного податку, по визначенню кількості і навіть якості землі. Писцеві книги виконували роль земельного кадастру – це урядові документи, які були підставою для поземельного оподаткування. Землі розрізняли за становою належністю, складом і якістю угідь (добрі, середні, погані). Податковою одиницею була певна площа орної землі. З 1718 року у зв'язку з реформою податкової системи писцеві книги замінено подушними переписами – ревізіями, тому земельний кадастр втратив своє значення на 100 років. Важливим в писцевих книгах була вимога загального обліку і опису земель з метою одержання більш точних відомостей про них, а також ревізія і перевірка земельних прав землевласників і опис земель з метою обкладання їх податками. Техніка писцевих описів – своєрідна окомірна зйомка. Ніяких кутомірних інструментів ще не було. Вимірювання земель проводилось шнурками. В якості опорних пунктів використовувались природні предмети, ями, стовпи, дерева, яри, великі дороги та. ін. Площі, що вимірювались, розбивались на прості геометричні фігури – прямокутники, трикутники, трапеції. Площу ділянки визначали як суму площ даних фігур. Одиницею виміру площі була десятина з двома варіантами довжини сторін: 40 і 60 сажнів, 30 і 80 сажень, 1 сажень = 2,13 м, 1 десятина=1,0925 га, лікоть = 59,6 см, аршин = 71,12 см, вершок = 4,44 см, дюйм = 2,54 см. 1.3.3. Генеральне і спеціальне межування, їх зміст і соціально-економічна направленість Територія України, як в цілому і Росії, стає житницею Європи щодо постачання продуктів сільського господарства, в основному зерна. Разом з тим розширюється і внутрішній ринок. Ріст зовнішнього і розширення внутрішнього ринку позначились на організаційній структурі поміщицького господарства, які проявились: 1) в осілості поміщиків на землі; 2) в посиленні тяги поміщиків до сільськогосподарського підприємництва; 3) у впровадженні вдосконалень у сільське господарство з метою підняття продуктивності і збільшення панських землеволодінь. Розвиток промисловості і сільського господарства гальмувався відсутністю вільної робочої сили. Кріпосне господарство вступило в суперечність з розвитком відносин як у промисловості, так і в сільському господарстві. Між кріпаками і поміщиками точилася боротьба за шляхи та форми подальшого розвитку сільського господарства. Селяни боролися за американський шлях – наділення їх землею, а поміщики – за прусський – збереження поміщицьких господарств. Загострення боротьби на селі примусило царський уряд реформувати кріпосний лад. Починаючи з 1754 року для наведення порядку в землекористуванні, були початі землевпорядні роботи по генеральному межуванні земель, основна мета яких – задоволення інтересів дворянства, зокрема юридичне закріплення права власності на землю, яка знаходилась в їх фактичному володінні і складання планів окремих землекористувань великих землевласників. У Маніфесті від 19 вересня 1765 р. розкрито мету межування: 1) встановлення кількості земель і угідь, як усіх взагалі, так і державних; 2) затвердження постійних власників установленням правильних і безумовних меж землеволодінь. Основні принципи генерального межування полягали у таких положеннях: межування проводиться не за іменем власників землі, а за назвами сіл і урочищ; по генеральних дачах – єдиного володіння або загального володіння декількох осіб; в склад дач могли входити декілька маєтків. Основним принципом генерального межування було проведення меж між земельними дачами за згодою суміжних власників. Усі межі позначались в натурі законно встановленими межовими знаками. На кожну обмежовану дачу землемір складав межові документи (окремий план і межову книгу). План складався шляхом зйомки з розшифруванням складу угідь. Копія плану видавалась власникам дач. В подальшому для розмежування маєтків всередині дач проводилось межування, яке одержало назву спеціальне межування. Проводився поділ між окремими власниками загальних генеральних дач. Це було другою важливою роботою у справі устрою земельної власності. Це межування проводилось за тими самими правилами, що і генеральне – через повітових землемірів за взаємною згодою власників. Що стосується тих дач, щодо яких не могло бути досягнуто згоди, їхні межі встановлювались у судовому порядку за правилами, виданими в 1853 році. Слід відмітити, що в Чернігівській і Полтавській губерніях межування було проведено на підставі особливих положень. Особливість земельних відносин в цих губерніях полягала у дуже дрібному черезсмужжі, на ліквідацію якого і було спрямовано сили межування. При цьому крупним власникам виділяли землі в окремі відрубні ділянки, а дрібним – зводили у смуги по три в кожному полі. У Волинській, Київській і Подільській губерніях суцільне межування проведено не було. Генеральне і спеціальне межування в основному були спрямовані на землевпорядкування поміщицьких земель. Селянські землеволодіння впорядковувалися тільки тоді, коли були розміщені всередині поміщицьких. Винятком були землеволодіння державних селян. До державних селян належала група населення, яка, по-перше, не була в кріпосній залежності і, по-друге, платила в казну оброчний податок. Це, в основному, селяни, які поселилися на державних землях, українські козаки, військові відставники, вільні хлібороби, колоністи та інші. Забезпечення їх землею було різним: на одних припадало до 20 десятин, на інших – півдесятини. Адміністративний устрій державних селян регулювався положенням 1797 р., згідно з яким було утворено селянські волості і встановлено порядок їхнього правління. Починаючи з 1836 р., проводились облік, зйомка державних земель і регулювання селянських наділів. Розміри селянських землеволодінь на державних землях визначались люстраціями, які проводились тут на підставі положення 1839 р. Вони доводились до 15 десятин на душу чоловічого роду з вільних державних земель. Одночасно в окремих губерніях, де виникала така необхідність, проводилось переселення із малоземельних територій у багатоземельні і надання земельних наділів у власність. Крім того, кожному поселенню відводився певний лісний наділ із розрахунку одна десятина на душу. В цілому до 1861 р. було обстежено і знято на план 17,4 млн десятин державних земель, з яких виділено новоствореним селянським землеволодінням близько 964 тис. десятин, зокрема в Харківській губернії – 170 тис, Катеринославській – 351 тис, Херсонській – 345 тис. Для підготовки кадрів землемірів з метою проведення цих робіт у 1779 р. в Москві була відкрита землемірна школа, яка перетворена в 1819 р. в землемірне училище, а в 1835 р. – в Межовий інститут. Генеральне межування тривало майже 100 років, спеціальне межування проводилось практично до 1913 року і на всіх етапах сприяло подальшому розвитку капіталістичних земельних відносин. Вони створювали кращі умови для ведення поміщицького господарства і підвищення вартості маєтків, сприяло розвитку товарних відносин в сільському господарстві. 1.3.4. Земельні реформи Петра І Петро І провів реформи з удосконалювання управління економікою. Коло управлінських дій Петра І дуже широке – від зміни літочислення до створення нового державного управлінського апарату. Можна виділити такі перетворення: розвиток великої промисловості і державна підтримка ремісницьких виробництв; сприяння розвитку сільського господарства; зміцнення фінансової системи; активізація розвитку зовнішньої і внутрішньої торгівлі. До значних землемірних заходів петровської епохи слід віднести складання карти і планів Росії і як результат цієї роботи видання першого в Росії атласу карт всіх земель. На початку XVIIІ ст. фільваркова (маєткова) система землеволодіння була ліквідована. Петро І провів переобладнання російських маєткових (помісних) військ в регулярну армію і ліквідував обов'язкову державну службу дворян і тим самим ліквідував юридичну основу маєткового, фільваркового (поміщицького) землеволодіння, які до цього часу в Росії було пануючим. Указом 1714 року ліквідовувались відмінності між вотчинами і фільварками, взамін них вводилось спадкове володіння земельними ділянками, які одержали назву «нерухома власність» або маєток (великий). Становище селян при цьому ще більше погіршувалось. За часів Петра І в Росії розпочато землевпорядні роботи. Вони проводились для складання карт та планів; у 1705 році було розпочато також генеральне межування, яке мало на меті складання планів окремих землекористувань (переважно великих землевласників). Проводились зйомки геодезичними інструментами: астролябією, бусоллю, мірним ланцюгом; на плани накладалися лише межі земель окремих землекористувачів. Ці роботи велися майже 100 років, але дуже повільно через брак кадрів (підготовку кадрів здійснював Московський та Костянтинівський межовий інститут). 1.3.5. Зародження і розвиток земельних відносин в Київській Русі З моменту виникнення Київської Русі держава стежила за недоторканістю приватної власності. Серед селянства були вільні, напіввільні та невільні люди. Цей стан залишався і в період Литовсько-руської держави. Тільки вільні селяни мали свою землю, могли її дарувати, продавати і передавати в спадщину. Завдяки визвольній боротьбі українського народу проти польсько-шляхетського панування була утверджена так звана козацька власність на землю. Козаки одержували землю у власність, якою раніше володіли, лише після вступу до козацького війська. Вони мали право вільно купувати і продавати землю, засновувати нові поселення. Таким чином, українські селяни добилися особистої свободи, могли безперешкодно змінювати своє місце проживання, вільно вступати до козацького війська. На території Української козацької держави переважною стала державна та козацька власність на землю. Створювалися умови для інтенсивного розвитку земельних відносин, перетворення козацько-селянських маєтків у господарства фермерського типу. Проте подальше економічне зростання Української держави цим шляхом у кінці ХVІІІ ст. перервало скасування її автономії. В Україну знову повернулися феодальні порядки Російської імперії, що швидко поширювалися на запроваджені намісництва та новостворені губернії. У той час на території нашої держави приватні особи запроваджували такі види землекористування, які можуть бути віднесені до поняття власності й за якими розвиватимуться земельні відносини вже в складі Росії. Це право на вотчини родові та куплені. Право на родову вотчину характеризувалося значними обмеженнями у праві господаря відчужувати її в інтересах родичів, але обмеження не порушували загального уявлення про право приватної власності порівняно з державною. На відміну від родової, право на вотчину куплену підлягало розпорядженню необмежено. У середині і другій половині XVII століття відбулися визвольні війни українського народу проти польсько-шляхетського панування. У Лівобережній Україні, Слобожанщині й у Запоріжжі спостерігався інтенсивний розвиток продуктивних сил, а також позитивних змін у сільському господарстві. Ці землі поступово стають складовою всеросійського ринку. Панівне становище в економічному і політичному житті, як і раніше, займає клас феодалів (старшини, шляхта, духовенство), що володів землями, маєтками. Водночас Правобережна Україна, Східна Галичина, Закарпаття і Північна Буковина перебували під верховенством Речі Посполитої, Угорщини, султанської Туреччини. Шляхетський уряд Речі Посполитої на захоплених українських землях запровадив свої закони, суд, органи влади, адміністративно-політичний устрій. Завдяки пожалуванням, самовільному захопленню шляхта володіє великими масивами землі. Старшинське землеволодіння після визвольної війни існувало у двох основних формах: рангових земель, що надавалися старшині як винагорода за службу на командних посадах у Війську Запорізькому, і земельних пожалувань, які не залежали від службового становища і були особистими феодальними володіннями (постійними чи тимчасовими). Рангові маєтності в різних місцевостях Лівобережної України в першу чергу надавалися гетьману та генеральній старшині. Маєтності складалися з окремих сіл і цілих волостей. Наприклад, гетьман Богдан Хмельницький володів Чигиринським староством. Це рангове володіння було підтверджено царською грамотою. Крім того, він одержав у приватне володіння 14 сіл і містечок та ще й місто Гадяч. Рангові маєтності надавалися замість грошового жалування і перебували у користуванні доти, поки козацька старшина обіймала посаду. Існувала ще така форма феодального землеволодіння, яка не залежала від службового становища і поділялася на такі групи: «зуповне славне володіння» маєтностями, що зберігалося на час правління гетьмана, який надав це володіння; «на підпору дому» та «до ласки військової». «Зуповне славне володіння» базувалося на праві довічного володіння землею, яка вважалася вільною військовою. «На підмогу дому» і «до ласки військової» землі надавалися у тимчасове володіння. Землі надавалися гетьманськими універсалами і царськими грамотами. З часом різниця між маєтностями тимчасовими і довічними зникала і тимчасові маєтності перетворювалися на довічні. Тим самим поступово ця форма феодального володіння землею ставала панівною. Поряд з цим одержували гетьманські універсали на землеволодіння церкви і монастирі, згідно з якими селянам, які мешкали на цих землях, наказувалось додержувати «звиклого послушенства», тобто вони закріплялися за церквами і монастирями. Крім того, розвиток феодальних відносин сприяв швидкому нагромадженню земельних багатств у світських феодалів. У Київській Русі невеликою верствою населення була княжа дружина й урядовці. Основну масу ж становили так звана земська людність, громада у широкому розумінні цього слова. До її верхівки входили князі та земські бояри. Це була родова аристократія, земельні власники. Решта людності розпадалась на родових міщан і селянство. Селяни розділялись на 3 групи: смерди, закупи, холопи. Більшість населення складали селяни-смерди – це були вільні хлібороби, вони мали земельні наділи, господарство, жили на власних дворах. Але поряд з вільними селянами-смердами у Київській Русі існувала категорія безземельних і залежних селян, яких називали закупами. Хоч юридично вони були вільними, але не маючи власного господарства і обробляючи чужу землю за певну частину врожаю, вони могли легко втратити господарство, потрапивши в залежність від феодала, взявши в борг гроші, знаряддя праці або продукти. На найнижчому шаблі соціальної драбини перебувала чернь – ті, хто, не маючи нічого, наймалися на «чорну роботу». Крім того, ще існували невільні люди – холопи, або раби. Основним джерелом рабства була війна, а також можна було стати холопом, не сплативши боргів. Холопа купували чи продавали. Вільні селяни об’єднувалися в сільські громади (верв, мир, село). Це було не родове, а територіальне об’єднання. Громада володіла лісами, випасами, водоймами. Орні землі перебували в індивідуальному володінні членів громади. Селянська маса ділилась також ще на три групи: 1) люди робітники, або тягли – сиділи на панській землі, платили оброк та виконували різні господарські роботи; 2) данники – платили натурою певну дань з свого господарства; 3) слуги путні – відбували службу, пов'язану з охороною державних кордонів та замків, а також ремісники. Питання для самоконтролю 1. Земельні відносини в феодально-кріпосну епоху. 2. Форми феодального землеволодіння. 3. Зародження і розвиток земельних відносин в Київській Русі. 4. Форми землеволодіння селян. 5. Вкажіть зміст універсалу гетьмана Розумовського. Обмеження селянських переходів. 6. Фільварки, як форма феодального землеволодіння. 7. Зміст генерального межування. 8. Мета і принципи генерального межування. 9. Особливості проведення спеціального межування. 10. Мета проведення писцевих описів. 10. Писцеві книги, як документ для оподаткування. 11. Техніка проведення писцевих описів. Одиниці виміру площ. 12. Охарактеризувати земельні перетворення Петра І.
	Попередня тема	На початок	Наступна тема