|
|
ІСТОРІЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН Електронний посібник |
||
|
1.2. Започаткування
права власності на землю. 1.2.1.Зародження і розвиток земельних відносин і
землевпорядкування. 1.2.3.
Започаткування права власності на землю. 1.2.1. Зародження і розвиток
земельних відносин і землевпорядкування З прийняттям зведення законів Російської держави «Соборное уложение» (1648–1649 рр.) у Росії почалося поступове трансформування володіння
землею у земельну власність. Так, «Соборное уложение» було доповнено низкою правових норм, які мали регулювати земельні спори з приводу зруйнування
межових знаків. Отже, правове вирішення земельних спорів з приводу зруйнування межових знаків вимагало юридичного обґрунтування. Воно було знайдено у римському праві (Закон Спурія Торія) ще у III столітті до нашої ери і мало назву «право власності на
землю». На тлі цього
права зростали системи цивільного права багатьох держав
світу. Держави Західної і Центральної Європи формувалися під впливом досвіду
Римської держави. З XI століття
(часу найвищого розвитку держави Київська Русь)
до XVII минуло
шість століть, однак на землях України поняття «право власності на землю» офіційно не реалізовувалося. Проте уявлення про це поняття, як нам здається, було наближене до його змісту. Вважаємо, що не було необхідності впроваджувати це право на
землях Київської Русі
тому, що через велику кількість
вільної землі на Русі, на початку історії нашого народу, її захоплював всякий, хто хотів, хто бажав
цього, і ставлення до цієї вільної землі визначалося словами: «куди сокира, соха та коса
ходили». Політичні зміни, що
відбулися у Східній Європі у XV–XVI століттях, призвели до зміни
юридичного ладу на території значної частини України. На землі, що відійшли до складу Польщі, було перенесено порядки цієї держави, на деяких землях Північно-центральної частини України, які відійшли до
Великого Князівства Литовського,
спочатку діяв кодекс феодального права «Руська правда». Литва прийняла термінологію і юридичні норми, характерні для феодальної Київської Русі. Згодом у Статут Литовський було внесено зміни і доповнення, приймалися нові Статути – Статут 1547 р. і
Статут 1557 р., який був
названий «Статут на волоки». На землях
Великого Князівства Литовського
було проведено
земельну реформу (реформа Сигізмунда-Августа).
Реформа здійснювалася
майже 100 років. У деяких воєводствах реформування набуло інтенсивності тільки наприкінці XVI століття. Реформа почалася у середині цього століття і продовжувала діяти у XVII та до кінця XVIII століття (Литовський Статут було відмінено лише у 1840 р.). Реформа залишила
нащадкам деякі організаційні новації, наприклад, внутрішній землеустрій, визначення ріллі за якістю, поземельний кадастр, реєстр земель на волоки, межування
сіл, ведення писцевих книг та ще багато інших корисних землевпорядних пам'яток. Головна особливість реформи
полягала у новій організації земель: визначався розмір площі земельної ділянки для господарської діяльності, так звана волока, що дорівнювала 30 моргам (19–20 десятин). Кожне селянське господарство одержувало одну волоку, феодальне
– дві. Було введено обов'язкову трипільну земельну систему (така система існувала у Київській Русі вже у XI столітті). Усі селяни, «посажені» на волоки, були зобов'язані сплачувати феодалу повинності натурою і грішми, крім того, відробляли панщину. Помітних змін у соціальний лад
реформа не внесла. Реформа «Устава на волоки» внесла одну соціальну відмінність у феодальну сферу: розмір площі феодальних земель обмежувався до 40 десятин. Що стосується земельних відносин, то вони продовжували
діяти відповідно до вимог феодального
права. Після об'єднання Польщі
і Великого Князівства Литовського
українські землі перейшли під корону Речі Посполитої. Почався вплив на земельні
відносини не тільки
феодального польського порядку, що
діяв до того часу на землях Польщі,
але й «Руської правди», литовських статутів та ще й західноєвропейських
прав. Загальновизнаною вважалася
тоді збірка норм права західноєвропейського середньовіччя
– «Саксонське
зерцало» (1224–1230 рр. ). Саме
через Польщу і Литву увійшла ця
збірка права раннього феодалізму на українські землі. Вона у певний час
разом з Литовськими статутами формувала земельні відносини в Україні. Згодом з'явилася ще одна збірка права – Магдебурзького. Це право вперше виникло у XIII столітті у німецькому місті
Магдебурзі. За змістом це було
феодальне міське право. Його норми звільняли місто від управління й суду феодалів; закріплювали права міських станів-купців,
міщан-ремісників; встановлювали
порядок обрання і функції
органів міського самоврядування. Магдебурзьке право було поширено
у багатьох містах і селах
Польщі, Литви, а згодом – Речі Посполитої. В Україні Київ почав користуватися Магдебурзьким правом за спеціальним привілеєм у 1494 р.
з метою створення органу самоврядування міста на підставі цього права. Відтак у Києві виникнув Магістрат, у якому керували виборні війт і бургомістр,
6 радників і 6 засідателів.
Магістрат виконував адміністративні, господарські, фінансові, поліцейські функції, а також займався судовими справами. З утворенням
міської думи (1788 р.) Магістрат виконував лише судові функції.
Магістрат також мав збройні сили
у вигляді кавалерії –
«Золота корогва», яка була
гордістю киян. Містився Магістрат на Контрактовій площі на Подолі. На Лівобережжі у першій
половині XVIII століття одержали Магдебурзьке право 25 міст,
серед яких були, наприклад, Ніжин, Переяслав, Чернігів,
Новгород-Сіверський, Гадяч, Полтава. Міста з цим правом вважалися привілейованими. Магдебурзьке право стало наче продовженням «Саксонського зерцала» та доповненням до нього.
Характерною рисою «Саксонського зерцала» було те, що деякі правові
норми цієї збірки мали коріння у римському праві. На початку XVIII століття в Україні виникла
складна ситуація. Автономна держава почала втрачати свою державність: владу гетьмана і старшини було зведено до вирішення питань місцевого значення; на територію Слобожанщини поширився російський губерніальний поділ. Соціально-економічні відносини у зв'язку з тим, що Україна не мала власного законодавства, почали регулюватися переважно названим вище німецьким законодавством та царськими указами. У Росії починається
перехід від станово-представницької до абсолютської монархії. Започатковується проведення низки
реформ. Зокрема, в інтересах
дворянства Указом 23 березня 1714 р. усі дворянські маєтки було перетворено в родові вотчини, причому земля і селяни перейшли у повну і необмежену власність дворян-поміщиків. Однак у російському законодавстві на
той час були відсутні правові норми щодо земельної власності. Ініціатива щодо вдосконалення законодавства виникла в Україні. Гетьман Іван Скоропадський (1646–1722 рр.) в
універсалі (1721 р.) доручає писарю Гадяцького полку і одному із «знатних товаришів»
перекласти з польської
мови на українську такі «правні книги»: Литовський Статут, «Саксонське
зерцало» та ще «Порядок» В. Троїцького.
Проте у наступному році гетьман помер, робота затяглася і не
була завершена. У 1728 р. імператор
Росії Петро II надсилає гетьману
України Данилу Апостолу указ, у якому висловлює незадоволення тим, що «малоросійський
народ судиться різними правами – Магдебурзькими та Саксонськими Статутами, які суперечать одне другому, а
тому на користь народу та правосуддю
необхідно ці права перекласти на великоросійську мову». Царський
указ об'єктивно визначив ситуацію. Велика кількість різних і суперечливих
джерел права створювала труднощі у діяльності адміністративних
і судових органів. Крім різноманітних правових збірників,
окремих правових актів, які навіть
не мали назв, з'явилися численні акти місцевої влади: гетьманські універсали, ордери, інструкції, листи, декрети, грамоти. Змінити цю ситуацію
було можливо тільки створенням кодифікованого українського законодавства. Кодифікаційна комісія була
сформована з представників козацької старшини
і духівництва, працювала
9 років і завершила роботу у 1743 р. виробленням збірника
законів, який було підписано 11 представниками старшини
і 5 представниками духівництва. Збірник мав назву «Права, за якими судиться малоросійський народ». Джерельною базою цього кодексу стали діючі на
той час в Україні
правові норми, українське звичаєве право і судова практика, російське
законодавство, Литовський
Статут 1588 р., «Саксонське зерцало», Магдебурзьке право і його різновид – Хелмінське право, а також
«Порядок» В. Троїцького. Одночасно у цей
акт було включено нові норми. Увесь збірник
мав 30 глав, 531 артикул і 1716 пунктів. «Права» побудовані
за системою, до якої входять норми цивільного, сімейного, земельного, кримінального
і процесуального права. Поява такого законодавчого збірника стала визначним явищем у юридичній, політичній та економічній сфері України. «Права» було передано
на розгляд Сенату і через 12 років
знову повернуто до Комісії.
Проте в Україні почали утверджуватися нові соціально-економічні умови. У другій половині XVIII століття вже не згадувалося
про те, що Україні необхідно кодифіковане законодавство. Старшини, хоч не без суперечок та не без опозиції, все ж змирилися із втратою автономії, ліквідацією Запорізької Січі, перетворенням України у звичайні губернії Російської держави. Взамін вони одержали права російського дворянства
(28 квітня 1785
р.). Той факт, що «Права» залишилися
не затвердженими Сенатом, не применшує
їхнього значення як пам'ятки українського
феодального права. Вони вміщають цінний матеріал про різні сторони соціально-економічного
та політичного життя України. Хоч
«Права» не було визнано юридичним кодексом,
ними нерідко користувалися
як офіційним джерелом у судочинстві. У 1775 р. ліквідується Запорізька Січ. 21 квітня 1785 р., українська козацька старшина одержала
очікувані права дворянства. Царський
уряд поширив на неї чинність «Жалуваної грамоти дворянству». Значна частина старшини закріпила за собою земельні надбання на підставі
феодального права. «Вільності», які
деякою мірою ще зберігалися у XVIII столітті на терені українських земель, поступово відмінялися
як небажане явище у абсолютистській дворянській монархії. 1.2.2. Форми регулювання
земельних відносин і засоби виміру та вивчення земель у країнах стародавнього світу Необхідність проведення землемірних робіт виникла у людства в далеку давнину. Народи Індії, Єгипту, Греції й інших країн за кілька тисячоліть до нашої ери поділяли земельні масиви на частини, вели суворий облік земель, здійснювали виміри з метою будівництва каналів, зведення споруд, обмеження й обмірювання земель, облік їхньої якості для оподаткування. Грецький історик Геродот, наприклад, писав про єгипетського
царя Сесотриса (1878–1841 рр. до н. е.), що розділив землю між своїми підданими,
дав кожному з них квадратні ділянки
рівної величини і зобов'язав їх платити щороку земельну подать, а у випадку розмиву земель водами Нілу
направляв посильних для визначення
збитку, щоб знизити подать. Геродот вважав,
що при цьому і було винайдено землемірне мистецтво і потім перенесено в Елладу (Грецію). У Древньому Римі з метою закріплення прав власності на
землю було проведено описи земель, початок яких приписується Сервію Туллію (IV ст. до н.
е.). Для цього було
заведено спеціальні реєстри,
у які заносили дані про розмір земельних ділянок, спосіб їхньої обробки, якість і прибутковість земель.
На бронзові таблиці
наносили плани, назви, межі та розміри землеволодінь, відомості про якість земель і про самого хазяїна.
Зазначені принципи обліку використання земель і організації землеволодіння поширювалися на всі землі Римської імперії й інші держави. Наприклад, у Гелії, як і в інших римських колоніях, перепис земель спочатку був проведений під час правління Юлія Цезаря (100–44 рр. до н.
е.). Спадкоємець Цезаря – Октавіан
Август (63–44 рр.
до н. е.) – увів точний вимір земель зі складанням їхніх описів, карт, визначенням якості, що дало змогу вдвічі збільшити податок грошима і натурою. Основою
виробничих відносин
феодального суспільства була
власність феодала на землю, що
захопили родова знать, усі начальники і духовенство, а також
їхні наближені в період розпаду рабовласницького ладу. На цій підставі феодали привласнювали весь додатковий
продукт шляхом експлуатації залежних
селян. Поряд з феодальною існувала
одноосібна власність
селянина і ремісника, заснована на їхній особистій праці. Основу
землеволодінь складали землі дворянства, духовенства, а також
надільні селянські землі, що феодал віддавав селянам на кабальних умовах у користування з правом спадкування, втягуючи у такий спосіб селян у залежність на довгі роки, а за користування землею селяни
платили земельну ренту: відробіткову
ренту (панщину), ренту продуктами натурального господарства
(оброк), а також грошову
ренту. Землевпорядні дії середньовіччя вже носили державний характер і були пов'язані у першу чергу з обліком (кадастром) земель, їхнім
поділом між землевласниками і закріпленням
меж земельної власності. До середньовічних кадастрів у Західній Європі відносять облік земель короля франків Карла Великого (742–814 рр.), англійську
«Книгу страшного суду» часів Вільгельма
Завойовника (1066–1087
рр.), що містить докладні відомості про кількість і якість земель, сицилійський
кадастр Фрідріха II (1194–1250 рр.), кадастр Калабрії (1375 р.) та ін. 1.2.3. Започаткування права власності на землю У Київській Русі сільське населення поділялося на категорії: вільні члени сільської общини і феодально залежні. Вільні члени общини мали власне господарство
і землю. Вони були обкладені
кількома повинностями. У суспільстві тоді існувало чітке уявлення, що земля належить князю, тобто існує феодальна земельна власність, хоч це й не засвідчено
офіційно. Нарешті,
було законодавство – «Руська правда», де систематизовано
до певної міри правові норми. Зокрема, у «Руській правді» був проведений поділ майна на рухоме і нерухоме. З умов найму нерухомого
майна виникали особливі відносини релейного або землеробського закупу (стаття
71 «Руської правди»). Поняття
«закуп» сприймалося як особлива
форма суспільних відносин,
що регулюється правовими нормами (статті 70–73, 75, 77 «Руської
правди»). Ці відносини професор Київського університету М.Ф. Владимирський-Буданов назвав у свій
час «селянською орендою»
і додав до цього: «закупничество
не єсть только личный заклад (должника кредитору),
а результат соединения договора займа с договором личного найма». У «Пространній
правді» (третя редакція «Руської правди») у статті 46 перелічено три основні категорії феодалів:
князь, бояри, монастирі.
Таким чином, законодавчо визначено
власників землі. У статтях 71, 72, 73, 75, 80 йдеться
про захист об'єктів, які перебувають під законодавчою охороною, тобто є об'єктами власності, у тому числі земельної, наприклад, стаття 72: «Аже межю перетнесь,
бортную или ролейную разореть
или дворную тином
перегородить межю, то 12 гривен продажи». До цього слід додати:
«Пространна правда» у даний час вважається зведенням положень розвиненого феодального права. Великі князі – автори першого
законодавчого зведення – мали уяву про зміст поняття права власності на землю, однак не вбачали необхідності у запровадженні цього права та поширенні його на різні категорії населення з економічних і політичних міркувань. У цьому разі надання
земельних ділянок у тимчасове користування на умовах плати за користування
землею було для них винятковою
мірою для селянства. Унаслідок
цього й гальмувалися
феодалами процеси розвитку
формування земельної власності і взагалі земельних відносин. Однією з
правоздатностей власності
є користування річчю
(землею). Право користування землею стало основною
формою земельних відносин
у різних соціально-економічних
формаціях людства. Запровадження нових правових
норм користування землею відбувалося за допомогою Магдебурзького права, яке набувало
поширення у XIV–XV столітті. Процес запровадження починався з Польщі. Польські феодали – земельні власники – належні їм землі заселяли підлеглими, зобов'язуючи їх виконувати різні функції: охорону замків, військову службу тощо. За це їм надавалися
земельні ділянки. Власник ділянки, у свою чергу, сплачував феодалові певну грошову плату. Ці відносини оформлялися особливими установчими актами – привілеями, встановленими у Магдебурзькому
праві. Привілеї були різноманітні: земельні ділянки надавалися в успадковане володіння, на ділянках дозволялося будівництво
споруд, оброблення землі власником, передача йому землі у власність або заставу. З часом таке привілейоване
володіння землею одержало назву
– чинш. Слово «чинш» (від латинського census) означало постійну плату. Ця плата не перебувала у будь-якій залежності від продуктивності земельної ділянки і не підлягала зміні за вимогою чиншовика (особи, яка здобула
право володіння земельною ділянкою). Власник землі мав право змінити розмір чиншу за своїм бажанням. Чинш мав характер винагороди, яку користувач землі сплачував її власнику за надане йому право володіння і користування чужою землею. Чиншовик мав істотні права: право довічного успадковуваного володіння
землею і розпорядження
нею, одержання від використання землі усіх примножень; мав право передавати земельну ділянку у заставу, спадщину, відчужувати її за своє життя
будь-якій іншій особі, відмовитися від чиншового
права. Чиншове право на землях України розглядалося як речове успадковуване право користування чужою землею за умови
внесення власнику землі плати у визначеному розмірі. Об'єктом цього права стали землі міст і сільських населених пунктів. Дане право мало безстроковий
характер. Міським і сільським
населенням України чиншове право було сприйнято. Питання для
самоконтролю 1. Зародження
земельних відносин. 2. Земельні реформи ХV–XVI ст. Збірки норм права. 3. Земельні дії в
країнах стародавнього світу. 4. Започаткування права
власності на землю. Законодавчі документи. 5. Запровадження
нових правових норм користування землею. Магдебурзьке право. 6. Впровадження чиншового
права. |
|||
