|
|
ІСТОРІЯ ЗЕМЕЛЬНИХ
ВІДНОСИН Електронний посібник |
||
|
1.1. Теоретичні та наукові основи земельних відносин і
землеустрою. 1.1.1.Поняття
земельних відносин і землевпорядкування, їх політичний і економічний
зміст. 1.1.2.Земля як
частина природного комплексу і як об'єкт соціально-економічних зв'язків. 1.1.4.Роль держави в регулюванні земельних відносин і проведенні землевпорядних
робіт. 1.1.1.Поняття земельних відносин
і землевпорядкування, їх політичний і економічний зміст Фундаментом земельних відносин є форми земельної
власності. В процесі праці,
яка направлена на виробництво матеріальних благ (цінностей), люди впливають
не тільки на природу, на засоби виробництва, але і один на одного. Основою для розкриття понять земельних відносин і
землеустрою є політико-економічне вчення про землю як засіб виробництва і
об'єкт соціально-економічних зв'язків. Економічна
роль землі у розвитку людського суспільства полягає в тому, що вона існує як
всезагальний предмет людської праці, як знаряддя виробництва в землеробстві і
як простір, який необхідний для будь-якого виробництва та людської
діяльності. Серед матеріальних умов, необхідних для виробничої
діяльності, особливе місце посідає земля. Вона є загальною умовою праці, предметом праці і
засобом праці. На землі живе людина, і тут здійснюється її процес праці:
споруджуються міста і села, створюються заводи, фабрики, сільськогосподарські
підприємства, ферми, залізниці, аеродроми, гідростанції та ін. В усіх проявах
господарської діяльності поверхня землі (територія) є необхідною умовою для
того, щоб процес виробництва взагалі міг здійснюватися. В процесі використання землі люди вступають у певні
відносини, які за своїм складом досить різноманітні і в комплексі складають
єдину систему земельних відносин суспільства. Земельні
відносини – це
специфічна сфера виробничих відносин суспільства, які виникають між різними
класами, верствами, соціальними групами і окремими людьми в сфері володіння і
користування землею як загальною
умовою праці і засобу виробництва. Головне в системі земельних відносин – кому належить
земля, хто її власник: окремі особи,
соціальні групи або класи людей, які використовують землю для
експлуатації трудящих або ж для задоволення матеріальних і культурних потреб
народу. Специфіка земельних відносин зумовлена відмінними особливостями землі як засобу виробництва і їх провідним
значенням в системі виробничих відносин суспільства. На всіх етапах розвитку суспільства земельні відносини
розвиваються під безпосереднім впливом економічного закону відповідності
характеру виробничих відносин рівневі розвитку продуктивних сил. Розрізняють земельні відносини періодів становлення
народного господарства, суцільної колективізації сільського господарства,
соціалістичного будівництва, в умовах перебудови народного господарства,
сучасні земельні відносини незалежної України. Основними
елементами земельних відносин є форми землеволодіння і землекористування,
які також не залишаються постійними і змінюються в зв'язку з розвитком
продуктивних сил і виробничих відносин суспільства. Їх економічна суть
полягає у ставленні людей до землі як об'єкта власності господарювання і до
земельної ренти як економічної форми реалізації земельної власності. Спосіб
суспільного виробництва і відповідна
форма власності на землю визначають економічний зміст і правовий порядок
заходів землевпорядкування. Таким чином, під впливом об'єктивних економічних
законів послідовний розвиток суспільства призводить до зміни і перебудови
земельних відносин. Змінюються земельні відносини не стихійно, а відповідно
до історичних особливостей суспільного розвитку кожної країни, і не
ізольовано, а разом з усією системою виробничих відносин суспільства, в
процесі загального економічного розвитку, складовим елементом якого вони є.
Прискорює або уповільнює об'єктивно назріваючі процеси розвитку земельних
відносин земельна політика панівного класу, державної влади. Встановлювані
нею законодавчі акти, надаючи правових норм земельним відносинам,
безпосередньо відображають ті класові інтереси, на захист яких покликані
закон і державна влада в кожну конкретну історичну епоху. 1.1.2. Земля
як частина природного комплексу і як об'єкт соціально-економічних
зв'язків
Як засіб виробництва земля має суттєві особливості: - земля – це
продукт природи, а не результат попередньої праці; - просторово обмежена і незамінна; - використання її
пов'язано з постійністю місця; - неперемістимість у просторі; - земля – головний
засіб виробництва, при правильному використанні вона постійно покращується. Разом із землею, угіддями у виробничих процесах бере
участь значна кількість об'єктів, що є засобами виробництва, які нерозривно
зв'язані із землею. До них відносяться: виробничі будівлі, господарські
споруди, транспортні засоби, обладнання, багаторічні насадження, інше господарське обладнання. Вони використовуються
там, де створені. Переміщення їх неможливе без повної або часткової втрати
вартості, тому їх розміщення на території повинно проводитись особливо
обґрунтовано. Землі з точки зору землевпорядкування можна дати і таке
визначення: Земля – це велика складова частина навколишнього природного середовища, яка характеризується простором,
рельєфом, ґрунтовим покривом, рослинністю, надрами, водами, і об'єктом
соціально-економічних зв'язків, які є головним засобом виробництва в сільському
господарстві і просторовим базисом розміщення і розвитку всіх галузей
народного господарства. Земля є загальною умовою праці, предметом праці і
засобом праці. На землі живе людина, і тут здійснюється її процес праці:
споруджуються міста і села, створюються заводи, фабрики, сільськогосподарські
підприємства, ферми, залізниці, аеродроми, гідростанції і т. п. В усіх
проявах господарської діяльності поверхня землі (територія) є необхідною
умовою для того, щоб процес виробництва взагалі міг здійснюватися. У своїх надрах земля містить різноманітні предмети,
здатні задовольняти різні потреби людей: руди, кам'яне вугілля, нафту, газ,
мінерали, будівельні матеріали тощо. Вона є джерелом деяких, створених самою
природою, засобів життя людини, які під впливом праці перетворюються в
матеріал подальшого виробництва або є безпосередньо предметами споживання.
Невід'ємною складовою землі є такі елементи природи, як річки, озера, ліси.
Створювані господарською діяльністю людей водоймища, канали, багаторічні
насадження також нерозривно пов'язані із землею. Це ті засоби праці, які
використовуються тільки на тих земельних ділянках, на яких вони існують. Сама земля є основним засобом праці для виробництва
продуктів сільського господарства, що задовольняють потреби людей. У сільськогосподарському
виробництві за певних кліматичних умов використовуються фізичні, хімічні і
біологічні властивості ґрунтового покриву землі. Природна родючість землі – ґрунту – під впливом людей на ці властивості
перетворюється з потенціальної в дійсну (або ефективну) родючість, яка і стає
засобом виробництва, продуктивною силою суспільства. Отже, земля є продуктом природи, який людина
використовує і пристосовує для власних потреб, пізнавши її закони, що діють
об'єктивно. Найважливішою особливістю землі, як засобу виробництва, є також і
те, що при раціональному господарюванні вона не спрацьовується, її родючість
може необмежено зростати. Можна виділити особливості
використання землі як найважливішого компонента природного середовища: 1. Земля – основа збереження всього живого на планеті. 2. Земля не є результатом людської праці. Вона –
продукт природи. Разом з тим родючість землі, агроландшафтів
переважно визначається людською діяльністю і тому не є дармовим благом. 3. Раціонально вести господарство на землі можна лише
при використанні інших природних ресурсів (світла, тепла, води, повітря), які
необхідні для нормального розвитку рослин. Земельні угіддя (і їхню родючість)
слід розглядати як складовий елемент єдиної продуктивної сили природи в
комплексі з їхнім територіальним розміщенням, наявністю водних джерел,
характером агроландшафтів, рослинності тощо. 4. Земля може бути раціонально використана на основі
комплексного врахування економічних, технологічних та інших антропогенних
умов. 5. Земля має територіальну якісну і кількісну
неоднорідність, мінливість властивостей. Кожна земельна ділянка унікальна за
умовами функціонування і відтворення продуктивності. 6. При використанні земель необхідно враховувати темпи
відновлення родючості ґрунту. 7. Земельні ресурси повинні мати диференційовану
систему організації території і виробництва. У сільському і лісовому
господарствах це пов'язано з неоднаковими методами вирощування культур і
їхньою ефективністю на ділянках з різними грунтово-кліматичними
та просторовими умовами. 8. Просторово територіальна обмеженість землі не
означає обмеженість її продуктивної сили, ґрунтових ресурсів. Поряд з
природними властивостями ґрунту на продуктивність землі має вплив рівень
розвитку продуктивних сил, характер виробничих відносин. Перевагою землі і її
головною особливістю порівняно з іншими засобами виробництва є те, що при
раціональному використанні вона не амортизується і морально не старіє. Ця
особливість землі є методичною основою раціонального землекористування. Тому ми будемо розглядати землю як деякий об'єкт,
стосовно якого приватні особи або групи людей (громади) мають права власності
і права користування, який може бути проданий, подарований, заставлений та.ін., підлягає оподаткуванню і є основою економічного
виробництва. Землю, як і всі інші засоби виробництва, люди
використовують у процесі суспільно-господарської діяльності. Встановлювані
при цьому певні виробничі відносини визначають форми власності, характер
володіння і користування землею та всіма іншими засобами виробництва.
Земельні відносини є суспільними відносинами людей, що пов'язані з володінням
і користуванням землею, складовим елементом усієї системи виробничих відносин
кожної епохи. За своєю соціальною природою вони належать до економічного
базису суспільства. В умовах класового суспільства приватне володіння
землею породжує монополію власності, а приватне використання землі в силу її
обмеженості призводить до монополії господарювання на землі; привласнення
землі однією особою виключає можливість привласнення її іншими. В умовах
товарного виробництва ці особливі риси товарних відносин, пов'язані з
володінням і користуванням землею, зумовлюють особливий вид суспільного
доходу – земельну ренту, яка не притаманна власності на всі інші засоби
виробництва, крім землі. Використання землі взаємозв'язане з використанням всіх
інших природних ресурсів. Важлива роль в організації використання землі належить соціально-економічним умовам,
суспільному ладу, оскільки на всіх етапах розвитку суспільства земля
була об'єктом соціально-економічних зв'язків і
відносин між окремими класами, верствами і групами людей. Бережливе ставлення до землі важливе для нинішнього і
майбутніх поколінь. Конституція, зважаючи на виняткове значення землі у всіх
сферах життєдіяльності України та її народу, відокремлює землю від об'єктів
нерухомості і запроваджує принцип її особливої охорони з боку держави. Це
вимагає певних підходів до управління використанням землі як виду природних
ресурсів з метою забезпечення сталого розвитку. Тим більше, що саме управління
використанням земельних ресурсів торкається соціальних, правових, економічних
і технічних аспектів, які формують основу землекористування. 1.1.3.
Місце і роль землевпорядкування в організації використання земель і
регулювання земельних відносин У
суспільному виробництві землеустрій виконує дуже важливі функції: він організовує землю як засіб
виробництва та об'єкт
соціально-економічних зв'язків і певною мірою
регулює суспільні відносини, пов'язані з володінням і користуванням землею.
Землевпорядкування
– сукупність форм земельного впорядкування даної
соціально-економічної формації, це як суспільне явище, а також – система
державних заходів по організації використання землі як засобу виробництва,
створення умов для підвищення культури землеробства та охорони земель. Земельні відносини і землевпорядкування органічно
зв'язані між собою. Згідно з існуючою системою земельних відносин проводять
землевпорядні заходи, які направлені на зміцнення і розвиток пануючого
способу виробництва і властивих йому виробничих відносин. Розвиток земельних
відносин є визначальним у розвитку землевпорядних заходів. Землевпорядкування
носить класовий характер і проводиться в інтересахкласів, які панують в даній соціально-економічній формації. Впорядковуючи землю, людина встановлює на ній певний порядок, що
відповідає конкретній меті виробництва матеріальних благ. Оскільки в цих діях
проявляється ставлення людини до землі, тобто до природи, впорядкування землі
як засобу виробництва належить до розвитку продуктивних сил суспільства. Продуктивні сили землі використовуються для виробництва матеріальних благ
при всіх суспільно-економічних формаціях. Земля є для людини, загальною
умовою праці та засобом виробництва і при первіснообщинному ладі, і при
феодалізмі, і при капіталізмі, і при соціалізмі. У кожну з цих епох, щоб
розумно використати землю, людина повинна здійснити такі дії, які організують
територію згідно з метою виробництва. Це ніякою мірою не означає, що характер
землеустрою залишається незмінним на всіх етапах. Він змінюється, як ми уже
підкреслювали, відповідно до рівня розвитку продуктивних сил. В умовах
дрібного сільськогосподарського виробництва (аналогічного ремеслу в
промисловості), в якому панують примітивні знаряддя, ручна праця і трипілля,
характерною рисою землевпорядження є парцеляція землі, тобто розподіл її на
дрібні ділянки. Велике господарство, яке основане ще на простій кооперації
багатьох працівників і на перевазі ручної праці, але вже ближче підходить до
мануфактурної стадії промисловості, вимагає абсолютно іншого устрою землі:
більшого земельного масиву, великих полів тощо. Спеціалізація виробництва таких господарств
обумовлює різний склад угідь, різні сівозміни в них тощо. Найрізкіше змінюється характер землеустрою в умовах
сільськогосподарського виробництва, основаного на використанні системи машин
за типом великої машинної індустрії із застосуванням наукових досягнень
агрономії. Система машин не тільки визначає подальше укрупнення земельних
масивів, але й дає змогу у зв'язку із суспільним поділом праці всебічно
використовувати землю у різних галузях господарства. Застосування наукової
агрономії також вимагає введення більш сучасної системи землеробства і
раціональних сівозмін. У сільськогосподарському виробництві однією з найважливіших умов, що
впливають на характер землеустрою, є система землеробства. Організація землі
як засобу сільськогосподарського виробництва при вирубній системі
землеробства у лісових районах відрізняється від організації при перелоговій
системі у степовій місцевості. Вона істотно змінюється з переходом до
паропросапної, плодозмінної і травопільної систем землеробства. За всіх цих
систем територія впорядковується по-різному, залежно від способів впливу на
родючість ґрунту. Впорядкування землі, так само як і її господарське
використання, проводиться у суспільстві, що характеризується певними
земельними відносинами. Суспільні відносини володіння і користування землею
безпосередньо визначають економічну суть землеустрою. Разом з тим, у процесі
землеустрою або зміцнюються земельні відносини, що історично склалися, або
усуваються ті їхні елементи, які віджили, створюються такі умови, які
сприяють розвиткові нових суспільних відносин. Але у кожну з цих історичних
епох землеустрій зумовлений пануючою формою земельної власності. Впорядкування конкретних ділянок території є засобом реалізації
суспільних відносин володіння і користування землею. Відведення земельних
ділянок для різних галузей господарства тією чи іншою мірою є відображенням
суспільного поділу праці та власності. Поділ території на окремі ділянки у
певних історичних умовах реалізує в натурі розподіл землі між суспільними
класами, утворення великих або дрібних сільськогосподарських підприємств.
Об'єднання, або зверстання (з'єднання), дрібних
ділянок у великі земельні масиви за капіталістичної системи суспільних
відносин і є безпосереднім результатом утворення великих капіталістичних
володінь, в яких земля слугує умовою експлуатації робітників і селян,
позбавлених цього засобу виробництва. Таким чином, землеустрій – це елемент розвитку виробничих відносин,
пов'язаних з володінням і користуванням землею, які являють собою нерозривну
єдність. Отже, землеустрій є складовою суспільного способу виробництва; зміст
його нерозривно охоплює організацію землі як засобу виробництва і ті
відносини, якими характеризується володіння і користування землею. Як відомо, суспільне виробництво постійно розвивається. Від історичних
умов, що змінюються, залежить і зміст землеустрою як складового елемента
виробництва. Відповідно до того, як розвиваються продуктивні сили, як
змінюються знаряддя праці і способи суспільного впливу на родючість ґрунту,
змінюється також і впорядкування землі. В історичному розвиткові кожний
суспільний спосіб виробництва, створюючи властиву йому форму земельної
власності, сам визначає відповідний цій формі власності зміст землеустрою.
Тому економічні закони розвитку продуктивних сил і виробничих відносин
визначають історичний розвиток землеустрою. Характер і зміст його на кожному
етапі історії суспільства можна зрозуміти тільки на основі пізнання законів
економічного розвитку. У первісному суспільстві із загальною власністю на землю користування
землею племен і родових груп призводило до поділу території між ними і між
різними видами господарської діяльності (мисливство, випасання худоби,
почасти землеробство). При розпаді роду користування землею зосереджувалося в
руках окремих родин, між якими орна і присадибна земля ділилася на родинні
ділянки. В умовах приватної власності на землю землеустрій став засобом її
зміцнення і захисту. Розподіл суспільства на класи призвів до того, що
земельний устрій став засобом зосередження землі в руках панівних класів і
слугував їхнім інтересам. При проведенні землеустрою відбувається жорстока
класова боротьба, боротьба за землю. В епоху феодалізму землеустрій
супроводжується присвоєнням феодалами земель, що були раніше у вільному
користуванні селян, і їхнім закріпаченням. Він характеризується розширенням
феодального землеволодіння завдяки завойованим і незаселеним територіям,
відведенню земельних ділянок у наділ селянам з метою їхньої експлуатації. При
пануванні примітивних знарядь і ручної праці в кріпосницькій общині земля
дробилась на смуги і шматки, на яких велось селянське господарство з
примусовою загальною сівозміною. При переході від феодального до капіталістичного способу виробництва
землеустрій був спрямований на перерозподіл землі. Наприклад, в Англії так
звані обгороджування проводилися протягом багатьох століть, з початку XI ст. і аж до початку XIX ст., коли англійські поміщики зганяли селян із землі, а села зносили.
Звільнені від селян землі розбивалися на великі масиви, на яких створювалися
капіталістичні сільськогосподарські підприємства. Скасування кріпосного права в Росії також супроводжувалося масовим відчуженням
земель від селянських наділів, щоб збільшити земельні володіння поміщиків і
перетворити більшість селян у батраків з наділом. Проникнення індустрії у
сільськогосподарське виробництво знищило общинне володіння селян: з одного
боку, зростали господарства, збільшувалися розміри земельної власності, з
другого – маса селян бідніла, позбавившись своїх земельних ділянок. Отже,
розвиток земельних відносин спрямовувався відповідно до розвитку продуктивних
сил. Землеустрій сприяв зосередженню землі в руках багатих селян, створював
великі земельні масиви, що давали їм можливість з вигодою застосовувати
машини і досконаліші прийоми землеробства. Таким чином, в усіх суспільних формаціях, в яких суспільство поділяється
на класи експлуататорів і експлуатованих, землеустрій проводиться в інтересах
панівних експлуататорських класів. Історично змінювався землеустрій залежно
від заміни одних експлуататорських класів іншими. Разом з тим змінювалися і
форми експлуатації трудящих мас, які докладали свою працю до землі. Боротьба
класів, рухаючи історичний процес, безпосередньо накладала свій відбиток на
характер земельного устрою. В усі історичні епохи селянство прагнуло
відстояти свої інтереси на вільне володіння і користування землею. У
селянських війнах проти феодалів середньовічної Німеччини, у повстаннях
англійських селян проти «обгороджування» ленд-лордами общинних земель і в
численних повстаннях селян в Росії виявлялися непримиренні суперечності,
безпосередньо пов'язані з володінням і користуванням землею та з упорядкуванням
землі як основного засобу виробництва і умовами існування мільйонних мас
пригнобленого та експлуатованого народу. Диктатура пролетаріату Декретом про Землю від 8 листопада 1917 р. вперше
в історії людства всю землю величезної країни перетворила в загальнонародне
надбання. Так звані нетрудові володіння було конфісковано і передано без
всякої плати безземельним селянам. У руках пролетарської диктатури земельний устрій, охороняючи непорушність
націоналізації землі, став засобом зрівняльного розподілу конфіскованих
земель у користування самих трудящих. У нових умовах, зменшуючи черезсмужжя і
далекоземелля, землеустрій створював новий порядок землекористування. Із
зміною суспільних відносин змінюються як земельні відносини, так і зміст
землеустрою. З часу проголошення земельної реформи у незалежній Україні (Постанова
Верховної Ради України від 18 грудня 1990 р.) питання реформування земельних
відносин не переставали бути предметом дискусій. Таке ставлення до цього
суспільства і вчених є закономірним, оскільки земельні відносини у зв'язку з
їхнім реформуванням порушують важливі сторони господарського і побутового
укладу українського народу. Вони спрямовані на докорінну зміну укладу життя
села. З прийняттям Конституції України (28.06.1996 р.) та нової редакції
Земельного кодексу України (25.10.2001 р.) земля є об'єктом права приватної,
державної та комунальної власності. Отже, в Україні остаточно закріплено
перехід до різноманітності форм власності та гарантій їх захисту державою. 1.1.4. Роль
держави в регулюванні земельних відносин і проведенні землевпорядних робіт В історичному розвитку
земельних відносин і землевпорядкування роль держави визначається тим, що вона
є органом класового панування. Виникнувши з появою класів і земельної
власності держава стає на сторону цієї власності. Вона встановлює закони, які
охороняють і зміцнюють земельну власність пануючого класу і які визначають
зміст і порядок землевпорядних дій щодо регулювання земельних відносин. До
числа цих дій, насамперед, відноситься встановлення і формування кордонів,
границь земельних володінь (межування) і охорона недоторканості під страхом
суворого покарання.
В історичному розвитку земельних відносин і земельного
устрою роль держави визначається тим, що вона є органом формування земельної
політики. Будучи надбудовою над базисом, держава своєю політикою відображає
економічні відносини, властиві даному способові виробництва; разом з тим вона
активно впливає на базис, а через нього і на виробництво. Держава встановлює закони, які зберігають і зміцнюють
земельну власність пануючого класу і визначають зміст і порядок
землевпорядних дій по регулюванню земельних відносин. До цих дій насамперед
відносять встановлення і оформлення меж земельних володінь, межування і
охорону їх недоторканості під страхом суворого покарання. Держава створює земельні органи, які входять в систему
управління і здійснюють земельну політику
згідно з існуючими законами. По мірі необхідності держава видає
відповідні земельні законодавчі акти, які регулюють земельні відносини і
проведення землевпорядкування. Проте юридичні закони держави не є
першоджерелом, що визначає економічну суть землеустрою, оскільки вони самі є
продуктом виробничих відносин і виражають їхні вимоги. Суть землеустрою для кожного даного історичного способу
виробництва, як відомо, визначається його економічними відносинами. Держава надає землеустрою
певних правових форм, організує і спрямовує його в інтересах панівних класів. З другої половини XIX ст. капіталістичні
держави майже повсюдно вживали землевпорядні заходи щодо з'єднання дрібних
ділянок у великі зі створенням умов, сприятливих для зростання розмірів
землеволодіння і господарства. У XX ст. після першої
світової війни в багатьох країнах Європи, використовуючи державну машину,
уряди з метою зміцнення своєї класової опори на селі провели аграрні реформи.
Майже всі заходи буржуазних держав були спрямовані на розширення нових
земельних відносин. Радянська держава за допомогою землевпорядних заходів
всіляко зберігала всенародну власність на землю, визначала форми користування
нею, розподіляла землю між різними галузями суспільного господарства,
створювала нові і впорядковувала існуючі землекористування, спрямовувала все
використання землі як засобу виробництва для досягнення цілей, які випливали
з принципів побудови соціалізму. Вона видавала закони, що надавали правового
характеру землевпорядним заходам. У руках Радянської держави землеустрій став
одним із важелів господарського керівництва планомірного розвитку народного
господарства. Процес державної дії на земельний лад здійснюється
різними заходами: правовими, економічними, організаційними. Правові містять у собі обов'язковість, владну
примусовість. Вони регулюють земельні відносини на основі земельного
законодавства, судового і адміністративного права. Економічні стимулюють
розвиток земельних відносин на основі оподаткування, кредитування, цільового
фінансування, планування використання земель та. ін. Організаційні забезпечують розвиток земельних відносин
шляхом розселення людей, організації різноманітних товариств, кооперативів та
інших суб'єктів господарювання на землі, облаштування територій тощо. Питання для самоконтролю 1. Поняття земельних
відносин та закономірності їх розвитку. 2. Поняття про землевпорядкування,
його роль в регулюванні земельних відносин. 3. Роль землі як засобу
виробництва та об’єкта
соціально-економічних зв’язків. 4. Специфічні властивості
землі, відмінності від інших засобів виробництва. 5. Особливості
використання землі як компонента природного середовища. 6. Роль держави в
регулюванні земельних відносин. 7. Основи теорії розвитку
земельних відносин. 8. Періоди проведення
землеустрою. |
|||
