ФІЗИЧНЕ ВИХОВАННЯ

Електронний посібник

Головна

Анотація

Теоретичні відомості

Список використаних

джерел

Укладачі

10. ТУРИЗМ

ТУРИЗМ

10. Туризм

10.1. Туризм, як явище громадського життя

10.2. Види та форми туризму

10.3. Класифікація туризму

10.4. Підготовка до походу

10.5. У поході

10.6. Порядок і тактика руху

10.7. Організація бівуаку

10.8. Топографія і організація на місцевості

10.9. Правила надання медичної допомоги

ВСТУП

Природа – невичерпне джерело для людини. Починаючи від матеріальних багатств, які вона дає, закінчуючи такими ресурсами, як рекреаційні. Слід сказати, що використання рекреаційних ресурсів – це не просто можливість оздоровити людину, але й хороша нагода внести до економіки суттєвий вклад. Так, Іспанія, Італія та інші країни, де широко розвинений туризм, отримують близько 30% валового національного продукту саме з галузі туризму.

В Україні також є чималі можливості для природокористування в області рекреації. Південні береги України (Одеська, Херсонська області, Крим), Карпатський край, басейн Дніпра та Дністра, Полісся – чимале поле для розвитку і використання рекреаційних ресурсів.

Однак, говорячи про економічну сторону такого природокористування, не варто забувати про екологічні питання, які неминуче пов’язані з туристичною галуззю.

Обживаючи нові місця, туристи нерідко завдають чималої шкоди природі, і тому на перший план виходить проблема раціонального природокористування, питання культури туристичної галузі. Тільки комплексний підхід до цього питання як зі сторони державних органів, так і зі сторони самих громадян, може дозволити розумно використовувати природні ресурси в цілях оздоровлення, активного відпочинку та пізнавальної діяльності.

Туризм – це можливість наблизити сучасну людину до природного довкілля, це унікальна можливість мирного взаємозбагачення.

В Україні туризм входить у систему засобів фізичного виховання як вид діяльності людей – це різні способи пересування на місцевості з подоланням природних перешкод (пішки, на лижах, на човнах тощо) і спрямовану на всебічну загальну та спеціальну фізичну підготовку.

Туризм можна сміло визнати одним із способів природокористування, оскільки перебуваючи на природі, людина так чи інакше використовує довкілля, його ресурси. У цьому випадку йде мова про використання рекреаційних ресурсів довкілля: природні ландшафти, мінеральні води, ріки, моря, озера, ліси, чисте повітря, сонячну радіацію та ін.

10.1. Туризм, як явище громадського життя

Свідчення про перші організовані подорожі для знайомства з культурою і природою інших народів дійшли до нас з древнього світу. Фактично першими мандрівниками були купці. Поїздки древніх греків і римлян у Єгипет з 5 ст. до нашої ери були частим явищем. Їх приваблювала незвична природа Єгипту, древня історія, культура, краса єгипетських будівель.

Відвідуючи Єгипет, грецькі і римські мандрівники залишали короткі записки із вказуванням свого імені – графіті. Одним із таких мандрівників був відомий філософ, «батько історії» – Геродот. Свої багаточисельні довготривалі мандрівки по різних землях Геродот описав у дев’яти книгах. Друга книга присвячена древньому Єгипту, котрий Геродот відвідав після 459 р. н. е. Він описав свій маршрут по долині Нілу. Геродот був першим грецьким туристом, про якого є достовірні дані.

Мандрівкою по своїй країні для древніх греків були поїздки в Олімпію на Олімпійські ігри. Нерідко римляни і греки здійснювали далекі мандрівки до цілющих джерел. Коли сформувалися основні релігійні течії, з’явилась ще одна багаточисельна категорія мандрівників до «святих місць» – це пілігрими або паломники.

Видатні філософи давнини Аристотель, Демокрит, Квінтіліан у своїх трактатах про виховання вказували на необхідність «відвідування природи» і її пізнання.

У кінці 17 – початку 18 століття в європейських країнах під час вивчення окремих дисциплін деякі вчителі стали використовувати в роботі з учнями пішохідні прогулянки і поїздки до навколишніх видатних місць. Такі найпростіші форми подорожей отримали назву екскурсій.

Людина, суспільство не можуть не впливати на природу. Навіть у період свого відпочинку людина так чи інакше взаємодіє з природою. Особливо ця взаємодія відбувається через такий активний вид відпочинку, як туризм.

Туризм походить від французького “tourisme” – прогулянка, подорож – подорожі у вільний час пов’язані з від’їздом за межі постійного проживання, один з видів активного відпочинку, який поєднує відновлення продуктивних сил людини з оздоровчими, пізнавальними, спортивними та культурними розважальними цілями.

Існує понад двісті визначень туризму, проте окремі його значення, наприклад, такі як відпочинок або оздоровлення дають далеко неповне його визначення. До них відносяться: туризм – один із видів спорту; один із засобів фізичного виховання; один із засобів пізнання й естетичного виховання. Усі ці визначення в тій або іншій мірі відображають важливі риси туризму, але не можуть окремо скласти повну картину такого унікального явища як туризм.

Туризм – це подорож у вільний час; один із видів активного відпочинку; найефективніший засіб задоволення рекреаційних потреб, тому що він поєднує різні види рекреаційної діяльності – оздоровлення, пізнання, відновлення виробничих сил людини; складова частина охорони здоров’я, фізичної культури; засіб духовного, культурного й соціального розвитку особистості.

До туристів відносять всіх осіб, які тимчасово й добровільно змінили місце проживання на термін понад 24 години з будь-якою метою, крім діяльності, що оплачується в місці тимчасового проживання.

Тобто туризм – це діяльність, що поєднує подорож та пізнання довкілля. У цьому плані доцільно говорити про туристично-краєзнавчу діяльність, визначення якої дав О.О. Остапець: туристично-краєзнавча діяльність є комплексним засобом гармонійного розвитку дітей та юнацтва, що полягає в активному пізнанні і доступному покращенні навколишнього середовища і самих себе в процесі туристичних подорожей.

Оздоровча цінність туристичної діяльності

Туристична діяльність пов’язана з переміною місць, організовується за будь-якої погоди і ставить перед людиною різноманітні вимоги. Одночасно діють три важливі фактори: чергування оточуючого середовища, кліматичних умов і видів діяльності. Світ природи пропонує особистості низку найважливіших функцій, які може виконувати взаємодія людини з довкіллям: психотерапевтична, реабілітаційна, естетична, пізнавальна. Оздоровча функція туризму спрямована на використання природних об’єктів для позитивного впливу на організм особистості. Сучасні досягнення науки і техніки все більше позбавляють людину від фізичних навантажень у результаті чого різко зменшується рухома активність людей. Рухому недостатність треба ліквідувати штучно, за рахунок фізичних вправ. Найдоступнішими для всіх людей є гігієнічна гімнастика, прогулянка, екскурсія, походи. На відміну від всіх видів спорту, в туризмі фізичні навантаження, хоча і можуть бути в загальному високими, цілком посильні за рахунок того, що розподілені на багато годин та днів.

Регулярна туристична діяльність і участь у туристичних змаганнях є ефективною компенсацією праці, викликають у людини радість життя, служить загартуванням і збільшують фізичну життєдіяльність організму.

Виховна цінність туризму

Оскільки туристична діяльність проводиться більшою частиною в колективі, коли кожний залежить від іншого і в обов’язковому порядку вимагається тактовність, толерантність, уважне ставлення один до одного, коли особисті інтереси не можна ставити вище інтересів колективу, і все це формує такі риси характеру як воля, витримка, самостійність, рішучість і готовність прийти на допомогу. Успіх виховання залежить від того, наскільки глибокими були переживання і наскільки значна ступінь складності в даному туристичному поході.

Туризм – це теорія і практика різного роду походів, сходження на гори і подорожі для спортивного суперництва, активного відпочинку, освіти і виховання. Туризм складає частину фізичної культури і спорту, оскільки він служить проявом здорового способу життя, розвитку, досконалістю і збереженню фізичної працездатності і всебічної підготовки. Туристична діяльність, на основі ознайомлення з історичним минулим і сьогоденням рідного краю і батьківщини, сприяє патріотичному вихованню. Крім того, туризм дозволяє прилучити до культурних цінностей, традицій народу. Особливо важливе виховне значення туризму полягає в організації дозвілля для молоді, формування здорового способу життя.

Освітня та пізнавальна цінність туризму

Під час подорожей і походів, як по своїх країнах, так і в інших країнах, туристи знайомляться з країною, людьми, їх життям і національною культурою. Вони розширюють і поглиблюють свої знання в області ботаніки, зоології, географії, геології, метеорології і астрономії, сільського і лісного господарства, історії і культури. Правильно організована подорож або похід вносить важливий внесок у розвиток загальноосвітньої підготовки. Завдяки постійному переміщенню по місцевості, вмінню користуватися картою і компасом, активній участі в різного роду іграх на місцевості і туристичних змаганнях розширюють кругозір кожного учасника змагань.

Туризм надає значну допомогу у вивченні історії і формуванні світогляду, веде до поваги і активного захисту природних багатств.

10.2. Види та форми туризму

Нині існує багато підходів щодо класифікації туризму. Це пояснюється неоднозначністю поняття туризм. Згідно з Законом України «Про туризм», туризм класифікується за організаційними формами та видами.

Так, залежно від місця проведення подорожі, туризм поділяється на міжнародний і внутрішній туризм. До міжнародного туризму належать: в’їзний туризм – подорожі в межах України осіб, які постійно не проживають на її території, та виїзний туризм – подорожі громадян України та осіб, які постійно проживають на території України, до іншої країни.

Внутрішнім туризмом є подорожі в межах території України громадян України та осіб, які постійно проживають на її території. Як і у міжнародному туризмі мета та категорія учасників можуть бути різноманітними.

Існує велика кількість класифікацій туризму. Так, наприклад, залежно від категорій осіб, які здійснюють туристичні подорожі існують такі види туризму:

- дитячий;

- молодіжний;

- сімейний;

- для осіб похилого віку;

- для інвалідів.

Зрозуміло, що мета таких подорожей буде різною. Так, для дитячого туризму найдоцільнішими мають бути подорожі з культурно-освітньою, оздоровчо-лікувальною або спортивною метою. Що стосується молодіжного туризму, то найчастіше подорожі проводять з спортивною та культурно-освітньою метою. Мета сімейного туризму – оздоровчо-лікувальна, культурно-пізнавальна, релігійна та спортивна. Особи похилого віку здійснюють, в основному, подорожі оздоровчо-лікувальні, релігійні, культурно-пізнавальні.

Залежно від мети подорожі туризм поділяють на такі види:

- спортивний;

- пізнавальний (екскурсійний);

- діловий;

- любительський (мисливський, рибальський);

- релігійний;

- рекреаційний;

- реабілітаційний;

- професійно-прикладний;

- навчальний;

- краєзнавчий;

- пригодницький;

- експедиційний;

- комерційний;

- комбінований;

- культурно-освітній;

- лікувально-оздоровчий;

- екологічний (зелений) тощо.

Так, спортивний туризм має за мету спортивне удосконалення в подоланні природних перешкод. Це означає удосконалення всього комплексу знань, умінь і навичок, фізичної підготовленості, необхідних для безпечного пересування людини по місцевості, насиченої природними перешкодами, в процесі походу.

Пізнавальний туризм проводиться для розширення знань та уявлень щодо тих чи інших об’єктів, пам’яток, соціального та природного змісту.

Діловий туризм передбачає здійснення турів, у процесі яких вирішуються комерційні справи: подорожі на конференції, симпозіуми, виставки тощо.

Релігійний туризм – це здійснення подорожі по святих для віруючих місцях.

Реалізація культурно-освітньої мети здійснюється під час подорожей по містах, регіонах, країнах, у процесі яких туристи знайомляться з архітектурою, пам’ятниками, музеями, опановуючи історію, культуру, звичаї та традиції різних народів.

Лікувально-оздоровча мета здійснюється в процесі рекреаційного, реабілітаційного та зеленого туризму.

Зелений туризм має на меті залучити жителів міст до відпочинку у екологічно-чистому районі сільської місцевості. Такі подорожі в основному здійснюються сім’ями. Позитивні сторони цих подорожей: чисте повітря, екологічно-чисте харчування, розміреність та неспішність життя тощо.

Рекреаційний туризм це відновлення фізичних й психічних сил людини засобами туризму. Це туризм активного відпочинку й оздоровлень, тому його часто називають оздоровчим.

Реабілітаційний туризм має цільову функцію – лікування визначених захворювань засобами туризму. При цьому використовуються необхідні кліматичні умови різних місць перебування туристів, цілющі джерела, дозоване навантаження на прогулянках та ін.

Професійно-прикладний туризм має за мету удосконалення професійних знань, умінь, навичок засобами туризму. Наприклад, для геологів, географів й інших професій удосконалення в подоланні природних перешкод в умовах професійної діяльності досягається спеціальним тренуванням в туристичних походах.

Навчальний туризм – це здійснення подорожі для отримання певних знань.

Велика різноманітність видів туризму та форм його проведення зумовлює необхідність виділення груп, за якими зручно його класифікувати:

- за характером туристичного маршруту існують такі види туризму: рівнинний, гірський, водний, спелео, повітряний, космічний, змішаний;

- залежно від засобів пересування: пішохідний, лижний, кінний, автомобільний, велосипедний, водний, автобусний, залізничний, авіаційний, комбінований;

- за місцем проведення подорожі розрізняють туризм внутрішній (національний) та зовнішній (міжнародний);

- за діяльністю – туризм з активними (веслові судна, плоти, катамарани, велосипеди та ін.) і пасивними (морські та річкові круїзи, подорожі на автобусах, яхтах тощо) засобами пересування;

- за способом організації подорожі (організований і неорганізований, плановий та самодіяльний);

- за туристичною програмою (традиційний, екзотичний та екологічний);

- за сезонністю (літній, зимовий та міжсезонний туризм);

- за рівнем доступності й соціальної значимості в житті суспільства туризм ділиться на соціальний, що має масовий характер у зв’язку з його доступністю широким колам населення й елітарний, доступний з тих або інших причинами (за ціною, фізичним навантаженням тощо) обмеженому контингенту.

Залежно від місця проведення подорожі туризм ділять на міжнародний та внутрішній, який може бути далеким й близьким залежно від відстані. Міжнародний туризм, у свою чергу поділяється на в’їзний (іноземці на Україну) та виїзний (громадяни України – за кордон). Внутрішній туризм передбачає подорожі громадян у межах своєї держави. Як міжнародні, так внутрішні подорожі можуть проводитися з культурно-освітньою, оздоровчо-лікувальною, релігійною та спортивною метою, що організовуються для дітей, молоді, сімей та ін.

За організаційними основами туризм ділиться на організований і неорганізований. Організований туризм за формами організації ділиться на плановий й самодіяльний.

Під час планового туризму учасники подорожують на автобусах, літаках, теплоходах, у поїздах по наперед намічених маршрутах, зупиняються в готеляхабо на турбазах, де їм надається ночівля, харчування і екскурсовод. У плановому туризмі туристичні послуги надаються певними організаціями (туристичними фірмами й приватними особами, що мають патенти на право туристичної діяльності та ін.) у визначеному (плановому) порядку за путівками. Туристичні послуги можуть бути комплексними та приватними, наприклад: розробка маршрутів, комплектування груп, матеріально-технічне забезпечення (транспорт, харчування, проживання, супроводження, туристичне спорядження, забезпечення безпеки, екскурсії, тощо). У плановому туризмі існують закономірні вимоги до туристичної діяльності (ліцензування, сертифікація та ін.).

10.3. Класифікація туризму

пішохідний	гірський	лижний
водний	велосипедний	спелео

У самодіяльному туризмі туристичні послуги забезпечуються на основі самодіяльності туристів. Туристи самі обирають маршрути, спосіб пересування, забезпечують собі харчування, нічліг і місце відпочинку, намічають і здійснюють екскурсії.

Словом «самодіяльність» називають прояв особистого почину в будь-якій справі. Самодіяльність є високою формою соціальної активності та її варто розуміти як внутрішнє детерміноване самовираження особистості або групи. Тому самодіяльний туризм є соціально-значущим явищем. Самодіяльний туризм, як сфера масової самодіяльності, містить в собі все різноманіття аматорських туристичних заходів, які проводяться відповідно до нормативної бази організації туризму в країні, включаючи обмеження правилами, нормами й іншими керуючими матеріалами, які вводяться в самодіяльний туризм для створення управляючої системи самодіяльного туризму. Цим самодіяльний туризм й відрізняється від неорганізованого туризму, де випадки порушення правил охорони довкілля й інших нормативних актів не є поодинокими. Чітка організація, продумана розробка маршруту, правильне проведення подорожі й дотримування дисципліни – без всього цього неможливе виконання туристичних завдань туристичними засобами. Виконання функцій керівника туристичної групи пов’язано з наявністю у особи певних якостей: організаторських, комунікативних, креативних тощо. Крім цього керівник та члени туристичної групи мають володіти знаннями та вміннями з географії, гідрології, біології, метеорології, історії, етнографії, медицини, кулінарії та інше, що забезпечує безпечне здійснення подорожі.

За складом учасників туризм ділиться на індивідуальний і груповий. При цьому туризм за складом учасників може бути шкільний, молодіжний, сімейний тощо.

Спортивний туризм має певні розрядні вимоги для отримання спортивних звань і розрядів. Спортивний туризм за рівнем відноситься до соціального, за формою організації – до самодіяльного, за фізичним навантаженням – до активного, за складом учасників до – групового.

У спортивному туризмі основний мотив занять – розвиток та підвищення рівня знань, умінь, навичок подолання природних перешкод різних форм природного рельєфу. У спортивному туризмі основний результат занять – спортивне вдосконалення, включаючи фізичне й духовне вдосконалення людини в природних умовах, оздоровлення; фізичний і духовний розвиток людини; естетичне та морально-вольове виховання; пізнання історії та сучасності, культур та звичаїв місцевого населення; дбайливе відношення до природи та поваги до національних традицій.

Деякі види туризму включені в спортивну класифікацію як частини спортивного туризму. Зрозуміло, що ці види туризму можуть розвиватися в рамках будь-якого типу туризму, але в спортивному туризмі вони нормовані певними вимогами за тривалістю, довжиною маршруту й природними перешкодами у походах й подорожах.

Види туризму, що не включенні в спортивну класифікацію, різноманітні. До найвідоміших із них відносяться гірськолижний, водо-моторний, кінний та інші види туризму.

кінний	екстримальний

Вид туризму та характеристика походів	Категорійні походи (категорія складності – к.с.)						Некатегорійні походи (ступінь складності – ст.с.)
	І к.с.	ІІ к.с.	ІІІ к.с.	ІV к.с.	V к.с.	VІ к.с.	1–3-денні	1 ст.с.	2 ст.с.	3 ст.с.
Тривалість походів у днях (не менше – для ступеневих та катего-рійних походів)	6	8	10	13	16	20	1–3	3–4	4–6	6–8
Протяжність походів у кілометрах (не менше):
пішохідних	130	160	190	220	250	300	до30	30	50	75
лижних	130	160	200	250	300	300	до30	30	50	75
гірських	100	120	140	150	160	160	до25	25	50	60
водних (на гребних судах та плотах)	150	175	200	225	250	250	до25	25	40	60
велосипедних	250–300	400–500	600–700	750–800	900–1000	–	до50	50	80	120
на мотоциклах	1000	1500	2000	2500	3000	–	–	–	–	–
на автомобілях	1500	2000	2500	3000	3500	–	–	–	–	–
спелеопоходів (кількість печер)	5	4–5	1–2	1–2	1	–	до 3	3–4	2–3	1

10.4. Підготовка до походу

Туристичний похід має бути добре підготовлений. Ретельна підготовча робота зробить його цікавим, безпечним і результативним. Проведення туристичних походів оформлюється спеціальною маршрутною документацією. Так, документом, що дає право на проведення походу вихідного дня, а також туристичного походу, є маршрутний лист установленого зразка. Право на проведення походів всіх інших (вищих) категорій складності оформляється маршрутною книжкою. Маршрутний лист і маршрутну книжку в закладі освіти видає керівник фізичного виховання.

Він здійснює контроль за підготовкою групи, надає їй необхідну допомогу в оснащенні спорядженням та інвентарем, відповідає за знання учасниками питань організації і проведення походу, охорони природи, протипожежної безпеки і способів гасіння пожеж, правил попередження травматизму і надання першої допомоги.

Маршрутний лист і маршрутна книжка в поході відмічаються в місцевих організаціях (сільська рада, пошта, школа тощо) і є основними звітними документами, що підтверджують виконання норм і вимог спортивної класифікації.

Перш ніж почати підготовку до походу, треба призначити керівника походу, що несе відповідальність за підготовку та успішне його проведення, за життя і здоров'я його учасників. Керівник походу повинен мати достатній досвід участі в подорожах даної категорії складності, володіти необхідними організаторськими здібностями по керівництву колективом. У закладах освіти керівниками туристичних походів призначаються, як правило, викладачі. У походах тривалістю не більше трьох діб керівнику групи кількістю до 15 осіб призначається помічник. У походах тривалістю понад три доби і з великою кількістю учасників призначаються заступники керівника походу. Керівник походу забезпечує підбір учасників групи за підготовленістю і кваліфікацією, організовує їхню спеціальну підготовку; забезпечує всебічне вивчення маршруту і району подорожі, його історії, визначних пам'яток, фізико-географічних і кліматичних особливостей, разом із заступниками (помічниками) складає докладну карту і схему маршруту, графік руху; визначає контрольні пункти і терміни їхнього проходження. Йому необхідно виявити складні ділянки маршруту, визначити міри безпеки щодо їх подолання, розробити запасні варіанти маршруту. Керівник зобов'язаний забезпечити підбір, підгонку і перевірку спорядження й інвентарю, скласти кошторис витрат, розрахунок продуктів харчування, виявити можливість поповнення запасів продовольства в дорозі, вчасно і правильно оформити всю документацію маршруту. Він несе повну відповідальність за стан дисципліни серед учасників походу, як на самому маршруті, так і в період його підготовки, відзначає маршрутні документи в місцевих організаціях. Керівник походу має право змінити маршрут, якщо обстановка, що створилася, вимагає цього з метою безпеки; він може передати керівництво туристською групою іншому учаснику (заступнику), що має відповідну підготовку, якщо в цьому виникла необхідність. По закінченню походу він представляє звіт про його проведення.

Для кращої підготовки до походу керівник попередньо складає докладний план, у якому передбачає всі заходи, пов’язані з подорожжю. Доцільно цей план розглянути і прийняти на зборах групи. Дуже важливо передбачити участь у підготовчій роботі всіх членів групи, рівномірний розподіл між ними завдань.

Формування групи і розподіл обов'язків між учасниками походу

Як правило, у похід відправляються студенти однієї навчальної групи, члени однієї спортивної секції, команди. Учасники в таких трупах уже добре знають один одного, тут склався працездатний колектив. Комплектування туристської групи закінчується організаційними зборами. Обов'язки розподіляються з урахуванням бажання і здібностей кожного. Всі учасники походу мають пройти медичний огляд і одержати дозвіл лікаря на похід.

Відповідальний за розробку маршруту (провідник) разом з керівником походу розробляє маршрут, готує картосхему, складає графік руху, у встановлений термін посилає з маршруту повідомлення тощо.

Відповідальний за харчування має вміти готувати їжу, складати меню щодня, робити розрахунок необхідних продуктів. Він керує своєчасним придбанням продуктів для походу, стежить за їхнім збереженням, веде облік їх витрат. Разом з керівником походу розподіляє припаси по рюкзаках туристів, він завжди має знати, у кого які продукти знаходяться. Відповідальний за харчування щодня видає продукти черговим, інструктує їх, як приготувати ту чи іншу страву.

Відповідальний за спорядження групи (відповідальний за майно) разом з керівником складає список необхідного спорядження, одержує його під свою відповідальність, керує своєчасним його ремонтом, організовує придбання і виготовлення відсутнього спорядження. Він розподіляє спорядження серед учасників походу і періодично перевіряє його наявність.

Касир збирає за відомістю гроші з учасників походу, одержує дотації від профспілкової чи спортивної організації. За вказівкою керівника походу видає членам групи гроші для придбання продуктів, проїзних квитків і спорядження. Веде строгий облік надходження і витрат коштів, по закінченні походу складає звіт про витрати.

Санітар здобуває, зберігає і поповнює похідну аптечку, стежить за виконанням учасниками походу санітарно-гігієнічних правил. До початку походу він має одержати консультацію в лікаря (медичної сестри) про застосування лікарських препаратів, навчитися надавати долікарняну допомогу потерпілим. Він стежить за чистотою одягу, посудом учасників, за якістю готування їжі, дотриманням питного режиму, раціональним прийомом сонячних ванн, купанням. Веде спеціальний журнал захворювань і травм.

Відповідальний за щоденник веде запис усього того, що відбувається в групі, організує ведення записів учасниками походу. Він заздалегідь заготовляє зошити для записів і зберігає їх. Домовляється з фотографами, щоб були сфотографовані цікаві події похідного життя. Наприкінці походу корисно провести колективне читання щоденника, не можна проводити виправлення і доповнення.

Фотограф послідовно, від початку і до кінця, фіксує у фотографіях підготовку до походу і похідне життя. Під час походу залучає до роботи усіх, хто вміє працювати з фотоапаратом, готує фотографії до звітної виставки.

У походах можуть бути й інші, не згадані тут посадові обов'язки. Часом одному учаснику доведеться виконувати кілька обов’язків; важливо, щоб у поході не було людини, яка не мала б навантаження і ні за що не відповідала.

У походах вихідного дня і на нескладних маршрутах розбивкою біваку, заготівлею дров, готуванням їжі й інших господарських справ займаються по черзі всі учасники групи (чергові). Кожний повинен навчитися виконувати ці неважкі обов’язки.

У період підготовки бажано, щоб група збиралася щодня хоча б на кілька хвилин для взаємної інформації про зроблену роботу і про труднощі, що зустрічаються.

Вибір району подорожі і розробка маршруту

Вибір району подорожі і розробка маршруту, звичайно, виробляються одночасно. Район подорожі вибирається залежно від інтересів учасників. Туристи мають ознайомитися з географічними, екологічними й іншими особливостями району подорожі, з’ясувати місце розташування екскурсійних об’єктів тощо. Для цього можуть бути використані художня і наукова література, географічні описи і довідники, метеорологічні спостереження, звіти туристських груп, що подорожували в цьому районі раніше. Під час вибору району необхідно також враховувати наявність зручних шляхів, під’їзду, засобів зв’язку, транспортні та інші витрати тощо.

За наявності в будь-якому пункті на маршруті туристської секції доцільно установити з нею зв'язок. Докладне попереднє вивчення району походу необхідно не тільки для того, щоб більше побачити, зробити, виконати, але і для забезпечення безпеки самої подорожі. Туристична робота в навчальному закладі стане набагато цікавішою, якщо вона буде організована у визначеному напрямку. В одних закладах освіти ця робота проводиться по встановленню імен воїнів, що загинули під час звільнення рідного міста, в інших – студенти вивчають бойовий шлях військової частини, що формувалася в їхньому місті, звільняла рідний край. Маршрут походу має бути цікавим у пізнавальному відношенні, сприяти зміцненню здоров’я і поліпшенню фізичного розвитку студентів. Він повинен бути і безпечним. Для одноденних походів важливо, щоб можна було швидко добратися в намічений район і так само швидко повернутися з останнього пункту маршруту.

Заздалегідь намічаються різні об’єкти огляду: історичні і мальовничі місця, пам’ятники культури і військової слави, археологічні і музейні об’єкти, міста і селища, новобудови тощо. З урахуванням цього готується докладна карта місцевості, визначається маршрут походу, складається режим переходів. Під час складання режиму необхідно врахувати наявність на маршруті природних перешкод, розташування населених пунктів і намічених для огляду об’єктів, вага рюкзаків і спорядження, ступінь фізичної підготовленості учасників, час для розміщення їх на ночівлю, готування їжі тощо.

План-графік походу і прикладена до нього схема маршруту служать основним документом для затвердження походу в маршрутно-кваліфікаційній комісії. План походу обов’язково вказується в маршрутному листі і маршрутній книжці. Крім основного необхідно намітити запасний варіант маршруту (на випадок неможливості виконання основного). До схеми маршруту має бути прикладений короткий опис найбільш важких ділянок шляху і пропонованих способів їхнього подолання. Маршрутний лист і маршрутна книжка заповнюються керівником походу, підписуються керівником фізичного виховання і завіряються підписом директора закладу освіти і печаткою. Тільки після цього можна почати безпосередньо готуватися до походу.

Спорядження туристів підбирається залежно від виду туризму, часу року і району подорожі. Воно має бути легким, міцним і зручним, відрізнятися простотою у використанні, невеликими габаритами, можливістю використання в умовах холоду, спеки і підвищеної вологості. Правильно підібране спорядження – застава успішної подорожі. Туристичне спорядження поділяється на індивідуальне і групове.

Вимоги до деяких видів індивідуального спорядження

Особливу увагу варто приділяти взуттю і одягу. Взуття має бути на низькому каблуці і щільній підошві. Популярні в туристів звичайні кеди, кросівки. Взуття варто підбирати на розмір більше, укладати тонку устілку і надягати на вовняний носок (як у прохолодну, так і в жарку погоду). Взуття має бути розношене до походу. Непогано мати ще й легке взуття, щоб можна було перевзутися на привалі. Не рекомендуються носки із синтетичних матеріалів. При ревматизмі і плоскостопості небажані кеди й інше гумове взуття. Одяг має бути з бавовни, льону чи вовни. Плащ-накидку можна виготовити з поліетиленової плівки, вона має цілком укрити туриста від дощу разом з його рюкзаком. Зручні штани з джинсової тканини, важливо тільки, щоб вони не стискали ноги в колінах і не заважали широкому кроку.

Спальні приналежності. Спальні мішки повинні мати полотняний вкладиш. Добре зарекомендував себе спальний мішок-ковдра на застібці «блискавка». У літню пору досить мати ковдру, простирадло і наволочку. Зручні в поході надувні матраци чи поролонові підстілки. Спати треба роздягненим. У будь-якому випадку нічний сон має бути організований у гігієнічних умовах і забезпечувати повний відпочинок туриста.

Посуд має бути металевий чи пластмасовий. Крім миски, кружки і ложки бажано мати флягу. Кожен турист повинен мати голку, набір ниток, англійські шпильки, кілька білизняний прищіпок. Флакони з ліками й іншими рідинами рекомендується закривати гумовими ковпачками і закріплювати ізоляційною стрічкою чи лейкопластиром. Туристам може згодитися поясна сумка, яку можна виготовити самостійно. Вона не стискає рухів і вміщає дрібні, але необхідні в поході приналежності туриста.

Список спорядження для походу https://www.youtube.com/watch?v=aJiUQp6QzkE

Деякі особливості групового спорядження

Намети мають бути чистими всередині і зовні, міцними, мати всі мотузки для розтяжок; шви бажано промастити воском. У продажу є значна кількість наметів вітчизняного чи закордонного виробництва. Стійки і кілочки для розтяжок продаються в спортивних магазинах, але можна їх виготовити і самим. Замість стійок можна взяти дюралеві трубки чи використовувати старі лижні палки, а кілочки зробити з дюралюмінієвого кутка.

Прилади для вогнища виготовляються до виходу в похід. До них можна віднести: металеві рогульки і лижні палки, металевий тросик і гачки для підвішування казанків тощо. Забороняється рубати для вогнища чагарник і дерева. Посуд для готування їжі має бути загальною ємкістю з розрахунку 1,5 л на особу. Групи до 6 осіб, як правило, користуються казанками по 4–6 л. Емальовані відра занадто важкі для перенесення, до того ж за найменшого удару в них відлітає емаль , в оцинкованому посуді, щоб уникнути отруєння, готувати їжу забороняється. Тому великі групи туристів беруть у подорож бачки з нержавіючої сталі чи дюралюмінію, що випускаються нашою промисловістю. Зручно, якщо бачки будуть різних розмірів, тоді під час перенесення їх можна вставити один в один. Рекомендується для перенесення бачків виготовити спеціальні чохли з щільної тканини.

У групі необхідно мати 2-–3 сокири (одна сокира на 4–6 осіб). Рекомендується мати теслярську, вагою 1,5–2 кг і туристські сокири вагою 1 кг. Легкі клепані сокири вагою близько 0,5 кг брати недоцільно. Сокири мають бути гострі, добре насаджені і мати чохли на лезах. Зручні мисливські сокири з металевою ручкою, обтягнутою гумою. Продаються вони з чохлами, легко містяться в бічній кишені рюкзака. Ліхтарі мають бути в кожному наметі. Радіоприймач можна взяти один на групу, фотоапаратів – мінімум два. Сокири, ліхтарі, компаси, фотоапарати, радіоприймач і багато чого іншого студенти можуть взяти з дому, треба тільки про це заздалегідь домовитися і до виходу в похід зібрати все в одному місці.

Під час підготовки до походу особливу увагу варто звернути на пакування продуктів і заготівлю для них тари. Продукти, як правило, заготовляють перед виходом. Як тару використовують поліетиленові пакети, пакувальні ємкості, що не б’ються.

Ремонтний набір залежить від походу. Набір пішохода складається з інструмента і матеріалів для лагодження взуття, одягу, наметів (голки тонкі та товсті, нитки різних кольорів, шматочки матерії, шматочки шкіри, ґудзики різні, шнур, клей БФ, невеликий молоток, ножиці, шило, цвяхи, віск. Усе це відповідальний за ремонт інвентарю і спорядження має класти в коробку і зберігати в кишені свого рюкзака.

У вологонепроникаючому пакунку зберігаються документи, гроші, картосхеми. Групове спорядження за списком закріплюється за учасниками походу, що персонально відповідають за його збереження і наявність.

Укладання і перенесення спорядження – чимале мистецтво. Треба так укласти речі, щоб їх по-перше, легко було знайти, а по-друге – ніякі тверді предмети не упиралися б у спину туриста.

Рюкзак має бути містким і легким, мати досить розподілів і кишень для речей. Він має бути витягнутим у висоту і добре прилягати до спини. По спині розміщують м’які речі : ковдру, білизну, одяг. На дно рюкзака кладуть найважчі речі : продукти, взуття, інвентар, з боків ставлять стовпчиком одна на одну консервні банки, невеликі фляги, бідони тощо. Щоб нічного не бовталося в рюкзаку, між речами кладуть м’які предмети, що залишилися (носки, хустин). Хліб загортають у папір чи пакети і поміщають зверху, щоб він не м’явся і не кришився. У кишені рюкзака поміщають посуд, туалетні приналежності та інший дріб’язок. Небажано розташовувати великі предмети на рюкзаку, чи прив’язувати їх знизу. Однак, іноді, коли багато речей і вони не вміщаються в рюкзак, їх приходиться переносити на рюкзаку. У такому випадку предмети (попередньо загорнуті в непромокальний матеріал) варто добре упакувати і прив’язати щільно до рюкзака. Ретельне укладання і правильне балансування рюкзака сприяють збереженню правильної постави. За добре пригнаного рюкзака турист здобуває більшу стійкість, що дуже важливо в тривалому і важкому поході.

Вага рюкзака залежить від довжини маршруту і віддаленості його від населених пунктів. Він складає: у дводенному поході в чоловіка – 12–15 кг, у жінок 6–10 кг; у походах категорій високої складності ( до початку маршруту) може доходити : у чоловіків – до 20–30 кг, у жінок – до 15–20 кг. Вагу рюкзаків учасників груп регулює керівник походу з урахуванням ваги і фізичної підготовленості туристів.

Варто пам’ятати, що тривалі переходи з важким рюкзаком можуть викликати перевтому, порушення діяльності серцево-судинної системи і бути причиною нещасного випадку.

Підготовка студентів до походу

У процесі підготовки до подорожей зі студентами проводяться заняття, мета яких є: знайомство з різними географічними, метеорологічними, геологічними й іншими даними; засвоєння визначених топографічних знань і умінь орієнтування по карті і предметах на місцевості; знайомство з організацією зв’язку, рятувальних робіт і надання першої медичної допомоги потерпілим, освоєння необхідної техніки пересування і подолання перешкод (включаючи переправи через ріки, ходу по болотах, по крутих схилах тощо). Регулярно проводиться загальна фізична і спеціальна підготовка до майбутнього походу.

Загальна фізична підготовка (ЗФП) – це щоденна ранкова гімнастика, тривала ходьба і біг на місцевості. У процесі загальної фізичної підготовки важливо всебічно розвивати основні фізичні якості: силу, витривалість, швидкість. На заняттях ЗФП студенти вчаться долати перешкоди, плавати, стрибати в довжину, лазити по канату, підтягуватися, переносити рюкзак з вантажем і «постраждалого», використовувати підручні засоби тощо.

Важливе значення має підготовка організму до похідних умов. У першу чергу мова йде про його загартування. До засобів загартування відносяться заняття ранковою гімнастикою на свіжому повітрі в полегшеному костюмі, обтирання й обливання прохолодною водою, миття ніг холодною водою, постійне перебування в полегшеному одязі як під час тренувань, так і в поході, ночівлі на відкритому повітрі в походах, систематичне купання, тренувальні заняття в непогоду. Фізично слабо підготовлений учасник може в поході затримувати групу і навіть стати причиною нещасного випадку. Загальна фізична підготовка є основою спеціальної підготовки.

До спеціальної фізичної підготовки відноситься навчання користуватися картою, орієнтуватися на місцевості різними способами й за різних умов, навчання розбивці бівуаку, надання першої допомоги «постраждалому», спеціальним навичкам, техніці визначеного виду туризму (пішого, велосипедного, водного та ін.), проведення тренувальних походів. Основним завданням спеціально-фізичної підготовки, наприклад туриста-пішохода, є удосконалення вільного й економічного кроку, пересування на трав’янистих схилах, болотах, піску, подолання ярів, рік та інших перешкод.

Під час підготовки до тривалого і складного походу рекомендується робити різні тренувальні походи з повним спорядженням, поступово збільшуючи маршрут і швидкість пересування. Тренуватися краще в складі групи, яка збирається подорожувати. У таких походах складається колектив, виховується товариська взаємодопомога. У тренувальних походах студенти мають засвоїти правила поведінки туристів у громадських місцях, руху по шосейних дорогах, опанувати туристську етику. Готуються тренувальні походи по такому ж плану, як і багатоденні далекі подорожі.

Не підлягає сумніву, що тільки висока кваліфікація керівника, ретельна всебічна підготовка, необхідне матеріальне забезпечення групи, злагодженість дій і дисциплінованість усіх її членів, є запорукою безаварійності туристичних походів і подорожей. Роль викладачів фізичного виховання полягає в умінні правильно націлити студентів з перших кроків у туризмі на необхідність серйозної підготовки до походів.

10.5. У поході

Успішне проведення походів багато в чому визначається станом дисципліни в туристичній групі, умінням туристів правильно розподілити свій час і сили, вибрати найраціональніший темп і порядок руху. Важливо, щоб туристи володіли способами пересування на різній місцевості і прийомами подолання перешкод. Виховання в студентів з перших походів дисциплінованості, організованості, почуття відповідальності завдання всієї туристичної секції, колективу фізкультури (спортивного клубу), викладачів. Необхідно бути нетерпимими до найменших порушень правил організації і проведення походів. Висока вимогливість до себе і до товаришів по групі має стати стилем відносин у колективі.

Взаємини в туристичному колективі ґрунтуються на принципах товариства і взаємодопомоги. Успіх походу залежить від зусиль всіх і кожного його учасника. У групі звичайно є слабкіший учасник. У поході, як правило, усі повинні орієнтуватися на нього, що не завжди буває зрозуміло новачкам. Однак порушення цього правила може призвести до аварійних ситуацій: розриву групи, зниженню уваги до перешкод у перевтомленого туриста та ін. У дружній туристичній групі правило це виконується завжди негласно, у коректній формі.

Важливе значення для забезпечення безпеки в туристичних походах має упевнене володіння кожним її учасником технікою даного виду туризму. Під поняттям «техніка» ми розуміємо суму правил, прийомів і способів, що дозволяють туристам безпечно і з найменшою втратою сил і часу пройти маршрут, перебороти всі перешкоди.

Турист-пішохід має володіти технікою кроку. Крок його має бути вільним, тіло злегка нахилене вперед, щоб врівноважити вагу рюкзака. Руки вільні від будь-яких предметів, за винятком легкого ціпка, що може служити для самостраховки під час руху. Переборювати великі відстані турист зможе тільки якщо збереже в поході здорові ноги. Тривала ходьба по твердих дорогах (наприклад, асфальтовим) швидко викликає наминки, що можуть ускладнити подальший рух туриста. Багато студентів не вміють стежити за ногами і не думають про них, поки не відчують болю. А коли відчують, буває вже пізно, тому треба вчити піклуватися про ноги задовго до виходу в похід і перевіряти їхній стан на привалах і під час ночівель.

Необхідно чітко дотримуватись на тренуваннях і в поході принцип послідовного збільшення ходових навантажень: від невеликих походів поступово переходити до більш довшого. Ходити треба, дотримуючись режиму руху. Головне тут, звичайно, швидкість. Але рухатися треба спокійно, без напруги, обов’язково чергуючи роботу і відпочинок – переходи і привали. Належна організація руху групи забезпечує правильне дозування навантаження, чіткість у діях групи і безаварійність походу.

Напередодні виходу в похід бажано провести контрольний збір групи. Його мета – остаточна перевірка фактичної готовності до походу й усунення виявлених недоліків. Тут перевіряється укладання рюкзаків, надійність упакування продуктів, наявність індивідуального і групового спорядження.

Керівнику фізичного виховання (разом з комісією) варто з’ясувати, у що вдягнений учасник, як узутий, який в нього настрій; перевірити наявність маршрутних документів, аптечки, карт і компасів, посуду, сірників тощо. Дисциплінує групу і лінійка готовності до виходу. Рапорт директору закладу освіти, його напуття туристам. Іноді похід починається з переїзду на суспільному транспорті до початкового пункту маршруту. Ці переїзди бувають з труднощами: перехід жвавих транспортним магістралей, довге чекання потяга чи автобуса, посадка у вагони. Керівнику треба заздалегідь продумати всі дрібниці, пов’язані з цим етапом походу: вибрати найкоротший і безпечний шлях (найменша кількість переходів і пересаджень), найзручніший час виходу.

Всі учасники груп мають добре знати маршрут проходження до початкового пункту походу, щоб у разі відставання пройти його самостійно. Під час посадки і висадки один з керівників походу входить у вагон (автобус) першим, а інші – останніми, пропускаючи всю групу.

Необхідно попередити водіїв транспорту про посадку і висадку групи. Після виходу з транспорту замикаючий проводить швидкий огляд місць: чи не залишилось щось із речей.

Перед походом треба ще раз нагадати студентам про дотримання правил поведінки в суспільному транспорті, про ставлення до оточуючих людей. На вулицях і в транспорті неприпустимі не тільки голосний спів, але і взагалі шум, штовхання.

У походах іноді доводиться ночувати в школі, клубі тощо. Про це варто заздалегідь попередити учасників походу, звернути їхню увагу на обов’язкове дотримання правил гуртожитку, заходів пожежної безпеки тощо. Туристи після ночівлі мають здати усе в такому вигляді, як було до їхнього приходу: розтавати меблі і речі на місця, вимити підлогу, протерти пил, прибрати в умивальній кімнаті і туалетах.

Режим похідного дня має забезпечувати необхідну ритмічність у чергуванні навантажень і відпочинку: 40–50 хв руху і 10–20 хв відпочинку на малих привалах. Через перші 10–15 хвилин після початку руху доцільно зробити короткочасну зупинку для усунення неполадок в одязі, взутті, спорядженні. Тривалість ходу залежить від багатьох факторів: віку і тренованості учасників, їхнього самопочуття, ваги їхніх рюкзаків, складності природних перешкод, погодних умов. В усіх випадках на початку шляху тривалість ходу має бути коротшою (20–30 хв), а потім збільшуватися. По гарній дорозі чи стежці за сприятливою погоді підготовлені туристи з рюкзаками рухаються зі швидкістю 3–4,5 км на годину. Але швидкість різко знижується на крутих і затяжних підйомах, під час пересування по піску, мокрій глині, каменю, болоті, у густому підліску тощо. Це необхідно враховувати під час планування графіка руху.

Інший фактор, що впливає на швидкість – суб’єктивний: погане самопочуття когось із учасників (дуже часта причина – стерті ноги), а також затримки через недостатнє уміння орієнтуватися. У першому випадку група має йти в темпі, у якому здатний рухатися найслабший чи захворілий учасник. У поході «семеро одного чекають» – цей туристський закон має бути добре засвоєний всіма учасниками походу. А в іншому випадку треба заздалегідь закладати в план-графік походу час на орієнтування, обмірковування ситуації, проведення розвідок, обговорення варіантів і прийняття рішень. Загальне правило, що стосується швидкості руху в поході – зростання, а потім поступове зниження її впродовж кожної «ходової» години. Не треба відразу з привалу рухатися швидко – 3–5 хв група має йти уповільненим темпом, поступово підвищуючи його і доводячи до прийнятої для групи норми; за 3–5 хв до чергового привалу темп плавно знижується. На крутих затяжних підйомах у горах необхідно через кожні 5 хв повільного руху робити зупинки на 1–2 хв, щоб привести в норму подих і не перевантажувати серце. Швидкість руху під час таких підйомів падає до 1 км на годину і нижче. На малих привалах усі туристи знімають рюкзаки і розташовуються на пеньках, повалених деревах чи сухих підвищеннях ґрунту.

У середині дня організовуються відпочинок і гарячий обід. У літньому пішому переході загальна кількість ходових годин поділяється на дві нерівні частини: велика – до привалу на обід і менша – після привалу. Привал на обід має бути у самий спекотний час і продовжуватися 4–5 годин. Неправильно діють ті керівники походів, які прагнуть до мінімуму скоротити обідній відпочинок, щоб скоріше подолати дорогу. Такий режим може бути тільки у виняткових випадках (наприклад, у день штурму перевалу через гірський хребет).

Туристам-студентам можна рекомендувати наступний розпорядок дня:

7.00–8.00 – підйом, зарядка, умивання (купання);

8.00–8.30 – сніданок, прибирання місця ночівлі, підготовка до пішого походу;

8.30–12.00 – рух по маршруту;

12.00–16.00 – великий привал (обід), відпочинок, суспільно корисна робота, ігри на місцевості);

16.00–18.00 – рух по маршруту;

18.00–20.00 – підготовка до ночівлі, вечеря:

20.00–22.30 – вільний час;

22.30–23.00 – підготовка до сну;

23.00–7.00 – сон.

10.6. Порядок і тактика руху

Туристи рухаються в колоні по одному. Звичайно, в групі з найпідготовленіших учасників виділяються ведучий і замикаючий. Завдання першого – вибирати шлях і задавати найоптимальніший для групи темп руху (але не вище темпу руху самого слабкого учасника). Завдання другого – не допускати, щоб хтось відстав, надавати допомогу відстаючим, вчасно подавати ведучому сигнали до зупинки, якщо в цьому є необхідність (сигнали подаються голосом і передаються туристами по ланцюжку чи свистком). На складних відрізках дороги слабких учасників рекомендується ставити відразу за ведучим чи через одного з сильнішими туристами, щоб останні могли надати їм необхідну допомогу.

Місце керівника має забезпечувати йому зручність керування групою і безпеки її руху. Керівнику можна рекомендувати йти відразу за ведучим, час від часу допомагаючи йому знаходити дорогу і підказуючи правильне рішення. Під час руху він не один раз оглядає кожного учасника, щоб ужити заходів, якщо хто-небудь почне утомлюватися. На складних і небезпечних ділянках (переправа, болото, осип) керівник попередньо сам перевіряє їхню прохідність і не іде вперед, а знаходиться там, страхуючи туристів, поки вся група не вийде на легку ділянку.

Вибір шляху – питання тактики. Як правило вибирають найпростіший і безпечніший шлях. Лінія руху пішої колони часто визначається рельєфом місцевості, наявністю стежок і доріг. Невеликі переліски, інші легкопрохідні ділянки варто проходити по азимуту. Густі ліси, пересічену місцевість, зарості чагарнику краще перетинати по стежках, нехай навіть вони і трохи ухиляються від потрібного напрямку. Якщо троп нема, то шлях варто вибирати уздовж річок.

По лісових заростях, густому чагарнику, високому травостою туристи рухаються з інтервалом між собою в 1–1,5 м, тримаючи гілки, щоб вони не вдаряли туриста, який йде слідом. Для захисту від сучків і гілок надягають сорочку.

Щоб успішно просуватися по крутих схилах, треба опанувати деякими прийомами ходьби. Під час руху вгору крок має бути коротшим, нога ставиться на ґрунт з носка на всю ступню. Треба намагатися зберегти горизонтальне положення ступні, використовуючи для цього кожен міцно лежачий камінь, випуклість схилу.

Затяжний підйом краще переборювати «зиґзаґом», короткими переходами ділянок схилу навскіс, поперемінно то лівим, то правим боком до схилу. За прямого підйому ступні ніг ставляться в сторони «ялинкою». Невеликі камені, що лежать на дорозі, краще переступати або обходити. Під час руху під ухил ногу ставлять з п'яти, майже не згинаючи, корпус трохи відхиляють назад. Спускатися з дуже легким рюкзаком можна у швидкому темпі невеликими кроками, приземляючись поперемінно то на одну, то на другу ногу. Стрибки роблять трохи боком до схилу. Турист має бути уважним до того, куди і як він ставить ногу. Очі туриста мають бути натренованими на миттєву і точну оцінку надійності кожного каменю, уступу. Якщо візуальна оцінка не дає результату, тоді необхідно пробувати опору ногою «пощупати» її кінцем жердини. З великою обережністю треба рухатися по трав'янистих і сирих схилах, осипах і скелях.

Якщо турист підсковзнувся чи спіткнувся, він повинен швидко, злегка пригнувши, упертися жердиною у схил. У випадку падіння на крутому схилі треба затриматися будь-яким способом. Необхідно уникати трав'янисті схили, розташовані над крутими скелями. Перш ніж підніматися чи спускатися, треба подивитися, чи можна пройти цю ділянку іншим маршрутом. На круті мокрі схили виходити взагалі не слід. Рухатися по них можна лише в крайньому випадку, маючи в руках палицю і організувати взаємну страховку.

Подолання природних перешкод

Подолання природних перешкод у поході робить помітний вплив не тільки на фізичне загартування, тренованість організму, але і на виховання характеру. Де ще студенту буде надана можливість перевірити себе у важких умовах похідного життя, виявити спритність, мужність, взаємопідтримку? Метою туристичного походу є пізнання студентам не тільки довкілля, але і себе самого. Керівники походів мають навчати студентів подоланню природних перешкод, навчитися техніці задовго до виходу у похід, не ухилятися від їхнього подолання на маршруті. При цьому, однак, варто враховувати два моменти: по-перше, перешкоди мають бути посильні і відповідати підготовленості студентів; по-друге, всі студенти мають бути всебічно підготовлені (морально, фізично, технічно) до їх подолання на маршруті.

Необхідно уважно, послідовно і методично правильно розглянути на занятті найраціональніші варіанти техніки подолання перешкод, навчити їх студентів і перевірити, як вона буде засвоєна кожним з них. При цьому не дозволяйте ні собі, ні іншим жартувати над тими, у кого щось не виходить, хто боїться зробити перший крок до перешкоди. Навпаки, треба підтримати таких студентів, підбадьорити, вселити в них віру у свої сили і здібності.

Розглянемо техніку і тактику подолання деяких природних перешкод, що найчастіше зустрічаються в туристичних походах.

Болота, що утворилися в результаті затоплення низини, переборюють, переступаючи чи перестрибуючи з купини на купину. Особливу небезпеку представляють болота, що виникли в результаті заростання старих водоймищ. Пізнати їх можна по коливанню ґрунту під ногами. Рухатися по такому болоту треба тільки в крайніх випадках і неодмінно з довгою жердиною у руках, що служить опорою, зондом для виміру глибини і засобом самострахування під час падіння. Провалившись, турист має спиратись на жердину і намагатись вибратися на міцне місце. Якщо ж це не вдається і занурення продовжується, то будь-які рухи варто припинити і очікувати допомоги друзів. Наближатися до проваленого треба поповзом, використовуючи жердини, палки і мотузку, що страхує.

Ріки. Майже жоден туристичний похід не обходиться без подолання на маршруті струмків, річечок і рік. Їх долають по мостах, по поваленому стовбурі дерева, каменях і лише у випадку крайньої необхідності убрід.

Переправи – одне з ефективних засобів виховання в людині мужності, сміливості, віри в себе і друзів. Адже падіння у воду грозить не тільки намоканням одягу, рюкзака, але і серйозними забитими місцями, травмами. Часом це буває небезпечно для життя. Перш ніж приступити до переправи, проводять розвідку і вибирають місце для переправи, обладнують його засобами, що страхують, перевіряють надійність. Переправа по каменях, як правило, проводиться на порівняно дрібних протоках.

Вузьку, але глибоку річку долають по перекиненій через неї колоді, попередньо перевіривши її міцність. Першим по колоді проходить досвідчений турист, у якого краще усіх розвинене почуття рівноваги. Його завдання прив'язати на іншій стороні кінець мотузкового поруччя чи утримувати його самотужки. Він має йти на страховці основною мотузкою. Поруч розташовують на висоті плеча на півметра вправо чи вліво від колоди чи над головами тих, хто йде по колоді. Під час переправи через небезпечну ріку кожен учасник обв'язується мотузкою і прикріплюється до поручі за допомогою петлі чи спеціального карабіна.

Наведення переправи https://www.youtube.com/watch?v=fxj35ewlFFM

Навісна переправа https://www.youtube.com/watch?v=vCJQ9659nDo

Переправа убрід вимагає ретельної підготовки, великої обачності, досвіду і фізичної сили всіх учасників походу. Народна мудрість «не знаючи броду, не лізь у воду» має бути для туристів законом. Першочергове завдання полягає в тому, щоб знайти мілке місце, де можна було б перейти річку убрід усій групі. Часто ознакою броду служать тропи, прокладені місцевими жителями. Якщо ж таких стежок немає, треба шукати місце броду там, де русло річки розширюється, тому що у вузьких місцях глибина і щільність потоку більші. Для переправи бажано знайти більш мілке місце, у будь-якому разі глибина річки має бути не більше ніж по пояс самому низькорослому туристу. Необхідно оцінити річку за її глибиною, температурою води, швидкістю течії, прозорістю, характером дна. Погана прозорість води не дозволяє оцінити глибину і побачити небезпечні ділянки дна. Головна перешкода при бродах через гірські ріки – сильна течія, низька температура води і великі камені на дні.

Переходити ріки убрід завжди треба у взутті, щоб ступні були максимально захищені від ушкоджень і забитих місць. На березі можна зняти носки, з черевиків вийняти устілки, на голі ноги надягти черевики і добре їх зашнурувати. За дуже низькою температури води краще переходити ріку у брід, не засукуючи штанів і не знімаючи носків, навіть мокрі, вони все-таки захищають ноги від холодної води. Переправа убрід за допомогою мотузок здійснюється у найбурхливіших і глибоких річках. Перший водяний потік переходить найбільш фізично міцний і досвідчений турист. Його завдання – перенести на протилежний берег кінець основної мотузки. До туриста пристібається допоміжна мотузка, інший кінець якої двоє страхуючих, тримають у руках, розташовуючись на березі нижче за течію. «Видача» мотузок у слід треба вироблятися так, щоб не заважати його руху і щоб мотузки не виявилися у воді. Переправившись на інший берег, турист надійно закріплює мотузку, використовуючи для цього різні способи За ним переправляються інші учасники. Останній обв'язується мотузкою і з жердиною теж переходить ріку.

Переправ уплав необхідно уникати. Якщо все-таки немає іншого виходу, то переправлятися треба організовано і з великою обережністю. Зручним місцем для цього може служити ділянка зі спокійним плином ріки. Попередньо необхідно розрахувати знос плавця за течією і вибрати місце виходу його на протилежний берег. Починає переправу кращий плавець групи з мотузкою, що закріплює на березі і надалі використовують для страховки учасників, перетягування плоту з речами. Для спорудження плоту можна використовувати будь-які плавучі предмети: колоди, дошки, хмиз, спортивні м'ячі, поліетиленові мішки, автомобільні камери тощо.

10.7. Організація біваку

Під час проведення багатоденних туристичних походів важливе значення має організація ночівлі. У польових умовах організовується, обладнується бівак, тобто місце ночівлі, відпочинку учасників походу, місце, де можна розпалити багаття, приготувати їжу, укритися від непогоди. Організація біваку вимагає від туристів напруженої різноманітної роботи, а в руках досвідченого керівника – це прекрасний засіб навчання і виховання студентів. Перше завдання, яке варто вирішити, - це вибір місця для біваку. Воно має бути захищеним від вітру і сухим. Важливо мати неподалік дрова і воду. Заздалегідь на карті можна тільки приблизно намітити район ночівлі. Конкретну ж галявину треба шукати на місці, коли група вийде в намічений район. Зупинку на ніч варто робити за 2–3 години до настання темряви. Педагогічно доцільно, щоб пошук, остаточний вибір, а потім і всі роботи виконували самі студенти. Керівник повинен тільки допомагати їм порадами, але не вирішувати і нічого не робити за них. Найперша вимога до місця організації біваку – його безпека. Через небезпеку виникнення пожежі і через комарів не слід улаштовувати табір у густому чагарнику чи в хвойних заростях. Не можна розбивати біваку у висохлому руслі гірської ріки, на обмілині біля води, тому що у випадку дощу може різко піднятися рівень води, початися грязьовий потік: щоб під час грози уникнути небезпеки поразки блискавкою, не можна також розбивати біваку біля самотньо розташованих дерев, на вершині пагорба. Перш ніж розбивати табір, треба перевірити, чи немає поблизу мурашників, заростей, колючих чагарників, сухих та гнилих дерев, що може повалити вітер. Краще місце –південна галявина хвойного лісу. У степу стоянку роблять за пагорбом, у балці, щоб сховатися від вітру. Якщо маршрут проходить по річці, уздовж якої розташовані населені пункти, туристичний табір варто розбивати вище за течією від села, водопоїв, бродів. Важливий фактор під час вибору місця ночівлі – наявність палива. Якщо ви знайшли місце з великим запасом сухостою, проблем з розведенням багаття і готуванням їжі не буде. Інша важлива умова під час вибору біваку – наявність поблизу питної води.

Краще вибирати стоянку на ніч біля джерел. Якщо близько немає гарної води, необхідно очистити і продезінфікувати наявну. Для цього воду очищають від домішків фільтруванням через тканину, відстоюванням. Перед кип'ятінням у таку воду кидають кілька кристаликів марганцевокислого калію і після цього ще раз профільтрувати, видаливши осад у вигляді пластівців і механічних суспензій. Коли ж поблизу немає води, нею запасаються заздалегідь, тобто під час руху заповнюють усі вільні ємкості водою і несуть до місця ночівлі кілька кілометрів.

У походах люди вчаться не тільки переборювати труднощі, але й бачити, розуміти красу природи свого рідного краю. От чому керівник походу має спонукати туристів вибирати для стоянки мальовниче місце, учити їх компактно і раціонально розміщати всі похідні «служби». Намети треба ставити на сухому піднесеному місці серед дерев, недалеко один від одного і не ближче 5–7 метрів від багаття. Якщо в лісі багато комарів і мошок, краще поставити намет на відкритому місці, що продувається. Багаття розводять у місцях, де немає небезпеки загоряння дерев, сухостою, чагарнику тощо; не можна розводити його на коренях живих дерев. Бажано, щоб багаття було захищене від вітру, наприклад, схилом яру, пагорба, обриву, стіною густого лісу. В усіх випадках, де це можливо, використовують старе вогнище, щоб зайвий раз не наносити шкоди природі. Якщо ж багаття розводять на лузі, то попередньо знімають дерен, відносять його убік і поливають водою, щоб він не засох. На сухих ґрунтах багаття варто розводити в невеликих ямах, де воно краще укрите від вітру. Запас дров складають у трьох-п'ятьох метрах від багаття. Підготовлені для багаття дрова треба складати біля самого багаття – тут вони краще просушуються, на них можна сидіти. Для сидіння добре принести також з лісу довгі колоди. Санітар має обстежувати околиці табору і біля 70–100 м від нього вибрати місця для туалетів. Крім того, він має приготувати недалеко від багаття і наметів яму для сміття (порожніх консервних банок, папера тощо). На річці, якою буде користуватися група, намічають три місця: верхнє за течією, де беруть воду на кухню; нижче – для умивання і ще нижче – для миття посуду і прання. Місце для купання вибирає і ретельно перевіряє особисто керівник походу. Обладнують бівак всі учасники: одні розчищають територію табору, підходи до води, споруджують з підручних матеріалів вішалки, сушарки; інші заготовлюють дрова, готують місця для готування і прийому їжі, розводять багаття; треті встановлюють намети, перевіряють (ремонтують) спорядження, інвентар тощо. Організація біваку займає більше двох годин, зупинку на ночівлю краще робити за 3–4 години до темряви.

Як тільки група зупинилася на ночівлю, треба дати 10–15 хв для відпочинку. У цей час учасники дістають з рюкзаків усе, що потрібно для установки наметів, приготування їжі, устаткування табору. Відповідальний черговий по біваку розподіляє роботу, визначає черговість їхнього виконання, указує, де буде ставитися намет, розводитися багаття, куди треба скласти рюкзаки тощо. Якщо ж наближається дощ, то треба швидко усім спочатку поставити намети, сховати у них рюкзаки та інші речі, а потім приступати до наступної роботи.

Для установки наметів вибирають рівний майданчик без купин, ям, пеньків тощо. Майданчик очищають від шишок, сучків, великих каменів, окремі поглиблення засипають сухою землею чи піском, а горбки акуратно зрізують. Під дно наметів рівним шаром укладають сухі гілля, листя, траву, мох тощо. Якщо земля сира, під дно намету підстилають поліетиленову плівку, що не повинна бути за розмірами більшого самого дна: інакше під час дощу вода, що збігає з даху, потрапить по плівці під дно намету.

Встановлення намету

Техніка установки намету нескладна. Спочатку треба розстелити намет підлогою вниз, потім, розтягуючи нижні відтягнення по діагоналях, прикріплюють підлогу намету кілочками до землі так, щоб він щільно і без перекосів ліг на підстилку. Після цього під передні і задні гнізда коника намету ставлять стійки і розтягують коник, міцно закріпивши відтягнення кілочками до землі на відстані 2–3 м від намету (чи зав'язавши їх на деревах), намагаючись чітко витримати їхній напрямок по осьовій лінії даху намету. Далі найвідповідальніша частина роботи: застебнувши вхід у намет, щоб уникнути перекосу, приступити до натягування відтягнень даху. Роблять це також по діагоналі двоє: один біля задньої стінки, другий біля передньої. Натягати відтягнення треба рівномірно, щоб уникнути складок і зморшок на схилах даху. Відтягнення необхідно тягти до землі, кожну по напрямку лінії, що з'єднує кут даху, до якого вона прив'язана, і середину коника. Усі кілочки варто встромляти в землю з невеликим нахилом у протилежну від натягування сторону.

Встановлення намету та помилки https://www.youtube.com/watch?v=cBp2oURTROw

У дощову погоду рекомендується над дахом натягнути непромокальний тент чи поліетиленову плівку. З тентом у наметі стає тепліше і сухо Тент бажано натягнути так, щоб він не торкався схилів даху. Для цього уздовж і вище коника натягають мотузку чи шнур, на якій і укладають тент чи плівку (вони мають бути трохи більшими за розмірами, ніж схили даху). Зробивши в кутах тенту мотузкові петлі, його пришпилюють до землі окремими кілочками чи прив'язують вантаж. З плівкою можна діяти простіше: прикріпити її до даху намету білизняними прищіпками.

Встановлення сучасного намету (огляд) https://www.youtube.com/watch?v=hWpg9l-mDjM

Щоб не наносити шкоди природі і не ламати в лісі ялиновий лапник для м'якої підстилки під дно намету, доцільно брати із собою в похід поролонові доріжки чи надувні матраци і подушки. Вони створюють максимум зручностей для ночівлі і виключають необхідність у підстилці. Поверх доріжок чи матраців на дно намету стелять спальні мішки, ковдри, тілогрійки, під голову кладуть рюкзаки з м'якими речами. Після заходу сонця вхід у намет необхідно застебнути, щоб від роси не зволожилися постелі. Посуд ставлять під схил даху, сокири і похідне взуття на ніч укладають під дно намету, дрібні особисті речі забирають у рюкзаки чи кишені намету. Для відводу дощової води навколо намету можна викопати невеликий рівчак (якщо це не нанесе збитку рослинності). Задню стінку намету краще розташувати у бік вітру.

Ранок у поході, згортання табору, відхід з біваку

Як правило, не всі студенти вміють прокидатися в призначений час, тому чергових кухарів має будити керівник. Для цього добре мати в поході будильник. Підняти чергових треба рано, щоб вони встигли вчасно приготувати сніданок. Керівнику варто знати, у якому наметі вони сплять. Продукти на сніданок чергові повинні одержати напередодні.

Ранковий підйом і збори туристів іноді затягуються, тому ще звечора треба установити й оголосити всім тверді контрольні терміни: о котрій годині підйом, коли має бути готовий сніданок, коли вихід на маршрут. Уміння швидко збиратися може бути предметом спеціального конкурсу на найорганізованішого туриста, на найактивніший намет. Керівник повинен заохочувати тих, хто зібрався вчасно, особливо тих, хто готовий сам і допомагає іншим. Збори групи починаються з укладання рюкзаків. Якщо йде дощ, рюкзаки укладають у наметах. Якщо дощ був уночі, а ранок сонячний і сухий, треба просушити речі і намети на сонці. Ну, а якщо ранок похмурий і сирий – доведеться нести важкі мокрі намети, загорнувши їх у плівку. Перш ніж згорнути намет, необхідно перевірити, чи не залишилося в ньому якихось речей, що можуть пригодитися в дорозі. Потім намети вивертають, просушують і укладають. Кілочки очищають від ґрунту і пакують. Залишки їжі, інші відходи, консервні банки звалюють у яму для сміття і засипають землею. Сміття (обривки паперу, тріски) збирають і спалюють, а багаття розгрібають, заливають водою і засипають землею. Якщо під час розведення багаття був вирубаний дерен, його треба знову укласти на місце, поливши зверху водою.

Особливою турботою керівника походу має бути виховання в підлеглих бажання залишити після себе місце стоянки чистим, прибраним, бажання показати іншим, що тут були досвідчені, культурні туристи. У заїмці, рибацькому будиночку, в лісовій сторожці прийнято залишати сіль, сірники, щось із продуктів. Продукти мають бути правильно підібрані, містити достатню кількість жирів, білків, вуглеводів, насичені вітамінами і крім того, повинні мати мінімальну вагу, тривалий термін збереження в умовах походу, а їхнє упакування мають бути зручним.

Звичайно, в поході передбачається триразове гаряче харчування; на обід приділяється 40% денного раціону, на сніданок – 35%, на вечерю – 25%. В одноденних походах можливо одно- чи дворазове гаряче харчування. Меню має бути різноманітним. Цього можна домогтися, здобуваючи по дорозі свіжі овочі, картоплю, молочні продукти, свіжу рибу. Блюда для одноденного походу за можливості варто приготувати дома: відварені яйця, холодне відварене м'ясо, домашнє печиво, фрукти, кондитерські вироби, виварена у «мундирі» картопля. Продукти можна заздалегідь розфасувати в харчову фольгу, папір, поліетиленові мішечки. У багатоденних походах увагу треба звернути на концентрати, консерви, крупи, що можуть довго зберігатися. Треба скоротити кількість продуктів у металевому пакуванні, а від скляної тари взагалі відмовитися. З ковбасних виробів у похід можна брати тільки копчену і напівкопчену ковбасу. У малонаселеному районі не завжди є можливість купити хліб. У такому випадку треба заздалегідь насушити сухарів. Якщо подорож складна, можна рекомендувати наступний добовий раціон на одну людину (у грамах):

1. Хліб (чорний, білий) ............. 350–500.

2. Сухарі ( хрусткі хлібці) ........ 100–150.

3. Крупи і макаронні вироби (манка, геркулес, гречані, рисові, пшеничні, горохові концентрати, вермішель, локшина, ріжки).... 150–200.

4. М’ясо консервоване (тушковане, смажене, паштети)…..100–130.

5. Супові концентрати ............ 30–40.

6. Ковбасні вироби ............. 50–80.

7. Олія вершкова (пряжене, рослинне) …40–60.

8. Картопля ................. 100–150.

9. Морква …………….50–70.

10. Лимон, шт.. .................. 1.

11. Яблука, шт. ................. 2–3.

12.Капуста свіжа (у качані) .......... 200–300.

13.Молоко згущене ............. 50–80.

14. Сир .................... 30–50.

15. Цукор, цукерки з кислою начинкою ..... 100–120.

16. Сіль, цибуля, часник, спеції, напої (чай, кава, кисіль, компот)..40–80.

Сумарна калорійність цих продуктів – 3000–3500 калорій, а їхня вага з урахуванням пакування – менше 2 кг.

У лісі можна знайти чимало їстівних рослин, ягід, грибів_, що прекрасно урізноманітнюють харчування. Але збирати і вживати в їжу можна тільки те, що добре відомо. Наприклад, для варіння супу – це щавель, кропива, кислиця; для киселю чи компоту – полуниця, малина, смородина, чорниця. Листа цих ягід йдуть у чай. З грибами треба бути особливо обережними, брати тільки добре відомі гриби.

За великих фізичних навантажень, високої температури і низької вологості повітря з організму видаляється багато води. Цей дефіцит досягає 3–5 л за добу і його необхідно регулярно поповнювати. Приймати рідину в поході рекомендується в основному під час сніданку, обіду і вечері. Під час руху пити не рекомендується.

Питний режим у поході обов'язковий. Варто заздалегідь оголосити учасникам, що надмірне питво викликає рясне потовиділення і виділення солей, а це, у свою чергу, послаблює м'язи і викликає стомлення. Кожен учасник повинен уміти відмовитися від бажання пити навіть у сильну жару як на марші, так і на коротких привалах. За обідом можна випити одну–дві кружки киселю, компоту, а від сирої води краще утриматися. Сирою можна пити тільки джерельну воду, а також воду з колодязів у населеному пункті; попередньо розпитавши місцевих жителів, чи можна пити цю воду сирою. Пити без дозволу сиру воду не можна. Кожен турист має знати, що від вживання сирої води можуть виникнути важкі шлунково-кишкові захворювання, що дуже небезпечно особливо в поході, тому що не завжди є можливість надати термінову медичну допомогу. Вкрай небажано в туристичних походах надлишкове споживання солі. Однак треба пам'ятати інше: під час великого фізичного навантаження і за високої температури повітря потреба в солі зростає. Гарячу їжу в поході можна готувати на туристських примусах, похідних газових плитах, сухому спирті. Ці пристосування встановлюються за кілька хвилин. Навколо них бажано споруджувати вітрозахисні стінки, зроблені з каміння, металевих листів та інших предметів. Там, де це дозволено, розводять багаття, чітко дотримуючись протипожежних правил. У залежності від призначення - зігрівання, сушіння речей, готування їжі, освітлення. Туристське багаття може бути складено різними способами: «курінь», «колодязь», «тайговий» тощо (рис. 1).

Рис. 1. Типи багать

«Курінь» зручний тим, що він освітлює табірний майданчик і на ньому можна готувати їжу. На це конусоподібне багаття йдуть будь-які дрова (хмиз, трусок ), він дає високе яскраве полум’я .

«Колодязь» – один з видів спекотних багать. Товсті короткі дрова укладають подібно зрубу колодязя. Повільно згоряючи, вони утворюють багато вугілля і дають високу температуру. Таке багаття зручне для готування їжі, для обігріву учасників походу, сушіння одягу.

«Тайговий». Багаття складається з великих колод, вимагає частого підкладанняя дров. Сухі колоди довжиною 2–3 м розташовують паралельно неба. Широкий фронт вогню дозволяє варити на ньому їжу для великої групи, сушити речі, обігріватися тощо. Це багаття тривалої дії.

З інших типів багать туристи часто застосовують так звані димарі для захисту від комарів і для сигналізації.

Як правильно розпалити багаття https://www.youtube.com/watch?v=I3XLySVEm_s

Для готування їжі на багаттях обладнують спеціальні вогнища і пристосування для установки і підвішування посуду тощо. Доцільно застосовувати такі найпростіші для вогнища пристосування, як сталевий тросик, ланцюжок, гачки, металеві розвилки, ціпки тощо.

Спочатку заготовляють застосування для похідної кухні: ручка для знімання відра, ручка для кружки, дужка для каструлі, «сковородня»; ручка для ложки, розпалювання для багаття; дрібні ялинові гілочки, берест, сухий мох, лишайники, стружки.

Засоби для похідної кухні

У сиру погоду розпалювання добувають із тріски розколотого сокирою сухостою, із труску_, укритого від дощу кронами дерев. Підготовлене розпалювання укладають під складений «куренем» чи «колодязем» дрібний хмиз і підпалюють, а зверху акуратно накладають більш товсті дрова. У дощ і вітер багаття розводять під прикриттям накидки плаща. У таку погоду добре мати із собою для розпалювання сухий спирт, недогарок свічки. Запас цього пального матеріалу має завжди бути у вологостійкому господарському мішку. Якщо розпалювання розгорілося, то на полум'я обережно і поступово додають спочатку дрібний сухий хмиз, а потім більш товсті дрова. Якщо ж багаття згасло, усе повторюють спочатку. Вішати відра над багаттям можна лише тоді, коли воно розгориться. Якщо багаття горить дуже пекуче і вода у відрах близька до закипання, треба взагалі припинити підкладати дрова: починається період варки, для чого потрібний лише жар вугілля. Тепер можна використовувати додатково інші застосування, опустити відро нижче, щоб воно майже торкалося вугілля.

Чергові по багаттю повинні працювати в одязі, що закриває все тіло, на руках рукавиці ,волосся закрите головним убором. У жодному разі не можна знаходитися коло багаття босоніж. 3 метою попередження опіків доцільно виготовити в поході деякі пристосування для кухні.

Під час заготівлі палива варто мати на увазі, що сирі і гнилі дрова дають багато диму, але мало тепла; дрібний хмиз швидко прогорає, а осикові і ялинові дрова погані тим, що сильно "стріляють" іскрами. Серйозної уваги вимагають пиляння і рубання дров. Керівнику варто показати, як безпечно пиляти і рубати гілки, колоти цурки дровин.

10.8. Топографія і орієнтація на місцевості

Знання топографії і вміння орієнтуватися на місцевості дозволяють туристам правильно визначити, де в даний момент часу вони знаходяться, куди потрібно рухатися далі. Зорієнтуватися на місцевості – означає знайти сторони горизонту і своє розташування відносно нерухомих природних і штучних предметів (об'єктів) і елементів рельєфу. Орієнтація на місцевості під час пересування складається з визначення відстаней і дотримання напрямку маршруту.

Для орієнтування використовують різноманітні предмети і об'єкти, а саме: карти, компас, годинник, рельєф місцевості, небесні світила, місцеві предмети.

Карти можуть бути виконані в великому, середньому і малому масштабах. Для туристичних походів студентів краще використовувати великомасштабні карти.

Рельєф місцевості на великомасштабній карт зображується за допомогою горизонталей – замкнутих кривих ліній, з'єднуючих на карті точки місцевості, однакових по висоті над рівнем моря.

Компас – найпростіший пристрій для орієнтування на місцевості. Є декілька типів компасів: польовий, Адріанова, шкільний, рідинний туристичний. Найпопулярніший компас Адріанова, надійний і зручний у використанні.

Елементи топографії і орієнтування на місцевості

Знання карти і уміння орієнтуватися на місцевості є обов’язковими для туриста.

Орієнтуватися на місцевості означає визначити сторони горизонту і своє місцезнаходження відносно оточуючих предметів і рельєфу місцевості.

Для починаючого туриста особливо важливим є вміння працювати з компасом і картою, без яких не обходиться жодний туристичний похід.

Азимутом називають кут між напрямком на північ і напрямком руху. Він відраховується за годинниковою стрілкою і виміряється в градусах дуги від 0° до 360°.

Рис. 2. Рух по азимуту

Для руху по азимуту необхідно знати не тільки величину кута (азимут), але і відстані між орієнтирами. Наприклад: запис Ам – 320° – 4,3 км означає, що перший відрізок шляху АБ треба пройти по напрямку 320° (від напрямку на північ до напрямку руху), довжина цього відрізка складе 4,3 км.

Рух по азимуту (рис. 2), за звичай, використовують на закритій місцевості або в бездоріжжя. У дорозі можуть зустрітися перешкоди (болота, ріки та ін.), які треба обходити, тимчасово відхиляючись з наміченої дороги. Щоб при цьому не втратити напрямок руху, корисно накреслити шляхи обходу з кутами і довжиною «колін». У лісі рекомендується обходити перешкоди, що зустрічаються (дерева, кущі, завали) по черзі то з однієї, то з іншої сторони. Під час руху в колоні по одному замикаючий може звіряти напрямок руху похідної «ланцюжка» із заданим азимутом. Рухаючись по азимуту, дуже важливо як можна точно визначати відстань. Це можна робити за часом руху (якщо відома швидкість руху), кронами (пари кроків), візуально (оцінка на око). Якщо у вас немає компаса, карту можна зорієнтувати по лініях і орієнтирах на карті і на місцевості. Карту ніби накладають зверху на місцевість, сполучають орієнтири на карті і місцевості, а потім відшукують точку стоянки. Без карти і компаса сторони обрію можна визначити по сонцю, місяцю, зірках, по деревах та інших ознаках. Відомо, наприклад, що мох і лишайники ростуть частіше на північній стороні дерев і каменів, смола на стовбурі хвойного дерева більше виступає на південній половині, мурахи улаштовують свої житла на південь від найближчих дерев або кущів і роблять південний схил мурашника більш положистим, ніж північний тощо.

Азимут https://www.youtube.com/watch?v=SukL8JBM7aM

Сторони обрію можна визначити за годинником і сонцем. Для цього годинникову стрілку направляють на сонце: за такого положення годинна бісектриса кута між годинною стрілкою і цифрою 1 на циферблаті вкаже примірний напрямок на південь. У літню пору варто враховувати, що стрілки годинника пересуваються на одну годину, тому бісектрису варто проводити між годинниковою стрілкою і цифрою 2. Точність орієнтування цим способом приблизна. Помилка досягає 20-25°. Годинник при цьому має йти за місцевим часом. У нічний час за ясної погоди можна орієнтуватися по Полярній зірці.

Якщо туристи заблудилися, то за відсутності доріг треба виходити до «води» і йти уздовж струмка або ріки вниз за течією.

Успіх подорожі багато в чому залежить і від погоди. Знаючи попередній прогноз, можна заздалегідь визначити район і час подорожі, підібрати відповідне спорядження, взуття, одяг. Чергове метеозведення можна одержати по радіо, телебаченню, із преси; зведення про погоду і консультацію по ній можна особисто або по письмовому запиті одержати в гідрометеорологічному бюро місцевих керувань гідрометеорологічної служби, на метеостанціях. У поході, коли ці зведення одержати не є можливим, можуть знадобитися знання деяких ознак зміни погоди. Досвідчені туристи самі ведуть систематичні спостереження за зміною погоди, перевіряють надійність народних прикмет.

Забезпечення безпеки в поході

У поході необхідно передбачати і звести до мінімуму можливість нещасних випадків.

Можна виділити чотири основні причини, що спричиняють нещасні випадки:

• слабка дисципліна в групі,

• недостатня туристична підготовка і досвід,

• складність природних умов,

• несподівані критичні зміни погоди.

Найнебезпечніша з цих причин – слабка дисципліна в групі. Ігнорування загальноприйнятих норм поведінки, визначених правил походу, подорожі, зневажливе відношення до небезпек на маршруті, безвідповідальність, знехтування страховкою є причинами нещасних випадків.

Недостатня підготовка і недосвідченість є нерідко причиною поганого уявлення про можливі небезпеки на даному маршруті. Безпечність у поході також багато в чому залежить від наявності і якості спорудження. Екіпіровка учасника походу, його одяг і взуття визначають рівень особистого захисту від несприятливих впливів довкілля.

Самопідстраховка – це вміння самостійно виконувати спеціальні прийоми, щоб уникнути падінь, переворотів, прийняти міри попередження небезпеки, виходити з складних ситуацій з мінімальними витратами.

Страхування – це міра готовності надати допомогу товаришу, що долає складну частину шляху або перепони, для відведення можливого зриву, падіння, утеплення та ін.

Для самострахування в походах середньої тяжкості можна користуватися звичайною чи лижною палкою. Найпоширеніший спосіб страхування – страхування за допомогою мотузки, одночасно на простих відрізках маршруту і під час нескладних перепон: туристи, що знаходяться в русі, водночас страхують своїх товаришів.

Важливо пам'ятати, що небезпечні не самі маршрути, а неправильні дії під час їх проходження.

10.9. Правила надання медичної допомоги

Під час проведення туристичного походу, при проведенні занять з фізичного виховання, занять у спортивних секціях, під час змагань та інших фізкультурно-оздоровчих заходів внаслідок необережного поводження можливі травми, пошкодження. У всіх випадках травм або пошкоджень необхідно звернутися до лікувальної установи. Надання першої (долікарської) допомоги потерпілому дозволить полегшити стан і зменшити термін післятравмового періоду реабілітації.

Удари, розтягнення

Внаслідок удару об твердий предмет або падіння можуть пошкодитися м'які тканини, розтягнутися зв'язки. Це проявляється у вигляді припухлості, синця в місці удару.

Щоб надати першу допомогу, треба створити спокій пошкодженій ділянці й покласти на неї 3–4 рази холод (щоразу на 1 годину з інтервалами 15–20 хв).

У разі удару носа, що супроводжується кровотечею, голову слід нахилити вперед, затиснувши крила носа пальцями на 10–15 хв.

За умови удару голови треба забезпечити потерпілому спокій. Під час транспортування потерпілого слід покласти на спину, підклавши під голову подушку або м'яку тканину. Не можна дозволяти постраждалому з такою травмою самостійно йти до лікарні.

Переломи, вивихи

Основними ознаками перелому є різкий біль, що посилюється під час спроби рухатися, припухлість, що поступово збільшується в місці пошкодження, деформація. Діагноз перелому може поставити тільки лікар.

У разі вивиху відбувається зміщення з'єднаних кісток. Якщо є підозра на вивих, перелом, підвивих, розтягнення зв'язок, не можна пробувати вправляти, тягти за пошкоджене місце. Необхідно створити максимальний спокій, забезпечити непорушність пошкодженої частини тіла за допомогою транспортної шини - твердого матеріалу, обгорнутого в м'яку тканину. Шину треба прибинтувати так, щоб вона захоплювала суглоби нижче і вище від місця пошкодження. У разі перелому кісток гомілки укладають дві шини із зовнішнього і внутрішнього боків ноги від стопи до верхньої третини стегна.

У разі перелому стегна одну шину розміщують уздовж зовнішнього боку від пахової западини пошкодженого боку до стопи, а другу - уздовж внутрішнього боку від паху до стопи. Шини щільно прибинтовують до ноги бинтами або рушниками в 3–4 місцях. Стопу фіксують щільною пов'язкою.

У разі перелому руки, ключиці або вивиху кісток у плечовому або ліктьовому суглобі руку притискують до тулуба, закріплюють пов'язкою.

Утоплення

Витягнувши потерпілого з води, необхідно швидко очистити йому порожнину рота і витягнути язик, щоб він не западав у горлянку. Ставши на праве коліно, покласти потерпілого вниз обличчям на ліве стегно, упираючись ним у нижню частину грудної клітки. У ділянці нижніх ребер натиснути на спину, щоб звільнити дихальні шляхи від води та інших предметів. Потім покласти потерпілого на спину, щоб голова була відкинута назад, на тверду поверхню і почати штучне дихання способом «з рота в рот». Разом зі штучним диханням здійснюють нагрівання розтиранням тіла.

Обмороження

Ознаки обмороження – оніміння пошкодженої частини тіла, збліднення, а потім посиніння шкіри і набряклість. Під час відігрівання обмороженої ділянки з'являється різкий біль, який спочатку не відчувався.

Для надання першої допомоги треба внести потерпілого в тепле приміщення, розведеним спиртом розтерти побілілі місця до появи чутливості шкіри, а потім накласти пов'язку з вазеліном. Постраждалого необхідно напоїти гарячим чаєм.

Якщо шкіра в місці обмороження набрякла і набула червоно-синюшного відтінку, розтирати його не можна. Необхідно протерти тими ж розчинами й накласти суху стерильну пов'язку.

Поранення

Під час надання першої допомоги у разі поранення необхідно зупинити кровотечу, накласти стерильну пов'язку і доставити потерпілого до лікаря.

Той, хто надає допомогу під час поранення, має помити руки з милом, а якщо це неможливо – намазати пальці йодною настоянкою. Доторкуватися до рани навіть вимитими руками не дозволяється. Обмивати рану водою не можна.

За незначних порізах рану обробляють йодною настойкою і накладають марлеву пов'язку, яка захищає організм від мікробів і сприяє швидкому зсіданню крові.

Під час поранення склом або іншим предметом рану промивають великою кількістю дистильованої води або тампоном, змоченим етиловим спиртом або розчином перекису водню; виймають осколки скла і знову промивають рану спиртом або розчином перекису водню. Якщо рана забруднена, бруд видаляється тільки навкруги, в жодному разі не з глибинних шарів рани. Шкіру навколо рани обробляють йодною настойкою або розчином брильянтової зелені, перев'язують і звертаються в медпункт.

У разі кровотечі у вигляді крапель або рівної струмини під тиском судину, яка кровоточить, треба притиснути до кістки вище місця поранення, а якщо кровотеча на руці або нозі, то після цього максимально зігнути кінцівку в суглобі та забинтувати її в такому положенні. Потім накладають джгут на 5-10 см вище рани, під нього необхідно підкласти тканину або марлеву пов'язку, а також записку про час його накладання. Джгут не можна залишати на кінцівці довше ніж на 1,5 год.

Запитання для самоконтролю

1. Що таке туризм?

2. Які є види та форми туризму?

3. Що таке індивідуальне та групове спорядження?

4. Пояснити порядок і техніку руху в поході.

5. Як подолати перешкоди?

6. Що таке «Організація бівуаку»?

7. Перелічити способи розведення туристичного багаття.

8. Що включає в себе добовий раціон туриста?

9. Як орієнтуватись на місцевості?

10. Що таке «Забезпечення безпеки в поході»?

11. Які основні правила надання першої допомоги?

Список літератури

Попередня тема

На початок

Наступна тема