|
|
ПРОФЕСІЯ – ВИКЛАДАЧ: ПРАКТИКУМ ІЗ ДИДАКТИКИ ВИЩОЇ ШКОЛИ Навчально-методичний посібник |
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
|
ЗАНЯТТЯ 2. ЗМІСТ ОСВІТИ; МЕТОДИ І ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ ОСВІТНЬОГО ПРОЦЕСУ (ВІД ЗАГАЛЬНОГО ДО КОНКРЕТНОГО) |
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
Діяльнісно-рефлексивний етап 1. Вставте слово «можна» чи «не можна» у речення:
«Розроблені досвідченими викладачами заняття в точності тиражувати в
будь-якій групі». Поясніть свою точку зору. 2. Чому педагогіку можна вважати сферою мистецтва? Чи
погоджуєтеся ви з цією думкою? Якщо ні, доведіть зворотнє. 3. Чому педагогіку можна вважати наукою? Чи погоджуєтеся
ви з цією думкою? Якщо ні, доведіть зворотнє. 4. «Діалог з классиком»: ознайомтеся з
поданими цитати приведіть або монолог-ствердження або монолог-спростування. 5. Чи потрібно викладачеві оволодіти системою методів,
методик, прийомів, технологій, якщо його головний інструмент – його
особистість? Тематичний етап Скласти рекламний
ролик із проблем: Створіть власний рекламний ролик з педагогічних проблем. Завдання –
представити глядачам цю проблему найоб’ємніше, зацікавити їх. Категорією
населення, для кого може бути адресовано рекламний ролик, є викладачі,
студенти, громадськість.. Тривалість кожного рекламного ролику – не більше
трьох хвилин. Час для підготовки – двадцять хвилин. Теоретичний матеріал для першого рекламного ролика:
«Зміст освіти: загальне поняття» Рівні змісту освіти (рис. 1).
Соціальне замовлення визначено в державних стандартах освіти як сукупності норм, які визначають зміст
освіти, зміст навчання, засіб діагностики якості освіти та нормативний термін
навчання). Компоненти ДСО – державна, галузева та компонента навчального
закладу. У вищій освіті державна компонента визначає структуру переліку
напрямів і спеціальностей, за якими здійснюється освіта і професійна
підготовка фахівців за певними освітньо-кваліфікаційними рівнями. До його
складу входять класифікатор галузей освіти, напрямів підготовки і
спеціальностей. Галузева компонента Державних стандартів освіти базується на
державній компоненті і включає до свого складу освітньо-кваліфікаційну
характеристику (ОКХ) і освітньо-професійну програму (ОПП). ОКХ встановлює
професійне призначення і умови використання випускників, відображає мету і
узагальнює зміст освіти і професійної підготовки у вигляді переліку умінь,
визначає місце і роль фахівця у соціальній структурі суспільства та вимоги до
його компетенції. ОКХ встановлює вимоги до загальноосвітнього рівня і
галузеві кваліфікаційні вимоги до випускника навчального закладу.
Рис. 2.1. Рівні змісту освіти Дидактична модель: освітньо-професійна програма визначає нормативну частину змісту освіти,
встановлює вимоги до змісту, об'єму, рівня освіти і професійної підготовки
фахівця відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня конкретної
спеціальності. Зміст освіти подається в ОПП у вигляді структурованої системи
навчальних елементів, що формують інформаційний об'єм і рівень засвоєння
знань в процесі підготовки у відповідності до вимог ОКХ. ОПП включає цикли
гуманітарної, соціально-економічної та природничої підготовки, а також цикл професійно-орієнтованої
практичної підготовки. Компонента навчального закладу вводиться з метою
забезпечити відповідність рівня освіти: професійної підготовки фахівця
вимогам суспільного розподілу праці в Україні і мобільності системи
підготовки фахівців для задоволення вимог ринку праці. Вона включає
варіативну частину освітньо-кваліфікаційної характеристики випускника
навчального закладу, яка доповнює і конкретизує кваліфікаційні вимоги до
змісту освіти і професійної підготовки з боку конкретних споживачів
випускників навчальних закладів. Навчально-методичне забезпечення: підручник – навчальне видання, що містить
системний виклад навчального предмета (розділу або частини), відповідає
навчальній програмі й офіційно затверджено як даний вид видання. Навчальним посібником вважається
навчальне видання, що доповнює або частково (повністю) замінює підручник,
офіційно затверджений як даний вид видання. Методичні рекомендації – брошуроване видання, спрямоване
допомогти вчителеві в організації навчально-виховного процесу. В історії школи і
педагогіки відомі різні підходи до
визначення змісту освіти. Наприкінці XVIII – в середині XIX ст. поширеною
була так звана теорія формальної
освіти (Дж. Локк, Ж.-Ж.Руссо Й.Г.Песталоцці, Й.-Ф.Гербарт, І. Кант),
сутність якої полягала в тому, що учневі недоцільно давати великого обсягу
знань, оскільки він його не засвоїть, а потрібно давати матеріал, що розвиває
розумові сили, мислення, уяву, пам'ять, здібності. Її прибічники вважали за
необхідне вивчення латинської та грецької мов, математики, які тренували
розум учнів. Цю теорію було покладено в основу змісту класичної освіти в
гімназіях. З розвитком капіталізму, потребою озброєння людей практично
корисними знаннями, з'явилася й набула розвитку теорія матеріальної освіти (Герберт Спенсер), згідно з якою
головним критерієм визначення зміст освіти є практичне значення, а не
розвиваючий характер знань, її прихильники вважали, що в процесі засвоєння
корисних знань здійснюватиметься розвиток мислення і розумових здібностей
учнів, озброєння їх методами наукового пізнання. За педоцентричною теорією (педагогічний утилітаризм) (Джон Дьюї)
зміст освіти визначається інтересами та здібностями дітей, а не
соціально-економічними умовами й потребами суспільства. Реалізується через
бесіди, ігри, заняття за інтересами, розв’язання ланцюжка практичних завдань. У змісті освіти
реалізуються різні рівні абстракції науки (табл. 2.1). Таблиця 2.1 Рівні
абстракції науки в змісті освіти
Теоретичний матеріал для другого рекламного ролика: «Зміст
вищої освіти у контексті сучасного Закону про вищу освіту: конкретне поняття» «Вища
освіта – сукупність систематизованих знань, умінь і
практичних навичок, способів мислення, професійних, світоглядних і
громадянських якостей, морально-етичних цінностей, інших компетентностей,
здобутих у закладі вищої освіти (науковій установі) у відповідній галузі
знань за певною кваліфікацією на рівнях вищої освіти, що за складністю є
вищими, ніж рівень повної загальної середньої освіти». Відповідно до Статті 1 Закону про вищу освіту: − «освітня
діяльність - діяльність закладів вищої освіти, що провадиться з метою забезпечення
здобуття вищої, післядипломної освіти і задоволення інших освітніх потреб
здобувачів вищої освіти та інших осіб; − освітня
(освітньо-професійна, освітньо-наукова чи освітньо-творча) програма – система
освітніх компонентів на відповідному рівні вищої освіти в межах
спеціальності, що визначає вимоги до рівня освіти осіб, які можуть розпочати
навчання за цією програмою, перелік навчальних дисциплін і логічну
послідовність їх вивчення, кількість кредитів ЄКТС, необхідних для виконання
цієї програми, а також очікувані результати навчання (компетентності), якими
повинен оволодіти здобувач відповідного ступеня вищої освіти». У Розділ
III Стандарти освітньої діяльності та вищої освіти Закону про вищу
освіту визначено: «Стандарт освітньої діяльності – це сукупність
мінімальних вимог до кадрового, навчально-методичного, матеріально-технічного
та інформаційного забезпечення освітнього процесу закладу вищої освіти і
наукової установи. Стандарти освітньої діяльності розробляються
для кожного рівня вищої освіти в межах кожної спеціальності з урахуванням
необхідності створення умов для осіб з особливими освітніми потребами та є
обов’язковими до виконання всіма закладами вищої освіти незалежно від форми
власності та підпорядкування, а також науковими установами, що забезпечують
підготовку докторів філософії та докторів наук. Стандарти освітньої діяльності розробляються
та затверджуються центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки
за погодженням з Національним агентством із забезпечення якості вищої освіти. Стандарт вищої
освіти - це сукупність вимог до змісту та результатів освітньої діяльності
закладів вищої освіти і наукових установ за кожним рівнем вищої освіти в
межах кожної спеціальності. Стандарти вищої освіти розробляються для
кожного рівня вищої освіти в межах кожної спеціальності відповідно до
Національної рамки кваліфікацій і використовуються для визначення та
оцінювання якості змісту та результатів освітньої діяльності закладів вищої
освіти (наукових установ). Стандарт вищої освіти визначає такі вимоги до
освітньої програми: 1) обсяг кредитів ЄКТС, необхідний для
здобуття відповідного ступеня вищої освіти; 2) перелік
компетентностей випускника; 3) нормативний зміст
підготовки здобувачів вищої освіти, сформульований у термінах результатів
навчання; 4) форми
атестації здобувачів вищої освіти; 5) вимоги до
наявності системи внутрішнього забезпечення якості вищої освіти; 6) вимоги
професійних стандартів (у разі їх наявності). Заклад вищої
освіти на підставі відповідної освітньої програми за кожною спеціальністю
розробляє навчальний план, який визначає перелік та обсяг навчальних
дисциплін у кредитах ЄКТС, послідовність вивчення дисциплін, форми проведення
навчальних занять та їх обсяг, графік навчального процесу, форми поточного і
підсумкового контролю. На основі
навчального плану у визначеному закладом вищої освіти порядку розробляються
та затверджуються індивідуальні навчальні плани студентів, що мають містити,
у тому числі, обрані здобувачами вищої освіти навчальні дисципліни. Заклад вищої
освіти у межах ліцензованої спеціальності може запроваджувати спеціалізації,
перелік яких визначається закладом вищої освіти. Стандарти вищої
освіти за кожною спеціальністю розробляє центральний орган виконавчої влади у
сфері освіти і науки з урахуванням пропозицій галузевих державних органів, до
сфери управління яких належать заклади вищої освіти, і галузевих об’єднань
організацій роботодавців та затверджує їх за погодженням з Національним
агентством із забезпечення якості вищої освіти» Теоретичний матеріал для третього рекламного ролика:
«Методи і форми організації освітнього процесу: загальне поняття» Метод – (від грец. metodos – шлях
до чого-небудь) означає спосіб діяльності, спрямованої на досягнення певної
мети. Метод навчання (МН) – взаємопов'язана діяльність викладача та учнів, спрямована на
засвоєння учнями системи знань, набуття умінь і навичок, їх виховання і
загальний розвиток. У вузькому значенні МН є способом керівництва
пізнавальною діяльністю учнів, що має виконувати три функції: навчаючу,
виховну і розвиваючу. Він є складним педагогічним явищем, в якому поєднані
гносеологічний, логіко-змістовий, психологічний, педагогічний аспекти.
Складовою методу навчання є прийом навчання. Прийом навчання – сукупність конкретних навчальних ситуацій, що
сприяють досягненню проміжної (допоміжної) мети конкретного методу. Чим
багатший арсенал прийомів у структурі методу, тим він ефективніший. Класифікація методів
навчання – це впорядкована за певною ознакою їх система (І. Підласий). Основною ознакою класифікації МН є
дидактична мета, джерела знань, логіка засвоєння навчального матеріалу,
рівень самостійності учнів (табл. 2.2). Таблиця 2.2 Підходи до
класифікації методів навчання
У дидактиці загальновідомою класифікацією є класифікація методів
навчання за Ю. Бабанським (табл. 2.3) Таблиця 2.3. Класифікація
методів навчання (за Ю. Бабанським)
Форма навчання – спосіб існування змісту; тип, будова, спосіб
організації навчання. Теоретичний матеріал для четвертого рекламного
ролика: «Методи і форми організації
освітнього процесу у вищій школі: конкретне поняття» МН у вищій школі
мають враховувати рівні навчання. Тому використовуються як традиційні, так і
нетрадиційні МН. Перший рівень – знання-знайомства, які дозволяють студенту
розрізняти, впізнавати знайомий йому предмет, явище, певну інформацію. Другий рівень – знання-копії, що дозволяють переказати, репродукувати
засвоєну інформацію. Третій рівень – знання-вміння, тобто можливість застосувати одержані
знання в практичній діяльності. Четвертий рівень –
знання-навики свого роду автоматизовані
вміння. П'ятий рівень – категорія творчості, результатом якої є так звані
дії «без правил» в певній галузі навчально-пізнавальної діяльності. Кожна професійна
діяльність охоплює весь діапазон знань від першого до п'ятого рівнів.
Звичайно, щось залишається на рівні поверхневого знайомства, щось на рівні
автоматичних навичок, але навчально-пізнавальна діяльність, яка стосується
спеціальності, повинна сягати п'ятого рівня – категорії творчості. Протягом
І–ІV семестрів навчання в загальному переваги надаються тим МН, які працюють
на інформаційному рівні. Домінуюче місце займають заняття лекція-семінар. З V
семестру більше уваги приділяється МН на проблемному (аналітичному) рівні. У
студентів розвиваються уявлення про творчий характер професійної діяльності,
з'являється можливість застосувати набуті знання на практиці та закріпити їх.
На евристичному (пошуковому) рівні основна увага студентів VII–VIII семестрів
акцентується на опануванні навиків дослідника. На п'ятому
науково-дослідницькому рівні, що охоплює ІХ–Х семестри має місце комплексна
дослідницька робота з фаху. На думку В. Бондаря кожний метод навчання – це сукупність багатьох
характеристик способів діяльності викладання й учіння. З позицій цих
діяльностей кожний метод одночасно є словесним, наочним чи практичним в
конкретних формах прояву – пояснення, бесіда, демонстрування, вправа тощо (за
джерелом знань); індуктивним, дедуктивним чи продуктивним (за характером
логічних операцій); аналітичним, синтетичним, класифікаційним (за принципом
розчленування чи поєднання знань); пояснювально-ілюстративним чи
дослідницьким (за рівнем пізнавальної діяльності учнів). У вищій школі
функціонують різні організаційні форми
навчання: лекції, практичні заняття (семінари, лабораторні роботи,
практикум, самостійна робота студентів під контролем викладача,
науково-дослідна робота студентів, виробнича практика). В дидактиці ці форми
трактуються як способи управління пізнавальною діяльністю для рішення
відповідних дидактичних задач. У той же час лекція, семінар, практичне
заняття, самостійна робота виступають як організаційні форми навчання, отож
вони є способами здійснення взаємодії студентів і викладачів, в межах яких
реалізуються зміст і методи навчання. Процес навчання супроводжується і
завершується різними формами контролю. Лекція (від лат. – читання) – систематичний, послідовний виклад навчального
матеріалу, будь-якого питання, теми, розділу, предмета, методу науки. Існують правила
використання
лекції: −
намагайтеся охопити як можна більше навчального матеріалу, використовуючи
більш активні методи навчання; −
ніколи не читайте лекцію
більше 20 хвилин без перерви; −
використовуйте лекцію після обговорення; −
проаналізуйте навчальну групу; −
визначте мету навчання (що ви бажаєте дослідити за допомогою лекції?); −
ваш виступ повинен бути ясним і упорядкованим (питання № 1 – причина –
приклад – висновки; питання № 2 – причина – приклад – висновки і т.д.); −
використовуйте переконливі приклади; −
використовуйте необхідні наочні посібники; −
підготуйте узагальнення. До недоліків лекції
відносять: слабкий зворотній зв’язок; пасивність студентів; швидко
забувається; може бути нецікавою. Викладач має знати алгоритм аналізу
лекції: І. Підготовка (Чи чітко сформульовано мету? Чи готовий
викладач розкрити студентам значення матеріалу, що вивчається? Чи
відібрана дійсно важлива інформація? Чи добре все
відпрацьовано? Чи вірно вибрано стиль виступу?). ІІ. Вступ
(Чи зосереджено увагу студентів на предметі? Чи викликано
інтерес? Чи створена атмосфера співробітництва і
взаєморозуміння?). ІІІ. Чи логічно побудований зміст? (Чи зрозумілі ідеї? Чи зрозуміла студентам мова викладання? Чи
вдалі приклади? Чи використовувались додаткові засоби? З якою
користю? Чи не було не передбачуваних ситуацій? Чи вдалося викладачеві знайти
переконливі аргументи? Чи зроблено акцент на корисні для студентів
інформації? Яким був
стиль виступу: візуальний контакт? жести? ентузіазм? манери? природній гумор?
невимушеність? зрозумілість? Чи був виступ щирим? (Чи вірить
викладач в те, що говорить?) Чи зрозумілі й переконливі висновки? Чи
економічно використовується час?) Дидактикою вищої школи визначено, що семінар – форма групових
занять із якого-небудь предмета або теми
для студентів, що відбуваються під керівництвом викладача. У практиці
навчальної роботи виділяють три різновиди семінарських занять: просемінари,
семінари, спецсемінари. Просемінари мають передувати власне семінарам,
відігравати вступну, підготовчу роль. Вони передбачають аудиторну роботу
студентів під керівництвом викладача, спрямовану на оволодіння вміннями й
навичками самостійної роботи з підготовки до безпосередньої участі в
семінарах. Технологія проведення просемінарів містить такі компоненти:
формулювання викладачем теми заняття, дидактичної мети; добір методичного
забезпечення підготовки та проведення заняття; необхідні засоби для
реалізації мети; організація студентів на навчальну діяльність безпосередньо
на занятті з урахуванням етапів роботи (визначення конкретного питання теми
семінару, яке треба опрацювати; рекомендація методів і прийомів опрацювання
наукових джерел; виокремлення вузлових питань, наукова аргументація тих чи
тих теоретичних положень; організація виступів студентів, постановка
запитань, опанування тим, хто виступає, культурою ведення дискусії з
дотриманням принципу толерантності; підсумкове слово викладача). Отже,
головна функція просемінарів – оволодіння технологією, методикою і технікою
роботи на власне семінарах з урахуванням дисципліни. Просемінари
зазвичай проводять на початку вивчення навчального курсу, програмою якого
передбачена певна кількість годин на семінарські заняття. Досить провести 3–4
просемінари, щоб допомогти студентам оволодіти відповідним рівнем технології,
техніки й методики підготовки та участі в семінарських заняттях. Семінари – більш
високий рівень організації навчальної діяльності. Цим видом навчальної роботи
передбачено підвищення пізнавальної активності студентів. Технологія
організації та проведення семінарських занять передбачає попереднє визначення
викладачем теми, основних питань, які виносяться на обговорення,
ознайомлення зі списком літератури для опрацювання та методичними
рекомендаціями щодо систематизації результатів цієї роботи. Безпосередньо на
заняттях відбуваються процес обговорення основних проблем теми, дискусія,
забезпечується активність студентів, підбиваються підсумки, оцінюється
діяльність студентів. Семінар може бути
проведено у формі дискусії. Дискусія – широке публічне
обговорення якого-небудь спірного питання. Роль викладача у ході семінару полягає в тому, щоб допомогти
студентам: вивчити всі питання, ситуації, проблеми; змінити існуючу думку або
уявлення; розвинути нові ідеї
чи по-новому розглянути старі; розробити,
зрозуміти і прийняти принципи, рішення, методи, процедури, які допоможуть
студентам у майбутній роботі. Під
час підготовки і проведення семінару необхідно звернути особливу увагу на: 1. План. Обговорення дуже рідко буває
успішним без обґрунтованого плану. Необхідно ретельно продумати всі етапи
семінару. 2. Мету. Чітко
визначайте кінцеві результати обговорення. 3. Активність студентів. Не маніпулюйте. Уважно слухайте. Не
упереджуйте ідеї. 4. Логічну систему доведень. До бажаних
результатів треба йти крок за кроком. Можна підказати студентам схему розв'язання
проблеми, але не саме рішення. 5. Прогнозування
запитань. 6. Підведення проміжних
висновків. Це попереджає небажані повтори. 7. Фіксацію запропоновані ідеї на дошці або за допомогою інших наочних
посібників. 8. Вміння здійснювати
студентами висновків. Під час аналізу семінару рекомендуємо користуватися оцінним листом
(табл. 2.4). Таблиця 2.4 Оцінний лист семінарського заняття у
вищій школі
Метою самостійної роботи (СР) є формування самостійності студента, його вмiнь,
знань, навичок, що здійснюється опосередковано через змiст i методи всiх
видiв навчальних занять. СР – робота студентів, яка планується та виконується
за завданнями і при методичному керівництві викладача, але без його
безпосередньої участі. Діяльнісний етап Вправа 1. Самодіагностика. Уважно
проаналізуйте поняття теми. Віднесіть кожен з них за ступенем зрозумілості
для Вас до однієї з наступних груп: 1. поняття знайоме, повністю зрозуміле, можу пояснити без
утруднень і навести приклади; 2. вважаю, що поняття знайоме, можу пояснити сутність,
проте відчуваю деякі утруднення при відборі слів для пояснення та прикладів; 3. здогадуюсь, що означає це поняття, однак маю утруднення
у поясненні та наведенні прикладів; 4. загалом чув, проте не замислювався, що воно означає; 5. взагалі не чув, не знаю.
Вправа 2. Формулювання запитань. За результатами роботи сформулюйте два
запитання на високому й низькому мисленнєвому рівні:
Перші три мисленні
навички (знання, розуміння,
застосування) – навички низького рівня; аналіз, синтез, порівняльна оцінка – навички високого порядку. Приклади завдань для перевірки:
Вправа 3. Обґрунтування методів навчання. Запропонуйте поєднання найбільш
ефективних методів навчання для формування в студентів теоретичних знань,
охарактеризуйте їх. Вправа 4. Моделювання методів навчання. Запропонуйте поєднання найбільш ефективних методів навчання: а) для формування в студентів практичних
умінь і навичок, охарактеризуйте їх; б) для розвитку в учнів абстрактного,
словесно-логічного мислення, охарактеризуйте їх; в) для розвитку в учнів самостійності мислення,
охарактеризуйте їх. Рефлексивний етап «Дерево пізнання»: за результатами роботи впишіть ліворуч на «дереві пізнання», що Ви не
знали, а праворуч, що Ви пізнали. |
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
