|
|
ПРОФЕСІЯ – ВИКЛАДАЧ: ПРАКТИКУМ ІЗ ДИДАКТИКИ ВИЩОЇ ШКОЛИ Навчально-методичний посібник |
||||||||||||||||||||||||
|
|
ЗАНЯТТЯ 1.
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ДИДАКТИКИ ВИЩОЇ ШКОЛИ ДІЯЛЬНІСНО-РЕФЛЕКСИВНИЙ ЕТАП |
||||||||||||||||||||||||
|
1.
Намалюйте «дидактику вищої школи» 2. Завершіть речення: Дидактика вищої
школи – це… Педагогіка вищої школи – це… Основні поняття дидактики
вищої школи – … Тематичний
етап Робота в групах. Завдання для
першої групи: Проаналізувати поданий нижче матеріал і представите у
вигляді тез ваше розуміння поняття «Категорії педагогіки». Термін
«педагогіка» отримав свою назву від грецьких слів paidos – дитина і ago –
вести. У дослівному перекладі paidagogos означає «проводир дітей». Педагогом
у Стародавній Греції називали раба, який брав за руку дитину свого господаря
і супроводжував її до школи. Поступово слово «педагогіка» стало вживатися
більш загально: для визначення мистецтва вести дитину протягом життя, тобто
виховувати, навчати, давати освіту. Педагогіка має свій понятійний апарат – систему педагогічних понять, які виражають
наукові узагальнення. Ці поняття називають категоріями педагогіки. Категорії – найзагальніші поняття, що
відображають основні, найістотніші сторони, властивості та зв'язки явищ
об'єктивного світу. Найважливіші педагогічні категорії – виховання, освіта і навчання. Виховання
– цілеспрямований та організований процес формування особистості. Основне
його призначення полягає у забезпеченні життєвої наступності поколінь, що не
можливе без засвоєння і розвитку новими поколіннями суспільно-трудового
досвіду. Поняття «виховання» розуміють по-різному. У широкому розумінні – це
процес формування особистості, що відбувається під впливом соціальних умов.
Оскільки дійсність нерідко буває суперечливою і конфліктною, то особистість
може не тільки формуватися під впливом оточення, а й деформуватись під тиском
антисоціальних явищ чи протистояти їм. Виховання
(в широкому педагогічному розумінні) – формування особистості дитини під
впливом діяльності педагогічного колективу закладу освіти, яке базується на
педагогічній теорії, передовому педагогічному досвіді. Виховання (у вузькому педагогічному значенні) – цілеспрямована
виховна діяльність педагога для досягнення конкретної мети в колективі учнів.
Виховання (в гранично вузькому значенні) – спеціально організований процес,
що передбачає формування певних якостей особистості, процес управління її
розвитком, який відбувається через взаємодію вихователя і вихованця. Одним з елементів
виховання є освіта. Освіта – процес засвоєння систематизованих знань і
формування на їх основі світогляду, розвитку пізнавальних можливостей, а
також набуття умінь і навичок для практичного застосування загальноосвітніх і
професійних знань. Термін «освіта» вживається на означення не тільки процесу
розумового виховання і підготовки до виконання певних суспільних функцій, а й
результату цього процесу: певного рівня освіченості, ступеня озброєності
знаннями, уміннями і навичками, а також характеру освіченості (неповна
середня, повна середня або вища, загальна чи професійна освіта). Поняття
«освіта» означає також сукупність і функціонування освітньо-виховних установ
різних типів та ступенів (початкових, середніх та вищих шкіл, курсів,
дошкільних та позашкільних закладів тощо). Головним способом здобуття освіти,
засвоєння суспільно-історичного досвіду, найважливішим засобом опанування
здобутками людської культури є навчання. Зв'язок між поняттями «навчання» та
«освіта» настільки тісний, що їх іноді вважають ідентичними. Навчання
– цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у процесі якої засвоюються
знання, формуються уміння й навички. Завдання для
другої групи: Проаналізувати поданий нижче матеріал і
представите структурно-логічною схемою основні етапи розвитку педагогіки як
науки. Перші спроби
осмислення практики виховання з урахуванням потреб суспільства відносяться до
епохи розквіту рабовласницьких держав в середземноморських країнах.
Теоретиками педагогіки були видатні грецькі мислителі: Демокріт (460–370
рр.до н.е.), Сократ (469–399 pp. до н. е.), Платон (427–347 pp. до н. е.),
Арістотель (384–322 pp. до н. е.). На основі своєї атомістичної теорії Демокріт висунув матеріалістичну
концепцію розвитку особистості. Його крилаті афоризми: «Ніхто не досягне ні
мистецтва, ні мудрості, якщо не буде вчитися», «Природа і виховання подібні.
А саме: виховання перебудовує людину і, перетворюючи, створює природу»,
«Учіння виробляє прекрасні речі лише на основі праці», «Більшість
багатознайок не має розуму». Сократ започаткував
філософську основу гуманістичної педагогіки. Сократ вважав, що основою
особистості є суб'єктне. Людина повинна здобувати освіту не шляхом научіння,
тобто передачі істини, а шляхом самостійного пошуку її смислу. Найціннішим у
людині є уміння бачити істину (моральність) і належним чином себе поводити.
Істину можна пізнати і засвоїти лише через знаходження протиріч у своїх
вчинках, думках, поняттях. Розкриття цих протиріч відкидає надумане знання, а
збентеження, що охоплює розум, спонукає до пошуку справжньої істини.
Самокерівництву душі учня сприяє вміння вчителя створювати умови, необхідні
для її пробудження. Засобами створення таких умов слугують маєвтика та
іронія. Маєвтикою Сократ називав мистецтво видобування за допомогою вмілих
проблемних питань прихованого в людині правильного знання. Іронією – манеру
прикидатися дурнем перед невігласами, які вважають себе знавцями і мудрецями,
для того, щоб вони могли із власних відповідей дізнатися про свою дурість і
спрямувати свої зусилля на істину. З точки зору Платона, людина – це прояв усього зовнішнього, яке є незмінним і
тому – об'єктивним. У зв'язку з цим основою особистості є не суб'єктне, а
об'єктне. Істина – це ідеал виховання: поєднання благородства, багатства,
фізичних і духовних здібностей. Але осягання істини не може дати постійного
знання, бо пізнання людини обмежене чуттєвим сприйманням. Звідси, освіта повинна
утворювати правильні поняття та відсікати те, що заважає втілювати ідею
моральності. Слід передусім обмежити природну чутливість людини. Праведна
думка - це результат виховної діяльності справедливої держави. З іншого боку,
найголовнішою передумовою самозбереження держави є формування громадян у дусі
праведності. Таким чином, інтереси держави і окремої людини взаємопов'язані.
Педагогіка підпорядковується політиці. Навчання набуває цілеспрямованого і
жорстко виховального характеру. У системі наукового пізнання і освіти Арістотеля ідея трактується не як
самостійна категорія, а як внутрішня сутність речей. Тому якість знань
повністю залежить від того, наскільки вдається зробити зрозумілим, строгим і
чітким їх зміст, тобто основні поняття всіх дисциплін. Досягти цього можна
лише опираючись на закони, які узагальнюють розпорядження відносно того, як
щось повинно бути або відбуватись. Арістотель вважав, що, виховання
("nafigefta") є державною функцією і зводиться до формування в
особистості необхідних довершеностей. Для цього слід використати три фактори:
природні задатки, спроможність набувати звичку і здатність робити судження.
Природні задатки "облагороджуються" шляхом засвоєння знань,
необхідних звичок і застосування умінь та навичок на практиці. Книга Квінтіліана «Про виховання оратора» -
перша спеціальна праця, де був узагальнений досвід навчання, сформульовані
вимоги до вчителя і вихователя, містилися вказівки на необхідність врахування
індивідуальних особливостей дітей. Педагогічні
переконання європейських народів в епоху Середньовіччя відчули сильний вплив
християнства. У різних по жанру творах
гуманістів епохи Відродження (Т. Мор, Т. Кампанелла, Еразм Роттердамський,
Франсуа Рабле, Мішель Монтень і інших) висувалися ідеї всебічного та
гармонійного розвитку духовних і фізичних сил людини, світської освіти на
базі засвоєння культурної спадщини античного світу і досягнень наукових
знань, що бурхливо розвивалися в той період. Історія педагогіки
як цілісної теорії виховання людини починається з епохи перших буржуазних
революцій в Європі і пов'язана з ім'ям чеського мислителя Я. А. Каменського («Велика
дидактика»), який, узагальнивши і теоретично осмисливши практику
європейського виховання, створив струнку педагогічну систему, що ґрунтується
на трьох принципах: соціальної корисності (треба навчати тому, що приносить
користь); соціальної рівності (всі можуть отримати освіту); універсальність
знань (різноманітність наук, які вивчають). Починаючи з епохи Англійської
буржуазної революції 17 ст. в
розвитку педагогічної думки можна виділити дві основні течії: з одного боку,
продовжувала зберігати пануюче положення феодальна для клерикалізму концепція
виховання, з іншої – починає складатися нове, буржуазне трактування виховання
як засобу формування діяльної людини, підготовки її до життєвої боротьби за
власне благополуччя (Джон Локк). У 18
ст. теоретична розробка питань виховання здійснювалася головним чином в
рамках Освіти. Спираючись на вчення Локка про природну рівність людей,
передові французькі мислителі (До. А. Гельвецiй, Д. Дідро, Ж. Ж. Руссо та
інші) розвивали положення про вирішальну роль виховання і середовища у
формуванні особи. Педагогічна думка 18 -19 ст. випробувала дію ряду положень
німецької класичної філософії (І. Кант, І. Р. Фіхте, Р. В. Ф. Гегель). У розробці
ж власне педагогічної проблематики важливим етапом була діяльність
швейцарського педагога-демократа І. Р. Песталоццi, який спробував побудувати
теорію виховання і навчання на базі даних психології. Досвід і думки
Песталоццi, що стосувалися розвитку дитини в процесі навчання і виховання,
питань трудового навчання, методів первинного навчання читанню, листу,
рахунку, географії і ін., з'явилися стимулом для розвитку науки про виховання
в 1-ій пол.19 ст. Песталоццi був першим теоретиком народної школи. У 1-ій
пол. 19 ст. німецький педагог, психолог і філософ І. Ф. Гербарт зробив спробу
представити педагогіку у вигляді наукової обґрунтованої теорії, що спирається
на філософію і психологію (перша обґрунтовує цілі виховання, друга дозволяє
відшукати правильні шляхи досягнення цієї мети). Ряд положень Гербарта (роль
інтересу в навчанні, що виховує характер навчання, структура навчального
процесу і ін.) були використані в подальшому розвитку педагогіки. Проте разом
з цим буржуазними педагогами були засвоєні і консервативні сторони учення
Гербарта, що знайшли вираз в його теорії управління дітьми, яка по суті
приводила до придушення особи дитини за допомогою детальної розробленої
системи обмежень і покарань. Значний внесок в розробку педагогіки взагалі і
дидактики особливо вніс німецький педагог-демократ 19 ст. Ф. А. У. Дістервег,
який висунув принцип культуровідповідності – урахування в процесі виховання
всієї сукупності даних культури, історії, економіки, характерних для країни і
народу. Становлення
вітчизняної педагогіки як науки пов'язано з ім'ям Костянтина Ушинського, який підійшов до розуміння: детермінації
виховання соціально-економічними умовами життя людей; розрізнення соціального
у формуванні людської особи та виховання як цілеспрямованої діяльності із соціального
відтворення людини («виховання в широкому і вузькому сенсі слова») дозволило
йому вичленувати предмет педагогіки як науки. Ушинський – засновник педагогічної антропології. Педагогіка
соціалістичного періоду пішла шляхом розробки ідей виховання людини нового
суспільства. З цих позицій педагогічну теорію розробляли П. Блонський
(1884–1941), С. Шацький (1878–1934), А Макаренко (1888–1939), В.
Сухомлинський (1918–1970). А. Макаренко висунув і перевірив на практиці
принципи створення дитячого колективу, педагогічного керівництва ним,
запропонував методику трудового виховання, вивчав проблеми формування
свідомої дисципліни і виховання дітей у сім'ї. В. Сухомлинський досліджував
проблеми розумового, морального, естетичного та фізичного виховання школярів,
питання політехнічної освіти, теорії навчання, виховання дітей у сім'ї,
самовиховання і самоосвіти, професійної майстерності вчителя, здійснення
загального навчання та керівництва школою. Завдання для третьої групи: Проаналізувати поданий нижче матеріал із теми: «Основні поняття
дидактики» і представите у формі рецензії. Дидактика (грец. didaktikos
– повчальний) – галузь педагогіки, спрямована на вивчення і розкриття
теоретичних основ організації процесу навчання (закономірностей, принципів,
методів, форм навчання), а також на пошук і розроблення нових принципів,
стратегій, методик, технологій і систем навчання. Виокремлюють дві
функції дидактики; науково-теоретичну
та конструктивно-технологічну (В. Попков, О. Коржуєв). Науково-теоретична функція полягає у вивченні, систематизації та узагальненні
педагогічного досвіду, його науковому обґрунтуванні, поясненні на основі
відкритих психологією закономірностей і механізмів пізнавального,
психомоторного розвитку особистості. Конструктивно-технологічна функція дидактики розроблення місту, ефективних методів,
прийомів і засобів навчання, конструювання навчальних технологій. Вона
допомагає з'ясувати, як, відповідно до об'єктивних закономірностей
навчального розвитку студентів, організувати навчальний процес для
забезпечення його максимальної ефективності; які форми, методи і засоби є
оптимальними в конкретних ситуаціях; якими принципами і правилами слід
керуватися викладачу та ін. Навчання, викладання, учіння – основні категорії дидактики. Навчання – спосіб організації освітнього процесу. Воно є найнадійнішим способом
здобування систематичної освіти. В основі будь-якого виду чи типу навчання
закладено систему «викладання – навчання». Викладання – діяльність науково-педагогічних працівників, яка виявляється у:
передаванні інформації; організації навчально-пізнавальної діяльності
студентів; наданні допомоги в разі труднощів у процесі навчання; стимулюванні
інтересу, самостійності й творчості студентів; оцінці навчальних досягнень
студентів. Мета викладання –
організація ефективного навчання кожного студента в процесі передавання
інформації, контролю й оцінки її засвоєння, а також взаємодія зі студентами й
організація спільної і самостійної діяльності. Учіння – діяльність студента, що складається з: засвоєння, закріплення і
застосування знань, навичок і вмінь; самостимулювання до пошуку, розв'язання
навчальних завдань, самооцінки навчальних досягнень; усвідомлення
особистісного змісту і соціальної значущості культурних цінностей і людського
досвіду, процесів і явищ навколишньої дійсності. Мета навчання –
пізнання, збирання й опрацювання інформації про навколишній світ. Результати
навчання виявляються в знаннях, уміннях, навичках, системі відносин і
загальному розвиткові студента. Навчальна
діяльність містить: оволодіння системами знань та оперування ними; оволодіння
системами узагальнених і часткових дій, прийомами навчальної роботи,
способами їхнього перенесення й перебудови - навичками, уміннями; розвиток
мотивів навчання, становлення мотивації і змісту; оволодіння способами
керувати своєю навчальною діяльністю і своїми психічними процесами (волею,
емоціями тощо). Ефективність
навчання визначається внутрішніми і зовнішніми критеріями. Як внутрішні
критерії використовують успішність навчання й академічну успішність, а також
якість знань і рівень напрацювання навичок і вмінь, рівень розвитку студента,
рівень навченості. Учіння – це
діяльність студента, що складається з:засвоєння, закріплення і застосування
знань, навичок і вмінь; самостимулювання до пошуку, розв'язання навчальних
завдань, самооцінки навчальних досягнень; усвідомлення особистісного змісту і
соціальної значущості культурних цінностей і людського досвіду, процесів і
явищ навколишньої дійсності. Мета навчання –
пізнання, збирання і переробка інформації про навколишній світ. Результати
навчання виражені в знаннях, навичках та уміннях, системі відносин і
загальному розвитку студента. Навчальна
діяльність містить: оволодіння системами знань та оперування ними; оволодіння
системами узагальнених і часткових дій, прийомами навчальної роботи,
способами їхнього перенесення й перебудови – навичками, уміннями; розвиток
мотивів навчання, становлення мотивації і змісту останнього; оволодіння
способами керування своєю навчальною діяльністю і своїми психічними процесами
(волею, емоціями тощо). Ефективність
навчання визначають за внутрішніми і зовнішніми критеріями. Як внутрішні
критерії враховують успішність навчання й академічну успішність, а також
якість знань і рівень напрацювання навичок і вмінь, рівень розвитку студента,
рівень навченості. Академічну
успішність студента визначають за ступенем збігу реальних і запланованих
результатів навчальної діяльності. Академічну успішність фіксують відповідною
кількістю балів. Успішність навчання – це також ефективність керування
навчальним процесом, що забезпечує високі результати за умов мінімальних
затрат. Процес навчання –
динамічна взаємодія (співробітництво, партнерство) педагога та студентів, під
час якої здійснюється стимулювання та організація активної
навчально-пізнавальної діяльності студентів з метою засвоєння системи
наукових знань, умінь, навичок, розвитку і всебічної вихованості особистості
(Н. Мойсеюк). Процес засвоєння
знань здійснюється поетапно відповідно до таких рівнів: розрізнення чи
пізнавання предмета (явища, події, факту); запам'ятовування й відтворення
предмета, розуміння; застосування знань на практиці і перенесення знань у
нові ситуації. Якість знань
оцінюють за такими показниками: повнота, системність, глибина, дієвість,
міцність. Одним з основних показників перспектив розвитку студента є
здатність до самостійного розв'язання навчальних завдань (близьких за
принципом розв'язання у співпраці і за допомогою педагога). Зовнішніми
критеріями ефективності процесу навчання вважають: ступінь адаптації
випускника до соціального життя і професійної діяльності; темпи зростання
процесу самоосвіти як пролонгований ефект навчання; рівень освіченості чи
професійної майстерності; готовність підвищувати рівень освіти. Тому
завданнями дидактики вищої школи є: розробка змісту загальної і професійної
освіти у різних типах вищих навчальних закладів з урахуванням особливостей
соціально-економічного розвитку України; удосконалення змісту підготовки
фахівців різних профілів (визначення оптимальних шляхів, вибір методів, форм,
технологій навчання); дослідження особливостей навчання обдарованої
студентської молоді; обґрунтування наукових засад подальшого розвитку та
підвищення пізнавальної самостійності та активності студентів у навчальному
процесі; поглиблення досліджень, спрямованих на інтенсифікацію навчального
процесу; обґрунтування шляхів інтеграції навчальних дисциплін; конструювання
(модернізація) освітніх технологій; побудова змісту і процесу навчання на
основі гуманізації; побудова змісту освіти на основі національної культури
(мови, історії, літератури та ін.); пошуки нових ефективних форм організації
навчання на засадах демократизму і гуманізму. Завдання для
четвертої групи: Проаналізувати поданий нижче матеріал і
представите інформаційне повідомлення, тема якого: «Основні дидактичні концепції». Дидактична концепція (лат. conceptio - система поглядів, те чи інше
розуміння явищ, процесів) – система поглядів на процес навчання. Дидактична
система - це сукупність елементів, що утворюють єдину цілісну структуру,
спрямовану на досягнення цілей навчання. До системи входять: цілі, зміст
освіти, дидактичні процеси, форми, методи, засоби, принципи навчання. У
педагогіці існувало чимало дидактичних концепцій. Першою була створена понад триста років тому дидактична теорія
Я.А.Коменського (1592–1670). У своєму провідному творі «Велика дидактика»
(1632) Коменський трактував дидактику як «загальне мистецтво всіх учити всьому». Кожна концепція складається з
кількох напрямів, педагогічних теорій. Залежно від розуміння процесу навчання
здійснено поділ концепцій на: традиційну,
педоцентричну і сучасну систему навчання. У традиційній системі стрижневу роль відіграє викладання (діяльність
учителя), в педоцентричній – учіння (діяльність дитини). Сучасна дидактична
система виходить з того, що обидві сторони – викладання й учіння – складають
діяльність і навчання. В основі традиційної дидактичної системи лежать
дидактичні концепції Я. А. Коменського, Й. Песталоцці і особливо Й. Ф.
Гербарта та дидактика німецької класичної гімназії. Німецький філософ і
педагог Й. Ф .Гербарт (1776–1841) критично переосмислив класно-урочну систему
Я. А .Коменського і створив «нову наукову систему педагогіки», яка
використовується в Європі донині. Метою школи, за Гербартом, є формування
інтелектуальних умінь, уявлень, понять, теоретичних знань. Водночас Гербарт
увів принцип навчання, що виховує. Суть його полягає у тісному поєднанні
знань із розвитком почуттів і волі учнів. У процесі навчання, що виховує, на
думку Гербарта, повинні виникати різноманітні інтереси учнів (емпіричний – до
навколишнього світу, умоглядний – до причин появи життєвих реалій, естетичний
- до прекрасного, симпатичний - до близьких, соціальний – до всіх людей),
тобто має здійснюватися те, що сьогодні називають мотивацією навчальної
діяльності учнів. Для досягнення визначених цілей процес навчання, за
Гербартом, слід будувати за чотирма формальними етапами (ступенями), які
визначають його структуру: 1) ступінь ясності: виділення матеріалу і
поглиблений його розгляд; 2) ступінь асоціації: встановлення зв'язків між
новими та старими знаннями; 3) ступінь системи: виведення правил,
формулювання понять, законів; 4) ступінь методу: розуміння теорій,
застосування їх до нових явищ, ситуацій. Таким чином, структурними елементами
навчання є виклад, розуміння, узагальнення, застосування. Критикували її за
те, що метою навчання, згідно з цією теорією, є передавання готових знань без
залучення дитини до розумової активності; за те, що активним у навчальному
процесі повинен бути насамперед учитель, а учні повинні «сидіти тихо, бути
уважними, виконувати розпорядження вчителів»; за авторитарність, пригнічення
самостійності учня; за схему уроку, в основі якого чотири однакових і
обов'язкових для всіх «формальні етапи». Тому на початку XX ст. з'являються нові підходи. Педоцентрична дидактика (прогресивістська, реформаторська, навчання шляхом
роблення) американського філософа, психолога й педагога Д. Дьюї (1859–1952).
Назву "педоцентрична" вона має тому, що Д. Дьюї пропонував будувати
процес навчання, виходячи з потреб, інтересів і здібностей дитини. Метою
навчання повинен бути розвиток загальних і розумових здібностей,
різноманітних умінь дітей. На противагу авторитарній дидактиці гербартистів
вона ставила акцент на розвиток власної активності учнів і на цій підставі
дійшла висновку, що зв'язок навчання з їхніми життєвими потребами дає
набагато кращі результати, ніж «вербальне» (словесне, книжне) навчання,
засноване на запам'ятовуванні знань. Д. Дьюї розробив концепцію «повного акту
мислення», згідно з якою мислити людина починає тоді, коли зустрічається з
труднощами, подолання яких має для неї важливе значення. У кожному «повному
акті мислення» виділяються такі етапи (ступені): відчуття трудності; вияв і
визначення її, висування замислу вирішення (формулювання гіпотези);
формулювання висновків, що випливають з передбаченого вирішення (логічна
перевірка гіпотези); наступні спостереження та експерименти, які дозволяють
визнати чи відкинути гіпотезу. Пізніше за «труднощами» закріпилася назва
«проблема». Дьюї вважав, що правильно побудоване навчання повинне бути
проблемним. Уроки слід будувати на основі «повного акту мислення», тобто так,
щоб учні могли відчути конкретну трудність; визначити її (виявити проблему);
сформулювати гіпотезу її подолання; отримати вирішення усієї проблеми або її
частини; перевірити гіпотезу за допомогою спостережень чи експериментів. На
думку представників нової педагогіки навчання повинно мати самостійний,
природний, спонтанний характер. Його необхідно будувати не у вигляді викладу,
заучування і відтворення готових знань, а у вигляді відкриття. Учні отримують
знання у ході власної спонтанної діяльності. Звідси і з'явилася назва
«навчання шляхом дії». При формуванні стратегії навчання Дьюї і його
послідовники спиралися на спонтанні інтереси й ситуативну активність учнів.
Тому навчальні програми визначали лише загальні контури освіти, а деякі
навчальні предмети з'являлися лише в старших класах. У результаті така освіта
обмежувалася вузьким колом проблем, була неповною і несистематичною.
Дидактика Дьюї мала й інші недоліки. Практика відкидає універсальні моделі
ступенів навчання (як за Гербартом, так і за Дьюї), що стосуються всіх
навчальних предметів і всіх рівнів навчальної роботи, оскільки останні
набувають формального характеру. Навчання не може бути ні «цілком проблемним»
(за Дьюї), ні «цілком вербальним» (за Гербартом), ні іншим монічним процесом.
Негативно позначається на рівні та якості знань учнів і те, що вони не беруть
участі в процесі закріплення знань, розвитку певних умінь. Таким чином, перед
дидактикою виникла дилема: шляхом директивного навчання дати системну,
загальну, фундаментальну освіту високого академічного рівня, втративши при
цьому індивідуальність, психологічну своєрідність і розвиток особистості, або
надати дитині ініціативу в навчанні, відштовхуючись від її потреб,
використовуючи навчання через дію, - і втратити системність у знаннях учнів,
знизити рівень освіти в школі. Наступні
дослідження в дидактиці були спрямовані на те, щоб зберегти все краще з
попередніх дидактичних систем і знайти нове вирішення актуальних проблем.
Дидактику, яка зайнялася цими пошуками, назвали новою. Серед нових напрямків заслуговує на увагу концепція
навчання «шляхом здійснення відкриттів», розроблена відомим американським
психологом і педагогом Дж. Бруннером. Згідно з нею учні пізнають світ,
набувають знань шляхом власних відкриттів. При цьому вони напружують усі
пізнавальні сили, розвивають продуктивність мислення, самостійно роблять
узагальнення, набувають умінь та навичок їх практичного застосування. У 50-80
рр. проблеми навчання і освіти в Радянському Союзі досліджували відомі теоретики
дидактики М. Данилов, М. Скаткін, Ю. Бабанський, І. Лернер, В. Краєвський, М.
Сорокін та ін. Сучасна дидактична система. Принципові положення, які визначають загальну
організацію, відбір змісту, вибір форм і методів сучасного навчання,
витікають із загальної методології педагогічного процесу. Водночас,
відображаючи всі суттєві властивості педагогічного процесу (двосторонність,
єдність змістової і процесуальної сторін, спрямованість на всебічний розвиток
особистості), навчання має певні відмінності. Навчання учня є специфічним
видом пізнання об'єктивного світу. Специфіка полягає у тому, що учень пізнає
суб'єктивно нове, тобто він не відкриває наукових істин, а засвоює вже
накопичені наукою уявлення, факти, поняття, закони, теорії. Якщо шлях
пізнання вченого пролягає через експеримент, наукові роздуми, спроби і
помилки, теоретичні обґрунтування тощо, то пізнання учня завдяки майстерності
вчителя відбувається швидше і легше. Новий матеріал спеціально адаптується до
його вікових та індивідуальних можливостей. Цілеспрямованому і повноцінному
пізнанню сприяє і вплив учителя (безпосередній чи опосередкований). Все це
означає, що навчання учня є таким процесом пізнання, який управляється
учителем. Сучасна дидактична система характеризується розумним
поєднанням педагогічного управління з власною ініціативою і самостійністю
студентів. Зміст освіти у
сучасній дидактичній системі будується в основному як предметний.
Поглиблюються процеси інтеграції навчальних курсів. Інтегративні курси є як у
молодших, так і в старших класах. Здійснюється диференціація навчальних
планів, програм, курсів. Навчальна функція полягає в озброєнні школярів
системою наукових знань, умінь і навичок, досвідом творчої діяльності.
Сучасна дидактика вважає, що кінцевим результатом навчальної функції є
дієвість знань, що виражається у свідомому оперуванні ними, у здатності
використати попередні знання для одержання нових знань і вирішення життєвих
завдань. Рефлексивний етап 1.
Проаналізуйте інформацію про розвиток педагогічної науки і заповніть таблицю:
2.
Визначену галузь знань називають наукою, якщо вона відповідає ряду
критеріїв, основні з яких наводяться нижче. Проаналізуйте, як виконуються ці
умови для педагогіки вищої школи. Заповніть
таблицю за схемою:
3. Спробуйте,
виступивши у двох амплуа (прибічника та опонента К. Ушинського), довести
справедливість і необґрунтованість тверджень автора про те, що педагогіка не
є наукою (Ушинський К.Д. Педагогічна антропологія). 4. Напишіть есе на тему: «Морська
мандрівка педагогічними хвилями (записки мандрівника-початківця)». 5. Вставити
пропущені слова у наведені визначення основних педагогічних понять. 1. Виховання – це ______________ процес
____________ вихователя і вихованців з метою
_________________________________________________________________________________________________________. 2. Навчання – це ____________________
двосторонній ____________________ взаємодїї _______________ і ____________ ,
у ході якого відбувається __________________________________________________. 3. Розвиток – це _____ послідовних
_______, що відбуваються з _________________ людини від моменту
______________ і до ________________________, і характеризують _____________
її від віднижчих до вищих рівнів її життєдіяльності. 4. Освіта – це _____________ і
______________ засвоєння людиною______________________________, формування на
цій основі____________, розвиток творчих сил і здібностей. 6. Свої
думки та враження про участь у тренінгу висловіть у формі синквейна |
|||||||||||||||||||||||||
