|
СТАЛЕ
ТВАРИННИЦТВО ТА БЛАГОПОЛУЧЧЯ ТВАРИН SULAWE SUSTAINABLE
LIVESTOCK PRODUCTION AND ANIMAL WELFARE МОДУЛЬ
2 БЛАГОПОЛУЧЧЯ ТВАРИН/MODULE 2 ANIMAL WELFARE Електронний
посібник/The electronic manual |
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
1. БЛАГОПОЛУЧЧЯ ТВАРИН У ТВАРИННИЦТВІ (БІОЛОГІЧНІ,
ФІЗІОЛОГІЧНІ, ЕТОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ) |
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
ПЕРЕДМОВА Одна
з важливих особливостей овець – велика пластичність і пристосованість до
різних природних умов. Завдяки вовновому покриву вони не бояться помірного
холоду та не потребують великих капітальних затрат на будівництво приміщень
для зимового утримання, що сприятливо позначається на собівартості продукції. Серед
усіх видів сільськогосподарських тварин вівцям притаманна найбільша
різноманітність за господарсько-корисними ознаками та діапазоном
пристосувальних (адаптивних) можливостей. Тільки вівці можуть жити у різних
умовах степів, пустель, гір. Розведення
овець з давніх-давен базувалося на результатах спостережень за життєвими
проявами, інстинктивними і психологічними особливостями тварин. Розглядалися
також окремі фізичні ознаки та особливості овець у зв’язку з продуктивністю.
В останні десятиліття під час розведення сільськогосподарських тварин
приділяють значну увагу проблемам технології, забуваючи при цьому, що тварини
‒ об’єкт біологічний. Вивчаючи їх поведінку, біологічні особливості, ми
маємо використовувати ці знання як інструмент для максимальної реалізації їх
генетичного потенціалу, закладеного природою. МЕТА Вивчити
основні теоретичні положення і засвоїти практичне значення біологічних
особливостей та поведінкових реакцій овець залежно від віку, фізіологічного
стану, статі, породної належності; вивчити основні життєві прояви тварин за
конкретних умов утримання. ЗАВДАННЯ СТУДЕНТАМ
ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІВ ЧУТТЯ Ймовірно,
вівця була однією з перших тварин, одомашнених людиною, оскільки первісна
людина після переходу на їжу тваринного походження створювала резерви живих
тварин, зокрема й овець. Їх утримували не тільки для задоволення потреб у
живленні, але пізніше також для обміну, продажу і в релігійних цілях.
Наступною фазою процесу одомашнення було приручення, коли людина прагнула
через індивідуальний догляд ласкаве поводження і годівлю привчити і
пристосувати вівцю до нових умов. Дика вівця стала вірним супутником людини в
її історичному розвитку, що віддзеркалено в літературі і мистецтві всіх епох.
Було відмічено, що дикі вівці – тварини стадні, підкоряються впливу найбільш
сильного індивідуума в стаді і тому дуже легко підкоряються волі людини. І
хоча сучасні одомашнені породи овець значно віддалилися від своїх диких
предків, за деякими філогенетичними властивостями і ознаками вони ще дуже
близькі до них. Як
і у диких предків, у груп овець, що живуть на волі, спостерігаються життєві
прояви, зумовлені внутрішніми і зовнішніми стимулами, пов'язаними з
особливостями використання життєвого простору, які, зазвичай, мають
територіальний характер. Пізніша стадія розвитку, анатомічна будова та
фізіологічний стан ягнят під час народження дають їм змогу майже відразу
супроводжувати матір чи отару. Мати слідкує за ними і скеровує їх діяльність.
Вівці, як вид, відрізняються середнім розвитком психологічних здібностей: у
певних умовах вони здатні до формування асоціацій. Прикладом є пізнавальна і
орієнтаційна пам'ять, в основу якої покладено відчуття дотику, нюху та зір. У
літературі описано: реакція вимоги звільнити місце біля годівниці і ясел, а у
разі неслухняності буцання суперника в одні і ті самі ділянки тіла;
самозахист і захист ягнят молодшого віку від ворогів, закопування
новонародженого ягняти в підстилку; захист бараном вівці в охоті від інших
баранів тощо. Цікаво, що отара, яку колись вже зігнали з посівів, ніколи
більше не зайде на них, а повернеться в ті місця, де можна більш спокійно
пастися. Той факт, що вівці самі вміють вибрати найкращий випас, тягнуться до
більш якісних рослин, вибирають найбільш високоякісні із запропонованих
кормів і лише після того, як з’їдять їх, поступово повертаються до гірших або
кращих з тих, що залишилися. Це свідчить про цілісність уяви і про хорошу
пам'ять, чого не скажеш про новонароджених ягнят. Вівці
пристосовують свої життєві прояви до систем утримання і характеру поводження
з ними чабанів. Пристосовуються вони і до різних сільськогосподарських
будівель, насаджень та інших об’єктів і середовищ, з якими стикаються.
Значною мірою вівці пристосовуються і до інших домашніх тварин: собак, корів
і коней, яких охоче супроводжують, свиней, кіз і великої птиці (переважно
індиків), з якими разом пасуться. Дрібніші групи овець після тривалого
спільного утримання віддають перевагу товариству представників свого виду і
лише потім товариству перелічених видів домашніх тварин. Що більша популяція,
то більше тварини віддають перевагу членам свого виду. Стадна поведінка
особини передусім узгоджується із загальними життєвими проявами стада. Часто
вівці запам’ятовують власні індивідуальні вчинки, випадки небезпеки та
способи захисту від них. Винятком є новосформовані отари, отари маток після
відлучення ягнят, отари відлучених ягнят і отари, сформовані із різних
вікових і продуктивних категорій овець. У такому разі стадний інстинкт
починає проявлятися і регулюватися через певний час після систематичного
спільного утримання тварин. Нехтувати важливістю моменту створення отари не
варто, щоб виключити негативні наслідки щодо рівня годівлі тварин та їх
загальної продуктивності. Нерідко таке нехтування призводить до втрати
окремих тварин, котрі відбиваються від отари. У овець стадний інстинкт
сильніший, ніж інстинкт самозахисту. Це видно з того, що вся отара спокійно
іде на бойню слідом за одним чи декількома тваринами, які проходять через
ворота бойні першими. Коли вбивають одну групу овець, інші ідуть слідом або
спокійно чекають неподалік. Важливим є те, що стадний інстинкт, який
заспокоює овець, пригнічує у них страх перед загрозою. Цю закономірність
спостерігають у всіх промислових і вікових категорій овець різної статі. У
овець розвинені органи чуття, вони бачать навколишній світ в кольорі, хоча
порівняно з людиною значно блідіше. Проте добре чують і навіть сприймають
звуки високої частоти. ІЄРАРХІЯ В ОТАРІ Колись
боротьба з хижаками примусила овець вести стадний спосіб життя. У процесі
одомашнення людина почала захищати овець від небезпеки, однак, стадна
поведінка у них надзвичайно розвинена. В отарі зберігається ієрархія, повна
покора вожаку – барану-пліднику або найсильнішій вівцематці. Дуже часто
функцію лідера в овечих отарах виконують козли, а у деяких країнах навіть
віслюки. Вівці йдуть за таким вожаком. Без нього надзвичайно важко керувати
отарою. Є ієрархія на основі особистого класу чи рангу. Ієрархія, зазвичай,
проявляється у самців під час охоти маток і годівлі. За нестачі корму на
пасовищі вожак очолює отару, за достатньої кількості іде останнім,
пропускаючи вперед молодняк. У
вожака, зазвичай, добре виражена оборонна реакція, а також орієнтування на
місцевості і сторожовий рефлекс. Роль вожака важлива для керування рухом. У
овець сильно виражене повторення дій інших особин і роль лідера проявляється
у момент прийняття рішення або в ситуації вибору. Вожак також попереджає і
відводить отару в бік від небезпеки. Основна маса овець в отарі не слідкує за
небезпекою, а слідкує лише за поведінкою вожака. У всіх
категорій овець обох статей, як у великих отарах, так і на дрібних фермах
достатньо чітко простежується перевага положення одних особин стосовно інших.
Це помітно переважно на тваринах більш примітивних порід, а також у порід,
які характеризуються жвавим темпераментом. Вчені-етологи
відмічають в отарі градацію овець до 5 рангів. Тварини нижчого рангу
залишають іншим вівцям кращі місця біля ясел чи для відпочинку. Як показала
практика, тварини нижчого рангу менш продуктивні, полохливі. Однак, якщо
виділити їх в окремі групи і створити для них більш кращі умови, ці вівці,
зазвичай, виявляються не гіршими, а іноді і кращими від тих, що перебувають
на більш високому ієрархічному щаблі. Соціальна
нерівність особин починається вже з моменту появи їх на світ і проявляється в
тому, що до вимені раніше інших пробиваються найбільш життєздатні ягнята.
Наглядно це проявляється на багатоплідних гніздах і за штучної годівлі ягнят.
Упродовж підсисного періоду більш сильні ягнята захоплюють найкращі соски.
Суперництво за краще положення та за його збереження посилюється приблизно
після двох тижнів життя, коли ягнята поступово переходять на комбіновану
годівлю або отримують підгодівлю в спеціально відведених для цього
приміщеннях. Великі, життєздатні та сильні ягнята завойовують ведуче
положення за штучного вигодовування. Найбільш
запеклу боротьбу за переважаюче положення можна спостерігати в найкрупніших
отарах. І коли створюються групи різної величини, боротьба тут відбувається
за всі життєві ресурси: місця годівлі (біля ясел або годівниці), місця
лежання (на ділянках, що найбільш проглядаються), свіже повітря (у
слабовентильованих кошарах вівці зосереджуються ближче до воріт, вікон і
інших отворів), сонячне освітлення (взимку вівці надають перевагу місцям,
більш освітленим сонцем), або, навпаки, за затінені місця (у сонячні теплі
дні). В отарах до 300 голів встановлюється досить міцний соціальний порядок,
який незаперечний для всіх тварин. Його встановленню передують різні способи
зіткнень за провідне становище в отарі, що призводить до підпорядкування
однієї частини особин (або груп) іншій частині. Боротьба за провідне
становище і його утвердження слабне через 3...6 тижнів після групування
отари, але не припиняється повністю і у відносно слабкій формі продовжується
під час існування отари. Ситуація завжди загострюється після виведення з
отари провідної групи або введення в неї групи сильних особин, а також за
чисельного збільшення слабших, підпорядкованих особин і груп. Вельми активні
конфлікти через провідне становище відбуваються в отарі між баранами
(переважно непокращених порід). Тварин,
тимчасово виведених з отари (приблизно на один місяць) і яких повернули
назад, більшість особин впізнає і приймає, як раніше. Зазвичай, вони
спонтанно включаються в свої первинні групи і залишаються в попередніх
рангах. Проте після свого повернення вони мають боротися за включення в свою
первинну групу з особинами нижчого рангу. Якщо
тварини були відсутні в отарі більше одного місяця, то після повернення
більшість овець сприймають їх як чужаків. В цьому випадку особини, які звикли
до такого середовища і до сталих суспільних відносин, поводяться агресивно
відносно новоприбулих. Новоприбулі тварини з’ясовують стосунки у боротьбі за
лідерство. Особливо виражена ця боротьба у тому разі, коли тварини
потрапляють у дійсно нову групу або підгрупу. Матки агресивніші до нових
маток, барани ж не звертають на них уваги, якщо ті не в охоті, але часто
захищають їх від решти овець і прагнуть до збереження встановлених суспільних
відносин. Тому важливо формувати отари вівцями одного віку і якнайменше
переводити тварин з однієї отари в іншу. СТАТЕВА ПОВЕДІНКА Час
настання статевого збудження і його ступінь залежать від породи, умов
годівлі, вгодованості, віку, сезону і погоди. Статевої зрілості вівці досягають
у 7–9-місячному віці, коли ще їх ріст не закінчився. З огляду на це осіменяти
ярок зразу після досягнення статевої зрілості не бажано. За ранньої
вагітності затримується нормальний розвиток тварини, оскільки необхідні для
цього поживні речовини ідуть на формування плода, а після родів – на
утворення молока. Ярок усіх порід бажано запліднювати у 12–18-місячному віці. У
баранів статеві прояви відмічаються протягом майже всього року. Статева
активність маток проявляється сезонно залежно від температури та вологості
повітря, а також вгодованості. Матки приходять в охоту в період статевої
активності через кожні 16–17 днів. Охота може бути, до певної міри, зумовлена
присутністю баранів. Так звана тиха охота відбувається без особливих ознак,
лише у деяких маток спостерігаються дуже незначні виділення з піхви. Для
інших характерне відносно часте сечовипускання, вони гірше орієнтуються,
затримуються біля стінки, за якою розміщені барани, украй рідко підскакують
на інших маток в охоті і так само рідко об'єднуються з іншими матками в
охоті. Тому за вільного або ручного спаровування для виявлення маток в охоті
використовують баранів-пробників. Такому барану підв'язують на черево чистий
«фартух» з гладкою поверхнею, прикріплюючи його за лопатками і на боках, щоб
неможливо було скинути і виконати садку. На 100 маток виділяють одного
барана-пробника. Він за допомогою нюху, зору, чуття, слуху та за поведінкою
виявляє маток в охоті. Спаровування,
зокрема підготовча гра, триває у овець 1–3 хвилини. У диких предків домашніх
овець статева поведінка була пов'язана із агресивними проявами, так що
потомство залишали, зазвичай, найбільш бойовиті самці. Одомашнення сприяло
майже повній елімінації агресивності, хоч і донині у баранів непокращуваних
порід, що є в отарах спільно з матками, ще трапляються бійки. Барани
покращуваних порід лише у виняткових випадках б'ються в процесі пошуку маток
в охоті. АДАПТАЦІЙНІ ВЛАСТИВОСТІ Здатність
адаптації овець до різних стресів достатньо велика. Адже овець тримають в
зоні, що тягнеться від екватора до полярного кола, вкрай різних умовах
середовища, наприклад, на околицях великих і шумних міст, біля промислових
об'єктів, у парках, гірських місцевостях, на засіяних травою територіях
аеродромів, у віддалених відокремлених місцях, часто за несприятливих
погодних умов та в небезпечній близькості до хижаків. Ступінь адаптації
залежить від господарських і природних умов, пристосованості окремих порід
(або груп порід), індивідуальних особливостей та величини і тривалості
навантажень. Стресові стани у овець можуть бути викликані різноманітними
факторами. Мова йде про вплив минулого досвіду, віку, статі, маси,
вгодованості, стану здоров'я, відчуття насичення, погоди (зокрема
мікроклімату), умов годівлі, щільності розміщення, якості підстилки,
особливості догляду, а також близькості хижих тварин та присутності
незнайомих людей, рівня протистояння окремих особин, категорій і порід з
іншими видами тварин (наприклад, козами, собаками, птицею). Впливає і
характер вовнового покриву: густий і довгий або надто короткий, рідкий.
Стреси спричинюють технологічні і технічні чинники, ступінь хімізації,
тривале транспортування або перегін отар на великі відстані, доїння,
ветеринарні і господарські заходи, надмірна генетична однорідність матеріалу,
одностороння селекція, надмірне застосування близькоспорідненого розведення,
неправильний підбор тварин для схрещування, дуже часті і раптові зміни в їх
житті або, навпаки, майже повна відсутність змін в способах вирощування,
племінній роботі тощо. Вівці
не люблять шуму, за якого вони хвилюються, до того ж хвилювання однієї
тварини передається всій отарі. Часте хвилювання від шуму під час роздавання
кормів, роботи трактора, криків обслуговуючого персоналу призводить до
порушень життєдіяльності тварин. У них погіршується апетит, пришвидшується
пульс та ритм дихання. Як результат знижується продуктивність. Іноді, щоб
вивести овець зі стресового стану, потрібен не один день. Однак в умовах
виробництва не завжди вдається створити спокійну обстановку для тварин. У
будь-якій отарі є вівці, які швидко адаптуються до несприятливих умов, як
результат їх продуктивність не знижується. Є багато методів для виявлення
таких тварин, усі вони зводяться до визначення типу поведінки або типу
нервової діяльності вівці. ВПЛИВ ЗМІНИ СИСТЕМИ, МЕТОДУ
ТА СПОСОБУ УТРИМАННЯ НА ПОВЕДІНКУ ОВЕЦЬ
Період
адаптації в процесі переходу від індивідуального чи групового утримання до
стадного (в отарі) у овець тривалий. За перший місяць до стадного способу
(отари) звикає лише 5% овець, переважно ярки до 12-місячного віку. Протягом 3
місяців звикає 24% тварин, за 6 місяців – 41, за 9 місяців – 59, за 12
місяців – 74 і за 15 місяців – 81% овець. 18% овець взагалі не звикає до
стадного способу утримання. Вранці на пасовищі окремі особини і групи
розходяться так, що вівчарі за допомогою добре дресированих собак не можуть
утримати їх разом навіть на короткий час. Майже всі особини вишукують для
себе будь-який кущ, огорожу, дерево, групу дерев, сад, гай, ліс, рів, горбик,
дах, купу каменю, стіг соломи чи сіна або будь-який інший об'єкт, що нагадує
їм колишню обстановку. Подібна поведінка прослідковується і після розміщення
цих тварин в кошарі. Тут вони не можуть знайти нічого, що нагадує їм їх
колишню обстановку, і тому вони відсторонюються один від одного (особливо в
перші тижні). У
деяких тварин стадний інстинкт може не проявлятися до часу вибраковування з
отари. Такі тварини і пізніше (вже з своїм потомством) трималися ізольовано
як біля годівниці, так і на відпочинку. У самців інстинкт стадності
розвивається раніше і легше, ніж у самок. Ймовірно, у баранів цьому сприяє
більш виражена здатність завойовувати провідне положення в стаді. Ця
особливість виявляється у небагатьох тварин. На
всі життєві прояви, виявлені під час переходу з одного способу утримання на
інший, значною мірою впливають переважно тип, порода та індивідуальні
особливості тварин. Значну роль тут також відіграють звичка і конкретні
господарські умови. Здатність овець протистояти тепловому, холодовому та іншим
стресам виражена здебільшого у тварин фізично розвинених і таких, що
перебувають в племінних кондиціях, ніж у ягнят і старих, перегодованих або
недогодованих. Передумовою
ідеального використання постійних і тимчасових пасовищ є взаємодія між
вівчарем, пастушим собакою і отарою. На цій основі складаються й їх
взаємовідносини: отара признає провідне становище вівчаря, який управляє нею
за допомогою собак. Для овець чабан є елементом середовища. З ним вони
перебувають в постійному контакті під час окоту, вирощування, годівлі,
злучки, суягності, доїння, стрижки тощо. Спосіб поводження вівчаря з вівцями
може діяти на отару заспокійливо або, навпаки, викликати стрес. Вівчар
управляє отарою, закликаючи її, наприклад, щоб вона йшла на пасовище або з
пасовища в кошару тощо. В таких випадках у овець підвищується довіра до
вівчаря настільки, що вони йдуть за ним у незнайомій і небезпечній
місцевості, закликають і шукають його під час окоту, слідкують за тим, що він
робить у вівчарні, а коли він іде, кличуть його. В ситуаціях, протилежних
описаній, дія вівчаря на життєві прояви і продуктивність овець має більш чи
менш депресивний характер. Вівці стають неспокійними і боязкими. Коли вівчар
чи інші особи входять в вівчарню, тварини підводяться і втікають. Такі
самі взаємини складаються між отарою і собакою-пастухом. Собака для овець
може бути ворогом або другом, захисником і «провідником». Це залежить від
породи собаки, її індивідуальних особливостей, способу і мети дресирування,
темпераменту, величини, вгодованості, віку, статі тощо. Великі породисті
сторожові собаки своїми розмірами викликають у тварин стрес. З вівцями,
особливо з ягнятами, вони поводяться досить недоброзичливо (грубо). Водночас
на віддалених поодиноких пасовищах вони винятково відважно захищають тварин від
хижаків і злодіїв, яким не дають змоги наближатися до отари і вступають з
ними в жорстокий бій. Більше
підходять для випасання овець собаки середньої величини, наприклад, німецька
вівчарка, коллі, словацький бундас та ін. Вівчарка, яка під час роботи з
вівцями досить груба, часто пригнічує овець і викликає у них сильний
стресовий стан. Коллі привчена до самостійного (без вівчаря) випасання і
захисту овець на шотландських гірських відокремлених пасовищах, проте для
деяких порід овець вона недостатньо вимоглива і тому часто не може примусити
тварин як слід використовувати травостій. Часто використовують помісей між
вівчаркою і коллі.
Захисна
реакція у овець проявляється насамперед втечею і лише потім вони переходять
до активного захисту (бойова позиція), як це трапляється, наприклад, з
деякими баранами та підсисними матками (переважно непокращуваних і
малопокращуваних порід). Втеча окремих особин або цілих груп овець служить
сигналом небезпеки. Очолює тварин-тікачів найбільш боязка група, яка
застерігає інших характерним беканням. Сміливіші вівці сповіщають про
небезпеку, фиркаючи і тупаючи передніми кінцівками. Страх у овець
проявляється в частішому сечовипусканні, іноді в дефекації і в призиві ягнят
(у підсисних маток).
ЖИТТЄВІ ПРОЯВИ У ДОРОСЛИХ
ОСОБИН У
кожному стаді необхідно підтримувати постійний добовий режим, оскільки тільки
у такий спосіб можна створити та встановити правильну періодичність
фізіологічної активності різних органів і тканин, що становить основу
належної продуктивності овець. Життєві прояви у овець залежать переважно від
способу їх годівлі та випасання, із збільшенням частоти годівлі тривалість
поїдання корму, жуйки, сну збільшуються. Навпаки, зменшення частоти годівлі
збільшує діапазон часу втоми, відпочинку і відшукування залишків корму. За
одноразової годівлі тварини переїдають, тому періоди втоми і відпочинку
збільшуються за рахунок жуйки і сну, що, безумовно, не йде на користь
тваринам. За тривалих перерв між окремими годівлями голодні тварини
наприкінці перерви змушені затрачати відносно багато часу на добування менш
цінних залишків корму. За триразової годівлі більше часу витрачається на
споживання корму, жуйку та сон, менше ‒ на відпочинок і пошуки залишків
корму, оскільки інтервали між окремими годівлями мінімальні. Сумнівно, щоб за
дворазової годівлі час на окремі типи поведінки розподілявся у овець краще.
Стосовно способу утримання, то життєві прояви в овець виразно змінюються лише
за значних його змін. Аналогічна
ситуація спостерігається за зміни внутрішнього обладнання кошари та інших
приміщень для утримання овець. Тварини звикають до нововведень поступово, і
через 2–3 тижні вони стають для них природною складовою простору приміщення. Здатність
овець (як пасовищних тварин) до подолання великих відстаней – дуже важлива їх
властивість. Вона залежить від типу, породи, виробничої категорії,
індивідуальних особливостей, маси, віку, статі тварин, якості травостою тощо.
М’ясні вівці (наприклад, англійські породи) малорухливі. Дрібніші тварини і
тварини з комбінованою продуктивністю (наприклад, волоські, східно фризькі і
покращувані шумавські) відрізняються великою рухливістю. Надзвичайно рухливі
вівці холості, однорічні, валухи; достатньо рухливі матки в першій половині
вагітності, потім ягнята старшого віку, аукціонні баранчики, ягнята молодшого
віку і племінні барани. Вівці з великою масою тіла менш рухливі порівняно з
легкими вівцями. Що стосується стану вгодованості, то найбільш рухливі
тварини заводської вгодованості, потім середньої і незадовільної вгодованості
та відгодовані тварини. Залежно від ступеня ситості найбільшу рухливість
мають тварини із середнім відчуттям ситості, потім ті, що зголодніли, і ті,
що переїли. Залежно від віку більш рухливі однорічні, потім тварини у віці до
4 років, від 4 до 6 років, баранчики до 12 місяців, дорослі барани, ягнята
1–3-місячного віку, старі матки і одномісячні ягнята. Вівці, які змолоду
звикли долати великі відстані, мають кращу рухливість порівняно з тими, що
випасались поблизу ферми та житла. На рясних і високоякісних пасовищах вівці
проходять менші відстані, ніж на пасовищах з бідним травостоєм. За всіх цих
порівнянь треба зважати на істотну роль способу випасання. Найбільші відстані
вівці долають за вільного випасання без контролю вівчаря, за умови, що вони
добре рухаються, пасуться на бідних, неякісних пасовищах, на висохлій,
засніженій, промерзлій або росяній траві. Середня відстань, яку проходять
вівці за вільного випасання, регулюється вівчарями за допомогою собак.
Найменшу відстань проходять вівці в пасовищних загородах, на вигулах, за систематичного
випасання на сіяних пасовищах і порційного випасання. Здатність до ходьби
підвищується за холодної, вологої та дощової погоди без сонячного світла, у
разі появи мух, комарів тощо. Найбільш
інтенсивна жуйка під час годівлі в стійлах спостерігається в період від 10 до
14 години (за ранішньої годівлі з 6 до 8 години) і від 20 до 2 години (за
вечірньої годівлі з 16 до 18 години). Жуйки немає в період максимального
спокою та сну, тобто від 2 до 4 години. Під час випасання найбільш інтенсивна
жуйка спостерігається в період від 11 до 13 години (якщо денне випасання
починається з 7 години), від 15 до 17 години і від 20 до 24 години (якщо
денне випасання закінчується о 19 годині). Жуйка і сон стоячи спостерігаються
тільки за поганої погоди і непридатної підстилки, за інших обставин вівці
пережовують їжу лежачи. Час пасивного відпочинку і сну припадає переважно на
нічний період (приблизно від 22 години до світанку). У тропіках вівці
пасуться переважно під час нічної прохолоди. Глибокий сон відносно короткий; але
у молодих тварин довший, ніж у старших. У всіх категорій овець найбільш
глибокий сон припадає здебільшого на другу половину ночі. Відпочиваючи,
вівця намагається знайти спокійне місце, лежить на боці, голову витягує
вперед або бік, відпочиває в день від 9 до 12 разів, а в ночі 6–7 годин.
Однак заскочити її сплячою не вдається: тварина зразу ж піднімається.
Очевидно, ця захисна реакція залишилася від диких предків. Якщо
уважно придивитися до овець, які пасуться, можна побачити, що тварини
тримають певну дистанцію, навіть коли вони лежать. Виключенням є лише
вівцематки з ягнятами. Відстань між вівцями становить від 1 до 1,5 метра. У
овець випасання чергується з періодом інактивності і жуйки. За вільного
випасання тварини досить інтенсивно пересуваються, спочатку відшукуючи
відповідний травостій, а потім всі починають пастися, за винятком тих, які
мають надто живий темперамент і відшукують найбільш високоякісний травостій
протягом досить тривалого часу. Потім всі тварини протягом 4–6 годин
систематично пасуться; деякі (залежно від характеру погоди і ступеня ситості)
вкладаються так, що стадо перестає функціонувати як єдине ціле. Воно не було
абсолютно єдиним і раніше, оскільки кожна тварина або групи тварин значно
відрізняються один від одного за способом поведінки на пасовищі. Під час
перебування на пасовищі у овець період інактивності найкоротший, оскільки
зелена трава, що здається на великій відстані якіснішою, викликає у тварин
відчуття жадібності. Це змушує їх більше рухатися, призводить до інтенсивнішого
кровообігу і сприяє перетравленню корму. Цьому сприяє подразнювальна дія
температури, вологості повітря, сонячного або місячного освітлення (за
вечірнього і нічного випасання). У теплих областях, де вдень час випасання
обмежений, овець пасуть в прохолодні ночі переважно за місячного світла, коли
вони можуть добре бачити окремі рослини та не відчувають страху. Під час
відносно тривалої обідньої перерви вівчаря вівці перебувають в тіні,
використовуючи цей час на жуйку, відпочинок і сон. Після нормалізації температури
вівці, зазвичай, надають перевагу денному випасанню перед нічним. За сильних
вітрів і дощів вони перестають пастися і відшукують укриття, збираючись в
маленькі або більші групи, і стоять без руху до появи гарної погоди. СТІЙЛОВЕ УТРИМАННЯ Стійлове
утримання овець, як переважно пасовищних тварин, означає для них певне
обмеження, оскільки примушує вести неприродний для них спосіб життя. На зміни
умов утримання вівці відповідають більшою чи меншою зміною пристосованості,
опірності, стану здоров’я та продуктивності. Успіх стійлового утримання
визначається якістю будівлі та характером будівельного матеріалу, способом
утримання, внутрішнім обладнанням кошари, яке визначає можливості руху овець,
мікрокліматом, умовами годівлі тощо. Якщо у приміщенні душно, температура
повітря перевищує 20ºС а відносна вологість – 80%, саме повітря сильно
забруднене (наприклад, внаслідок використання поганої підстилки чи
неправильного догляду за глибокою підстилкою), вівці скупчуються ближче до
воріт, вікон і вентиляційних пристроїв. За високої щільності розміщення
тварин велика частина овець вважає за краще перебувати в більш провітрюваних
відділеннях із сприятливішими параметрами мікроклімату. У тварин, які
тривалий час перебувають в менш провітрюваній частині кошари (наприклад,
після окоту в обгороджених секціях), спостерігаються млявість, знижений
апетит, погано проявляється материнський інстинкт і зменшується молочна
продуктивність маток. У цих умовах у ягнят, особливо на 2–3 тижні життя,
знижена життєздатність, порушений апетит, знижуються прирости живої маси. Ці
стресові прояви менш виражені у овець комбінованої продуктивності. За
можливості вільного руху в приміщенні та доступу до вигулу 73% овець в
спокійну погоду проводить весь день на вигулі. На ніч їх залишається на
вигулі до 57%, всередині ж приміщення 20% розташовується у внутрішній частині
проходу, інші ‒ по всій ширині кошари. Навпаки,
за гіршої погоди 57% тварин залишається в приміщенні, 27% розміщується
поблизу проходу, а інші перебувають на вигулі, але тримаються ближче до ясел,
годівниць і напувалок. За дуже поганої погоди укриття в кошарі шукає 80-92%
тварин, інші перечікують непогоду на вигулі, зібравшись в групи різної
величини і стоячи з опущеними головами, спрямованими до центру групи. Лише
2–3% овець поодинці або малими групками спокійно лежать на вигулі. За
тривалої негоди всі вівці йдуть з вигулу і шукають укриття в найбільш
провітрюваній частині кошари. Такі життєві прояви у овець можна спостерігати
за різної погоди, різної висоти снігового покриву на вигулі. Ці прояви
значною мірою визначаються розташуванням і захищеністю кошари, звичкою,
загартованістю, вгодованістю, рівнем годівлі, розмірами тіла тварин, густиною
та довжиною їх вовняного покриву, віком, статтю, станом здоров’я і
фізіологічним станом. Утримання
овець в загородах на вільній ділянці пасовища, саду або ріллі все ще має
досить важливе значення. Звідси і важливість вивчення життєвих проявів у
овець в період їх перебування в загородах в пасовищний період. Протягом 1–.2
тижнів тварини, які раніше не утримувались в загородах, проявляють досить
виражений неспокій: вони бекають, намагаються прорватися через огорожу і
втекти. Поодинокі особини, які втекли із загороди, залишаються поблизу неї і
пасуться там. Велика група овець, зазвичай, йде від загороди у бік ділянок з
якнайкращою рослинністю. В цьому випадку тварини, що залишилися в загородах,
прагнуть прорватися через огорожу і приєднатися до цієї групи. Спочатку за
переведення в загороди всі вівці хворобливо реагують на присутність
незнайомих собак, появу незнайомих людей, на блискавку, бурю тощо (зазвичай
це виражається в прагненні втекти). Через 1–2 тижні більшість тварин
заспокоюється і все менше реагує на зовнішні подразники. Найбільш сильна реакція
проявляється у ягнят, баранчиків та ярок до двох років і найбільш слабка – у
валухів, відгодівельних тварин і племінних баранів. Достатньо
цікаві результати спостереження щодо місць найбільш частого проведення часу
вівцями за вільного розміщення в кошарі, на вигулі поза приміщенням, в
загороді і на пасовищі. Вибір такого місця визначається багатьма чинниками
насамперед розміром кошари, типом, породою, індивідуальними властивостями і
віком тварин, температурою і вологістю повітря, вгодованістю, станом ситості
тощо. Вівці
віддають більшу перевагу огорожам із сіткою, ніж боксам. Пояснюється це
сильним відчуттям стадності овець, які велику частину року проводять на
пасовищі, на волі, затримуючись і відпочиваючи на підвищених місцях. Такі
особливості поведінки важливо знати, щоб правильно організувати утримання
тварин у періоди карантину, лікування, відгодівлі. Це особливо стосується
утримання племінних баранів і баранів-пробників, а також періодів підготовки
і проведення парування, підгодівлі ягнят у спеціальних приміщеннях тощо. За
індивідуального утримання ягня завжди лежить біля матері, повернувши до неї
голову і поклавши її на матір. Це особливо впадає в очі в холодний час, коли
мати обігріває ягня своїм тілом і диханням. У такому самому положенні ягня
лежить за різних стресових ситуацій, наприклад у момент небезпеки, за
невідповідних умов стійлового утримання та за тривалого транспортування.
Ягнята старшого віку, особливо якщо їх спільно підгодовують в спеціальних
приміщеннях, відпочивають, зазвичай, більшими або меншими групами.
На
життєві прояви у ягнят під час росту важливий вплив мають різні зовнішні
чинники, які істотно відрізняються від впливів в пренатальний період. На
перших стадіях постнатального розвитку відбувається досить інтенсивна
перебудова структури та функцій органів і тканин, пристосування ягнят до
живлення через травний тракт і до газообміну під час дихання. Далі ‒
фізична і хімічна терморегуляція в умовах нових, відносно низьких і
непостійних температур та зміни вологості повітря. На наступних стадіях увагу
мають привернути життєві прояви у ягнят внаслідок розвитку маси їх тіла,
появи і зростання вовнового покриву, формування м’язової системи та
загального розвитку органів і тканин. За
оптимальних умов ці стадії росту перебігають у ягнят своєчасно і послідовно.
Навпаки, в умовах, які відрізняються від нормативних, окремі фази зростання
або коротшають, або подовжуються, відбувається також надмірний або
недостатній розвиток одних органів і тканин за рахунок інших. В умовах
недогодівлі продуктивність тварин і стійкість до захворювань значно нижча,
ніж за оптимальних умов годівлі.
ВАГІТНІСТЬ, РОДИ, ДОЇННЯ
ОВЕЦЬ І ВИГОДОВУВАННЯ ЯГНЯТ Протягом
двох третин вагітності, зазвичай, не спостерігається будь-яких спеціальних
життєвих проявів. У останній третині ознаки вагітності вже помітні, і до
кінця цього періоду з’являються ознаки підготовки до родів: збільшення і
часткове функціонування молочних залоз, розслаблення м’язів в паху та біля
кореня хвоста. Вівцематка ляклива, шукає вільне місце, уникає інших тварин,
часто лягає. З піхви виділяється слиз. Родам
передує розслаблення м’язів родових шляхів, відкривання і вихід плодового
міхура. Роди, зазвичай, перебігають самостійно. Важкі затяжні роди, особливо
у маток старшого віку, вимагають нагляду вівчаря. Під
час родів вівця здебільшого лежить. Ягня, яке появилося на світ, матка
звільняє від залишків плідних оболонок і слизу, зубами перегризає пуповину,
утримує новонародженого біля себе і спонукає його ссати. За багатоплідних
родів породілля піклується і про решту приплоду, хоч відомі випадки, коли
вона ігнорує ягнят, які вже народилися, або тих, які ще мають народитися. В
міру того, як ягнята ростуть, піклування маток про них поступово слабне. Акт
ссання можливий завдяки певному вакууму, який почергово виникає і зникає в
ротовій порожнині за піднімання язика до піднебіння. Якщо молока мало, то
ягня головою періодично штовхає маму у вим’я. Ягнята народжуються відносно
високоногі, їх ріст у висоту продовжується досить інтенсивно. Тому під час
смоктання ягня пригинає шию донизу, а голову спрямовує під прямим кутом
вгору. З-поміж копитних вівці відрізняються швидким становленням поведінкових
реакцій. Ягня вже через хвилину після народження піднімає голову, а через
25-30 хвилин підводиться. Смоктальний рефлекс спостерігається через 25–30
хвилин. Голос матері ягнята розрізняють вже через 4–6 днів, а з 7- денного
віку розрізняють маму у групі овець.
Ягнята,
що підросли, часто смокчуть, розставивши ноги або опустившись на коліна.
Зазвичай вони підходять до вимені то з лівого, то з правого боку,
використовуючи поперемінно обидва соски. Кожне ягня у двійнятах часто має
свій постійний сосок. Ягня, яке «краде» молоко, підходить смоктати до чужої
матері ззаду завжди в той час, коли з іншого соска ссе її власне ягня. У
«злодіїв» голова часто забруднена калом. Вони нерідко травмують соски зубами,
оскільки чужі матері роблять енергійні спроби позбутися їх. Ягнята підходять
до вимені через кожні 0,5–2 години. Частота смоктання залежить від віку ягнят,
їх маси, молочності матері, характеру підгодівлі та поїння, добового режиму
ягнят, мікроклімату приміщення тощо. Відразу після народження ягнята смокчуть
досить часто, до того ж ягнята від багатоплідних матерів частіше, ніж
одинаки. Зі збільшенням віку та маси частота смоктання у ягнят зменшується.
На кількість смоктань впливає також рівень освітлення. В похмуру погоду і за
слабого освітлення ягнята смокчуть рідше, але завжди довше (і навпаки). У
ясну погоду як за нормального денного світла в кошарі, так і електричного
освітлення кількість смоктань практично однакова. За нічного електричного
освітлення кошари ягнята підходять до вимені вдвічі частіше, ніж в темноті. В
першому випадку у ягнят переважає сон і відпочинок над смоктанням і жуйкою. У
другому випадку час смоктання і жуйки приблизно рівний часу відпочинку. Сон в
цьому разі є найбільш тривалим. Зовнішні перешкоди, наприклад різке порушення
спокою, скупчення отари, попередня ізоляція ягнят від маток, все це спонукає
ягнят смоктати частіше. Цьому сприяють, очевидно, психічні порушення режиму,
які ягнята компенсують тим, що під час смоктання підтримують тісніший контакт
з матір’ю. Ягнята молодшого віку і ті, які не одержують підгодівлі, підходять
смоктати частіше, але час смоктання у них коротший, ніж у ягнят старших за
віком, яких підгодовують. Тривалість смоктання різна. Найдовше ягнята
смокчуть після ізоляції від матерів. Середня тривалість смоктання 1–5 хвилин.
За наступних підходів цей час набагато коротший, але підходи частіші. Ягнята
підходять смоктати приблизно через однакові інтервали часу. Лише у разі
порушення добового режиму або під впливом різних стресів ці інтервали часто
порушуються, оскільки ягнята частіше шукають матір, реагуючи на неї, як на
заспокійливий об’єкт. У старших ягнят смоктання переривається втечею матки,
яке може стати причиною травмування сосків. Під час випоювання ягнята,
особливо молодшого віку, проявляють майже всі відомі рефлекси, пов’язані з
природним смоктанням. За
ручного і машинного доїння у овець встановлюються достатньо виражені,
диференційовані реакції. За доїння вручну овець потрібно доставити до місця
доїння, де вони чекають своєї черги, поки доярі відловлюють їх і ставлять
так, щоб полегшити процес доїння, не заподіяти їм болю і щоб видоюване молоко
потрапляло найкоротшим шляхом в дійницю. Далі огляд вимені, підготовчий
масаж, видоювання молока з вимені і додоювання. На ці подразники вівці за
машинного доїння реагують більш виражено, ніж за доїння вручну. Сила реакції
визначається породою, індивідуальними особливостями, загальною тривалістю
доїння, якістю роботи персоналу, дачею підгодівлі під час доїння,
особливостями доїльної установки та її розташуванням, способами доставки
овець, догляду за їх вим’ям, масажу вимені та сосків тощо.
Породи
та окремі тварини спокійної вдачі звикають до машинного доїння легше, ніж
тварини і породи, які мають більш жвавий темперамент; високомолочні – раніше,
ніж низькомолочні. Найбільш виражену реакцію у овець можна спостерігати у
періоди звикання до машинного доїння, тобто в перші 1...2 тижні, коли тварини
виразно реагують на незнайоме середовище і контакт з доїльною установкою. Так
само виразно тварини реагують на обмивання вимені та надягання доїльних
стаканів. Вони намагаються звільнитися від стаканів і уникнути торкання
людських рук, роблячи різкі рухи кінцівками і задом. Після підготовки вимені
та сосків і надягання доїльних стаканів більшість тварин «притримує» молоко,
від чого вим’я випорожнюється не повністю. Лише 4% овець в цей період віддає
все молоко, так що їх не треба додоювати: 11% віддає 60...72% молока, 15 –
43...50%, 27 – 15...23%, 21 –11%, 7,6 – 10...5% молока і 12% тварин в процесі
доїння взагалі не видоюється. Тривале очікування своєї черги перед доїнням
негативно позначається на повноті видоювання і величині надою, оскільки
вівці, яких видоюють пізніше, непокояться, особливо якщо до місця доїння їх
підганяє собака. Деякі
вівці схильні дотримуватися під час доїння певного порядку. Це переважно
тварини старшого віку, більш спокійні, які відрізняються хорошим апетитом і
надоями та належать до групи «авангардних». До цієї групи час від часу
проникають й інші особини, переважно жвавого темпераменту, які, стаючи
причиною неспокою, тим самим порушують відносини, які вже склалися та
черговість овець під час доїння. В отарі є окремі особини та групки, які
періодично порушують черговість доїння, вони є і в групі «авангард» та інших
групах. Спостерігаються окремі вівці і групки овець від вельми жвавої до
полохливої вдачі, виснажені, з недоглянутими або ураженими копитами тощо, які
або самі приходять на доїння майже завжди останніми, або їх доводиться
підганяти до місця доїння. ВИПАСАННЯ, ПРИЙОМ КОРМУ І
ВОДИ Вівці
мають добре розвинену здатність відшукувати найбільш їстівні частини рослин
(листочки, тонкі стебла тощо) навіть в таких грубих кормах, як солома,
полова, картоплиння та ін. Вони легко поїдають і скошені рослини, і відходи,
що не коляться. Оскільки у овець немає верхніх різців, то рослини вони
захоплюють над поверхнею землі дуже рухливими губами, зокрема верхньою
роздвоєною губою, потім язиком придавлюють до міжщелепової зубної пластинки
і, смикнувши головою, відривають або перекушують. У овець добре розвинені
нюхові та тактильні відчуття, що дає їм змогу правильно вибирати потрібну
траву. Завдяки добре розвиненим щелепам, рухливим губам, гострим та овально
вигнутим нижнім різцям вівця може дуже низько скушувати траву на пасовищі.
Вівці розрізняють солодкий, кислий та солений смаки. Особливо подобається
вівцям злегка солонуватий і кислуватий корм, тому зимою краще згодовувати
сінаж з багаторічних трав, а не кукурудзяний силос. Воду
вівці п’ють, занурюючи в неї морду, стиснувши з боків губи і всмоктуючи
рідину звуженою ротовою щілиною, після чого відразу її проковтують. На
пасовищі вони поступово вибирають навколо себе, стоячи на одному місці,
спочатку найкращі рослини, а потім переходять до гірших, поки повністю їх не
використають. За доброго травостою на достатньо великому пасовищі за
наявності часу і в спокійних умовах вівці вибирають рослини залежно від
відчуття насичення та смакової якості корму. Між ступенем селекції породи і
смаковою вибірковістю овець виявлена негативна кореляція: покращувані породи,
хоч і вимогливіші до якості поживних речовин, менш розбірливі до смаку корму
порівняно з породами примітивними та менш покращуваними. Смакова вибірковість
пов'язана з типом організму, його масою, здібністю до пересування на дальні
відстані і темпераментом. У м’ясних порід смакова вибірковість розвинена
відносно погано, у молочних – краще, а у порід комбінованої продуктивності –
найкраще. У мериносів переважно м’ясної продуктивності вона розвинена краще,
ніж у напівтонкорунних і напівгрубововнових порід, проте гірше, ніж у
мериносів з переважаючою вовновою продуктивністю. Ягнята
залежно від віку і вгодованості віддають перевагу різним видам кормів.
Протягом першого тижня життя вони харчуються виключно молозивом і молоком.
Впродовж наступного тижня їх починають привчати до твердих кормів. З третього
тижня ягнята переходять на комбіноване харчування і харчуються так до
двомісячного віку. Із твердих кормів вони надають перевагу концентратам. З
двох до тримісячного віку вживання молочних і твердих кормів майже однакове,
до того ж вживання концентрованих кормів лише на 15% більше від вживання
грубих кормів. З трьох до чотиримісячного віку тверді корми кількісно
переважають над молочними. За наявності достатньої кількості високоякісних
пасовищ і грубих кормів деякі ягнята в цей період припиняють смоктання і тоді
вживання концентратів і грубих кормів майже вирівнюється. Якщо ягнят
підгодовують ніжним високоякісним люцерновим або конюшинним сіном, 52% із них
надає перевагу грубим кормам перед концентрованими. На початку пасовищного
сезону ягнята надають перевагу зеленій траві, сухим об’ємним і концентрованим
кормам. Коренебульбоплодам, наприклад кормовій моркві і кормовому буряку
ягнята надають перевагу перед сухими кормами тільки з другого місяця життя.
Значною мірою це визначається індивідуальними і породними відмінностям,
вгодованістю тварин та температурою і вологістю повітря. Велике
значення для прояву смакової вибірковості овець має спосіб випасання. За
вільного, нічим не обмежуваного випасання прояв смакової вибірковості
поступово посилюється, до того ж це характерно для порід примітивних, здібних
до дальніх переходів. За регулювання вільного випасання смакова вибірковість
овець виявляється слабше, до того ж культурні породи менш розбірливі,
порівняно із примітивними і слабо покращуваними. За вільного випасання на
трав’яних вигулах (і взагалі на обмежених трав’яних ділянках) ступінь прояву
смакової вибірковості овець визначається безпосередньо їх темпераментом і
здібністю до дальніх переходів. Культурні,
менш рухливі породи поїдають траву майже не перебираючи, водночас менш
покращувані вівці вибирають спочатку найсмачніші рослини, а потім поступово
доходять до найменш смачних. За порційного випасання вівці пасуться майже не
перебираючи, перебігаючи з одного кінця пасовища до іншого, аналогічно як і
за годівлі з годівниць та ясел. Це перебігання безпосередньо пов’язане з
інстинктом вибірковості, апетитом і темпераментом тварин. За випасання на
прив’язі (наприклад, у малих господарствах) тварини спочатку пасуться
приблизно в центрі кола, потім переходять на віддалені і на найвіддаленіші
ділянки, знов поступово повертаються та знову пасуться ближче до центру. За
цей час вівці з’їдають траву до дернини і лише потім починають зривати
рослини, які вони із зусиллям можуть ще дістати за кругом, обмеженим довжиною
шнурка або ланцюга. За
спокійної погоди вівці закінчують вечірнє випасання набагато пізніше, а
ранкове раніше, ніж за негоди. За сильного вітру вівці закінчують випасання
раніше або вишукують пасовище на захищених місцях. У разі слабких дощів,
невеликих снігопадів тощо, вівці, які звикли до таких умов, пасуться до
часткового насичення, після чого відшукують укриття. Навпаки, за дуже сильних
дощів і снігопадів вівці відшукують укриття завчасно. Тут вони перечікують
негоду, поїдають найближчі рослини чи запропоновані їм корми. Часті і сильні
блискавки примушують тварин втікати (особливо більш жвавого темпераменту). В
природних умовах за невеликих опадів і спокійної помірно теплої погоди вівці
продовжують пастися, поки через сильне намокання руна не знизиться
температура поверхні їх шкіри. Це спричинює підвищене виділення тепла
організмом і створює небезпеку порушення власної терморегуляції. У цьому разі
вівці відшукують захищені місця, де вони продовжують пастися або вичікують
більш спокійну погоду. Природне утримання повертає вівцям самостійність,
стимулює їх здібність до орієнтації та багато інших інстинктивних проявів,
найважливішими з яких є пошук партнера під час статевого сезону, затишного
місця для спокійного перебігу останнього періоду суягності та родів, догляд
за ягням. У природніх умовах у тварин виробляються певні закономірності,
пов’язані із можливістю існування. Вівці
дуже виразно реагують на зміну раціону та на заміну окремих кормів аж до
того, що відмовляються від цілком їстівного корму, якщо він введений в раціон
раптово замість інших звичайних кормів. Таких кормів, які можна ввести в
раціон без попереднього привчання до них тварин, дуже мало. Це овес, ячмінь,
деякі білкові корми, люцернове, конюшинне і добре лугове сіно, кормовий буряк
і сухий буряковий жом. Менш якісний корм завжди має бути замінений більш
якісним. Вживання
води залежить від періодичності дії зовнішніх і внутрішніх чинників. Йдеться переважно про характер,
якість і об'єм корму, період року та фізіологічний стан тварин, температуру і
вологість повітря, про характер руху, вгодованість та здоров’я овець тощо. За
нормальних умов та вільного доступу до напувалок споживання води впродовж дня
та ночі відноситься як 3:1. Більше всього вівці споживають води за
згодовування сухого (переважно грубого) корму. Добове
споживання води розподіляється так: за годівлі в стійлах – за кожної годівлі
в періоди від 8 до 10 години, від 10 до 14, від 18 до 20, від 20 до 22, від
22 до 24 і від 5 до 6 години. Найменше споживання води припадає переважно на
період між 24 і 4 годиною ранку (період найбільшого спокою і сну). Під час
випасання вівці п'ють найбільш
інтенсивно в період від 10 до 18 години, потім від 18 до 20, від 6 до 8
години (за підгодівлі вранці), від 20 до 22 і від 22 до 24 години. Дуже мало
тварини п’ють (або зовсім не п’ють) в періоди від 24 до 4 години ранку. Середньодобове
споживання питної води розподіляється у дорослих овець по сезонах так: у
весняний період 3–4 л, в літній ‒ 5–6, в осінній ‒ 3–4 і в
зимовий 1,5–2,5 л. Порівняно з матками барани споживають в день в середньому
на 0,5–1 л води більше. На пасовищі вівці п’ють звичайно проточну воду,
уникаючи пити водостій. Винятки можливі в місцевостях з нестачею водопоїв і
за дефіциту в раціонах тварин мінеральних солей. Іноді тварини п'ють болотну
воду або гноївку (якщо проходять біля покинутих гнойових ям). За теплої і
сухої погоди споживання питної води вище, ніж за холодної і вологої. ОСНОВИ БІОКЛІМАТОЛОГІЇ ОВЕЦЬ Більш-менш
різкі зміни погоди зумовлюють ті або інші виражені зміни в життєвих проявах
овець. Ці
впливи можуть бути корисні для організму, якщо вони не перевищують порогу
сприйняття і відповідають реакціям організму. Вкрай низькі температури
повітря, сильні вітри і дощі тварини примітивних порід переносять краще, ніж
заводські породи. Степові жирнохвості і курдючні вівці дуже добре переносять
сухе літо та зиму, проте вкрай чутливі до вологості і погано переносять
вологу зиму та літо. У північних порід все навпаки. У овець, які утримуються
в сухих і теплих областях, шкіра тонка зі слабким прошарком підшкірної
сполучної тканини, яка запобігає втраті тепла. Гірський
клімат із розрідженим чистим повітрям і оптимальне ультрафіолетове
опромінювання сприяють інтенсивному обміну речовин. Правда, надлишок цих
короткохвильових променів в гірській місцевості може спричинити запалення
недостатньо пігментованих ділянок шкіри (наприклад, на лицьовій частині).
Організм захищається через інтенсивну пігментацію шкіри, краще зростання
шерсті і як результат відкладання в шкірі рослинних барвників (каротину і
ксантофілу). Сонце,
дощ, вітер, туман тощо сприяють підтримці чистоти поверхні шкіри обстрижених
овець, інтенсивнішій дії повітря і шкірному диханню. Організм освіжається і
загартовується. Це дає змогу вівцям (особливо з густим і довгим руном) під
час помірного дощу залишатися на пасовищі вночі, ховаючись на вигулі або в
кошарі. Проте довготривале перебування тварин на пасовищі за несприятливих
погодних умов, особливо високої вологості, сприяє збільшенню у жиропоті
частки поту, що призводить до гідролізу білкової молекули кератину і
послаблює його структурну організацію. Піт активніше взаємодіє з ліпідами
воску, як результат змінюється його склад (порушується оптимальне
співвідношення між окремими ліпідними компонентами), що призводить до
зниження якості, а отже, і захисних властивостей. Як наслідок виникає така
вада вовни, як пожовтіння, що призводить до зниження її вартості. Сильні
безперервні вітри несприятливі для овець. В цих умовах вони шукають тихі
місця або пасуться за напрямком вітру. В теплих азидних і гумідних областях
вітер, що приносить з гір прохолодне повітря, діє на тварин освіжаюче.
Гарячий і душний південний вітер, який часто супроводжується похмурою
погодою, пригнічено впливає на діяльність органів і тканин, а отже, і на
обмін речовин. У холодних азидних і гумідних областях вітер з гір приносить
ще холодніше повітря, викликаючи підвищену реакцію організму та підсилюючи
окиснювальні процеси, що сприяє підтримці біологічної рівноваги, зокрема
терморегуляції. Спекотний вітер підвищує температуру повітря та знижує його
вологість, тим самим полегшуючи організму підтримку біологічної рівноваги.
Перед бурями та короткочасними дощами, пов’язаними з досить значною переміною
погоди вівці стають неспокійними і
пасуться дуже інтенсивно. Відстань між окремими тваринами скорочується до
мінімуму, оскільки вони весь час збираються більшими групами. У підсисних
маток цей неспокій проявляється в частому беканні, яким вони скликають ягнят.
За погіршення погоди матки втікають в тому напрямку, де перебувають або
пасуться ягнята. Решта овець у разі погіршення погоди шукають де сховатися,
повертаються в кошару або ж зосереджуються у великі групи і стоять з
опущеними головами без руху, поки не мине небезпека. У похмурі ночі вівці
залишаються в групах. З ранку тварини відповідно до погоди продовжують
пастися або шукають придатне укриття, або біжать в кошару, або до куреня.
Слабкі та короткочасні дощі за температури повітря 8–12°С легко переносять
вівці майже всіх порід. Дощову погоду краще переносять вівці з напівгрубою і
грубою вовною (каракульська, українська гірськокарпатська порода), дещо гірше
‒ породи з напівтонкою та кросбредною вовною (цигайська, асканійська
м’ясо-вовнова породи) і найгірше ‒ тонкорунні породи (асканійська
тонкорунна, прекос). За низьких і високих температур повітря вівці переносять
дощі гірше (особливо м’ясні породи овець, які мають коротку вовну, зокрема
суффолки, шароле та ін.). Короткочасний дрібний дощ за нормальної температури
повітря добре переносять вівці майже всіх порід. Якщо руно намокло під дощем,
то в холодну погоду організму вівці бракує власного тепла для обігріву води,
яка затрималася в руні. Це часто призводить до порушення терморегуляції і,
зазвичай, до захворювань. За теплої і вологої погоди затримана в руні вода
може спричинити її пріння. Тому овець тонкорунних і напівтонкорунних порід із
зв’язаним руном стараються закривати від дощу. Якщо вівцематка промокне під
дощем в холодну погоду, це негативно позначиться на її молочній
продуктивності. Мікроклімат
має велике значення для вирощування ягнят. Небайдуже для ягняти і те, що саме
потрапляє в його легені з першим подихом – свіже повітря, чи повітря,
забруднене різними випарами і мікроорганізмами, яке характерне для душних і
непровітрюваних вівчарень. Температура і вологість повітря впливають на
поїдання корму, особливо молозива, новонародженими ягнятами, а також
стрижених тварин з коротким і рідким руном, котре недостатньо добре утримує
тепло. Найнижчі втрати тепла спостерігають у овець наших широт за температури
повітря 8 – 180С (у дорослих тварин 8 – 120С, у ягнят
12 – 180С). Потреба в поживних речовинах для підтримання теплової
рівноваги починає значно підвищуватися за температур повітря нижче 5 – 60С
і вище 25 – 300С. Низькі і вкрай низькі температури повітря
негативно впливають на ріст і розвиток ягнят, особливо за пониженої
життєздатності і недостатньої годівлі. Вкрай низькі і вкрай високі
температури повітря негативно впливають на секрецію молока у вівцематок, а
отже, і на прирости ягнят; високі ж температури за оптимальної годівлі
призводять до інтенсивного росту ягнят і секреції молока у маток. Але ягнята,
які інтенсивно ростуть, менш пристосовані, менш стійкі і більш вимогливі до
годівлі, догляду та утримання. |
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
