|
|
|
Українська музика I частина Електронний посібник |
|
||||||||||
|
РОЗДІЛ 7. РОЗВИТОК ТЕАТРАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА НА
ГАЛИЧИНІ |
|||||||||||||
|
7.1. Розвиток
театрального мистецтва на Галичині 7.3. Галицька
музична культура другої половини XIX сторіччя 7.1. Розвиток театрального мистецтва на Галичині Творчість українських драматургів
першої половини ХІХ ст. сприяла також розвиткові театрального мистецтва на західноукраїнських землях, де
перший аматорський театр виник лише в 1848 році. У стильових формах мали
місце особливості, зумовлені відмінними умовами культурно-суспільного і
театрального життя. З перших кроків аматорські театри розвивались як
музично-драматичні. Перші зразки сценічної творчості західноукраїнських
композиторів 1848 – 1850-х рр. вивели на театральну сцену народну пісню,
утверджували фольклорні основи української драматургії. Значне місце в його
програмах (особливо у 60-х роках на початку 70-х рр.) займав водевіль.
Вистави українського театру почалися в Коломиї постановкою п՚єси “Наталка Полтавка” І. Котляревського. Вже перший виступ мав
колосальний успіх. Цей театр проіснував лише півтора року, але й ця
короткочасна його діяльність була важливим фактором у розвитку української
культури того періоду. Великий успіх цієї п¢єси у Львові викликав бажання львівської громади
створити постійний професійний український театр, але дістати такий дозвіл не
вдалося. Важливим центром, що спрямовував всю музично-драматичну творчість
Західної України, став організований у 1854 р. Народний театр товариства “Руська бесіда”у Львові. У тому ж 1848 р. ця п¢єса була
поставлена в Перемишлі. Активно працював у цій галузі талановитий композитор
Михайло Вербицький. У списку його творів 1965 – 1866 рр. значиться музика до
великої кількості п՚єс салонно-водевільного
типу. У багатьох п¢єсах з музикою
М. Вербицького (“Верховинці”, “Панщина”,
“Гриць і Мазнися”)
оспівувались мужність, душевне благородство простих людей, засуджувались
“перекинчики”. що зріклись свого народу. Музика до театральних вистав
поступово входила в музичний побут Західної України. На жаль аматорські
театри (в Коломиї, Львові, Перемишлі) проіснували недовго, і тільки через 10
років (у 1864) передовій громадськості вдалося створити постійний український
театр у Львові. Першими композиторами Львівського театру були М. Вербицький та
І. Лаврівський.
Творчість М. Вербицького –
засновника “перемишльської школи”, першого найвидатнішого представника
західноукраїнської професійної музики, автора музики до національного гімну “Ще не вмерла Україна” на сл.
П. Чубинського довгі роки замовчувалась. Основною причиною цього був його священичий сан, а ще більше – “націоналістичний” гімн,
якого не змогли йому вибачити радянські ідеологи. Однак його роль у історії
української музики значно більша, він заслуговує на почесне місце у галереї
видатних діячів нашої Вітчизни. Саме Вербицький після смерті Бортнянського
підхопив естафету професійної творчості, в той час коли на Східній Україні,
аж до появи М.Лисенка, музична культура обмежувалась здебільш домашнім
музикуванням і аматорськими спробами композиції. Разом з поетами та діячами
театру він найбільше прислужився в ХІХ сторіччі до піднесення української
духовності на Галичині. Життєвий і
творчий шлях композитора. Михайло Вербицький походить з Перемишлянщини,
він народився в селі Яворник, 24 березня 1815 р.,
де його батько в той час мав парохію. Коли
композитору виповнилось 10 років, помер його батько і ним опікувався далекий
родич, у ті роки одна з найшановніших і найзначніших постатей в Галичині,
єпископ Іоан Снігурський,
за чиєю ініціативою було засновано дяковчительську
школу у Перемишлі. Саме в цій школі вчились брати Вербицькі. У школі були
високопрофесійні іноземні викладачі. Глибокі знання з музичної теорії, а
також з мистецтва хорового співу та композиції він отримав від чеха Нанке. Великий вплив на нього спричинила музика Д.
Бортнянського. Значення дяко-учительської школи для розвитку музичної
культури на Галичині була настільки значним, що згодом і Вербицького, і його
наставників – І. Лаврівського та В. Матюка музикознавці об¢єднали в спільну “перемишльську школу”. З 1834 р. композитор навчався у
Львівській духовній семінарії, котра була одною з найвідоміших культурних і
освітніх центрів. Тут зародився задум “Русалки Дністрової”, Вербицький стає в
числі найдіяльніших “прогресистів”, отже, неминуче наражається на конфлікт з
керівництвом семінарії. Після одного такого конфлікту його
в 1837 р. відраховують із семінарії. Ще двічі він повертається до семінарії,
аж поки в 1850 р. отримує сан священника. Поміж роками навчання припадають
періоди пошуку дороги в житті, складні в матеріальному відношенні пошуки
заробітку, робота у різних Львівських інституціях. Під час перебування в
Перемишлі він, прагнучи поглибити свою музичну освіту бере приватні лекції у
одного високопрофесійного чеського музиканта – органіста Франца Лоренца. На
ці роки припадають перші значні композиторські спроби, пов¢язані з
церковною творчістю, хорами на тексти українських поетів та музикою до
театрів. Також він вчиться грати на гітарі, яка саме з середини ХІХ сторіччя
увійшла в музичний побут галичан. Заохочений навчанням у Лоренца він створює
дві католицькі меси, а потім греко-католицькі літургійні твори. До цього часу
відносяться також і повна Літургія для чоловічого хору. Особливою
популярністю серед світських творів користується “Тост до Русі”, хор, в якому
патріотичні почуття висловлені у життєрадісному характері застольної пісні. Театральні вистави – так звані “співогри” наприкінці 40-х років тільки почали входити в
моду серед українців Галичини (русинів). Вони здебільш були перероблені з
польських чи німецьких п¢єс та
пристосовані до українських сюжетів. Вербицький створює музику до шести таких
п¢єс, зокрема,
до переробленого “Москаля-чарівника” І. Котляревського, (у Вербицького
“Жовнір-чарівник”), до “Верховинців” польського драматурга В. Коженьовського, де вперше прозвучали пісні “Верховино,
світку ти наш”, “Гей, браття-опришки”, та деякі інші, що зараз відомі в обробці
інших композиторів, а то й просто побутують у народі як народні. Від 1850 року, коли його було висвячено у священники, і аж до
1862 року він майже не звертається до творчості. Причиною тому були не дуже
сприятливі життєві умови, аж доки він не оселяється в селі Млини де проживав
до самої смерті. У 1861 р. було засновано театр
“Руська бесіда”, яка оголосила конкурс на кращу українську музичну виставу, в
якому він взяв участь. У 1864 р. він написав співогру
до тексту І. Гушалевича “Підгіряни”,
в якій зображено сцени з життя прикарпатських селян. Музика складається з 14
номерів – сольних пісень, ансамблів, хорів. Вона зайняла в цьому конкурсі
перше місце і згодом завоювала велику популярність: її ставили на сценах не
лише всіх українських театрів, а й у Петербурзі та Празі. Це визнання
вплинуло на творче піднесення Вербицького, упродовж 1865 – 1866 року він
написав аж 10 музичних п¢єс, серед
них особливою популярністю виділялась співогра “Не до любові” та “Школярі на
мандрівці”. Саме останні твори Вербицького, зокрема його світські, релігійні
твори, хори, оркестрові увертюри (“симфонії”), стали вершиною його доробку.
Особливої уваги заслуговує твір “Ще не вмерла Україна” до слів
західноукраїнського поета Павла Чубинського. Спочатку цей твір мав ліричний,
камерний характер і співався як сольна пісня в супроводі гітари (більш
докладно про сучасний гімн України “Ще не вмерла Україна” див у додатку № 1).
Тоді ж з¢являються
і дві більші хорові композиції – поема “Жовнір” на вірші І. Гуралевича та кантата “Заповіт”
– перше музичне втілення безсмертної поезії Т. Шевченка. В останні роки життя він активно займається критичною, громадською
та педагогічною діяльністю, серед його учнів варто згадати Віктора Матюка,
котрий продовжив традиції перемишльської школи. Помер М. Вербицький 7 грудня 1870
р. у селі Млини від тяжкої недуги, раку горла, проживши всього 55 років. Його
спадщина, різноманітна і яскрава, заклала підвалини професійної музики на
Західній Україні. Після здобуття незалежності в 1991 році його хор “Ще не вмерла
Україна” стає державним гімном України.
Основні твори М. Вербицького Літургійні
твори “Ангел вопіяше”, “Єдин Свят”, “Алілуя”, “Іже Херувими”.
«Ангел вопіяше»
«Отче наш» 1. Хори “На погибель” або “Тост до
Русі” (слова В. Стебельського) “Ще
не вмерла Україна” (слова П. Чубинського). “Поклін”
(слова Федьковича). 2. Комедії-опери “Жовнір-чарівник”,
“Панщина” “Верховинці”, “Простачка”, “Підгоряни”, “Не до любові”, “Школярі на
мандрівці”. 3. 11 “симфоній”, типу оркестрових
увертюр для оркестру. 4. Пісня “Верховино, світку ти наш”,
“Гей браття опришки”. 5. Поема “Жовнір” на вірші І. Гуралевича. 6. Кантата “Заповіт” на слова Т.
Шевченка.
Кантата “Заповіт” Останній твір М. Вербицького, в
якому він вперше серед західноукраїнських композиторів звертається до шедевра
Т. Шевченка, написаний з особливою увагою до поетичного тексту. Це зумовило
розгорнуту, масштабну форму твору, використання багатьох і різноманітних
виразових засобів його втілення. Вперше він прозвучав на
святкуванні ювілею поета у Львові в 1868 році, і в той самий вечір поруч із
твором знаменитого вже композитора М. Вербицького прозвучав “Заповіт” М.
Лисенка, тоді ще молодого композитора, що перебував у Львові переїздом,
повертаючись до Лейпцігу на науку. Так розпочалась
в українській музиці шевченкіана, що сьогодні налічує декілька сотень творів
різних жанрів і стилів. “Заповіт” Вербицького – це кантата-поема для мішаного хору та хору
хлопчиків, соліста-баритона та великого симфонічного оркестру. Він містить
три основні “куплети”, звертаючись тим самим до типової форми української
пісні і докладно зберігаючи структуру вірша Шевченка. Проте жоден з куплетів
не повторюється буквально, відповідно до змісту композитор змінює основну
мелодію, надає їй нових фарб, образних відтінків. Два хори з різним тембром,
барвою звучання доповнює один одного і створюють той самий "антифонний" ефект, який відомий за духовними
концертами Бортнянського. Разом з тим композитор збагачує кантату різними
ефектами театральної музики, в ній можна помітити риси оперної сцени. Деякі
фрази змісту шевченкової поезії просякнуті драматизмом, майже декламаційним
виразом. В оркестрі відмічається елемент зображальності: на слова “реве
ревучий” передається рух бурхливих хвиль, у словах “Кайдани
порвіте” відбувається розрив мелодії на окремі
фрази тощо...
На противагу знаменитої пісні
“Заповіт”, створеної полтавським вчителем композитором Г. Гладким, котра
написана в дусі українських ліричних пісень, “Заповіт” М. Вербицького вражає
глибоким драматизмом почуттів, багатою і складною палітрою використання
виразових засобів, професіоналізмом музичної мови. 7.3. Галицька музична культура другої половини XIX сторіччя (огляд творчості І. Лаврівського, В. Матюка, А. Вахнянина, І. Воробкевича, О. Нижанківського, Д. Січинського, Й. Кишакевича) Окрім діяльності М. Вербицького
друга половина ХІХ ст. Галичини позначена творчими пошуками багатьох інших талановитих
музикантів. Сучасники М. Лисенка, у співпраці з ним створювали твори в
традиціях реалізму та народності, вели велику громадсько-просвітницьку
діяльність, піднімали загальний рівень культури народу. Серед них особлива
роль належить митцям І. Лаврівському, О. Нижанківському,
Д. Січинському, а також вченому та громадському діячеві А. Вахнянину. Кожен з
них так чи інакше прилучився до того ж кола проблем національної культури,
фольклорного впливу, що і М. Вербицький, проте зробив кожний це по-своєму. Мистецький доробок Д. Січинського, Й. Кишакевича та О. Нижанківського
у культурному середовищі Галичини ХІХ ст. є своєрідним переходом від
демократичної творчості композиторів-аматорів до активного розвитку українського
музичного професіоналізму. У порівнянні з попередниками у творчості вказаних
митців значно яскравіше виявляються риси романтизму – оновлюється
образно-художній світ та музична стилістика, урізноманітнюється хорова
фактура, простежуються впливи музики М. Лисенка, яка особливо стала
поширюватися в Галичини з 80-х років ХІХ ст. Найбільш повно зазначені
тенденції знайшли відображення у музиці Д. Січинського, який у своїй
мистецькій діяльності наслідував художні принципи М. Лисенка, культивуючи тісний
зв՚язок з фольклорними джерелами та
демократичними традиціями української музичної культури. У творах композитора
яскраво простежуються романтичні риси. Іван
Лаврівський (1882 – 1873) – безпосередній продовжувач М.
Вербицького у діяльності “перемишльської школи”. Вражає збіжність їх
біографій: як і Вербицький, він народився у провінціальній родині священників
в селі Лопинці неподалік Станіславова (нині
Івано-Франківськ) Він вчився спочатку в дяко-вчительській школі у Перемишлі,
а потім у Львівській духовній семінарії, рано прилучився до захоплення
музикою. Після закінчення семінарії він декілька років перебував у сільській парохії, а потім працює в Перемишлі на посаді префекта
(наставника) у духовній семінарії, це був особливо плідний період в його
житті. Він прилучився до керівництва хором, пише свої твори і навіть
заслуговує у місцевої преси похвали як “достойний заступник Вербицького”. Декілька років він перебуває
парохом у Кракові, займається культурно-просвітницькою діяльністю, видає
декілька монографій і згодом (у 1866 р.) займає посаду віце-директора
духовної греко-католицької семінарії, проводить там останні роки свого життя
і помирає у м. Холм (сьогодні місто у Польщі). Його творчість менш численна, ніж
творчість Вербицького. Основним жанром, до якого він звертався – була хорова
музика, як світська, так і духовна. Основні твори: 1. Псалми, хори “Вічна пам¢ять”, “Дух святий”. 2. Хори на вірші М. Устинова “Осінь”, на вірші П. Леонтовича “До солов¢я”, “Думка”,
“Пісня прощальна”. 3. Пісні “Гей, браття, щиро та сміло”, (вірші М. Шашкевича), “Козак до Торбана” (сл. І. Гуралевича), “До зорі”, “Руська річка” – для чоловічого хору а капела. 4. Його твори для театру були
поставлені на сцені, зокрема вистава “Пан Довгоніс”, “Обман очей”, “Роксолана” та ін. Віктор
Матюк. (1852 – 1912), учень М. Вербицького, походить з родини священиків з с. Тудорковичі біля Львова. Навчався у дяко-вчительській
школі у Перемишлі, брав лекції у Лаврівського, згодом продовжив навчання у
Львівській духовній семінарії. Після її закінчення він отримав парохію у с. Карові де і прожив
усе життя. Роль Матюка у громадському житті обумовлюється його позицією
митця-просвітника. Створив праці “Малий катехіз музики” та “Короткий нарис науки гармонії та композиції”. Основною
сферою його театральної діяльності була народно-побутова мелодрама “Підгіряни”, які він писав у співдружності з драматургом Ісидором Мидловським. Як
композитор він проявив себе найбільше у жанрі світської музики: хори,
солоспіви, створив близько 50 сольних пісень. Він був редактором хорового
збірника “Кобзар” (1885 р). Основні твори: 1. Понад 50 пісень на слова В.
Шашкевича, В. Масляка, І. Гуралевича,
А. Міцкевича. На слова Г. Гейне “Ой
плакав я впросонню”, “Ти
маєш брильянти і перли”. 2. Солоспів “Веснівка” на слова В. Шашкевича,
“Прощальна пісня” на слова Г. Гейне. 3. Світські хори “До руської пісні”,
“Крилець, крилець, соколе дай” на слова Б. Кирчіва. 4. Музика до “Гамалії” Т. Шевченка. 5. Літургія для церковного хору. 6. Кантати “До весни” для мішаного
хору з оркестром. “З тривікових могил” на честь 360-ліття Ставропігії. 7. Понад 10 вистав, зокрема “Капрал Тимко”, “Нещасна любов”, “Інвалід”, “Наші поселенці” та ін. 8. Шкільний співаник, який грунтується на українській церковній музиці. Анатоль
Вахнянин (1841 – 1908). Народився в родині священників. Після
початкової школи продовжує навчання у Перемишлі, де спілкується з І.
Лаврівським, М. Вербицьким. Подальшу освіту він отримує у Відні, на
історико-географічному факультеті університету, де разом з прогресивно настроєними
українцями заснував у 1868р. українське академічне товариство
"Січ", яке проіснувало до 1947 р. У 1868 р. повертається до Львова
і працює вчителем гімназії. Головною метою його життя було піднесення
культурно-освітнього рівня русинів. Тому він протягом 70 – 90-х років став
ініціатором створення товариства “Просвіта”, музично-хорового “Торбан”, а на
його основі згодом – “Боян”. Він став засновником і першим директором Вищого
музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові. Його діяльність не обмежується
лише музичною сферою, він був визначним політиком, послом до Віденського,
галицького сейму, членом освітньої комісії, автором підручника для
українських шкіл з географії та музично-теоретичного предмета гармонії. А. Вахнянин був також видатним
композитором та хоровим диригентом, автором першої західноукраїнської опери
“Купало”, для котрої сам написав лібретто. На його
запрошення був у Львові М. Лисенко, він також організатор шевченківських
вечорів як у Львові, так і у Відні. Історичний сюжет опери “Купало”
був навіяний патріотичними творами композиторів “великої” України – перш за
все “Тарасом Бульбою”, “Енеїдою”, незавершеною “Марусею Богуславкою” М.
Лисенка, “Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського та ін. Над цією
оперою він працював майже двадцять років, з 1872 по 1890 р. За життя
композитора вона не була поставлена і побачила світ лише в двадцятих роках у
Харківському оперному театрі, а згодом і в Львові силами оперної студії
Львівської консерваторії в 1990 р. під редакцією М. Скорика. Основні твори: 1. Опера “Купало” на особисте лібрето.
Музика до п¢єси “Бондарівна” Ф. Заревича та “Назар Стодоля” Т. Шевченка. 2. Обробки народної пісні для
чотириголосного хору “Ой нависли чорні хмари”, “Молоді сни”. 3. Патріотичний хор “Наша жизнь” на слова І. Гушалевича. 4. Музика до драми “Ярополк Перший
Святославович” з хором “Норманів” на вірші М. Устияновича. 5. Солоспів “Помарніла наша доля” на
вірші О. Патрицького. Сидір (Ісидор) Воробкевич (1836 – 1903). Народився в Чернівцях,
отримав професійну духовну освіту в австрійській столиці. У 1868 р. закінчив
Віденську консерваторію. Після її закінчення працює в Чернівецькому
університеті, зокрема в 1875 р. був його професором музики і водночас керує
різними хорами русинів. У 1869 р. заснував як у Львові “Руська бесіда”
аналогічне товариство у Чернівцях, Руське літературно-драматичне товариство і
в 1899 р. – трансформував його в аналогічне до того, яке у Львові –
товариство “Боян”. Ним було написано низку комедійних п՚єс,
що своїм змістом і драматургією нагадують зразки віденської оперети. Він був
композитором, диригентом, педагогом та теоретиком (його “Підручник Гармонії”
став одним із перших підручників такого типу на Західній Україні), а також і
талановитим літератором, що писав твори як українською так і німецькою
мовами. Був автором світських хорів. Основні твори: 1. Близько 400 хорів, 250 – на власні
тексти. Серед них “Мово рідна”,
“Пробудилась Русь”, “Над Прутом”, “Там де Татрань”. 2. 26 вистав, серед них найбільш
репертуарними були “Бідна Марта”,
“Гнат Приблуда”, з життя
студентства “Золотий Мопс”. 3. Історичні драми “Василько
Ростиславич”, “Кочубей і Мазепа”, “Петро Конашевич-Сагайдачний”. 4. Патріотичний хор “Задзвенімо разом браття”. 5. Хори до “Кобзаря” Т. Шевченка “Думи
мої”, “Гомоніла Україна”, “Минають дні”, “Чого мені тяжко” та ін. 6. Інструментальні твори танцювального
характеру: вальси, польки, мазурки для цитри, скрипки, фортепіано. Ще один
тип романтичного художнього світогляду, опертого
на національну традицію, репрезентує в своїй творчості Остап Нижанківський, який на думку
українського музикознавця Л. Кияновської: "...
замикає плеяду видатних композиторів-аматорів ХІХ сторіччя і логічно
підводить композиторський процес до переходу на вищу стадію професійного
переосмислення фольклору, гнучкого синтезу з провідними художніми
європейськими течіями”. Остап Нижанківський (1863
– 1919), народився в сім¢ї
священика в с. Малі Дідушичі неподалік Львова.
Закінчив Львівську семінарію і в 1896 р. здав у Празі іспит на вчителя
музики. Довгий час займався музично-громадською, просвітницькою діяльністю.
Відчуваючи нестачу друкованих нот з творами вітчизняних митців він заснував у
1885 р. видавництво “Бібліотека музикальна”, що найбільш піклувалось про
поширення української професійної творчості, видаючи твори М.Лисенка, “перемишльської школи”. У 1892 р.
він заснував у Бережанах філію хорового товариства “Боян” і був його
незмінним керівником впродовж декількох років. Згодом керував хорами “Бояна”
у Львові (1895 – 1896) і отримав парохію у селі
коло Стрия взяв на себе керівництво стрийським “Бояном”. Його
життя обірвалось трагічно. У 1919 р. під час першої світової війни був
розстріляний у Стрию польським офіцером без всякого звинувачення і підстав. Засвоївши кращі
надбання вокально-хорової музики, старогалицької
пісенності у творчому доробку М. Вербицького, І. Лаврівського, В. Матюка, С. Воробкевича, Остап Нижанківський
за своїми творчими переконаннями дещо відходить від зазначених вище традицій,
стаючи, до певної міри, прихильником М. Лисенка. У його вокальних та хорових
творах переважають сильні драматичні почуття, різні й яскраві контрасти,
інтенсивна гра барв та витончена світлотінь. Основні твори: 1. Солоспіви на слова Т. Шевченка “Вітер в гаю нагинає” та “Минули літа молодії”. 2. “В¢язанка слов¢янських гімнів” для
хору. 3. Хорова сцена на слова Ю. Федьковича “Гуляли”. 4. Ліричний монолог “З окрушків”. 5. Вокально-інструментальні ансамблі “О, не дивуйсь” для сопрано, скрипки
та фортеп՚яно. 6. Солоспів на слова О. Кониського “І молися”. В архіві
Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України було виявлено
автографи цілої низки духовних композицій
О. Нижанківського: Достойно єсть, Царю
небесний, Милість миру, Святий Боже, Многолітствіє,
Алілуя, Да ісполнятся
(жіночий хор), Єдин свят, Благословен, Слава
Єдинородний та ін. Денис Січинський (1865 – 1909). Це найтрагічніша
постать у західноукраїнській культурі на переломі ХІХ–ХХ сторіччя. Уродженець
с.Клювинці на Тернопільщині він перший серед
русинів Галичини обрав тернистий шлях професійного музиканта і прагнув
заробити цим фахом собі на хліб. Навчався
музики приватно, у відомих вчителів Галицького музичного товариства.
Консерваторію він не закінчив, почались роки блукань по містах і маленьких
містечках Галичини. Часом влітку йому доводилось ночувати в парку, існував на
випадкових заробітках. Його буремна, романтична натура не могла переносити
рутини щоденного обов¢язку, тому він
ніде не міг довго затриматись на одній посаді. Тож декілька років він
працював керівником хору станіславського “Бояна”, згодом переїхав до Коломиї, на недовгий час
затримався у Бережанах. Всюди він отримував непогані посади – вчителя,
диригента, приватно викладав музику, організовував концерти. Найсильніша сторінка
мистецької спадщини – солоспіви, в котрих він виявився справжнім майстром
драматичного монологу, створив неповторний індивідуальний почерк, позначений
глибоким внутрішнім неспокоєм, експресивністю. Провідні почуття композитора –
це туга, смуток, відчай, безнадія, яку він передає з особливою переконливістю
і глибиною. У пресі схвально відгукувались на його музичну діяльність, проте
композитор часто впадав у депресію і мандрував далі. Останні роки перебував у
маєтку священика Л. Джулинського і помер у
Станіславі в 1909 р. Ліриці
Січинського притаманна ніжність, сердечність, підкреслена демократичність. Л.
Кияновська з цього приводу зауважує: “У своїй
творчості Січинський – лірик, що уміє добиратись до найбільш закритих
хвилювань людської душі... Весь його високо драматичний ліризм окрилений
жорсткою правдою драми його особистого життя”. Головною стилетворчою
ознакою музики композитора є мелодика. Надзвичайно яскрава, виразна й
емоційна, вона вирізняється своєю оригінальністю. І хоча Січинський ніколи не
користувався методом цитування народної пісні, її інтонації знайшли у його
мистецькій спадщині глибоке індивідуальне перетворення. Це зумовило
демократизм, доступність і велику популярність творів композитора. Характерна
для стилю митця і, зокрема для його хорів, речитативна мелодика знаходить
послідовне вживання у його творах. Кожною музичною фразою, піднесенням чи
спадом мелодичної лінії, несподіваною цезурою, перервою руху, короткою паузою
чи ферматою, усталеною чи нестійкою гармонією – композитор деталізує і
доповнює поетичний образ твору. Основні твори: 1. Опера “Роксолана”, яку доопрацював
М. Скорик і яку було показано в 1993 р. у Львівському оперному театрі силами
Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка. 2. Хори, кантати, фортепіанні
мініатюри. 3. Хорові кантати до поезії Т.
Шевченка “Дніпро реве” та “Лічу в неволі дні і ночі”. 4. Солоспіви “Пісне моя”,
"Даремне, пісне" (на сл І. Франка), “Скількох дум тут переснилось”
(на сл. У. Кравченко), “Із сліз моїх”
(на сл. Г. Гейне), “Бабине літо”
(на сл. І. Гавалевича). 5. “У гаю, гаю”
(на сл. Т.Шевченка) 6. Обробки українських народних
пісень: 15 українських мелодій, 20 колядок. 7. Збірник дитячих хорових пісень. 8. Романси “Не
співай мені сеї пісні” на
сл. Л. Українки.
Д. Січинський “Дніпро реве”
Кантата “Лічу
в неволі” Йосиф Кишакевич (1872 –
1953) народився в Австро-Угорщині у м. Лежайськ Ланьцутського повіту. Його ім¢я вписано до усіх церковних Шематизмів,
енциклопедичних довідників. У творчій біографії композитора понад 200
церковних хорів, чотири варіанти Служби Божої. Багатою є і світська спадщина
композитора (близько 100 творів). Це у переважній більшості кантати
(вісімнадцять), балади і хори. Він закінчив Львівську духовну семінарію, де
познайомився і товаришував із видатним українським фольклористом Філаретом Колессою. У 1895 р. він очолює “Перемишльський Боян”, де
працює у ролі диригента. Він пише численні кантати, серед яких виділяються на
слова Т. Шевченка “Гамалія”, “Тарасова ніч”, баладу “Катерина.” Працює над
“історією музики” (є 8 зошитів, залишилась незакінчена). У 1913 р. створює
кантату “Щевченкові” на сл. Лесі Українки, пише
багато пісень, цикл військових хорів та ін. У 1940 р. він був прийнятий у
Спілку композиторів України. Спроба зробити з нього радянського композитора
не мала успіху, що і спричинило до повного забуття як його імені, так і його
творчості. Помер Й. Кишакевич у 1953 р. і похований
у Львові на Личаківському кладовищі. Питання для самоперевірки 1. В якій сім¢ї народився Вербицький? 2. Де він здобував свою освіту? 3. Яку просвітницьку роботу він
проводив на Галичині? 4. Його основні твори. 5. Який твір і понині виконується? 6. На чиї слова написана кантата
“Заповіт”? 7. Скільки вона має частин? 8. Характер та зміст кантати? 9. Назвіть Галицьких композиторів. 10. Де здобували свою освіту? 11. Яку просвітницьку роботу проводили
в Галичині? 12. Для кого писали свої твори? |
|||||||||||||
