video

До олійних належать культури, що містять понад 15 % жиру і використовуються для одержання олії. У насінні олійних культур всі вуглеводи перетворюються у високомолекулярні сполуки – жири, які після переробки використовують у харчуванні, а також для технічних і медичних потреб.

Рослинні жири можна екстрагувати майже з 300 видів рослин. Географія олійних культур досить широка. Умовно можна виділити олійні культури, що вирощуються:

1. у районах помірних широт – ріпак, льон, соняшник, соя, рицина, арахіс;

2. у субтропічних – соя, маслина, тунг;

3. у тропічних та субтропічних – соя, бавовник, арахіс, кунжут, рицина;

4. у тропічній зоні – олійна і кокосова пальми.

За останні 50 років у географії олійних культур сталися помітні зміни: основні посіви сої перемістилися з Азії, хоч там її площі й не зменшились, в Америку. У деяких країнах Америки зросли площі сафлору і соняшнику. За останню чверть століття найбільш динамічно збільшувались посіви і врожайність сої, ріпаку, соняшнику, сафлору. Інтерес до олійних зростає не тільки у зв'язку із підвищенням попиту на рослинну олію, а й як на цінне рослинного білка.

Рис. 159. Урожайність олійних в Україні

Рис. 160. Світове виробництво олійної сировини у 2016–2017

Рис. 161. Експертна оцінка щодо виробництва та використання

основних видів насіння олійних культур та олій у 2018–2019 рр.

Рис. 162. Виробництво та експорт олій в Україні у 2015–2016 рр.

Рослинну олію використовують у харчовій, кондитерській, консервній, маргариновій, а також у лакофарбній, текстильній, шкіряній промисловості. Відходи їх переробки, макуха і шрот, а також саме зерно, є цінним концентрованим кормом для тварин. У макусі і шроті міститься понад 50 % білка, і майже всі життєво необхідні амінокислоти.


Рис. 163. Олія з арахісу	Рис. 164. Рицинова олія

Рис. 165. Олія з насіння рижію	Рис. 166. Кунжутна олія

Рис. 167. Ріпакова олія	Рис. 168. Олія з насіння гірчиці

Рис. 169. Жмих ріпаковий	Рис. 170. Соняшниковий жмих

До олійних культур відносяться соняшник, сафлор, мак, арахіс, рицина, перила, лялеманція, кунжут, ріпак, рижій, гірчиця біла і сиза (сарептська). Олію добувають з рослин, які відносяться до інших груп: це зернобобові – соя, люпин; прядивні – льон, коноплі, кенаф, бавовник. Сума жиру та білка у сої і люпину досягне 60–80 % маси насіння, це своєрідна природна „кладова” цінних речовин.

Рис. 171. Олійні культури

Рис. 172. Плоди олійних рослин

а – соняшнику; б – сафлору; в – рицини; г – кунжуту; д – арахісу; е – перили; є – маку;

ж – лялеманції; з – гірчиці сарептської; и – гірчиці білої; і – рижію; ї – ріпаку

Зверніть увагу

Соняшник дає добру харчову олію, а також макуху. Соя, крім олії, є джерелом білка. Олію рицини використовують у медицині, багатьох галузях промисловості. Ріпак – дешева сировина для виготовлення маргарину, якісний харчовий продукт, перспектива виробництва пального. Льон олійний потрібний для одержання з його жирів високоякісних фарб і оліфи.

Важливою умовою збільшення виробництва олійних культур є різке зростання потреби в рослинних оліях. Як продукт харчування за медико-біологічною оцінкою, вони набагато корисніші й безпечніші для людського організму, ніж жири тваринного походження. За останні 30 років, споживання рослинних жирів на душу населення подвоїлося. У країнах Європейської співдружності (ЄС) на одну людину використовують у рік по 41 кг олії, в середньому в світі – 15, 7 кг.

Світове виробництво олійних культур за даними FАО, в 2010 році досягло 277,5 млн. т і порівняно з 1990 роком зросло в півтора разу.

Світова посівна площа олійних культур становить понад 100 млн га. Найбільші посівні площі займають соя, арахіс, ріпак, льон олійний, соняшник, кунжут. Провідною олійною культурою у США є соя, в Канаді, Англії, Індії – ріпак, Азії та Африці – арахіс.

Україна займає провідне місце в Європі з виробництва олії. Посівні площі становлять 1,8 млн. га. Близько 96 % усіх площ займає соняшник.

Олійні культури мають стати головним джерелом одержання білкового компоненту для виробництва комбікормів. Для одержання 1 кг приросту живої ваги свиней необхідно витратити 1 кг шроту соєвого, 1,4 кг ріпакового, 1,8 кг соняшникового, або 6,1 кг ячменю чи 8,5 кг кукурудзи.

Рослинна олія є складним ефіром триатомного спирту гліцерину і жирних кислот. Важливим показником якості олії є здатність висихати, яка визначається йодним числом, тобто кількістю грамів йоду, що приєднується до 100 г олії. Чим вище йодне число, тим швидше олія висихає. За здатністю висихати розрізняють 3 групи рослинної олії:

1. Висихаюча (йодне число > 130) – льонова, перилова, лялеманцієва, макова, конопляна, рижієва,

2. Напіввисихаюча (йодне число 85–130) – соняшникова, кунжутова, ріпакова, гірчична, соєва, сафлорова, бавовникова.

3. Невисихаюча (йодне число < 85) – рицинова, арахісова.

Таблиця 6.1.1.

Вміст олії у насінні та її якісні показники

Культура

Ботанічна

родина

Вміст

олії, %

Йодне число

Число

омилення

Кислотне

число

Соняшник

Сафлор

Рицина

Кунжут

Мак

Лялеманція

Перила

Арахіс

Ріпак

Рижій

Гірчиця біла

Гірчиця сиза

Льон олійний

Соя

Айстрові

-\-

Молочайні

Кунжутні

Макові

Ясноткові

-\-

Бобові

Капустяні

-\-

Льонові

Бобові

40-57

25-37

47-59

48-63

46-56

23-37

40-50

41-56

45-50

34-46

44-48

35-47

30-48

16-26

11 9- 144

1 15-135

81-86

103-112

131-143

161-203

181-206

81-103

94-112

132-153

91-100

92-119

165-192

107-137

183-196

184-203

182-187

186-195

192-198

181-185

189-197

182-207

165-185

181-188

165-175

182-183

186-195

190-212

0,1-2,4

0,8-5,8

1.0-6,8

0.2-2,3

2,2-11,0

0,8-4.1

0,6-3,9

0,03-2.4

0,1-11,0

0,2-13,2

0,4-2,6

0,1-3.0

0,5-3,5

0.2-5,7

Якість олії визначається також кислотним числом, яке визначається кількістю їдкого калію (КОН) в мг, потрібного для нейтралізації вільних жирних кислот в 1г олії. Олія з кислотним числом понад як 2,25 непридатна для харчових цілей. Деякі рослинні олії є сировиною для миловарної промисловості. Здатність олії до омилення визначається числом омилення, тобто кількістю їдкого калію (в мг), потрібного для нейтралізації вільних і зв'язаних з гліцерином жирних кислот в 1 г олії. Для більшості рослинних олій воно становить 170–210.

6.1.2. Господарське значення соняшнику

Соняшник є головною олійною культурою в Україні. Насіння сучасних високоолійних сортів містить 50–55 % олії (на абсолютно суху масу насіння) і 16 % білка, а ядро відповідно 65–67 % і 22–24 %. Соняшникова олія відноситься до групи напіввисихаючих, вона має високі смакові якості і переваги перед іншими рослинними жирами за поживністю та засвоєнням. Вона має вишуканий смак, насичений колір і приємний аромат, тому ідеально пасує для холодних соусів, салатів. Особлива цінність соняшникової олії як харчового продукту зумовлена високим вмістом у ній ненасичених жирних кислот (до 90 %), головним чином лінолева (55–60 %) і олеїнова (30–35 %), а в сучасних сортах лінолева (40–35 %) і олеїнова (65–70 %). Біологічно найкорисніша лінолева кислота (у нових сортів її вміст досягає 75–80 %), яка нормалізує холестериновий обмін, що позитивно впливає на здоров'я людини. До складу олії входять фосфатиди, вітаміни А, Д, Е, К та інші дуже цінні для людини харчові компоненти, її використовують у їжу, для виготовлення рибних та овочевих консервів, маргарину у хлібопекарській та кондитерській промисловості. За калорійністю одна вагова одиниця олії відповідає 2–3 одиницям цукру, 4 одиницям хліба, 8 одиницям картоплі.

Рис. 173. Продовольче значення соняшнику

Найчастіше олію використовують у кулінарії, під час випікання хлібних та кондитерських виробів: цукерки (білочка, ракова шийка, маска), різних сортів халви, щербетів, ядра крупнонасінних сортів різних композицій, які успішно експортуються Україною.

У насінні соняшнику багато магнію, необхідного для нормальної діяльності серцево-судинної системи.

Гірші за якістю сорти соняшникової олії використовують у лакофарбовій, миловарній та інших галузях промисловості, для виробництва стеарину, лінолеуму, водонепроникних тканин, електроізоляційних матеріалів, а також виробництво біодизельно пального тощо.

Рис. 174. Соняшник на технічні цілі

Під час переробки насіння на олію, одержують макуху або шрот, які є цінним концентрованим кормом із вмістом білка 35–36 %. До складу білка входять всі незамінні амінокислоти. У 100 кг макухи міститься 109 кормових одиниць. Соняшниковий білок має не тільки кормове, але й харчове значення і використовується для виготовлення продуктів харчування. Вміст пінної амінокислоти – метіоніну, що бере участь у жировому обміні, у соняшнику більший, ніж у плодах арахісу, грецького горіха, фундука. Рослини соняшнику використовують на зелений корм та силос. Із стебел і кошиків виготовляють кормове борошно.

Рис. 175. Кормове значення соняшнику

З лушпиння соняшнику одержують етиловий спирт, кормові дріжджі, фурфурол для виробництва пластмас, паливні пілети.

Соняшник – цінний медонос.

• У насінні соняшнику багато магнію, необхідного для нормальної діяльності серцево-судинної системи.

• Як ліки використовуються відвари з пелюсток соняшника.

• Кулісні пари.

• Декоративна культура.

• Попіл (цінне добриво).

Із стебел виготовляють папір.

Таким чином, серед польових культур, соняшник є однією з найщедріших. З 1 га за врожайності насіння 25 ц/га можна одержати 1200 кг олії, 800 кг макухи (300 кг білка), 500 кг лушпиння (70 кг дріжджів), 1500 кг кошиків (прирівнюється до сіна), 35–40 кг меду та ін. Для виробництва 1 т соняшникової олії потрібно 1 га, а 1 т тваринного масла – 8–10 га ріллі.

Історія і поширення

Соняшник – відносно молода сільськогосподарська культура. Як олійну культуру його вирощують близько 150 років. Батьківщиною соняшнику вважають південно-західну частину Північної Америки. В Європу соняшник завезли іспанці у 1510 році, назвавши його перуанською хризантемою. Спочатку поширився як декоративна і городня культура. В Україну завезено у XVIII столітті. Як олійну культуру вперше стали вирощувати в Україні і Росії, звідси він поширився в інші країни. Перший завод з виробництва олії створено в середині XIX століття. Місцеві сорти мали низький вміст олії (28–30 %) і дуже високу лужистість (43–14 %). Насіння сортів, створених академіком В.С. Пустовойтом містило вже 47–53 % олії, а лужистість їх не перевищує 22–25 %.

Рис. 176. Світове виробництво та експорт соняшникової олії у 2016/17

Площі посіву соняшнику збільшились у світі з 12,4 до 25,5 млн га, або на 72 %, Основні його посіви в 1998 р. було зосереджено в Європі (52 %), Азії (20 %), а серед країн: Україна – 6,0 млн га, Росія – 7,6 млн га, Аргентина – 1,65 мли га, Індія – 0,56 млн га, США – 0,71 млн га.

Рис. 177. Посівні площі сняшнику в Україні

Рис. 178. Динаміка виробництва насіння соняшнику в Україні

Урожайність за останні 20 років у світі майже не зросла і вона становить 14–14,6 ц/га. Високі врожаї насіння одержують в Україні – 17,4 ц/га, Франції – 22,9 ц/га, Італії – 21,0 ц/га. Аргентині – 20,6 ц/га.

Найбільше серед країн вироблено в Україні – 8,2 млн. т, Росії – 7,8 млн. т, Аргентині – 3,4 млн. т, США – 2,4 млн. т.

Україна за посівними площами займає друге місце в світі, а за валовим виробництвом насіння – перше. Основні посіви і виробництво сконцентровано у зоні Степу, зокрема у Дніпропетровській, Донецькій, Харківській, Запорізькій, Херсонській, Одеській, Кіровоградській, Миколаївській, Луганській, Полтавській, Черкаській та Вінницькій областях, де виробляють 90 % його насіння.

6.1.3. Ботанічна характеристика соняшнику

Соняшник (Helianthus L.) – однорічна рослина з родини айстрових (Asteraceae). Коренева система стрижнева, дуже розгалужена, проникає у ґрунт на глибину до 120–200 см. Основою її є стрижневий головний корінь, який розвивається з первинного зародкового кореня. Від стрижневого відходять досить міцні та сильно розгалужені бічні корені, які, залежно від зволоження ґрунту і розподілу поживних речовин, утворюють два-три яруси сплетених коренів. Перший ярус утворюється близько від поверхні й спочатку росте горизонтально, а на відстані 10–40 см від головного кореня заглиблюється і поширюється в ґрунті майже паралельно йому, утворюючи багато малих корінців. Глибина їх проникнення – 50–70 см. Другий ярус бічних, дуже розгалужених коренів відходить від стрижневого кореня на відстані 30–50 см від поверхні. Вони заглиблюються в ґрунт під кутом і утворюють міцне сплетіння великої кількості малих корінців. Окремі бічні корені заглиблюються на 90–100 см.

Рис. 179. Морфологічна будова соняшнику:

1, 2 – рослина у фазі сходів і цвітіння; 3 – дозрівший кошик;

4 – квітки і їх органи: трубчасті (а) і язичкові (б), маточка (в), пиляк (г);

5 – пилкове зерно (збільшене); 6 – суцвіття у розрізі;

7 – плоди цілі і в розрізі соняшнику олійного (а), межеумка (б) і лузального (в)

Корінь – стрижневий, який проникає у ґрунт від 2 до 4 метрів. Крім стрижневого кореня і його розгалужень, соняшник утворює також стеблові корінці, які відростають від підсім`ядольного коліна у вологому шарі ґрунту. Вони ростуть спочатку горизонтально і під невеликим кутом до вертикальної осі рослин, а на відстані 15–40 см від головного кореня заглиблюються.

Стебло культурних форм соняшнику пряме, здебільшого не розгалужене, кругле або ребристе, вкрите жорсткими волосками, всередині виповнене губчастою тканиною. Висота стебла 0,7–2,8 м.

Листки черешкові, великі. Пластинка листка овально-серцеподібна, із загостреною верхівкою і зубчастими краями. Всі листки вкриті короткими жорсткими волосками. Нижні листки супротивні, решта – чергові. Кількість листків у різних сортів неоднакова: у ранніх – 23–26, середньостиглих – 28–29, пізньостиглих – 34–36 і більше. Листкам соняшнику властивий геліотропізм.

Суцвіття – багатоквітковий кошик, який під час достигання має здебільшого опуклу, рідше плоску або увігнуту форму. Основа суцвіття складається з великого квітколожа. У кошику є квітки двох типів; язичкові й трубчасті. Язичкові розміщені в один або кілька рядів по краю кошика. Вони безплідні, великі, жовті.

Основна маса квітколожа зайнята трубчастими двостатевими плодоносними квітками з плівчастими приквітками, що закінчуються під час достигання жорсткими зубцями (чашечки).

Віночок трубчастих квіток п'ятизубчастий, оранжево-жовтий. Тичинок п'ять, які зрослися з пиляками й утворили трубочку навколо маточки. Маточка має стовпчик і дволопатеву приймочку, зав'язь нижня, одногнізда.

За сприятливих умов розвитку у кошику закладається 1000-1200 квіток, проте кількість їх різко зменшується під час погіршення умов.

Соняшник – перехреснозапильна рослина. Кошик цвіте 7 – 10 днів. У суцвітті спочатку розпускаються язичкові квітки. Наступного дня починають цвісти трубчасті квітки першого периферійного ряду, потім щодня зацвітають від периферії до центру квітки другого-третього рядків.

Плід – сім'янка із шкірястим оплоднем (лузка), який не зростається з насіниною. Насінина (ядро) вкрита тонкою прозорою оболонкою і складається із зародка із сім'ядолями та корінця .

Лузга має три основних шари клітин: поверхневий – епідерміс, середній – гіподермальна паренхіма, або пробкова тканина, і внутрішній – склеренхіма.

Рід соняшнику Helianthus L. об'єднує понад 50 видів, більшість з яких багаторічні.

З однорічних видів у культурі поширений один – Н. аnnus L. За сучасною класифікацією Ф. С. Венцловович цей вид поділяють на два самостійних види: соняшник культурний (Н. cultus Wenz.) і соняшник дикорослий (Н. ruderalis Wenz.). Соняшник культурний за морфологічними та біологічними ознаками поділяють на два підвиди: посівний (ssp. sativus) і декоративний (ssp. arnamentalis).

Посівний підвид об'єднує поширені у виробництві форми і сорти соняшнику чотирьох різновидностей: дрібнонасінний (олійний) microcarpus Wenz., крупнонасінний (лузальний) macrocarpus Wenz., гігантський (кормовий) giganteus та довгонасінний або вірменський (langicarpus Wenz.).

У виробництві найпоширеніші три групи культурного соняшнику: олійний, лузальний, межеумок.

Лузальний – відзначається товстим високим (до 4 м) стеблом, великими листками і кошиками (від 20 до 45 см). Сім'янка крупна, з товстою ребристою лузкою, не повністю виповнена ядром. Маса 1000 насінин – 100–200 г, лужистість – 45–55 %.

В олійного соняшнику порівняно тонке стебло (до 2–2,5 м), переважно з одним (рідше з кількома) кошиками діаметром 15–20 см. Сім'янки дрібні. Лузга тонка, лужистість – 26–35 %. Ядро виповнює всю сім'янку. Маса 1000 насінин – 40–80 г. Олійний соняшник має найбільше значення.

Межеумок – за морфологічними і біологічними властивостями займає проміжне місце між лузальним та олійним. За розмірами рослин, листків, кошика і сім'янок він близький до лузального, а за формою сім'янок – до олійного. Маса 1000 насінин – 70–120 г, лужистість – 48–52 %. Межеумок вирощують як кормову культуру на силос і насіння.

Рис. 180. Суцвіття декоративного соняшнику

За період вегетації соняшник проходить основні фази росту й розвитку: сходи, закладання кошика, цвітіння, дозрівання.

Більш детальна класифікація фаз росту й розвитку позначається від 0 до 100.


Рис. 181. Фаза 9–10. Сходи	Рис. 182. Фаза 14. Чотири справжніх листки розкриті (2 пари)

Рис. 183. 5. Фаза 18. Вісім справжніх листків розкриті	Рис. 184. Фаза 55. Суцвіття відокремлено від верхнього справжнього листка

Рис. 185. Фаза 61–67. Початок цвітіння, повне цвітіння, закінчення цвітіння


Рис. 186. Фаза 89. Фізіологічна стиглість	Рис. 187. Фаза 92. Кінець повної стиглості

6.1.4. Біологічні особливості соняшнику

Вимоги до температури. Соняшник – рослина степової зони. Незважаючи на підвищені вимоги до тепла, насіння його починає проростати за температури 3– 4°С. Оптимальна температура проростання 20 °С. Під час цієї температури сходи з'являються на 7–8-й день. Набубнявіле та наклюнуте насіння в ґрунті задовільно переносить зниження температури до мінус 10 °С. Молоді сходи рослин витримують весняні приморозки до 4–6 °С. Це дає змогу сіяти соняшник рано навесні.

Рис. 188. Біологічні особливості соняшнику

Оптимальна температура для росту у першій половині вегетації – близько 22 °С, а в період цвітіння-достигання – до 24–25 °С. Температура вище 30 °С негативно позначається на рості і розвитку рослин. Для розвитку соняшнику сума ефективних температур має становити від 2300 до 2700 °С.

Вимоги до вологи. Соняшник належить до посухостійких культур, одночасно добре реагує на достатнє забезпечення вологою. Транспіраційний коефіцієнт 450–570.

Завдяки сильнорозвиненій кореневій системі високій всмоктувальній силі кореня він використовує вологу з глибини до 3 м, при цьому може майже повністю висушувати 1,5 метровий шар ґрунту.

Від початку розвитку до утворення кошиків, соняшник витрачає 20–25 % від загальної потреби у воді, засвоюючи її в основному з верхніх шарів ґрунту. Найбільше вологи (60 %) він засвоює у період утворення кошика – цвітіння.

Вимоги до світла. Соняшник – рослина короткого дня. Дуже вимогливий до інтенсивного сонячного освітлення. Під час затінення послаблюється ріст рослин, формуються дрібні кошики, витягується стебло, зменшується врожайність. Тривалість вегетації сортів і гібридів соняшнику від сівби до достигання насіння в Україні становить від 80 до 130 днів.

Вимоги до ґрунту. Найкраще росте соняшник на чорноземах і каштанових ґрунтах з нейтральною або слаболужною реакцією ґрунтового розчину. У лісостепових районах розмішують на сірих і темно-сірих ґрунтах.

Непридатні для нього важкі, безструктурні ґрунти, а також легкі піщані та дуже кислі ґрунти.

6.1.5. Сучасна технологія вирощування соняшнику

У системі сучасних технологій вирощування соняшнику найвідоміші:

-класична система;

- міні-тіл (мінімальний обробіток ґрунту);

- но-тіл (прямий посів);

- стріп-тіл (смуговий обробіток).

Зверніть увагу

Крім того зустрічаються різні комбінації цих типів обробітку ґрунту. Вибір системи обробітку ґрунту залежить від таких факторів:

-попередник;

-стану ґрунту;

-вологи в ґрунті;

-зони вирощування;

-наявності ґрунтообробної техніки;

-гербіцидів;

-рівня забур`яненості полів та видового складу бур`янів

Попередники. Багаторічний досвід вирощування соняшнику в Україні свідчить про те, що у сівозміні він має повертатися на попереднє поле не раніше як через 8 років. Це дає можливість значно знизити розповсюдження хвороб та шкідників, зменшити засміченість посівів бур'янами, істотно поліпшити водний і поживний режим рослин.

Кращим попередником є озимі зернові, що висіяні по зайнятих і чистих парах або зернобобових. Вони не висушують ґрунт глибше 1 м, звідси засвоює соняшник вологу в другій половині вегетації. У Лісостепу, де умови зволоження сприятливіші, непоганими попередниками є ярі колосові культури. Сіють також після кукурудзи, картоплі.

Соняшник має потужну кореневу систему, що проникає у ґрунт до 3 м, тому його не слід розміщувати після культур з глибокопроникаючою кореневою системою, таких як багаторічні трави, суданська трава, цукровий буряк. Ці культури висушують ґрунт на велику глибину що створює дефіцит вологи у критичний для соняшнику період – цвітіння, паливу. Не сіють після сої, квасолі, гороху, ріпаку, які уражуються спільними з ним хворобами (біла і сіра гниль, фомоз, склеротиніоз).

Обробіток ґрунту. Головним завданням зяблевого обробітку під соняшник є нагромадження достатньої кількості води в кореневмісному шарі, мобілізація поживних речовин, активізація біологічних процесів ґрунту, знищення бур`янів.

Рис. 189. Елементи класичної технології

Особливості класичної системи обробітку ґрунту

На полях засмічених осотом та іншими коренепаростковими бур'янами обробляють за схемою поліпшеного зябу. Слідом за збиранням попередника перший раз лущать дисковими знаряддями (ЛДГ-10, БДТ-7, John Deere 637, Amazone Catros та ін.) на глибину 6–8 см. Вдруге поле обробляють через 2 тижні після першого лущення (за появи бур'янів) плугами-лущильниками на глибину 10–12 см, Третій обробіток у міру проростання проводять за допомогою культиватора (КПС-4) чи важких борін (БЗТС-1,0). Наприкінці вересня – початку жовтня поле орють на глибину 27–30 см (ПЯ-3-35; ПНЯ-4-40; ПН-4-40; ПЧ-2,5+ПСТ-2,5, сучасні оборотні плуги Rabe Kormoran, Lemken Diamant). Розрив у часі між лущіннями і оранкою має забезпечити проростання пагонів бур'янів, завдяки чому досягається найповніше їх знищення. Під час недотримання необхідних інтервалів між лущіннями їх роль у знищенні бур'янів знецінюється.

Якщо переважають пізні ярі бур'яни (курай, просо півняче, щириця, мишій та ін), що для проростання потребують більше тепла (І4–І6 °С), краще дотримуватись схеми поліпшеного обробітку і проводити декілька лущень у серпні – на початку вересня, а орали в кінці вересня.

Рис. 190. Дискування стерні

Рис. 191. Зяблева оранка

Технологія обробітку ґрунту Mini-till передбачає зменшення обробітків (мінімалізацію). Як основний обробіток ґрунту використовують дискові знаряддя (БПД-6, сучасні важкі дискові борони John Deere 637, John Deere 2625, Heliodor-9, Amazone Catros, Vaderstad Carrier 650). Перший обробіток ґрунту проводять на глибину 6–8 см, другий – на глибину 18–24 см.

Весняний обробіток проводиться такими агрегатами: АПОГ-6, АРВ-8,1-01; «Україна»-АПБ-6, «Унімат», «Європак Б 622» (фірма «Франц Кляйне»), Carrier CR 650, Lemken Korund, що дає можливість зменшити кількість технологічних операцій.

Рис. 192. Агрегат для основного обробітку ґрунту

Рис. 193. Передпосівний обробіток ґрунту комбінованим агрегатом

Система обробітку ґрунту No-till – з економічного, соціального та екологічного погляду її вважають системою землеробства майбутнього. Найперше, така система забезпечує захист ґрунту від ерозії, збереження й накопичення органічної речовини в ґрунті та стійкий розвиток галузі землеробства. Вирішальними ланками такої системи землеробства є: сівозміни. Якщо немає механічного обробітку ґрунту, значення сівозмін зростає вдвічі. Сівозмінним фактором значно вирішується проблема фітосанітарного стану посівів – бур'янів, шкідників, хвороб. За системи землеробства No-till із сівозмін вилучають культури, які формують урожай у ґрунті (буряки, картопля тощо) і потребують механічного обробітку.


Рис. 194. Культиватор Horsch Terrano FX	Рис. 195. Сівалка-культиватор Bourgault 8810

Рис. 196. Оприскувач Challenger Spra Coupe 7000	Рис. 197. Комбайн Claas Lexion 430 Evolution

Рис. 198. Посів соняшнику за технологією No-till. Попередник кукурудза

Рис. 199. Посів соняшнику за технологією No-till. Попередник пшениця

Смуговий обробіток ґрунту або стрип-тіл (strip-tillage, скорочено strip-till), – нова для України система раціонального обробітку ґрунту. Тобто земля ніби й обробляється, і навіть на орну глибину, а то й глибше. Але смугами, «зеброю», а не суцільно. Цей спосіб поєднує переваги звичайної оранки, такі як просушування ґрунту й прогрів його на сонці, з можливістю ощадного використання землі завдяки тому, що зачіпається лише та ділянка ґрунту, у який вкладається насіння.

Смуговий обробіток дозволяє поживним речовинам ґрунту краще адаптуватися до потреб рослин, не торкаючись поверхні ґрунту між рядами. Крім того, коли застосовується рідке добриво, воно може бути внесене безпосередньо в ті рядки, де кладеться насіння, зменшуючи кількість необхідних добрив і підвищуючи ефективність внесення у безпосередній близькості від коренів.

У порівнянні зі звичайними технологіями обробітку ґрунту (оранка, ноу-тіл, міні-тіл), смугова, або стрип-тіл, значно заощаджує час і гроші. Це доводять вчені й практики. Смугова технологія активно застосовується у США, Канаді, а також в Україні.

Рис. 200. Strip-till – грунтозахисна технологія.

Нарізування смуг після озимої пшениці

Рис. 201. Посів по strip-till технології

Рис. 202. Сходи соняшнику за технологією Strip-till

Удобрення. У соняшнику період засвоєння поживних речовин розтягнутий, тому він потребує їх значно більше (особливо калію) ніж зернові культури. За урожайності 21ц/га насіння, соняшник виносить з ґрунту 120 кг азоту 45 кг фосфору і 235 кг калію. Враховуючи , що значна частина фосфору, внесеного в ґрунт з добривами, закріплюється ним і стає недоступною для рослин, а частину елементів живлення (калій, азот) рослини поглинають безпосередньо з ґрунту, норму добрив і їх співвідношення для кожного поля уточнюють на основі рекомендацій, розроблених науковими установами. На чорноземах де високиїй вміст доступного калію в ґрунті, особливо ефективні азотні і фосфорні добрива – N _45-60 ,Р _45-60. На інших ґрунтах вносять повне добриво N _45-90 ,Р _45-90К_45-90. Фосфорні і калійні добрива застосовують під оранку, а азотні – навесні під культивацію.

Для формування високих врожаїв насіння соняшнику важливу роль відіграють мікроелементи такі як: мідь, бор, залізо, марганець, цинк. Найчастіше мікродобрива (райкат старт, тенсо коктель, реаком- соняшник, рексолін, розасоль) використовується для обробітку насіння під час протруєння. Мікродобрива (вуксал, розасоль, нутрівант, мікрокат, келькат, реаком, еколист) використовуються під час проведення позакореневих підживлень.

Органічні добрива краще вносити під попередник (30–40 т/га під просапні). Під час використання їх безпосередньо під соняшник, подовжується його вегетація.

Підготовка насіння. Для сівби використовують кондиційне насіння, схожість якого не нижче 85 %, чистота не менше 98 % (з вмістом облущеного насіння не більше 2 %). Маса 1000 насінин для сортів 80–90 г; для гібридів не менше 50 г. Перед сівбою насіння протруюють для захисту від хвороб та шкідників (роялфо, апрон, максим, ровраль, форсаж, гаучо, модесто плюс, семафор, космос, круізер, форс).

Найефективніше застосовувати інкрустацію насіння соняшнику на основі клеючих засобів (NаКМЦ, ПВС, РКД), де до захисної плівки можна компонувати фунгіциди, інсектициди, мікроелементи (марганець, цинк, бор, кобальт, молібден) та інші корисні речовини.

Рис. 203. Підготовка насіння до посіву

Рис. 204. Протруєння насіння соняшнику

Сорти. В Україні зареєстровано понад 110 сортів і гібридів, вітчизняної та зарубіжної селекції. Гібриді селекційно-генетичного інституту – Згода, Анонс, Базальт, Антрацит, Сюжет; гібриди і сорти Інституту рослинництва ім. В.Я. Юр`єва – Ясон, Оскол, Псел, Богун, Ранок, Рюрік, Курсор, Максимус; гібриди і сорти Інституту олійних культур НААН України – Запорізький 32, Запорізький кондитерський, Сувенір; гібриди компанії Піонер – ПР 64А71, П 64Л19, П63ЛЛ06; гібриди компанії Сінгента – Трістан, Санай, НК Неома, НК Фортімі; гібриди компанії KWS – Ендуро, Доріана; гібриди компанії Maisadour Semences – Мас 92.ИР, Мілонга, Мас 90.Т, Мас 97.А.

Рис. 205. Сорти Інституту Юр`єва

Рис. 206. Сучасні гібриди компанії Піонер

Рис. 207. Сорти фірми Сінгента

Запам`ятайте

СІВБА. Сіють соняшник пунктирним способом з шириною міжрядь 70 см сівалками точного висіву СУПН-8, СУПН-12А, Веста 12 (УПС-12) і зарубіжного виробництва пневматична сівалка „Оптіма”, Rapid, Gaspardo, Monosem, Kinze, John Deere та ін.

Під час звичайного рядкового способу сівби розподіл насіння в рядку не контролюється, а під час пунктирного способу насіння поліпшується рівномірно, через більші чи менші інтервали, згідно з встановленою нормою висіву.

Глибина сівби. Найдружніші сходи соняшнику з'являються під час загортання насіння у вологий шар ґрунту на глибину 6–8 см. Глибше загортання на (8–10 см) є виправданим лише за недостатньої вологості верхнього шару ґрунту зазвичай – у разі запізнення з сівбою. Насіння гібридів дещо дрібніше, тому загортають його мілкіше – 4–6 см. На важких вологих ґрунтах теж сіють лише на глибину 4–5 см. Важливо дотримуватись рівномірності загортання насіння на однакову глибину, що дозволяє одержати дружні, вирівняні сходи і рівновеликий розвиток рослин в агрофітоценозі впродовж вегетації.

Норма висіву. Основною умовою одержання високого врожаю соняшнику є дотримання рекомендованої густоти стояння рослин перед збиранням. Вона становить – 40–80 тис. рослин на 1 га. Згідно з даними академіка В.С. Пустовойта площа живлення однієї рослини має становити 2000 см², тобто орієнтовно 50 тис. рослин на 1 га.

За даними наукових досліджень оптимальна густота в Україні залежно від типу ґрунту і зони вирощування має бути в межах 35–60 тис./га.

У посушливих умовах норму висіву знижують. У Степу висівають 40–80 тис. насінин на 1 га, у Лісостепу і на поливних землях – до 80–100 тис./га. Для ранньостиглих і низькорослих сортів і гібридів застосовують теж більшу норму висіву – до 80 тис. насінин на 1 га. За таких норм на 1 м рядка висівають від 32 насінини (40 тис/га) до 6,8 насінин (100 тис./га). Масова норма становить 3,5–8 кг/га. Для середньоранніх гібридів оптимальна густота стояння рослин перед збиранням має бути: у Південному Степу 40–50 тис/та, у Північному Степу 50–55 тис/га, у Лісостепу – 55–60 тис/га. Страхова добавка до передзбиральної густоти складає на гербіцидному фоні 20–35 %, без гербіцидів – 50–60 %.

Строки сівби. Оптимальний строк сівби високоолійних сортів і гібридів з урахуванням їх фізіолого-біологічних особливостей настає у той період, коли середньодобова стійка температура на глибині загортання насіння досягає 10–12 °С. Сівба в цей строк дає можливість одержувати дружні сходи на 9–12 день. Як ранні, так і пізні строки сівби спричиняють небажані результати. За ранньої сівби період до появи сходів розтягується на 3–4 тижні, сходи бувають не дружними, зрідженими. Під час пізньої сівби верхній шар ґрунту часто висушений, що теж впливає негативно на схожість.


Вакумна сівалка ТОЧНОГО висіву KINZE 3000	Сівалка Väderstad Tempo L 16

Рис. 208. Сівалка Optima Accord	Рис. 209. Сівалка John Deere 1745

Догляд. Під час догляду за посівами слід забезпечити ефективну боротьбу з бур'янами, шкідниками, та хворобами, зберегти оптимальну густоту стояння рослин, створити сприятливі умови для їхнього росту й розвитку, що забезпечують формування високого врожаю насіння соняшнику.

Якщо посівний шар пухкий, а погода вітряна, слідом за сівбою необхідно прикоткувати поле. Це покращить проростання насіння соняшнику, і що особливо важливо для безгербіцидних технологій – насіння бур'янів. Через 5–6 днів у фазі "білої ниточки" бур'янів, проводять досходове боронування посівними або середніми зубовими боронами упоперек або по діагоналі поля. Важливо, щоб зуби борін не заглиблювались у ґрунт більше як на 5 см і не пошкоджували культурні рослини. Під час сівби у холодніший ґрунт і повільному проростанню соняшнику, до сходів боронують двічі.

Рис. 210. Післясходове боронування посівів сітчастою бороною Hatzenbichler Striegel

Найоптимальнішим строком післясходового боронування є період, коли соняшник має 1–3 пари справжніх листків. Швидкість руху агрегату – не більше 4 км/год. Цю операцію не слід здійснювати раніше 11 год, оскільки через високий тургор рослини сильно пошкоджуються. За дотримання цих умов, пошкодження рослин соняшнику не перевищує 10 %, знищення бур'янів сягає 80–90 %.

Рис. 211. Друге післясходове боронування посівів

(у фазі розвитку рослин 4-х справжніх листків)

Під час вегетації зазвичай проводять два міжрядних розпушування культиватором КРН-4,2, КПР-5,6, Altair 5,6-04, Altair-8,4, MASCHIO GASPARDO HL. У Степу найкраще проводити розпушування на одну і туж глибину – 6–8 см. У Лісостепу останнє розпушування рекомендується проводити долотоподібними лапами на глибину 10–12 см за підвищеної швидкості руху агрегату. Створюється потужний мульчувальний шар ґрунту, який запобігає випаровуванню вологи, знищуються вегетуючі бур'яни. За рахунок підвищеної швидкості присипаються бур'яни у захисній зоні рядка, крім того, підрізається верхній горизонтальний шар кореневої системи соняшнику, внаслідок чого стимулюється розвиток кореневої системи у більш глибоких горизонтах. Це знижує ризик пригнічення рослин у разі посухи.

Рис. 212. Міжрядне розпушування культиватором КРН-4,2

Важливе місце в боротьбі з бур`янами має застосуваня гербіцидів загальнознищувальних: раундап екстра, домінатор, гліфос супер, ураган форте, космік, напалм, атаман. На соняшнику застосовують також ґрунтові гербіциди – харнес, трофі 90, гезагард 500, трефлан, челендж, арамо 45; гербіциди, які застосовують для обприскування сходів – дарвін, оберіг, стилет.

Технологія Євролайтінг: особливості, переваги

Сьогодні все більше фермерів і сільськогосподарських підприємств використовують насіння соняшнику технологія Євролайтінг. Цей гербіцид з гнучким терміном застосування, застосовується для ефективного знищення широкого спектра бур'янів за допомогою післясходової обробки з використанням виробничої системи Clearfield®.

Рис. 213. Ефективність гебіциду Євролайтінг Плюс у системі захисту

Особливості технології Євро-Лайтнінг

Гербіцид Євролайтінг і унікальна комбінація високоврожайних гібридів соняшнику, стійких до нього, дозволяють забезпечити ідеальні умови для його вирощування за мінімуму вкладень. Євролайтінг має системну дію на однорічні та багаторічні дводольні і злакові бур'яни, зокрема на амброзію, осоти, канатник, а також вовчка.

Стійкі до гербіциду Євролайтінг гібриди соняшнику, які використовуються в системі Clearfield®, були отримані традиційним способом селекції, без застосування генної інженерії і не є трансгенними. Гібриди соняшнику стійкого до гербіциду Евролайтінг: НК Трістан, Санай, НК Неома, Рімісол, ЕС Пріміс, Мас 95, Параізо 102 КЛ, Тамара КЛ, Рімі і ін.

Технологія Евролайтінг має свої переваги, а так само й особливості, які слід враховувати.

До переваг технології Євролайтінг відносяться:

· простота і гнучкість у строках застосування;

· не залежить від кількості опадів, тому що діє через листя і тривалий час через ґрунт;

· однієї обробки досить на весь період вегетації;

· один препарат дієвий проти цілого спектра бур'янів, включаючи вовчка;

· можливість використання в системах з мінімальною і нульовою обробкою ґрунту;

· швидкість обробки і мінімальні витрати.

Вносити засіб треба в фазі від двох до восьми листків, під час активного росту та вегетації бур'янів. Якщо бур'яни дводольні однорічні, то така фаза – два–чотири листи, якщо ж бур'яни злакові однорічні, то це фаза п'яти листя. Ефективність дії гербіциду залежить також від рівня ґрунтової вологи. Пік контролю вовчка рослини під час вирощування його препаратом, припадає на період, коли вже сформувалися 6–8 листів.

Рис. 214. Внесення Євролайтінг

Для постійного зростання врожайності соняшнику важливе місце належить системі захисту від бур`янів, шкідників та хвроб, які завдають значних втрат, що сягають 30–50 %. На сьогодні існує декілька способів захисту культурних рослин від шкодочинних об`єктів, такий як фітофармакологічний, агротехнічний, фізичний, біологічний.

Значні втрати врожаю можуть спричинити хвороби соняшнику. Найшкодочинніші біла гниль (склеротиніоз), сіра гниль, несправжня борошниста роса, фомопсис, суха гниль, вертицильоз (в'янення), вовчок (рослина-паразит). Значного ефекту можна досягти агрозаходами – це стійкі до ураження сорти, вибір попередника, оптимальне співвідношення елементів живлення та ін. На початкових фазах росту рослини захищають протруйники: апрон ХL, максим ХL, модесто плюс, вінцинт, дерозал, рояфло, форсаж 500. За необхідності проводять обприскування посівів фунгіцидами: амістар екстра, аканто плюс, імпакт, консенто, коронет, піктор, пропульс, фокс.

Рис. 215. Несправжня борошниста роса:

1 – уражена рослина; 2 – уражений листок з верхнього боку; 3 – уражений листок з нижнього боку;

4 – зооспорангієносець; 5 – зооспорангії; 6 – ооспора

Рис. 216. Фомоз:

1 – уражені стебло і листок.

В`янення: 2 – уражена рослина; 3 і 4 – різні типи початкового ураження листків

Рис. 217. Іржа:

1 – уражений листок з урединіями; 2 – урединії; 3 – уредінооспори; 4 – уражений листок з теліопустулами;

5 – теліопустула; 6 – теліоспори; 7 – еціоспори

Рис. 218. Біла гниль:

1 – уражене стебло (размочаливание); 2 – уражене стебло у розрізі з грибницею і склероціями;

3 – сітка склероціїв, яка утворилася на ураженому кошику; 4 – склероцій;

5 – склероцій з апотеціями; 6 – уражене насіння

Рис. 219. Септоріоз:

1 – ураження листків з верхнього і нижнього боку; 2 – ураження сім’ядолей; 3 – пікноспори

Рис. 220. Біла гниль: 1 – уражений кошик з нижнього боку

Сіра гниль: 2 – уражений кошик з верхнього боку; 3 – уражений кошик з нижнього боку;

4 – уражене насіння; 5 – конідиєносець з конідіями; 6 – конідії

Рис. 221. Аскохітоз:

1 – уражені листки з верхнього і нижнього боку; 2 – пікніда з пікноспорами; 3 – пікноспори

Рис. 222. Суха гниль:

1 – уражена ділянка кошика із зворотного боку.

Чорна п`ятнистість: 2 – уражений листок; 3 – конідії.

Позеленення квіток (микоплазменное заболевание): 4 – уражене суцвіття; 5 – уражена квітка

Рис. 223. Фомопсис

Рис. 224. Обприскування посівів соняшнику фунгіцидом

Захист від шкідників – важливий елемент технології вирощування високих урожаїв соняшнику. Основні шкідники – ковалики (дротяники), міль соняшникова, попелиця, чорнотілки (медляки), совки, луговий метелик, довгоносики та ін. Застосовують інсектициди під час протруєння насіння, такі як: гаучо, модесто плюс, космос, круїзер, нупрід, пончо, семафор, шедевр. Обприскують посіви під час вегетації, використовуючи такі препарати: децис люкс, децис форте, енжіо, белт, конект, моспілан, сумітіон, фуфанон, штефесін.


Рис. 225. Дротяник	Рис. 226. Жук ковалик

Рис. 227. Соняшникова міль	Рис. 228. Попелиці

Рис. 229. Доросла гусениця бавовникової совки	Рис. 230. Луговий метелик на соняшнику

Рис. 231. Довгоносик	Рис. 232. Піщаний мідляк

Для кращого запилення на посіви соняшнику доцільно вивезти пасіку з розрахунку одна–півтори бджолосім'ї на 1 га. Це значно підвищує врожай насіння. У зв`язку з цим на посівах соняшнику бажано менше застосовувати пестицидів.

Збирання врожаю. Через 35–40 днів після цвітіння у фазі жовтої стиглості завершується нагромадження олії в насінні. Далі відбувається фізичне випаровування води із сім'янки і настає фаза повної стиглості.

Практично встановлюють три фази стиглості за зміною кольору корзинок. Жовта – листки і кошики лимонно–жовтого забарвлення, вологість кошика 85–88 %, насіння – 30-40 %. Бура – кошики темно бурі – вологість їх в межах 40–50 %, насіння – 10–12 %. Повна - вологість кошиків становить 18–20 %, насіння – 7–10 %.

Збирання соняшнику починають за середньої вологості насіння 12–14 %, коли у 80–90 % рослин кошики жовто–бурі, бурі та сухі, а у 10–20 % вони лише жовті.

За умови, що в господарстві є сушильна техніка та велика площа посіву соняшнику, можна розпочинати збирання за вологості насіння 20–25 %. Слід враховувати, що для тривалого зберігання придатне насіння з вологістю не більше 7–8%. За підвищеної вологості насіння окислюється і олія стає непридатною для харчування.

Оптимальна тривалість збирання соняшнику – 5–6 днів. Якщо соняшник починають збирати у фазі повної стиглості, то на п'ятий день втрати від осипання насіння збільшуються в 2 рази, а на 15 день у 12 разів. Тобто, збирання в ранні строки призводить до збільшення витрат енергоносіїв на сушіння, а залишення соняшнику на полі до фази повної стиглості супроводжується втратами насіння. Тому для прискорення збирання і одночасного достигання в зоні Лісостепу посіви обробляють десикантами: баста (2 л/га), домгнатор (3 л/га), гліфоган (3 л/га), реглон (2–3 л/га), раундап (3 л/га). Використовують їх за вологості насіння 25–30 %. Найкраще десиканти діють за середньодобової температури повітря 13–14 °С. При цьому рослини припиняють вегетацію, одночасно достигають, збирання прискорюється на 7–8 днів. Зменшується ураження хворобами, підвищується продуктивність комбайнів, якість і врожайність насіння, збільшується вихід олії з 1 га, зменшуються витрати енергоносіїв. Починають збирати після обробки через 11 днів (рекомендовано для зони Лісостепу). У Степу починають збирати соняшник за середньої вологості насіння 12–14 % не використовуючи десикантів.

Рис. 233. Десикація соняшнику

Збирають соняшник зернозбиральними комбайнами (Домінатор-208, Бізон, Джон-Дір, CLAAS, New Holland, ACROS) із спеціальними пристроями (ПЗП-6, ПЗП-6-04, ПЗП-6-1Д) і подрібнювачами стебел. Соняшник обмолочується якісно і без втрат за дотримання таких умов: швидкість обертання барабана – 300 об/хв; низька вологість зерна; зазор між барабаном і підбарабанням великий – на вході 50 мм, на виході 28 мм.

Рис. 234. Збирання соняшнику

Особливості вирощування екологічно чистої продукції соняшнику

Технологія виробництва органічного соняшнику розпочинається із правильного розміщення її у сівозміні (уникати безмінних посівів соняшнику). Розміщуючи картоплю у сівозміні слід дотримуватись звичайних правил та пауз (7–8 років) для уникнення розповсюдження хвороб, шкідників та бур’янів. Уникати розміщення посівів соняшнику поблизу автомобільних доріг. Використовувати енергоощадні технології обробітку ґрунту. Обов`язково вводити в сівозміну бобові, багаторічні трави.

Одним із критеріїв отримання високих врожаїв органічного соняшнику є чітке і своєчасне виконання агротехнологічних вимог, підбір сортів з високим потенціалом врожайності і підвищеною адаптивністю до несприятливих факторів певної зони вирощування, таких як: посухостійкість, стійких до хвороб та шкідників.

В органічному виробництві не використовують мінеральних добрив. В основному забезпечують живлення рослин за рахунок впровадження сидератів, рослинних решток, біогумусу.

Контроль за поширенням шкідників, хвороб, бур’янів використовують запобіжні заходи, такі як: ретельне очищення і обробка насіннєвого матеріалу препаратами, які дозволені для використання в органічному виробництві, агротехнічні заходи знищення бур’янів. Для боротьби з хворобами та шкідниками під час вирощування органічного соняшнику в Україні є перелік сертифікованих засобів захисту рослин, затверджений українським сертифікаційним органом Органік Стандарт. Відповідно до Органік Стандарту використовують добрива з мікроелементами: гумігрунт, гуміфілд, екоплант, калімаг агро, натуросмін, фосфоритне борошно, вермікон; пестециди: ганоль, лепідоцид, боверин, бітоксибацилін, мікохел, бактофіт, фітофел, триходермін, родента біо, бакторороденцит; стимулятори росту – мікосан Н, хелафіторганік. Для боротьби із совками використовують трихограму.

Рис. 235. Особливості виробництва органічної продукції

Рис. 236. Перелік сертифікованих засобів захисту рослин

під час органічного виробництва соняшнику

6.2. Ріпак

6.2.1. Господарське значення ріпаку

Значення

Озимий ріпак – найпоширеніша олійна культура з родини капустяних. Насіння містить 38–50 % олії, 16–29 % білка, 6–7 % клітковини, 24–26 % безазотистих екстрактивних речовин. Олія – основна мета вирощування ріпаку. Ріпакову олію використовують для різних галузей промисловості.

Наявність у насінні ріпаку шкідливих речовин (ерукова кислота, глюкозинолати) ускладнювали можливість його використання на харчові і кормові цілі. Олія з насіння старих сортів мала високий вміст (інколи до 50 %) ерукової кислоти і глюкозинолатів (5–7 %). Така олія негативно впливала на живий організм. У 1974 році у Німеччині було виведено перший сорт з низьким вмістом ерукової кислоти. З 1979 року харчову олію виробляють лише з тих сортів ріпаку, що містять не більше 5 % ерукової кислоти від загальної кількості жирних кислот. У більшості європейських країн цей показник знижений навіть до 2 %. Сорти з мінімальним вмістом ерукової кислоти отримали позначення однонульових "О". Олія цих сортів віднесена до кращих харчових рослинних жирів за жирнокислотним складом.

Рис. 237. Технічне значення ріпаку

Для промислової переробки (пальне, пластмаси, лаки, фарби) ціннішими є сорти з високим вмістом ерукової кислоти. В останні роки розробляються ефективні технології виробництва з ріпаку пального для двигунів. У процесі ферментативного гідролізу в організмі тварин з глюкозинолатів утворюються шкідливі речовини – ізотіоціанати, оксазолідонтіоніни, нітрити, які викликають функціональні зміни в організмі і зниження продуктивності тварин. За цієї причини використання високопротеїнового ріпакового шроту чи макухи в раціонах великої рогатої худоби було обмежено.

У середині 80–90 х років було створено двонульові "00" сорти ріпаку, що характеризувалися низьким вмістом ерукової кислоти і глюкозинолатів.

Ріпакова олія двонульових "00" сортів за вмістом жирних кислот і смаковими якостями близька до оливкової. За рахунок впровадження цих сортів посівні площі в останні десятиліття значно зросли. Верхньою межею вмісту глюкозинолатів у наситі ріпаку, придатного для безпечного згодовування худобі, свиням та птиці, є 30 мікромолей у 1 г, або 0,4–1,0 %.

В останні роки ріпак, який містить глюкозинолатів понад 25 мк/моль на 1 г насіння, продати на світовому ринку на харчові чи кормові цілі майже неможливо.

Сорти з низьким вмістом ерукової кислоти, глюкозинолатів і клітковини та світлою (жовтою) оболонкою насіння, отримали позначення тринульових "ООО".

Рис. 238. Продовольче значення ріпаку

Ріпак надзвичайно цінна кормова культура. Під час його переробки з І00 кг насіння, крім 38–41 кг олії, одержують 55–57 кг макухи, що містить 38–40 % добре збалансованого за амінокислотним складом білка. У 100 кг макухи міститься 90 к.о. Тонна шроту або макухи дозволяє збалансувати за білком 8–10 т зернофуражу, підвищуючи при цьому вміст перетравного протеїну в 1 к.о. з 80 до 110 г.

Рис. 239. Кормове значення ріпаку

Ріпак є важливою кормовою культурою зеленого конвеєра. Зелену масу використовують у ранньовесняний та пізньоосінній періоди. Урожай зеленої маси в озимих проміжних посівах досягає 340–360 ц/га, що становить 36–38 кормових одиниць. Навесні після скошування зеленої маси встигають вчасно посіяти основні культури – кукурудзу, просо, гречку та ін. Поукісні та пожнивні посіви забезпечують худобу зеленим кормом в осінній період.

З соломи ріпаку (від 2 до 6 т/га) можна виготовляти папір, целюлозу, картон та ін. З 1 га ріпакового поля можна виготовити до 2 т паперу. Такі технології успішно застосовуються у Великобританії, Угорщині, Іспанії, Португалії. Із недеревної сировини у світі виробляють вже близько 10% целюлози.

Ріпак є цінним попередником, особливо для зернових культур. Він мало висушує ґрунт, покращує його агрофізичні властивості і фітосанітарний стан, рано звільняє поле. Добре розвинена стрижнева коренева система проникає глибоко в ґрунт, покращує його структуру розпушує, що особливо важливо під час використання важких тракторів. Приорювання кореневої системи, стерні і подрібненої соломи дозволяє частково повертати органіку в ґрунт. Після її мінералізації в ґрунт надходить 60–65 кг/га азоту, 32–36 кг/га фосфорної кислоти і 55–60 кг/га калію.

Рис. 240. Агротехнічне значення ріпаку

Ріпак використовують на сидерати. Приорювання навесні зеленої маси (220–240 ц/га) рівноцінне внесенню 18–20 т/га гною.

Рис. 241. Ріпак – медоносна культура

6.2.2. Історія і поширення ріпаку

Ріпак є однією з найдавніших культур. Ця рослина відома ще за 4 тис. років до н.е. Дослідники не дійшли згоди щодо батьківщини ріпаку: одні вважають нею південно-західне узбережжя Європи, Середземномор'я. У ХVII–ХІХ століттях ріпак був дуже поширеною культурою. Площа під ним тільки в Німеччині в ті часи сягала 300 тис. га.

Рис. 242. Розвиток виробництва ріпаку в Україні

З Німеччини через Польщу ріпак проник до Західної України, де також займав доволі великі площі. Згодом ця культура набула значного поширення по всій Україні. На період 2017/18 посівна площа під ріпаком становить близько 1,0 млн га, урожайність 2,79 т/га.

Посівна площа під ріпаком у світі становить 36,7 млн га, середня врожайність 19,2 ц/га. За питомою вагою в загальносвітовому виробництві олійних культур ріпак вийшов на третє місце після сої й пальми, випередивши навіть соняшник.

Рис. 243. Динаміка світового виробництва ріпаку

6.2.3. Ботанічна характеристика ріпаку

Ріпак (Brassica napus oleifera DC.) належить до родини капустяних. За зовнішнім виглядом він нагадує суріпицю, відрізняючись від неї тільки темно-зеленим із синім відтінком кольором рослин і гладенькою без волосків поверхнею листків. У суріпиці листки вкриті шорсткими волосками. У ріпаку квіткові бутони розміщуються вище, ніж розвинуті квітки, а в суріпиці – квітки вище квіткових бутонів. Ріпак має крупніше і темніше насіння, ніж суріпиця.

Стебло у ріпаку округле, велике, товщина біля основи 1–2 см, вкрите восковим нальотом. Під час бутонізації у деяких сортів з'являється антоціановий відтінок. Висота стебла – 100–200 см.

Головний стрижневий корінь слаборозгалужений, з незначною кількістю бічних корінців, проникає у ґрунт на глибину від 1,5 до 3 м, у верхній частині дещо згрубілий. Уже восени стрижневий корінь заглиблюється у ґрунт до 170 см.

Рис. 244. Морфологічна будова ріпаку

Листки великі, темно-зелені, з восковим нальотом. Нижні черешкові, ліроподібно-перисторозсічені, верхні – безчерешкові, видовженоланцетні, з розширеною основою, яка наполовину охоплює стебло.

Суцвіття гроноподібне, квітки відносно великі, віночок жовтий, або лимонно-жовтий, діаметром 15–18 мм. Плід – стручок, завдовжки 7–12 см, прямий або трохи зігнутий, неопушений. Достигаючи, стручки розтріскуються. Насіння темно-коричневе із синім відтінком, майже чорне. Маса 1000 насінин – 4–7 г. Діаметр насіння – 1,3–3 мм.

Озимий ріпак належить до рослин короткого дня. Чим далі на північ, тим більша тривалість його вегетаційного періоду.

6.2.4. Біологічні особливості ріпаку

Рис. 245. Вимоги ріпаку до умов вирощування

Вимоги до температури. Ріпак – олійна культура невибаглива до тепла. Насіння ріпаку починає проростати за температури 1 °С, проте для одержання сходів на 3–4 день потрібна температура 14 – 17 °С. Рослини вегетують за температури 5–6 °С і продовжують осінню вегетацію під час настання нічних заморозків. Для осінньої вегетації достатня сума активних (вище 5 °С) температур 750–800 °С. Найкраще перезимовують рослини з розвинутою розеткою 6–8 справжніх листків, що досягається оптимальним строком сівби і рекомендованою густотою рослин

Навесні рослини відновлюють вегетацію за середньодобової температури 1–3 °С. Оптимальна температура в період достигання і цвітіння 22–23 °С.

Вимоги до вологи. Озимий ріпак вимогливий до вологи. За річної суми опадів 600–700 мм він формує високу продуктивність, за 500–600 мм – задовільну, а за меншої 500 мм – врожаї помітно знижуються. Транспіраційний коефіцієнт 500-700. Ріпак менш вимогливий до волога восени і рано навесні.

Посуха у фазі цвітіння може викликати опадання квіток, скорочувати тривалість цвітіння.

Під час формування стручків і достигання ріпак теж потребує достатнього вологозабезпечення. Ріпак добре реагує на часті, але не сильні дощі. Якщо під час достигання вологи недостатньо, то маса 1000 насінин зменшується з 4,0–4,5 г до 2,5–3,0 г, достигання насіння прискорюється, врожайність зменшується.

Вегетаційний період озимого ріпаку на 10–15 днів триваліший, ніж суріпиці озимої, а врожайність на 15–20 % вища.

Вимоги до світла. Озимий ріпак – рослина довгого дня. Ясна погода під час загартування сприяє підвищенню морозостійкості ріпаку. Під час весняно-літньої вегетації краще росте під час високої вологості повітря за помірних невисоких температур. Такі умови складаються під час похмурої погоди.

Вимоги до ґрунту. Озимий ріпак вимогливий до родючості ґрунту. На формування 1 ц насіння ріпак потребує значно більше поживних речовин, ніж зернові культури. Добре росте на чорноземах, темно-сірих та сірих лісових ґрунтах, дерново-підзолистих та ін. з нейтральною або слабокислою реакцією ґрунтового розчину (рН 6,6–7,2). Може рости і за рН вище 7,2 і нижче 6,6.

Непридатні – важкі глинисті, заболочені з водонепроникним підорним шаром, бо в них недостатньо розвивається коренева система. Вирощування ріпаку на піщаних ґрунтах Полісся значно залежить від їх забезпеченості поживними речовинами та вологою. Ріпак добре росте у Степу, за винятком засолених ґрунтів. Найсприятливіші для вирощування цієї культури ґрунти Лісостепу.

6.2.5. Технологія вирощування

Модель сучасної технології вирощування озимого ріпаку:

1. Підбір кращих попередників;

2. Сучасні підходи до обробітку ґрунту;

3. Збалансоване живлення рослин;

4. Ефективний догляд за посівами на основі моніторингу появи шкодочинних об`єктів.

5. Особливості збирання врожаю.

Попередники. Попередники ріпаку мають сприяти знищенню бур'янів, створенню доброї структури ґрунту з достатньою кількістю поживних речовин, рано звільняти поле. Тому найкращі попередники цієї культури – багаторічні бобові трави; добрі – рання картопля, горох, однорічні трави; задовільні – зернові культури; несприятливі – овес і яра пшениця.

Але за сучасної структури посівних площ, коли 50 % і більше займають зернові, ці культури є основними попередниками для озимих зернових. Тому озимий ріпак висівають після озимого і ярого ячменю, озимої пшениці.

Ріпак як перехреснозапильна культура потребує просторової ізоляції щонайменше 500 м. Потрібна вона і для захисту від шкідників і хвороб.

Вирощування ж ріпаку і зернових культур в одній сівозміні поліпшує фітосанітарний стан полів, зводить до мінімуму зараження зернових кореневою гниллю.

Рис. 246. Найкращі попередники ріпаку

Обробіток ґрунту (традиційна технологія).

Запам`ятайте

Проводячи обробіток ґрунту ми враховуємо: фізичний стан ґрунту, засміченість, рівномірність розподілу рослинних рештків, вологість, погодні умови.

Залежно від попередника та вологості ґрунту застосовують:

1. традиційний, який базується на полицевому обробітку ґрунту;

2. грунтозахисна технологія базується на системі мінімального обробітку ґрунту Mini-till;

3. нульова технологія, яка базується на нульовому обробітку ґрунту, використанні сівалок прямого посіву та інтенсивному використанні гербіцидів No-till.

Зверніть увагу

Найпоширеніша комбінована система обробітку ґрунту, що передбачає використання різних способів і знарядь із урахуванням ґрунтово-кліматичних умов, вимог рослин і попередників та економічних можливостей господарства.

Схеми обробітку ґрунту в сучасних агрофірмах :

●Попередник – горох

Мульчування

Дискування на глибину 5–7 см

Передпосівна культивація

●Попередник – кукурудза на зелений корм

Дискування на глибину 10 см

Дискування на глибину 22 см

Культивація на глибину загортання

●Попередник – багаторічні трави на один укіс

Дискування на глибину у 2 сліди на 20 см.

Культивація на глибину 4–5 см

Сучасні енергозаощадна тенденції обробітку ґрунту

Рис. 247. Енергозаощадна технологія вирощування ріпаку

Поопераційна схема вирощування озимого ріпаку


Рис. 248. Внесення мінеральних добрив	Рис. 249. Дискування в два сліди

Рис. 250. Культивація на глибину заробки насіння	Рис. 251. Посів


Рис. 252. Коткування	Рис. 253. Весняне підживлення

Рис. 254. Обробіток пестецидами	Рис. 255. Збір врожою ріпаку

Рис. 256. Біодеструктор стерні і відтворення родючості ґрунту

Удобрення. Ріпак потребує більшої кількості добрив ніж зернові. На формування 1 ц насіння він використовує 6 кг - N, 2,4 кг - Р₂O₅ і 4,2- кг К₂,О. Частину елементів живлення можна компенсувати внесенням органічних добрив 20–30 т/га. Краще гній вносити під попередник.

Рис. 257. Система удобрення ріпаку

Запам`ятайте

Норма внесення мінеральних добрив залежить від попередника, родючості ґрунту і програмованого рівня врожайності. Фосфорні і калійні добрива вносяться під оранку чи культивацію, азотні добрива вносять перед сівбою лише після зернових попередників.

Надмірне азотне живлення в осінній період погіршує перезимівлю рослин.

Перше підживлення азотними добривами К_60-100 проводять на початку відновлення весняної вегетації. Під час внесення загальної норми більше N₁₂₀ рекомендується друге підживлення через 14–20 днів (N_40-80). Третє підживлення (N_30-40) в середині цвітіння сприяє росту стручків і маси насіння.

Підвищені вимоги до забезпечення азотом є також під час росту генеративних органів і формування зерна. Тому важливим є підживлення у фазі цвітіння.

Ріпак добре реагує на внесення мікроелементів, особливо бору.

Підготовка насіння, сорти. Для сівби відбирають очищене, відкаліброване якісне насіння з високою схожістю. Щоб захистити від ураження хворобами і пошкодження шкідниками на початкових фазах росту, насіння обов'язково протруюють.

Рис. 258. Підготовка насіння до посіву

До реєстру сортів України занесено понад 30 сортів озимого ріпаку. Це в переважній більшості двонульові "00" безерукові та низькоглюкозинолатні сорти, олія яких придатна на харчові цілі, а макуха без обмежень згодовується різним видам худоби та птиці. Це такі як: Атлант, Геліо, Чорний велетень, Гранді, Мороз, Шлягер, Синтетик, Снігова королева, Грім, Везувій.

Переважають сорти німецької фірми "Лембке": Аскарі, Буфалло, Вотан, Казимир, Кронос, Фалькон, Церес та Інституту хрестоцвітих культур УААН – Галицький, Дангал, Іванна, Свєта, Тисменицький.

Сорти фірми Сінгента – Гладіус, Нельсон, Сі Колумб, Токата, Торес тощо.

Рис. 259. Найпопулярніші сорти ріпаку

Рис. 260. Вимоги до сучасних сортів та гібридів

СІВБА

Рис. 261. Особливості посіву озимого ріпаку

Способи сівби. Спосіб сівби залежить від типу використовуваної сівалки. Ріпак можна сіяти різними сівалками: зерновими (СЗ-3,6, СЗ-3,6, СЗ-5,4). Краще використовувати спеціальні ріпакові (СПР-6) сівалки, добре зарекомендували себе на сівбі ріпаку сівалки "Містраль 6000", ASTRA 6, ASTRA NOVA 5,4, Vaderstad Rapid 6, John Deere 13,1.

Залежно від типу сівалки відстань між рядками може становити 12, 15 та 30 см. Широкорядні посіви (45 см) застосовують для насінницьких цілей, тут необхідно проводити міжрядні розпушування.

Глибина сівби. Глибина загортання насіння залежить від типу ґрунту, якості його підготовки, наявності вологи та ін. Па легких ґрунтах насіння загортають на глибину 2,5–3,0 см, на важких – 1,5–2,0 см. Ріпак потребує твердого ложа для насіння, яке якісно формують анкерні сошники. Під час збільшення глибини сівби понад 3–4 см схожість насіння зменшується на 25–30 %.

Норма висіву. Густота стояння рослин впливає на винесення рослинами точки росту в осінній період і розвиток кореневої системи, що має пряме відношення до зимостійкості та продуктивності рослин. Оптимальна густота рослин, яка забезпечує добрий біологічний розвиток культури в осінній період, її перезимівлю та продуктивність становить 40 – 60 р/м². Для створення такої густоти рослин норма висіву повинна бути в межах 0,3–0,6 млн. схожих насінин на 1 га або 3–5 кг/га.

Зверніть увагу

Норма висіву озимого ріпаку залежить від сорту і його морфологобіологічної характеристики.

Строки сівби теж змінюють норму висіву. Під час сівби в оптимальні строки норму висіву можна зменшити до 2,5–3,0 кг/га .

Строки сівби. Для озимого ріпаку строки сівби мають вирішальне значення. Ранні посіви восени переростають, точка росту піднімається високо над поверхнею ґрунту, нагромаджується велика вегетативна маса, що спричинює вимерзання або випрівання.

Для нормального розвитку рослинам ріпаку перед входженням у зиму треба 60–80 днів із сумою температур 600–800 °С. До настання зими рослини загартовуються, утворюють розетку 6–10 листків. Найкраще рослини перезимовують за висоти 10–15 см, коли точка росту винесена над поверхнею ґрунту на висоту не більше 1 см, а діаметр кореневої шийки дорівнює 0,6 – 1 см. Оптимальні строки сівби озимого ріпаку – 15–30 серпня. Допустимі строки сівби – 10 серпня –5вересня. Під час значного запізненні з сівбою рівень перезимівлі рослин знижується на 30–50%, часто є випадки повної їх загибелі.

Догляд за посівами. За нестачі вологи в ґрунті поле після сівби коткують. На широкорядних посівах в осінній та весняний періоди розпушують ґрунт культиваторами. Проводять підживлення азотними добривами і комплекс робіт щодо захисту рослин ріпаку від шкодочинних організмів.

Незважаючи на високу конкурентну здатність по відношенню до бур'янів внаслідок випереджуючого росту навесні, ріпак може сильно забур'янюватись. Найбільш шкодочинні бур'яни у посівах: підмаренник чіпкий, ромашка, зірочник, фіалка триколірна, пирій та ін. Вони забирають у рослин ріпаку вологу і елементи живлення, засмічують насіння ріпаку, підвищують його вологість.

Рис. 262. Найпоширеніші бур`яни на посівах озимого ріпаку

На пізніх, слаборозвинутих посівах, де існує небезпека загибелі взимку, всі заходи щодо захисту рослин переносять на весну, щоб не витрачати дарма кошти на осіннє внесення пестицидів.

Нині найефективнішим методом боротьби з бур'янами є хімічний – застосування гербіцидів. На посівах ріпаку застосовують сучасні високоефективні гербіциди, такі як бутізан, арамо, лонтрел, трефлан, зенкор, фуроре супер, тарга супер, фюзілат форте, ачіба, галера супер, дуал голд.

Ріпак може сильно пошкоджуватися шкідниками. Найпоширеніші – хрестоцвіті блішки, ріпаковий квіткоїд, попелиця, трач, ріпаковий прихованохоботник, капустяний стручковий комарик та ін. Шкідники наносять двояку шкоду: пряме пошкодження рослин і втрата врожаю внаслідок цього; механічні пошкодження органів рослини спричинюють ураження грибковими хворобами.

Зменшити ураження шкідниками можна агротехнічними заходами. Це чергування культур у сівозміні, глибока оранка, оптимальні параметри сівби, дотримання рекомендованого співвідношення макроелементів, просторова ізоляція, відсутність бур'янів.

Рис. 263. Основні шкідники озимого ріпаку

Рис. 264. Використання інсектоцидів на ріпаку

Боротьбу зі шкідниками ріпаку хімічним методом проводять за перевищення порогу чисельності і шкодочинності. Закінчують обробіток інсектицидами за 4–5 днів до вильоту на поле бджіл. За потреби посіви обприскують вдруге в кінці цвітіння.

Хвороби завдають меншої шкоди рослинам ріпаку порівняно з шкідниками. Проте під час недотримання основних вимог технології (попередник, оранка, якісна сівба) в окремі роки хвороби можуть різко знижувати врожайність посівів. До найпоширеніших хвороб в Україні відносяться чорна ніжка, снігова плісень, несправжня борошниста роса (пероноспороз), фомоз, альтернаріоз, тифульоз.

Рис. 265. Основні хвороби ріпаку

Рис. 266. Використання фунгіцидів на посівах ріпаку

За сприятливих умов для розвитку й масового поширення хвороб застосовують фунгіциди.

У технології вирощування ріпаку захист від шкодочинних організмів (бур'яни, шкідники, хвороби) має виняткове значення. Всі роботи мають виконуватись комплексно і в повному обсязі. Нехтування одним із обробітків пестицидами може призвести до різкого зменшення урожайності.

Рис. 267. Догляд за посівами озимого ріпаку

Збирання. Ріпак достигає нерівномірно, стручки розтріскуються, що призводить до значних втрат насіння. Збирають ріпак як прямим комбайнуванням, так і роздільно.

Роздільний спосіб. Рослини скошують у валки, коли нижні листки опадають, 50 % стручків стали лимонно-жовтого кольору, насіння світло-вишневе, вологість 30–40 %. У цей період найбільше олії, її нагромадження припиняється; високий вміст білка, хлорофіл повністю розкладений.

Прямим комбайнуванням (основний спосіб збирання озимого ріпаку) ріпак збирають під час настання технологічної стиглості (вологість 10–15 %), але до початку розтріскування стручків. Насіння темно-коричневе чи чорне, тверде. Під час дотику до рослин насіння має "шелестіти" в стручках. Оптимальна вологість 12 %. Збирання за вологості нижче 10 % не рекомендується через значні втрати. Під час вологості понад 14% сильно зростають витрати на сушіння.

Запам`ятайте

Для прискорення і одночасного дозрівання проводять десикацію за 7–10 днів до збирання регланом (2–3 л/га). За 12–14 днів до збирання врожаю використовують десикант баста (1,5 л/га), а також проти розтріскування стручків посіви обробляють активними склеюючими речовинами еластік, рапс клей.

На запирієних площах доцільно використати під час побуріння 70% стручків у ріпаку, або за 2 тижні до збирання гербіциди раундап (3 л/га), домінатор (3 л/га), гліфоган (3,0 л/га). Вони знищують бур'яни і підсушують рослини. Десикація зменшує втрати насіння під час збирання і економить витрати енергії на досушування насіння.

Ріпак збирають зерновими комбайнами вітчизняного виробництва «Славутич», «Дон-1500», «Лан», а також зарубіжними комбайнами «Джон Дір», «Клас», «Масей Фергюсон», «Сампо», «Кейс», «Нью Холонд» тощо.

Рис. 268. Особливості збирання ріпаку

Рис. 269. Збір врожаю озимого ріпаку

Для тривалого зберігання вологість насіння необхідно довести до 6–8 %. Насіння, яке потрапляє на тік, негайно очищають і сушать. Під чаc підвищення вологості за 1–2 дні воно біліє, пліснявіє і втрачає схожість, а також технологічні якості.

Для добування олії (оlеа – лат.) насіння підігрівають, мелють і кладуть у прес. Одержуємо 40–43 % олії і 57–60 % макухи. Застосовують прес-камеру ПК-200 чи прес-шнековий масловідділюючий ПШМ-250 або сучасні машини.

На зелений корм збирають не пізніше фази бутонізації-цвітіння. Ще раніше використовують для випасу навесні і пізно восени.

6.2.6. Господарське значення гірчиці

Гірчиця має важливе значення як олійна культура, з її насіння добувають олію, яка за своєю якістю не поступається соняшниковій. Насіння гірчиці сарептської містить олії 35–47 %, білої 30–40 %. Крім того, в насінні гірчиці є 25–32 % протеїну, до 1,7 % ефірної олії. Гірчична олія належить до слабовисихаючих (йодне число олії гірчиці сарептської 102–108, білої 92–122).

Крім олії, насіння гірчиці сарептської містить 0,5–1,7 % ефірного (алілового) масла, білої 0,1–1,1 %, яке використовують у косметиці та парфумерії. Макуха містить алкалоїди синігрин та санальбін, тому без належної обробки її можна давати худобі в дуже обмеженій кількості.


Рис. 270. Гірчична олія	Рис. 271. Гірчичний порошок

Рис. 272. Гірчиця зерниста	Рис. 273. Хот дог з гірчицею


Рис. 274. Гірчичний бальзам для миття посуду	Рис. 275. Гірчичні пакети


Рис. 276. Зелена маса гірчиці для корму тваринам	Рис. 277. Гірчиця – цінний сидерат

6.2.7. Сучасна технологія вирощування гірчиці

За сучасних технологій вирощування гірчиця біла може давати врожай, що майже не поступається ріпаку ярому. Розглядати культуру гірчиці як сировину для отримання олії є недоцільно, адже на сьогодні існують технології майже 100% використання не лише насіння, продуктів його первинної переробки, а й незернової частини врожаю. Побічний продукт – гірчичний шрот, який після знежирення та подрібнення перетворюється на гірчичний порошок – продукт, що ціниться на вітчизняному та зовнішньому ринках на рівні з олією. Гірчичний порошок є основним компонентом столової гірчиці та майонезу, різноманітних соусів та приправ, маринадів та сумішей для консервування. Олію гірчиці використовують у харчовій, кондитерській, консервній, маргариновій, миловарній, парфумерній та лакофарбовій промисловості. Природні антисептичні властивості, зумовлені специфічним хімічним складом та наявністю ефірної олії, дозволяють застосовувати її і в медицині.

Гірчиця є екологічно пластичною культурою з-поміж олійних капустяних. Вона невибаглива до умов довкілля, росте майже на всіх видах ґрунтів. Оптимальний строк сівби – ранній період, одночасно з ранніми зерновими культурами. Продуктивне споживання запасів вологи у ґрунті робить культуру стійкішою до посухи.

Гірчиця біла дає високі врожаї зеленої маси, яка добре поїдається тваринами, тому ще здавна її використовували на зелений корм. Також вона є медоносною культурою.

Запам`ятайте

Крім того, вона покращує властивості ґрунту, завдяки тому, що 90% її кореневої системи проникає глибше орного шару та добре дренажує шари ґрунту, збільшує його водопроникність, аерацію, пригнічує хвороби, збудники яких містяться у ґрунті. Кореневі виділення гірчиці містять органічні кислоти, що під час взаємодії з ґрунтом здатні переводити елементи мінерального живлення у доступні форми для наступної культури.

За площею посівів білої гірчиці Україна входить у десятку світових лідерів з вирощування культури, та в Україні її площі поступаються серед олійних культур лише соняшнику, ріпаку, сої та льону олійному. Так, загальні площі посіву гірчиці як «нішевої культури» в середньому по роках знаходяться в межах ≈49,5–59,0 тис. га.

Варто звернути увагу на такий дешевий і ефективний засіб удобрення ґрунту, як сидеральні посіви культур, серед яких гірчиця є однією з найефективніших. Неабияким зиском є також переробка рослинних решток, що дозволяє отримати паливні брикети та пелети.

Біла гірчиця дає високий урожай зеленої маси, яку можна використовувати на зелене добриво, для годівлі худоби і як кулісну культуру на парах для снігозатримання. Коренева система своїми виділеннями перетворює недоступні для рослин поживні речовини ґрунту на доступні. Добрий медонос і попередник для всіх культур.

Батьківщиною гірчиці сарептської вважається Індія, де ця рослина і тепер розповсюджена як бур'ян. Здавна гірчицю культивують у Китаї, Індії, Єгипті, Передній Азії. У Російській імперії вперше була введена в культуру в Нижньому Поволжі поблизу м. Сарепти (звідки і отримала назву сарептська) на початку XVIII ст. В Україні її вирощують на невеликих площах. Урожайність насіння гірчиці сарептської 8–12, білої 12–15 ц/га, зеленої маси – до 300 ц/га.

Морфобіологічні та екологічні особливості. Гірчиця сарептська (сиза) (Brassica juncea Czern.) – однорічна рослина з розгалуженим, прямостоячим стеблом заввишки 30–90 см і більше (рис. 60, а). Насіння утворює дрібне, овально-округлої форми, коричневого, чорно-сизого або жовтого кольору, у воді не слизне, на смак гірке з характерним запахом гірчиці. Маса 1000 насінин 1,7–4 г.

Гірчиця біла (Sinapis alba L.) відрізняється від сарептської борознистим, більш розгалуженим стеблом, яке вкрите жорсткими щетинистими волосками. Насіння округле, блідо-жовтого кольору, гірке на смак, у воді дуже слизне. Маса 1000 насінин 4–7 г.

Рис. 278. Морфологічна будова гірчиці

Насіння гірчиці сизої проростає за температури близько 1–2 °С. Рослини гірчиці в стадії розетки й старіші легко витримують нетривалі заморозки до мінус 5 °С і навіть до мінус 10 °С. Така стійкість гірчиці проти заморозків дає змогу сіяти її під зиму.

Гірчиця сарептська відзначається високою посухостійкістю. Найвищу потребу у воді вона відчуває в період бутонізації – цвітіння.

Вегетаційний період гірчиці сарептської залежно від району вирощування й погодних умов триває 70–115 днів. Належить до рослин довгого дня з факультативним самозапиленням; у південних районах часто спостерігається перехресне запилення.

Гірчиця сарептська дає високі врожаї на родючих ґрунтах, а на бідних ґрунтах та в умовах низької агротехніки розвиває слабку кореневу систему, від чого сильно знижуються її врожай і посухостійкість. Малопридатні для неї важкі, запливаючі, а також засолені ґрунти. На утворення 1 т насіння гірчиця виносить із ґрунту 70–75 кг азоту, 25–30 кг Р2О5 і 50–60 кг К2О.

Гірчиця біла більш холодостійка і менш посухостійка, ніж сарептська. Вона добре росте в районах, де буває 450 мм і більше середньорічних опадів. Вегетаційний період у гірчиці білої коротший, ніж у сарептської (65–70 днів).

Гірчиця біла – теж рослина довгого дня, на півночі цвітіння її починається раніше, ніж на півдні. Вона належить до перехреснозапильних рослин, але іноді бувають випадки самозапилення.

Сорти гірчиці, районовані в Україні: Кароліна, Волнушка, Чарівна, Прима, Еталон, Талісман, Дижонка та ін.

Технологія вирощування. Кращими попередниками гірчиці у сівозміні є озимі зернові і зернобобові та просапні культури. Щоб запобігти масовому поширенню шкідників і хвороб, не слід сіяти гірчицю після інших культур родини капустяних.

Система удобрення

Гірчиця біла вимоглива до наявності в ґрунті поживних речовин. На формування 1 т насіння вона споживає 55–60 кг азоту, 25–30 фосфору та 25–35 кг калію. Фосфорно-калійні добрива рекомендується вносити під основний обробіток ґрунту. Культура позитивно реагує на органічні добрива, але їх краще вносити під попередник, оскільки пряме їх застосування збільшує забур’яненість та затягує дозрівання культури.

На кислих дерново-підзолистих ґрунтах ефективне сумісне внесення мінеральних добрив та вапна. Під зяблеву оранку рекомендується вносити N4_5–60 P_45–60. На ґрунтах, бідних калієм, додають К_45–60. Під час сівби в рядки вносять комплексні добрива NPK 10-15 кг д.р./га , які підвищують урожайність насіння та вихід олії на 20–22 %.

Азотними добривами доцільно робити два підживлення: перше – по сходах (N₁₅₎ а друге – у фазі розетки-стеблування (N₃₀).

Позакореневе підживлення

Внесення гумату калію (1,0 л/ га) чи інших хелатних добрив сприяє перенесенню рослинами стресових умов довкілля (посуха і високі температури). Під час 2–3-разових підживлень період вегетації може тривати довше на 10–14 днів, а приріст урожаю до 25,0 %. Особливо це сприятливо впливає на рослини перед або під час цвітіння, збільшуючи його тривалість також на 10–14 днів.

Обробіток ґрунту

Основний обробіток ґрунту залежить від попередника, але він завжди має бути спрямований на накопичення вологи, знищення бур’янів, створення вирівняного та вологого верхнього шару ґрунту для забезпечення дружніх швидких сходів. На чистих від бур’янів землях він полягає у лущенні стерні на 6–8 см і оранці плугами з передплужниками на глибину 23–25 см. При наявності багаторічних бур’янів проводять дворазове лущення й оранку на 27–30 см. За забур’янених багаторічними бур’янами полях після лущення по розетках бур’янів, що відростають, застосовують гербіциди суцільної дії.

Передпосівний обробіток ґрунту починають (із настанням фізіологічної стиглості ґрунту) у перші 2–3 дні польових робіт під час підсихання ґрунту із закриття вологи середніми зубовими боронами, після якого проводять передпосівну культивацію на глибину 2–3 см з одночасним боронуванням і шлейфуванням і за необхідності з прикочуванням ґрунту.

Сівба. Для сівби використовують кондиційне насіння із схожістю не менше 85 %, чистотою 98 %, протруєне модестом або максимом XL.

Гірчицю сарептську на чистих від бур'янів полях сіють услід за передпосівною культивацією. На забур'янених полях її рекомендується сіяти через 10 – 15 днів після початку польових робіт з попереднім знищенням бур'янів передпосівною культивацією. Оскільки гірчиця біла, на відміну від сарептської, більш холодостійка й вологолюбна, то сіють її в ранні строки, одночасно з ярими колосовими культурами. Запізнення із сівбою на 5 днів знижує врожай на 25 %.

Зверніть увагу

Сіють гірчицю звичайним рядковим способом. Норма висіву сарептської гірчиці 10–12 кг, а білої 15–16 кг/га. На дуже засмічених полях гірчицю краще сіяти широкорядним способом з міжряддям 45 см. Норма висіву при цьому зменшується (сарептської гірчиці до 6–8 кг, білої – до 10–12 кг/га). Глибина загортання насіння на легких та середніх ґрунтах 4–5 см, на важких – близько 3 см.

Для сівби застосовують сівалки СЗТ-3.6, «Містраль» та інші, які дають можливість дотримуватися заданої норми висіву.

Рис. 279. Посів гірчиці

Догляд за посівами

Догляд за посівами гірчиці білої включає комплекс заходів, які створюють оптимальні умови для росту і розвитку рослин. Перш за все потрібно проводити післяпосівне коткування кільчастими котками. Якщо на посівах утворюється ґрунтова кірка, її знищують боронуванням середніми та легкими боронами упоперек або по діагоналі рядків. Згодом важливого значення набуває боротьба з бур’янами. Гербіциди можна застосовувати як грунтової дії, так і післясходові, такі як: ачіба, дуал голд, галера супер. З точки зору інтегрованого захисту рослин найдоцільніший спосіб – післясходовий. Гербіциди необхідно використовувати цілеспрямовано, залежно від конкретної засміченості поля.

Для захисту проростків і сходів від шкідників (хрестоцвітих блішок) насіння перед висівом протруюють, використовуючи системні препарати, які дають можливість захистити посіви на 20–30 днів від пошкодження блішками. Якщо перед посівом насіння не протруювали, то за наявності хрестоцвітих блішок (понад 3 жуки на 1 м², або 1 укол в сім’ядольних листочків на 30 % рослин) посіви обприскують інсектицидами (фастак, децис профі, конект).

Рис. 280. Обприскування посівів гірчиці

У період цвітіння-утворення стручків посівам гірчиці білої може завдати шкоди капустяна попелиця, особливо якщо рік сприятливий для її розмноження. У цьому випадку слід своєчасно провести крайові обробки.

Окремо рослинам упродовж вегетації можуть завдавати шкоди всеїдні листогризучі шкідники та гусениці совок – доцільно застосовувати препарати системної дії.

До цвітіння для запобігання розвиткові попелиці необхідно внести препарат системної дії проти шкідників.

Під час цвітіння за інтенсивного льоту бджіл та інших медоносних комах навіть за наявності квіткоїдів понад ЕПШ – внесення препаратів проти них є недоцільним.

Збирання. Гірчицю сарептську збирають переважно роздільним способом, тому що насіння її під час дозрівання швидко обсипається. Скошують у валки на початку воскової стиглості зерна, коли рослини набувають жовтого кольору, нижні листки обпадають, на центральній гілці у верхній частині достигає 20–25 %, у нижній 55–60 % стручків, насіння має вологість 35–40 %. Висота зрізу під час скошування 15–20 см.

Валки обмолочують зерновими комбайнами через 3–4 дні після скошування за вологості насіння не вище 10–11 % в ранкові, вечірні та нічні години.

Гірчицю білу частіше збирають прямим комбайнуванням, оскільки при достиганні стручки її мало розтріскуються. При прямому комбайнуванні збирання починають у фазі повної стиглості насіння, коли воно набуває характерного для сорту забарвлення, має вологість 12 %. Закінчують збирання в стислі строки – не більше 3–4 днів, щоб запобігти великим втратам від обсипання насіння. Очищене на токах насіння зберігають з вологістю не більше 10 %.

Рис. 281. Збирання гірчиці

6.2.8. Господарське значення рицини

У насінні рицини накопичується 50–55 % олії. Вона містить 81–96 % гліцеридів рицинолевої кислоти, яку не виявлено в інших оліях.

Рицинова (касторова) олія належить до групи невисихаючих (з йодним числом 82–86), дуже в'язка, слабко розчиняється в бензині та інших органічних розчинниках, не застигає під час низьких температур (мінус 12–18 °С), спалахує за високих температур (плюс 300–310 °С). Тому вона є неперевершеним за якістю мастильним матеріалом, особливо для авіаційних моторів і механізмів, що працюють у складних умовах півночі.

Рис. 282. Олія рицинова

Рицинову олію використовують у різних галузях промисловості, а також в медицині для виготовлення ліків.

Олію одержують з насіння рицини гарячим або холодним пресуванням. Гаряче пресування забезпечує більший вихід олії, проте якість її гірша, тому що в олію з насіння потрапляють отруйні речовини – дуже токсичний білок рицин та алкалоїд меншої токсичності – рицинін. Тому така олія придатна тільки для технічних потреб. Для виготовлення ліків використовують касторову олію, відпресовану холодним способом. Давно відома касторова олія в медицині як проносний засіб.

Макуха рицини отруйна незалежно від способу виготовлення і для годівлі тварин (крім лисиць) без спеціальної обробки (детоксикації) непридатна. Вона містить близько 45 % білка і є цінною сировиною для виготовлення клею, який використовують у деревообробній та інших галузях промисловості. У сільському господарстві з рицинової макухи виготовляють принади для шкідників та вносять її в ґрунт як добриво (містить близько 7 % азоту та 1,7 % фосфорної кислоти).


Рис. 283. Клей, виготовлений із макухи рицини	Рис. 284. Мило з додаванням рицинової олії

У стеблах рицини багато калію та інших поживних речовин, тому під час заорювання їх в подрібненому вигляді значно підвищується родючість ґрунту.

Листя рицини можна використовувати для вигодовування деяких видів шовкопряду (ері), які виробляють жовте волокно.

Походження. Рицина походить з Африки. Ще в глибоку давнину її почали вирощувати в Єгипті, звідки вона поширилася в Азію, Америку, Європу.

Світова площа посівів рицини становить близько 1,5 млн/га, найбільше їх у Бразилії, Індії, Таїланді та інших країнах тропічного поясу. З країн помірного клімату рицину висівають у Китаї, Ірані, Туреччині, Югославії, Румунії, Болгарії.

В Україні рицину почали вирощувати з часів радянської влади. Площі посівів було доведено до 110–120 тис. га. Зосереджуються вони в південних областях України: Херсонській, Запорізькій, Миколаївській, Одеській, Дніпропетровській та в Криму.

Урожайність рицини в Україні під час застосування високої агротехніки досягає 8–14 ц/га і більше, а в умовах зрошення зростає у два-три рази.

Рис. 285. Морфологічна будова рицини

6.2.9. Морфобіологічні та екологічні особливості рицини

Рицина (Ricinus communis) належить до роду Ricinus, родини молочайних (Euphor-biaceae). У країнах з тропічним та субтропічним кліматом вона росте й розвивається як багаторічна рослина з деревоподібним стеблом до 10–12 м заввишки та 20 см в діаметрі. Тривалість життя її тут досягає 10 років. У районах з помірним кліматом (південь України) рицину вирощують як однорічну рослину 1–3 м заввишки .

Рід Ricinus поділяється на три види: дрібноплідний (Ricinus mi-crocarpus g. Pop.), крупноплідний (Ricinus macrocarpus g. Pop.) та занзибарський (Ricinus sancibarinus g. Pop.). Найпоширеніші в Україні дрібноплідний і крупноплідний види. Кожен з цих видів поділяють на підвиди й екотипи. В Україні вирощують рицину двох підвидів: персидського (Ricinus microcarpus ssp. persicus g. Pop.) та сангвінеус (Ricinus macrocarpus ssp. sanguineus g. Pop.).

Рис. 286. Насіння рицини

Насіння сортів персидського підвиду починає проростати за температури 8–10 °С, у більш теплолюбного підвиду сангвінеус – при 12–13 °С.

У польових умовах сходи за температуриі ґрунту 10–12 °С з'являються через 20–25 днів, за 14–16 °С – через 12–14, а за 18–20 °С – через 9–11 днів.

Сходи рицини гинуть при мінус 1 °С, а осінні заморозки мінус З °С гублять дорослі рослини.

В умовах Степу України рицина до настання осінніх заморозків встигає достигнути.

Рицина – короткоденна світлолюбна рослина. Нестача світла у фазі 2–3 листків (період формування генеративних органів) негативно позначається на її продуктивності. Затінення сходів бур'янами, а також взаємозатінення затримує формування репродуктивних органів. Тому дуже важливо своєчасно сформувати оптимальну кількість рослин на площі та вчасно знищувати бур'яни.

Рицина погано витримує як ґрунтову, так і повітряну посуху. Для формування середнього врожаю рицини потрібно, щоб за період вегетації випало не менше 180–200 мм опадів. Найбільшої кількості води рослини потребують у фазі цвітіння та наливу насіння. У цей період, який у рицини є критичним, під час посухи відмирає листя, обпадають квітки та коробочки.

Оптимальна вологість ґрунту по періодах вегетації коливається в межах 70–80 – 70 % НВ, транспіраційний коефіцієнт – від 300 до 630.

Рицина вибаглива до умов мінерального живлення. За виносом поживних речовин вона в 2–4 рази перевершує озиму пшеницю. З утворенням 1 т насіння вона виносить з ґрунту 64–68 кг азоту, 14–20 кг фосфору і 52–56 кг калію. Більше поживних речовин рицина засвоює в другій половині вегетації.

Рицина добре росте на ґрунтах родючих, достатньо аерованих, з нейтральною реакцією, легких і середніх за механічним складом і погано – на засолених, глинистих, заболочених.

Сорти рицини, районовані в Україні: Хортицька 7, Громада, Хортицька 1, Щербинівська, Олеся та ін.

6.2.10. Технологія вирощування рицини

На півдні України кращим місцем для рицини в польових сівозмінах є ланки: пар чорний – пшениця озима – рицина та кукурудза на силос – горох – рицина. Не рекомендується сіяти рицину після соняшнику та кукурудзи на зерно.

Удобрення. Одним з важливих засобів підвищення врожаїв рицини є внесення мінеральних добрив. Досить ефективним є припосівне внесення мінеральних добрив, найбільший приріст урожаю забезпечує норма N10P20. За посушливого клімату степової зони України та підвищеного вмісту у ґрунтах калію під зяблеву оранку вносять переважно азотні й фосфорні добрива в нормі N40-60P60-90. Збільшення норм добрив на незрошуваних землях дає незначні прирости врожаю і окупність їх при цьому зменшується.

Обробіток ґрунту. Основний обробіток ґрунту під рицину проводять з урахуванням попередника та необхідності знищення багато- і однорічних бур'янів, а також запобігання водній та вітровій ерозії ґрунту.

На полях, засмічених однорічними бур'янами, проводять 2–3 дискових лущення стерні на глибину 6–8 або 8–10 см. Перший раз обробляють ґрунт лущильниками відразу після збирання попередника, наступні – в міру з'явлення бур'янів. На зяб орють у другій половині вересня – першій половині жовтня на глибину 25–27 см.

На полях, засмічених коренепаростковими бур'янами, застосовують систему пошарового обробітку ґрунту за допомогою культиватора (КПШ-9 або КПЭ-3,8) на глибину 6–8 та 10–12 см. Після повторного відростання бур'янів орють плугами з передплужниками на глибину 30–32 см, а на ґрунтах з невеликим гумусовим горизонтом – на всю глибину орного шару.

Найбільшого знищення багаторічних бур'янів досягають у системі зяблевої підготовки ґрунту з використанням гербіциду 2,4-Д, діален, лонтрел, гліфосад.

Під час вирощування рицини використовують ресурсоощадні елементи сучасних технологій.

Весняний обробіток ґрунту. Основним завданням весняної підготовки ґрунту є максимальне збереження запасів води в ньому, забезпечення сприятливих умов для загортання насіння на потрібну глибину та очищення поля від бур'янів.

У боротьбі з бур'янами використовують також гербіциди – трефлан, дуал голд, фюзілат. Вносять гербіциди під передпосівну культивацію .

Сівба. Для сівби використовують кондиційне (рН 1–3) насіння районованих і перспективних сортів або гібридів першого покоління (F1), схожість якого не менше 80 %, чистота 98 %. Перед висіванням насіння піддають сонячно-повітряному обігріванню і протруюють препаратами максім, апрон.

Запам`ятайте

Оптимальним є строк сівби рицини, коли ґрунт на глибині загортання насіння прогрівається до 8–10 °С і спостерігається подальше потепління.

Норма висіву насіння рицини залежить від рекомендованої густоти рослин на 1 га посіву. Оптимальною густотою рослин на час збирання урожаю вважається: для середньогалузистих сортів – 50–60, сильногалузистих – 30–40 тис./га.

Сіють рицину сівалками СУПН-12, Веста 12 (УПС-12) і зарубіжного виробництва пневматична сівалка „Оптіма”, Rapid, Gaspardo, Monosem, Kinze, John Deere та ін.

Глибина загортання насіння на ґрунтах важкого механічного складу у вологу весну 6–8 см, на легких ґрунтах у суху погоду – на 10–12 см.

Рис. 287. Посів рицини сівалкою Vega 8 Profі

Догляд за посівами. Після сівби рицини, незважаючи на з'явлення сходів, починають догляд за посівами, захист їх від забур'янення із застосуванням до- і післясходових боронувань.

Для боротьби з бур`янами та грунтовою кіркою проводять декілька міжрядних розпушувань.

Десикація. Достигання і збирання врожаю рицини прискорюється висушуванням рослин на пні (десикацією) за допомогою хімічних речовин. Цей агрозахід дає змогу повністю механізувати процес збирання, підвищити продуктивність комбайнів у 1,5–2 разу, отримати додатково 1,5–2 ц/га насіння за рахунок скорочення втрат і значно зменшити затрати праці та коштів на післязбиральну дообробку насіння.

Десікацію проводять такими десикантами, як реглон та баста.

Обприскують рослини у фазі повного достигання насіння центральних китиць. Через 5–7 днів після десикації починають збирати врожай.

Збирання – трудомісткий і складний етап у виробництві рицини. Сорти рицини з коробочками, які не розтріскуються, збирають однофазним способом рицинозбиральним комбайном ККС-6, при цьому отримують близько 80 % чистого насіння і до 20 % коробочок.

Найсприятливіші умови збирання, коли вологість оболонки насіння не перевищує 12 %.

Рис. 288. Рицинозбиральний комбайн ККС-6

6.2.11. Господарське значення арахісу

У насінні арахісу міститься від 45 до 60 % високоякісної харчової невисихаючої олії (йодне число 90–103), 30–35 % білка і 18–20 % вуглеводів. За смаковими якостями вона є добрим замінником дорогої прованської (оливкової) олії, яку добувають з плодів маслини. Використовується в їжу, для виготовлення вищих сортів консервів, маргарину, а також в кондитерській, консервній, рибній, парфумерній, миловарній промисловості. З насіння арахісу виготовляють понад 60 різних кондитерських виробів, а в підсмаженому вигляді використовують як ласощі.


Рис. 289. Арахісова паста	Рис. 290. Халва з арахісом


Рис. 291. Смажений арахіс	Рис. 292. Олія арахісова

Арахісова макуха містить до 45 % білка і 8 % олії, використовується в кондитерській промисловості для виготовлення халви, печива, шоколаду, кави, цукерок та інших виробів. Листя і стебла арахісу після збирання врожаю можна використовувати на корм худобі, за кормовими якостями вони не поступаються сіну люцерни й конюшини. Як просапна бобова культура арахіс є добрим попередником для багатьох польових культур.

З давніх часів арахіс почали культивувати народи Південної Америки. В Європу завезений на початку XVI ст. В Україні вперше з'явився наприкінці XVIII ст.

У світі арахіс за посівними площами серед олійних культур займає третє місце і висівається майже на 15 млн/га. Більша частина посівів арахісу розміщена в тропіках і субтропіках Азії, Африки, Америки. В Україні врожайність у середньому становить 14–16 ц/га, а в умовах зрошення на Брилівській дослідній станції в середньому за 7 років становила по 25,7 ц/га.

Незважаючи на високу цінність продукції арахісу, посіви його в Україні займають незначні площі. Основною перешкодою щодо розширення їх є трудомісткість виробничих процесів.

6.2.12. Морфобіологічні та екологічні особливості арахісу

Арахіс, або земляний горіх (Arachis hipogeae L.), – однорічна трав'яниста рослина висотою 60–70 см з розгалуженим густо облистненим стеблом. Належить до родини бобових (Fabaceae). Квітки (жовті, оранжеві, по 1–3, рідко по 5–15 у китицях) надземні, після запліднення утворюють гінофори для проникнення плодів у землю і підземні (клейс-тогамні), що дають основний урожай.

Рис. 293. Арахіс, земляний горіх.

1 – верхня частина пагона; 2 – квітка з приквітками (вид збоку); 3 – плід (загальний вигляд);

4 – плід, верхня частина оплодні видалена; 5 – зерно; 6 – сім'ядоля із зародком

Арахіс – теплолюбна рослина, насіння починає проростати за температури 10–12 °С. Сходи пошкоджуються заморозками мінус 0,5–1 °С. Оптимальна температура для росту рослин 25–28 °С. Найбільша потреба в теплі спостерігається у період цвітіння і плодоутворення. За температури нижче 12 °С плоди не розвиваються. Осінні заморозки мінус 0,5 °С пошкоджують рослини, при мінус 3 °С рослини гинуть, а свіжовикопані й невисушені боби втрачають схожість; при мінус 4 °С боби стають непридатними для переробки.

Арахіс – вологолюбна рослина. Проте в період від сходів до цвітіння може рости в умовах посухи, а в період плодоутворення дуже вибагливий до вологи ґрунту. Критичний період за вимогами до вологи починається з 30–40-денного віку рослин (друга половина червня) і триває до 3 місяців (до середини серпня). У цей час арахіс вимагає постійного зволоження верхнього 20-сантиметрового шару ґрунту. Наприкінці вегетації потреба у воді зменшується, але пересихання верхнього шару ґрунту призводить до зниження врожаю.

До родючості й механічного складу ґрунтів арахіс високовимогливий. З урожаєм бобів 1 т/га і бадилля 2 т/га виносить з ґрунту 80–85 кг азоту, 10–20 кг фосфору і 30–45 кг калію. Кращими для нього є наносні ґрунти, чорноземи, сіроземи, каштанові легкого механічного складу. Малопридатні засолені, запливаючі, важкі суглинисті, а також перезволожені ґрунти.

Вегетаційний період арахісу 115–130 днів, у середньо- і пізньостиглих сортів до 150–170 днів. Сходи з'являються на 8–10-й день після сівби. Через 25–30 днів після сходів настає цвітіння, яке триває до збирання. На одній рослині упродовж вегетації утворюється до 600 і більше квіток. Першими формуються квітки в нижній частині стебла. Квітка живе 1–2 дні. Одночасно з цвітінням в арахісу наростає вегетативна маса, формуються боби. Таке суміщення фаз розвитку зумовлює підвищені вимоги рослин до вологи, поживних речовин, особливо в період масового цвітіння і плодоутворення. Від цвітіння до достигання плодів минає 45–50 днів.

В Україні практикують вирощування таких високопродуктивних сортів арахісу: Валенсія 433, Валенсія українська, Степняк.

6.2.13. Технологія вирощування арахісу

Посіви арахісу розміщують після озимих зернових культур, висіяних після удобреного чорного пару, а також після удобреної кукурудзи або інших просапних культур.

Високий ефект дає внесення під арахіс 20–30 т/га гною разом з фосфорними і фосфорно-калійними добривами (Р40К30), а також повне мінеральне добриво N40Р40К40. На зрошуваних землях арахіс підживлюють перед цвітінням (N40Р30) і в період масового плодоутворення (N60Р30).

Основний обробіток ґрунту включає одне або два лущення, залежно від складу ґрунтів, та зяблеву оранку, глибина якої після зернових культур на чистих від бур'янів полях становить 20–22 см, а за наявності багаторічних бур'янів та під час сівби арахісу після просапних культур 25–30 см.

Весняний обробіток ґрунту полягає в боронуванні зябу, першій культивації на глибину 8–10 см і передпосівній на 6–8 см з одночасним боронуванням.

Для сівби арахісу використовують як вилущене насіння, так і боби. Проте, за даними Херсонської селекційної дослідної станції баштанництва, урожайність арахісу під час сівби насінням буває вищою на 2–6 ц/га, ніж під час використання цілих або роздроблених бобів.

Перед сівбою насіннєвий матеріал протруюють препаратом максім. У день сівби насіння обробляють ризоторфіном.

Сіють арахіс, коли ґрунт на глибині 10 см прогріється до температури 14–15 °С. Спосіб сівби широкорядний з міжряддями 70 см. На 1 м рядка висівають 10–12 насінин або 4–6 бобів, що відповідає нормі висіву насіння 50–80 кг/га, бобів – на 25–30 % більше. Оптимальна густота стояння рослин, залежно від сорту й умов зволоження, 100–120 тис./га. Глибина загортання насіння 6–8 см, у посушливих умовах 8–10 см. Висівають арахіс сівалками із спеціальним пристосуванням.

Рис. 294. Сівалка MS 8100 для посіву арахісу

Догляд. Услід за сівбою поле коткують кільчастими котками. До появи сходів проводять боронування легкими зубовими боронами. У фазі 2–3 листків застосовують післясходове боронування. Подальший догляд за посівами складається з культивації міжрядь: перша на глибину 12–14 см, друга на 8–10 см, третя і наступні – на 6–8 см.

У період масового цвітіння і утворення гінофор рослини підгортають, найкраще – відразу після випадання дощу або чергового поливу. Глибина підгортання 8 – 10 см.

Вирощування арахісу в умовах зрошення забезпечує підвищення врожаю в 2–3 рази порівняно із суходолом. Упродовж вегетаційного періоду посіви арахісу поливають 8–10 разів з інтервалами 10–20 днів, а в період плодоутворення – частіше. Поливна норма 500–600 м³ на 1 га. За місяць до збирання врожаю поливання арахісу припиняють.

До збирання арахісу приступають, коли боби легко відокремлюються від гінофор, а насіння – від стулок бобів, і набувають характерного для сорту забарвлення. На півдні України звичайно арахіс збирають у другій половині вересня – першій декаді жовтня двофазним способом. Спочатку арахісозбиральна АП-70 машина підрізає корені, витягує рослини, обтрушує їх від землі і укладає у валок. Після просушування валки підриває і обмолочує комбайн з пристосуванням. Затягувати строки збирання не можна, бо свіжі боби й насіння за осінніх заморозків втрачають схожість, стають гіркими й непридатними для їжі.

Вологі боби сушать за температури близько 40 °С, потім очищають на ворохоочищувачі і зберігають за вологості 8 %.

Рис. 295. Збиральний комбайн Honorsun-Brand-2 для збирання врожаю арахіса

6.2.14. Господарське значення маку олійного

За використанням культурний мак поділяють на олійний і опійний. Насіння олійного маку містить 46–56 % висихаючої олії з йодним числом 131–143 та числом омилення 189–198, 20–25 % протеїну, 19 % вуглеводів, 5–7 % золи і 6–10 % клітковини. Макова олія, добута методом холодного пресування, тривалий час не гіркне, тому високо ціниться в харчовій, кондитерській та консервній промисловості. Олію, одержану методом екстрагування, використовують для виготовлення оліфи, високоякісних фарб (для живопису) та вищих сортів туалетного мила.

Рис. 296. Олія з насіння маку

У кондитерській та хлібопекарській промисловості також використовують насіння маку. Алкалоїдів дозріле насіння не містить. У сухих коробочках міститься до 25 різних алкалоїдів. Головними з них є морфін, кодеїн, папаверин і наркотин, які використовують у медицині.

Рис. 297. Використання маку в хлібопекарській промисловості

Рис. 298. Використання маку олійного в медицині

Макуха маку містить до 32 % білка і є цінним концентрованим кормом для худоби, але згодовують її в невеликих кількостях, щоб не викликати сонливості у тварин.

Культурний мак був відомий європейцям, зокрема у Греції, ще за 5 віків до н. е., звідки через країни Малої Азії потрапив до Індії, Китаю. У нашій країні перші відомості про культуру маку належать до періоду Київської Русі ХІ ст.

В Україні мак олійний на невеликих площах вирощують тепер у Дніпропетровській, Полтавській, Харківській, Вінницькій, Хмельницькій та інших областях. Середні врожаї насіння маку в Україні становлять 8–10 ц/га, на сортодільницях 20–25 ц/га.

Опійний мак поширений в азіатських країнах і використовується як сировина для виготовлення ліків.

6.2.15. Морфобіологічні та екологічні особливості маку олійного

Мак олійний (Papaver somniferum L.) належить до родини макових (Рapaveraceae). Це однорічна трав'яниста рослина з прямостоячим стеблом заввишки 80–150 см та великими листками і двостатевими квітками.

Рис. 299. Мак олійний

Насіння маку дуже дрібне (маса 1000 насінин 0,3–0,5 г). У коробочці його близько 4000 шт.

Рис. 300. Насіння маку

Вегетаційний період маку олійного 85–135 днів. Це рослина довгого світлового дня. Сходи з'являються через 12–15 днів після сівби, цвітіння настає на 50–65-й день. Від запліднення до достигання коробочки минає 30–45 днів.

Мак олійний – холодостійка рослина. Насіння починає проростати за температури 2–3 °С, сходи витримують заморозки мінус 3–4 °С. Сприятлива температура для росту вегетативної маси 15 °С, у період цвітіння – достигання насіння 20–25 °С.

До ґрунтової вологи мак вибагливий. Насіння під час набухання й проростання поглинає води у кількості 100–110 % своєї сухої маси. Найбільшу потребу у воді виявляє у період цвітіння. Після цвітіння сприятлива для формування урожаю маку помірно суха й тепла погода.

Мак вибагливий до ґрунтів. Кращими для нього є легкі супіщані, суглинисті каштанові ґрунти й чорноземи, непридатними – солонці, піщані, важкі глинисті й заболочені ґрунти.

Запилюється мак здебільшого перехресно комахами, але спостерігаються і випадки самозапилення, коли пилок на приймочках маточки проростає до розкривання пелюсток.

В Україні районовані сорти маку олійного Беркут і Герлах.

6.2.16. Технологія вирощування маку олійного

У сівозміні мак розміщують після удобрених озимих колосових культур, а також після просапних. Він високовимогливий до поживних речовин. При середніх врожаях насіння маку на одиницю врожаю виносить з ґрунту поживних речовин у кілька разів більше, ніж, наприклад, жито. Під основний обробіток ґрунту рекомендується вносити 20–25 т/га гною та фосфорно-калійне добриво з розрахунку 45–60 кг/га д. р. кожного елемента. Під передпосівну культивацію вносять 60 кг/га д. р. азоту, а під час сівби – суперфосфат у рядки (Р2О5 15–20 кг/га). Цей захід сприяє зміцненню сходів і доброму початковому росту кореневої системи маку, поліпшує стійкість рослин проти хвороб.

Основний обробіток ґрунту полягає у лущенні стерні на 6–8 см і оранці на 22–25 см, а за наявності багаторічних бур'янів на 25–30 см. Навесні під час посіріння гребенів проводять боронування зябу, передпосівну культивацію на глибину 4–5 см з боронуванням, шлейфуванням і коткуванням, домагаючись доброго вирівнювання ґрунту.

Сіють мак рано навесні одночасно із сівбою ранніх зернових культур. Навіть незначне запізнення із сівбою (на 2–3 дні) призводить до зрідження сходів і зниження врожаю. Пересівання маку, як правило, не вдаються. Кращий спосіб сівби широкорядний з міжряддями 45–60 см. Глибина загортання насіння 1–2 см, норма висіву кондиційного насіння 3–4 кг/га. Після сівби посіви коткують важкими котками.

Догляд. Якщо до появи сходів утворюється ґрунтова кірка, її руйнують ротаційними мотиками. Під час з'явлення проростків бур'янів сходи маку боронують легкими зубовими боронами. Коли на рослинах з'являться 2–3 листки, посіви проріджують, залишаючи на одному метрі довжини рядка по 7–10 рослин. На загущених посівах замість проривання проводять букетування, залишаючи букети через 20–25 см. Упродовж вегетації посіви 2–3 рази обробляють культиваторами.

Збирають мак під час побуріння коробочок (достигле насіння під час струшування коробочок пересипається, створюючи характерний шум). Скошують мак жатками і снопи ставлять у бабки або суслони для просушування. Під час збирання й обмолоті потрібно дбати, щоб насіння маку не засмітити землею, яку дуже важко потім відокремити. Засмічене землею насіння не може бути використане в кондитерській промисловості, і тому цінність його під час заготівель знижується.

Після обмолоту насіння просушують, щоб вологість його була не вище 10 %, і зберігають на дерев'яних підлогах шаром 15–20 см.

Коробочки олійного маку містять опій, тому їх використовують для одержання наркотичних речовин.

Опійний мак вирощують під суворим контролем для одержання опію, який використовують лише як сировину для виготовлення ліків.

6.2.17. Господарське значення льону олійного

Льон олійний є сировиною для виробництва технічної олії. Насіння його містить 49 % жиру, який швидко висихає (йодне число 175–195), утворюючи тонку гладеньку блискучу плівку. Доброякісну олію використовують у деяких галузях промисловості: лакофарбовій для виготовлення натуральної оліфи, лаків, емалей, різних фарб для підводних робіт; електротехнічній, автомобільній, суднобудівній та ін., а також у миловарінні, медицині. Широко використовують макуху льону олійного, яка містить 33,5 % білка та близько 9 % жиру і за кормовими якостями переважає макуху інших рослин для годівлі тварин.

Рис. 301. Продукти, які містять лляну олію

Рис. 302. Використання льону олійного на корм тваринам

У стеблах льону міститься 10–15 % волокна, придатного для виробництва грубих тканин і шпагату. Солома, яка містить до 50 % целюлози, слугує сировиною для виробництва цигаркового паперу, картону. З відходів (костриці) виготовляють будівельні плити.

Льон увійшов у побут людини таких країн, як Індія, Китай, Єгипет, а також країн Закавказзя за 4–5 тис. років до н. е. Перші слов'янські племена також добре знали цю культуру і вміли виготовляти з льону прядиво, а з насіння – олію. У XII–XIV ст. льон стає основною технічною культурою в усіх руських князівствах.

Нині серед зарубіжних країн найбільші площі льону олійного в США, Індії, Канаді, Аргентині. Загальна світова площа його становить близько 6 млн га. Середня світова врожайність насіння льону 5–6 ц/га. В Україні льон олійний вирощують у Степовій і Лісостеповій зонах. Урожайність насіння льону олійного у кращих господарствах сягає 10 ц/га і більше.

6.2.18. Морфобіологічні та екологічні особливості льону олійного

Льон належить до виду Linum usitatissimum L. (льон звичайний) родини льонових (Linaceae L.), яка об'єднує близько 200 видів як однорічних, так і багаторічних рослин. У межах виду Linum usitatissimum в культуру увійшли виключно однорічні форми з коробочками, які не розтріскуються.

Рис. 303. Льон олійний

Найпоширенішим підвидом льону в Європі та Азії є євразійський. До нього належать такі екотипи: довгунець, межеумок, кучерявець та сланкий . Виключно на олію вирощують льон-кучерявець.

Льон-кучерявець – однорічна трав'яниста рослина 20–45 см заввишки, в поливних умовах вища, кущиста, з великою кількістю коробочок. Розгалуженість стебла і кількість коробочок залежно від умов вирощування дуже змінюються. Під час загущенні посіву рослини можуть бути одностебловими з малою кількістю коробочок.

Льон не дуже вимогливий до тепла. Насіння його починає проростати за температури 3–4 °С, а сходи з'являються за температури повітря 6 °С. Сходи льону витримують навесні заморозки до мінус 3–4 °С, а рослини двотижневого віку – навіть до мінус 6 °С.

Для повного розвитку рослин і достигання насіння олійного льону потрібно не менше 80–90 безморозних днів. Найбільше тепла і сонячних днів потребує під час достигання. За хмарної та вологої погоди із зниженням температури достигає повільно.

До вологи олійний льон менш вимогливий, ніж прядивний, проте коефіцієнт транспірації у нього досить високий (420–690).

Коренева систему льону розвинена порівняно слабо, але всмоктувальна її здатність дуже висока. Найбільше вологи використовує з шару ґрунту 0–50 см. Характерною ознакою розвитку кореневої системи льону є її невпинний ріст углиб майже до кінця вегетації. Це дає змогу рослинам засвоювати вологу після цвітіння з більш глибоких шарів ґрунту і краще витримувати посуху порівняно з іншими ярими культурами.

Найбільший урожай насіння льону буває тоді, коли в період від початку бутонізації до кінця цвітіння за помірних температур випадає достатньо опадів або під час поливу в період цвітіння з розрахунку 500 м³/га води.

Льон дуже вибагливий до родючості ґрунту. На утворення одиниці сухої речовини він витрачає поживних речовин удвічі більше, ніж зернові колосові хліба: на формування 1 ц насіння з відповідною кількістю побічної продукції господарського врожаю льон виносить з ґрунту 7,6 кг азоту, 2,4 кг фосфору і 5,5 кг калію. Елементи мінерального живлення він засвоює нерівномірно: спочатку повільно, а у фазі бутонізації посилено. Водночас з посиленням засвоєння поживних речовин збільшується приріст органічної речовини за рахунок прискорення росту стебел льону, який іноді досягає 3–4 см за добу. Наприкінці цвітіння ріст рослин та засвоєння ними поживних речовин уповільнюються, а на початку утворення насіння припиняються.

Кращими ґрунтами для нього є чорноземи і каштанові.

Сорти олійного льону, вирощувані в Україні, належать до рослин середнього світлового дня. Підвищення температури під час цвітіння, а також у період наливання і достигання насіння прискорює розвиток рослин.

Залежно від сорту та погоди вегетаційний період льону триває від 73 до 115 днів. У помірно теплу й похмуру погоду він подовжується, а в суху та сонячну – скорочується.

Олійний льон – самозапильна рослина, але за певних погодних умов окремі квітки можуть перехресно запилюватись.

Описание: Описание: Описание: Описание: Описание: Описание: Описание: Описание: Описание: https://buklib.net/image/8/image119.jpg

Рис. 304. Екотипи льону:

А – довгунець; б,в – межеумок; г – кучерявець; д – сланкий

Із сортів льону олійного районовано в Україні Дебют, Південна ніч, які вирощують у зонах Степу і Лісостепу України. Крім того, в господарствах висівають також сорти Авангард, Воронезький 1308, Кіровоградський 2, Крупнонасінний 3.

Рис. 305. Елементи сучасної технології вирощування льону

6.2.19. Технологія вирощування льону

Льон олійний вирощують у сівозміні після озимої пшениці, зернобобових, кукурудзи молочно-воскової стиглості, баштанних культур. Не рекомендується сіяти льон після соняшнику та рицини, а також повторно після льону. Розміщення його після таких попередників призводить до ураження рослин фузаріозом та зниження врожаю. У сівозміні льон можна повертати на те саме поле не раніше як через 6–8 років. Льон олійний – добрий попередник для озимих та ярих культур.

Основний обробіток ґрунту проводиться з урахуванням попередників, вологості ґрунту та його забур'яненості. На полях, засмічених однорічними бур'янами, проводять ранню оранку плугами з передплужниками. Коли цього не можна зробити, застосовують одно-, дворазове лущення стерні та оранку на зяб на глибину 20–22 см. На полях, засмічених коренепаростковими бур'янами (осот польовий, молочай, березка), услід за збиранням попередника лущать ґрунт дисковими лущильниками на глибину 6–8 см. Після з'явлення на поверхні ґрунту сходів бур'янів поле повторно лущать лемішними або дисковими знаряддями на глибину 10–12 см. Зяблеву оранку проводять на глибину до 30 см. Високоефективним є напівпаровий обробіток ґрунту.

Для знищення бур'янів поєднують обробіток ґрунту з використанням гербіцидів.

Рано навесні проводять боронування і шлейфування зябу, вносять азотні добрива, гербіциди й культивують поле в два сліди на глибину 6–8 см.

Сівба. Льон олійний належить до культур ранніх строків сівби. Проте в роки з дуже ранньою весною, коли є загроза заморозків, із сівбою треба зачекати, бо можливе зниження температури до мінус 4–5 °С може призвести до пошкодження сходів. Перед сівбою насіння протруюють проти хвороб вітаваксом, максімом, вінцинт. Сіють льон зерновими сівалками на глибину 4–6 см. Після сівби посіви коткують кільчасто-шпоровими котками.

Догляд. Першим заходом догляду за посівами на важких ґрунтах є знищення кірки боронуванням райборінками впоперек напрямку рядків, а на широкорядних – шаруванням міжрядь однобічними лапами-бритвами. За період вегетації на широкорядних посівах льону 2–3 рази розпушують міжряддя. Для знищення бур'янів використовують також гербіциди: тарга, гроділ, базагран, гроділ максі.

У період вегетації льон уражується хворобами (фузаріозом, поліспорозом, антракнозом, бактеріозом, аскохітозом та ін.) посіви обприскують фунгіцидом фальконом.

Серед шкідників найбільше шкодять посівам льону блохи льонові, трипси, листокрутка льонова, гусениці різних совок. Найефективнішими засобами боротьби з шкідниками та хворобами є застосування агротехнічних, хімічних і біологічних заходів.

Збирання. Льон олійний збирають звичайно двофазним способом. Під час однофазного збирання можливі втрати врожаю внаслідок поганого вимолочування недостиглих коробочок та можливого зігрівання вороху на токах. Під час скошування льону у валки та обмолоті їх комбайнами значно поліпшується якість зібраної продукції та підвищується продуктивність комбайнів. Скошування у валки починають за 10–12 днів до побуріння 50–75 % коробочок за вологості насіння 25–35 %. Висота зрізу 12–14 см. Така стерня добре витримує масу щільного валка та забезпечує швидке й рівномірне його підсихання.

Під час зберігання вологість насіння має бути не вищою 10–12 %. Зберігають його в мішках, складених у штабелі, або насипом шаром до 1 м.

6.2.20. Господарське значення кунжуту

Насіння кунжуту містить 50–65 % слабовисихаючої олії (йодне число 103–112), 16–22 % білка і 13–19 % вуглеводів. Кунжутова (сезамова) олія, отримана холодним пресуванням, за смаковими якостями належить до кращих харчових олій і прирівнюється до прованської. Її використовують у харчуванні, кондитерській, консервній та інших галузях харчової промисловості, а також у парфумерії, медицині. Олія, отримана гарячим пресуванням, використовується як технічна – у миловарній промисловості, як мастило для виготовлення копіювального паперу. Під час спалювання кунжутової олії утворюється сажа, з якої виготовляють високоякісну туш.

Насіння кунжуту є сировиною для виготовлення тахінової халви, кондитерських виробів; піджареним насінням посипають хлібні вироби (булки, бублики). Макуха кунжуту, яка містить до 40 % білка, використовується в кондитерській, хлібопекарській промисловості (під час виготовлення халви, кондитерського борошна, цукерок), а також для годівлі худоби. У квітках і вегетативній масі кунжуту є ароматичні речовини, які ціняться в парфумерії під час виготовлення духів.


Рис. 306. Рослинна клітковина з насіння кунжуту	Рис. 307. Кунжутне борошно


Рис. 308. Знежирений шрот із кунжуту	Рис. 309. Кунжутна паста


Рис. 310. Кунжутне молоко	Рис. 311. Печиво з кунжутом

Кунжут здавна вирощують в Африці, Індії. Тепер він широко культивується в Індії, Китаї, Пакистані, Японії та інших державах Азії, в Африці, Мексиці і на півдні Європи. Загальна світова площа його посівів становить близько 6 млн/га. В Україні перспективними для вирощуванням кунжуту є Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька і Дніпропетровська області. Урожайність кунжуту становить 12–15, а під час зрошення 18–20 ц/га.

6.2.21. Морфобіологічні та екологічні особливості кунжуту

Кунжут сезам індійський (Sesamum indicum L.) – однорічна трав'яниста рослина, яка належить до родини кунжутових (Pedaliaceae Lunde) і роду Sesamum L. Висота стебла досягає 150 см, залежить від екологічного типу і умов вирощування.

Рис. 312. Кунжут

1, 2 – рослини у фазі цвітіння – плодоутворення та сходів; 3 – частина стебла з листками,

бутонами, квітками та плодами; 4 – частина стебла зі зрілими плодами; 5 – плід; 6 – насіння

Рис. 313. Плоди кунжуту

Насіння кунжуту дрібне, за формою нагадує насіння льону. Маса 1000 насінин 3–5 г. Найпоширеніші форми мають біле насіння.

Рис. 314. Кунжутне насіння

Вегетаційний період у кунжуту 90–120 днів. Сходи у вигляді двох сім'ядольних листків з'являються за температури 18–20 °С на 6–8 день після сівби. На початку вегетації ріст рослин уповільнений. Інтенсивний ріст стебла починається через 30–45 днів після сходів і особливо за 12–15 днів до цвітіння, яке настає через 50–60 днів після сходів, поширюючись знизу до верху рослини. У такій самій послідовності достигають коробочки. Від запліднення до достигання коробочок минає 30–35 днів.

Кунжут – теплолюбна рослина. Мінімальна температура проростання насіння 12 °С, оптимальна 20–22 °С. Заморозки до мінус 0,5–1 °С згубні для сходів. Кращою температурою для росту вегетативної маси є 22–24 °С, генеративних органів 25–30 °С. Восени заморозки до мінус 3 °С призводять до загибелі рослин.

Кунжут дуже вибагливий до вологи повітря й ґрунту. Особливо в період до цвітіння і під час цвітіння. Під час вирощування на богарних землях в умовах посухи кунжут різко знижує врожай насіння.

У Реєстрі сортів, придатних для поширення в Україні, є п’ять, створених в Інституті олійних культур: пізньостиглі Боярин, Надія та Ілона і середньопізні Гусар та Кадет. Всі вони світлонасінні та високоолійні й рекомендовані до використання в кондитерській та олієжировій галузях.

6.2.22. Технологія вирощування кунжуту

Кунжут висівають після озимих, вирощених на удобреному пару, або після просапних культур.

Обробіток ґрунту під його посіви нічим не відрізняється від обробітку під інші технічні культури. Під час сівби кунжуту після удобрених озимих під зяблеву оранку вносять фосфорні й калійні добрива (по 60–90 кг/га д. р.), а навесні під культивацію азотні (N60–90).

До сівби приступають у період стійкого потепління, коли середньодобова температура ґрунту на глибині 10 см досягне 15–18 °С. Граничним строком сівби на півдні України є кінець першої декади травня. Спосіб сівби широкорядний з міжряддям 60 або 70 см. Норма висіву 6–8 кг/га, глибина загортання насіння 2–3 см.

Догляд. Після сівби поле коткують кільчастими котками. Під час утворення ґрунтової кірки її знищують до появи сходів боронами та ротаційними мотиками. Упродовж вегетації проводять 2–3 міжрядні розпушування на глибину: перше 5–6 см, наступні 6–8 і 8– 0 см. Це різко зменшує фізичне випаровування вологи з ґрунту.

В умовах зрошення посіви кунжуту поливають у критичні періоди – після з'явлення повних сходів, на початку бутонізації, в період цвітіння та на початку достигання. Норма поливу 350–400 м³/га води.

Збирання сортів, у яких коробочки розтріскуються, проводять роздільним способом. До скошування приступають під час побуріння нижніх коробочок (до їх розкривання), коли насіння в них набуде нормального забарвлення. Для збирання використовують кунжуто-збиральну машину, котра зрізає рослини і зв'язує їх у снопи. Сорти, в яких коробочки розтріскуються, збирають прямим комбайнуванням. Вологість насіння під час зберігання не має перевищувати 9 %.

6.2.23. Господарське значення лялеманції

Лялеманцію вирощують на насіння, в якому міститься, залежно від сорту та умов вирощування, від 23 до 42 % швидковисихаючої олії (йодне число 162–202) і до 24 % білка. Під час вирощування лялеманції в умовах північного клімату вона дає більший вихід олії і з вищим йодним числом. Олія з лялеманції йде на виготовлення оліфи та високоякісних лаків. Під час висихання вона утворює міцну й еластичну плівку, кращу за льонову. Олію з лялеманції використовують також для виготовлення водонепроникних тканин, клейонок, ізоляційного матеріалу для електропроводки та ін. Макуха містить до 31–33 % білка, її використовують для годівлі тварин.

Походження поширеної у виробництві лялеманції невідоме. Дикі види її ростуть на півдні України, в Закавказзі та країнах Малої Азії. В Європі вперше її стали вирощувати як олійну культуру в XIX ст., а з 1930 р. – в Україні. Тепер посіви лялеманції в Україні займають обмежену площу. Лялеманція може добре рости в усіх ґрунтово-кліматичних зонах України. Середній врожай 10–12 ц/га.

6.2.24. Морфобіологічні та екологічні особливості лялемації

Лялеманція іберійська (Lallemancia iberica F. et M.) – однорічна трав'яниста рослина родини губоцвітих (Labiatae).

Рис. 315. Лялеманція

1, 2 – рослини у фазі розвинених сходів та цвітіння; 3 – частина стебла з суцвіттями та листками;

4 – квітка;5 – збірний плід; 6 – горішок (зліва збільшений)

Утворює прямостояче гіллясте стебло висотою 60–70 см.

Невибаглива до тепла. Проростання насіння й ріст починаються за температури ґрунту 3–4 °С, сходи з'являються при температурі повітря 5–6 °С. Малочутлива до змін температури в перші фази росту. Сходи витримують заморозки до мінус 6–8 °С, хоч розвиток рослин при цьому затримується. Навіть у період цвітіння рослини витримують заморозки до мінус 3 °С.

Лялеманція вважається посухостійкою рослиною, але найвищі її врожаї збирають за умов достатнього зволоження. Найбільші вимоги її до вологи у період від сходів до початку бутонізації.

До родючості ґрунту лялеманція невибаглива, але найвищі врожаї дає на родючих чорноземах, що мають високий запас легкозасвоюваних поживних речовин у верхніх шарах. Для лялеманції потрібні чисті поля, бо в перший період вона росте повільно й бур'яни часто заглушають посіви.

Лялеманція переважно самозапильна рослина, але можливе і перехресне запилення.

Вегетаційний період лялеманції 65–90 днів, у посушливі роки 65–70 днів. Сума середньодобових температур від сівби до повного достигання на півдні України 1600–1700 °С.

В Україні вирощують такі сорти лялеманції, як ДСС-24, ДСС-2, Донська Л-152, Високоросла 26.

6.2.25. Технологія вирощування лялемації

Кращим попередником для лялеманції є озима пшениця. Маючи короткий період вегетації, лялеманція, в свою чергу, є добрим попередником для озимих і післяжнивних культур.

Лялеманція чутлива до внесення добрив. Під зяблеву оранку вносять гній (20–30 т/га) або мінеральні добрива (N45Р45К45).

Основний обробіток ґрунту проводять так само, як і під ранні ярі культури. Навесні зяб боронують, а перед сівбою культивують на глибину 4–6 см з одночасним боронуванням, шлейфуванням та коткуванням.

Сівба. Висівають насіння лялеманції в ранні і максимально стислі строки, коли ґрунт на висівати лялеманцію і широкорядним та двострічковим способами з міжряддям 45 см при нормі 18 кг/га. Перед сівбою насіння протруюють препаратом максім, вітавакс 200 фф.

Догляд за посівами складається з 2–3 боронувань сходів легкими зубовими боронами, широкорядні посіви 2–3 рази культивують на глибину 5–6 і 6–8 см, обладнуючи культиватори пристосуванням для захисту рослин від присипання ґрунтом.

Збирання. Насіння лялеманції під час достигання легко обсипається, особливо в сиру погоду. Збирати високорослі посіви лялеманції краще прямим комбайнуванням на низькому зрізі. Приступають до збирання, коли насіння в чашечках нижніх 3–5 ярусів (кілець) головного стебла набуде фіалкового кольору. Низькорослі посіви, коли нижні кільця прикріплені на висоті 12–18 см, краще збирати роздільним способом. Змочене дощем насіння ослизнюється й швидко загниває.

Після обмолоту насіння очищають і просушують до вологості не більше 9 %.

6.3. Ефіроолійні культури. М'ята перцева

6.3.1. Загальна характеристика ефіроолійних

Ефіроолійні культури культивують для одержання з них летких ароматичних речовин – ефірної олії. Це різноманітні суміші органічних сполук вуглеводів, спиртів, фенолів, ефірів, альдегідів, кетонів та органічних кислот. Ефірні олії мають приємний запах і використовуються у косметичній, фармацевтичній, харчовій, миловарній, тютюновій та інших галузях промисловості. Вони нагромаджуються в різних органах рослин: у плодах, насінні (коріандр, кмин, аніс, фенхель); у листках та стеблах (м'ята, лаванда, шавлія), у квітках (троянда); кореневищах (ірис).

Такі ефіроолійні культури як коріандр, кмин, аніс, крім ефірної олії (від 1 до 7 %), містять значну кількість жирної олії – 14–28 %. Ефірну олію добувають відгонкою її водяною парою, а жирну – екстрагуванням органічними розчинниками.

В Україні найпоширенішими ефіроолійними культурами є коріандр, кмин, м'ята, аніс, фенхель, троянда, лаванда, шавлія. У кінці 80-х років XX століття посівна площа ефіроносних культур становила майже 33 тис.га. У 2000–2014 роках посівні площі ефіроолійних збільшились.

Існує значна кількість ефіроолійних малопоширених культур, які придатні для вирощування в Україні. Це лофант анісовий, лавандин, полин лимонний, котовник лимонний, базилік евгенольний, розмарин лікарський та ін.

Таблиця 6.3.2.

Вміст ефірної і жирної олії в різних ефіроолійних культурах, %

Культура	Орган нагромадження	Вміст олії		Культура	Орган нагромадження	Вміст олії
Культура	Орган нагромадження	ефірної	жирної	Культура	Орган нагромадження	ефірної	жирної
Коріандр	Насіння	1,5–1,8	17–24	М'ята	Листя	2,5–3,5	-
					і стебла
Кмин	»	4,0–6,0	14–22	Шавлія	Суцвіття	0,2–0,35	-
				мускатна
Аніс	»	2,5–4,0	16–22	Лаванда	»	1,0–2,0	-

6.3.2. Господарське значення м`яти перцевої

Ефірну олію добувають із листків (2–4 %), суцвіть (4–6 %), стебел (до 0,3 % від маси сухої речовини).

Складовими частинами м'ятної олії (9-25 %), пінен, лимонен та інші речовини. Чим більше в олії ментолу, тим вища її якість. Ментол має здатність розширювати судини серця, головного мозку, легень. Ще Пліній Старший (Рим) писав, що запах м'яти збуджує роботу мозку, тому студентам рекомендувалось носити вінки з м'яти. М'ятну олію використовують у фармацевтичній, харчовій, парфумерній, лікеро-горілчаній промисловості. Листя м'яти застосовують у медицині та як прянощі під час квашення і консервуванні овочів. Свіже й сухе листя використовують для ароматизації різних страв, напоїв, чаю, оцту. Містить аскорбінову кислоту (до 25 мг %), каротин (до 8 мг %), рутин (до 14 мг %), має характерний освіжаючий прохолодний смак.

Відвари з м'яти допомагають при захворюваннях дихальних органів і шлунку, при стенокардії, запамороченні, мають знеболювальну, судинорозширювальну і заспокійливу дію.

Походить м'ята з Англії, де її вирощують з XVII століття. В Україні м'яту стали вирощувати в XVIII столітті і вона була основною ефіроолійною культурою. Традиційні райони вирощування: Черкаська, Сумська, Полтавська,Чернігівська, Київська області. Проте в 90-х роках значно зменшились посівні площі м'яти. Урожай сухої надземної маси становить 15–20 ц/га. Сорти м'яти: Заграва, Українська перцева, Прилуцька 14, Лікарська 1, Чорнолиста, Сімферопольська 200, Лідія, Мама, Удайчанка.


Рис. 316. Ефірна олія м`яти перцевої	Рис. 317. М`ятні краплі

Рис. 318. Цукерки з додаванням м`яти	Рис. 319. Чай з ароматом м`яти

Рис. 320. Настоянка м`яти перцевої	Рис. 321. М`ятні пряники

6.3.3. Ботанічна характеристика та біологічні особливості м`яти перцевої

Рис. 322. М`ята перцева

М'ята перцева (м'ята англійська, м'ята холодна) (Mentha piperita L.) – багаторічна кореневищна, трав'яниста рослина з родини ясноткових. Коренева система мичкувата, добре розгалужена. З підземної частини стебла відростають кореневища, а з кореневої шийки – пагони. Кореневища розвиваються в ґрунті горизонтально на глибині, а пагони стеляться на поверхні ґрунту.

Стебло заввишки 30–90 см, прямостояче, чотиригранне, голе або щетинисто-волосисте, гіллясте, добре облистнене. Під час розгалуження рослина має вигляд куща із супротивним розміщенням гілок.

Листки черешкові, супротивні, яйцеподібнодовгасті або ланцетні з нерівними гостропилчастими краями, верхні – гладенькі, нижні – по жилках коротковолосисті. З нижнього боку листків вздовж жилок розміщується більшість залоз, в яких міститься ефірна олія.

Квітки малі, мають правильну п'ятизубчасту дзвоникувату чашечку і лійкоподібний віночок, із майже правильним чотирилопатевим відгином рожевого (блідо-червонувато-фіолетового) кольору. Тичинок чотири, зав'язь верхня, чотиригнізда. На рослині переважають жіночі квітки. Тому у м`яти звичайно цвітіння інтенсивне, а насіння утворюється мало. Розмножують м'яту кореневищами.

Квітки зібрані у колосоподібні суцвіття, якими закінчуються стебла. Плід – яйцеподібний гладенький горішок, червонувато-бурого кольору, дуже маленький. Маса 1000 горішків – 0,065 г. Розміщені вони в чашечках по чотири в кожній.

М'ята маловимоглива до тепла. Навесні вегетація м'яти відновлюється за температури 2–3 °С. Приморозки до мінус 8 °С у цей період переносить добре. Взимку кореневища витримують морози до -13 °С, а за наявності снігового покриву – до -18–30 °С. Оптимальна температура для росту 18–20 °С, а для синтезу ефірної олії - 22–25 °С. Вищі температури в літні місяці стримують гілкування, урожайність, знижується вміст олії.

Зверніть увагу

Це вологолюбна рослина. Найбільше вологи потребує у фазі від початку гілкування до масової бутонізації.

М'ята – світлолюбна рослина довгого дня. Чим інтенсивніше освітлення, тим вищі врожайність, вміст олії та її якість.

Найпридатніші для неї родючі, добре забезпечені вологою, чорноземи, осушені торфовища, заплавні ґрунти в долинах річок, якщо вони не заболочені. Оптимальна реакція ґрунтового розчину слабокисла – рН 5-7.

6.3.4. Сучасна технологія вирощування м`яти перцевої

Рис. 323. Поле м`яти

Запам`ятайте

Попередники. М'яту вирощують на одному місці 2–3 роки підряд, тому розміщують її у спеціальних сівозмінах. Кращими попередниками для неї є озимі зернові, зернобобові, просапні овочеві, багаторічні бобові трави.

Обробіток ґрунту. Після просапних, овочевих поле орють на глибину 27–30 см. Після інших попередників є можливість провести одне-два лущення. Рано навесні проводять передпосівну культивацію на глибину 10–12 см у два сліди.

Удобрення. Під м'яту вносять органічні і мінеральні добрива. Перед оранкою рівномірно розкидають 20–40 т/га гною та фосфорні і калійні (Р _45-50 К_60.70) добрива. Азотні (N _60-70) вносять під весняну культивацію. Якщо гній не вносять, норму мінеральних добрив збільшують до N_90-120Р_90-120К_90-120

Садіння. М'ята перцева майже не формує насіння, тому розмножують її вегетативне кореневищами, зрідка – розсадою. Технологічний процес садіння включає нарізку борозен сучасними культиватороми на глибину 8–10 см. Ширина міжрядь під час садіння – 45–70 см. Кореневища садять одночасно зі сівбою ранніх ярих культур. Запізнення із садінням знижує врожай. Осінні строки садіння (жовтень) можуть призвести до вимерзання ослаблених кореневищ. Найпродуктивніші відрізки кореневищ довжиною 15–20 см. Загортають борозни культиватором КРН-4,2 на глибину 6–8 см під час садіння навесні і на 10–12 см – восени. Норма садіння – 15–20 ц/га кореневищ.

Кореневища для садіння одержують внаслідок поздовжньої і поперечної культивації маточників. Можна використовувати картоплекопалки.

Догляд. Проводять одне-два досходове боронування середніми або важкими боронами. Післясходові боронування припиняють, коли висота рослин досягає 6–8 см. Після сходів проводять 2–3 міжрядних обробітків культиватором КРН-4,2. Перше розпушування виконують на глибину 6–8 см, друге – на 10–12 см і третє – на 6–7 см.

На забур'янених полях застосовують гербіциди: трефлан (8 л/га) – обприскування ґрунту з негайним загортанням до висадки м'яти, базагран (3 л/га)-у фазі 4–6 листків у м'яти, гезагард (3–5 л/га), 2,4 Д 500 (2–3 л/га), до сходів м'яти, набу (2,5–3,7 л/га) і поаст (2,5–3,7 л/га) проти злакових бур'янів.

Найчастіше м'ята пошкоджується м'ятним жуком-листоїдом, м'ятною блішкою, м'ятною попелицею; уражується іржею, борошнистою росою. Система боротьби проти шкідників передбачає агротехнічні і хімічні заходи. Проти хвороб м'яти застосовують фунгіциди у рекомендованих дозах; проти шкідників проводять обприскування актарою, децис люкс, енжіо, протеус.

Догляд за плантаціями м'яти другого року життя полягає у 1–2 боронуванні рано навесні до відростання рослин. Плантації м'яти третього року обробляють дисковими боронами. Пїд час застосування гербіцидів м'яту вирощують як культуру суцільного способу сівби, а на забур'янених полях навесні нарізають міжряддя і розпушують їх для знищення бур'янів.

Збирання. Збирають м'яту першого року під час цвітіння 50 % рослин, коли є найбільший вихід олії. Скошують на низькому зрізі (6–8 см) косарками. Впродовж 1–2 днів скошену м'яту прив'ялюють до вологості 50–55 %, згрібають у валки і підбирають їх з одночасним подрібненням за допомогою кормозбиральних комбайнів (Е-280). Масу в спеціальних контейнерах КТТ-18 відправляють на пункт, де за допомогою парової відгонки на ППО-4 добувають із неї ефірну олію.

Вдруге скошують у жовтні, до настання приморозків.

М'яту, вирощувану на листя, просушують у валках до підв'яленого стану, потім підбирають і перевозять на тік, де досушують до повітряносухого стану листя і обмолочують.

Маточники. Для вирощування садивного матеріалу закладають маточники. На кожний гектар площі м'яти під час садіння кореневищами потрібно 0,1–0,15 га маточників, а розсадою – 0,1 га. Під маточники залишають площі, де збирають найбільші врожаї м'яти і які розміщені в захищених від холодних вітрів місцях.

На маточниках проводять видове прополювання, а врожай збирають пізніше, ніж на товарних посівах, – у період повного цвітіння. Це сприяє кращому розвитку кореневищ і підвищує їх зимостійкість. Рослини скошують на висоті 15 см, щоб узимку затримувався сніг. Залишені на зиму маточники укривають соломистим гноєм, торфокришкою, а взимку проводять снігозатримання. Рано навесні плантації розкривають і вибирають кореневища. Для цього використовують сучасні культиватори. Площу культивують вздовж і впоперек і вичісують кореневища боронами.

На сьогодні популярні наступні сорти м`яти: Українська перцева, Мама, Лідія, Чорнолиста, Лебедина пісня.

6.4. Коріандр, аніс, кмин, лаванда, шавлія мускатна

6.4.1. Господарське значення коріандру

У насінні (плодах) коріандру міститься 1,4–2,1 % ефірної олії та від 18 до 28 % жирної олії. До складу ефірної олії входить понад 20 компонентів. Основними з них є терпеновий спирт ліналоол (60–80 %), що має запах конвалії, гераніол зі запахом троянди, іоноп із запахом фіалки. Коріандрову ефірну олію і продукти її переробки використовують під час виготовлення парфумерних і косметичних виробів, для ароматизації харчових продуктів і ліків. Цілі плоди коріандру використовують як приправу в хлібопеченні, під час консервування огірків, м'яса, оселедців, виготовленні соусів, ароматизації лікерів та ін. Як засіб народної медицини поліпшує апетит, допомагає при простудних та шлункових захворюваннях, має жовчогінну, антисептичну, заспокійливу, відхаркувальну, в'яжучу дію. Жирну олію застосовують для потреб миловарної, текстильної, поліграфічної, металургійної промисловостей. Після відгонки олії одержують шрот (вміст білка до 30 %), який є цінним кормом для всіх видів худоби й птиці. Коріандр – один із кращих медоносів, що дає мед високої якості. Вирощують коріандр і для одержання пряної зелені. У ній міститься вітамін С, В, PR - каротин. Молоді рослини мають різкий неприємний запах, тому коріандр часто сіють для відлякування гризунів.


Рис. 324. Ефірна олія коріандру	Рис. 325. Коріандовий мед

Рис. 326. Духи з додаванням ефірної олії коріандру	Рис. 327. Хліб Бородінський з вмістом меленого коріандру

Коріандр походить із Східного Середземномор'я і належить до древніх культурних рослин. Його вирощували в Індії, Палестині, у країнах Сходу, а з IX століття ця рослина поширилась у Європі. Вирощується коріандр на півдні України здебільшого у Кіровоградській, Миколаївській, Луганській областях. У 2010–2014 роках посівні площі зайняті коріандром зросли до 21 тис. га. Сіють коріандр в основному фермерські й приватні господарства, на присадибних ділянках, де важко провести точніший облік посівних площ. Урожайність насіння коріандру – 6–10 ц/га. За дотримання всіх вимог технології на сортодільницях збирають по 25–32 ц/га.

6.4.2. Ботанічна характеристика та біологічні особливості коріандру

Рис. 328. Коріандр

Коріандр (коляндра) (Coriandrum sativum L.) – однорічна трав`яниста рослина з родини селерових. Коренева система стрижнева, з тонкими мало розгалуженим веретеноподібним головним коренем, який проникає у ґрунт на глибину до 1 м.

Стебло заввишки 50–100 см, округле, ребристе, пряме або злегка колінчасто-зігнуте, розгалужене.

Листки залежно від місця розміщення на рослині мають різну будову: нижчі – довго- черешкові перисторозсічені з округлими надрізанопилчастими сегментами, верхні – сидячі або коротко- черешкові двічіперисторозсічені з перистороздільними сегментами і лінійними частками. Квіти малі, п`ятичленні, зібрані у суцвіття складний зонтик, утворений з трьох-шести простих зонтиків. Прості зонтики мають в основі невелику листкову обгортку, що складається з трьох-п`яти маленьких лінійних листочків. Зовнішні квітки в зонтику неправильні: крайні пелюстки в них збільшені, а в чашечці два зубчика довгі, три короткі, середні квітки мають п`ять однакових за розміром пелюсток обернено яйцеподібної форми і чашечку з п`ятьма різними за довжиною зубчиками. Тичинок у квітці п`ять, маточка складається з нижньої двогніздої зав`язі й двох стовпчиків. Квітки бувають білі, рожеві, блідо-рожеві.

Плід – двосім`янка, складається з двох однонасінних плодиків кулястої або видовжено округлої форми діаметром 3–7 мм, жовто-солом`яного забарвлення. На поверхні плоду є 10 поздовжніх злегка випнутих звивистих ребер. Маса 1000 насінин – 7–10 г.

Рис. 329. Насіння коріандру

Коріандр відноситься до рослин довгого дня і не дуже вимогливий до тепла. Насіння починає проростати при температурі 4–6 °С, а дружні сходи з'являються при підвищенні температури до10°С.Сходи добре переносять приморозки до мінус 10 °С. Молоді рослини у фазі розетки витримують зниження температури у зоні кореневої шийки до мінус 13°С. Вони перезимовують, якщо морози не перевищують -18–20°С. Оптимальна температура для росту рослин 18–20 °С. Високі температури негативно діють на цвітіння й формування плодів, знижується урожайність і вміст олії у плодах.

У різні фази розвитку коріандр неоднаково реагує на умови зволоження. Плоди для набубнявіння поглинають 120–125 % води від маси насіння. Після сходів до масового стеблування коріандр витрачає мало вологи і добре переносить ґрунтову посуху. Потреба у воді збільшується під час росту стебла і досягає максимуму у фазі цвітіння. Коріандр - світлолюбна рослина. При затіненні зменшується гілкування рослин, знижується їх продуктивність.

Коріандр вимагає родючих ґрунтів. Кращими для нього є ґрунти з нейтральною реакцією ґрунтового розчину, із глибоким гумусним шаром. Найкраще росте на чорноземах, темно-сірих лісових і темно-каштанових ґрунтах з високим вмістом поживних речовин. Непридатні для нього важкі глинисті, заболочені та піщані ґрунти.

Сорти коріандру в Україні: Кіровоградський, Янтар, Оксамит, Нектар, Айдар, Гарант, Медун та ін. Сорт салатного напрямку – Пікантний.

6.4.3. Технологія вирощування коріандру

Попередники. Кращі попередники коріандру – озимі та ранні ярі зернові культури, зернобобові, однорічні трави, кукурудза. Не варто розміщувати його після культур, що висушують ґрунт і пізно звільняють поля – соняшник, цукровий буряк, суданська трава та ін. Щоб запобігти ураженню рамуляріозом, коріандр повертають на попереднє поле не раніше як через 4–5 років.

Коріандр добрий попередник озимих зернових ,кукурудзи, соняшнику та інших культур.

Обробіток ґрунту. На полях після зернових, зернобобових і однорічних трав, засмічених переважно однорічними бур'янами, проводять лущення сучасними дисковими знаряддями, а після появи сходів бур'янів – оранку на глибину 25–27 см або глибоке розпушування. Рання оранка забезпечує вищі врожаї, порівняно з пізньою.

Для боротьби з коренепаростковими бур'янами проводять повторне лущення лемішними лущильниками на глибину 10–12 см. Орють через 2–3 тижні після повторного лущення.

Після кукурудзи, де часто буває сильно ущільнений ґрунт, перед оранкою поля дискують важкими боронами. Це підвищує якість оранки, зменшується брилистість ґрунту, краще заорюються рослинні рештки.

Навесні закривають вологу важкими зубовими боронами. Розпушують ґрунт сучасними культиваторами передпосівного обробітку ґрунту, впоперек до напрямку оранки. Для якісної підготовки ґрунту перед сівбою використовують комбіновані агрегати РВК-3,6; ЛК-4, Європак та ін.

Удобрення. Норма внесення мінеральних добрив становить N_60-90Р_60-90К_60-90. Вона змінюється залежно від типу ґрунту, попередника, рівня програмованого врожаю. Усю норму фосфорних і калійних добрив вносять під оранку, азотні – навесні під культивацію.

Під час сівби в рядки рекомендується вносити фосфор (Р_10-20) або нітроамофоску 1 ц/га, якщо не застосовувались добрива для основного внесення.

СІВБА

Спосіб сівби. На чистих полях під час гербіцидних технологій коріандр сіють звичайним рядковим способом (15 см) зерновими сівалками. На забур'янених полях, якщо не застосовуються гербіциди, сіють широкорядним способом (45 см) сучасними сівалкою і проводять міжрядні розпушування. Проте часто під час цього способу сівби рослини сильно гілкуються, що розтягує період достигання і спричинює втрати під час збирання. Насіння протруюють вітаваксом (3,0 кг/т).

Глибина сівби. Глибина загортання насіння становить 2–3 см. Під час пересихання верхнього шару ґрунту її збільшують до 4–5 см.

Зимовий посів коріандру No-till сівалкою

Норма висіву. Норма висіву залежить від особливостей догляду за посівами. Якщо планується боротьба з бур'янами агротехнічними заходами (до- і післясходове боронування), висівають 25–30 кг/га, або 3,4–3,6 млн насіння на 1 га. На полях, де застосовуються гербіциди, норму висіву зменшують до 16–18 кг/га, або 2,2–2,4 млн/га. Під час широкорядного способу сівби висівають лише 10–16 кг/га, або 1,5–1,8 млн/га.

Строки сівби. Коріандр сіють рано навесні одночасно з ранніми ярими зерновими культурами в перші дні польових робіт. Від сходів до стеблування рослини коріандру ростуть дуже повільно і пригнічуються бур'янами. Тому на полях, де не застосовуватимуть гербіциди, краще сіяти в середні строки. Це дозволяє знищити пророслі бур'яни додатковою культивацією.

Сіяти можна восени (початок вересня) із розрахунку, щоб до зими виросло 6–8 листків. При теплих зимах посіви перезимовують.

Догляд. Зразу ж після сівби поле коткують. Досходове боронування проводять через 4–6 днів після сівби, коли проростки коріандру мають довжину не більше 2–3 мм.

Після сходів боронують, коли рослини коріандру мають 3–4 листки зі швидкістю не більше 4–4,5 км/год. Глибина розпушення не більше 2–3 см.

Більшість агрозаходів догляду направлені на знищення бур'янів. Крім боронування, під час вегетації проводять декілька розпушувань міжрядь.

Після появи сходів за допомогою сучасних культиваторів обробляють ґрунт бритвами на глибину 3–5 см. Друге розпушування проводять на глибину 6–8 см, наступні - на глибину 8–10 см.

Знищують бур'яни також за допомогою гербіцидів. Під передпосівну культивацію вносять трефлан (6 л/га), дуал голд (1,2–1,6 л/га); у фазі 2–3 справжніх листків коріандру – лонтрел (0,1–0,12 кг/га), пік (0,015–0,020 кг/га).

Для захисту від шкідників і хвороб застосовують агротехнічні методи або біологічні препарати – інсектицидів, фунгицидів органічного походження (ганоль, лепідоцид, мікохел, фітофел, тріходермін).

Збирання. Плоди коріандру достигають неодночасно, крім того вони обсипаються. Коріандр збирають роздільним способом на технічні цілі, коли достигає 30–40 % плодів і засохнуть листки. На насінних ділянках – під час достигання 60–70 % плодів. Висота зрізу 20–25 см. Коли вологість насіння знижується до 12–14%, валки підбирають і обмолочують сучасними зерновими комбайнами.

На посівах, де достигло 80–90 % плодів, застосовують пряме комбайнування.

Насіння очищають, за потреби додатково просушують, щоб вологість під час зберігання не перевищувала 12–13 %.

Рис. 330. Збір коріандру

6.4.4. Господарське значення анісу

Аніс вирощують на насіння, яке містить 2,5–4 % ефірної, 16–22 % жирної олії і до 20 % білка. Головні складові частини анісової олії – анетол (80–90 %) і метилхавікол (10 %). Анісову олію і продукти її переробки застосовують у парфумерній, харчовій і фармацевтичній промисловості; сім'янки – для ароматизації різних продуктів харчування. Молоді листки й суцвіття анісу використовують у солінні, маринуванні овочів та фруктів. Макуха і шрот є добрим кормом для молочної худоби, свиней і птиці. Аніс – добра медоносна рослина.


Рис. 331. Анісова ефірна олія	Рис. 332. Каплі анісу для риболовлі

Рис. 333. Плоди анісу звичайного	Рис. 334. Льодяники від кашлю із додаванням анісу

Первинним центром походження анісу вважають Малу Азію, але нині він відомий тільки в культурі. Широко культивується в Іспанії, Італії, Туреччині, Мексиці, Індії. У нашій країні аніс почали вирощувати наприкінці XVII ст. Нині вирощують у центрально-чорноземних районах Росії, в Україні – на невеликих площах у лісостеповій зоні. Урожайність 8-15 ц/га.

Морфобіологічні та екологічні особливості. Аніс звичайний (ханус, гануш) (Pimpinela anisum L.) – однорічна трав'яниста рослина родини селерових (Apiaceae), заввишки 50–70 см. Порівняно вибагливий до тепла. Насіння починає проростати під час прогрівання ґрунту до 4–5 °С, але дружні сходи масово з'являються при температурі 10–15 °С. Сходи витримують заморозки до мінус 7 °С. Оптимальна температура для росту і розвитку рослин 24–25 °С.

Рис. 335. Аніс звичайний

Аніс – світлолюбна й вологолюбна рослина. Для бубнявіння й проростання насіння потребує вологи близько 150 % від своєї маси. Найвибагливіший до вологи у період цвітіння і плодоутворення.

Вибагливий аніс і до ґрунтів. Кращими для нього є легко- і середньосуглинкові за механічним складом чорноземні ґрунти. Непридатні глинисті й піщані ґрунти, а також ділянки з високим стоянням ґрунтових вод. Аніс особливо чутливий до нестачі в ґрунті азоту й калію.

Вегетаційний період анісу 120–150 днів.

У виробництві поширений сорт Артек.

6.4.5. Технологія вирощування анісу

Посіви анісу розміщують після озимих зернових, просапних культур, однорічних трав і цукрових буряків.

Обробіток ґрунту. Система зяблевого обробітку така сама, як і під інші технічні культури. Під зяблеву оранку або глибоке розпушування вносять повне мінеральне добриво з розрахунку 45–60 кг/га NРК. Якщо аніс розміщують після неудобрених попередників, дозу NРК збільшують до 90–120 кг/га. Орють зяб на глибину 25–27 см з одночасним боронуванням. Рано навесні зяб боронують у два сліди, проводять передпосівну культивацію на глибину 5–6 см і в суху весну передпосівне коткування ґрунту або використовують сучасні комбіновані агрегати.

Сіють аніс у найраніші строки. Кращий спосіб сівби на чистих від бур'янів ділянках – суцільний рядковий, на засмічених – широкорядний з шириною міжрядь 45 см. Норма висіву насіння за широкорядного способу 10–12, суцільного 18–22 кг/га. Глибина загортання насіння від 2–3 см у вологий ґрунт до 3–4 у підсохлий. Використовують зернові, бурякові або овочеві сівалки.

Система догляду за посівами включає: одне-два досходових боронування легкими боронами впоперек напрямку сівби, післясходове боронування не пізніше як у фазі двох пар справжніх листків, а на широкорядних посівах – також міжрядні обробітки. Значно забур'янені посіви обробляють у фазі 2–3 пар справжніх листків гербіцидом малораном (3 кг/га). У фазі бутонізації рослини підживлюють мінеральним азотом (N15-20). Під час цвітіння на посіви анісу вивозять бджіл.

Збирати аніс починають у період достигання плодів на середніх зонтиках. Більшість плодів у цей час досягає воскової стиглості і набуває зеленувато-сірого забарвлення. Запізнення із збиранням призводить до сильного обсипання плодів. Збирають аніс роздільним способом або прямим комбайнуванням. Роздільно збирати рекомендується посіви з нормальною густотою травостою і за висоти рослин не менше 45 см. Прямим комбайнуванням збирають зріджені, полеглі або низькорослі посіви під час достигання плодів у 50–60 % зонтиків. Після збирання насіння очищають і підсушують до вологості не більше 12 %.

6.4.6. Господарське значення кмину

Насіння кмину містить 4–7 % ефірної і 14–22 % жирної олії. Ефірну олію та її компоненти – карвон (50–65 %) і лимонен (20–30 %) – використовують у лікеро-горілчаній, харчовій, кондитерській, парфумерній, тютюновій, фармацевтичній промисловості. Насіння кмину має приємний пряний смак, тому його використовують як приправу під час випікання хліба, виготовлення сиру, соління овочів і риби, виробництва консервів. У медицині застосовують як проносний, жовчогінний, заспокійливий засіб, при бронхіті, пневмонії та для підвищення апетиту. Жирна олія використовується на технічні цілі. Макуха – цінний білковий корм для тварин. Кмин – цінний медонос.


Рис. 336. Олія кмину	Рис. 337. Сир з кмином

Батьківщиною кмину є Європа, де він часто зустрічається у дикому вигляді на луках, узліссях, схилах. Це одна з найстародавніших рослин, його насіння виявили у будівлях кам'яного віку. Кмин вирощували у Київській Русі уже в VIII столітті, а з XVI століття виготовляють із нього ефірну олію. Основні площі кмину в Україні зосереджені у Львівській, Тернопільській, Хмельницькій областях. Його урожайність становить 6–9 ц/га, може досягати 12–15 ц/га.

6.4.7. Ботанічна характеристика та біологічні особливості кмину

Кмин (Carum carvi L.) – дворічна трав`яниста рослина з родини селерових (Apiaceae). У перший рік життя утворює досить великий стрижневий корінь і прикореневу розетку листків, на другий – стебла, квітки та плоди.

Стебло заввишки 30–80 см, прямостояче, голе, порожнисте, розгалужене. Листки чергові, тричі перисторозсічені, голі, нижчі – довгочерешкові, верхні – сидячі. Квітки малі, п`ятичленні, розміщені на довгих квітконіжках. Чашечки з непомітними зубцями. Віночок білий. Суцвіття – складний зонтик, утворений з 8–16 простих зонтиків, розміщених на променях різної довжини. Плід – суха двосім`янка з поздовжніми тонкими ребрами, довгостоовальної форми, бурувато-жовтого кольору, завдовжки близько 5 мм.


Рис. 338. Кмин	Рис. 339. Насіння кмину

Кмин маловимогливий до тепла. Насіння починає проростати за температури 6 °С. Характеризується високою зимостійкістю. У фазі розетки він витримує сильні морози, що обумовлюється наявністю значної кількості цукрів у його коренях під час зимівлі. Температура вище 30 °С негативно впливає на формування врожаю і нагромадження ефірної олії.

Кмин вологолюбна рослина, тому дає високі врожаї лише у зоні достатнього зволоження. Волога насінням поглинається повільно, тому сходи з'являються лише через 18–25 днів після сівби. Найбільше вологи потрібно під час стеблування і цвітіння.

Це світлолюбна рослина, особливо в перший рік вегетації. Під час сівби під покрив інших культур, його врожай зменшується. У загущених посівах, під час затінення у фазі розетки, на другий рік вегетації кмин не утворює квітконосних пагонів.

Кмин добре росте на різних типах ґрунтів. Непридатні для нього заболочені, кислі, пересушені ґрунти. На початку вегетації кмин росте дуже повільно, посіви можуть забур'янюватись.

6.4.8. Технологія вирощування кмину

Попередники. Кмин висівають після озимих і ярих зернових, зернобобових культур. У рік плодоношення він рано звільняє поле, тому є добрим попередником для озимих та інших культур.

Обробіток ґрунту. Обробіток ґрунту полягає в лущенні стерні та оранці на глибину 25–27 см або глибокому розпушувані. Навесні проводять боронування, культивацію. Перед сівбою ґрунт обробляють сучасними комбінованими агрегатами.

Удобрення. Восени під оранку вносять фосфорні і калійні добрива – Р10К10, навесні N40 під культивацію. мин добре використовує добрива, що даються у підживлення в два прийоми. У перший рік вегетації під час останнього розпушування міжрядь вносять Р₄₀К₄₀. На другий рік після перезимівлі вносять рано навесні N_40-50.

Сівба. Сіють кмин широкорядним способом, із відстанню між рядками 45-60 см. Глибина загортання насіння – 2–3 см. Норма висіву – 7–8 кг/га, або 1,7–1,8 млн. схожих насінин на 1 га. У більшості рекомендацій кращим строком сівби кмину є ранній, одночасно з ранніми ярими культурами. Проте ефективна й літня сівба в липні після культур, що рано звільняють поля. Під час літньої сівби кмин можна розміщувати у сівозміні, непорушуючи чергування культур. За весняної сівби неефективно використовується поле у перший рік вегетації.

Догляд за посівами. Кмин є дворічною культурою. Спочатку росте дуже повільно, від сходів до появи першого справжнього листка проходить два тижні. Тому важливо не допустити забур'янення посівів. У перший рік вегетації проводять боронування і застосовують міжрядний обробіток не менше 4–5 разів. За потреби загущеня посіви у фазі 3–4 справжніх листків проріджують, залишаючи на 1 м рядка 8–10 рослин.

Формується коренева система і розетка листків, генеративні органи не утворюються.

На другий рік рано навесні посіви боронують упоперек рядків, а після відростання рослин до змикання рядків проводять 2–3 розпушення. На дуже забур'янених полях під передпосівну культивацію вносять гербіцид трефлан (4–8 л/га) або до появи сходів кмину – гезагард (4–5 кг/га), дуал голд (1,2–1,6 л/га).

Збирання. Плоди кмину достигають неодночасно, а стиглі легко обсипаються. Роздільним способом збирають під час побуріння 35–40 % плодів, а прямим комбайнуванням – 50–60 %. Обмолочують валки через 2–3 дні після скошування. Насіння очищають, підсушують. Для тривалого зберігання вологість насіння необхідно знизити до 10–11 %.

6.4.9. Господарське значення лаванди справжньої

Лаванду вирощують для виробництва ефірної олії, яка накопичується в усіх частинах рослин, але найбільше в суцвіття (0,8–3,0 %). Основними компонентами лавандової олії є ліналілацетат (30–56 %), ліналоол (10–12 %), а також гераніол, нерол, камфора тощо. Олію та продукти її переробки застосовують у парфумерно-косметичній, харчовій, фармацевтичній, миловарній та інших галузях промисловості.


Рис. 340. Олія лаванди	Рис. 341. Біопаливо для камінів з екстрактом лаванди

Рис. 342. Олія для ніг з екстрактом лаванди	Рис. 343. Лавандова сіль

Рис. 344. Мармелад з лаванди та апельсину	Рис. 345. Лавандовий лимонад

Батьківщина лаванди – Альпи. Дуже поширена в багатьох районах Малої Азії, Північної Африки, Близького Сходу. В Європі лаванду почали культивувати наприкінці XVI ст. У Росію завезено в другій половині ХІХ ст., але промислові плантації почали закладати лише в 1929 р. в Криму, де нині найбільші її насадження. Середній урожай суцвіть 20–30 ц/га, у сприятливі роки 40–46 ц/га.

Рис. 346. Лаванда звичайна

6.4.10. Морфобіологічні та екологічні особливості лаванди

(Lavandula vera DC) належить до родини губоцвітих (Lamiaceae). Це багаторічна кулястої форми вічнозелена напівкущова рослина заввишки 35–60 см.

Упродовж вегетації лаванда справжня проходить такі фази: відростання, поява квітконосів, цвітіння. Цвіте лаванда з середини червня упрдовж 20–35 днів. Запилення перехресне, але можливе й самозапилення. Заміна листя у неї (як у вічнозеленої рослини) відбувається через кожні два роки восени, коли рослини вступають у період відносного спокою. За правильної агротехніки лаванда може рости і давати врожай упродовж 20–25 років.

Як гірська рослина лаванда досить холодостійка. Витримує зими з морозами до мінус 20 °С, а за наявності снігового покриву товщиною 25 см – до минус 28 °С. Сходи у фазі 4–5 пар листків витримують заморозки до мінус 8–10 °С. упродовж вегетації для лаванди кращою є тепла, а під час цвітіння – жарка погода.

Лаванда – світлолюбна рослина. В умовах затінення її пагони сильно витягуються, зменшується розмір квіток, знижується вміст олії в них.

До вологи найвибагливіша від початку вегетації до початку цвітіння. Нестача води в ґрунті в цей час за низької відносної вологості повітря і суховії зумовлюють значне зниження врожаю.

Лаванда невибаглива до ґрунтів. Кращими для неї є карбонатні чорноземно-супіщані суглинисті ґрунти з домішками щебеню, гальки й каміння. Важкі холодні ґрунти з підвищеною кислотністю, ви-соким заляганням ґрунтових вод для неї непридатні.

Районовані сорти лаванди в Україні: Рання, Рекорд, Степова та ін.

6.4.11. Технологія вирощування лаванди

Як багаторічну рослину лаванду розміщують поза сівозміною. Під її насадження відводять ділянки, добре освітлені, захищені після зернових колосових, зернобобових кормових сумішей. Після їх збирання проводять лущення, через 10–15 днів поле обробляють гербіцидом ураган форте (2 л/га), раундап (2–4 л/га) для боротьби з різними групами бур’янів. Під зяблевий обробіток вносять повне мінеральне добриво.

Іноді використовують сидеральні культури.

Садіння. Лаванда може розмножуватись насінням і вегетативно-живцями, поділом куща і відгалуженнями. У виробничих умовах її розмножують вегетативно. Живці завдовжки 8–10 см нарізають у вересні–жовтні з однорічних напівздерев’янілих пагонів, які беруть з 4–5-річних маточних кущів, і висаджують у парники, з них виростають саджанці.

Оптимальний строк садіння саджанців на плантації – друга половина жовтня і листопад, але можна й у відлигу взимку, а також рано навесні. Садять лаванду лавандосадильною машиною або вручну за схемою 1,2×0,5 м. Під час садіння кореневу шийку заглиблюють нижче поверхні ґрунту на 5–6 см, кожен саджанець поливають і загортають шаром ґрунту 3–5 см.

Догляд за молодими насадженнями включає боротьбу з бур’янами, розпушування ґрунту в міжряддях, а також своєчасне підсаджування лаванди замість загиблих рослин. Проти бур’янів рано навесні, до початку відростання лаванди, застосовують ґрунтові гербіциди.

Після вступу у фазу плодоношення лаванду щороку підживлюють комплексними мінеральними добривами. Вже на другий рік життя рослини підживлюють навесні азотними добривами в дозі 50–60 кг/га д. р. Крім робіт з утримання ґрунту в розпушеному і чистому від бур’янів стані, щороку після збирання суцвіть проводять легке обрізування кущів, видаляючи сухі й пошкоджені гілочки. Услід за цим кущі омолоджують, зрізуючи їх. Омолодження плантації повторюють через кожні 5–6 років промислової експлуатації.

Основні шкідники лаванди – совка-гамма, галова нематода, лучний метелик; хвороба – коренева гниль. Проти них застосовують агротехнічні заходи і пестициди органічного походження.

Збирання. Технічна стиглість лаванди настає у фазі цвітіння і триває 17–20 днів. Збирання починають, коли на кущах розкриється 50 % квіток. Зрізують квітконоси завдовжки 10–12 см. Для збирання використовують лавандозбиральні машини. Скошені суцвіття переробляють у свіжому вигляді.

Рис. 347. Збір врожаю лаванди

6.4.12. Господарське значення шавлії мускатної

Шавлію мускатну вирощують для виробництва ефірної олії, яка міститься в суцвіттях (0,11–0,3 %) та інших надземних частинах рослини. У плодах шавлії до 31 % жирної висихаючої олії. Головною складовою частиною ефірної олії є складні ефіри (50–77 %), серед яких переважають ліналілацетат (58–70 %), ліналоол (10–15 %) та інші речовини.

Ефірна олія шавлії мускатної має своєрідний приємний запах амбри, апельсину, бергамоту. Крім того, вона має фіксуючі властивості – закріплює в композиції речовини, які легко звітрюються, приємно пахнуть, та інші компоненти. Олію шавлії і продукти її переробки використовують у парфумерно-косметичній, кондитерській, лікеро-горілчаній, тютюновій та інших галузях промисловості. З відходів переробки виробляють цінний продукт скляреол, який використовують для синтезу пахучих речовин із запахом амбри. Висихаючу жирну олію використовують для виробництва оліфи високої якості, що йде для анфлеражу та закріплення ефірних олій. Шавлія мускатна – добрий медонос.


Рис. 348. Олія шавлії мускатної	Рис. 349. Настоянка шавлії мускатної

Шавлію мускатну культивують недавно. Вперше її почали вирощувати у Франції. В Україні шавлію вирощують з 1929 р. Основні площі розміщені в Запорізькій області і Криму. Середній урожай суцвіть шавлії в Україні становить 35–40 ц/га.

Рис. 350. Шавлія мускатна

1 – молода рослина; 2 – квітуча рослина;3 – суцвіття;4 – квітка;5 – плід (зверху збільшений)

6.4.13. Морфобіологічні та екологічні особливості шавлії мускатної

Шавлія мускатна (Salvia sclarea L.) – однорічна, дворічна і багаторічна трав’яниста рослина родини ясноткових (Lamiaceae). На промислових плантаціях вирощують переважно як дворічну культуру. Рослини з великими серцеподібними листками, висотою 100–150 см. У перший рік вегетації у шавлії звичайно утворюється лише листкова розетка, а на другий – з’являються квітконосні пагони.

Суцвіття – волоть з розгалуженнями першого і другого порядків. Насіння шавлії дрібне. Маса 1000 насінин 3–5 г.

Ріст і розвиток шавлії складається з фаз: сходи, розетка, стеблування, цвітіння, технічна стиглість сировини, достигання насіння.

Характерною біологічною особливістю шавлії мускатної є дуже повільний ріст на початку вегетації і тривале перебування у фазі розетки.

Шавлія мускатна характеризується порівняно високою холодо- і морозостійкістю. Оптимальна температура проростання 10–12 °С, сходи з’являються через 12–14 днів. Молоді сходи здатні витримувати температуру мінус 6–8 °С, а дорослі рослини у фазі утворення розетки – до мінус 28 °С.

Влітку сприятливі для шавлії підвищені температури, особливо під час цвітіння. Оптимальні умови для росту і розвитку шавлії складаються за температури 23–30 °С.

Шавлія належить до посухостійких рослин, разом з тим вона чутлива до зволоження, особливо в період проростання насіння. Вона поглинає води в 3,5, а плодова оболонка – в 40 разів більше за свою масу. Значну кількість вологи шавлія потребує у весняний період, коли рослини другого року життя розвивають сильну поверхню листків і формують суцвіття. У період достигання насіння шавлія витримує посуху. Надмірна вологість ґрунту сприяє розвитку грибних захворювань.

До ґрунтів шавлія мускатна маловибаглива. Її можна вирощувати навіть на бідних кам’янистих ґрунтах, але кращими для неї є чорноземи і карбонатні суглинисті ґрунти, менш придатні легкі піщані.

Шавлія вибаглива до світла, особливо на початку розвитку. Молоді рослини погано витримують затінення. Світлова стадія відбувається за тривалості світлового дня не менше 14–16 год.

Шавлія мускатна – перехреснозапильна рослина. Запилюється комахами, переважно джмелями і дикими бджолами. На посівах другого року життя у південних районах України цвітіння починається на початку липня і закінчується у серпні. Насіння достигає наприкінці вересня.

6.4.14. Технологія вирощування шавлії мускатної

Шавлію мускатну розміщують у спеціальних сівозмінах. Кращі попередники для неї – озима пшениця, а також однорічні трави на зелений корм, які рано скошують.

У південних районах під шавлію мускатну обов’язково вносять повне мінеральне добриво, азот (N60–90) і фосфор(Р60–90). У перший рік її життя у фазі утворення розетки посіви підживлюють азотно-фосфорними добривами з розрахунку N30Р30. На другий рік життя рано навесні у період відновлення вегетації рослини підживлюють підвищеними дозами азоту й фосфору (N30–50Р50–60).

Основний обробіток ґрунту полягає в лущенні стерні та наступній оранці на глибину 27–30 см або глибокому розпушуванні. На дуже забур’янених ділянках під шавлію застосовують пошаровий обробіток – багаторазові безполицеві й полицеві розпушування на різну глибину. Щоб знищити багаторічні кореневищні бур’яни (гумай, пирій повзучий), поле дискують уздовж і впоперек на глибину 10–12 см для подрібнення кореневищ. Після проростання кореневищ бур’яни загортають глибоко у ґрунт плугом з передплужником.

Передпосівну культивацію проводять на глибину 5–6 см з одночасним боронуванням шлейф-боронами.

Сівба. У південних районах практикують підзимну сівбу. Сіють тоді коли температура ґрунту знизиться до 4–6 °С з таким розрахунком, щоб насіння не проросло до настання холодів. За таких умов сівби сходи з’являються навесні за температури 1012 °С на глибині залягання насіння.

Сіють широкорядним способом з міжряддями 60–70 см. Норма висіву 8–12 кг/га, що забезпечує густоту посівів у перший рік вегетації 300–400 тис. рослин на 1 га, у другий рік 150 – 200 тис. Глибина загортання насіння 3–4 см. Під час сівби вносять у рядки NPK (10–15 кг.д.р./га).

Догляд за посівами шавлії починають з досходового боронування легкими боронами за 8–10 днів до сходів. У фазі 1–2 пар листків проводять перше розпушування міжрядь на глибину 6–8 см. На- ступні міжрядні культивації здійснюють у міру необхідності, а після змикання рядків їх припиняють.

Для боротьби з бур’янами навесні в досходовий період вносять також гербіциди трефлан (6 л/га), дуал голд (1,2–1,6 л/га).

Після збирання врожаю на плантації першого року життя рештки шавлії скошують на низькому зрізі і вивозять за межі поля.

На плантаціях другого року життя навесні проводять боронування впоперек рядків у два сліди. Наступні розпушування ґрунту в міжряддях проводять за необхідності і припиняють їх при змиканні рядків шавлії.

Основні шкідники посівів шавлії мускатної – шавлієвий довгоносик, шавлієвий комарик, шавлієвий кліщ, озима совка; найпоширеніші хвороби – борошниста роса, несправжня борошниста роса і фузаріозне в’янення. Проти шкідників застосовують сучасні інсектициди. Проти хвороб використовують фунгіциди. У період цвітіння обробку шавлії пестицидами припиняють, щоб не погіршити якість олії.

Збирають суцвіття шавлії на 6–8-й день після початку масового цвітіння, коли в 2–3 нижніх кільцях центрального суцвіття побуріє насіння. Суцвіття скошують на рівні верхніх листків за сухої тихої погоди вранці й у вечері.

Скошують суцвіття звичайними силосними або переобладнаними сучасними зерновими комбайнами. Скошену масу негайно транспортують на переробку. Переробляють її в свіжому вигляді оскільки суцвіття шавлії через 3 год після збирання втрачають близько 40 % ефірної олії.

Питання для самоконтролю

1. Де використовують ефірну олію?

2. Які ефіроолійні культури найпоширеніші на Україні?

3. Де вирощують м`яту перцеву?

4. До якої родини відноситься м`ята перцева?

5. Які основні прийоми вирощування м`яти перцевої?

6. Який корінь, листки, суцвіття, плід коріандру?

7. Який відсоток ефірної олії в плодах коріандру?

8. Які особливості вирощування коріандру?

9. Де використовують кмин?

10. Як відноситься кмин до температури та вологи?

11. Які основні прийоми технології вирощування кмину?

12. Які основні прийоми вирощування лаванди звичайної?

13.Які особливості вирощування шавлії мускатної?

Попередня тема

На початок

Наступна тема