video

У ветеринарній та медичній практиці звичайну вату використовують під час накладання шин при переломах, для компресів. Тому її називають ще компресною. Вона має кремовий або сірий колір, майже не всмоктує воду, але добре всмоктує органічні розчинники. Вата компресна – це злегка оброблена бавовна, волокна якої містять жирові, воскоподібні та інші речовини.

Вату гігроскопічну виготовляють із звичайної вати кращої якості, яку спочатку знежирюють тривалим і повторним кип’ятінням у розчині їдкого натру (0,5-4,0%) або розчині соди з милом, потім вибілюють у водних розчинах хлорного вапна. Після цього вату старанно промивають до одержання нейтральної реакції промивних вод. Далі її сушать і добре розчісують. Вату гігроскопічну використовують у ветеринарній та медичній практиці для перев’язок. Вона повинна добре розшаровуватися і вільно ділитися на окремі паралельні шари довільної товщини.

За кордоном вату іноді відбілюють сірчаними сполуками, а потім підсинюють. Однак при цьому у ваті утворюється багато шматків волокон і пилу внаслідок руйнування волокон бавовни. Тому для зв’язування пилу вату додатково обробляють розчином мила й органічних кислот, від чого вона стає приємною на дотик і хрусткою під час натискування. В кінцевому результаті отримують вату, яка має гарний товарний вигляд, але при цьому вона стає менш гігроскопічною. Вата гігроскопічна, яка відповідає вимогам Держстандарту, має рівний білий колір без блиску. Вона менш пружна, ніж звичайна вата, тому добре пресується під час пакування. Добре вичесана, має високу поглинальну здатність і капілярність, нейтральну реакцію.

8.2.2. Ма́рля

Це прозора і разом з тим легка бавовняна тканина. Прозорість і легкість цієї тканини досягається тим, що нитки не прилягають в марлі одна до одної впритул, як у звичайних тканинах, а відокремлюються більш-менш помітними проміжками.

Рис. 8.3. Марля

В Україні під час виробництва марлі медичної застосовують пряжу середнього ступеня скручування. Марля з пряжі слабкого скручування особливо гігроскопічна, тому її доцільно використовувати для виготовлення серветок, турунд, дренажів, операційних кульок, хоча вона не міцна і легко розповзається.

З прядильних підприємств пряжа надходить до ткацьких підприємств, де з неї виготовляють марлю шляхом переплетіння ниток пряжі під прямим кутом, тобто поперечна нитка проходить через повздовжню то зверху, то знизу. Такий спосіб плетіння називається простим полотняним. Повздовжні нитки називають основою, а поперечні – утоком. Властивість марлі, як інших тканин, залежить не тільки від властивостей пряжі, але й від компактності, тобто кількості ниток в 1 кв. см. по основі і по утоку. Вироблена на ткацьких підприємствах марля кремового (сірого) кольору, не має достатньої гігроскопічності. З неї вогнем знімають ворсинки, знежирюють і відбілюють.

Одержана марля складається з самої клітковини, м'яка, гігроскопічна, без твердих частинок, не сипка і застосовується для медичних цілей. Вона повинна мати допустиму вологість до 7%, вміст жиру – до 0,5%, залишок золи після спалювання – 0,3%, повинна добре змочуватися, мати нейтральне середовище, не повинна містити крохмаль.

Для отримання стерильної марлі гігроскопічну марлю стерилізують у паровому стерилізаторі насиченою парою так само, як і вату. Для спеціальних потреб виробляють апретовану (просочують крохмальним клейстером та імпрегновану ( просочують лікарськими засобами) марлю.

Марлю гігроскопічну пакують у паки, що містять кілька кусків марлі довжиною 50,100, 150 і 250 м. В аптечних закладах для реалізації населенню марлю фасують по 0,5, 1, 2, 5 м і більше.

З марлі промисловість виробляє стерильні марлеві серветки: малі (16х14 см) в пачках по 20 або 40 штук і великі ( 33х35 см) в пачках по 10 штук.

Бавовняна марля може замінюватися марлею лляною (властивості однакові) або віскозною, яка відрізняється значно меншою міцністю і гігроскопічністю, містить 70% бавовни і 30% віскози.

8.2.3. Целофан

Целофан (від «целюлоза» і грец. Φᾱνός — «світлий») — прозорий жиростійкий плівковий матеріал, отриманий з віскози.

Рис. 8.4. Целофан

Історія. Целофан винайшов Жак Едвін Бранденбергер, швейцарський текстильний інженер, між 1908 і 1911 роками. Він мав намір створити вологонепроникне покриття для скатертин, яке б рятувало їх від плям. У ході експериментів він покрив тканину рідкою віскозою, проте отриманий у результаті матеріал виявився занадто жорстким, щоб використовувати його як скатертини. Однак покриття добре відмежовувалося від тканинної основи, і Бранденбергер збагнув, що цей матеріал знайде інше застосування. Він сконструював машину, яка виробляла листи віскози. У 1913-му у Франції почали промислово виробляти целофан. Після деяких доробок целофан став першим у світі відносно стійким до води та гнучким пакувальним матеріалом.

Після розробки нових видів полімерних матеріалів у 1950-их роках роль целофану істотно знизилася — його практично повністю витіснили поліетилен, поліпропілен і лавсан.

Целофан отримують з розчину ксантогенату целюлози або омиленні ацетилцелюлозної плівки. Спочатку целюлозу довгий час витримують у концентрованому розчині гідроксиду натрію (NaOH) для утворення алкоголяту (лужної целюлози). Після цього лужна целюлоза реагує зі сірковуглецем, утворюючи розчинний у воді ксантогенат целюлози. В'язкий (лат. viscosus) розчин ксантогенату целюлози (ксантогенат целюлози має назву "віскоза") видавлюється через фільєри в ванну з розведеною сульфатною кислотою, де регенерується вихідна целюлоза (так звана гідратцелюлоза), і, залежно від фільєри, отримують матеріал у вигляді волокон (віскоза) або прозорих плівок (целофан). Для пластифікації плівки, до неї додають майже 30% гліцерину. Через це плівка целофану має солодкий присмак. Сировиною для одержання целюлози служить деревина. Запах целофанової плівки пов'язаний з присутністю в матеріалі летких з'єднань сірки, джерелом яких може бути залишений в плівках ксантогенат целюлози. Причиною запаху є недостатнє промивання целофану від продуктів, супутніх під час його отримання: сірководню, метилмеркаптана, заміщених сульфідів, наявність яких виявляється за запахом при концентрації порядку десятих долей мкг/л.

Целофан володіє високою паро- і вологопроникністю, високою стійкістю до дії жирів, содових розчинів і розведених розчинів сірчаної кислоти. Целофан є найдешевшим плівковим матеріалом, стійким до дії високих і низьких температур, жирів, є екологічно безпечним, однак целофанова плівка дуже чутлива до вологи. Перебуваючи у воді, целофан протягом доби, збільшує свою масу вдвічі. Ламітен (целофан із поліетиленовим покриттям) — запобігає зволоженню упакованих виробів за 88% відносної вологості повітря, захищає целофанову плівку від дії кисню, проте не захищає від впливу світла.

У ветеринарії целофан використовують для створення гідроізолізаційного шару лікувальних (зігрівальних) пов’язок і компресів.

8.2.4. Лігнін

До замінників вати можна віднести лігнін (алігнін), який отримують з деревини під час виробництва целюлози. Він є білим тонким гофрованим аркушем паперу, складені в купки по кілька аркушів, які утворюють м'які шари.

8.5 Лігнін (Алігнін)

Рис. 8.5 Лігнін (Алігнін)

Лігнін добре всмоктує воду, витримує стерилізацію, але руйнується під час кип'ятіння, старіє під час зберігання, а у вологому стані легко розповзається, тому він незручний для застосування у пов'язках.

Лігнін виробляють у двох марках: в якості перев'язувального матеріалу, найчастіше в поєднанні з ватою та для пакування лікарських засобів і медичних інструментів.

Згідно з вимогами фармакопеї, 1 г лігніну, змочений водою, повинен важити через 5 хв. не менше 14г. Смужка лігніну завширшки 4,4 см, опущена одним кінцем у циліндр з 0,1% розчином еозину, після годинного стояння під ковпаком повинна забарвитися над рівнем розчину на висоту не менш ніж 8 см. Лігнін повинен містити вологи не менше 5% і не більше 8%, золи – не більше 0,4%.

8.3. Форми перев’язного матеріалу

Форми перев’язного матеріалу – це засоби, які виготовляють із видів перев’язного матеріалу. Вони мають різні спеціальні форми залежноі від мети застосування. Найбільш поширені: бинт, тампон, ватні кульки, дренаж, серветка, косинка, лонгет, праща.

8.3.1.Бинт

Найбільш поширеними готовими перев'язувальними засобами є бинти. Вони мають вигляд смуг з марлі або іншої тканини певної довжини і ширини. Призначені для накладання на рани, фіксації шин, стискання тканин тіла тощо. Бинти бувають марлеві, полотняні, фланелеві, трикотажні, еластичні, гумові, гіпсові та інші.

Рис. 8.6. Бинт

Бинти марлеві виготовляють із смужок марлі певної ширини і довжини; при цьому облямівка (кайма) марлі відрізається. Марлеві бинти відрізняються між собою за шириною і довжиною, обробкою марлі ( з сірої або відбіленої), стерильністю (стерильні або нестерильні), гігроскопічністю.

До нестерильних бинтів відносяться бинти з сірої марлі розмірами: 5 м х10 см; 7 м х14 см, а також бинти з відбіленої марлі розмірами: 5 м х5 см ; 5 м х 10 см; 7 м х14 см; 7 м х10 см; 10 м х7 см та інші. Бинти марлеві стерильні виробляють з відбіленої марлі розмірами: 5 м х 10 см; 7 м х 14 см та інші.

Кожний бинт упакований в пергаментний папір і простерилізований насиченою парою або радіаційним методом. На упаковці повинні бути наступні реквізити: назва виробу, розміри, назва виробника або постачальника із зазначенням його адреси і контактних телефонів, ДСТУ або ТУ, реєстраційний номер, штрих-код країни, дата стерилізації або термін зберігання (5 років).

Рис. 8.7. Еластичний бинт

Бинти полотняні застосовують рідко, виробляють з полотна або бязі. Бинти фланелеві застосовують в основному як фіксуючий засіб при розширенні вен, набряку кінцівок, тобто тоді, коли необхідно накласти пов'язку з постійною силою тиснення протягом тривалого часу. Бинти трикотажні виробляють з трикотажу, зручні для фіксації, особливо живота. Бинти медичні неткані нестерильні – з нетканого клеєного медичного полотна розмірами 400 х 5 та 400 х 10 см. Бинти еластичні виробляють з сірої бавовняної тканини, належать до трикотажних виробів. Їхня еластичність досягається використанням пряжі слабкого скручування і особливим методом в'язання. Застосовують при розширених венах кінцівок, оскільки створюють рівномірний тиск. Бинти еластичні трубчасті мають таке ж призначення, як і бинти еластичні, але їх розтягування значно більше – до 800%. Виробляють з еластомірної нитки, переплетеної синтетичними волокнами і бавовняною пряжею. Маючи сітчасту структуру, бинт еластичний трубчастий не перешкоджає аерації ділянок тіла, на які він накладений. Ці бинти можна прати тільки у мильній воді за температури не вище 40^оС град., після чого їх слід прополоскати в теплій воді, віджати в полотенці без викручування і просушити на горизонтальній поверхні. Бинти гіпсові призначені для фіксації кінцівок при переломах. Виготовляють їх з марлевих бинтів, які набивають шаром гіпсу. Перед вживанням бинт гіпсовий змочують теплою водою. Випускають ці бинти розмірами: 2,7 м х 10 (15, 20 ) см; 3 м х 10 (15, 20 ) см; 10 м х 2,7 см; 20 м х 2,7 см.

8.3.2. Інші форми перев’язного матеріалу

Рис. 8.8. Ватно-марлевий тампон

Тампон має чотирикутну форму, виготовляють із шматка марлі розміром 10 х 10 см, згорнутої у вигляді конверта. Ватяно-марлеві тампони найчастіше роблять розміром 4 х 6 см з шматка марлі розміром 10 х 14 см. Краї марлі підгортають усередину, щоб нитки не потрапили в рану. Всередину марлі кладуть шар білої вати розміром 4x6 см, завтовшки 0,5 — 0,7 см і загортають його з усіх кінців.

Ватяні кульки — жмутки вати кулястої форми, які використовують для обробки рук і операційного поля.

Дренаж — вузька стрічка з марлі, складена по довжині вдвоє чи вчетверо. Застосовують для дренування ран.

Серветка — шматок марлі квадратної чи прямокутної форми, найчастіше розміром 10 х 16 або 20 х 50 см.

Косинку виготовляють зі шматка марлі трикутної форми (довжина основи 180 см, висота — 65 см). ,

Лонгет — шматок марлі, полотна чи бязі у вигляді видовженого чотирикутника.

Праща — лонгет, кінці якого розрізані у поздовжньому напрямку на 3-и тасьми.

Види пов’язок

8.4. Види пов’язок

Рис. 8.9. Накладання пов’язки

Пов'язку потрібно накладати так, щоб вона добре утримувалась на тілі тварини й водночас не перешкоджала крово- та лімфообігу, рівномірно прилягала в усіх точках і не зміщувалася під час рухів. Пов'язка добре утримується, якщо враховані анатомічні особливості ділянки тіла, на яку її накладено.

Залежно від форми застосування і способів накладання перев'язного матеріалу розрізняють пов'язки косинкові, пращоподібні, бинтові, спеціальні на різні частини тіла тварини, каркасні, лігатурні, клейові та іммобілізувальні (шинні й гіпсові).

8.4.1. Косинкові пов'язки


Рис. 8.10. Косинка фабрична	Рис. 8.11. Застосування косинкової пов’язки

Їх виготовляють з полотна, бязі або зшитої вдвоє марлі трикутної форми. Для великих тварин косинка має основу завдовжки 180 см і висоту 65 см, а для дрібних — відповідно 50 і 20 см. Косинкові пов'язки застосовують майже на всіх ділянках тіла тварини. У розгорнутому вигляді їх накладають на велику ділянку тіла тварини: шию, груди, холку, спину, круп. Ці пов'язки застосовують згорнутими — для перев'язування невеликих ділянок і скрученими — як джгут при тимчасовому спиненні кровотечі. Часто до кінців косинки пришивають додаткові тасьмочки.

8.4.2. Пращоподібні пов'язки

Рис.8.12. Пращоподібна пов'язка

Пращі виготовляють з товстого й еластичного матеріалу (коленкору, бязі, полотна). Накладають на ділянки суглобів, голови дрібних тварин та інші. Тясьми, що є в пов’язки, дозволяють міцно та надійно зафіксувати її.

8.4.3. Бинтові пов'язки

Застосовують на нижній половині кінцівок, до зап'ясткового і скакального суглобів включно, на хвості, рогах і частково на голові; у дрібних тварин, крім того, — в ділянці грудей і живота.

Рис. 8.13. Бинтові пов’язки

а) початок накладання пов’язки; б) циркулярна пов’язка; в) повзуча пов’язка; г) спіральна пов’язка; д) спіральна пов’язка з перегинами; е) вісімко подібна (восьми подібна) пов’язка.

За формою накладання розрізняють такі види бинтових пов'язок: циркулярну, спіральну, повзучу, вісімкоподібну і на окремі органи тварини — копито, ріг, хвіст та ін.

Циркулярна пов'язка найбільш проста за технікою накладення. Кінець бинта утримують в косому напрямку на органі лівою рукою, а правою розмотують бинт і ведуть його тури навколо органу з таким розрахунком, щоб кожний наступний оберт (тур) повністю покривав попередній. Перший тур накладають дещо косо і більш туго, ніж наступні, залишаючи не перекритим кінчик бинта, який відгинають на другий тур і закріплюють наступним круговим ходом бинта. Циркулярна пов'язка зручна при бинтуванні невеликих ранових поверхонь у дистальних відділах кінцівок. Недолік її – здатність обертатися і при цьому зміщувати перев'язувальний матеріал.

Спіральну пов'язку застосовують для закриття великих ран на тулубі дрібних домашніх тварин та кінцівках. Починають накладати її нижче рани, спочатку циркулярним туром, а потім йдуть у косому (спіральному) напрямі, наполовину або на 2⁄3 прикриваючи попередні тури.

Спіральну пов'язку з перегинами використовують у випадках, коли звичайна спіральна пов'язка погано утримується. Застосовують її на ділянках тіла конусоподібної форми (гомілка, передпліччя). Перегин роблять наступним чином: ведуть бинт більш косо, ніж попередній спіральний тур, великим пальцем лівої руки притримують його нижній край, розкручують трохи головку бинта і перегинають його по напряму до себе. Верхній край бинта стає нижнім, і навпаки. Потім знову переходять до спірального накладання. При цьому перегини слід робити по одній лінії і осторонь від зони пошкодження. Пов'язку закінчують циркулярними турами.

Повзуча пов'язка є попереднім етапом перед накладенням спіральної або іншої пов'язки. Застосовують її в тих випадках, коли необхідно тимчасово утримати підкладковий матеріал під час накладення іммобілізуючих пов'язок. Тури бинта йдуть знизу вгору гвинтоподібно так, що кожен оборот бинта не стикається з попереднім. При цьому між окремими турами бинта залишається вільний простір, приблизно рівний ширині бинта.

Восьмиподібна пов'язка називається так через особливості ходу бинта, що описує вісімки. Цю пов'язку використовують під час бинтування частин тіла з нерівною поверхнею, наприклад путового або зап'ястного суглоба, де звичайні пов'язки не утримуються. Бинтувати починають циркулярними турами нижче суглоба, потім бинт ведуть зліва направо косо вгору. Вище суглоба знову накладають кілька циркулярних турів, і бинт направляють косо зверху вниз так, щоб над суглобом він перехрещувався з попереднім туром (що йде знизу вгору) і щоб всі ходи бинта перехрещувалися в одному і тому ж місці. Необхідно відзначити, що ця пов'язка може розриватися при згинанні зап'ястного суглоба і утримуватися недовго.

Черепахоподібна пов'язка – це різновид восьмиподібної. Накладають її лише на зап'ястних і скакальних суглобах. Починають її завжди нижче суглоба і закінчують вище останнього за типом звичайної циркулярної пов'язки. Область суглоба закривають восьмиподібними ходами бинта так, що на стороні суглоба, що згинається, вони перехрещуються між собою, а на розгинальній розходяться у вигляді віяла, прикриваючи половину ширини бинта попереднього оберту.

Пов'язку на рогах починають декількома циркулярними турами – на здоровому розі. Від нього бинт ведуть до хворого рога, попередньо покривають марлею, і біля основи його накладають 2–3 циркулярних туру. Після цього переходять до спірального бинтування з перегинами, починаючи з підстави роги до його вершини. Останню закривають складкою бинта, і спіральні тури ведуть у зворотному напрямку – зверху вниз до основи рога. Закінчують пов'язку закріпленням її на здоровому розі.

Пов’язка на роги

Пов'язку на копито починають з попереднього заповнення ватно-марлевим компресом увігнутості підошви на піднятою вгору кінцівки. На область путової кістки накладають кілька циркулярних турів бинта, при цьому в п'яткової частини вінчика початковий кінець бинта довжиною 20–25 см залишають вільним для фіксації наступних турів. Потім бинт через бічну стінку переводять на підошву і на рівні м’якушів обводять ним навколо вільного початкового кінця. Звідси бинт направляють назад через підошву і рогову стінку до вінчика, покриваючи при цьому на половину попередній тур. Досягнувши п'яткової частини, бинт знову обводять навколо вільного початкового кінця і знову направляють через стінку на підошву і вінчик. Бинтування продовжують у такому порядку до повного закриття рогового башмака і вінчика, після чого зв'язують обидва вільних кінця бинта між собою. Для захисту від забруднення і швидкого зношування бинтової пов'язку у великих тварин зверху накладають щільну тканину (брезент або клейонка). Для дрібних тварин (собак, кішок) виготовляють спеціальні за розміром і формою лап чохли, які фіксують на передпліччя або гомілки.

Пов'язку на хвіст накладають під час поранення і для попередження забруднення ран в області крупа, стегна, промежини (під час кастрації). Бинтування з перегинанням починають з кореня хвоста. Щоб пов'язка добре утримувалася, з верху на кожний тур поміщають пасмо волосся, складеного петлею, і прибинтовують наступним туром бинта. До петлі прикріплюють тонку мотузку або бинт, за допомогою якого хвіст фіксують до шиї коня.

8.4.4. Спеціальні (типові) пов'язки

Застосовують на тих ділянках тіла, де погано тримаються бинтові пов'язки. Укріплюють типові пов'язки за допомогою тасьмочок.

Рис. 8.14. Спеціальна (типова) пов’язка

Найчастіше їх накладають на ділянки спини, крупа, попереку, живота і вимені.

Спеціальні пов'язки роблять із бязі, полотна та інших простих тканин та викроюють відповідно до окремих ділянок тіла тварини, де інші пов'язки погано утримуються. До них слід віднести пов'язки, які застосовують під час операційних ран у ділянці м'якої черевної стінки собак і кішок, коли з прямокутного шматка тканини виготовляють спеціальний бандаж чи комбінезон і надягають їх щоб попередити інфікування рани й зняття швів самими тваринами. Під час операцій - у ділянці голови, хірургічної патології очей, купіруванні вушних раковин застосовують спеціальні чохли чи комір.

8.4.5. Каркасні пов'язки

Вони мають у своїй основі опорне пристосування (частіше з дроту) і є засобом фіксування перев'язного матеріалу. На кінцівці застосовують каркас із м'якого дроту, на який надягають гумову трубку, в ділянці холки — каркас у вигляді дуги, обтягнутої марлею.

Для фіксації бинтової пов'язки, накладеної на скакальний суглоб, застосовують гумові кільця, укріплюючи їх чотирма тасьмочками з бинта на передній або задній поверхні суглоба. Цю пов'язку можна скріплювати короткими гумовими трубками з гачками на кінцях.

8.4.6. Лігатурні пов'язки

Каркасні пов’язки

Ці види пов'язок застосовують для захисту ран, що закриті глухим швом. Лігатурну пов'язку за Медведєвим застосовують на рани, зашиті швами з валиками. Після укріплення валиків на одному боці кінців лігатури залишають вільними, а на валики протилежного боку лігатури прив'язують додатково. На рану (між валиками) кладуть марлеву серветку, складену в 4 — 6 шарів, і фіксують її лігатурами. Лігатурну пов'язку за Гірголавою накладають на рани, зашиті вузловим швом. Після зав'язування швів частину ниток обрізують, а тими, що залишилися (кількість їх залежить від довжини рани), закріплюють на рані марлевий валик.

8.4.7. Клейові пов'язки

Їх широко застосовують для закриття ран у тих місцях тіла тварини, де бинтові та інші описані вище пов'язки погано тримаються або накладати їх складно (ділянки тулуба, стегна, голови тощо).

Клейові пов'язки дуже важливі у ветеринарній практиці. Вона має ряд переваг: простота накладення, не обмежує рухів тварини, не тисне на тканини, а також дозволяє, не знімаючи пов'язки, періодично змінювати перев'язувальний матеріал.

Рис. 8.16. Клейова пращоподібна пов’язка

Щоб накласти клейову пов'язку, необхідно мати клеючу речовина і перев'язувальний матеріал відповідного розміру й форми. Користуються кількома видами клею.

Казеїновий клей фабричного виготовлення марки СП -104-105 – порошок сірого чи білого кольору. Під час змішування частини клею із понад 1,5 частинами води у перші 2 хв утворюється густа маса, яка потім починає разріджуватися і через 4 хв набуває сметаноподібної консистенції. У пізні терміни (10-15 хв) маса зсідається і втрачає клеючі властивості. Клей фіксує пов'язку навіть до вологого шерстного покриву і утримує до 15 днів. Крім марлі, клей добре приклеює і щільні тканини, і навіть папір і целофан. Пов'язка легко знімається гарячою мильною водою.

Рис. 8.17. Клейова тристулкова пов’язка

Колодій – в'язкий розчин колоксилину в суміші зі спиртом і ефіром. Після випаровування розчинника утворює щільну плівку. Застосовують для захисту операційних ран чи місця пункції анатомічної порожнини (грудної, черевної, капсули суглоба). Рану покривають шаром гігроскопічної вати, поверх якого наносять колодій.

Доцільно також і накладення різних пов'язок із застосуванням медичного клею БФ-6, і навіть клеючих аерозолів «Кубатол» (СПОФА) та інших.

Найбільш зручною формою під час лікування інфікованих ран є двостулкова і тристулкова клейові пов'язки. Для приготування таких пов'язок викроюють з марлі чи полотна 2–3 серветки однаковою форми і величини, ножицями розрізають смужками кожну серветку майже на половину її довжини (2-5). Нерозрізані частини серветок приклеюють, а розрізані (збоку рани) – зв’язують. Попередньо накладають на рану перев'язувальний матеріал. Під час зміни перев'язувального матеріалу кінці розв'язують і після відповідної обробки рани знову з'єднують. Такі клейові пов'язки можна використовувати тривалий час під час лікування інфікованих ран.

Крім цього виду пов'язок, можна скористатися так званими глухими покриваючими пов'язками. Їх прикріплюють на всю поверхню рани, тому вони добре утримують перев'язувальний матеріал, але не зручні під час лікування інфікованих ран. Застосування їх обмежується переважно тими випадками, коли необхідно закрити операційні чи свіжі рани, піддані первинній обробці.

8.4.8. Іммобілізувальні (іммобілізуючі) пов'язки

Мета іммобілізувальчих пов'язок – створити за певних показників стан нерухомості для пошкодженої частини, або органу, що є обов'язковою передумовою ефективного лікування. Показаннями до іммобілізації є переломи кісток, ушкодження суглобів, розриви зв'язок, великих судин, нервових стовбурів.

Перед іммобілізацією знадобиться введення знеболювальних коштів. До іммобілізувальних пов'язок відносять шинні і гіпсові.

Шинні пов'язки мають у своїй основі опорні пристосування із різноманітних шин, які забезпечують тимчасову іммобілізацію кінцівок. Шину накладають безпосередньо на тіло тварини. На кінцівках необхідно іммобілізувати два сусідніх суглоба. При закритих переломах під час накладення шини необхідно зробити легке витягування по осі кінцівки за дистальну частина, а потім у тому положенні зафіксувати її. Щоб запобігти розладам крово- і лімфообігу та розвитку набряків, пов'язку доцільно накладати якнайшвидше після ушкодження. Проте повної іммобілізації вона не створює, тому застосовується лише для транспортування тварин у ветеринарну клініку. Шинна пов'язка складається з підкладкового матеріалу, шин і засобів фіксації. Для підкладкового матеріалу використовують вату та інші підручні засоби. Шини виготовляють із м'якого дроту, фанери, картону чи іншого матеріалу. З випущених промисловістю дротяних шин застосовують сітчасті і стандартні шини Крамера, Томаса.

Рис. 8.18. Шина Томаса

Під час іммобілізації шинною пов'язкою кінцівок їй надають злегка зігнуте положення в суглобах. Шкіру в цій ділянці покривають марлевою серветкою і накладають шар вати завтовшки 1–1,5 см. Шини утримують на своєму місці спіральною пов'язкою чи іншими засобами фіксації. Томасовську шину застосовують у собак під час фіксації переломів верхніх відділів кінцівок. Один з її варіантів готують із м'якого дроту діаметром 5–10 мм, довжина якого залежить від розміру тварини. Промисловість випускає також шини для різних видів тварин і розмірів для грудної і тазової кінцівок собак і кішок.

Гіпсові пов'язки – найбільш досконала і поширена форма іммобілізувальних пов'язок, що добре фіксують кісти під час переломів, тріщин, розривів зв'язок завдяки швидкому затвердінню гіпсу.

Гіпс – це сірчанокислий кальцій, з'єднаний із жовтою водою:CaS04 +2Н2О. Для гіпсових пов'язок вживають прожарений, тобто безводний, гіпс, який після змочування вступає з водою в стійку хімічну сполуку.

Рис. 8.19. Гіпсовий бинт

Упродовж декількох хвилин він перетворюється на тверду масу. Гіпс має бути у вигляді білого дрібного порошку без грудок, м'який, а головне – швидко затвердівати. Доброякісний гіпс твердне через 5–6 хв. Під час змочування бинтів у гарячій воді гіпс твердне швидше, у холодній – повільніше. Зазвичай вживають воду температурою 30–35˚С.

Як підкладковий матеріал використовують вату і звичайні марлеві бинти. Бинт служить для того, щоб усувати подразнення шкіри гіпсом, захистити кісткові виступи, поверхневі судини і нерви від перетискання.

Для гіпсової пов'язки найбільше підходять сітчасті чи сходові шини з м'якої дроту. Їм легко надати форму, відповідну контуру органу з його виступами і нерівностями. Шина в гіпсовій пов'язці надає міцності затверділій масі гіпсу. Тому її з максимальною ретельністю підганяють під орган. Занадто вільні пов'язки не забезпечують нерухомість органу, а занадто тугі можуть викликати порушення крово- і лімфообігу, нервові розлади, і зрештою призвести до некрозу тканин.

У гіпсову пов'язку при переломах кісток кінцівок включають вище- і нижчележачі суглоби. При закритих переломах кісток під час накладення шини і гіпсової пов'язки необхідно зробити легке витягування по осі кінцівки за дистальну частину. При відкритих переломах кісток витягування неприпустимо, і кінцівку тимчасово фіксують до операції (остеосинтез). З гіпсових пов'язок частіше від інших застосовують глуху, стулкову, вікончату і мостоподібну.

Рис. 8.20. Гіпсові пов’язки:

а) стулкова; б) мостоподібна;в) вікончата; г) глуха

Глуху гіпсову пов'язку слід накладати від периферії до центра кінцівки, щоб не викликати лімфовенозного застою.

Стулкова зазвичай складається з 3–5 поверхів гіпсового бинта. Після накладення на ушкоджену ділянку і моделювання форми кінцівки її також фіксують згори циркулярною пов'язкою. Зручність стулкової пов’язки полягає у можливості доступу до ушкодженої ділянки.

Якщо під час накладення гіпсової пов'язки необхідно залишити відкритою певну ділянку тіла (при ранах, виразках тощо), то після затвердіння пов'язки, скальпелем чи ножицями вирізають у гіпсі отвір (вікно). Це і буде вікончаста пов'язка. Щоб відзначити місце, де потрібно вирізати вікно, кладуть перед гіпсуванням ватно-марлеву кульку, за величиною яка необхідна для вікна.

Мостоподібну гіпсову пов'язку застосовують при відкритих пошкодженнях суглобів, коли необхідний систематичний нагляд за раною і водночас забезпечення повної нерухомості. Щоб суглоб залишився повністю відкритим, вище, і нижче нього накладають дві окремі глухі гіпсові пов'язки в 6–8 шарів кожна. Після затвердіння вгіпсовують дугоподібні шини, що з'єднують верхню і нижню пов'язки в одну систему, яка створює для суглоба повну нерухомість.

Знімають гіпсову пов'язку через 4–5 тижнів. Її розрізають вздовж гіпсовим ножем чи підпилюють пилкою, та обережно розрізають ножицями, щоб не поранити шкірні покрови.

Питання для самоконтролю

1. Що таке пов’язка?

2. Що прийнято розуміти у практиці під перев'язкою?

7. Які найбільш поширені форми перев’язного матеріалу?

8. Які бувають бинтові пов'язки за формою накладання?

9. Що таке каркасні пов'язки?

10. Для чого застосовують клейові пов'язки?

11. Яка мета іммобілізувальних пов’язок?

12. Через скільки часу знімають гіпсову пов’язку?

Попередня тема

На початок

Наступна тема