|
ХІРУРГІЯ
ВЕТЕРИНАРНОЇ МЕДИЦИНИ Електронний
посібник |
|||||||||||||
|
||||||||||||||
15.1. Загальні прояви хвороб шкіри 15.1. Загальні ознаки хвороб шкіри Дерматологія – наука,
що вивчає хвороби шкіри.
Хвороби шкіри у тварин виявляються висипами, утворами, що складаються з
різних морфологічних елементів.
Клінічно вони виявляються у вигляді специфічних форм. Пляма (macula) — зміна кольору шкіри на обмеженій ділянці, яка
не виступає над рівнем нормальної шкіри. Еритема (erythema) — почервоніння, результат запалення, активної
гіперемії внаслідок розширення дрібних артеріол сосочкового (верхнього) шару
дерми. При натисканні пальцем зникає. Розміри й форма еритем різні.
Папула (papula — прищ, вузлик) — невелике щільне підвищення на
шкірі, яке не має порожнини, розміром від макової зернини до горошини. Папули
можуть розсмоктатися або з них утворюються везикули, пустули.
Везикула (vesicula — пухирець) — кругле або конічної форми
підвищення на шкірі з рідким, негнійним, каламутнуватим вмістом (частіше
серозним). Пустула (pustula) — пухирець, наповнений гнійним ексудатом.
Екземою (ekzema) називається запалення поверхневих шарів шкіри
(епідермісу й сосочкового шару дерми), що виникає під дією зовнішніх чи
внутрішніх чинників.
Етіологія. Розрізняють екзогенні (зовнішні) й
ендогенні (внутрішні) причини екзем. До екзогенних причин належать такі
фактори: механічні (виникають у разі
тріщин, розчухувань, укусів шкіри комахами тощо), хімічні (унаслідок втирання
подразнювальних мазей і лініментів, тривалого застосування компресів,
утримання тварин на вогкій брудній підстилці тощо), фізичні (внаслідок дії
сонячної радіації, ультрафіолетового випромінювання тощо), біологічні
(внаслідок дії патогенних мікробів, грибів). До ендогенних причин відносять функціональні
порушення щитоподібної залози, яєчників, авітамінози, захворювання
печінки, жовчного міхура та жовчних ходів, нирок, травного каналу (гастрити), проноси або запори),
кормові отруєння. Клінічні ознаки. Екземи мають такі стадії
розвитку: еритематозну, папульозну, везикулярну, пустульозну; потім може
перейти в мокнучу або струпоподібну, кіркову та лускату форму. Еритематозна стадія, або стадія почервоніння,
супроводжується запальною гіперемією, ексудацією серозної рідини і незначною
міграцією лейкоцитів у поверхневі шари шкіри. Перебіг цієї стадії у свійських
тварин має легку форму або іноді зовсім непомітний (приховує волосяний
покрив). За значних уражень спостерігаються сильний свербіж, розчухування,
неспокій тварини, незначна набряклість шкіри і склеювання волосся серозним
ексудатом. Папульозна стадія. Сосочки шкіри просочуються
ексудатом, епідерміс утворює потовщення і випинається у вигляді вузликів,
папул. Уражена ділянка шкіри гіперемійована і набрякла. Спостерігають сильний
свербіж і розчухування. При везикулярній, або пухирцевій, стадії на місці
папул утворюються пухирці, наповнені серозним ексудатом. Кілька пухирців,
зливаючись, утворюють так звану «бульозну екзему». Пустульозна стадія характеризується появою
дрібних гнояків (пустул), що утворилися внаслідок заглиблення гноєтворних
мікробів у пухирці. Гнояки під впливом зовнішніх дій і протеолітичних
ферментів гною прориваються, утворюючи мокнучі ділянки (стадія мокнення), а
після відпадання рогового шару епідермісу з'являються ерозії.
Ексудат, що виділяється з ерозій на поверхню
шкіри, утворює кірки. З часом кірки відпадають, ерозії
вкриваються епідермісом, пухирці підсихають, рогові клітини епідермісу
поступово відриваються у вигляді лусочок (луската стадія). Прогноз при гострих екземах — сприятливий або
обережний, а при хронічній — обережний, оскільки ці екземи виліковуються дуже
важко і нерідко дають рецидиви. Лікування екзем має бути етіопатогенетичним і
проводитися з урахуванням стадії розвитку процесу. Передусім слід усунути причину захворювання. При
гострих екземах у стадіях утворення пухирців, пустул застосовують в'яжучі
антисептичні засоби, які ущільнюють шкіру й обмежують випіт ексудату: 3–5 %
розчин піоктаніну, 1–2 % спиртовий розчин брильянтового зеленого,
метиленового синього, таніну, 2 % розчин нітрату срібла, 3–5 % розчин
пікринової кислоти. Позитивний ефект дає 5 % спиртовий розчин АСД у вигляді
марлевої аплікації впродовж 6–12 год з наступною заміною її пов'язкою,
просоченою рафінованою соняшниковою олією або вазеліновим маслом. При хронічних екземах та після ослаблення
запальних і ексудативних процесів призначають місцево мазі, що захищають
рецептори шкіри від зовнішніх подразнень, розм'якшують шкіру, сприяють
відділенню кірочок, виявляють антимікробну дію. Це мазі Вишневського,
цинкова, цинково-саліцилова (цинкової мазі — 100 г, саліцилової кислоти — 4
г), йодоформна (йодоформу — 10 г, вазеліну — 90 г). При екземах застосовують загальне лікування:
внутрішньовенні вливання 0,25 % розчину новокаїну на фізіологічному розчині з
розрахунку 1 мл на 1 кг маси тварини, 10% розчину калію броміду (80–100 мл на одне
вливання великій рогатій худобі й коням), 10 % розчину кальцію хлориду
(100–150 мл на одне вливання великій рогатій худобі й коням). 15.3. Дерматити Дерматитом (derma – шкіра та ittis – запалення) називають запалення
шкіри, зумовлене дією на неї патогенного фактора (фізичного, хімічного,
біологічного тощо).
Патологічний процес локалізується у власне шкірі — дермі. Розрізняють дерматити прості й алергічні. Перші
виникають під впливом первинних подразників, другі — внаслідок повторної дії
на шкіру алергенів.
Травматичний дерматит – це запалення шкіри, що
розвивається у зв'язку з дією механічних подразників. Медикаментозний
дерматит виникає
внаслідок тривалого або невмілого застосування сильних подразнювальних і
припікальних хімічних засобів на шкіру з лікувальною метою. Бардяний дерматит — запалення шкіри, основною ознакою якого є
кормові висипи. Цей дерматит діагностується у великої рогатої худоби,
оскільки барду часто використовують при відгодівлі. Верукозний, або
бородавчастий, дерматит —
хронічне запалення шкіри, що характеризується гіперплазією сосочкового шару
основи шкіри й утворенням бородавчастих розрощень. Спостерігається переважно
у коней в ділянці пута. Гангренозний дерматит — запалення шкіри, яке частіше виникає у овець,
великої рогатої худоби і локалізується в ділянці пута, вінчика, м'якуша та
міжкопитцевої щілини.
Клінічні ознаки. На початку захворювання
спостерігається часткове або повне стирання волосяного покриву, а іноді
епідермісу, супроводжується болючістю й
підвищенням місцевої температури. У задавнених випадках шкіра в ділянці
ураження гіпертрофується, стає товстою і малоеластичною. Частіше травматичні
дерматити локалізуються в ділянках спини, колінних, плечових, путових і
зап'ясткових суглобів. Атопічний дерматит
(АД) – хронічне захворювання, що розвивається у собак з генетичною схильністю
до атопії. В основі АД –
хронічне запалення шкіри, що порушує її природну реакцію на зовнішні та
внутрішні подразники та проявляється вираженим свербежем, віковими особливостями
динаміки клінічних проявів на шкірі (еритема, папульозно-везикулярний висип,
ексудація, а згодом – сухість шкіри, лущення, ліхеніфікація, екскоріації), що
мають поширений або обмежений характер. Для характеристики шкірного ураження у вигляді
папульозно-везікуальних висипань, гіперемії, інфільтрації, сухості, лущення,
ліхеніфікации частіше використовуються терміни «атопічний дерматит» і
«нейродерміт». За клінічним перебігом атопічний дерматит підрозділяють на
обмежений і дифузний. Для атопічного дерматиту обмеженого характеру типова
область локалізації – потилиця, задня поверхня шиї, ліктьові і
підколінні згини, передпліччя, внутрішня поверхня стегон. При обмеженому
атопічному дерматиті буває один–два, рідше кілька вогнищ ураження.
Захворювання супроводжується сухими висипаннями, мокрість не характерна. Дифузний атопічний дерматит відрізняється від
обмеженого більш поширеним процесом. Іноді процес приймає генералізований
характер. Поряд з нерізко обмеженими буро-червоними ділянками інфільтрованой
та ліхенізованої шкіри, які можуть охоплювати великі поверхні, відзначаються
окремі плоскі блискучі вузлики, множинні екскоріаціі. Шкіра хворих дифузним
атопічним дерматитом відрізняється сухістю. У деяких хворих спостерігається
везикуляція. При цьому в клінічній картині захворювання переважають, поряд з
інфільтрацією і ліхенізаціей, набряклість шкіри, папули, везикули, ерозії і
еритема островоспалітельних характеру. Хворих турбує безперервний свербіж. На
ділянці дозволений висипань залишається тимчасова гіперпігментація шкіри. При
дифузному атопічному дерматиті відзначається хронічно рецидивуючий перебіг з
частими і тривалими загостреннями. Дуже часто у хворих на атопічний дерматит
спостерігаються респіраторні прояви атопії: бронхіальна астма, рінокон'юктивіт. Прогноз за неускладненого перебігу захворювання —
сприятливий, при хронічних дерматитах — обережний (лікування довготривале). Лікування. Усувають причину захворювання. Уражені місця
змазують 2 — 3 % спиртовим розчином піоктаніну або застосовують пов'язки з
різними антисептичними лініментами й мазями: пеніциліновою, цинковою,
ксероформною, Вишневського, новокаїн-біоміциновою, емульсією синтоміцину або
стрептоциду. Проводять новокаїнові блокади або внутрішньовенно
вводять 0,25–0,5 % розчин новокаїну на фізіологічному розчині, а за потреби
застосовують і загальну протимікробну терапію (внутрішньом'язове введення
антибіотиків). Питання для
самоконтролю 2. Чим характеризується
пляма? 9. Чим характеризується луската стадія екземи? 11. Які є дерматити за етіологічними та клінічними ознаками? 12. Що таке атопічний дерматит? |
||||||||||||||