video

Наука про травми називається травматологією (від грец. trauma — ушкодження і logos — наука). Травми, як і більшість хірургічних хвороб, виникають під впливом чинників зовнішнього середовища: фізичних, хімічних, біологічних.

До фізичних належать механічні чинники — дія на тіло тварини різних предметів, вибухової хвилі, вплив прискорення, перевантаження, вібрації та невагомості.

Ушкоджувальна дія термічних чинників відбувається впливом на тканини високої чи низької температур; променевої енергії. Ушкоджувальний вплив на організм найчастіше виявляють випромінювання видимої частини спектра, а також інфрачервоне, ультрафіолетове, рентгенівське, радіоактивне та лазерне випромінювання.

12.1. Термічний опік

Рис. 12.1. Опік

До групи фізичних ушкоджувальних чинників належить також вплив електричної енергії — природної (енергія блискавки) чи штучної (електричний струм). Дія на організм хімічних речовин спричинює хімічну травму. За походженням хімічні речовини поділяють на органічні (синтетичні сполуки), речовини рослинного (алкалоїди), глікозиди або тваринного (отрути, що їх виділяють отруйні змії, комахи) походження. До неорганічних речовин належать кислоти, луги та їхні солі. Сила і характер дії хімічних речовин на організм тварини залежать від складу сполуки, її концентрації, тривалості впливу на організм.

Біологічні травми зумовлені дією вірусів, бактерій, гельмінтів тощо. Ці травми докладно розглядаються при вивченні спеціальних дисциплін (вірусології, мікробіології, епізоотології, паразитології та ін.).

Серед різноманітних травм найчастіше реєструються механічні ушкодження, які завдають великих збитків господарствам, власникам тварин. Травмованих тварин (биків, кнурів, коней) у багатьох випадках не можна експлуатувати. У корів знижується молочна продуктивність і вгодованість, а в свиноматок — плодючість. У деяких випадках травми призводять до загибелі тварин.

12.2. Види травматизму та їх характеристика

Травматизм — це сукупність різноманітних ушкоджень (механічних, фізичних, хімічних та ін.) серед певного виду тварин, частота і характер яких залежать від конкретних умов їх утримання, годівлі та експлуатації.

Для визначення травматизму вивчають частоту ушкоджень, причини травм, умови та обставини, за яких виникають травми. Це дає змогу вжити відповідних профілактичних заходів.

Травматизм – сукупність подібних травм в котрогось виду тварин, об'єднаних загальними умовами змісту, годівлі і експлуатації.

Слід зазначити, що травматизм залежить та умовами змісту тварин, від рівня організаційно-господарських і зоогігієнічних заходів та громадянської культури ведення тваринництва.

Стійловий травматизм тварин пов'язаний з неправильним утриманням під час стійлового періоду. Цей вид травматизму є одним із проблем промислового тваринництва. Цьому сприяють такі чинники, як великі групи тварин, безприв’язне, скупчене утримання, наявність у приміщеннях металевих конструкцій, похибки в електрифікації і механізації технологічних процесів, несправності підлоги та її невдалі конструкції, засміченість вигульних дворів. Так, несправність підлоги призводить до поранення кінцівок, що сприяє формуванню хвороб кінцівок (копит). При скупченому утриманні, особливо безприв’язному, можливо нанесення травм рогами тварин.

За беспривязного утримання биків на відгодівлі часто проявляється так званий статевий травматизм, коли тварини стрибають один на одного. Внаслідок цього можливі переломи кісток таза, рани спини і попереку. Для профілактики цього виду травматизму на великих комплексах підвішують електричні спіралі – електротрейнери з напругою 80 В. За такого утримання можливе віддавлювання хвостів, коли одна тварина лежить, а інша ходить. Це може призвести до гангрени хвоста і навіть до запалення спинного мозку.

Пасовищний травматизм пов'язаний із станом пасовищних угідь. Нерідко наші пасовища мають ями, болотисті місця, необлаштовані місця водопою Травматизація тварин може статися через засмічення пасовища металевими предметами, укуси змій, комах. Травмуючим чинником тут можуть бути агресивні тварини, наявність на пасовищі мінеральних добрив, отруйних рослин.

Транспортний травматизм пов'язаний із перевезенням тварин на необладнаному транспорті, коли відсутні бортові грати, порушуються кількісні норми перевезення тварин, правила вантаження і розвантаження тварин. Цей вид травматизму може бути при тривалих перегонах тварин.

12.2. Шматочок скла в шлунку собаки

Рис. 12.2. Шматочок скла в шлунку собаки

(ендоскопічне дослідження)

Кормовий травматизм виникає внаслідок згодовування тваринам недоброякісних кормів: забур'янених, з металевими предметами, запліснявілим сіном, пророщеню картоплею, кормами низької якості за вмістом мінеральних речовин, вітамінів, поживних елементів. Усе це призводить до різноманітних захворювань травлення.

Експлуатаційний травматизм пов'язаний із неправильною підгонкою збруї коням, перевантаженням цих тварин та ін. Цей вид травматизму може виникнути за неправильного догляду тварин. Наприклад, при доїнні апаратами з неправильно відрегульованими пульсаторами.

Лікувальний чи операційний травматизм викликається грубими маніпуляціями в наданні лікувальної допомоги лікарями, фельдшерами, а найчастіше сторонніми особами чи власниками тварин. Це відбувається у разі порушення правил асептики і антисептики під час введення лікарських речовин, особливо гостроподразнюючих, при неправильному введенні магнітних зондів, діставанні сторонніх предметів зі стравоходу, за надмірного зрізання копитного рогу.

Навмисний травматизм – це травматизм внаслідок навмисного нанесення ушкоджень тваринам.

Військовий травматизм пов'язаний із військовими діями і представлений, переважно, пораненнями, впливом радіації і навіть хімічними травмами.

Випадковий травматизм пов'язаний зі стихійними лихами, нападом тварин та ін. Останнім часом стали виділяти ще один вид травматизму – технологічний. Він пов'язаний з промисловим тваринництвом, де на великих фермах і комплексах відсутній вплив природних чинників – руху, опромінення ультрафіолетовими променями, мають місце різні порушення технологічного процесу, дисципліни обслуговуючого персоналу тощо.

12.3. Закриті ушкодження м’яких тканин

До закритих механічних ушкоджень м'яких тканин відносять удар (забій), розтяг, розрив, струс, синдром тривалого здавлювання, вивих, гематому та лімфоекстравазат.

Такі ушкодження характеризуються відсутністю зяяння у зв'язку зі збереженням цілісності зовнішніх покривів (шкіри, слизових оболонок).

12.3.1. Удар

Удар (contusio) — це закрите механічне пошкодження м'яких тканин і органів без видимих порушень їх анатомічних структур. Найчастіше удару зазнають поверхневі м'які тканини — шкіра.

12.3. Ушиб вимені корови

Рис. 12.3. Забите вим’я корови

Етіологія. Виникають унаслідок ударів палицею, копитом, рогом, транспортним засобом або від падіння на твердий ґрунт чи виступаючі предмети. Удар може виникнути також унаслідок сильного здавлювання тканин збруєю або утримання тварин на ґратчастій залізобетонній підлозі, несвоєчасного обрізування копит і копитець, неправильного підковування. Частіше ушкоджуються різні ділянки тулуба, кінцівок, підошва копит і м'якушів.

Клінічні ознаки. Основними ознаками удару є біль, припухлість, підвищення місцевої температури, різні крововиливи, порушення функції травмованого органа. Залежно від сили ушкодження тканин удари поділяють на чотири ступені.

Перший ступінь удару характеризується порушенням цілості дрібних судин, що супроводжується незначними крововиливами в товщу тканин (типу петехії, екхімози. Припухлість має щільно-еластичну консистенцію, незначну болючість і підвищену місцеву температуру.

Другий ступінь — порушення більших судин з утворенням у товщі тканин порожнини, наповненої кров'ю, — гематоми. При цьому також розшаровуються тканини, виявляються дифузні крововиливи.

Третій ступінь — тканини під впливом механічної травми не тільки розшаровуються, а й розчавлюються. Відмічається значна припухлість, сильна болючість.

Четвертий ступінь характеризується розчавленням м'яких тканин з перетворенням їх на безструктурну масу. Травмуються, нерідко ламаються кістки.

Лікування. Загальними принципами лікування ударів (як і інших закритих ушкоджень) є: надання хворому організму спокою, профілактика ускладнень хірургічною інфекцією, запобігання й обмеження набряку в тканинах, крово- та лімфовиливів.

З метою запобігання септичним ускладненням шкіру в межах ушкодження обробляють спиртовими розчинами йоду, фурациліну тощо, 5% водним розчином калію перманганату, аерозольними антисептиками (ауреоміцин, берліцетин, дермоспрей, септонекс, хроніцин).

У перші години після удару для усунення болю й зупинення крово- і лімфотечі застосовують упродовж доби стискальну пов'язку і холод, препарати гідрокортизону. З 2–3-го дня після удару, коли уражені судини затрамбувались, призначають тепло (опромінювання лампою Мініна або солюкс, лазеротерапію, парафінотерапію, спиртові компреси), масаж, резорбційні мазі, пасивні й активні рухи.

У випадках утворення великих гематом, лімфоекстравазатів провадять оперативне лікування (пункції, розрізи).

12.3.2. Гематома

12.4. Гематома

Рис. 12.4. Гематома

Гематома (haematoma) — крововилив у глибині тканин із розірваної судини з формуванням новоутвореної порожнини, що виникає під дією кров'яного тиску. Розмір гематоми залежить від типу й діаметра судини, а також від механічної протидії прилеглих тканин. Під шкірою гематоми більші, ніж у міжм'язових просторах.

Симптоми. Відразу після травмування виникає напружена припухлість округлої форми. Спочатку можлива флуктуація, при згортанні крові — крепітація; у перші дні спостерігається біль.

Гематому вушної раковини називають отематомою.

Діагноз установлюють на підставі симптомів і результатів пункції.

Лікування. Застосовують стискальну пов'язку, тепло, масаж, втирання резорбційних мазей (йод-йодистокалієву, кантаридну та ін.). Гематоми, розміщені в глибині тканин, розсмоктуються самостійно. При поверхневій локалізації розсмоктування відбувається гірше, особливо в ділянці вушної раковини, де з одного боку знаходиться хрящ, а з іншого — шкіра; тут часто утворюється кров'яна кіста.

Використовують також пункцію гематоми з накладанням захисної пов'язки. Нерідко проводять розтин поверхнево розміщених гематом (на вушній раковині) з наступним накладанням валикового шва.

12.3.3. Лімфоекстравазат

12.5. Лімфоекстравазат

Рис. 12.5. Лімфоекстравазат

Лімфоекстравазат (lymphoextravasat) — витікання лімфи із судин у новоутворену порожнину. Найчастіше виникає при дотичній травмі тупим предметом, падінні та в інших випадках, що супроводжуються зміщенням тканинних шарів і розривом лімфатичних судин. Лімфа, що накопичується в порожнині, своєю масою і протеолітичними ферментами розшаровує пухку клітковину (під шкірою та між м'язами), збільшуючи об'єм лімфоекстравазату. Якщо одночасно ушкоджуються і кровоносні судини, утворюється гемо-лімфоекстравазат.

Симптоми. Ушкодження найчастіше локалізується під шкірою, нерідко в ділянці холки. Припухлість утворюється поступово — повільно збільшується в об'ємі, нагадуючи мішок, наповнений водою. При пальпації виявляють ундуляцію. Як правило, лімфа тривалий час не коагулює, не згортається.

Лікування. Роблять пункцію, відсмоктують лімфу, в порожнину ін'єкують 2% спиртовий розчин йоду (маніпуляцію можна повторити). Через 2–3 дні розсікають, видаляють вміст і накладають баликовий шов, з'єднуючи стінки порожнини; застосовують антисептичну обробку і дренаж.

12.4. Поняття про рани

22-11-08_1917

Рис. 12.6. Операційна рана

Рани органів і тканин є одним із видів ушкоджень організму, які трапляються впродовж життя як людини, так і тварин найчастіше.

Раною (vulnus) називають механічне ушкодження тканин і органів з порушенням цілості зовнішніх покривів.

За наявності рани можливе ушкодження не тільки шкіри, слизових оболонок, а й тканин, розміщених глибше, внутрішніх органів (селезінки, печінки, легень, серця та ін.), а також мозку. У глибоких ранах розрізняють: краї, рановий отвір, рановий канал (порожнину), стінки і дно. Принциповою відмінністю ран від закритих ушкоджень є те, що при ранах відкриваються ворота для інфекції, вторинного травмування, забруднення.

Оскільки при ранах поряд з місцевими змінами в тканинах розвиваються і загальні порушення в організмі тварин (гарячка, інтоксикація та ін.), запроваджено поняття ранова хвороба. Перебіг і закінчення ранової хвороби залежать під величини ушкодження, втрати крові, стану організму та його реактивності, характеру ранової інфекції.

12.4.1. Симптоми ран

Рис. 12.7. Зяяння рани

Основними ознаками при пораненні є зяяння, кровотеча і біль.

Зяяння рани (розходження її країв) залежить від особливостей ушкоджених тканин, напряму, в якому вони розсічені, та механізму насильницької дії. Поранення еластичних тканин супроводжується значнішим зяянням, ніж подібне ушкодження малоеластичних тканин. Ушкоджені м'язи в поперечному напрямку рани зяють більше, ніж ушкоджені у поздовжньому. Розсічення шкіри впоперек її еластичних волокон (напрям останніх у тварин збігається з напрямом складок шкіри та росту шерсті) дає сильно виражене зяяння. Різані рани, заподіяні гострим інструментом, зяють сильніше, ніж розтрощені рани, заподіяні тупим знаряддям.

Кровотеча при пораненні виникає внаслідок механічного ушкодження судин. Вона може бути зовнішньою і внутрішньою, артеріальною, венозною, капілярною і паренхіматозною. Одночасно з кровоносними порушується цілість і лімфатичних судин.

Біль зумовлений ушкодженням нервів та їхніх закінчень.

12.4.2. Класифікація ран

Різані рани (v. incisum) завдають гострими різальними предметами (скальпель, ніж, серп, коса, скло). Характеризуються рівними краями, гладенькою поверхнею, обмеженим травмуванням, значною кровотечею і короткочасним болем. За зовнішнім виглядом вони можуть бути клаптевими або лінійними. Такі самі особливості властиві й рубленим ранам, але в останніх тканини травмуються більшою мірою.

Рублені рани (v. caesum) виникають у разі дії на тканини масивних, досить гострих предметів (сапи, сокири, лопати тощо), тому посідають проміжне положення між різаними й забитими ранами і поєднують у собі деякі їхні особливості. Характеризуються широкою зоною ушкодження, часто досить глибокі, зі значною кровотечею.

Колоті рани (v. punctum) заподіюють гострими колючими предметами (вилами, цвяхами, зубцями борони тощо). Колоті рани виникають під час проведення пункції, руменоцентезу. Вони мають довгий вузький рановий канал, невеликий зовнішній отвір і незначну кровотечу. У разі випадкових колотих ран можливе утворення гематоми і розвиток анаеробної інфекції.

12.8. Рвана рана холки собаки

Рис. 12.8. Рвана рана холки собаки

Рвані рани (v.laceratum) утворюються при ушкодженні тканин гострими предметами, сучками дерев, кігтями тварин, цвяхами, гачками тощо. Краї цих ран нерівні, часто зі значним відриванням шкіри, м'язів. Значної кровотечі при таких ранах не буває, проте зяяння різко виражене.

Забиті рани (v. contusum) виникають унаслідок сильної дії тупого предмета (удар палицею, копитом тощо), падіння на твердий ґрунт. Спостерігаються розрив шкіри, удар м'язів, нервів та інших тканин. Краї рани нерівні, припухлі, дещо вивернуті, з численними крововиливами різної форми та розміру. Біль сильний, однак кровотеча внаслідок тромбозу судин незначна.

Розтрощені рани (v. conquasatum) — складні ушкодження, що виникають найчастіше при зіткненні тварини з транспортом, який рухається. Вони нагадують забиті рани, однак відрізняються від останніх значно більшими ушкодженнями тканин. Показана негайна хірургічна обробка, оскільки можливі тяжкі ускладнення.

Кусані рани (v. morsum) завдають свійські або дикі тварини зубами.

Вогнепальні рани (v. sclopetarium) заподіюють кулями, дробом, уламками бомб. Вони різні за зовнішнім виглядом. Вихідний отвір наскрізної вогнепальної рани значно ширший від вхідного.

Отруєні рани (v. venenatum) виникають при укусах отруйними зміями, скорпіонами, фалангами, тарантулами, бджолами, осами, шершнями тощо.

12.4.3. Біологія ранового процесу

Рановий процес — це комплекс складних біологічних змін у тканинах і в організмі в цілому, які починаються з утворення рани і завершуються її регенерацією (загоєнням).

У патогенезі ранового процесу виокремлюють кілька фаз (періодів). Класифікація за І.Г. Руфановим (1954) найточніше враховує клінічну картину ранового процесу і частіше використовується в лікувальній практиці. Автор виділяє дві фази: гідратації або очищення рани (в цей період відбуваються складні патофізіологічні, біохімічні й ферментативні процеси. Ця фаза супроводжується запальною реакцією), фаза дегідратації (регенерації, гранулювання).

Найбільш об'єктивно істотні ознаки перебігу ранового процесу відображує класифікація С.С. Гірголави (1956), у якій визначається три фази: підготовча (період запалення); фаза регенерації, яка закінчується заповненням порожнини рани новоутвореною сполучною тканиною (грануляційною); формування рубця.

Приблизно такі фази в перебігу ранового процесу виокремлює М.І. Кузін (1977). Першу фазу автор називає запаленням, другу — регенерацією, третю — фазою утворення і реорганізації рубця.

12.4.4. Види загоєння ран

Рани можуть загоюватися первинним, вторинним натягом, під струпом.

12.6. Операційна рана

Рис. 12.9. Загоєння за первинним натягом

Загоєння первинним натягом завершується впродовж 6–8 діб за певних умов: високої життєздатності тканин стінок рани, асептичності рани, відсутності в ній сторонніх тіл, остаточного спинення кровотечі, зближення ранових поверхонь. Такі умови спостерігаються в операційних ранах та у свіжих випадкових ранах після хірургічної обробки. Після з'єднання країв рани фібрин склеює ранові поверхні, утворюючи первинну біологічну спайку рани. Потім відбуваються біологічні процеси з ростом і розмноженням клітинних елементів (фібробластів) та паростків ендотелію капілярів, які під впливом кров'яного тиску каналізуються. На місці загоєння залишається невеликий рубець.

загоєння за вторинним натягом

Рис. 12.10. Загоєння за вторинним натягом

загоєння під струпом

Рис. 12.11. Загоєння під струпом

Вторинним натягом загоюються рани, в яких не витримано хоча б одну із зазначених п'яти вимог. Таке загоєння можливе також у разі зниження загальних захисних сил організму й процесів регенерації тканин. Загоєння відбувається з утворенням грануляційної тканини, що поступово заповнює всю ранову порожнину. Грануляційна тканина складається з шести шарів (лейкоцитарно-некротичний, судинних петель і дуг, вертикальних судин, дозріваючий, шар горизонтально розміщених фібробластів). У міру загоєння рани всі шари поступово редукуються, залишається тільки один фіброзний шар, що формує врешті рановий рубець. Грануляційна тканина є механічним і фізіологічним бар'єром. Вона перешкоджає проникненню мікробів та їхніх токсинів з рани у прилеглі тканини.

Загоєння під струпом може відбуватися при різних ранах, пролежнях, опіках, саднах, подряпинах тощо. Необхідною умовою такого процесу регенерації є висихання секрету рани й утворення на її поверхні темно-коричневої кірки (струпа). Струп відіграє роль захисної пов'язки. Рани під струпом загоюються первинним або вторинним натягом. У першому випадку струп відпадає самостійно після завершення епітелізації. Якщо під струпом розвивається інфекція, то струп передчасно відшаровується і рана загоюється вторинним натягом.

12.4.5. Ускладнення при загоєнні рани

Одним із тяжких ускладнень, яке може спостерігатися під час загоєння, є сповільнення загоєння рани, що виявляється атиповим ростом епітелію чи грануляційної тканини і клінічно виявляється як «дике м'ясо», колоїд, гіпертрофічний рубець або утворенням у товщі грануляційної тканини мікроскопічних абсцесів тощо.

Причинами таких ускладнень є розлад у системі циркуляції крові та порушення відтікання лімфи, інфікування грануляційної тканини, інтоксикація організму.

12.4.6. Особливості загоєння ран у різних видів тварин

Загоєння зумовлене особливостями в них обміну речовин. Відмінність стосується в основному процесу очищення ран від мертвих тканин і забруднень. Він відбувається у тварин різних видів за трьома основними типами (Г.С. Мастико,1985):

12.12. гнійна рана

Рис. 12.12. Гнійна рана

1) гнійно-ферментативне очищення рани;

2) гнійно-секвестраційне;

3) секвестраційне.

Гнійно-ферментативний тип очищення ран спостерігається в коней і собак. При цьому добре виражені серозно-гнійні або гнійно-ексудативні процеси, які характеризуються виділенням з рани гнійного ексудату. Після очищення рани запалення стихає, грануляційна тканина заповнює ранову щілину, процес переходить у фазу дегідратації й загоєння.

Гнійно-секвестраційний тип очищення ран є основним у великої рогатої худоби і свиней. У ранах скупчується фібрин, який у поверхневих частинах рани перетворюється на фібрино-тканинний струп, а в глибоких — на фібрино-тканинну масу. Через 5–7 діб і пізніше внаслідок гнійно-демаркаційного запалення відбувається секвестрація ранового ексудату. Після очищення рани від секвестру, який відіграє роль захисної біологічної пробки на першому етапі загоєння, вона вкривається грануляціями. У міру заповнення грануляціями рана поступово епітелізується.

Секвестраційний тип очищення ран спостерігається при загоєнні вторинним натягом у гризунів і птахів; у великої рогатої худоби і свиней трапляється при відносно неглибоких ранах, а у коней і собак — тільки при пораненні шкіри.

12.4.7. Лікування ран

Основний принцип лікувальних заходів при ранах полягає в сприянні поліпшенню умов для перебігу ранового процесу і максимальному оберіганню тканини та організм у цілому.

Створення сприятливих умов для загоєння ран зводиться до надання спокою, видалення кров'яних згустків, сторонніх тіл, змертвілої тканини, зближення країв рани — при асептичній рані, а при інфікованій — забезпечення стікання ранового виділення. Крім того, потрібно звернути увагу на збереження й підвищення життєвих сил (резистентності) хворої тварини, оскільки інтенсивність процесу загоєння ран залежить від регенеративних (відновлювальних) сил самого організму.

При всіх видах ран, крім операційних, лікування починають з хірургічної обробки рани. З лікувальною метою в післяопераційний період застосовують антисептики, біологічні препарати, патогенетичну терапію, фізіотерапію та неспецифічну стимулювальну терапію.

Профілактика ранової інфекції, захист нервової системи від подразнень больовими імпульсами, посилення регенеративних процесів і загальних захисних сил організму є основними завданнями при лікуванні ран.

Перша допомога при пораненнях охоплює такі заходи:

1) спинення кровотечі;

2) механічну обробку рани і накладання пов'язок;

3) усунення ускладнень, які загрожують життю пораненої тварини (значна втрата крові, шок та ін.).

12.4.8. Хірургічна обробка ран

Хірургічна обробка ран — це кривава операція, яку виконують за допомогою гострих різальних інструментів під інфільтраційною анестезією з наступним накладанням на рану швів. Мета хірургічної обробки: видалення мертвих, розтрощених тканин, сторонніх тіл, надання рані простої форми, забезпечення відтікання ранових виділень.

Залежно від часу і способу виконання розрізняють хірургічні обробки:

1) первинну (ранню — роблять в перші 6–12 год після поранення, відстрочену — через 24– 36 год з моменту поранення, первинну пізню — в період прояву хірургічної інфекції в рані);

2) повторну — через певний час після первинної хірургічної обробки.

Основними способами первинної хірургічної обробки є:

1) розтин рани;

2) часткове вирізування;

3) повне вирізування рани.

Рвана рана вимені

Розтин рани ведуть скальпелем на всю глибину. При цьому розтинають тканинні перемички, містки, а за наявності «кишень» роблять протиотвори (контрапертури). Після такого розтину рана набуває простої форми, забезпечується вільне стікання ексудату. Рану після хірургічної обробки припудрюють і дренують марлевим дренажем. Щоб запобігти випаданню дренажу з рани, накладають кілька тимчасових стібків шва.

Часткове вирізування рани застосовують при пораненнях з широкою зоною ушкодження тканин. Рану розтинають на всю глибину, видаляють травмовані й забруднені тканини, надають їй простої форми. Після припудрювання антисептичними порошками рану частково зашивають, вводять відсмоктувальний дренаж і накладають антисептичну пов'язку.

Повне вирізування рани здійснюють у межах здорових тканин, відступивши від країв рани на 3–5 мм. Такий спосіб хірургічної обробки дає можливість перетворити забруднену рану на операційну (асептичну); вона загоюється впродовж 7–9 діб.

12.5. Вплив ушкоджень на організм: непритомність, колапс, шок

12.13. Травматична ампутація грудної кінцівки

Рис.12.13. Відкритий перелом

Загальна реакція організму при травмах виникає внаслідок значної сили травмуючого фактора (великі ушкодження шкірного покриву (опіки, обмороження), руйнування м’яких тканин, кісток (у поєднанні з ушкодженням нервових стовбурів та великих судин), при пораненні внутрішніх органів (відкритих ушкодженнях грудної порожнини), при нервовому стресі значної інтенсивності або тривалій дії факторів, які сприяють їх виникненню) та може проявлятися у вигляді колапсу, шоку і непритомності.

Колапс – це тимчасове раптове послаблення серцевої діяльності і судинного тонусу, що супроводжується різким зниженням артеріального тиску і усіх життєвих функцій. Цьому сприяють: травми зі значною кровотечею із сильним больовим подразненням, гостра інтоксикація, стрес (переляк), м’язове перевтомлення.

Клінічні ознаки. Раптова загальна слабкість, тварина лягає, пульс частий слабкий; дихання рідке поверхневе; видимі слизові бліді з ціанотичним відтінком; загальна температурна та реакція на зовнішні подразники знижена; кінцівки холодні; м’язи розслаблені.

Лікування. Ліквідувати причину. При кровотечі – джгут, тампонада, лігування судин, в/в хлористий кальцій. Для поповнення крові, підвищення кров’яного тиску та покращення серцевої діяльності: в/в – фізрозчин з глюкозою (30.0 – 150.0) та аскорбіновою кислотою (0.5 – 2.0), переливання сумісної крові або кровозаміщуючих рідин (поліглюкін), реополіглюкін, гемодез. При інтоксикації в/в 40% уротропін (5 — 20 мл) з кофеїном (2–8 мл). Стимуляція серцевої діяльності (п/ш — кофеїн, камфора; в/в – камфорна сироватка — великим — 250–300 мл; дрібним 25–30 мл двічі на добу). Розтерти тварину солом’яним джгутом, зігріти грілками, сповити.

Шок характеризується короткочасним різким збудженням, яке переходить в глибоке пригнічення НС і всіх функцій організму. Термін ввів французький лікар Ледран, який описав його основні симптоми.

M. I. Пирогов перший в світі правильно представив патогенез шоку і намітив способи лікування та профілактики.

Класифікація шоку:

1. Травматичний – механічні травми, опіки тощо.

2. Операційний – після хірургічних або гінекологічних втручаньі недостатньому знеболенні або без нього.

3. Гемотрансфузійний – внаслідок білкової несумісності, гемолізу або коагуляції при переливанні крові.

4. Анафілактичний – внаслідок попередньої сенсибілізації тварин стороннім білком або токсинами бактерій.

5. Первинний – від декількох хвилин до декількох годин.

6. Вторинний – через декілька годин, днів після травми – внаслідок інтоксикації, додаткової травми, зростання болей без знеболюючих засобів.

Фази первинного шоку:

1. Еректильна – різке збудження, пульс частий, недостатнього наповнення, температура шкіри знижена, нерідко мимовільне сечовиділення, дефекація, слизові ціанотичні, загальна пітливість.

2. Торпідна – глибоке гальмування. Тварина не реагує на оточуюче середовище, подразнення (больові), м’язи розслаблені слизові бліді, пульс малий, дихання поверхневе нерівномірне, температура тіла знижена на 1–2°С, тварина вкрита холодним потом.

3. Паралітична – веде до летального результату.

Причинами шоку є: значні травми, стрес, тривале нагноєння, яке супроводжується гнійно-резорбтивними явищами, переохолодження, кормове і водне виснаження, грубе проведення лікувальних процедур, значна крововтрата. Новонароджені тварини більш чутливі до шоку.

Лікування. Ліквідувати причину больового подразнення і нормалізувати функції НС. Відновлення гемодинаміки та боротьба з токсемією і порушенням обміну речовин. При еректильній фазі – ліквідувати причину, кофеїн 2–8 г. При переломах кісток — в зону перелому 2–3% новокаїн на 30% етиловому спирті. Вивільнення прищемленого нерву, імобілізуюча пов’язка. В/в дрібним тваринам 10–15 мл, великим — 100–150 мл 10% натрія броміду з додаванням кофеїну. Потім протишокову рідину Асратяна (дрібним 200–300 мл, великим 2–3 літри). Замість неї можливо: в/в 0,125% новокаїн 1-1,5 мл/кг, на кожні його 200 мл — 1мл 2% промедолу і 1мл 1% димедролу, 1млн ОД ристоміцину або 0,3 морфоцикліну. При торпидній фазі: гемотрансфузія (дрібним — 50–100 мл, великим — 1,5–2 літри або в/в цівкою, або крапельно — 80–90 крапель на хвилину), 6% поліглюкін. Для зняття спазму судин: в/в адреноблокатор фентоламін (дрібним — 0,001 г, великим — 0,03 г), розчиняють безпосередньо в 1 мл дистиляту. Кровотеча з артеріол: п/ш 5% ефедрин (дрібним — 0,1–0,2 мл, великим – 5–8 мл). Потім – протишокову рідину Асратяна.

Непритомність – раптове та тимчасове малокрів’я мозку, яке проявляється втратою свідомості та розладом чутливості.

Етіологія — переляк, страх та інші нервово-психічні явища.

У тварин непритомність зустрічається дуже рідко.

12.6. Опіки

12.14. Термічний опік

Рис. 12.14. Термічний опік

Термічний опік виникає під дією високої температури. Спостерігається місцеве ураження тканин аж до вираженого їх некрозу з наступною реакцією всього організму. Хвороба може супроводжуватися шоком (при опіку 4–5% поверхні тіла), токсемією, септицемією. Хімічні опіки найчастіше виникають при впливі кислот, солей важких металів і лугів.

Токсична фаза опікової хвороби настає в перші години після всмоктування опікових токсинів. Периферичні судини розширюються, збільшується їхня проникність, об'єм крові, що циркулює, зменшується, вона згущається, розвивається гіпоксія, ацидоз, олігурія, анурія, знижується резистентність, розвиваються септичні ускладнення, на 5 – 6-й день можливий сепсис (септична форма опікової хвороби).

Розрізняють декілька ступенів опіку: перший – почервоніння (с. erythematosa); другий – утворення пухирів (c. bullosa), наповнених прозорим ексудатом, що на третій день стає мутним у зв'язку з еміграцією лейкоцитів; третій – некротизування тканин і утворення струпа (c. esharotica); четвертий – обвуглювання. Опіки від 1/3 до 1/2 поверхні тіла – смертельні.

Лікування. Для усунення болю і загрози шоку застосовують аналгетики (баралгін, промедол й ін.), внутрішньовенно ін’єкують 0,5% новокаїн (0,5–0,75 мл/кг маси), використовують двосторонню паранефральну новокаїнову блокаду, що зменшує проникність капілярів і набрякання тканин. Для боротьби із зневодненням тварині дають багато води, підшкірно ін’єкують ізотонічний розчин натрію хлориду, розчин Рінгера, гепарин (знижує небезпеку коагуляції крові), з метою дезінтоксикації – 40 розчин гексаметилентетраміну з кофеїном, для зменшення ацидозу – 4% розчин натрію гідрокарбонату (20–80 мл), 30% розчин натрію тіосульфату, 20% розчин глюкози з аскорбіновою кислотою. Місце опіку голять (вистригають), обробляють 2% розчином калію перманганату, 1% спиртовим розчином діамантового зеленого, змащують спиртом, ефіром, обприскують хлоретилом. Накладають пов'язку з маззю Вишневського, Конькова, емульсією стрептоциду або синтоміцину. Змертвілі тканини видаляють (некректомія). Для боротьби з інфекцією застосовують антибіотики, сульфаніламіди, хінолони. Для прискорення росту грануляцій та епітелізації використовують ультрафіолетове опромінення (кварц), сік алое й ін.

12.7. Відмороження

Відмороження є результатом ушкодження холодом, переважно за тривалого його впливу. Виникненню відмороження сприяють порушення кровотоку, виснаження, перевтома й ін. Найчастіше має місце відмороження вушної раковини, хвоста, нижньої губи, препуція й ін.

12.15. некроз вушних раковин внаслідок відморожння

Рис. 12.15. Некроз вушних раковин внаслідок відмороження

Патогенез. В основі тканинних змін при відмороженні лежать нервово-судинні розлади. Спостерігається спазм капілярів, вен, артерій; виявляються стази, підвищення порозності судин, нерідко тромбоз із вираженими порушеннями кровотоку. В результаті порушується тканинна трофіка, виникає набряк тканин; у подальшому можливе інфікування.

Хвороба протікає в два періоди: прихований (дореактивний) і реактивний (виражений). У перший період хвороби ушкоджена ділянка тіла тварини холодна, нечутлива, у другий – розвиваються запальні і некротичні процеси, що визначають ступінь відмороження.

Перший ступінь відмороження (с. erythematosa) характеризується набряком шкіри, ексудацією, випадінням фібрину, болючістю з наступним зменшенням чутливості. Поступово продукти ушкодження тканин розсмоктуються, відбувається регенерація. Клінічно відмічається сверблячка і злущування епідерміса.

Другий ступінь відмороження (c. bullosa) характеризується утворенням пухирів на фоні дифузного набряку. Пухирі лопаються, витікає мутний ексудат, і утворюється мокнуча поверхня. Остання нерідко інфікується. Надалі можливе утворення виразок.

Третій ступінь відмороження (c. gangraenosa) супроводжується виникненням холодового некрозу і вологої гангрени, демаркаційний процес, як правило, уповільнений.

Повторні відмороження викликають формування стійкого запалення, що супроводжується невеликою інфільтрацією шкіри і підшкірної клітковини, їхньою синюшністю, сверблячкою, дрібними тріщинками епідермісу. Такий стан називають рernio – ознобленням.

Лікування. Насамперед зігрівають відморожену ділянку. Застосовують спиртові компреси (20–40% спирт протягом 30 хв). З метою відновлення кровопостачання роблять легкий масаж, показані також коротка новокаїнова блокада і блокада окремих симпатичних вузлів. Доцільне використання антисептичних мазей, УВЧ, ультрафіолетового опромінення. У випадку відмороження третього ступеня можливе проведення ампутації ушкодженого органа або некректомії гангренозно змінених тканин, бажано після встановлення демаркації. У боротьбі з наслідками інфікування призначають антибіотико- і сульфаніламідотерапію, а також хінолони (енрофлоксацин).

Питання для самоконтролю

1. Як називається наука про травми?

2. Які ушкоджу вальні чинники відносять до фізичних?

3. Що таке травматизм?

4. З чим пов'язаний експлуатаційний травматизм?

5. Які хвороби відносять до закритих механічних ушкоджень?

6. Що таке удар?

7. Що таке гематома?

8. Що таке лімфоекстравазат?

9. Що таке рана?

10. Які є основні ознаки ран?

11. Що таке рановий процес?