video

2) хірургічні хвороби, що виникають унаслідок проникнення в тканини мікроорганізмів, які призводять до розвитку хірургічної інфекції — фурункулів, абсцесів, флегмон та інших гнійних процесів, а також до сепсису;

3) некрози й гангрени – виникають унаслідок порушення кровообігу;

4) хвороби, пов'язані з порушенням обміну речовин та енергії, – атрофії, міопатози та ін.;

5) новоутворення – захворювання, при яких відбувається розростання доброякісних і злоякісних пухлин;

6) вроджені захворювання і вади розвитку – виникають у процесі розвитку плода в утробі матері (грижі, відсутність анального отвору, додаткові пальці у собак та ін.).

За клініко-анатомічними ознаками хірургічні захворювання поділяють на хвороби окремих органів і тканин.

Рис. 10.2. Абсцес – хірургічна патологія, що виникає за участі мікроорганізмів

Залежно від виду запальних процесів хірургічні захворювання бувають:

1) асептичні, що розвиваються без участі мікроорганізмів;

2) інфекційні, які розвиваються за участю мікроорганізмів.

За перебігом хірургічні захворювання поділяють на:

1) гострі, що характеризуються інтенсивним розвитком і швидким проявом клінічних ознак, властивих їм, з наступним згасанням цих ознак у строки від кількох годин і діб до трьох тижнів;

2) підгострі – тривають від трьох до шести тижнів;

3) хронічні – характеризуються тривалим перебігом (іноді впродовж кількох місяців і років), як правило, зі слабко вираженими клінічними ознаками.

Залежно від терміновості надання лікарської допомоги хірургічні захворювання поділяють на три групи:

1) захворювання, при яких потрібно екстрено (невідкладно) надавати відповідну допомогу (кровотеча, випадання кишок, набряк верхніх дихальних шляхів з явищами ядухи, закупорювання стравоходу та ін.);

2) захворювання, які у зв'язку зі швидким розвитком потребують термінової допомоги (анаеробна інфекція, прогресуючі флегмони, гнійні пододерматити та ін.);

3) захворювання, при яких допомогу можна надати в плановому порядку, оскільки вони розвиваються повільно.

10.2. Патогенез запальних хірургічних захворювань

Сучасні уявлення про розвиток запальних захворювань ґрунтуються на вченні І.П. Павлова про нерозривну єдність організму й середовища, яке його оточує. Цю єдність регулює нервова система, де вирішальну роль відіграє кора головного мозку. І.П. Павлов зазначав, що головний мозок постійно підтримує рівновагу замкненої системи як усередині, між її складовими елементами, так і всієї системи в цілому з навколишнім середовищем.

Рис. 10.3. Виворіт піхви та її гіпертрофія внаслідок запалення

У разі порушень єдності організму й середовища виникають різні ушкодження тканинних елементів і порушення їхніх фізіологічних функцій, тобто виникає хвороба. У зв'язку з цим негайно включаються захисно-пристосувальні механізми, спрямовані на відновлення порушеної єдності організму й середовища. Отже, хвороба — це не тільки порушення життєдіяльності організму, а й складна реакція, що виникає у відповідь на дію хвороботворних причин і спрямована на відновлення порушених функцій і структури організму.

У розвитку запальних хірургічних захворювань найбільше значення мають рефлекторні реакції. Крім нервової системи, у розвитку запалення важливу роль відіграють також залози внутрішньої секреції, особливо гіпофіз і надниркові залози. Встановлено, що адренокортикотропний гормон гіпофіза гальмує запальну реакцію. Якщо видалити надниркові залози або якщо спостерігається їх гіпофункція, то стійкість організму тварини проти інтоксикації й дії на нього мікроорганізмів знижується. Введення в цих випадках в організм адреналіну (гормону надниркових залоз) посилює фагоцитоз. Однак гормональна функція організму, в свою чергу, регулюється нервовою системою.

10.3. Кінець хірургічних захворювань

Закінчення хірургічного захворювання залежить від локалізації процесу, сили подразника, що спричинив захворювання, характеру запалення, ступеня руйнування тканин, загального стану організму та правильності лікування.

Рис. 10.4. Злоякісна пухлина губи

1) Хірургічні захворювання, що перебігають у вигляді асептичного запалення, можуть закінчитися: повним самовилікуванням запального процесу, яке супроводжується усуненням або пригніченням фактора, що спричинює захворювання, розсмоктуванням ексудату і повним відновленням ураженої тканини до нормального її стану;

2) неповним виліковуванням процесу, що супроводжується розростанням сполучної тканини внаслідок значних ушкоджень (наприклад, рубці на шкірі) або зумовлює будь-які порушення функції органа (наприклад, кульгавість при рубцевих контрактурах сухожилків);

3) переходом гострого чи підгострого захворювання в хронічне.

Хірургічні захворювання, що протікають у вигляді гнійного запалення, також закінчуються по-різному:

1) повним або неповним видужанням, коли за сприятливого перебігу процес локалізується з відмежуванням мертвих тканин, повним або частковим розплавлянням їх та утворенням абсцесів. Якщо абсцес міститься неглибоко, він легко проривається назовні;

2) хворобливий процес може закінчитися смертю, якщо за значної вірулентності мікробів і зниженої стійкості організму настає генералізація процесу з утворенням великих флегмон, запливів гною, метастазів, що супроводжуються токсемією, гнійно-резорбтивною гарячкою або сепсисом.

10.4. Загальні методи і принципи лікування

Залежно від патогенезу хірургічних захворювань лікувальні заходи зводяться до виявлення й усунення причини захворювання, нормалізації перебігу захворювання запобіжними заходами або ліквідацією яскраво виражених (гіперергічних) патологічних процесів, активізації захисних і відновних процесів (посилення кровообігу, фагоцитозу тощо), підсилення загальних захисних сил організму й підтримання роботи всіх систем (серцево-судинної, дихання та ін.).

Для лікування хірургічних захворювань у сучасній ветеринарній хірургії існує багато різних засобів і методів терапії, їх можна поділити на групи.

10.4.1. Оперативні методи лікування

Успіх лікування поранених тварин залежить від власної правильно наданої першої допомоги і подальшого лікування відповідно до фази раневого процесу.

Оперативне видалення стороннього тіла (ланцюга) із тканин шиї собаки

Закритий метод лікування ран. Суть його зводиться до накладення швів, захисних, відсмоктувальних асептичних або антисептичних пов'язок. Показання: операційні, свіжі випадкові і вогнепальні рани після хірургічної обробки, а також гнійні рани, піддані механічній, хімічній та іншим антисептичним обробкам. Цей метод недопустимий при зараженні ран, а також при перших ознаках зараження. При асептичних операційних ранах або після повного розтину свіжих ран накладають клейову захисну або бинтову асептичні пов'язки. У випадках нагноєння накладають на рану стерильний або антисептичний відсмоктуючий шар.

Відкритий метод лікування ран виконується без накладення швів і пов'язок. Показання: рани в першій фазі раневого процесу з ознаками інфекції, а в другій фазі – рани, заповнені грануляцією, окрім ран кінцівок і інших частин тіла, що забруднюються гноєм і грунтом. В таких місцях рани захищають каркасними пов'язками, не дотичними з раневою поверхнею. Відкритий метод лікування ран забезпечує можливість аерації і дії на них сонячної радіації, що попереджає розвиток анаеробної інфекції, і доцільний в період епітелізації ран, заповнених грануляцією.

Лікування із застосуванням дренажів показано в першій фазі при глибоких свіжих, запалених і ускладнених інфекцією ран, що містять значну кількість мертвих тканин, при утрудненому відтоку раневого ексудату з ніш і кишень. Для дренування використовують марлеві і трубчасті дренажі. Перші, володіючи капілярністю, є активними, їх звичайно просочують лініментами, гіпертонічними, антисептичними розчинами або протеолітичними ферментами; другі – пасивні, сприяють виведенню ексудату, вони також дозволяють здійснювати періодичне промивання ран, введення антисептичних та інших засобів. У міру зменшення виділення гною дренування припиняють.

Бездренажне лікування ран застосовують при добре зяючих, неглибоких ранах, а при глибоких – коли створений добрий відтік гнійного ексудату шляхом розкриття кишень, і розтину перемичок, що утрудняють його відтік.

Перша допомога пораненій тварині повинна надаватися негайно. Рану і навколо неї обробляють 5% спиртовим розчином йоду і вводять в неї стерильний марлевий тампон, змочений цим розчином з додаванням до нього рівної кількості дистильованої або прокип'яченої води, або рясно присипають бактерицидними порошками, що містять борну кислоту, йодоформ і сульфаніламіди, або трициліном і іншими подібними порошками. При кровотечі з невеликих судин простий спосіб зупинки її — тимчасове притиснення судини через тканини пальцем або в рані тампоном. Це легко зробити на артерії рогу, п'ясткових артеріях та ін. Надійний засіб тимчасової зупинки кровотечі — накладення кровоспинного джгута, а також захоплення перекручення судини, що кровоточить, гемостатичним пінцетом. Після тимчасової зупинки кровотечі слід вжити заходів до остаточної її зупинки.

10.4.2. Етіотропна (причинна) терапія

Рис. 10.5. Антибіотики

Етіотропна терапія – метод застосування терапевтичних засобів, спрямованих на усунення або ослаблення причини, що викликала хворобу, знищення збудника інфекційних або інвазійних хвороб, умовно-патогенної, гнильної та іншої мікрофлори.

До етіотропної терапії належать: антибактеріальні препарати, антигельмінтні засоби, специфічні гіперімунні сироватки, бактеріофаги та інші препарати.

10.4.3. Патогенетична терапія

Патогенетична терапія – лікування, спрямоване на відновлення порушених функцій різних органів і систем. Цілеспрямована дія на патогенез супроводжується ослабленням або усуненням впливу етіологічних факторів. Це досягається застосуванням дієтотерапії, симптоматичної або замісної терапії.

До патогенетичної терапії належать: новокаїнові блокади, природна або штучна радіація, водні процедури, що зігрівають компреси, масаж, електропунктура, лікарські препарати, які стимулюють функції органів і тканин (відхаркувальні, проносні, сечогінні, жовчогінні, серцеві та ін.). До патогенетичної терапії відносяться і деякі лікувальні прийоми (промивання шлунка, клізми, прокол рубця і книжки, катетеризація сечового міхура, кровопускання та ін.).

Блокада нервів вимені за Логвіновим

10.4.4. Неспецифічна стимулююча терапія

До цього виду терапії відносять всі методи лікування, в механізмі дії яких провідним є стимуляція захисної, трофічної та пластичної фізіологічних функцій організму.

У групу стимулюючої терапії включають: тканинну терапію, аутогемотерапію, лікування анти ретикулярною цитотоксичною сироваткою (АЦС) Богомольця, лізати Тушнова, антисептиком-стимулятором Дорогова (АСД), переливання гетерогенної крові та ін.

Рис. 10.6. Антисептик стимулятор Дорогова (АСД)

У ветеринарній хірургії з методів стимулюючої терапії найбільш широко застосовують тканинну терапію і аутогемотерапію. Основоположник сучасної тканинної терапії – академік В. П. Філатов. У 1933 р. він запропонував використовувати для лікування різних хвороб консервовані тканини тваринного і рослинного походження. З тваринних тканин для приготування препаратів частіше використовують шкіру, селезінку, печінку, плаценту, сім’яники, склоподібне тіло, кров та ін., з рослинних тканин – листя алое, подорожника, морквяного й бурякового бадилля. Тваринні тканини беруть відразу ж після забою тварини. В основі методу тканинної терапії лежить вчення про біогенні стимулятори. Останні утворюються як в тканинах, відокремлених від організму, так і в цілісному організмі при впливі на них несприятливих зовнішніх або внутрішніх факторів. До несприятливих факторів, що сприяють утворенню біогенних стимуляторів в тканинах, відокремлених від організму, відноситься збереження тканин на холоді (2-4 В° С), а рослинних – у темряві.

Аутогемотерапія. Простий і доступний метод неспецифічної стимулюючої терапії. Здійснюють її наступним чином: беруть кров з яремної вени хворої тварини шприцом Жане та одразу ж ін'єктують її цій же тварині внутрішньом'язово або підшкірно. Дози крові коням і великій рогатій худобі – від 30 до 150 мл. Кров вводять 3 рази з інтервалом між ін'єкціями 2–4 доби. Перший раз вводять 30 мл крові, другий – 50 мл, втретє – 75 мл.

Гетерогемотерапія. Чужорідну кров, тобто кров від тварин іншого виду, вводять під шкіру або внутрішньом'язово. Доведено, що гетерогемотерапія стимулює ретикулогістоцитарну систему організму, захисно-пристосувальні та інші функції організму. Цей метод, по суті, є різновидом тканинної терапії.

10.4.5. Фізичні методи лікування

У ветеринарній хірургії застосовують такі види фізіотерапії: водолікування, грязелікування, парафінолікування, озокеритолікування, припікання, світлолікування, електролікування і масаж.

Рис. 10.7. Холодний компрес

Водолікування. Вода при зовнішньому застосуванні – складний подразник для організму тварин. Основним подразником є температурний фактор. Розрізняють воду холодну (нижче 20° С), прохолодну (від 21 до 32° С), байдужу, або індиферентну (33-35° С ), теплу (36-40° С) і гарячу (вище 40° С).

Для лікування при хірургічних хворобах застосовують в основному місцеві водні процедури: компреси (охолоджуючі, гарячі, зігріваючі), ножні ванни і паролікування.

Холодні процедури застосовують з метою зменшення запальних явищ і болю при ударах і гострих запальних процесах різної локалізації, а також для зупинки капілярної кровотечі з носа, підвищення загального обміну речовин і функції м'язів; теплі водні процедури призначають при запальних процесах з метою розсмоктування продуктів розпаду тканин, прискорення абсцедування, зменшення болю і поліпшення місцевого лімфообігу. Холод протипоказаний при всіх гнійних і некротичних процесах (флегмони, гнійні артрити, мит та ін), тепло – при пухлинах, кровотечах і схильності до нього. Водні процедури не застосовують при екземі і вологій гангрені.

Грязелікування. Для лікувальних цілей споживають грязі трьох видів: мулові, сапропелеві і торф'яні. У ветеринарії грязі частіше застосовують у вигляді аплікації грязьових коржів на обмежені ділянки тіла, які зовні покривають клейонкою і ватником. Грязі перед використанням нагрівають до – 45–50° С. Тривалість грязьової процедури – 30–40 хв. Перші 3–4 процедури проводять щодня, а потім через день. На курс лікування призначають 10–20 процедур. Грязьові процедури здійснюють на організм тварин складну термічну (тепло), механічну (тиск на тіло), хімічну (всмоктування через шкіру газів, летких речовин і іонів) і радіоактивну дію. Під впливом грязьових процедур спостерігають зміни з боку нервової та серцево-судинної систем, системи крові та обміну речовин. У більшості хворих тварин частішають пульс і дихання; на початку курсу лікування прискорюється ШОЕ; активізуються процеси обміну речовин; роздратування великої кількості рецепторів шкіри, нагрітої гряззю, веде до посилення гальмівних процесів у корі головного мозку.

Рис. 10.8. Парафін

Рис. 10.9. Парафінова аплікація при ушибі

Рис. 10.10.Озокерит

Грязелікування поліпшує місцевий кровообіг, підсилює розсмоктування і стимулює регенеративні процеси. Після 3–4 процедур зазвичай загострюється місцевий запальний процес. Грязелікування корисно застосовувати при підгострих і хронічних запальних процесах в шкірі, м'язах, суглобах, сухожиллях і сухожильних піхвах, зв'язках і кістках, при ранах і виразках, парезах і паралічах нервів.

Парафінолікування. Для лікувальних цілей застосовують безводний білий парафін з температурою плавлення 50–55°С. Основний лікувальний фактор при парафінолікуванні – тепло. Парафін довго зберігає тепло, повільно віддає його тканинам і не викликає опіків за порівняно високих температур (70° С і вище). Значно зменшуючись в обсязі у міру охолодження, парафін виявляє помірний тиск на тканини і таким чином зменшує набряклість підшкірної клітковини і перешкоджає надмірному розширенню судин.

Під впливом парафінолікування спочатку виникає короткочасний спазм кровоносних судин, а потім – тривала помірна гіперемія, поліпшується крово- і лімфообіг, підвищується тканинний обмін. Лікувальний ефект за місцевого застосування парафіну полягає в його болезаспокійливій і антисептичній дії. Техніка парафинолікування складається в накладенні шляхом змазування, заливання або аплікацій розплавленого парафіну на ділянку тіла, що підлягає лікувальному впливу. Парафінолікування застосовують при підгострих і хронічних запальних процесах у суглобах, м'язах, сухожиллях і сухожильних піхвах, при ударах, невритах, парезах і паралічі нервів.

Озокеритотерапія. Озокерит (земляний або гірський віск) – продукт нафтового походження, за складом – це суміш твердих і рідких вуглеводнів, мінеральних масел і смол. Плавиться за температурі від 50 до 86° С. Основний лікувальний ефект озокеритотерапії полягає в тепловому впливі. Озокерит має протизапальну, розсмоктувальну і болезаспокійливу дію. Разом з тим він має на тканини позитивну хімічну дію. Методика застосування озокериту полягає в накладенні на уражену ділянку просоченої розплавленим озокеритом багатошарової марлевої серветки, поверх якої накладають клейонку і шар вати. Можна також розплавлений озокерит наливати в кювету, на дно якої поміщають виступаючу за краї клейонку. Коли озокерит охолоне до 45-60^°С і перетвориться в коржик, його разом з клейонкою накладають на ділянку, що підлягає лікувальному впливу і зверху накривають шаром вати. Тривалість процедур – від 30 хв до 2 год; кількість – 15–20. Озокеритотерапію застосовують при артритах і періартритах травматичного походження, кісткових мозолях, що утворюються внаслідок переломів кісток, хронічних тендинітах, контрактурах. Озокеритотерапія не застосовується для лікування захворювань, при яких протипоказане лікування теплом.

Припікання. Спеціальними припікачами (металеві стрижні з наконечниками), або термокаутерами, нагрітими до яскраво-червоного кольору, проводять точкове або лінійне припікання патологічного вогнища. Розрізняють три ступені припікання: перший, другий і третій. При першому ступені відбувається обвуглювання волосся та епідермісу, струп – жовто-коричневого кольору; при другому – колір смужок (точок) стає коричневим, поверхня шкіри покривається крапельками серозного випоту; при третьому – струп стає кольору стиглої житньої соломи і покривається рясним випотом. Для отримання припікання першого ступеня наконечник термокаутера прикладають до шкіри 5–6 разів, другого ступеня – 8–10 і третього ступеня – 12–15 разів. Іноді дію припікання посилюють втиранням гостроподразнюючих мазей (5–10% дийодиду ртуті, сірої ртутної). Після припікання хворій тварині надають спокій протягом 4–5 тижнів.


Рис. 10.11. Точкове припікання	Рис. 10.12. Лінійне припікання

Світлолікування. З лікувальною та профілактичною цілями використовують видимі, інфрачервоні і ультрафіолетові промені. Джерелами інфрачервоних променів є однойменні (інфрачервоні) лампи (Мініна і солюкс), ультрафіолетових – ртутно-кварцові лампи.


Рис. 10.13. Інфрачервона лампа	Рис. 10.14. Лампа «Солюкс»

Рис. 10.15. Прилад для УВЧ-терапії

Електролікування. Використовуються як струми низької напруги у вигляді гальванічного та фарадичного, так і струми високої напруги (дарсонвалізація, діатермія), а також електричне поле ультрависокої частоти (УВЧ-терапія), ультразвук і аероіонотерапія.

Масаж (від грец. Massein – розтирання) – механічний вплив на тканини і органи спеціальними прийомами, здійснюваними за допомогою рук або відповідними приладами. Існують п'ять основних прийомів масажу: поглажування, розтирання, розминка, биття і вібрація. Масаж передає рефлекторні сигнали з больових, тактильних і температурних рецепторів шкіри на весь організм, викликаючи зміни в усіх органах і тканинах.

Рис. 10.16. Масаж

Під впливом масажу посилюється циркуляція крові і лімфи, поліпшується обмін речовин в тканинах, видаляються непотрібні продукти обміну, збільшується приплив поживних речовин до тканин масажованої ділянки, відновлюється трофіка і посилюються гальмівні процеси в корі головного мозку. У результаті цього посилюється розсмоктування випотів інфільтратів, зменшуються болі, збільшується рухливість суглобів, підвищується м'язовий тонус і прискорюються процеси регенерації тканин. Найбільш частими показаннями для застосування масажу є забиття, атрофії, парези та паралічі нервів, міозити, м'язове перевтома, асептичні бурсити, тендиніти, тендовагініти, застійні набряки і негнійні інфільтрати. Протипоказаннями для масажу є шкірні захворювання (екзема, дерматит), рани і виразки, гнійні процеси (фурункули, абсцеси та ін.), лімфангоїти, злоякісні новоутворення, різко виражені болі, важкий загальний стан тварини.

Рис. 10.17. Прилад для ультразвукової терапії

Ультразвукова терапія. Ультразвук викликає в тканинах механічні коливання зі зміщенням часток речовини і володіє комплексом терапевтичного впливу, що включає специфічну механічну (мікромассаж тканин), теплову і біохімічну дію. Специфічна механічна дія або своєрідний мікромасаж тканин сприяє поліпшенню крово-і лімфообігу, розм'якшення і розшарування новоутвореної щільної сполучної тканини, підвищення проникності клітинних мембран. Теплова дія також сприяє посиленню резорбції ексудату і продуктів теплового обміну. Біохімічна дія стимулює тканинні реакції, призводить до зміни білкових частинок і розпаду нуклеїнових кислот. Ультразвуком можна проводити іонофорез лікарських речовин.

Магнітотерапію у ветеринарну медицину впроваджують останні десятиліття. При цьому використовують медичні апарати та прилади. Клінічний досвід застосування магнітних полів різних видів відсутній. Неправильна методика застосування не дає хорошого ефекту і тому відразу ж відкидається практиками.

Рис. 10.18. UMI1 – низькочастотний імпульсний магнітний випромінювач

На відміну від електромагнітів, постійні магніти автономні, більш надійні і прості в експлуатації, економічні, не вимагають додаткових джерел живлення. З усіх магнітотвердих металів, призначених для виготовлення магнітів, найбільш прийнятні до масового виготовлення магнітотверді ферити. В даний час випускається магніт кільцевий медичний двополюсний МКМ 2-1 напруженістю магнітного поля 50 мТл. Показання до застосування магнітного поля наступні: захворювання периферичних нервів (парези, паралічі, неврити); механічні ушкодження (удари, рани, розтягування, підвивихи, переломи кісток, опіки, відмороження); захворювання суглобів (артрози, артрити, синовіти, бурсити), кровоносних і лімфатичних судин; мляво загоюють виразки різного походження; порушення циркуляції і трофіки тканин.

Лазеротерапія. У ветеринарну медицину лазер прийшов у 70-і роки ХХ ст. Явище індукованого випромінювання використовують в оптичних квантових генераторах – лазерах. Сама назва «лазер» складається з початкових літер англійської фрази «Light Amplification befstimulatend Emissionof Radiation», що в перекладі на українську мову означає «Посилення світла за допомогою стимульованого випромінювання».

Рис. 10.19. Прилад для лазеротерапії

За типом активної речовини (випромінювача) лазери ділять на підтвердогельні газові та рідинні, а за режимом роботи – безперервного та імпульсного випромінювання. Діапазон випромінюваних частот коливається від радіохвиль до гамма-випромінювання, а потужність – від часток вата до мільйонів ват. У медицині та ветеринарній медицині застосовують малопотужні газові гелій-неонові лазери безперервної дії з випромінюванням червоного кольору і потужні лазери, що працюють на вуглекислому газі. Лазерний вплив на організм тварини активізує багато процесів, підвищуючи енергетичний обмін, посилюючи мікроциркуляцію крові, стимулює окислювально-відновні процеси, має протизапальну, знеболювальну, імуностимулюючу дії. Терапевтичний ефект пов'язаний з його фотоактивуючим і нормалізуючим впливом на активність найважливіших ферментів метаболізму, біосинтезу білків ДНК, РНК, проліферацію клітин, регенерацію тканин. Наявність терапевтичного ефекту і ступінь його вираженості залежать не тільки від місця впливу лазерного випромінювання, але і від його параметрів: довжини хвилі, експозиції та інших показників.

10.4.6. Комплексна терапія

Це таке лікування, при якому одночасно застосовують два і більше різних методів терапії. Наприклад, при лікуванні ран і гнійних процесів (абсцеси, флегмони та ін.) поряд з оперативним втручанням широко використовують засоби етіотропної (хімічні антисептики, антибіотики) терапії, а також патогенетичні та фізичні методи лікування. Засоби і методи комплексної терапії вибирають з урахуванням:

1) етіології, патогенезу, характеру, стадії і особливостей перебігу патологічного процесу;

2) функціонального стану найважливіших систем (серцево-судинної, нервової, дихальної та ін.) та органів хворої тварини, фармакодинаміки використовуваних хімічних антисептиків і антибіотиків, дії чинників фізичної та патогенетичної терапії, а також механізму поєднаної дії методів лікування, обраних для комплексної терапії.

Успіх комплексної терапії визначається не кількістю застосовуваних засобів і методів, а правильним їх вибором і вмілим поєднанням.

Питання для самоконтролю

1. Як поділяються хірургічні захворювання залежно від причин?

2. На чому ґрунтуються сучасні уявлення про розвиток запальних захворювань?

3. Від чого залежить кінець хірургічних захворювань?

4. Від чого залежить успіх лікування поранених тварин?

5. Що таке етіотропна терапія?

6. Що таке патогенетична терапія?

7. Які методи відносять до неспецифічної стимулюючої терапії?

8. Які види фізіотерапії застосовують у ветеринарії?

9. Що таке озокерит?

10. Що таке масаж?

11. Що таке комплексна терапія?

12. Від чого залежить успіх комплексної терапії?

Попередня тема

На початок

Наступна тема