БАКТЕРІЙНІ ХВОРОБИ СВИНЕЙ

Електронний посібник

13. Сибірка

Сибірка (Anthrax) – гостре інфекційне захворювання тварин і людей, яке характеризується септицемією, інтоксикацією та утворенням карбункулів. У свиней протікає у вигляді ангіни чи фарингіту.

Сибірку у свиней зареєстрована в багатьох країнах світу. У 1924 – 1925 рр. Велю і Вайсе спостерігали сибірку серед свиней в двох пунктах Марокко, де із 950 свиней загинуло 71. Констатовані випадки сибірки в Індонезії (Ейкман), де в одній епізоотії загинуло 50 % свиней (із 3800). Описані випадки сибірки свиней у США. Перкінс, Саундерс та інші повідомляють про випадки сибірки у свиней в Англії. Значну кількість випадків сибірки у свиней встановлено на різних м'ясокомбінатах Радянського Союзу в період з 1923 по 1945 рр. У післявоєнні роки кількість випадків сибірки у свиней різко зменшилася.

Етіологія. Збудник хвороби – Bacillus anthracis – нерухома грам-позитивна аеробна спороутворююча паличка розміром (5 – 8) – (1 – 1,5) мкм. Вегетативна форма антраксової бацили добре забарвлюється метиленовим синім, фуксином Ціля або за Пєшковим, капсули – за Романовським - Гімза. У мазках з крові та органів загиблих тварин бацили сибірки розміщені поодиноко, попарно або короткими ланцюжками з 2 – 4 паличок з прямими, різко обрубаними. 114). кінцями, що оточені капсулою (рис114).


Рис. 114. Бацили сибірки	Рис. 115. Довгі ланцюги бацили сибірки

У культурах на живильних середовищах бацили утворюють довгі ланцюжки (рис. 115).

Рис. 116. Антраксова колонія – «медузина голова»

Характерною особливістю збудника сибірки є здатність до спороутворення. Спори мають овальну або кулясту форму, утворюються в розтятих трупах і зовнішньому середовищі за умов обов'язкового доступу кисню й температури 15 – 42 °С. В організмі хворої тварини і в нерозтятому трупі спори не утворюються. Бацили сибірки добре культивуються в аеробних умовах на звичайних живильних середовищах за температури 35 – 37 °С, рН=2 – 7,6. За температури менш ніж 12 °С і понад 43 °С ріст бацил припиняється. На агарі в чашках

Петрі через 16 – 24 год після висівання патологічного матеріалу утворюються сірувато-білі колонії R-форми з характерними виростами – «локонами» по периферії, що стало приводом дати антраксовим колоніям назву «медузина голова» (рис. 116).

Під час вирощування на середовищах з пеніциліном бацили набувають форми кулі, а під час складання в ланцюжок мають вигляд «перлинового намиста», феномен якого враховують під час установлення діагнозу (рис. 117).

Рис. 117. Ріст збудника сибірки на пеніциліновому середовищі

У бульйоні антраксові бацили ростуть у вигляді ватних пластівців, які через добу випадають в осад на дно пробірки (рис. 118).


Рис. 118. Ріст збудника сибірки на МПА, МПБ	Рис. 119. Ріст збудника сибірки в желатині

На желатині за інєкцією 2 – 5 діб утворюється білуватий стрижень, від якого відгалужуються ніжні паростки, довші та густіші у верхніх шарах середовища порівняно з нижчими, що нагадує перевернуту ялинку (рис. 119).

На кров'яному агарі бацили антраксу, на відміну від антракоїдних і псевдоантракоїдних сапрофітів, не утворюють зону гемолізу (рис. 120).

Рис. 120. Ріст Bacillus anthracis на кров’яному агарі

Вегетативна форма антраксової бацили не стійка до впливу різних фізичних і хімічних факторів. У нерозтятому трупі літньої пори бацили інактивуються через 1 – 3 доби, під час гниття – через декілька годин. У висушених мазках крові бацили залишаються вірулентними до 20 діб, у воді – до 60 діб. Під час нагрівання до температури 55 °С антраксова культура руйнується через 40 хв, до 65 °С – 5 хв, до 70 °С – 2 – 4 хв, до 80 °С – через 1 хв. За температури мінус 24 °С бацили залишаються життєздатними 12 діб, за – 10,6 °С – 24 доби, при – 130 ... – 180 °С – кілька годин. Сонячне випромінювання вбиває бацили у вологому середовищі через 14 год, у сухому – 8 год. На противагу цьому спори антраксової палички надзвичайно стійкі у зовнішньому середовищі, десятиліттями зберігаються в ґрунті, роками у воді; резистентні до гниття й висушування. Сухий жар вбиває їх за температури 140 °С лише через 3 год, кип'ятіння – через 40 – 60 хв, сонячне випромінювання – через 2 – 5 діб. Спори не руйнуються під час дубіння шкур, висушування та засолювання м'яса.

Епізоотологічні дані. Найбільше сприйнятливі до сибірки велика і мала рогата худоба, коні, олені, дикі травоїдні тварини всіх видів. Менше сприйнятливі свині. Найчастіше хворіють свині у віці старше 4-ох місяців. Джерелом збудника інфекції є хворі тварини, які виділяють бацили з фекаліями, сечею, слиною. Особливо багато мікробів у кров'янистій рідині, що витікає із природних отворів у період агонії. Основними факторами передачі служать трупи тварин, що загинули від сибірки, тому що у всіх органах і тканинах знаходиться величезна кількість бацил. Недопустимо робити розтини таких трупів. У разі порушення шкірного покриву кисень сприяє утворенню збудником спор, що може призвести до масового обсіменіння ними ґрунту та інших об'єктів зовнішнього середовища. Не менше небезпечний вимушений забій хворих тварин. З м'ясом, шерстю, шкірами, кістками загиблих і дорізаних тварин, з інфікованими кормами збудник хвороби може бути перенесений на дуже далекі відстані. Певну роль в поширенні збудника відіграють м'ясоїдні тварини та хижі птахи. Поїдаючи і розтягуючи неприбрані трупи, вони, звичайно, самі не хворіють, але довгий час виділяють спори з фекаліями. Відомі випадки виділення збудника сибірки від клінічно здорових гризунів, але будь-яких доказів епізоотологічного значення цього фактору немає. З виділеннями хворих тварин, з кров'ю у випадку їх забою, а головним чином – під час захоронення трупів спори збудника сибірки потрапляють у ґрунт. Найсприятливіші для довгого зберігання спор ґрунти з нейтральним рН, багаті на гумус. У таких ґрунтах за оптимальної температури і вологості можлива вегетація спор. Довге збереження спор у ґрунті визначає стаціонарність сибірки. Ділянки ґрунту, інфіковані в минулому, можуть бути в найрізноманітніших географічних зонах країни. У результаті водної і вітрової ерозії, під час розливів рік, проведення земляних робіт, у процесі життєдіяльності землерийних тварин та проростання рослин спори виносяться на поверхню і переносяться на нові ділянки, що створює небезпеку зараження тварин. Основний шлях зараження сибіркою – аліментарний. Збудник потрапляє в організм тварин з водою або кормом. Свині найчастіше заражаються під час згодовування їм м'яса тварин, які загинули від сибірки, а також поїдання загиблих хворих щурів. Зараженню сприяють наявність пошкоджень на слизових оболонках ротової порожнини і глотки, заміна зубів, гастрити та гастроентерити. Резистентність організму знижується під час голодування, авітамінозу, перегрівання. Можливий і трансмісивний шлях зараження комахами (комарі, мухи). Сибірка виникає в будь-яку, але найчастіше у веснянолітньо-осінній період. У свиней сибірка протікає як спорадія.

Патогенез. У природних умовах зараження проходить через корм, воду і жалючих комах. Воротами інфекції є слизова оболонка ротової порожнини, мигдалики, лімфатичні вузли (заглоткові), деколи слизова оболонка тонких кишок, а інколи – пошкоджена шкіра. Сибірка у свиней найчастіше уражає заглоткові лімфатичні вузли, викликаючи місцевий патологічний процес. У експериментальних умовах під час згодовування вірулентних спор сибірки свині не хворіють. Тільки наявність значних пошкоджень слизової оболонки харчотравного тракту сприяє проникненню бацил у регіональні лімфатичні вузли (заглоткові, підщелепові).

Клінічні ознаки і перебіг. Інкубаційний період триває 1 – 3 доби. У свиней сибірка протікає специфічно: гострий септицемічний перебіг сибірки реєструється рідко; найчастіше у свиней сибірка протікає у вигляді ангіни (ангінозна форма). Ангінозна форма хвороби характеризується незначним підвищенням температури тіла (40,5 – 41 °С), яка утримується 1 – 4 доби, а далі знижується до норми. У підщелеповій і підвушних ділянках утворюється розлитий запальний набряк, який може поширитися на підгрудок і черево. Загибель тварини проходить від асфіксії за наявності набряку в ділянці шиї і стенозу гортані. Ангіна розвивається одночасно з ураженням шийних лімфатичних вузлів. У деяких свиней шкіра в ділянці шиї синьо-червоного відтінку з жовтуватою студенистою (драглистою) інфільтрацією підшкірної клітковини. У хворих тварин сильна задишка, загальний стан пригнічений, приймання корму затруднене, слизові оболонки синюшного кольору. Ця форма сибірки може протікати і без прояву клінічних ознак. Тварини виглядають цілком здоровими і тільки під час післязабійного огляду туші знаходять сибіркові ураження. За септичної форми температура тіла підвищується до 41 – 42°С, відмічають загальну слабість, в'ялість, інколи в тій чи іншій мірі набряк шкіри в ділянці шиї. За кишкової форми відмічають розлади харчотравлення, апетит відсутній, деколи блювання, пронос або запор, калові маси з домішками крові. Може бути короткочасне підвищення температури до 40,5 – 41 °С. Уражаються регіональні лімфовузли шиї, брижі. Явні клінічні ознаки можуть бути повністю відсутні.

Патологоанатомічні зміни. За ангінозноїій форми на розтині знаходять зміни в мигдаликах, підщелепових, заглоткових і рідше верхньошийних лімфатичних вузлах. У мигдаликах на ранніх стадіях хвороби (у лімфовузлах за тривалого перебігу) знаходять дрібні сірі вогнища. У подальшому кількість їх і розміри збільшуються, на поверхні слизової оболонки з’являються спочатку дифтеритичні плівки, а пізніше вогнища некрозу. Лімфатичні вузли набряклі, збільшені в два і більше разів; на розтині паренхіма блідо- або темночервоного кольору, соковита. Пізніше в ній з’являються вогнища некрозу. Виявляють геморагічний лімфаденіт; підшкірна клітковина і міжм'язові сполучнотканинні пучки в ділянці підщелепового простору сильно набряклі. У окремих тварин запальний набряк спостерігають також у слизовій оболонці язика, піднебіння і гортані. За кишкової форми, яка зустрічається рідко, основні зміни в тонких кишках характеризуються розвитком вогнищ серозногеморагічного запалення, які нагадують карбункули. Слизова оболонка кишок набрякла, темно-червоного кольору, в окремих місцях вкрита фібринозними плівками, часто в центрі вогнища ураження розвивається некроз слизової оболонки з утворенням бурокоричневого струпа або глибокої виразки. За тривалого перебігу наступає фіброз виразково-некротичних ділянок. Брижа в ділянці ураження кишкової стінки гіперемована і набрякла. Відмічають серозно-геморагічне запалення регіональних лімфатичних вузлів, незначне збільшення селезінки зі слабим розм'якшенням пульпи, яка деколи містить дрібні інкапсульовані вогнища некрозу. Дуже рідко зустрічається септична форма, яка протікає блискавично і закінчується смертю, або гостро – за якої смерть настає протягом 2 – 3 діб. За блискавичного перебігу відмічають сильну гіперемію і чисельні крововиливи в мозку та його оболонках. За гострого перебігу – крапкові та дрібноплямисті крововиливи на серозних та слизових оболонках, у паренхімі легень, печінки. За атипової (латентної) форми в заглоткових лімфовузлах, лімфовузлах брижі, мигдаликах знаходять інкапсульовані некротичні вогнища.

Діагностика і диференційна діагностика. Діагноз ставлять на основі епізоотологічних даних, клінічних ознак і результату огляду трупів. Основну увагу приділяють бактеріологічному дослідженню. Однак треба мати на увазі, що за ангінозної форми бацили сибірки в крові відсутні. Тому для бактеріологічного дослідження беруть змінені лімфатичні вузли, органи і набрякову рідину. Клінічні ознаки не завжди типові для цієї хвороби. Слабкість тварини, припухлість у ділянці глотки можуть викликати підозріння на сибірку. Сибіркоподібні ураження підщелепових, заглоткових та інших лімфовузлів найчастіше знаходять під час післязабійного огляду туші. Виключають класичну чуму, бешиху, геморагічну септицемію, сальмонельоз, злоякісний набряк. Чума свиней за гострого перебігу характеризується явищами геморагічного діатезу, геморагічного лімфаденіту, інфарктами селезінки (не у всіх випадках), негнійним менінгоенцефалітом; за хронічного – вогнищевим дифтеритичним колітом ("чумні бутони"). Чума нерідко ускладнюється сальмонельозом і пастерельозом. Бешисі за гострого перебігу властиві септичні зміни, за підгострого – головним чином, ураження шкіри (кропивниця), за хронічного – некрози шкіри, артрити, тромбоендокардити. Вирішальним є бактеріологічне дослідження. Пастерельоз за надгострого перебігу також протікає з явищами септицемії, але з сильним набряком підшкірної клітковини в ділянці глотки та гортані; за гострого – фібринозною плевропневмонією, а за хронічного – кахексією і фібринознонекротичною плевропневмонією. У кожному випадку використовують бактеріологічне дослідження. Сальмонельоз у поросят протікає у вигляді сепсису; у підсвинків спостерігають підгострий і хронічний перебіг з розвитком фібринозно-дифтеритичного тифлоколіту, вогнищевих субміліарних некрозів і гранульом у печінці, гіперпластичним спленітом, продуктивно-катаральною бронхопневмонією, деколи артритами. Злоякісний набряк характеризується розвитком сильного набряку підшкірної і міжм'язової клітковини з утворенням газів у ділянці воріт інфекції. У печінці, нирках, серці знаходять некроз, зернисту та вакуольну дистрофію. Мікроскопічні дослідження препаратів, виготовлених із набрякових місць, дозволяє знайти спори, яких ніколи не виявляють у разі сибірки. Однак вирішальне значення в диференційній діагностиці сибірки відводиться бактеріологічному дослідженню.

Імунітет. У результаті природного зараження і перехворювання у тварин виробляється довгий та стійкий імунітет. Несприятливість до сибірки можна створити шляхом імунізації свиней вакциною сибірки (СТІ, штаму 55, ДНКІ).

Лікування. Хворих свиней лікують протисибірковою сироваткою, її вводять підігрітою до температури 37 – 38 °С підшкірно або внутрішньом'язово в дозі від 50 до 100 см на одну голову, але не більше 25 – 30 см³ в одне місце. Коли протягом 5 – 6 годин після введення стан тварини не поліпшиться, сироватку вводять повторно в лікувальній дозі. Одночасно із сироваткою вводять антибіотики – пеніцилін зі стрептоміцином по 500 тис. од на 100 кг маси тварини.

Профілактика і заходи боротьби. Профілактику виконують згідно з чинною Інструкцєю. Організація відповідного санітарного порядку на фермах. Дотримання вимог ветеринарно-зоотехнічного мінімуму щодо утримання та годівлі. Не можна допускати свиней на інфіковані пасовища, скотомогильники і місця, відведені для сміття. Обов’язкова своєчасна утилізація трупів. У стаціонарно неблагополучних щодо сибірки пунктах вживають комплекс меліоративних і ветеринарно-санітарних заходів, а також профілактичну вакцинацію свиней. Під час виникнення захворювання свиней сибіркою накладають карантин, проводять огляд всього стада і термометрію. Хворих ізолюють і лікують. Всіх інших імунізують сироваткою проти сибірки, а через 6 – 7 діб вакцинують. Місце, де була хвора тварина (клітка, бокс, станок), а також сусідні станки очищають і дезінфікують 10 % гарячим розчином їдкого натру, 4 % розчином формальдегіду або хлорним вапном. Малоцінний інвентар, дошки, дерев'яні частини станків спалюють. Гній, підстилку, залишки корму та фуражу дезінфікують і спалюють. Карантин знімають через 15 діб після останнього випадку загибелі або одужання тварин від сибірки, відсутності у тварин патологічних реакцій на щеплення та вжиття заключних дезінфікувальних заходів.

Попередня

На початок

Наступна