Українська музика I частина

Електронний посібник

ГОЛОВНА	ТЕОРЕТИЧНІ ВІДОМОСТІ	АНОТАЦІЯ	ДОДАТКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ			УКЛАДАЧІ

РОЗДІЛ 1. МУЗИЧНА КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

1.1. Джерела музичної культури східних слов’ян

1.2. Давньоруський церковний спів

1.3. Жанри церковних піснеспівів

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,

Я питаю у книжок, роззираюсь на кожній сторінці:

Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,

коли ми перестали гордиться, що ми українці...

(Віктор Баранов)

Українська, як загальна, так і музична культура, протягом свого тисячолітнього існування пережила і творчі злети, і занепад. Працьовитий і волелюбний український народ постійно боровся за свою незалежність, виборюючи в численних війнах та незгодах свою високодуховну культуру, самобутній фольклор. Це також виявилось і в розвитку музичної культури, яка по праву вважається самобутньою. Так склалось, що ми, один раз організувавшись у могутню державу, волею долі майже ціле тисячоліття виборювали своє право бути державою, право мати свою культуру. Природою у наш народ закладено величезний творчий і духовний потенціал. Народ, від природи чесний і доброзичливий, веселий і працьовитий, з багатими землями, квітучими садами був ласим куском для сусідів. Татаро-монгольська навала поставила на коліна нашу державність, на довгі сотні років призупинила її розвиток, нещадно знищуючи духовний і людський потенціал. І на державу, яка собою захистила Європу від татаро-монгольської чуми, поранену і знекровлену, накинулись, як хижі круки, сусідні, більш організовані держави – Туреччина із кримськими татарами, Польща, Литва, Австро-Угорщина. Всі вони були у наших краях, навіть шведи… Але найбільшої шкоди для нашого народу, нашої культури завдали нам Польща, Німеччина та Росія.

Перша – Польща, вважаючи що ми її вічні раби,“кобли” і “бидло”, що ми даремна робоча сила, яка повинна слухняно тягти своє ярмо, канчуками й палями, вогнем і мечем викорінювала всяку спробу непослуху. Про це добре сказано в книзі польського письменника Г. Сенкевича “Вогнем і мечем”. Все ж Польща перейняла від нас нашу музичну і пісенну культуру, що дало поштовх на цій основі далі розвивати свою.

Друга – Німеччина, вже в ХХ столітті, спокусившись на наші родючі землі, пішла на нас війною, яка принесла мільйони жертв.

А третя – Росія, яка у давнину організувала свою державу на зразок Золотої Орди, взяла від нас назву, історію і культуру, видаючи її за свою. Хитро й підступно, граючи на єдності наших народів та віри, користуючись безсилістю нашої держави, накинула нове ярмо і нещадно грабувала наш природний та духовний потенціал. Для Росії Україна, з її працьовитими людьми завжди була як льох, в якому все є і все завжди буде, в якому можна все досхочу брати, не питаючись дозволу. Росія довгі сотні років вживала політику “розділяй і властвуй”, обезкровлюючи нашу націю брала все найкраще від нашої культури і науки. І вже в котрий раз ми чули і чуємо: “Української мови нема, не було і не буде, ми малороси, ми придаток Росії”. Як на саміті у 2010 р. сказав В. Путін: "А хіба Україна це держава?"

На час незалежності ми отримали сплюндровану хімією землю, розграбовані надра, численні атомні станції, які загрожують нашому народу смертю, русифікацію мови, винищений голодомором 33-го, Колимою та Соловками духовний потенціал нації. І все ж наш народ вистояв, не перетворився в придаток сусідніх держав і нарешті таки добився незалежності. Його майбутнє у ваших, молодь, руках. У цій боротьбі наш народ підтримувала висока вікова духовна культура, яка є суттю нашого народу. Ця боротьба породжувала видатних історичних особистостей науки і культури, яких ми будемо вивчати в цьому посібнику.

На наш погляд, українська культура на протязі свого існування мала три важливих етапи розвитку. Перший етап – бурхливий розвиток завдяки введенню християнства, другий етап – виникнення і розвиток потужного шару усного фольклору в добу Руїни, зв՚язаного з боротьбою українського народу за свою незалежність проти польської експансії, третій етап – розвиток музичного та культурного життя починаючи з ІІ пол. ХІХ ст. до революції 1917 р. та після неї на протязі десяти років.

У період експансії Польщі, відбувався активний взаємовплив обох культур. Від поляків, які насаджували нам свою релігію, наш народ перейняв, засвоїв і опанував передові європейські віяння, створивши багатоголосу хорову церковну музику, розмаїття народного інструментарію, підняв свою пісенну творчість на небувалу висоту. Ця експансія поряд з поневоленням і горем принесла на Україну освіту та європейську культуру, тому що шляхта в боротьбі за католицьку віру освічувала наші верхи, а братські школи, які створювались на противагу їй, відстоювали православну віру – освічували низи. Поряд із розвитком українська культура впливала також і на загальноєвропейську, де були широко поширені зразки нашого фольклору, зокрема думи, танці, інструментальна музика. Розвиваючи свою музичну культуру, науку і загальну освіченість, наш народ щедро ділився нею із навколишніми народами, вона згодом передавалась, як більш передова, до відсталої в культурному відношенні Росії. Вся музична, наукова, духовна культура Росії стоїть на плечах України. З роками увесь цвіт української нації згодом перебрався до Росії; когось переманювали силою, декого ласим куском – всі видатні українці піднімали російську культуру. І сталось так, що наша співуча і грамотна нація, з ростом національної культури Росії скоро була нею обезкровлена, і тільки високий духовний потенціал, яскрава музична й духовна обдарованість нашого народу не дали йому згинути в боротьбі за своє виживання, яку ніякими силами не збороли численні загарбники.

У своїй основі глибоко язичницький український народ споконвіку мав високодуховну народну творчість – геніальний землеробський календарний цикл. Він за своїм духовним значенням вважається одним із кращих у світі. Землеробський цикл доніс до нас чудові зразки народнопісенної творчості, проникнуті величезним духовним запасом, неперевершених за поетичним та музичним змістом. Незважаючи на несприятливі історичні та соціальні обставини, зумовлені багатовіковим перебуванням під владою гнобителів, боротьба нашого народу привела до виникнення потужнього пласту музично-героїчного епосу: історичних пісень, дум, балад, які творились і співались народними кобзарями-артистами; чудових родинно-побутових пісень та любовної лірики, в якій передавалася чистота народних ідеалів, які скріпляли наш народ у його боротьбі в єдине ціле, давали змогу дожити до наших днів як державі. Ці неперевершені зразки освоювались музикантами-професіоналами, які створювали самобутню українську музичну культуру. Доказом цього і буде виклад матеріалу з розвитку історії української музики в цій праці.

1.1. Джерела музичної культури східних слов’ян

Культура України, Росії та Білорусії започатковувалась на території басейну Дніпра. Зародження її відбувалось кілька тисячоліть тому. Сягаючи розумом у глибину віків, ми на основі численних досліджень визначаємо, що первісна людина, розвиваючись естетично, опановувала довкілля, намагалась прикрасити свій одяг та побут. Вона виготовляла скульптури ідолів, жіночі статуетки і фігурки тварин з бивнів мамонта, прикраси-підвіски, намистини з черепашок, на предметах побуту вона зображала річкові хвилі, черепах і птахів. Характерною рисою існування людини того часу була підпорядкованість її боротьбі з природою. Людина постійно боролась за виживання і була залежна від природи, природних умов тієї території, де вона проживала. Так як територія України належала до лісостепової смуги, то організація життя людей тісно була пов¢язана із прадавньою трипільською культурою, з її землеробським циклом, який давав змогу як людству, так і людині вижити.

Поступово, з розвитком первісної людини, мови, загальної культури, духовності та техніки зростала і її загальноестетична та музична культура. Вона проявляла свої почуття через праспів, зачатки якого прослідковуються у древніх обрядових та дитячих піснях. Це було екмеличне (без певної висоти звучання) глісандування на основі ритму тексту, в якому згодом виник центральний устій, біля якого і відбувалось це глісандування. Поступово виникали пісні на основі одного, двох, трьох, а також чотирьох звуків, які на основі інтонаційних зв¢язків організовувались у лад. Музичним супроводом до цих пісень були примітивні предмети обиходу, природи, а також саморобні пристрої з того матеріалу, з яким людина мала справу. Це були брязкальця, свистульки, ударні інструменти з використанням природних матеріалів: каміння, пустого дерева, а також виникали численні бубноподібні інструменти. До найпростіших форм, що дійшли до нас з глибини віків, відноситься сигнальна інструментальна музика (напр. характерне звучання трембіти, труби), що набула розповсюдження як в побуті, так і деяких обрядах (обрядова весільна інструментальна музика), а також спеціальні ритуальні мелодії поховального обряду, які дійшли до нас у плачах (“ковзькі” інтонації в характері тембро-інтонацій і певних видів виконавських прийомів: глісандування (на трембіті), багатство мелізмів і особлива техніка вібрації на скрипці, яка випливає певним чином з ладового тяжіння).

Музична культура народів того часу була тісно пов¢язана із життям та організацією трудової діяльності людини і мала прикладне значення. У боротьбі з природою за своє виживання поступово створювалась віра людини, яка підтримувала її, давала змогу вижити у тяжкий час. Первісна культура, ще не маючи розвиненої релігійної системи, загальною людською свідомістю уже створювала складні уявлення, які закладають підвалини її релігійної свідомості. Серед численних вірувань виділялись:

магія, (від лат. чаклунство) – віра в надприродний вплив практичної дії людини на об¢єктивну дійсність, спричинена самою практичною змогою людини змінювати дійсність;

фетишизм (від феніко – зроблений) – віра в надприродні властивості матеріальних речей (амулетів, культових споруд та ін..);

анімізм (віл лат. аніма – душа) – віра, що виникає як усвідомлення людиною специфіки внутрішнього духовного світу, що дістав назву “душа”, “дух”;

тотемізм (від півн.-амер. “от-тотем” – його рід) – віра в існуванні прабатька окремого роду людини – певної тварини, рослини тощо.

У співжитті з природою поступово виник культ обожнювання природи – первісної релігії наших предків-язичників. У наших українських джерелах найвищий бог виступає під різними назвами, як: Перун – бог громів, Хорс – сонце, Сварог – вогонь, Дажбог – податель добра та ін. У боротьбі з природою людина вірила у магічну силу природи і духів предків, потойбічне життя, заклинання, які проявились через віру в чудодійну магічну силу слова. Вірування згодом перетворились через обрядові дії-заклинання в обрядові ігри з характерними заговорами. Все це стало джерелом, з якого вийшла вся обрядова поезія: колядки і щедрівки, гаївки і веснянки, купальські, обжинкові та весільні пісні, що і до сьогодні зберігають характер заворожування щастя, здоров¢я, доброї долі, урожаю та ін.

З ростом духовної культури людини музично-поетичне мистецтво перетворилось у духовно-естетичний пласт життя людини, в якому пісенна культура, як найдоступніша для кожної людини, передавалась через пам¢ять з покоління у покоління. Передача цієї інформації з уст в уста, видозмінюючи обрядові дії-заклинання, перетворювала увесь музично-поетичний пласт у колективну творчість як даного поселення, регіону, так і даного народу. Ця творчість не мала певного автора – автором її був народ. Вона привела до виникнення потужного шару пісенного фольклору, в якому, поступово із синтезу мистецьких явищ, виділяються найважливіші жанри словесного і музичного фольклору, зокрема – календарно-обрядовий цикл. Він упорядковував всі зразки фольклору, народної творчості давніх часів у певну періодизацію, яка організовувала працю хлібороба, згідно зі змінами пір року, в календар землеробських свят. До цих циклів відносились певні обряди, в які входили трудові, величальні та інші пісні, і які виконувались відповідно до тієї чи іншої пори року. Поряд з ними у наших предків поступово зароджувались також старовинні типи родинно-побутових пісень: голосіння, плачі, дитячий фольклор, пісні про кохання та інше. У них відтворювались основні етапи життя людини від її народження до самої смерті.

За свідченням археологів та давньої писемності, найдавнішій стоянці людини кам¢яного віку на території України налічується близько 40 тис. років. До цього часу відносяться і найдавніші форми народного музичного мистецтва. Поступово виникають зачатки сучасного народного інструментарію. Серед них – найдавніші зразки музичних інструментів, відкритих на території України. Це сопілка (типу флейти з відростка рога північного оленя). епохи палеоліту (40 – 15 тис. р. до н.е.), яка в 1953 р. була знайдена на стоянці Молодове Кельменецького району Чернівецької області. Вона має повздовжній штучний отвір і чотири поперечних у найтоншій, спеціально обробленій мундштучній частині, в нижньому кінці – ще два невеликих отвори. Вчені твердять, що це найдосконаліший з усіх відомих досі палеолітичних музичних інструментів, знайдених на території України.

У Маріупольському могильнику в 1931 р. знайдено набір дудочок, які лежали разом. Вважається, що це духовий інструмент типу флейти Пана. До археологічних знахідок, що доповнюють наші уявлення про давній музичний інструментарій, належать також і ударні інструменти, знайдені в 1954 – 1961 рр. недалеко від Чернігова на Мезинській палеолітичній стоянці. Це набір різних кісток мамонта, набірний браслет, що “шумить”, та “молоточок” з рога північного оленя. Вони оздоблені геометричними візерунками, нанесеними червоною охрою.

Інструменти скіфського періоду досить часто трапляються під час археологічних розкопок східнослов¢янських курганів. Це переважно бубонці всіляких форм, які виготовлені з заліза, бронзи та срібла. Їх знаходили в похованнях у Києві та на Княжій горі. В державному історичному музеї України зберігаються зразки бубонців з поховання ІХ ст. із сіл Броварки Полтавської області та Юрків Сатковецького району Вінницької області. У багатьох розкопках скіфських курганів також виявлені бронзові дзвіночки, які використовували під час освячення жертв, під час очищення житла від “злих духів”, шаманських “дійствах”. Знахідки в різних місцевостях України статуй із зображенням рога свідчать про широке побутування цього інструмента, який прийшов до нас із Греції.

Через численні пам¢ятки давньої матеріальної культури, свідчення іноземних мандрівників та перших руських літописців, через усну народну традицію встановлюється наявність у наших предків різних видів образотворчого та музичного мистецтва, яке розвивалось у синкретичній єдності зі словом, танцем, театралізованим дійством. Поступово, як із середини, так і ззовні, з ростом торгівлі та налагодженням стосунків між сусідніми народами, музичне і культурне життя нашого народу розвивалось і збагачувалось, що призвело до розшарування музичного мистецтва, виникнення нових музичних жанрів, а з ними появи народних музикантів-професіоналів численного та своєрідного інструментарію, певну професіоналізацію музикантів по жанрах. Археологічні знахідки підтверджують наявність у наших предків первісних форм музичного виконавства на таких інструментах:

Ø духових – сопілки, дудки, флейти з рогу оленя, роги та ін.

Ø ударних – різноманітний набір з кісток мамонта, дзвіночки, бронзові бляхи, брязкальця, оздоблені візерунками (малюнки Десятинної церкви).

Ці інструменти використовувались у численних святах, обрядах, жертвопринесенні і відігравали важливу роль у житті тодішнього суспільства. Через це зображення музик з інструментами часто зустрічаються в старовинних книгах, літописах, церковних фресках, на архітектурних прикрасах культових будов, посуду та прикрасах з археологічних розкопок (золота діадема з кургану біля с. Сахнівки на Київщині, де зображений скіф з арфою, фігурка танцівника із розкопки Межиріцької стоянки та ін.).

Важливу роль на розвиток культури нашого народу, обміну культурними цінностями на той час спричиняла торгівля та численні війни між сусідніми народами. Створюючи свою власну культуру, переймаючи передові технології сусідів, інструментарій, зразки культурних цінностей, наш народ опановував все передове, змінюючи та пристосовуючи їх до своєї культури, свого способу існування.

Слід зазначити, що на духовне мистецтво нашого народу значний вплив мало мистецтво Греції, яке прийшло до нас через міста античного Причорномор¢я, зокрема Боспору. Ці міста заснували вихідці із Греції наприкінці VІІ – початку VІ ст. до н. е Протягом наступного тисячоліття ці колонії слугуватимуть аванпостами міської цивілізації на Україні. У Грецію з наших земель вивозили рабів, хліб, пшеницю, худобу, рибу, шкіри, хутра, ліс, а з метрополії довозили вина, посуд, тканини, ароматичні речовини, різні ремісничі вироби та предмети розкоші, зокрема дорогоцінні прикраси, музичні інструменти та ін.

Археологічні дослідження вчених у загальних рисах дозволили визначити, що джерелами давньоруського мистецтва було також мистецтво античного, скіфського і сарматського степового Північного Причорномор¢я, яке згодом було творчо засвоєно слов¢янами і відіграло значну роль у розвитку як загальної, так і музичної давньоруської культури. Вони привнесли зразки древнього інструментарію, одягу, побутових речей, деякі види мистецтва.

Особливо значний вплив на розвиток нашої культури спричинив торговий шлях по Дніпру із Варяг у Греки. Саме скандинавський епос спричинив до появи на Русі билинного епосу.

Спадщина східнослов¢янських племен, культурні впливи сусідніх народів та надбання самої давньоруської народності стали складовими частинами культури Давньої Русі. Найглибшими своїми джерелами українська музика пов¢язана зі стародавньою культурою східних слов¢ян, що стала згодом спільною основою для розвитку музичного мистецтва трьох народів – українського, білоруського та російського. Серед багатьох племен, які були передумовою появи першої східно-слов¢янської держави – Київської Русі, вирізняються мешканці середнього басейну Дніпра та Дністра, які й утворили нашу державу.

У період раннього середньовіччя (до кінця Х ст.), коли в Європі та Азії склалась і прийняла свій закінчений вигляд феодальна структура суспільства, де формувались його прошарки, визначались їх співвідношення, в ІХ столітті на арену світової історії виходить могутня держава східного слов¢янства – Київська Русь. З появою торговельного шляху “із Варяг у Греки” появилася могутня держава, етнічний осередок якої становило Середнє Придніпров¢я, де нині розташовані міста Київ, Переяслав, Канів а також басейн річки Рось. Саме там жили племена антів, на зміну яким прийшли поляни, з якими і з¢явилась назва “Русь”. В кінці ІХ – Х ст. відбувається процес об¢єднання східнослов¢янських племен навколо Києва і зміцнення ранньофеодальної держави на Русі, або як її часто іменують за назвою столиці – Київська Русь.

browser does not support the video tag.

Музична культура Київської Русі

browser does not support the video tag.

Стародавній бойовий гімн України-Русі

Уже перший князь об¢єднаної Русі Олег (882 – 912) за кілька років підкорив придніпровські племена, здійснив похід на Візантію і уклав з нею вигідний для Русі торговельний договір. Київська Русь за часів його правління розширила свої володіння, займаючи басейн Дніпра, і далі, сягаючи аж до Волги. Періодом розквіту Київської Русі було Х – ХІІ ст. де за князювання Володимира Святославовича (980 – 1015) вона стала однією з найзначніших і найкрупніших держав Європи. Він впровадив православну віру, яка прийшла на Русь із Візантії – першої у світі великої християнської держави. Християнство, запроваджене князем Володимиром у 988 році, офіційно утверджує на Русі більш прогресивну в порівнянні з первіснообщинним ладом формацію – феодалізм. Але ще до цього, поряд з іншими вірами, християнство на Русі було вже досить широко розвинене. Відома літописна легенда про місіонерську місію на початку 1-го тисячоліття Андрія Первозванного. Про посольство до Володимира від різних вір: єврейської, магометанської, римської і грецької щодо впровадження своєї віри на Русі. З цією ж місією приїжджали і католики до княгині Ольги. Але найбільшу запопадливість і енергію до прийняття своєї віри на Русі виявив візантійський уряд, сподіваючись тим самим уберегти свої володіння від нападів русичів. Перші переговори відбулись у 830 р. Вже після визначного нападу русичів на Царгород у 860 р. до Києва була вислана велика місія з релігійним завданням. Не жаліючи подарунків золотом та різних дорогоцінних виробів для “руських старшин” вони уклали вигідний для себе договір і охрестили багато руських старшин, для цього визвали з Візантії єпископа.

Хрещення Ольги в Царгороді. Мініатюра з Радзивіллівського літопису

Цим було покладено початок руської церкви на Русі. Але ще довго, поряд із християнською, в народі зберігалась, “поганська” віра, яка дійшла до нас у гаданнях, святкування Купайли та інших свят. Досить сказати, що навіть у ХIV ст. було широко розповсюджене у відписах “Слово Христолюбця”, в якому згадується, що (в далеких кутках) люди все ще служать Перунові, Хорсові, Волосові, ставлять трапези Родові і Рожаницям, моляться вогню та ін. Християнство принесло на Русь поняття і уявлення, вироблені довгим розвитком світової культури – поняття моралі, духовного та морального вдосконалення тощо. Через християнство в Європу і на Русь прийшла грамотність. В епоху раннього середньовіччя християнство виступало головним носієм елементів античної культури.

Візантійськими (грецькими) були перші богослужебні книги; згодом їх змінили книги на древньоболгарській мові. Для побудови храмів на Русь були запрошені візантійські майстри, які очолили будівництво храмів на Русі а також головного храму Києва – Київської Святої Софії, виконали її мозаїку, прикрасили її фресками. Головним мозаїчним образом цього храму стала “Богоматір Оранта” (Богоматір, яка молиться), улюблений образ іконописців на всьому терені держави, яка витримала випробування часом і вважалася хранительницею Києва. Особливо вона шанувалась киянами, яку ще називали київською “Нерушимою стіною”. Візантійськими були також і перші ікони (грецьк. образ, зображення), які були певним зоровим відбиттям Біблії. Це один із найдревніших живописних жанрів в українському мистецтві – йому понад тисячу років. Пошук заступництва у неба від численних бід, що переслідували Україну та її людей породив необхідність “присутності” образу в кожній хаті, у повсякденному житті. Всупереч заборонам у побуті поширюється чудовий народний іконопис, як протест проти тяжкої долі, як віра в перемогу справедливості та надія на визволення. Українська ікона несе в собі душу народу і є своєрідним втіленням його суто земних житейських думок і прагнень. Архидиякон сирійського міста Алеппа Павло (Павло Алепський) та патріарх Макарій, які в XVIІ ст. подорожували по Україні у найемоційніших епітетах залишили численні згадки про життя нашого народу в своїх записках, називали в своїх щоденниках досягнення українських іконописців XVIІ ст. найвидатнішими з-поміж країн східно-християнської обрядовості. Саме іконописання стало зачатком художництва на Україні.

Основою християнського віровчення є Біблія, яка є скарбницею духовної культури людства. Вона складається із Старого і Нового заповіту. Старий заповіт диктував необхідність монотеїзму – найважливішого принципу християнства Це віровчення викладено головним чином у канонічній збірці, яка отримала назву Новий заповіт. Це комплекс релігійних творів, вибраних церквою серед подібних за найбільш адекватний вираз нової віри, які додаються до Септуагінти (переклад єврейської Біблії грецькою мовою) і разом з нею складають християнську Біблію.

Євангелівські тексти передусім призначались для культових читань – декламацій на громадських зборах, для церковної служби. Їх композиція підпорядкована логіці літургічного мислення, а мовна тканина – літургічному ритмові. Боротьба з єресями та язичництвом покликала до життя величезну християнську літературу, яка заклала основи християнської теології.

З уведенням християнства на Русі почали будуватись численні церкви та монастирі, які були осередком цієї середньовічної культури. У них на протязі багатьох століть зберігались древні манускрипти – безцінні скарби загальнолюдської думки: монахи переписували їх, зберігаючи від старіння; при монастирях організовувались школи, майстерні письма, які займались розповсюдженням книжної справи, ліпленням, різанням по дереву, іконографією, організовували співочі капели. Християнство повело боротьбу проти язичницьких уявлень, за організацію народу в єдину державу, заповнювало вільний час людей, організовувало їх час, підкоряючи їх побут щоденним богослужінням, виховувало та визначало погляди – направляло і контролювало їх почуття. Церква давала постійні ідеї для роздумів, підказувала характер розваг. Вона була надійною опорою феодального суспільства. Релігійні теми, сюжети та образи були постійним джерелом художньої творчості багатьох митців, які ці сюжети унаочнювали у іконах, а пізніше – у картинах. Вони сприймались тодішньою людиною не як легенди, а як справжні події, хоч і пов¢язані з проявами зверхчуттєвого, божественного початку. Творці мистецтва середньовіччя, її культури вбачали свою роль у тому, щоб ствердити загальноприйняте, а не шукати нове. Своє завдання в мистецтві вони трактували так: “Ми переказуємо і викладаємо древніх, а не винаходимо нове”. Тому вони не стверджували в творчості свою індивідуальність, їх мистецтво було переважно анонімним. Його творці втілили колективні уявлення людей того часу, виражаючи їх у формі, відповідно до тодішнього поняття світу – вічних пошуків правди, добра й справедливості.

З поширенням християнства на Русі виник потужній шар привнесеної музичної культури – церковної музики, вирощеної на древніх музичних традиціях практики музикування як культового (іудейського, сірійського, римського) так і світського (грецького, римського). Вона спричинила значний вплив на подальший розвиток нашої загальної музичної культури, заклала основи розвитку сучасної професійної української музики.

З розвитком державності на Русі відбувається значний взаємовплив культур різних народів: по чоловічій ліній княжа династія, його рід, виводився із Скандинавії. Дружини князів часто були із сусідніх країн: Ярослав Мудрий мав за дружину шведську королівну, його син, Ізяслав – польську княжну, Святослав – німкеню, Всеволод – грецьку царівну, дружина Володимира Мономаха походила з Англії; Мономахів Ізяслав одружився з черкешенкою, син його, Мстислав – із полькою та ін. Ці подружжя спонукались як політичними, так і чисто людськими мотивами, і привносили в культурне життя Русі елементи багатьох культур Західної Європи.

З розвитком ремесел та торгівлі із сусідніми країнами на Русі стали карбуватися монети із срібла та золота, з ХІ ст. в побут входять гривні (злитки срібла). На Володимирових монетах вперше з¢являється родовий герб київських князів (нинішній державний знак – тризуб), якого вживали також і його наступники. У цей час Київ стає одним із провідних культурних центрів Європи, де інтенсивно розвивалась наука, культура і освіта, розквітало музичне мистецтво, створювались видатні осередки самобутньої руської культури. Про високу музичну культуру наших далеких предків свідчать численні письмові пам՚ятки, зображення на фресках, ними особливо багата усна та пісенна творчість. Недарма Київ, за словами Маркса і Енгельса, великих німецьких мислителів, називали у той час “Другим Константинополем”.

Київська Русь на початку свого існування

Справу князя Володимира продовжив Ярослав Мудрий (1019 – 1054), який особливу увагу приділяв культурно-просвітницькому розвитку Київської Русі. З цією метою при церквах і монастирях відкривались школи, бібліотеки, перша з них була при Софіївському соборі (1037 р.) і навіть архіви для документів. Ним складено перший збірник судових законів “Руська правда”, який складався із сімнадцяти параграфів і близько трьох століть був основою судового законодавства Русі. З՚являються перші лікарні при монастирях, започатковується літописання (виникло в Києві в Х–ХІ ст.) та переписування ченцями книг. У 1051 році під Києвом виник значний культурний і освітній центр, осередок літописання і книгописання – Києво-Печерський монастир.

До світових постатей належав і онук Ярослава Мудрого Володимир Мономах (1113 – 1125), який був людиною високої освіти, талановитим письменником, філософом і гуманістом. У визначній пам¢ятці нашої давньої літератури Лаврентіївському літописі під 1096 р., у “Повчання Володимира Мономаха – дітям” наводять на роздуми його мудрі слова:“…Що знаєте, того не забувайте, а чого не вмієте, того навчайтесь – як батько мій, дома сидячи знав п¢ять мов, через те і честь йому була в інших країнах…” У ньому він навчає дітей правил моралі, змальовує ідеальний образ князя-правителя, виступає проти війн між князями, захищає ідею єдності Руської землі, ідею міцної великокнязівської влади.

Високорозвинутою була писемність Київської Русі, яка виникла приблизно у ІХ ст. ще до запровадження християнства (кирилиця). Вона залишила нам багату літературну спадщину. Разом із християнством на Україну прийшла освіта й школа. В епоху зрілого європейського середньовіччя (ХІІ–ХІІІ ст.) церкви і монастирі стали впливовими осередками культового співу, християнських обрядів а також письменництва. Перші школи містились при кафедральних соборах, монастирях, містах, а згодом і в селах. Учителями були священники і дяки, які вчили читати й писати. За підручники слугували богослужебні книги, найчастіше – Псалтир. На той час в Київській Русі була поширена традиційна староболгарська “книжна”, старослов¢янська або церковнослов¢янська мова, яка відрізнялась від живої народної мови широких кіл суспільства і яку в певних жанрах було взято за літературну. Основою вищої школи була грецька мова. Це давало змогу приєднуватись до Візантійської літературної спадщини: вивчати візантійську риторику й стиль, а також й інші науки, що спричинило появу на Русі багатьох зразків книжного письменництва, численні твори літописців.

Перший літопис був написаний у часи Ярослава Мудрого близько 1039 р. Згодом їх писали ченці Печерського монастиря Никон Великий (1069–1073рр.), славний Нестор-Літописець, який близько 1112 р. упорядкував “Повість минулих літ”, а також ченці Видубицького монастиря, визначним серед яких був ігумен Сільвестр (1116 р.). Найвизначнішим серед літописців був також невідомий нам автор Галицько-Волинського літопису, що проживав при дворі Данила. Він брав участь у різних військових походах і відзначався великим патріотизмом. До найцінніших пам¢яток давньої літератури – “співаної поезії” ХІІ ст. також належить і знамените “Слово о полку Ігоревім” (1185), в Галицько-Волинському літопису є подібна пісня-билина про боротьбу князя Романа з литовськими завойовниками.

Рукописне книжництво набуло важливого значення для освіти і науки того часу. За студійським уставом, за яким жив Києво-Печерський монастир, усі ченці були зобов¢язані читати книги. Хто ухилявся від того, підлягав карі. Тут поступово зібралась інтелектуальна еліта, яка вперше зафіксувала історичні легенди й документальні відомості про минуле свого краю. Збереглася звістка про такого собі ченця Іларіона (не митрополита), що “дні і ночі писав”. Ченці Софіївського собору, Києво-Печерської лаври переписували і перекладали слов¢янською мовою численні богослужебні книги, створювали оригінальні літургії. Ці книги оздоблювались високомистецькими інкрустаціями, орнаментами та живописними малюнками. Це була як перекладна, так і оригінальна, духовна і світська література – апокрифічні оповідання на біблійні та євангельські теми, “житія” християнських святих (найпопулярнішої літератури середньовіччя), “повчання”, фантастичні романи, проповіді, збірки оповідань про київських угодників – “Печерський патерик”.

До поширених творів світського змісту належали й так звані “хожденія”, описи подорожей мандрівників до Святої землі, до різних “заморських” країв, релігійне письменництво. Такі книги цінувались дуже дорого, тому що вони були джерелом знань. Про цінність таких книг свідчить такий факт, що князь Володимир Василькович за один молитовник заплатив 8 гривень (у той час село коштувало – 50 гривень). Читати книги – це був обов՚язок освіченої людини того часу. “Велика є користь з книжної науки, – зауважив один літописець, – у словах книжних знаходимо мудрість і здержливість. Бо це ріки, що наводнюють світ, це джерела мудрості. У книгах є незмірена глибина. Як пошукаєш у книгах пильної мудрості, знайдеш велику користь для душі своєї”. Книжки так захоплювали читачів, що читали їх і “вночі і вдень”. У той час читали все, однак серед інших найперше місце за популярністю займало Святе Письмо, Євангелія та Псалтир. Читали навіть апокрифи – недозволені книги, які церква відкинула. Особливу повагу мали житія святих – чужих, привнесених зі Сходу й Візантії, та своїх, місцевих, що оповідали про подвиги українських святих і угодників. Особливо поширеним у народі був Печерський Патерик, написаний у живій привабливій формі. Зачитувались також фантастичними оповіданнями, що прийшли до нас із Греції, як наприклад, повість про казкові походи Олександра Великого, перекази про Троянську війну, оповідання із “Тисячі і однієї ночі” та ін. До найвидатніших пам¢яток церковного письменництва старокиївської доби належать Остромирове Євангеліє, Ізборник Святослава, Мстиславове Євангеліє, Типографський устав та ін.

Більшість цих книг до нас не дійшли… Безліч книг нашої старої культури загинуло навіки і безповоротно. Історичні звістки про це разючі. Палилися міста в часи міжусобних воєн. У період між 1055 і 1238 роком відбулось близько 80 таких воєн. Деякі тяглися по 12–17 років. Нападали кочівники – знову пожежі й розрухи. 20 липня 1096 року до Києва прорвався хан Боняк – тоді було знищено низку монастирів, зокрема і Печерський. У 1203 році князь Рюрик з половцями захопив Київ і пограбував Софію і Десятинну церкву. Жах та лихо впали на нашу землю з ордами Батия, та й після Батия книги палили всілякі завойовники. При численних війнах завжди палали міста, а з ними й книги, які завойовниками нищились і вивозились.

На Україні вогняні смерчі гуляли чи ненайбільше, але дві пожежі були особливо згубні для нашої культури. З початком поневолення України Росією в 1718 році згоріла бібліотека Києво-Печерської лаври, а в 1780 році бібліотека Київської академії. На Галичині і Волині єзуїти знищували українські літописи свідомо, і так тривало поздовж XVIІ–XVIІІ століть. Тому літописи дійшли до нас не в оригіналах, а в списках ХІV – XVIІ ст.

Частину книг ми знаємо тільки за назвами, більшість – загинула безслідно. Отже, до нашого часу дійшли хіба що крихти книжного багатства Київської Русі, її невеликий процент. Незалежно від такої непривабливої картини до нас дійшов світський, політичний, саме з тих, які гинули найшвидше, котрий не тільки дійшов до нас повністю, але й не в одному відписі. Це книга Нестора “Повість минулих літ, чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, звідки є, пішла руська земля і хто у ній почав спершу княжити”.

Цей твір поклали в основу своїх літератур ціле східне слов¢янство, він виявився потрібний усім нечисленним поколінням аж трьох народів, і в усі часи вчені люди цих народів ним користувались. Більше того, цей твір не втратив своєї актуальної сили і в наші часи, та й, очевидно, не втратить її ніколи, доки живий буде світ. Цей літопис немов архів, де збереглись пам¢ятки письменства, що до нас не дійшли, роздуми про долю і устрій тодішньої Русі. У ній літописець наголошував, що біди йдуть від князів через їхні чвари та війни. “Повість минулих літ” виступала за удільно-династичне князювання і оголошувала його єдиною формою правління. Не всильній князівській владі вихід із становища, вістить літописець, – центром з¢єднання руських князівств має бути церква. Літописці були не тільки книжниками, але й відверто проповідували культ слова й книги, розуміючи виключно важливе значення його у житті.

Тому складання літописів вважалось на Русі благочестивою і державною справою. Слову ж відводилась роль посередника, що забезпечував з¢єднання між божественним та земним. Більше того, світ у цілому, навіть явища природи і людського життя сприймаються як книга, яку треба витлумачити, щоб за фактичним побачити сховане символічне – знак вічного й позачасового, знак, зрештою, духовного. Тому філософія того часу мислилась нероздільно з книжкових знань. Філософія – це книжники, а вивчатися філософії – збирати, подібно бджолі, звідусіль книжну мудрість. Підсумок морального змісту “Повісті минулих літ” можна висловити тодішнім афоризмом: “Коли добро творити, то й добро тобі буде, а хто яму копає під іншим, той сам у неї впаде”.

Але повернімось до нашої історії. Спочатку проповідниками християнства на Русі були чужинці – греки або болгари. Але згодом, із ростом самосвідомості духовенство почало добирати у керівництво церквою своїх людей. Після розбрату з Візантією (в 1039 році), першими митрополитами із місцевого роду був митрополит Іларіон (1051), з іменем якого пов¢язано заснування Києво-Печерського монастиря та діяльність Антонія і Феодосія, а також Клима Смолятича (1147). Це були спроби визволити українську церкву з-під прямого впливу Візантії. Україна на той час уже мала і своїх святих: Ольгу, Володимира, Бориса і Гліба, Антонія і Феодосія Печерського та багато інших.

Будівництво храмів на Русі послужило середньовічним майстрам стимулом для засвоєння римської будівельної техніки – не випадково стиль цих ранніх середньовічних соборів отримав назву “романський” (термін був введений на початку ХІХ ст.). Від часів Київської Русі і до нашого часу дійшли величні споруди Софії Київської, Києво-Печерської лаври, Золотоверхого Михайлівського монастиря, собори Чернігова, Новгорода, собор Канева, інших міст України та Росії. Славились красою монастирі й собори старого Галича, Володимира-Волинського. Всього, до татарської навали, за літописами відомо на Русі 238 великих міст, які сяяли прикрасами і мали свої церкви, високу культуру. Багато високохудожніх предметів із золота і срібла знаходять археологи - намисто, діадеми, персні, сережки-колти, браслети, буси та ін., які свідчать про високий рівень розвитку прикладного мистецтва, про здібність і майстерність староруських майстрів.

На той час рівень музичної культури Київської Русі був високий. У народному побуті були поширені календарні пісні, ігри та обряди, пов՚язані переважно із землеробством, а також пісні-поеми (билинний епос) про народних героїв. До найдавніших письмових згадок про музику у давніх слов¢ян ми дізнаємось із “Історії” візантійця Феофілакта Сімокатти (VІ ст. н.е.). Він розповідає про те, що в 592 році “Троє людей з племені слов¢ян... були взяті в полон охоронцями імператора. З ними були лише кіфари. Мирно проходить у них життя, вони грають на лірах, бо не навчені сурмити в сурми. Для тих, хто не знає, що таке війна, говорили вони, природними є заняття музикою”. Про музичний побут східних слов՚ян свідчать також численні записи арабських вчених. Так, арабський географ Ібн-Даста у книзі “Дорогоцінні скарби” Х ст. (925 р.) писав: “На самому кордоні слов՚ян знаходиться місто Куяб (Київ). Сіючи зерно (просо) вони грають на лютні, гуслях і сопілці. Сопілка, довжиною в два лікті, лютня-восьмиструнна”. Арабські вчені свідчать, що у слов¢ян було багато міст, а в них багато церков із дзвонами (це 925 рік, за 60 років до введення християнства). На богослужіннях звучав хоровий спів, хороводи, пісні, танці та ігри в супроводі музичних інструментів – бубнів, сопілок, ріжків, гусел. Ці культові звичаї перейшли частково і в християнство. Арабський вчений Аль-Масурі (з Багдада) захоплювався хоровим співом, який приголомшував віруючих і всіх, хто чув ці “вражаючі слух звуки”. Відомий вчений І.І. Срезневський зробив на основі різних свідчень і розповідей арабських мандрівників висновок, що в храмах слов՚ян існували хори, якими керували кастові жерці. Крім того, він висловив припущення, що хоровий спів супроводжувався також грою на інструментах, оскільки в храмах збереглись музичні інструменти, наприклад, роги, оздоблені коштовностями, та ін.

У побуті вищої феодальної знаті також високо цінувалась музика. Без неї не обходились ніякі урочистості: прийоми послів та інших знатних людей, князівські свята та полювання. З середини Х ст. у музичний побут був введений орган, який звучав під час прийому іноземних послів. Цей звичай Русь перейняла від Візантії, після відвідин княгинею Ольгою Константинополя, і орган поширився на Русі вже як слов¢янський інструмент. У численних літописах також є мініатюри, де зображені воїни з трубами, бубнами. Серед них були і професійні музиканти, такі як: при війську – Боян (“Слово о полку Ігоревім”), гудець Ор, в Галицько-Волинському літопису (від 1241 р.) згадується про “славутнього” співця Митуса та ін.

browser does not support the video tag.

Середньовічні мелодії України-Русі

Можна визначити три основні лінії розвитку музичної культури Київської держави: народнопісенна творчість, світська професійна музика княжого двору та церковна музика – головний осередок музичного професіоналізму того часу. Церковний спів, про який буде сказано нижче, поступово став настільки об¢ємним по впливу на народне життя древньої Русі, що мистецтво того часу в своїх вищих формах могло бути лише мистецтвом, що виходило з потреб культу. Старовинна пісня-молитва України-Русі ХІІІ-ХІУ ст. «З нами Бог!»

browser does not support the video tag.

Старовинна пісня-молитва України-Русі ХІІІ-ХІУ ст. «З нами Бог!»

Животворним джерелом і основою духовної культури була усна народна творчість, яка зародилась ще в давні віки. У сфері фольклору з¢являється найцікавіший жанр народного героїчного епосу – професійного мистецтва усної традиції, з характерною для нього словесно-музичною формою і типом виконавства – історичні пісні та билини Київського циклу (кінець Х–ХІ ст.), в яких розповідається про боротьбу Русі з кочівниками, пісні про давньоруських богатирів, сміливих воїнів, удачливих купців, про торгове місто Новгород. У них возвеличується народ, оспівується любов до рідної землі, народні богатирі, їхні подвиги, селянська праця, непримиренність до соціальної нерівності і неправди. Їх носії – співці-професіонали, які входили у побут княжого двору. Вони співали прославні розповіді-билини, а також пісні, які виконувались у супроводі гуслів. У них оспівувалися напівлегендарні герої – Ілля Муромець, Добриня Нікітіч, Альоша Попович, Микула Селянинович та ін., які втілювали народну мужність, впевненість у могутності Київської держави, відвагу та героїзм її оборонців.

У героїчних билинах розповідається про те, як Ілля Муромець тридцять три роки сидів сиднем, а потім випивши чудодійного зілля став найсильнішим богатирем на Русі, як він переміг Солов¢я-розбійника, і Калина-царя. Як молодий Добриня Нікітіч бився із змієм і переміг його, визволивши багаточисельний полон і князівську племінницю Забаву Путятишну; як сміливий Альоша Попович на пиру у князя Володимира справився з наглим загарбником Тутарином Зміївичем. Боротьба Галицького князівства з Києвом відображена у билині про багатого заїжджого купця Дюки Степановича, який осоромив князя Володимира та його богатирів… Билини також оспівували історичні постаті князів. До таких належить розповідь про битву під Переяславом, над річкою Альтою, в якій князь Ярослав остаточно переміг Святополка Окаянного і сів на Київському престолі:

“Пішли против себе і вкрили поле

Летське множеством воїнів.

Був п՚яток, сходило сонце,

І в ту хвилину насів Святополк

І зступилися оба,

І була січ зла, якої не було на Руси…”

Як визначають світочі української історичної думки – М.Грушевський, І.Крип¢якевич та інші, саме народний героїчний епос став основою музично-словесного пласту лицарської поезії, носіями якої були професійні музики. Отже, тут фольклорна лінія розвитку музичної культури Київської держави збігається і переплітається з другою – музикою княжого двору. Цей початковий підвид нашої літератури поступово відособлюється від інших, перетворюючись у особливий жанр, що став прототипом поезії в сучасному розумінні цього слова.

Визнані співці належали до найближчого оточення князя. Своїм виконанням билин, пісень-хвал вони прикрашали урочисті події державного життя, брали участь у святкових церемоніях. Недарма імена найталановитіших, “віщих” співців дійшли до нас із сивої давнини. Так, у билині про перемогу Володимира Мономаха над половцями згадується співець Ор (Орев), який пробудив у полонених половців пам¢ять про рідний край, давши їм понюхати Євшан-зілля:

“Та вже краще в своїй землі кістьми лягти,

Як у чужій славним бути…”

"Слово о полку Ігоревім"

Палали наші міста, але в попелі жевріли зародки нового життя, бо народ невмирущий. Іван Франко, перечитуючи “Повість минулих літ” здивовано писав “Проходячи епізод за епізодом нашого найстаршого літопису, я переконуюсь, що вони майже всі… зложені віршами, не силабічними, а тонічними, з нерівним числом складів, але з досить рівномірним числом наголосів, так званим музикальним розміром”. Такою ритмічною прозою складалися за візантійською традицією псальми, антифони, канони, стихирі, які перейшли у наш грунт, стали явищем місцевої церковної пісні. Мелодія тут гнучко лягала у словесному малюнку, так що певні синтаксичні єдності ставали зразком музичними, тобто складали стопи. Отже, розрізняючи прозу й поезію в найдавнішому періоді нашої історії, ми відзначаємо твори, які говорилися (читалися) і співалися (речитативом чи наспівом). Співалися церковні пісні, твори типу билин, обрядові пісні (колядки, щедрівки, веснянки, гаївки, русальні, царинні та ін. пісні), зрештою дружинна поезія, героїчна, яка знайшла своє продовження в козацьких думах – строфіка їх також вельми архаїчна, але вже прикрашена простою дієслівною римою. Самі тексти свідчать, що співалися “Слово о полку Ігоревім”, “Слово Данила-заточника” і “Слово про Лазарове воскресіння” та ін.

Особливого розвитку побіч з формами народного віршотворення набуває згадана нами дружинна поезія, тобто поезія на злобу дня, яка розвиває тему війни, яка на Україні має глибочезну традицію. Класичним зразком такої літератури є епічні уривки з “Повісті минулих літ” – літературної пам՚ятки далекої давнини, і славетна поема ХІІ ст. “Слово о полку Ігоревім” (1185). За своїми образами, красотою поетичного стилю вона привертала увагу майстрів різних видів мистецтв. Своєрідність поетичного стилю поеми в тому, що своїм жанром і пісенними виражальними засобами вона тісно пов՚язана з музикою. Музична тональність “Слова...” свідчить про глибоку обізнаність його автора з музичною культурою тієї доби. Відомий дослідник “Слова” М. Максимович писав: “Порівнюючи пісні з Піснею о полку Ігоревім, я знаходжу в них поетичну однорідність, так що ону Пісню... називаю початком тієї південноросійської епопеї, яка звучала й звучить досі в думах бандуристів і багатьох піснях українських”.

Ігор бере данину від древлян. Мініатюра з Радзивіллівського літопису

За побудовою цей твір неоднаковий: одні частини його діляться на строфи, інші – написані прозою. Саме таке чергування притаманне українським думам. При цьому строфи, що замикаються рефреном, наприклад, “О Русская земле! Уже зашеломянем еси!” – видозмінюють динаміку ритму.

“Слово о полку Ігоревім”, написане для співзвучного читання під акомпанемент досить поширеного в давні часи музичного інструмента – гусел. Звуково-зорові образи зближують поему із живописом: “Боянь же, братие, не 10 соколов на стадо лебедей пущаше, он своя вьщиа престы на живая струны воскладаше, они же сами князем славу рокотаху”.

Пісні, подібні до “Слова” існували ще до київського періоду. Це дало підставу дослідникам припустити, що виконавцями поеми були автор і чоловіча група. Ритміко-інтонаційний малюнок твору складається з розмовної інтонації (говору), співучої мови (речитативу), мелодичного звучання (аріозності), колективного співу (хору).

У поемі пісенно-народний матеріал використовується для “гармонізації” всього твору. Не випадково автор поряд з повістю називає “Слово” піснею: “Начати же ся тьй песни по былинамь сего времени, а не по замышлению Бояню” І далі: “Певше песнь старым князем, а потом молодім пети...”

Як підкреслюють дослідники поема багата на звукові образи й враження, що до певної міри збагачує її мелодичний бік. ”Природа у “Слові”, - як пише академік М.К.Гудзій, – не німа, безсловесна, а така, що звучить і навіть говорить: галки говорять своєю мовою, Донець розмовляє з Ігорем; навіть неживі предмети видають звуки; кричать вози, говорять бойові знамена. Звуками, дзвоном, співом переповнено взагалі все “Слово”: дзвенить слава, дзвін йде від битви, співають списи”.

Поетичний стиль “Слова” близький до усної музичної творчості. Тут прості й складні тропи, ритмічний лад, персоніфікація природи, ствердні та заперечні паралелізми, народні повір՚я, прикмети, що збігаються із стилем билин, російських та українських народних пісень.

Про близькість “Слова” до музичного твору свідчать, наприклад, плач Ярославни, який перегукується з народними весільними тужіннями. Подібно до героїнь народних пісень, Ярославна голосить, мріє полетіти зозулею, звертається з докором і благанням до вітру, щоб він допоміг чоловікові повернутися додому.

Пісенний характер “Слова” підтверджується й тим, що Панас Мирний стилізуючи свій переспів “Слова о полку Ігоревім” під українські народні думи, не порушив при цьому систему його виражальних засобів як ліричного твору.

Провідною постаттю цієї видатної пам¢ятки літератури – високомистецького твору дружинного епосу – є знаменитий співець “Віщий Боян”.

…Не лебедя

То сокіл доганяє, ген в далі,

Лиш Боян свої пальці пускає

Віщі пальці на струни, - що грали

Князям славу і честь повідали.

За традицією середньовічного дружинного епосу такі твори виголошувались наспівною речитацією, що було жанровою ознакою народних билин. У цьому творі автор вболіває за руську землю, народ, призиває до єднання. Вчитайтесь і вдумайтесь у слова, які наведені нижче: ці слова були актуальні впродовж усього розвитку України. Ось фрагменти із “Слова” про трагічну у своїх наслідках долю Батьківщини:

“Гей застогнав, браття, Київ тугою, а Чернігів напастьми.

Розлилася туга та по Руській землі,

Печаль сильна тече через землі Руські,

А князі самі між собою коромолу ковали,

А погані з побідою набігали на Руськую землю…”

На жаль до нас не дійшли нотні записи Билин Київського циклу. Вони передавались в усній традиції, отже тексти і мелодія їх видозмінювались. Проте деякі з них збереглись на півночі Російської держави, у старовірів, і в ХІХ столітті були записані дослідниками народної творчості. Билини мають асиметричну будову мелодії, з нерівномірними фразами, які відповідають фразам тексту. Діапазон билин – у межах кварти – сексти, їм притаманна сувора діатонічність, повільний темп наспівної речитації, імпровізаційність викладу з варіантними змінами мелодики. Згодом билини стали прообразом жанру народного героїчного епосу як “думи” козацької доби.

Билина “Как во городе”

Ця поезія вмирає разом зі смертю дружинно-общинного укладу, але відроджується у нових формах героїчного віршотворення, в думах, батальних поезіях ХVІ–ХVІІІ століть. Цей початковий підвид нашої літератури поступово відособлюється від інших, перетворюючись у особливий жанр, що став прототипом поезії в сучасному розумінні цього слова.

Про різноманітні форми світського музичного побуту Київської Русі, які дійшли до нашого часу, ми маємо уявлення із безлічі археологічних, літописних, образотворчих свідчень. На Русі широку палітру музичного побуту княжого двору представляли “скоморохи” – особливо обдаровані гуслярі, народні професіонали, які вносили свою частку до урочистих свят і ритуалів. Це були музиканти-вихідці з простого народу, носії народного мистецтва, постійні учасники розваг, ігрищ та народних гулянь. Кожен з них – “і швець, і жнець, і на дуду грець”, так жартівливо окреслила їх усна словесність. До наших днів збереглась унікальна билина з яскраво виразним демократизмом про скоморохів і Вавілу. У ній співається про скоморохів як святих людей, які своєю грою перетворюють житній хліб у білий, пшеничний, насилають біду або обороняють від неї. Ця билина розкриває естетичні погляди народу, силу мистецтва, розповідає про скоморохів як його носіїв, та борців за добро і справедливість.

«Музиканти і скоморохи». Фреска у південній башті Софіївського собору в Києві.

Середина ХІ ст.

Скоморохи також вносили свою частку до урочистих свят і ритуалів княжого двору. Вони відігравали настільки важливу роль у житті держави, що їх, як невід¢ємну частку музичного побуту Київської Русі, було зображено (і збереглось через віки) на фресках Софії Київської. У них також в повній мірі відображено музичний інструментарій професіональної музичної культури Київської Русі. Від мистецтва скоморохів зароджуються світські жанри української музичної культури.

Загальну картину музичного життя княжої держави суттєво доповнювала і ратна музика – участь музикантів у військових походах. У літописах на малюнках ми часто зуcтрічаємо зображення воїнів з трубами і бубнами. Під звуки сурм, барабанів, литавр військо вирушало у походи і приходило з них. Військові оркестри окремих князів мали від 40 до 60 сурм. Своєю грою вони підносили дух воїнів під час битв з ворогами. За кількістю цих інструментів визначалась навіть чисельність війська. Як свідчить автор Києво-Печерського Патерика, оркестри на Русі називались “органні гласи”. У побуті в той час поширеними були такі інструменти:

Ø ударні – бубон, накри (інструмент подібний до литавр), кімвали.

Ø різноманітні духові інструменти – труби (мідні), дерев¢яні – сурни, сопелі – (дудки флейтового типу), роги;

Ø глиняні (окарини);

Ø струнні інструменти – це попередники скрипки – гудок і смик, домри;

Ø струнно-щипкові – передусім гуслі різної форми – овальні чи трапецієподібної форми з різною кількістю струн, псалтир.

Цей інструментарій свідчив про високий рівень як хорового так і інструментального мистецтва всієї давньоруської музичної культури.

З ІІ пол. ХІ ст. єдина Київська держава розділяється на низку автономних областей і відтоді починається нова доба в історії Русі з федеративними зв¢язками. Але в результаті князівських міжусобиць та монголо-татарської навали в ХІІІ ст. Київська Русь як держава втратила свою могутність, а Київ у 1240 році був повністю зруйнований. У цей час, коли татари зруйнували центральну Україну, на її західних землях утвердилось велике Галицько-Волинське князівство (з ІХ–ХІ ст. – Червона Русь), яке більш як на століття продовжило самостійне державне життя України-Русі під князюванням Данила Галицького, який підняв естафету могутньої Держави Русичів.

1.2. Давньоруський церковний спів

Джерелом, що вливало нову життєтворчу течію в культурне життя України, було введення християнства Володимиром Великим, Дух і ідея християнства дали зміст і багаточисленну силу тим культурно-освітнім і мистецьким цінностям, що зароджувалися і кристалізувалися в нових формах релігійного життя. Це торкається також і музики, головно церковної. З приходом християнства з՚являються співаки, богослужебні книги і спів. Знання церковного співу поширювало духовенство й окремі «демественники» – учителі співу, що вводили так званий демественний спів – напівцерковний, напівсвітський «на слух». Про грецьких співаків в Україні нерідко зустрічаємо згадки в літописах. Найдокладніша звістка належить до часів Ярослава Мудрого (кінець 1053 р.): «Пріидоша богоподвизаеміи тріе пЂвцы греческіи c роди своими, от них же начат бити в русской земли ангелоподобное пЂніе, ізрядное осмогласіе, наіпаче и трисоставное сладкогласованіе, и самое красное демественное – пЂніе, в похвалу і славу Богу».

За дорученням Преподобного Феодосія Печерського було списано складений патріархом Олексієм (1025 – 1043 рр.) устав, що встановлює розміри і порядок осьмогласного співу. Осьмогласну систему упорядкував ще Іоан Дамаскін (VII–VIII ст.). Вона зросла зі старогрецьких ладів, що мали свої характеристичні ознаки деяких ладових ступенів, які опісля в дещо зміненому порядку перейшли й до так званих староцерковних ладів. До характеристичних ознак кожного «гласу» треба зачислити ще й так звані «поспівки», цебто уривки-мотиви чи мелодійні звороти, що мали в собі характеристичні риси даного ладу. Церковний спів був відомий і світським людям – про це також часто є згадки в літописах.

Класичний тип ранньої середньовічної культової музики складався поступово. З поширенням християнства в Європі їх старовинні піснеспіви вбирали в себе впливи місцевих народно-пісенних традицій, у різних країнах стверджувався свій особливий стиль богослужебної музики. У створенні єдиного культового ритуалу важливу роль відіграв (на рубежі VІ–VІІ ст.) папа Григорій І (540 – 604), який створив “Антифонарій” – повне зібрання католицьких піснеспівів, які ввійшли в історію музики під назвою григоріанського хоралу. У ньому визначилось музичне коло середньовічного церковного співу. До кінця першого тисячоліття і на Сході, і на Заході існував один тип богослужебного співу – монодичний, який був певним етапом розвитку всієї світової музичної культури. Оволодіння навичками григоріанського співу вимагало від співаків серйозної виучки і музичної обдарованості – упродовж довгого часу все зібрання піснеспівів засвоювалося на слух, по пам՚яті. Тому важливим у розвитку музичного професіоналізму було введення невменного запису наспівів. Це були значки, які ставились над молитовним текстом для вказівки напряму руху мелодії. Ідея такого запису, можливо, була підказана жестом керівника хором, рухом його руки, яка відмічала підйом і спад мелодії, що і було виписано у відповідному графічному зображенні.

Григоріанський хорал, записаний квадратною нотацією

Григоріанський хорал – загальне найменування співів церковної католицької музики. Григоріанський хорал склався в результаті відбору і переробки католицькою церквою місцевих християнських співів. Впорядкування молитов, текстів було почато за папи Григорія I Великого (помер 604). Канонізація наспівів і текстів та строгий розподіл їх за датами церковного року були завершені до кінця 7 ст. Через 300 років після смерті Григорія I католицький хорал привласнили його ім՚я. Церква прагнула додати співам характер відчуженості від всього земного, містичного споглядання, релігійного екстазу. У той же час співи узагальнили багатовіковий досвід розвитку музичної культури, ввібрали художньо коштовні елементи пісенності різних народів. Григоріанський хорал виконувався співцями (чоловічий хор в унісон). Тексти Григоріанського хоралу – головним чином прозаїчні, запозичені з Біблії, мелодії побудовані на так званих середньовічних ладах. Переважали звуки рівної тривалості (звідси пізніше найменування Григоріанського хоралу – кантус плапус, тобто плавний спів). Із засвоєнням церковною музикою багатоголосся Григоріанський хорал залишився тематичною основою (кантус фірмус) поліфонічних культових творів.

Цей спів мав певні мелодичні стилі. Одним з них був так званий силабічний спів, в якому на кожний склад співу припадає один звук наспіву. Нерідко цей принцип чергувався з мелодичним, який допускав розспів окремих складів. Характерна його форма – псалмодія: яка використовувалась у ті моменти богослужіння, коли особливо важливо було донести зміст слів і разом з тим надати їм виразне емоційне забарвлення. В григоріанському співі вживався також мелізматичний стиль, у мелодіях якого слова розчленялись на окремі склади, широко розспівувались у складних мелодичних узорах. Особливо яскраво цей стиль виявився в так званих юбіляціях – віртуозних розспівах, які завершували молитовні піснеспіви, частіше всього на слова “Алілуйя” (Хвала богу). Цей спів був виразом почуття захвату, світлої піднесеності. В григоріанському хоралі закріпились і перші прийоми виконання, які прийшли в християнство із далекої древності. Одна із розповсюджених форм – антифонний спів, який спирається на принцип чергування двох хорів (або хорових груп). Інша форма – распонсорний спів, оснований на співставленні епізодів сольних і хорових. Всі види григоріанського співу представлені у месі – повній католицькій службі. Послідовність її частин у головних рисах визначилась до ІХ ст., а свого закінченого вигляду вона набула в ХІ ст. У вигляді гімнів у месі склались п¢ять основних частин (так названий ординарій):

І частина “Kyrie eleison” (“Господи, помилуй”) – благання про прощення і помилування.

ІІ частина “Gloria” (“ Слава”) – вдячний гімн творцю.

ІІІ частина “Credo “ (“Вірую”) – центральна частина літургії, в якій викладені основні догми християнського віровчення.

IV частина “Sanсtus” (“Свят”) – триразово повторений урочисто-світлий вигук, який змінюється привітальним вигуком “ Osanna “, і який охвачує центральний епізод “Benedictus “ (“Благословенний той, хто вірує”).

У частина “Agnus Dei” (“Агнець божий”) – ще одне благання про помилування, звернене принесеному в жертву Христу. Завершується остання частина словами: “ Dona hobis pacem“ (“Даруй нам мир”).

Поступово в григоріанському розспіві з¢являються паростки нового співу, який не був передбачений канонами. Це були так звані секвенції і тропи, які виникали у колі монахів музикантів-практиків як своєрідні доповнення до канонічних наспівів і давали їм “обґрунтування”, “тлумачення”. Вони писали тексти (розвиваючи в них зміст основних, канонічних текстів), які приєднувались до віртуозних розспівів, підтекстовуючи їх силабічно – “склад – звук”. Завдяки цьому мелодії юбіляцій зовсім змінювались, і ставали новими піснеспівами. Широку популярність і розповсюдження секвенції отримали і в побуті. Їх розповсюджували самі монахи, надіючись витіснити язичні пісні, а також розносили мандрівні музиканти, студенти, школярі – представники характерного для середньовіччя бродячого стану. В їх щоденній практиці зближувалось мистецтво професійне і народне, за їх допомогою воно проникало у віддалені та глухі куточки. Пізніше частина їх осіла і склала основу цеху міських музикантів.

Поряд із секвенціями широке розповсюдження набули і тропи. Це були текстові музичні доповнення, які прикрашали основні молитвенні піснеспіви. Будь-які вокальні розспіви за їх допомогою могли перетворюватись (завдяки новому тексту) в доповнюючу наспів псалмодію. Тропами могли бути зв¢язки між окремими піснеспівами тощо. Поширеною формою піснеспівів, тропування став виклад наспіву у вигляді діалогу. Ця форма в свою чергу послужила для створення особливої форми культового мистецтва – літургічної драми (ІХ–ХІІ ст.). Особливо були популярні літургічні драми, присвячені стражданням і смерті Ісуса Христа (так названі “Страсті”). З ростом числа учасників, розвинутості сценарію, видовищності, введення декорацій і костюмів літургічні драми вийшли за межі храму і перетворились у містерію, яка поступово насичувалась мирським змістом. Вона включала в себе пісні і танці, які побутували у міському побуті, і готувала народження світського театру. Мистецтво народних мандрівних музикантів – труверів у Франції, шпільманів та міннезінгерів у Німеччині, жонглерів у Франції підготовляли появу у Західній Європі світської музики.

З уведенням у 988 р. князем Володимиром християнства на Русі з візантійською культурою до нас прийшло і нове церковне богослужіння. Шлях першої Східнослов¢янської держави до християнства проліг, як відомо, із Візантії через Болгарію. Разом із християнством на Русі з¢явились грецькі і болгарські співаки із Візантії.

В історії світової культури візантійська цивілізація посіла видатне місце. Культура Візантії – це своєрідний “міст” від античності до середньовіччя: без урахування візантійської спадщини не може бути й мови про адекватне розуміння як стародавнього, так і середньовічного періоду в культурному розвитку Європи, Азії. Культура Візантії – це також “міст” між культурою Заходу і Сходу, особливий вияв їхнього синтезу. Протягом багатьох віків розвиток музики був тісно пов¢язаний з релігійним культом. Церковний спів займав одне з найважливіших місць у музичній культурі як за своєю поширеністю і суспільно-громадською роллю, так і за силою впливу на народні маси. Прагнучи тримати їх в німій покорі, церква ефективно використовувала такі засоби художнього впливу, як ораторське красномовство, проповіді, архітектуру, живопис, театралізоване дійство, музику. Десятки тисяч талановитих композиторів, регентів, співаків-вихідців з народу працювали на ниві культового співу. Музика була тісно пов¢язана зі словом до бога, але за характером та змістом виходила за межі церковних догматів і широко відтворювала суто людські почуття, страждання, прагнення, ідеали та смаки тої епохи.

Традиційні, освячені століттями форми візантійської вокальної музики, дотримувались одного важливого принципу: кожному складу тексту відповідав найчастіше один звук. Це пов¢язано з настановою, що музика має допомагати слухачеві краще зрозуміти і відчути сенс тексту богослужіння. Але згодом на зміну їм приходить так званий калофонічний (прекраснозвучний) стиль. Його важлива риса – домінування музики над текстом.

Візантійські літургічні мелодії і гімни справили значний вплив на розвиток релігійних співів латинської церкви, вони ж лягли в основу східнослов¢янської церковної музики, зокрема української як православної, так і греко-католицької. Проте нова релігія зіткнулась на Україні-Русі з могутніми традиціями музичного фольклору і язичницької обрядовості. Постала проблема сприйняття і переосмислення цих впливів у єдиній професійній системі церковної музики і на цій основі виник сплав нових церковних обрядів, з текстами грецького (візантійського) і болгарського співу, а також з текстами слов¢янською мовою, із старим, звичним способом мислення народу і його побутом (Свято Різдва, Трійця, Івана Купала та ін.).

На основі звісток і джерел, які належать до початку церковного співу в Україні, витворилися три гіпотези. Перша, яку запропонували Дм. Розумовський, Кашкін і Металлов, твердить, що церковний грецький спів дістався до київських полян від південних слов՚ян за посередництвом болгар, однак перетворений упродовж двох віків слов՚янами в народному дусі, з мелодійними й ритмічними особливостями, зі своєрідним підходом до тексту. Друга гіпотеза (Попадопуло-Керамевс, Преображенський) припускає існування в грецькій семіографії (нотописі) двох систем: одної візантійської, дуже заплутаної, складної, і другої, значно простішої, подібної до нашої. Вкінці третя гіпотеза (Смоленський) обстоює думку, що наш давній церковний спів має ознаки самостійності як щодо свого національного походження, так і щодо розвою.

Важливим осередком поширення церковного співу з ХІ ст. став Києво-Печерський монастир, який на той час був центром культури і освіти Київської Русі, в якому широко запроваджувались світські обряди Візантійського двору. У великих монастирських святах за обідом звучав застольний спів, що вважався колядкою. Центрами церковного музичного мистецтва були, поряд з Києвом – Чернігів, Переяслав, Перемишль, Холм.

Церковна музика княжої доби поділялась на:

Ø співи, вживані виключно під час літургічних відправ, т.зв. “ангелоподобноє пініє”;

Ø пісні релігійного характеру, вживаними для домашнього позацерковного співу – “демественноє пініє”;

Ø так зване “трехсоставноє сладкогласованиє”.

Для поширення церковної музики по Київській Русі важливу роль відіграли центри, які готували музикантів-співаків. У Києві на зламі XI і XII ст. стає відомим двір «деместиків» за Десятинною церквою, побудованою Володимиром. Печерський монастир у Києві вже з перших років свого існування цікавився справою церковного співу. При Десятинній церкві діяв великий хор і школа для навчання співу.

У літописах є згадка про двір деместиків – солістів співаків, які одночасно були і диригентами і вчителями співів. Із тогочасних співців-деместиків відомі установники (керівники) хору, знамениті деместики церковного співу:

Ø у Києво-Печерській лаврі – деместик-піснетворець Стефан, учень Преподобного Феодосія Печерського, чернець Григорій Печерський, автор нових текстів до мелодій багатьох канонів;

Ø поза Києвом – Кирик, диякон-доместик Новгородського монастиря церкви св. Богородиці;

Ø у Володимирі на Волині школу “Луцина Чадь” очолив деместик Лука – носій Київського церковного співу.

Церковну музику від часів Київської Русі можна поділити на два періоди і два стилі виконання: монодичний і багатоголосний. Першим праобразом церковного співу і музики Київської Русі є просодія (грец. prosodia – наголос, приспів) – розділ віршознавства, що містить класифікацію метрично важливих складників віршованого мовлення.

У музиці просодія – це монодична, напівречитативна форма співу, де мелодія була залежна від слова і йому підпорядкована, збагачуючи його своїми інтонаціями.

Так, у силабо-тонічному віршуванні просодія визначає наголошені та ненаголошені склади тощо. Монодичний спів був відомий на Русі задовго до введення християнства. Чужий народним масам візантійський спів не міг не трансформуватися під впливом місцевих традицій. Цьому сприяло й те, що не існувало усталеної системи запису музичних творів. Так звані екфонетична, палеовізантійська і крюкові нотації, якими в той час користувались, не давали чіткої уяви про інтонаційний склад мелодій, котрі доводилось вивчати на слух. Складні наспіви важко було засвоїти на слух не змінивши їх відповідно до мистецької свідомості виконавців.

1.3. Жанри церковних піснеспівів

Європейська музична культура розвивалась під впливом католицької віри, у тісній співдружності численних її народів. Вона дозволяла вживати у своїх відправах інструментальну музику, яка взаємозбагачувала як світську, так і церковну музику. Всі її народи вносили свою частку в розвиток музичного мистецтва, яке розвивалося більш гармонічно і тому випереджало розвиток музики православної віри, яка забороняла вживання інструментальної музики в храмах. Цим гальмувався загальний розвиток інструментальної музики на Русі, а також і нотописання. В Європі того часу широкого розповсюдження набуло літерне позначення нот, яке зародилось в епоху античної культури та раннього середньовіччя. Воно давало змогу лише позначати висоту звуків, а не їх тривалість. До того ж цей спосіб був малопридатним для запису багатоголосної музики, яка в ту пору вже почала розвиватись і вводитись у практику. В період, приблизно з VІІІ по ХІ ст. використовувалась також так названа невменна нотація. Невми – (від грецької – neuma) – особливі графічні знаки, які розміщувались над словесним текстом і нагадували виконавцям загальні контури мелодичного руху у відомих піснеспівах, у той час як ритмічну основу диктував текст.

Після впровадження християнства увесь духовний обряд та його невід՚ємна частина – церковна музика були під впливом грецького духівництва з Візантії. Візантійська музика була в основному грецькою, одноголосою (гомофонічною). До нашого часу не збереглось нотних пам՚яток, прикладів цієї музики. Згодом грецько-візантійський характер церковної музики на Україні почав змінюватись під впливом болгарської музики, яка була більш слов՚янська і більш прийнятна для нашого музичного мислення. З ХІ ст. церковна музика на Україні почала виявляти цілком окремий характер, і тоді з՚являється свій, власний стиль, який уже не був залежним ні від візантійського, ні від болгарського стилю, хоч і зберіг у своїй основі вісім головних наспівів візантійської церковної музики. Прийнявши з Візантії разом з християнством календар з відповідними музичним оформленням – осьмигласієм, наші предки зберегли цю систему, дотримуючись залежності від неї різних гімнів – стихир, тропарів, кондаків, ірмосів, антифонів тощо, які з самого початку були піддані певній трансформації. З канонізацією святих – Феодосія Печерського, Бориса і Гліба та інших до них добавлялись нові, оригінальні гімни. Осередком виникнення і розвитку цього стилю, як і взагалі релігійного та культурного життя на Україні був монастир Києво-Печерської Лаври. В ньому розвинувся новий, самобутній стиль – “Київський розспів” чи “наспів”, який на довгий час став основою української церковної музики. У своїй оригінальній, повній формі він був відомий як “большой розспів”, який вживали тільки під час найбільших церковних свят. На менші свята вживали “сокращенний розспів”. На неділі – “малий розспів”.

З цієї загальної картини початків нашого церковного співу бачимо, що його колискою був Київ і тільки з Києва поширився цей спів на інші землі.

Київський розспів – один з розспівів руської музики, південноруська гілка знаменного розспіву. Походження Київського розспіву не цілком з՚ясовано. У Москві київський розспів став розповсюджуватися в XVII ст. (після возз՚єднання України з Росією). Київським розспівом викладені співи Обиходу

Обиход – співоча книга руської церкви, яка містить стабільні піснеспіви всеношноїі літургії, піснеспіви пасхальні, архієрейського богослужіння, молебнів, панахиди, поховання, а також деякі піснеспіви октоїху, що призначаються для виконання головним чином на всеношній. Обиход формувався на основі поспівок осмогласія і в XV ст. представляв собою окремі піснеспіви, розспівані “на глас” і приєднані до октоїху. У XVI ст. із збільшенням фонду поспівок знаменного розспіву і культивуванням демественного і путнього розспіву був розспіваний весь перерахований склад Обиходу. Як правило, Обиход розміщувався в одній палітурці октоїхом, іноді попереднього. У XVII ст. Обиход поповнився наспівами болгарського розспіву, грецького розспіву і київського розспіву. На поч. XVIII ст. він був виділений в особливу книгу. У 1772 Московською синодною друкарнею було здійснено 1-е видання “Обиходу церковного нотного співу”. У 1787 був виданий “Скорочений Обиход нотного співу”, призначений для навчання співу. Він мав коротку "Азбуку нотного співу". У 1887 його замінив “Навчальний Обиход нотного співу”. Всі види Обиходу друкувалися в квадратній ноті, в цефаутном ключі.

Обиход підкоряється системі осмогласія; у його мелодиці чергуються речитативні і розспівні побудови, часто зустрічаються повтори окремих слів з фраз тексту (на відміну від великоросійської традиції знаменного розспіву); музична композиція заснована на відрядковому виспівуванні тексту. Відомо два різновиди Київського розспіву – великий і малий (скорочений варіант великого). У рукописах ІІ пол. XVII ст. зустрічаються багатоголосні обробки київського розспіву

Псалом № 103 “Благослови душі моя панове” київського розспіву.

Рукопис кінця XVII ст.

browser does not support the video tag.

Псалом № 103 “Благослови душі моя панове” київського розспіву

Найдавніші богослужебні книжки з՚являються у XI ст. Ці книги чи рукописи, називалися то Стихирарями, то Ірмолоями, Кондакарами, Мінеями, Тріодами, Празниками чи Параклітиками. Музичні знаки цих книг, властиво рукописів були безлінійні, вони ставилися над складами і словами тексту. Тому вони називалися знаменами, а опісля – крюками. Знамена ділилися на кондакарні (це були дрібні знаки) і стовпові (великі й грубі). Тому найраніша система руського церковного співу одержала назву «знаменного розспіву». Спів на той час був одноголосний, декламаційного характеру, причому ритм слова надавав ритму музиці. Музичного змісту кондакарного розспіву не відтворено й донині. Взагалі знаменний розспів ще не досліджений так, щоб в цілому його можна було переписати на сучасну нотну систему. Тому не тільки його графічна сторона, а й термінологія та її значення виказують багато неясного, а то й суперечливого.

Перший нотопис на Україні існував у кількох варіантах. Це було невменне письмо, записане знаками перейнятими із Заходу і в дещо зміненому вигляді. Давньоруським еквівалентом невменного письма, яким записувалось богослужіння, були крюки або “знамена”, а також, так названа, кондакарна і стихирарна нотація, яка в той час утвердилась в Київській Русі і стала провідним жанром церковних піснеспівів. Стовпова знаменна нотація (грубі, товсті, прямолінійні палички) вживались в усіх церковних книгах (стихирі, ірмолої, мінеї, тріоді тощо), за винятком кондакарів, в яких застосовано кондакарну знаменну нотацію (тонкі покручені знаки, що нагадують арабське письмо). Найдавніші пам¢ятки руського крюкового письма відносяться до кінця ХІ – початку ХІІ століття.

Кондакарний – (кондак – короткий вірш на честь певного святого) спів по тексту – (грецька служба VІ ст.). Перевагу в ньому надавалося співові перед читанням, а в самому співові – складним мелізматичним зворотам перед речитативно-оповідними. Система запису його – безлінійна. Цей запис оснований на значках, виписаних двома рядками над текстом.

browser does not support the video tag.

Діва днесь. Кондак Різдва Христового

Система запису кондакарного співу відрізняється від усіх відомих безлінійних форм нотного запису, хоч є в ній низка знаків, спільних для різних візантійських невменних нотацій і для крюкового письма, що ним записувався так званий знаменний розспів. Це були певні значки, які зустрічались у різних ранніх нотаціях і називалися, наприклад, варіа, катасті, теліа, або ставрос, кратима-іпороон, ксиронклизма, діплі та ін. З крюкового письма у його найдавніших формах тут зустрічаються статті, палки, крижі, ріг, голубчики, чашка, змійці, сложитії, паракліт, пауки, сороча ніжка та ін. Усе це проливає якоюсь мірою світло на джерела формування кондакарної нотації і на її взаємозв¢язок з крюковою (знаменною) нотацією. Наспів у кондакарній нотації викладався двома рядками знаків, що містилися над текстом. Позначки верхнього ряду, здебільш вибагливішого щодо графічного вигляду, з¢являлись епізодично і нагадували, на думку деяких вчених, графічне позначення руху руки керівника і вказували напрям руху мелодії або характеру виконання (можливо хейрономічні знаки). Нижній – означав знаки співу. Кількість знаків відповідала кількості голосних у тексті, окремі звуки поспівки, приблизну тривалість та напрям руху мелодії, характер її виконання. Ключа для розшифровки тексту кондакарного письма до цих пір ще не знайдено. До нас дійшло лише кілька кондакарів ХІІ – ХІV ст. Після ХІV ст., як більш примітивний, він вийшов з ужитку і замінився крюковим письмом.

Давньоруський півчий збірник. Крюковий рукопис кінця XV — початку XVI ст.

Стихирарний спів – це інша жанрова форма, що поширилась в Київській Русі, яка нагадує псалом але більш епічного характеру, із молитовними ліричними відступами. Мелодія стихири має більш розповідний характер, невеличкі ліричні, молитовні відступи, і по своїй будові більш простіша, часто навіть речитативна. В ній основою було слово, а не спів. Стихира мала строфічну форму з приспівом. Кожна з поспівок її мала назву слов¢янського чи грецького походження (удра, ринза, перегиб, вознос, пригласка, полинка та ін.). Часто ці поспівки записувались певними знаменами, значками, які називались; задєвець із хамілкою, кулизма скамейно, мережа двочельна та ін.

Найстародавніша стихирарна форма – знаменний розспів (до XVIІ ст. він був одноголосний, а після – багатоголосний). До поширених знаменних піснеспівів належали також догматики, спів прославного змісту на честь Богородиці. У їх основі лежать однострофічні молитви Іоанна Дамаскіна, котрі виконувались на Вечірні. Їх музика позначена пісенністю, ліричною теплотою з доволі розвиненою формою. Основою запису цих розспівів було знам¢я, а звідси і пішла назва – знаменний розспів.

Знаменний розспів – основний розспів давньо-руської монодичної музики (ХІ–XVII ст.). Назву отримав від загального найменування знаків, що використовувалися для його запису, – “прапорів” (див. Крюки). Джерелом для знаменного розспіву послужила палеовізантійська (т.з. куаленська – “Coislin”) нотація; з літургічної практики був запозичений і принцип організації музичного матеріалу – система осмогласся. Мелодика знаменного розспіву заснована на повсякденному звукоряді, відрізняється плавністю, врівноваженістю хвилеподібних ліній. У процесі розвитку знаменного розспіву виникло декілька його типів. Столповий знаменний розспів належить невматичному стилю – на один склад доводиться 2 – 3, рідше 4 тони (найбільш типове число тонів в одному прапорі-невмі); зустрічаються і мелізматичні вставки (див. Фіта). Він має багатий фонд мелодій-поспівок, зв՚язок і послідовність яких підкоряється певним правилам. Різноманітна і ритміка столпового знаменного розспіву. Ним розспівані основн півчі книги – Ірмологій, Октоїх, Тріод, Ужиток, Свята. Малий Знаменний розспів – силабічного стилю, речитативний – призначений для щоденних служб. Йому близькі подібні до старих знаменних розспівів, що зустрічаються в рукописах з ХІ ст. Великий знаменний розспів мелізматичного стилю виник у XVI ст.; серед його творців – розспівщики Федір Крестьянін, Савва Рогов та їх учні. Великий знаменний розспів відрізняють широкий внутрішньоскладовий розспів, вільна мінливість мелодич|ного малюнка (чергування пощабельного руху і стрибків).

Великий знаменний розпів, голос 5-ий

Знаменний розспів – це багатоголосся, яке представлене двома видами рукописних співацьких пам՚ятників: так званими знаменними та демественними партитурами, які розвивались у системі “осьмогласся” – основі знаменного розспіву. У кількісному відношенні демественних партитур було дещо більше ніж знаменних, але навіть разом взяті – вони представляють лише невеликий процент від загальної великої маси пам¢ятників давньоруського співочого мистецтва.

Знам¢я – знак у вигляді своєрідного письмового крючка, який ставився над текстом із різними підмальованими прикрасами, які вказували характер співу, висоту та тривалість його. Звідси і поняття – крюковий запис. Знаменний розспів був чисто вокальним співом (a capella) і виконувався чоловічим хором. Цей спів записувався знаками крюкової нотації, які виписувались над кожним рядком тексту. Вони позначали звуки, їх комбінації (поспівки), місце даного звука у піснеспіві (початок, середина), характер його виконання, відносну тривалість та висоту звука. Крюки креслили чорною тушшю. Щоб краще орієнтуватись у системі крюкового запису, співак має засвоїти самі наспіви напам¢ять. У ХVІ ст. були створені численні азбуки знаменного розспіву. В кінці ХVІ ст. поряд з крюками використовували кіноварні помітки (або заремби) червоним чорнилом (які увів новгородський співак І.Я. Шайдуров).

Приклад знаменної нотації з кіноварними помітками

На Україні знаменний розспів називався також – “кулизмяний”, від одного із знаків, який називався “кулизмою”. Кожний знак над текстом, знам¢я, крюк – це ціла формула, яка мала декілька значень. Відомо дві форми крюкового запису: безпомітна й помітна.

Безпомітна – найбільш рання, яка існувала до кінця ХVІ ст. – початку ХVІІ ст. У ній відсутні при знаках-крюках додаткові помітки, по яких можна було знати висоту тону і його тривалість. Рукописи з цим видом запису до цих пір не розшифровані.

Помітний вид крюкового запису, як більш удосконалений, вдалось перевести на сучасний нотний запис. Знаменний розспів пройшов значну еволюцію, що виявилось як в інтонаційній структурі, так і в записах (так званій семіграфії). Як показали дослідження, перші кроки розвитку знаменного розспіву і його нотації характеризувалися певною речитативністю, переважним використанням долішньої частини звукоряду, так званого простого і мрачного согласій.

У подальшому розвитку знаменний розспів частково за рахунок втрати речитативності, про що свідчить зменшення використання стопиць, і шляхом освоєння широкої розспівності під впливом народної пісні поступово освоював увесь обіходний звукоряд, більш ширший діапазон та інтервальні ходи, нові ладові основи й ритмічні особливості.

У руському церковному співі здавна використовувався звукоряд, побудований на квартовій основі, в якому кожен з однакових за своїм інтервальним складом тетрахордів (тон – тон – півтон) поєднувався з прилеглим через спільний звук: соль – ля – сі – до – ре – мі – фа – соль – ля – сі-бемоль – до – ре – мі-бемоль. У практиці знаменного розспіву такий звукоряд був осмислений як поєднання трихордів через малу секунду. Кожен з тетрахордів одержав назву согласія.

У процесі співу численними талановитими народними співаками традиційні знаменні розспіви стали розвиватись через численні добавки позначень, які мали назву тої місцевості, де вони були поширені. В Росії такі розспіви називались київські, валаамські, соловецькі та ін. Як свідчать численні рукописи церковного співу ХVІІ ст., на Україні існували такі розспіви: київський, лаврський, чернігівський, болгарський, грецький, сербський.

Крюкова нотація для знаменного розспіву поступово збагачувалась та розвивалась – від кількох найпростіших до кількасот знаків. Еволюція стилю знаменного розспіву йшла в напрямі мелодичного розгортання, зменшення питомої ваги речитативу, мелодичний виклад спочатку обмежувався оспівуванням окремих стійких звуків у пощабельному русі вузького діапазону. Поступово з¢являлись більш ширші інтервальні ходи, нові ладотонічні звороти без рівномірного тактового поділу. Такі риси мелодики були зумовлені проникненням до церковного співу народнопісенних інтонацій. Вплив побутування народного хорового багатоголосся відчутний і у виникненні перших ознак багатоголосся в культовій монодії. Згодом знаменний розспів поступово мелодизувався, ускладнювалось письмо, і з¢явились нові умовні позначення цілих поспівок – таємнозамкнені знамена – “ліца” і “фіти”. Фітний розспів мав більше 100 знаків і звучав у свята. Запис “фіта” включав знамена, знаки “ліца” і грецьку букву – (ф).

Азбука знаменна. Рукопис XVII ст. 14,5×8. НМБТ. ОРіР.

Із особистої бібліотеки М. Ф. Фіндейзена.

Предназначена для навчання знаменної (крюкової) нотації

Глас – це ладо-інтонаційний стрій і певна система поспівок. Від гласу залежить увесь характер співу – це душа знаменного розспіву. Він його одухотворює і осмислює, роблячи його не простим набором безлінійних нотних знаків, а є невіддільною часткою всієї давньої системи побудови церковної музики. Музичною основою візантійського богослужіння була псалмодія – монодичний спів псалмів у вигляді мелодичної декламації-речитативного розспіву. Видатним творцем церковних співів візантійської традиції був Іоан Дамаскін (VІІІ ст.), який упорядкував церковний обіход (збірник цілорічного репертуару церковних співів, що відповідали релігійному календарю). Ним встановились три основні види щоденного богослужіння – Утреня, Обідня, Вечірня і кожному з них, згідно з днем місяця і тижня, відповідав певний глас. Їх ладо-інтонаційною та метроритмічною основою була система восьми “гласів” (або “восьмогласся”, грецькою – “Октоїх”). Східні слов՚яни найбільш органічно сприйняли діатонічний ладо-інтонаційний пласт і саме він став першоосновою церковного співу в Київській Русі.

Процесіонал на свято Діви Марії. Рукопис на пергаменті з кольоровими мініатюрами.

1613 р. 17×12. НМБТ. ОРІР. Із особистої бібліотеки М. Ф. Фіндейзена

Спів у церкві суворо обмежувався системою восьми гласів – восьми варіантів поспівок, тісно пов՚язаних із певним текстом. Така система піснеспівів була освячена незаперечним авторитетом знаменитого мислителя, поета й музиканта християнського Сходу Іоана Дамаскіна, якому приписувався їх винахід. Чергування гласів суворо визначалось “Тіпіконом” – церковним уставом, який носив ще й назву “Око церковне”. Це хорові монодії, що складались з коротких діатонічних мотивів в обсязі терції чи кварти з перевагою речитації. Монодія не мала метричних рамок, була ритмічно вільна й плавна (без метра та поділу на такти). Всі гласи були поділені на дві групи. Основну групу складав перший, другий, третій і четвертий гласи.

browser does not support the video tag.

Глас 1 воскресний – Школа церковного співу

Існувало вісім гласів. Кожен із них мав свій гімнічний текст.

browser does not support the video tag.

Глас 2 воскресний – Школа церковного співу

browser does not support the video tag.

Кондак і богородичний Глас 3 – Школа церковного співу

Чергування восьми гласів утворювали “столп”, по завершенні якого починався новий цикл, що повторювався кожні 8 тижнів. Для кожного тижня (починаючи від Великодня) визначався окремий глас. Коли один “столп” вичерпувався, починався новий цикл із повторення гласів від першого до останнього. У святкові дні могли виконуватись декілька гласів. Гласи в свою чергу були поділені на дві групи – основні та похідні. Основні – це 1 – 2 – 3 – 4 гласи, похідні – 5 – 6 – 7 – 8. У паралельних гласах (1 – 5, 2 – 6, 3 – 7, 4 – 8) є багато спільних мелодичних зворотів і ладових особливостей, але при цьому вони мають також індивідуальні риси. Сам звукоряд з найдавніших часів мав чотири визначені хордові (з цілих тонів) ділянки, що з¢єднувались малою секундою. Ці ділянки називались согласіями, у кожної – своя назва: просте (найнижче), похмуре, світле, трисвітле (найвище). Знаменне письмо налічувало кілька сотень різних знаків, з яких на кінець ХVІІ і початку ХVІІІ ст. використовувались далеко не всі. Як вказують вчені, зміна стилю знаменного розспіву в цілому і нотного письма зокрема відбулася в ХІV–ХV ст. і лише в ХVІ ст. було доповнене кіноварними помітками, а в ХVІІ ст. – ще й так званими тушевими признаками. Згодом знаменний розспів усе більше мелодизувався і з¢являються розвинені поспівки, ускладнювалось письмо. Крім збільшення числа багатощабельних знамен дедалі частіше траплялися умовні позначення цілих поспівок, без знання яких неможливо було читати записи. Це так звані таємнозамкнені знамена. Ті розспіви й мелодичні звороти, які безпосередньо відображені знаменем і які можна відтворити, знаючи крюки та їх значення, дістали назву поспівок, тому що сам глас – це і певний ладовий стрій, і певна система поспівок. Найтиповіші поспівки, які служили зразком розспівування тих або інших текстів, закріплювались і передавались від одного співака до іншого у вигляді пам¢ятогласія або погласиць, розспіваних на мнемонічні тексти переважно небогослужебного характеру. У процесі їх озвучування інколи виникали нові варіанти наспіву для одного і того самого тексту з ритмами, характерними для українських народних пісень, зокрема деяких колядок, веснянок, історичних, козацьких. Наприклад, подібні ритмічні звороти поспівок трапляються у колядці “Ардан-вода студененька”, веснянці “Благослови, мати”, історичній пісні “Ой, Морозе, Морозенку”, козацькій “Шумить, гуде та дібровонька”, пісні про Кармелюка (“За сибіром сонце сходить”), про жіночу долю (“Ой у лісі, на ялині”) та ін.

Інші мелодичні утворення, які характеризуються таємнозамкненістю нотного зображення отримали назву “ліц”. Цілком таємнозамкненими, такими, що не можуть пояснюватися окремими знаменами, якими вони зображаються, є так звані “фіти”. Основою для прочитання фітних розспівів є здавна усталена співацька практика. В ХVІ–ХVІІ ст. з¢явились спеціальні збірники розводів фіт звичайним знаменем, які дають можливість розшифрувати фітні наспіви. У співацькій практиці їх використовувалось понад сто. Вони найчастіше звучали у святкових піснеспівах (стихирах). Нотний запис фітних наспівів крім звичайних знамен і знаків “ліца” включав грецьку букву O, звідси і назва поспівок – фіта.

Для знаменного розспіву характерна відсутність поділу на рівномірні такти, речення, періоди. На відміну від західноєвропейської музичної системи, яка щодо ритму тісно пов¢язана з віршами, знаменний розспів заснований на старовинній духовній поезії з характерними для неї частково мішаними, нерівномірними, асиметричними, проте тонічними чи римованими, а також частково силабічними, рівномірними за числом складів віршами. Але під час перекладу цієї духовної поезії на інші мови, вона піддавалась певним корективам, переносу наголосів, зміною величини речень, строф та ін. Все це вело до зміни як самої мелодики, так і її ритмічних, структурних та інших особливостей.

browser does not support the video tag.

Геннадій Пересвіт. Тропар Рождества, гл.4 знаменний розспів

Знаменний розспів, а також його запис у практиці співу поступово пристосовувався до самої мелодики, і точніше відповідав старовинному словотворенню, ніж пізніше введений нотний запис. Як зазначають вчені, знаменне письмо більше відповідало знаменному розспіву, точніше його фіксувало, ніж введена в ХVІ–ХVІІ ст. п¢ятилінійна система. Тому під час перекладу знаменного розспіву на цю систему він багато втратив і зазнав чимало змін, подібно до того як народна пісня під час її викладу нотно-лінійною системою втрачає свої натуральні, нетемперовані ладо-звукорядні особливості. Такою у загальних рисах є система запису знаменного розспіву, яка сформувалася, досягла свого найвищого розвитку і досконалості в ХVІ–ХVІІІ ст.

стихира “Вечерняя”

У рукописних книгах ХVІІ ст. часто траплялись розспіви із зазначенням їх походження: київський, лаврський, чернігівський, болгарський та ін. У співставленні з київським розспівом вони мають одну і ту ж саму основу опорних звуків і спільних мелодичних зворотів. У них спостерігається процес “омирщення”, звільнення професіонального музичного мистецтва від церковних пут.

Досягши апогею у середині ХVІІ ст. знаменний розспів завершив цикл свого розвитку. Під час введення багатоголосся, де була потрібна точна фіксація кожної партії, які вистроювались у певний акорд, він уже не міг у повній мірі точно відтворювати нотний текст. Щоправда, в кінці ХVІ ст. він дав цікаве відгалуження у вигляді великого розспіву, мелодії котрого були більш розвинені, а головне, позначені більш пісенним складом. Проте поспівки цього розспіву, за висловом дослідника давньоруського нотного письма М.Бражникова – це останній подих знаменного розспіву на "повні груди". Вплив народної мелодики спричинив до звільнення професійного музичного мистецтва від церковних пут, появу нової форми акапельного хорового співу – партесного багатоголосся, в якому широко втілювалась не тільки церковна, а й цілком світська тематика.

У зв՚язку з розвитком інструментальної музики у Європі, з метою удосконалення невменного письма, а також для точної фіксації висоти звуків до невмів поступово стали добавляти літерні позначення, згодом (уже в Х ст.), в цілях зручності орієнтації ввели одну горизонтальну лінію (червону) для тону фа, а через деякий час до неї добавили зверху ще одну – жовту, для тону до. Основну реформацію, яка призвела до створення сучасного нотного письма здійснив видатний італійський музикант і педагог монах-бенедиктинець Гвідо Аретинський (близько 995 – 1050 рр.), який створив чотирилінійну систему нотного запису. Він також увів назву семи основних звуків нашої музичної системи. Згодом ця система перейшла до запису київського багатоголосся

Питання для самоперевірки

1. Організація нашої держави, Київської Русі.

2. Музичне мистецтво Київської Русі. Календарний цикл.

3. Охарактеризувати писемність Київської Русі.

4. Яка основа розвитку первісного мистецтва східних слов¢ян?

5. Розповісти про введення християнства і значення церковного співу.

6. Від якого мистецтва виникають світські жанри української музичної культури?

7. Народний інструментарій Київської Русі.

8. Охарактеризувати билини, ратну музику.

9. Охарактеризувати поему “Слово о полку Ігоревім”.

10. Характеризувати перші зразки церковного співу – просодія й псалмодія.

11. Дати характеристику двом видам церковного співу – кондакарний і стихирарний.

12. Які є знаки крюкової нотації?

13. Дати визначення “Гласу”.

14. Що таке київський розспів?

15. Що таке знаменний багатоголосний розспів?

На початок

Наступна тема