ОСНОВИ ОРГАНІЧНОГО РОСЛИННИЦТВА

Електронний посібник

ГОЛОВНА	ТЕОРЕТИЧНІ ВІДОМОСТІ	АНОТАЦІЯ	ДОДАТКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ			УКЛАДАЧІ

РОЗДІЛ 6. ЧАСТИНА ІІІ. ТЕХНОЛОГІЇ ВИРОЩУВАННЯ ОРГАНІЧНИХ КУЛЬТУР

6.10. Технологія вирощування картоплі в органічному землеробстві

6.10.1. Загальні відомості про культуру

6.10.2. Ботаніка, насіння, підбір сортів

6.10.3. Біологічні особливості

6.10.4. Технологія вирощування

6.11. Технологія вирощування жита в органічному землеробстві

6.11.1. Загальні відомості про культуру

6.11.2. Ботаніка, насіння, підбір сортів

6.11.3. Біологічні особливості

6.11.4. Технологія вирощування

6.12. Технологія вирощування ячменю в органічному землеробстві

6.12.1. Загальні відомості про культуру

6.12.2. Ботаніка, насіння, підбір сортів

6.12.3. Біологічні особливості

6.12.4. Технологія вирощування

6.13. Технологія вирощування вівса в органічному землеробстві

6.13.1. Загальні відомості про культуру

6.13.2. Ботаніка, насіння, підбір сортів

6.13.3. Біологічні особливості

6.13.4. Технологія вирощування

6.10. Технологія вирощування картоплі в органічному землеробстві

6.10.1. Загальні відомості про культуру

Картопля належить до культур, які вирощують на пухких ґрунтах і вибаглива до його повітряного режиму. Вміст повітря у ґрунті залежить від його шпаруватості: на добре оброблених і структурних ґрунтах і за внесення підвищених норм органічних добрив шпаруватість становить 55 – 65% об’єму ґрунту. На перезволожених ґрунтах створюється несприятливий для рослин картоплі повітряний режим, у пухких ґрунтах краще відбувається газообмін між ґрунтовим і атмосферним повітрям.

Коренева система має підвищену потребу в кисні: навіть короткочасне затоплення викликає загибель рослин. В результаті переущільнення ґрунту картопля сильно уражується ризоктоніозом, чорною ніжкою і мокрою гниллю, фітофторозом і порошистою паршою. Тому під час вибору ділянки перевагу надають окультуреним легким ґрунтам. Кращими для картоплі вважаються легкі за механічним складом ґрунти, важкі необхідно окультурювати, вносячи великі норми органічних добрив. Німецькі дослідники встановили, що залежно від типу ґрунту різниця у вмісті крохмалю в бульбах складає 3% і більше.

6.10.2. Ботаніка, насіння, підбір сортів

Як і врожай усіх коренеплодів, розвивається картопля та розростається під землею, тому необхідний глибокий обробіток ґрунту, щоб забезпечити насіннєвій картоплі достатню кількість поживних речовин та місця для розвитку бульб, саме тому картоплю зазвичай вирощують у грядках. Існує два основних типи картоплі: «рання», яку збирають до кінця липня, та «основна», яку збирають після середини серпня.

Залежно від напряму господарського призначення сорти поділяють на столові, кормові, технічні, універсальні. Найпоширенішими є столові сорти (70% посівних площ).

Столові (Астерікс, Берегиня, Бородянська рожева, Водограй, Віра, Карлена, Коруна, Кобза, Либідь, Молодіжна, Пролісок, Обелікс, Ольвія, Санте, Слов’янка та ін.) – відзначаються високими смаковими якостями, оптимальним співвідношенням білка й крохмалю як 1:12 – 1:16, підвищеним вмістом вітамінів. Придатні для механізованого очищення. Мають добру лежкість.

Кормові – мають забезпечувати високий вихід кормових одиниць, бути високоврожайними з вмістом білка 2% і більше. Крохмалистість має становити 17 – 18%. Вміст сухих речовин високий.

Технічні (Темп, Воловецька, Дзвін, Древлянка, Зарево, Ласунак, Ікар та ін.) – характеризуються підвищеним (18 – 25%) вмістом крупнозернистого крохмалю і сухих речовин. Кожний 1% крохмальності дає можливість економити 30 кг бульб картоплі. Використовуються для виробництва спирту, крохмалю, чіпсів та ін. Найпридатніші для виробництва чіпсів сорти з низьким вмістом редукованих цукрів.

Універсальні (Повінь, Серпанок, Дніпрянка, Обрій, Доброчин) – використовуються на різні цілі. Їх створення і впровадження частково вирішує проблеми зміни клімату. Мелодія, Загадка, Зов – перші успішні двоурожайні сорти для півдня України.

Залежно від тривалості вегетаційного періоду сорти поділяються на ранньостиглі, середньоранні, середньопізні, пізньостиглі.

Ранньостиглі	Середньоранні	Середньостиглі	Середньопізні	Пізньостиглі
70 – 80 днів	80 – 90 днів	90 – 120 днів	120 – 130 днів	130 – 150 днів
Аріель, Белла Роса, Божедар,Бородянська рожева, Ероу, Зов, Кобза, Краса, Латона, Мінерва, Повінь, Престо, Пролісок, Рів’єра, Розора, Серпанок, Тирас та ін.	Адретта, Берегиня, Вінета, Водограй, Левада, Мавка, Малич, Невська, Обрій, Романо, Санте, Цезар, Циганка, Фантазія та ін.	Астерікс, Горлиця, Західний, Либідь, Луговська, Пікассо, Роко, Синеглазка, Слава, Слов’янка, Явір та ін.	Воловецька, Зарево, Поліська рожева, Ракурс та ін.	Древлянка, Ласунок, Темп

У кожному господарстві рекомендують вирощувати 3 – 4 сорти: 30 – 35% площі відводять під ранні та середньоранні, 40 – 50% – під середньостиглі і 15 – 30% під середньопізні й пізньостиглі.

Сорт відіграє важливу позитивну роль у підвищенні врожайності, є найефективнішим інструментом під час органічного вирощування картоплі. Для тримання високих і стабільних урожаїв у кожній ґрунтово-кліматичній зоні важливо садити сорти картоплі, які рекомендовані для конкретної зони, з використанням сортової технології вирощування. Саме за таких умов можна якомога повніше реалізувати генетичний потенціал сорту.

Оптимізація якості насіннєвого матеріалу за умов дотримання вимог технології вирощування посідає одне з перших місць під час вирощування картоплі. Виходячи з того, що здорові, без будь-якої інфекції й збагачені сухою речовиною бульби здатні забезпечити достатні темпи росту і розвитку рослин та високий рівень урожайності, стає очевидною необхідність удосконалення шляхів отримання якісного насіння. Адже проблемою будь-якого вегетативного розмноження рослин є їх виродження, тобто ураження вірусними, мікоплазмовими, бактеріальними та іншими інфекційними хворобами, і, як наслідок, значна втрата продуктивності.

Якість садивного матеріалу залежить від термінів збирання врожаю, своєчасного скошування бадилля (за 2 – 3 тижні до збирання), вивезеня його з поля, сортування бульб за величиною і сортовими ознаками, без механічних пошкоджень та видимих захворювань. Садивний матеріал необхідно добре просушити і озеленити під навісами, а на невеликих ділянках – помити бульби і вибракувати уражені та пошкоджені, після чого просушити і озеленити.

У весняний період (березень) садивний матеріал необхідно дістати зі сховищ для прогрівання, яровизації та пророщування.

Слід відрізняти процес яровизації від пророщування. Під час пророщування утворюється паросток 1,5 – 2 см з типовими сортовими ознаками. Цей процес відбувається перших десять днів у темноті за температури +8 – 10°С.

Наступних 20 – 25 днів – на світлі і за температури +12 – 18°С та відносної вологості повітря 80 – 90%. В останній тиждень температуру знижують до +6 – 10°С. Пророщування садивного матеріалу дає можливість отримати урожай на два тижні раніше, що обумовлює отримання здорового садивного матеріалу, не ураженого фітофторозом. Крім того, поліпшуються внутрішні якості картоплі (нижчий вміст цукрів і нітратів).

Процес яровизації проходить протягом трьох тижнів за температури +8°С до появи паростків довжиною до 5 мм. Цей метод можна використовувати для механізованого садіння.

Слід пам’ятати, що помірно стійкі й помірно сприйнятливі до фітофторозу та інших хвороб сорти картоплі уражуються сильніше, якщо вирощуються поряд з сприйнятливими, тому їх необхідно просторово ізолювати один від одного. Також важливо ізолювати сорти з різними термінами дозрівання і різного призначення (насіннєвий – столовий). Поля мають розміщуватися на максимальній віддалі від приватних городів, на яких умови розвитку хвороб картоплі є сприятливішими, ніж на картопляних полях великих господарств.

6.10.3. Біологічні особливості

Вимоги до температури. Картопля відноситься до рослин помірного клімату. На температуру нижче 7 – 8°С та вище 30°С реагує припиненням росту. Надмірна спека (вище 25°С) сильно пригнічує рослини. Якщо грунт прогрівається вище 29°С – бульби не утворюються або формуються дочірні бульбочки.

Бульби картоплі, які пройшли період спокою, починають проростати за температури 3 – 5°С, однак агрометеорологічним показником початку росту картоплі вважають температуру 7°С. Проте оптимальною температурою для проростання бульб є 18 – 20°С, за якої сходи з'являються через 12 – 13 днів. Максимальний урожай картоплі забезпечується за середньодобової температури 17 – 18°С.

Картопля чутлива до незначних приморозків. Пошкодження картоплиння наступає за температури –1,5 – 2°С. Приморозки –3 – 4,5°С пошкоджують картоплиння на 60 – 100 % і знижують врожайність бульб на 25 – 65 %, залежно від фази розвитку рослини і часу ураження. Особливо нестійкі до приморозків молоді рослини. Листки і стебла чорніють й гинуть. Проте молоді рослини швидко відростають і формують добрий урожай бульб.

Запам’ятайте!

КОРЕНЕВА СИСТЕМА

Коренева система у картоплі, яку вирощують з насіння, має спочатку стрижневу будову у вигляді зародкового стрижневого кореня з бічними корінцями. Потім в основі стебельця, у його вузлах, які знаходяться у грунті, формується вторинна коренева система, яка разом із зародковою утворюють мичкувате коріння.

Коренева система

Значно небезпечніше пізнє повернення приморозків. Бувають випадки повної весняно-літньої загибелі рослин під впливом пізніх приморозків у фазі бутонізації, особливо на торфових грунтах на понижених місцевостях.

Ця рослина належить як до довгого (цвітіння), так і до короткого і пилового (утворення бульб) дня.

Вимоги до вологи. Картопля досить вимоглива до вологи, оскільки формує велику підземну масу за відносно малорозвиненої кореневої системи. Зниження вологості на 60% призводить до зменшення врожайності на 3 – 9%.

Найменше вологи картоплі потрібно під час проростання й появи сходів, коли молоді рослини використовують вологу з материнської бульби. Функцію регулятора з забезпечення вологою відіграють також молоді бульби. В умовах нестачі вологи в грунті рослина бере воду з бульб, а за повного зволоження бульби наповнюються вологою і є додатковим резервом для росту рослин.

З ростом рослин підвищується потреба картоплі у волозі, особливо у період бутонізація – кінець цвітіння. Транспіраційний коефіцієнт картоплі становить 400 – 550. В окремі спекотні дні кущ картоплі випаровує до 4 л води.

Для забезпечення високих урожаїв картоплі необхідно, щоб за вегетацію випало для ранньостиглих сортів не менше 200 мм вологи, а для пізньостиглих – 260 мм. Надмірне зволоження грунту (85% і більше) під час бульбоутворення призводить до передчасного відмирання бадилля, припинення росту бульб, спричинює їх загнивання. Урожайність різко зменшується.

Картопля – рослина короткого дня, вимоглива до світла. У разі затінення порушуються процеси фотосинтезу і знижується врожайність. Навіть за незначного зменшення освітлення відбувається пожовтіння рослин, витягування стебел, погіршується засвоєння елементів живлення з грунту. Такі несприятливі умови можуть скластися за надмірного загущення картоплі.

Вічка-бруньки

Викопані бульби, що були декілька днів на світлі, зеленіють.

Для насіннєвих бульб це корисно, оскільки зменшується ураження хворобами і гризунами під час зимового зберігання. Продовольчу картоплю закривають від світла і не допускають позеленіння, бо вона стає гіркою і отруйною.

Вимоги до ґрунту. Найкраще картопля росте на пухких грунтах. Коренева система картоплі інтенсивно дихає, поглинаючи кисню у 5 – 10 разів більше, порівняно з іншими рослинами. У перезволожених, ущільнених грунтах вміст кисню зменшується до 2%, а вміст вуглекислого газу різко збільшується. У таких умовах бульби задихаються і загнивають. На ущільнених грунтах погано розвиваються столони, картопля формує дрібні, деформовані бульби.

Картоплю вирощують на удобрених супіщаних і суглинистих чорноземах, дерново-підзолистих, сірих лісових грунтах. Для вирощування насіння добре підходять окультурені торфовища. Під час внесення високих норм органіки картопля добре родить на легких піщаних грунтах.

Малопридатні для вирощування картоплі важкі глинисті грунти, особливо з близьким заляганням ґрунтових вод. Не підходять також засолені грунти, оскільки картопля має дуже низьку солестійкість. Найкраще росте на слабокислих і нейтральних грунтах. За рН нижче 4,5 і вище 8,0 вона росте погано. Найкращими для вирощування картоплі є родючі ґрунти з високим вмістом гумусу. Рh ґрунту не має перевищувати 5,5 – 6,5, вміст гумусу не менше 1,8%.

Запам'ятайте!

	Картопля рослина короткого дня, вимоглива до світла. При затіненні порушуються процеси фотосинтезу і знижується врожйність
	Oптимальна температура росту бульб є18–20°C. Пошкодження рослин наступає за ‒1,5 ‒2°C.
	Транспіраційний коефіцієнт картоплі становить 400–550
	Найкраще картопля росте на пухких грунтах. Картоплю вирощують на удобрених суnіщаних і суглинистих чорноземах, дерново-підзолистих, сiрих лісових грунтах

6.10.4. Технологія вирощування

Місце в сівозміні

Сівозміна є основою землеробства, запорукою його стабільності, оскільки істотно впливає на водний, поживний, біологічний режими ґрунту, швидкість детоксикації шкідливих речовин, які надходять у грунті в процесі сільськогосподарського виробництва. Правильний підбір культур у сівозміні знижує ґрунтовтому, є ефективним способом контролю фітофтори картоплі, гнилей, фузаріозу та інших хвороб. Тому вирощування садивного матеріалу картоплі вимагає п’ятирічної перерви, для продовольчої картоплі достатньо чотирьох років.

У технології вирощування картоплі важливе значення має вибір попередника. Добрі врожаї отримують після різних попередників, найвищими з яких вважаються баштанні культури, горох, гречка, люпин, майже всі зернові, однорічні трави; допустимими є озиме жито, еспарцет, багаторічні трави; недопустимі – зайняті пари, картопля та інші пасльонові.

На Поліссі кращими попередниками є люпин на зелене добриво і зерно, високі врожаї також збирають після льону, озимих культур. Вони знижують запас інфекції та кількість шкідливих комах у ґрунті, створюють умови для забезпечення картоплі елементами живлення, поліпшують водно-повітряний режим ґрунту, підвищують стійкість рослин і бульб до хвороб.

Повернення картоплі на попередню ділянку можливе як мінімум через 4 – 5 років. Це унеможливить зараження ґрунту нематодою, колорадським жуком та патогенними грибками (фітофтора, ризоктонія, парша). Під впливом беззмінних або частих повторних посівів виникає ґрунтовтома, що негативно відображається на врожайності, а також обумовлюється погіршенням фітосанітарних властивостей ґрунту, нагромадженням патогенних і фітотоксичних мікроорганізмів, деяких токсичних кореневих виділень (наприклад, фенольних), зниженням інтенсивності мінералізаційних процесів та вмісту доступних поживних речовин, розмноженням бур’янів, хвороб і шкідників.

Для контролю розвитку парші звичайної картоплю висаджують після озимого жита, люпину, зернобобових культур, а також після сидератів. Уникають таких попередників, як буряки, морква і капуста. Вони підсилюють ураження бульб паршею звичайною й ризоктоніозом. Найефективніше знижують шкідливість хвороб такі ланки сівозмін: зернові з підсівом конюшини – конюшина – картопля або зернові – овес + горох на зелений корм – озимі зернові – картопля.

Однією з причин надранньої появи фітофторозу на картоплі може бути уражена розсада томатів, яка росте поблизу. Тому посадки картоплі і томатів необхідно просторово ізолювати. Крім того, картоплю не можна розміщувати після пасльонових культур або поряд з ними, оскільки вони пошкоджуються одними і тими ж фітофагами. Слід пам’ятати, що після зернових може бути запирієна площа, де можуть розмножуватись личинки жуків коваликів і чорнишів (дротяники і несправжні дротяники), такі поля необхідно замінити.

Для поліпшення якості поля після попередньої культури необхідно висівати проміжні культури (олійна редька, гірчиця, озиме жито, кормові боби, люпин), які знижують забур’янення поля, є добривом для наступної культури – картоплі. Крім того, за рахунок притоку сонячної енергії, особливо в осінній період, активізується діяльність ґрунтових мікроорганізмів, що забезпечує підвищення родючості ґрунтів та отримання екологічно чистої продукції.

За даними білоруських вчених В.І. Кочурка, О.Е. Абарової, В.М. Зуєва, зелене добриво для картоплі є фітосанітаром, як відносно до хвороб, так і щодо забур’янення. У їх дослідженнях забур’янення знижувалось у 2,2 – 4 разів, захворювання бульб паршею – у 2 – 3 рази. При цьому використання однієї тонни сидератів рівноцінне 1,5 тонни гною. Літньо-осінні посіви сидератів забезпечують 25 – 30 тонн з гектара бульб, що рівнозначно внесенню 35–40 тонн гною на гектар.

Обробіток грунту

Система обробітку ґрунту під картоплю передбачає проведення основного (осіннього), передпосівного (весняного) обробітку та догляд за посівами в літній період.

Підготовку ґрунту слід починати в літньо-осінній період з метою приорювання стерньових пожнивних решток. Слід відзначити, що заорюючи солому, яка містить вуглець (С), необхідно витримувати його співвідношення до азоту (N), що відповідно становить 30:1. Для такого співвідношення на одну тонну соломи необхідно додати 5 – 14 кг діючої речовини азоту у вигляді компосту чи підстилкового гною. Якісно подрібнена солома перед заорюванням значно підвищує ефективність.

Розпушення на легких ґрунтах, які добре прогріваються, проводять на глибину 15 – 18 см, на важчих ґрунтах, які недостатньо прогріваються, двічі проводять розпушення: перший раз – на глибину 8 – 12 см, другий – 16 – 20 см.

На полях з легким гранулометричним складом та великою кількістю опадів доцільною є оранка, яку можна робити і весною. Зовсім інша ситуація з ґрунтами, які мають середній та важкий гранулометричний склад, а кількість опадів невелика. За таких умов навесні дозволено робити максимум один обробіток окрім садіння, а всі інші операції потрібно перенести на осінь. Тут перевагу має консервуючий обробіток ґрунту, який дає змогу накопичити більшу кількість осінньо-зимової вологи, знищити плужну підошву та збільшити притік ґрунтової вологи із нижніх шарів ґрунту у верхні. Тому одразу після збирання стерньових попередників проводять лущіння.

Удобрення

З добрив під органічне висаджуванняу картоплі приорюють сидерати, вносять компости, перегній. Внесення свіжого гною не допускається, оскільки це сприяє неконтрольованому передозуванню азоту в ґрунті, яке викликає надмірний ріст бадилля і затримує утворення бульб. Як результат створюються сприятливі мікрокліматичні умови для розвитку фітофторозу, ризоктоніозу; не всі бульби встигають сформувати щільну шкірочку, тому під час збирання легко травмуються та інфікуються багатьма патогенами (Fusarium sр.; Phytophthora infestans, Рhота exigua, Егwinіа сагоtоvога, СІavіЬасtег mісhigantnsis та ін.). Все це створює додаткові умови, які сприяють епіфітотійному розвитку хвороб під час зберігання бульб.

Картопля добре реагує на внесення добрив, особливо органічних. Найпоширеніше органічне добриво – гній.

Його краще внести восени під оранку. Оптимальна норма – 50 т/га. Підвищення норми до 60 – 80 т/га не завжди відповідає адекватному зростанню врожайності, крім того, погіршується якість бульб, зокрема їх крохмалистість. Весняне внесення гною менш ефективне. Чим раніше органічні добрива загорнені в грунт, тим швидше і повніше будуть використані поживні речовини для весняно-літнього росту і формування бульб.

Садіння

Перед садінням картоплі не завжди потрібен повний механічний обробіток ґрунту. Добрий ефект, наприклад, на легких окультурених грунтах забезпечує глибоке розпушування перед садінням або пряме садіння картоплі без попередньої підготовки ґрунту навесні.

Строки садіння картоплі мають значний вплив на величину врожаю бульб картоплі та його якість. У більшості випадків ранній строк садіння має низку переваг перед пізніми, серед них: більша кількість днів з високим рівнем фото- активної радіації (весною її показник є найвищим); більший вегетаційний період досягнення оптимальної листкової поверхні, високої врожайності та більшого вмісту сухої речовини; продуктивніше використання запасів вологи; вища стійкість до хвороб і шкідників ‒ переносників вірусів, отримання ранньої готової продукції, ціна на яку завжди є високою. Тому кожен сорт картоплі висаджують на одному полі в оптимальні зональні терміни впродовж 8 – 10 днів, інакше обробіток посіву біофунгіцидами буде недостатньо ефективним. Оптимальна дата садіння картоплі настає тоді, коли фізична стиглість ґрунту за температури на глибині загортання бульб не нижче +7 – 8^о С. Саме в цей час бульби здатні до проростання, а грунт піддається якісному обробіткові з утворенням дрібногрудкуватої структури в усьому орному шарі.

Висаджуючи картоплю, слід дотримуватися просторової ізоляції сортів з різним ступенем стійкості проти хвороб й різного призначення (насіннєва, продовольча) – не менше 100 м, або віддалі 500 – 1000 м одна від одної та від посадок помідор. Дотримання цієї вимоги дає можливість запобігти масовому перенесенню збудників захворювань з ранніх сортів на середньо- і пізньостиглі, що вирізняються підвищеною стійкістю до інфікування патогенами.

Ще одним дискусійним питанням є схема висаджування картоплі, а особливо – ширина міжрядь. Найрозповсюдженішою є ширина 75 см.

Таке міжряддя має свої переваги в господарствах, де протягом вегетації спостерігають високу кількість опадів, та для вирощування картоплі на насіннєві цілі, особливо сортів з низьким виходом насіннєвої фракції (Белла Роса). Але останнім часом картоплярі та конструктори сільськогосподарської техніки звертають увагу на міжряддя шириною 86 – 90 см, за якого у рослин з’являється більша площа освітлення (рослини менше затінюють одна одну), як наслідок – зменшуються шанси виникнення хвороб, а також збільшується площа мінерального та водного живлення. Особливо це важливо для продовольчої картоплі та тієї, що йде на крохмаль.

Сучасні саджалки картоплі (Наггіston Сир Рlanter) дозволяють виконувати декілька операцій одночасно: нагортання гребенів, внесення добрив, передпосівне нанесення біологічних препаратів на картоплину, та, власне, саме садіння. Оптимальна густота посіву має складати 40 – 45 тис. кущів на один гектар.

Глибина садіння в основних зонах вирощування картоплі на суглинкових ґрунтах становить 6 – 8 см, на супіщаних і піщаних – 8 – 10 см, на торф’яних – до 12 – 14 см, рахуючи від верхньої точки бульби до вершини гребеня з відхиленням ± 2 см. У південних районах з сухим і спекотним кліматом можливе садіння на глибину до 12 – 14 см. Запізнення з термінами садіння знижує прибутковість картоплярства, зменшується вміст крохмалю і збільшується кількість механічних пошкоджень бульб під час збирання, транспортування і сортування, що впливає на погіршення терміну зберігання. При цьому задля рівномірності сходів важливо забезпечити постійну швидкість агрегату (4 – 6 км/год) та однакову глибину висаджування. Садіння має забезпечувати рівномірність розкладання бульб не менш як 60%. Багаторічні польові дослідження у Польщі показали, що затримання із садінням картоплі терміном у два тижні, порівняно з оптимальним, призводить до зменшення урожайності на 5 – 7%, на чотири тижні – на 15 – 20%, на шість – втрати врожаю залежно від сорту коливаються від 40 до 55%.

Догляд за посівами

Догляд за посівами в період вегетації включає досходове боронування з метою знищення бур’янів (фаза “білої ниточки”) та підгортання рослин до змикання рядків. Під час підгортання картоплі кількість міжрядних обробітків може варіювати від 1 до 3, залежно від погодних умов та напряму використання картоплі. Велика кількість міжрядних обробітків призводить до пошкодження коренів і, як наслідок, до стресу рослин, у результаті чого їх ріст загальмовується, а також до посиленого проникнення в клітини збудників хвороб, особливо вірусів.

Слід зазначити, що екстремальні погодні умови в період активного росту бульб – висока температура та інтенсивні зливові опади сприяють ущільненню грунту, що викликає не лише удушення бульб через недостатнє надходження повітря, але є сприятливим фактором для розвитку бактеріальних хвороб картоплі. Мінімізувати втрати урожаю в цьому випадку можна лише за умови постійного дренажу ґрунту, забезпечити який можна за рахунок глибокого розпушення міжрядь. Одночасно необхідно звернути увагу на поліпшення вологоємності ґрунту, яка досягається глибоким розпушенням орного горизонту, біологізацією картоплярства, використанням сидератів та інших агротехнічних заходів, які сприяють збереженню вологи.

Контроль розвитку шкідників, збудників хвороб і бур’янів включає вжиття профілактичних і фізичних заходів.

Профілактичні методи контролю:	Фізичні заходи контролю:
• вибір стійких районованих сортів; • збалансоване живлення; • здоровий садивний матеріал, %; • підтримка корисних організмів; • грамотне вжиття агротехнічних заходів	• використання дозволених засобів захисту рослин від шкідників і хвороб механічне знищення; • шкідників і бур'янів; • термічне знезараження; • біологічний захист

Для контролю розвитку шкідників і хвороб широко використовують явище антагонізму між корисними і шкідливими мікроорганізмами, особливо в ґрунті. Їх склад і чисельність залежать від властивостей ґрунту: вологості, температури, вмісту повітря, органічних речовин. Збагачення ґрунту корисними видами мікроорганізмів досягається шляхом якісного і своєчасного вжиття низки агротехнічних заходів: розпушення, зяблевої оранки, внесення добрив, правильного чергування культур у сівозміні та ін. Всі види збудників хвороб рослин піддаються природному біологічному контролю з боку мікроорганізмів, які завжди присутні в довкіллі. Мікроорганізми, зокрема гриби, актиноміцети, бактерії, що в тій чи іншій мірі проявляють антагонізм по відношенню до фітопатогенів, широко розповсюджені в природі. Антагонізм може проявлятись у різних формах: продукування антибіотиків та інших речовин, які пригнічують життєдіяльність фітопатогенів, конкуренції з поживним субстратом, паразитизмі та гіперпаразитизмі. Більшість антагоністів володіє не одним, а декількома типами антагоністичної активності.

Проведення фітосанітарного моніторингу посівів картоплі. Головною проблемою поширення шкідливих організмів, а також розвитку і розповсюдження збудників хвороб у західному регіоні України є визначення ролі екологічних чинників різної природи, що сприймають коливання чисельності популяцій комах та мікроорганізмів.

Фізіологічний стан популяції шкідників має біологічний ритм багаторічної динаміки і складається з біологічних ритмів, які контролюють життєздатність (чисельність зимуючої стадії шкідника), репродуктивну і міграційну активність. Різні шкідники картоплі пошкоджують картоплю і здатні до масових розмножень, в період яких спричиняють значні економічні збитки.

На посівах картоплі збудники хвороб потребують постійного моніторингу.

У визначенні етіології та ступеня шкідливості збудників хвороб картоплі важливу роль відіграє дослідження видового складу мікроорганізмів. Особливої уваги потребує ідентифікація фітопатогенних грибів, бактерій та вірусів, які можуть трансформуватися в урожай через насіннєвий матеріал. Не дивлячись на належність до різних біологічних таксонів (базидіальні, сумчасті, пікнідіальні, пероноспорові та інші гриби), збудники хвороб мають однакову екологічну стратегію життєвого циклу, уражують листкову поверхню, стебло, корені, бульби. Всі вони потенційно здатні до масового розмноження протягом короткого проміжку часу від 7 – 10 до 20 днів, викликаючи епіфітотії (наприклад, фітофтора картоплі).

Пусковим механізмом масового розмноження збудників листостеблових інфекцій служать гідротермічні умови, особливо опади, роси, тумани. За встановлення сухої та спекотної погоди збудники не мають можливості горизонтального поширення повітряно-краплинним шляхом. Після настання дощової погоди епіфітотійний спалах відбувається вже через 2 – 3 дні. Інакше кажучи, реалізувати повною мірою потенціал урожайності вирощуваної картоплі перешкоджають численні хвороби, які поширені в агросистемі не ізольовано, а знаходяться у складній взаємодії з різними її чинниками. Саме вони відіграють одну з найважливіших ролей у саморегуляції розмноження та поширення фітопатогенів.

Колорадський жук є одним з найпоширеніших і найнебезпечніших шкідників картоплі та інших пасльонових культур, який з року в рік обумовлює значні пошкодження рослин і сприяє втраті частини врожаю. В умовах Львівської області розвиток жука проходить у двох поколіннях, які переважно повністю закінчують свій розвиток. Загалом на стан популяції шкідника в агроценозі картопляного поля впливають ґрунтово-кліматичні та економічні складові.

З місць зимівлі колорадський жук починає виходити під час прогрівання ґрунту до температури вище +13 – 14°С. Вищу інтенсивність появи шкідника на посівах спостерігають після дощу за встановлення температури повітря від +15°С і більше. Жук розпочинає з’являтись на картоплі з третьої декади квітня, масово – у травні. Спочатку фітофаг заселяє посадки ранньої картоплі, пізніше переселяється на сходи пізньої. Яйцекладка розпочинається наприкінці травня і триває до середини червня. Початок відродження і живлення личинок спостерігають вже у першій декаді червня і триває впродовж 2 – 3 тижнів. Появу жуків покоління спостерігають в середині липня.

Слабкий ступінь	Середній ступінь	Сильний ступінь
Початок живлення колорадського жука літьньої генерації листям картоплі	Живлення колорадського жука на картоплі	Живлення личинок колорадського жука на картоплі приватного сектора

Щорічно для встановлення зимуючого запасу шкідників картоплі та інших сільськогосподарських культур в осінній період проводять обстеження ґрунту.

Хвороби картоплі

Парша порошиста Spongosporasubterranean	Парша звичайна Actinomycesscabies	Альтернаріоз (Alternaria solani)
Рак (Synchytrium endobioticum)	Парша срібляста (Helminthosporium solani)	Бура бактеріальна гниль (Ralstonia solanaсearum)
Парша чорна (ризоктоніоз) (Rhizoctoniasolani)	Кільцева гниль (Corynebacteriumsepedonicum)	Фомоз (Phoma solanicola)
Фомозна гниль (Phoma exigua)	Оoспороз (горбкувата парша) (Оospora pustulans)	Суха фузаріозна гниль (Fusariumspp)

Фітофтороз

(Phytophthora infestans)

Найнебезпечнішою хворобою на картоплі з року в рік є фітофтороз. На території області паралельно розвиваються звичайна та стеблова форми хвороби, більш шкідливою є стеблова форма фітофтори. Західні області України належать до зони з підвищеною кількістю вологи (ГТК 1,3 – 1,7) та помірними температурами повітря (середні температури найтеплішого місяця липня від 18° до 19°С). Ці умови є оптимальними для розвитку хвороби. На посадках картоплі спочатку з’являється звичайна форма фітофторозу (фаза бутонізації рослин). Згодом, під час цвітіння, на рослинах картоплі проявляється стеблова форма хвороби. Масово фітофтора поширюється після цвітіння, в період росту бульб (І–ІІІ декади липня).

Бульби, які уражено в слабкому ступені, або ті, що мають приховану (латентну) інфекцію, зберігаються до весни і слугують джерелом первинної інфекції в полі. Під час зберігання здорові бульби, зазвичай, фітофторозом не уражуються, але інфікування може відбутись за наявності активного спороношення збудника і наявності краплинно-рідинної вологи. Джерелом інфекції можуть бути також спори гриба, які утворюються на самосіві картоплі або в купах відходів бульб у місцях зберігання або сортування. Оптимальна температура для ураження бульб і розвитку хвороби становить 19 – 21°С. За температури нижче 3°С і вище 27°С ріст збудника фітофторозу припиняється.

Ураження рослин вірусами є головною причиною виродження картоплі.

Інфікування культури вірусами відбувається за механічних пошкоджень у процесі садіння, догляду за рослинами, збиранні врожаю та передається під час вегетації сисними комахами (попелицями, цикадками тощо). Уражується картопля понад 20 видами вірусів. Нині найшкідливішим є скручування листків (Рotatoleafrollvirus, L), збудник якого належить до групи персистентно циркулюючих в організмі комах. Менше поширення мають мозаїчне закручування листків (Leafrolling, М), зморшкувата (Stiple-streakmosaic, X + Y), та cмугаста мозаїки (Stiple-streakmosaic, Y). Активним вектором вірусів М і S є крушинова попелиця (Aphisfnanqulae), вірусів Y і A – жостерова (А. nastuntii), вірусу L – персикова попелиця (MyzodespensicaeSulz.).

Кожен відсоток ураження садивного матеріалу вірусами знижує урожай картоплі на 0,5%. Тому від кількості уражених рослин у посівах того чи іншого сорту картоплі на перших етапах розмноження насіннєвого матеріалу залежить подальше інфікування рослин під час репродукування. Нагромадження вірусів у бульбах викликає їхнє здрібнення, здерев’яніння, зниження продуктивності. Зовні на рослинах інфекція проявляється у вигляді крапчатості, міжжилкової мозаїки, кучерявості та скручування листків, букетоподібного куща, жовтої карликовості, бронзової плямистості тощо. Найбільшої шкоди явище виродження завдає в південних районах України з високими літніми температурами. Так, у степових районах України внаслідок виродження насіннєвого матеріалу втрачається майже 50%, а в північних – 25 – 30% урожаю.

Збирання врожаю

Збирання картоплі з насіннєвих і продовольчих посівів залежить від природно-кліматичних умов зони, біологічних особливостей сорту і стану посіву на початок збирання. Збирання урожаю картоплі розпочинають проводити за умов, коли вологість ґрунту не вище 75% повної польової вологоємності, стоїть суха погода, температура ґрунту вище 10°С, а кількість бульб з огрубілою шкірочкою складає не менше 95%.

Поріг чутливості бульб до пошкоджень складає близько 12°С, за нижчих температур зростає кількість пошкоджень.

Під час збирання бульб обов’язково проводять передзбиральне видалення бадилля механічним способом, не раніше, ніж за 2 – 3 тижні до викопування бульб.

Для контролю розвитку гнилей і пошкодження бульб вживають заходів, які попереджують механічне травмування бульб під час збирання, сортування, транспортування, закладання картоплі на зберігання. Насіннєву картоплю з полів, де сильно розвивались фітофтороз, фомоз, бактеріози і бульби отримали механічні пошкодження, під час закладання на зберігання і в початковий період зберігання необхідно знезаразити біологічними препаратами від зазначених інфекцій і збудника сухої фузаріозної гнилі.

6.11. Технологія вирощування жита в органічному землеробстві

6.11.1. Загальні відомості про культуру

Жито (Secale cereale L.) відноситься до однієї з найбільш невибагливих зернових культур.

Озиме жито – важлива продовольча і кормова культура. У зерні міститься 9 – 15% білка, близько 81% вуглеводів і вітаміни груп А, В, Е, PP. Житнє борошно використовують для випікання різних сортів хліба. Випікають також хліб із суміші житнього і пшеничного борошна. Житній хліб характеризується високою калорійністю і за біологічною цінністю білка переважає пшеничний. Білок жита порівняно з пшеничним містить більше незамінних амінокислот, особливо лізину. У житньому хлібі містяться ненасичені жирні кислоти, здатні розчиняти холестерин в організмі людини. Тому його рекомендують вживати людям похилого віку.

Житнє зерно, висівки, борошно – цінний концентрований корм.

Зелена маса за кормовими якостями не поступається багаторічним травам. У зеленій масі жита більше білка (14%), ніж у озимої пшениці та кукурудзи. Житню солому і полову використовують як грубий корм.

6.11.2. Ботаніка, насіння, підбір сортів

Рослина родини тонконогових, близько пов'язана із ячменем та пшеницею, яку широко вирощує людина для отримання зерна та як кормову культуру. Жито посівне як природний вид є диплоїдною формою (2n–14). В останні десятиріччя селекціонерами створили подвоєнням кількості хромосом у клітинах тетраплоїдне жито (2n–28), сорти якого формують крупне зерно (маса 1000 зерен досягає 50–55 г), міцну, стійку проти вилягання соломини.

Посівне жито відзначається добре розвиненою кореневою системою, яка проникає у грунт на глибину до 1,5 – 2 м і завдяки високій фізіологічній активності легко засвоює з грунту поживні речовини з важкорозчинних сполук.

Вузол кущіння у жита формується на трохи меншій глибині від поверхні грунту (1,7 – 2 см), ніж у пшениці (2 – 3 см). Коли насіння загортають глибоко, жито закладає два вузли кущіння: перший – глибоко, а пізніше другий – близько до поверхні грунту, який стає головним.

Інтенсивність кущіння у жита досить висока – кожна рослина утворює 4 – 8 пагонів, а за сприятливих умов – до 50 – 90.

Стебло – порожниста соломина, гнучке, вкрите восковим нальотом, утворює 5 – 7 міжвузлів. Верхівка останнього міжвузля опушена. Висота стебла залежно від умов вирощування та сорту коливається від 70 до 180 – 200 см (у середньому 80 – 100 см).

Листки шорсткі, покриті восковим нальотом. Довжина листкової пластинки – 15 – 30, ширина – 1,5 – 2,5 см. В основі пластинки міститься короткий язичок і короткі голі або слабоопушені вушка.

Насіння повинне мати чистоту не нижче 98%, схожість – не нижче 92%.

Реалізація потенційної продуктивності сортів жита озимого за органічної технології вирощування відбувається шляхом раціонального використання природних факторів урожайності. Вибір сорту здійснюється за їх біоекологічними особливостями, які відповідають умовам вирощування.

Для сівби використовують лише висококондеційне насіння кращих сортів.

Наразі існує великий асортимент сортів жита озимого, які відрізняються тривалістю вегетаційного періоду, вимогами до температурного режиму, рівня зволоження, родючості ґрунтів тощо. Це дозволяє обрати сорти, які відповідають конкретним ґрунтово-кліматичним умовах їх вирощування та забезпечують високі врожаї якісного зерна культури.

Насіння та садивний матеріал виробників сертифікованих

ТОВ "Органік Стандарт"

Грунтово-кліматичні умови Полісся України є сприятливими для вирощування жита озимого за органічного виробництва. Максимальну реалізацію продуктивності сортів жита озимого забезпечили Сіверське (2,36 т/га) та Інтенсивне 99 (2,24 т/га), які отримали прибавку врожаю зерна на рівні 0,33 та 0,21 т/га або 16,3 і 10,3 %, відповідно, порівняно із сортом стандарт Хлібне. Тому саме ці сорти жита озимого рекомендують сільськогосподарським виробникам вирощувати у Поліссі України.

6.11.3. Біологічні особливості

Озиме жито менш вимоглива до умов зовнішнього середовища культура, ніж пшениця. По відношенню до тепла жито холодостійкіше за пшеницю. На рівні вузла кущення жито витримує морози до – 25°С, а добре загартовані посіви – навіть – 35°С. За наявності вологи в ґрунті жито може проростати за температури 1 – 2°С, а дружні сходи з'являються за температури 8 – 12°С. У період вегетації сприятливою для жита є температура 18 – 20°С. По відношенню до вологи жито менш вимогливе, ніж озима пшениця. Воно краще витримує весняні посухи завдяки добре розвиненій кореневій системі. Транспіраційний коефіцієнт ‒ 340 – 420. Зважаючи на те, що жито перехреснозапильна культура, воно погано витримує суху погоду, спеку і затяжні дощі в період цвітіння, що викликає череззерницю. Озиме жито, завдяки добре розвиненій кореневій системі з підвищеною поглинаючою здатністю, відносно менш вимогливе до ґрунтів. Жито краще інших культур поглинає фосфор із важкорозчинних сполук ґрунту. По засвоєнню із ґрунту калію дещо поступається тільки вівсу. Може рости і розвиватись на малородючих і піщаних ґрунтах. Проте високі врожаї забезпечує на родючих ґрунтах. Витримує підвищену кислотність ґрунту (рН 5,5) і невелику засоленість. На утворення 1 ц зерна виносить з ґрунту 3 кг азоту, 1,2 – 1,5 кг фосфору, 2 – 2,5 кг калію.

Озиме жито краще кущиться (3 – 5 пагонів на одну рослину), закладає вузол кущення близько від поверхні ґрунту (1,7 – 2 см) незалежно від глибини загортання насіння, у разі загущення схильне до вилягання, є перехреснозапильною культурою. Запилюється вітром, краще за відносно тихої погоди. Достигає озиме жито на 8 – 10 днів раніше за озиму пшеницю. Вегетаційний період – 270 – 350 днів.

Осінній період вегетації жита має складати 40 – 45 днів з сумою середньодобових температур 450 – 550°С.

Для проростання насіння необхідно три чинники: вода, тепло і кисень. Насіння жита може поглинути до повного насичення в середньому 50 – 70% води від ваги сухого насіння (Кулешов, 1963). Може проростати за дуже низької температури, навіть за 0°С, але краща температура для проростання зародкового коріння 3,8°С.

Серед зернових культур жито найморозостійкіша рослина, витримує легкі піщані та кислі ґрунти та несприятливі кліматичні умови, непридатні для обробітку інших зернових культур. Вона чутлива до надмірної вологості грунту.

Жито яре маловибагливе до ґрунтово-кліматичних умов. Вирощують його на легких піщаних і супіщаних ґрунтах, осушених торфовищах, а також на новоосвоюваних землях.

Урожайність жита ярого нижча, ніж озимого, тому воно малопоширене. Висівають жито яре на Прикарпатті та гірських районах Карпат. Придатне воно також для сумішок з озимим житом, зернобобовими культурами, які вирощують на зерно або зелений корм.

6.11.4. Технологія вирощування

Місце в сівозміні

Агротехнічне значення жита полягає в здатності пригнічувати бур'яни внаслідок великої кущистості й швидкого росту. Озиме жито на зелений корм є добрим попередником для озимої пшениці, а на зерно ‒ для просапних і ярих культур.

Жито, порівняно з пшеницею, менше реагує на повторне вирощування і вибагливість до попередників у нього не дуже висока. Завдяки толерантності до попередньої культури жито можна вирощувати після зернових. Ідеальною культурою для перехідного періоду вона є також у зв'язку з високою конкурентоспроможністю по відношенню до бур'янів. Після попередньої культури, що погіршує якість землі, рекомендовано внесення невеликої кількості стійлового гною (20 т/га)

Жито яре мало затінює ґрунт і є доброю покривною культурою для багаторічних трав.

Обробіток грунту

Жито невимогливе до передпосівного обробку грунту. На особливо легких ґрунтах, де більш активно проходить процес мінералізації та загрожує небезпека сильного вимивання поживних речовин, бажано проводити як обробіток ґрунту, так і сівбу на місяць пізніше. Таким чином, навесні рослини будуть мати велику кількість азоту для підкріплення пагонів.

Відразу після посіву органічних полів проводять обробку. Щоб уникнути великої кількості бур’янів, на сою і сочевицю пускають штригель-борону на четвертий день після висівання. Після сходів – повторно. І ще раз за необхідності боронують через тиждень. Зайвих культивацій намагаються не проводити, щоб не втратити вологу.

У випадку жита все починається з осіннього вирівнювання ґрунту: оранка, передпосівна культивація. Навесні посіви обробляють ротаційної бороною.

Для боротьби з хворобами вживають цілий комплекс заходів: відмова від власного насінництва, дотримання сівозміни та ін.

Технологія вирощування жита ярого така сама, як і ячменю та вівса.

Удобрення

Після поганої попередньої культури на легких ґрунтах (за станом сходів) корисне весняне підживлення жита добривами – гноївкою або гноєвою масою (10 – 15 м³/га), добре розкиданим компостом або компостованим стійловим гноєм (10 т/га), в тому випадку, якщо він не застосовувався перед сівбою.

Сівба

Жито висівають у другій половині вересня у вузькі рядки (7 – 12,5 см) на глибину всього лише 2 – 3 см (вона закладає вузол кущіння досить дрібно). Глибока сівба може стати причиною зниження врожаю навіть на 30%. Для посіву цілком достатнім вважається 350 – 400 зернівок/м². Більш рідкі сходи добре кущаться, краще укорінюються і бувають більш стійкими до снігової плісняви.

Навесні прикочуємо слабо вкорінені, дрібно посіяні поростки на легких ґрунтах. На важких ґрунтах за гарного укорінення допускається легке боронування. Інші методи догляду під час вегетації для жита не потрібні.

Краще висівати яре жито після просапних культур. Сіють його рано навесні. Оскільки воно слабко кущиться, норму висіву збільшують до 6 – 7 млн схожих зерен на 1 га, або 170 – 180 кг/га. У районах, де жито озиме часто вимерзає, практичне значення може мати жито яре.

Догляд за посівами

Незважаючи на те, що жито сильно кущиться, його можна використовувати як покривну культуру, особливо для пізніх ярих присівів низку однорічних і багаторічних проміжних культур. Жито, особливо під довготривалим сніговим покривом, уражається сніговою пліснявою.

Інші хвороби немають практичного значення. Жито – культура перехресно-запилювальна, дощі в період цвітіння можуть призвести до зубчастості колосків (незапилені квітки). Волога дощова погода в період дозрівання призводить до проростання жита на корені вже в колосках і тим самим погіршення продовольчої та посівної якості зерна. Негативний вплив на посівну якість (насамперед, зерна гібридних сортів) надає також поява склероцій ріжків.

Боротьба з хворобами та шкідниками. Зменшити ймовірність виникнення снігової плісняви (Fausarium nivale) можна тільки шляхом вжиття профілактичних заходів (нерання і неглибока сівба, ретельне загортання пожнивних залишків, заборона повторного міжрічного обробітку зернових культур на заражених хворобою ділянках). Сортування посівного матеріалу (понад 2,5 мм) також обмежує появу цієї хвороби. У дощові роки в колосках жита може виникнути ріжок (Claviceps purpurea). Найефективнішим профілактичним засобом придушення цієї хвороби вважається ретельне очищення посівного матеріалу.

Органічна технологія вирощування жита озимого може включати обробку насіння сумішшю біологічного препарату Агат–25К, ПА з нормою витрати 0,04 кг/т та регулятора росту рослин Екостим-1, РК (0,05 л/т). На 21 етапі розвитку (фаза кущення) – позакореневе підживлення препаратом Екостим-1, РК (0,05 л/га) та 30 (фаза виходу в трубку) – обприскування посівів біологічним препаратом Агат–25К, ПА (0,03 кг/га) для зменшення розвитку грибних хвороб й підвищення продуктивності культури. Для захисту від бур’янів та знищення ґрунтової кірки застосовують дворазове боронування посіву жита озимого.

Збирання врожаю

Збирання жита, розпочате на початку стадії повної стиглості, має проводитися якнайшвидше, щоб скоротити втрати через проростання на корені або приховане проростання.

Під час запізнілого збирання врожаю загрожує також небезпека обсипання зерен. Зібране зерно необхідно відразу ж вичистити, досушити та відсортувати.

6.12. Технологія вирощування ячменю в органічному землеробстві

6.12.1. Загальні відомості про культуру

Ячмінь посівний (Hordeum sativum Jessen) належить до родини тонконогових. Залежно від кількості розвинених плодоносних колосків на членику стрижня колоса його поділяють на три підвиди: ячмінь дворядний (H. distichum L.), багаторядний (H. vulgare L.) і проміжний (H. intermedium Vav et. Ort.).

У дворядного він один, багаторядного – три, проміжного – від одного до трьох на різних уступах стрижня. У виробництві використовують тільки дворядний та багаторядний ячмінь, які представлені трьома біотипами: ярими, озимими та дворучками.

6.12.2. Ботаніка, насіння, підбір сортів

Озимий ячмінь (в ЧР вирощують переважно як багаторядну культуру для кормових цілей) з низки причин не відповідає вимогам органічного землеробства. Його ранній висів стає причиною підвищеного засмічення бур'янами. Навесні він особливо вимогливий до поживних речовин, які важко забезпечити в рамках екологічної системи. Він схильний до низки захворювань, для лікування яких потрібно застосування пестицидів. Ярий ячмінь (вирощують зазвичай як дворядну культуру для пивоваріння та продовольчих цілей) також досить мало підходить для органічної системи господарювання. Крім того, порівняно з озимим ячменем, він більш вимогливий до швидкого та короткострокового постачання легкорозчинних поживних речовин. Однак його коренева система слабо розвинена.

Ячмінна культура буває таких видів:

	багаторядна (звичайна);
	дворядна;
	проміжна.

Сучасні традиційні сорти ячменю виведені для високої інтенсивності вирощування. Передумовою достатньої врожайності дворядних сортів ячменю є висока густота сходів, що викликає появу великої кількості грибкових захворювань, до яких вони особливо схильні.

6.12.3. Біологічні особливості

Ячмінь – найбільш скоростигла яра зернова культура. Вегетаційній період – 60 – 110 днів. Після сівби сходи з'являються за 6 – 9 днів. Через 12–15 днів після сходів починається кущіння, а через 30 – 40 днів – стеблування. Енергія кущіння вища, ніж у пшениці та вівса. В посівах продуктивна кущистість звичайно становить 2 – 3. Висока кущистість не бажана для пивоварного ячменю. У нього кущіння необмежене стадійно і пагоноутворення за інтенсивного зволоження може продовжуватися тоді, коли перші пагони досягли повної стиглості. Внаслідок цього в дощову погоду достиглий стеблостій зростає пагонами пізнього кущіння.

Колосіння настає на 45 – 65 день після сходів. Від виколошування до воскової стиглості ‒ 30 – 45 днів, налив та достигання зерна займає 20 – 25 днів.

Це типова самозапильна рослина довгого світлового дня. В умовах гострої посухи запліднення відбувається до виколошування або останнє може і не відбутися.

Вимоги до світла. Ячмінь належить до групи культур довгого дня, і для свого розвитку потребує порівняно тривалого освітлення. Тривале проходження вегетативного періоду призводить до активізації кущіння і формування більшої кількості колосків у колосі. Світловий день у південних районах є довшим, ніж у північних, тому на півдні складаються сприятливіші умови для продуктивності ячменю ярого.

Вимоги до температури. Ячмінь ярий є невибагливим до тепла. На різних етапах росту і розвитку рослин вимоги до температури неоднакові. Насіння ячменю проростає за температури 1 – 3°С, сходи в польових умовах з’являються за 4 – 5°С і можуть витримувати короткочасні заморозки до – 6°С, за – 6 – 8°С спостерігають пожовтіння листків. Тривале похолодання та зволоження викликають затримку росту і пригнічення рослин. Активне кущіння і коренеутворення у рослин відбувається за невисокої температури.

Ячмінь озимий є найменш морозо- і зимостійким серед хлібних озимих культур. Загибель рослин, залежно від сорту, відбувається за низької температури (‒12–17°С). Ячмінь може гинути навіть за температури –12–13°С, за умов тривалого похолодання, особливо на перезволожених полях.

Морозо- і зимостійкість рослин різко падає за умов ранніх строків сівби, коли восени рослини переростають, фаза кущіння в яких завершується, і рослини починають виходити в трубку. Слабка зимостійкість рослин пояснюється завершенням стадії яровизації до зими, яка триває не більше 30 –40 днів. Тому під час вирощування ячменю озимого, щоб уникнути вимерзання рослин, слід суворо дотримуватися оптимальних строків сівби, щоб фаза кущіння рослин завершувалась не восени, а навесні.

Дуже шкодить озимому ячменю різка зміна температур у зимовий і ранньовесняний періоди (глибокі зимові відлиги і ранньовесняні похолодання). Добре витримує високі літні температури (понад 35°С).

Ячмінь досить посухостійкий. Однак через слаборозвинену кореневу систему він гірше переносить весняну посуху.

Сприятливою для росту і розвитку рослин у період вегетації є температура 17 – 18°С. У той же час, ярий ячмінь є жаростійкою культурою. Він негативно реагує на швидке настання високої температури у фазі виходу в трубку, коли формується продуктивність колоса. У період виходу в трубку – колосіння найбільш сприятлива середньодобова температура 20 – 22°С, дозрівання – 23 – 24°С. За температури нижче 13 – 14°С наливання і дозрівання зерна затримуються.

Озимий ячмінь відзначається високою посухостійкістю протягом усього періоду вегетації. Транспіраційний коефіцієнт рідко перевищує 400. За нестачі вологи в ґрунті та суховіїв стійкіший проти запалу, ніж інші злакові культури.

Сума ефективних температур, необхідна рослинам ячменю, як і іншим хлібним злакам для реалізації біологічного потенціалу під час наливання зерна в період від цвітіння до воскової стиглості, становить 700°С.

Різкі коливання, а також висока температура в поєднанні з низькою вологістю повітря у період наливання зерна негативно позначаються на виповненості зернівки, при цьому знижується маса 1000 зерен і погіршуються пивоварні властивості ячменю.

Вимоги до вологи. Ячмінь менш вимогливий до води і більш економно витрачає її, ніж пшениця, жито й овес. Транспіраційний коефіцієнт ячменю ярого становить 350 – 450. Дефіцит вологи під час кущіння знижує продуктивну кущистість, викликає значну асинхронність розвитку пагонів. Через слаборозвинену кореневу систему ячмінь гірше витримує весняну посуху. Багато вологи витрачає він у перші фази росту: кущіння і особливо виходу в трубку – колосіння. У посушливих умовах ячмінь ярий дає вищі врожаї, ніж в умовах підвищеної вологості.

Слід пам’ятати, що дефіцит вологи в останні 2 – 3 тижні вегетації ячменю, окрім втрати врожайності, призводить до суттєвого зниження якості зерна, ячмінь переходить у категорію кормового.

Головна перевага ячменю озимого над ярим полягає у тому, що він має можливість уникнути дефіциту вологи наприкінці літа, що часто спостерігають в основних зонах його вирощування. Завдяки кращому розвитку рослин він легше витримує посуху.

Вимоги до ґрунтів. Ячмінь порівняно з іншими зерновими культурами є найвибагливішою щодо родючості ґрунту культурою. Це зумовлюється інтенсивним нагромадженням органічної речовини за порівняно короткий час та відносно слаборозвиненою кореневою системою, яка має підвищену чутливість до концентрації солей і у ґрунтовому розчині, особливо в перший період росту та розвитку. Швидкість розвитку і характер росту ячменю багато в чому визначаються типом і родючістю ґрунту.

Ячмінь як озимий, так і ярий відзначається високою пластичністю і добре росте на різних ґрунтах. Але кращими є структурні родючі чорноземи типові та опідзолені, каштанові й темно-сірі суглинкові ґрунти з глибоким гумусовим шаром та рН 6,0 – 7,5.

Супіщані та піщані ґрунти без їх поліпшення (внесення добрив) для обробітку ячменю малопридатні. Погано росте ячмінь на кислих ґрунтах, на яких його біологічний потенціал слабо реалізується, урожайність зерна дуже низька. Тому на кислих ґрунтах слід проводити вапнування та гіпсування, що сприяє поліпшенню їх родючості.

Відносно повільний розвиток рослин ячменю озимого на початку веґетації дає можливість ретельніше вживати технологічні заходи.

Запам՚ятайте!

Вимоги до грунтів. Кращими для ячменю вважаються чорноземні, сірі лісові грунти з глибоким орним шаром і нейтральною реакцією, а також слабко- і середньопідзолисті. Сильнопідзолисті грунти без вапнування або систематичного внесення гною непридатні для цієї культури. Не дає гарних урожаїв озимий ячмінь і на засолених грунтах.

6.12.4.Технологія вирощування

Місце в сівозміні

Зважаючи на неможливість підтримати паростки хімічними засобами, ячмінь має бути включений у сівозміну після поліпшуючих культур. Однак в екологічному господарстві фермер віддає перевагу переважно економічно ефективнішим продовольчим зерновим культурам. В екологічну сівозміну озимий ячмінь можна включати після конюшини або кормових легумінозів, зокрема після сумішей для зеленого корму та стручкових на зерно. Насправді виправдала себе послідовність: поліпшуючий легуміноз – озимий ячмінь – озима пшениця (обробіток згаданих двох зернових культур має слідувати один за одним). За зворотної послідовності їх обробітку виникає нестача поживних речовин і сильне засмічення бур'янами. Повторне включення в сівозміну озимого ячменю або його сівбу після ярого ячменю може призвести до поширення борошнистої роси (Erysiphe graminis).

Серед зернових культур ярий ячмінь характеризується найнижчою конкурентоспроможністю щодо бур'янів. Прийнятними попередниками йому є коренеплоди, підгодовані гноєм (буряк, пізня картопля). Не слід вирощувати ячмінь після густо висіяних зернових.

Обробіток грунту

Своєчасне прибирання попередньої культури позитивно впливає на схожість озимого ячменю. У зв'язку з тим, що для обробітку ячменю потрібен природний грунт, за 3 – 4 тижні до сівби рекомендують дрібну оранку на глибину до 18 см. Підготовка посівного ложа також має бути ретельною.

Для посіву ярого ячменю безпосередньо після збирання попередньої культури проводять середню оранку на глибину до 20 см. Для досягнення природного кришення грунту оранку, особливо під посіви ячменю, необхідно проводити за оптимальної вологості. Посівне ложе навесні має бути рівномірно глибоким, розпушеним, прогрітим. Ячмінь не витримує заболочування ґрунту (старе правило свідчить: „ячмінь запили, овес замаж”).

Удобрення

За надмірного підживлення гною і масою гною може виникнути сильніше зараження. Зважаючи на відсутність прямих засобів боротьби, слід обробляти більш стійкі сорти або скоротити підживлення.

У зв'язку з дуже коротким вегетаційним періодом і необхідним низьким вмістом азоту в зернах пивоварних сортів ячменю рослини не підгодовують добривами (ні перед сівбою, ні в період вегетації).

Сівба

У картоплярському регіоні ячмінь слід сіяти до 20 вересня, а в низько розташованих місцях – до кінця вересня. Кількість посівного матеріалу становить 400 – 450 зерен/м² (близько 220 кг/га), глибина сівби ‒ 3 – 5 см, міжрядна відстань – 12,5 см. Пагони, що рано з'явилися, активно використовують азот з легумінозів, що розкладаються, вже восени, тому не відбувається яскраво вираженого вимивання нітратів у нижні шари ґрунту. Однак в умовах сприятливої осені ячменю загрожує небезпека проростання на корені, зниження морозостійкості та вимерзання.

Запам’ятайте!

Норми висіву насіння сільськогосподарських культур, кг/га
Озима пшениця	160 – 250
Пшениця яра	150 – 270
Озиме жито	150 – 250
Ячмінь озимий	160 – 220
Гречка	80 – 100
Горох	220 – 330
Квасоля	80 – 150
Ріпак озимий	4 – 6
Pіпак ярий	3 – 4,5
Льон	40 – 70
Цукровий буряк	2,5 – 3,5
Буряк кормовий	10 – 15
Картопля	3500 – 4500
Конюшина	15 – 20
Люцерна	10 – 15

Пивоварний ярий ячмінь висівають раньою весною (з урахуванням стану ґрунту) у звичайні рядки (10 – 12,5 см) на глибину 3 – 5 см у розрахунку 350 – 450 зерен/м² посівного матеріалу (близько 220 – 250 кг/га). Для сівби не надто придатні сівалки з дисковими лапками.

Догляд за посівами

Після попередньої культури, що погіршує, і на легкому грунті посіви озимого ячменю навесні потребують підживлення дрібно розкиданим гноєм (10 т/га).

Захист від хвороб та шкідників полягає у грамотно складеній схемі сівозміни. Чергування культур є ефективним засобом як приглушення хвороб листя, так і знищення шкідників (хлібної жужелиці). У посівах чутливих сортів може виникнути і борошниста роса (Erysiphe graminis).

Ярий ячмінь висівають досить рано, щоб не засмічувався бур'янами. Крім того, серед зернових культур він має найменшу конкурентоспроможність щодо бур'янів. Тому його не слід вирощувати за густо висіяними зерновими культурами. Після висіву ділянку на легких ґрунтах прикочуємо рубчастими котками.

Перед появою сходів необхідно провести боронування прутяними боронами, подальше легке боронування проводять на початку кущіння (3 – 4 правих листка). Ячмінь вкрай сприйнятливий до боронування. У наступній таблиці наведено максимальну кількість бур'янових рослин, за досягнення якої слід вживати відповідних заходів щодо боротьби з ними.

Максимальна кількість бур'янових рослин на м² у рамках органічного рослинництва у порівнянні з інтегрованим землеробством (складено за Gruel 1988)

Вид бур’яна	Органічне землеробство	Інтегроване землеробство
щавель	1
осот	окремі рослини
підмаренник чіпкий	1	0,5
вероніка лікарська / зірочка середня	20	40–60
фіалка польова		5
пікульник звичайний	5	3–5
горець в'юнковий, горошок мишачий	2–3	2
лисохвіст	20–100	30
мітлиця звичайна	20–50	20
овес голий	10	10

Найчастішими хворобами ячменю є борошниста роса (у загущених посівах), смугастий гельмінтоспоріоз та жовта карликовість. Жовту карликовість ячменю переносить попелиця, тому важливе значення має запахування пожнивних залишків (стерні) і підтримка природних антагоністів попелиці. Серед шкідників, які з'являються у тепліших регіонах, слід виділити гессенську мушку (не слід сіяти ячмінь поблизу ділянок, на яких він вирощувався попереднього року). Ефективний захист від хвороб і шкідників забезпечує грамотно складена схема сівозміни, вибір стійких сортів і дотримання відомих агротехнічних правил.

Збирання врожаю

Збирають озимий ячмінь (на початку повної стиглості) раніше за усі зернові культури. Високі втрати від обсипання зерен і від поломки стебел спричинює саме запізнене збирання. Ячмінь чутливий до підвищеної вологості під час зберігання. Необхідно регулярно контролювати температуру окремих партій.

Прибирання ярого ячменю проводять у період повної стиглості (верхнє коліно тверде, коричневе, засохле), тобто досягнення твердості всіх зернівок. Схожість передчасно зірваного зерна може бути нижчою за очікувану у 98%, причому перезрілі зернівки втрачають зерно. За допомогою системного налаштування збирального комбайна уникають пошкодження зерен. За вологості нижче 17% ячмінь можна досушити на ґратах звичайним повітрям, за вищої вологості – гарячим повітрям.

Пивоварений ячмінь слід вирощувати, виходячи з попередньо досягнутої домовленості з переробним підприємством і відповідно до його вимог (параметри якості, сорт, терміни та обсяги поставок).

6.13. Технологія вирощування вівса в органічному землеробстві

6.13.1. Загальні відомості про культуру

Овес – рослина, яку впродовж багатьох століть цінували, в першу чергу, як кормову культуру, хоча у багатьох народів вона була широко відома і як невід’ємний елемент раціону людей. Але в останні десятиліття, коли все більше зростає інтерес до здорового способу життя, чимало людей постійно споживають продукти з вівса. А це значить, що завжди є попит на його зерно у переробній харчовій промисловості.

І це робить овес перспективною культурою для аграріїв.

В їжу овес у вигляді каш, виробів з вівсяної муки, киселю частіше вживали люди, що живуть у регіонах з прохолодним кліматом, – в Англії, Шотландії, Ірландії, частково в Німеччині, Росії. Це пов’язано з тим, що вирощування інших злакових культур тут проблематичне, а подекуди й неможливе. Є відомості, що вихідці з Шотландії завезли овес і в Північну Америку. Тут він теж отримав поширення, в першу чергу, як хороша кормова культура для коней, і в меншій мірі – для вживання в їжу людям.

Нині час овес не втратив свого значення в якості кормової культури. Особливо цінується його зерно в раціоні молодняку і плідників різних видів тварин. Крім того, овес використовують для приготування силосу.

6.13.2. Ботаніка, насіння, підбір сортів

Овес (Fvena) – однорічна рослина висотою 50 – 170 см. Стебло діаметром 3 – 6 мм. Листки шорсткуваті, зелені або сизі, часто з восковим нальотом, 20 – 45 см довжиною і 8 – 30 мм шириною.

Суцвіття – розкидисті, рідше напівстиснуті або стиснуті волоті. Колоски 2 – 3-квіткові, у голозерного вівса – 5 – 7-квіткові. Колоскові луски перетинчасті, квіткові – шкірясті, в остистих форм ‒ з остюком.

Зернівки плівчасті (щільно охоплені квітковими лусками, але не зрослі з ними) або голі, 8 – 11 мм довжиною, довгасті, опушені, із глибокою борозенкою, білі або жовті.

Овес – це злакова культура з мичкуватою кореневою ситемою, яка не потребує глибокого обробітку ґрунту. Овес може бути плівчастим та голозерним. Останніми роками плівчасті сорти вівса поширені менш за голозерні, адже плівчастість є певним недоліком. Вона становить 30 – 40% маси зернівки, а це ускладнює процес виробництва круп, зменшує їх вихід. Голозерний овес, навпаки, має більшу кількість білка та мінімальний рівень клітковини. Якщо у плівчастих сортів вівса у колоску міститься 2 – 3 квітки, то у голозерних – 3 – 5.

6.13.3. Біологічні особливості

Завдяки низьким потребам у поживних речовинах і хорошій здатності пов'язувати їх у ґрунті овес з цієї точки зору вважається найменш вибагливою культурою серед усіх зернових. Зокрема це виражається в його холодостійкости, завдяки якій його можна вирощувати в регіонах з кліматом, що не підходить для інших зернових. Насіння зазвичай проростає за температури 1 ‒ 2°С. Сходи вівса витримують весняні приморозки до ‒ 3 ‒ 4°С абсолютно, а за ‒ 7 ‒ 8°С – добре. Навіть за ‒ 10°С листки можуть загинути, але вузол кущення не пошкоджується і з настанням тепла вегетація рослин продовжується.

Запам’ятайте!

БІОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ

ТЕМПЕРАТУРА: невибагливий до тепла. Серед ярих ‒ найбільш холодостійкий. Насіння проростає за 1–2°С. Сходи легко витримують приморозки до ‒3‒4°C, добре ‒ до ‒7 ‒8°C, а іноді ‒ до ‒10°С. Можуть повністю загинути листки, рослина відросте з вузла кущіння. У фазі кущіння оптимум становить 15 ‒18°C, nізніше ‒ 18 ‒22°C.

ГРУНТ: невибагливий до грунтів – коренева система проникає на Н=1,2 м, засвоює важкодоступні РК. Добре росте на слабокислих (рH-5,0 – 6,0) грунтах, легких піщаних та супіщаних, торфових, заболочених!

Він не вибагливий щодо родючості ґрунту, до того ж, досить добре здатний зв’язувати і використовувати поживні речовини, що містяться в ньому. Він добре витримує кислі ґрунти, проте чутливий до неврівноваженого балансу поживних речовин. Овес потребує достатньо калію і магнію в грунті.

Потреба вівса в теплі невисока, але він сильно страждає від нестачі вологи. За високої відносної вологості повітря та частих дощів можно очікувати доброго врожаю. Як правило, врожайність вівса зростає майже паралельно з кількістю весняно-літніх опадів. На нестачу води у фазі стеблування він реагує сильніше, аніж інші зернові культури. Тому традиційно овес сіють навесні якомога раніше, як тільки ґрунт досягне фізіологічної стиглості. Нашими дослідженнями щодо вирощування голозерного вівса у Південно-Західному степу України показано, що отримати врожай надійніше можливо за озимого посіву цієї культури.

6.13.4. Технологія вирощування

Місце в сівозміні

У сівозміну овес включається, як правило, як додаткова культура (наступна за внесенням органічних добрив). Насправді часто залишаються непоміченими його високі переваги як попередньої культури. Він діє як переривач послідовності обробітку зернових культур. Крім того, виділення коріння вівса перешкоджають активності грибкових зародків. Було встановлено, що в зерновій культурі, яку вирощують після вівса, хвороби основ стебла виникають у 6 – 8 разів рідше, ніж після інших зернових.

У результаті використання вівса в якості покривної культури для конюшинних або включенням його в сівозміну між зерновими культурами і коренеплодами створюється дворічна перерва у сівозміні з особливо яскраво вираженим фітосанітарним ефектом.

Як захисна культура овес добре пригнічує бур'яни, анітрохи не обмежуючи розвиток і зростання підсівної культури. Збирання вівса як покривної культури на зелені добрива та сінаж слід проводити у стадії молочно-воскової стиглості та на зерно у повній стиглості (за умови зниженої кількості посівного матеріалу 90 – 100 кг/га).

Однак він несумісний сам із собою і тому, зважаючи на небезпеку поширення вівсяної нематоди, слід дотримуватися принаймні чотирирічної паузи між сівбою вівса на одній ділянці.

Обробіток грунту

Після збирання попередньої культури достатньо провести середню оранку (до 20 см).

Глибина оранки не впливає на врожайність вівса. Весняна обробіток ґрунту та підготовка щільного ложа на глибину до 5 см мають бути рівномірними і проводитися в максимально ранні терміни (залежно від стану ґрунту).

Удобрення

Овес має високу здатність добувати з ґрунту навіть сильно пов'язані поживні речовини. Він добре витримує підвищену кислотність грунту, проте чутливий до неврівноваженого балансу поживних речовин, значно чутливий не тільки до наявності калію і магнію в грунті, але і їх взаємної пропорції. Овес добуває калій із ґрунту добре, але магній – гірше. Тому за високого вмісту К (на легких ґрунтах понад 80 мг/кг, на середніх – понад 115 мг/кг, а на важких – понад 200 мг/кг) рекомендовану норму Mg стосовно К слід підвищити вдвічі. На середньокислих ґрунтах, що страждають на нестачу магнію, можна застосувати подрібнену агрономічну руду типу Kieserit, на кислих грунтах – доломітний вапняк. Безпосереднє вапнування вівсу протипоказане, тому його влаштовують слабокислі ґрунти. Овес добре витримує органічні та раніше за все зелені добрива.

На бідних ґрунтах допустиме його підживлення невеликими дозами гною (у сирий рік з'являється небезпека вилягання). Допустимі також комбінації органічних та мінеральних добрив.

Сівба

Для отримання високого врожаю вирішальним є рання сівба. Низькі температури, короткі дні та наявність зимової вологи сприяють поліпшенню кущіння та формуванню колосків у волоті, зниженню ймовірності появи шведської мухи. Запізнення висівання на один день може спричинити зниження врожайності зерна до 70 кг з гектара.

Вплив кількості посівного матеріалу на польову схожість та врожай

Кількість (зерен/м2)	Схожість (%)	Густота посівів		Урожай (т/га)	МТЗ (г)	Кількість зерен у волоті
		раслин/м2	волоті/м2
350	82,9	290	304	4,23	24,1	58
450	81,1	346	365	4,39	24,0	53
550	79,1	405	435	4,46	23,8	47

Рекомендована кількість посівного матеріалу у вівса – 450–500 зерен/м² (паралельно з погіршенням умов збільшується кількість зерен, що відбираються), тобто 160–200 кг/га по МТЗ, оптимальними вважаються вузькі рядки (12,5 см і менше). Дуже важливо, щоб овес був висіяний на однакову глибину.

Запам’ятайте!

Посівний матерiал має відповідати посівним якостям, а саме: схожість – 98%, чистота – 92 %.

Посівна придатність

ПП=92х98/100= 90,16 %

Враховуючи рекомендації наукових установ щодо щільності посіву, вагова норма висіву становить:

Н=D 4,5х36х10000/87х90,16=206,5кг/га

Догляд за посівами

Після сівби, особливо на легких ґрунтах і в суху погоду, рекомендують коткування. У разі утворення на ґрунті кірки після висівання допускається неглибоке боронування мережевими боронами до появи сходів. Завдяки відносно високій конкурентоспроможності вівса щодо бур'янів допустимо не проводити боронування у разі засмічення бур'янами до 30% (за ситуацією). Від стадії 3 – 4 листків до закінчення кущіння у боротьбі з бур'янами можна застосувати мережеві або прутяні борони. До появи трьох справжніх листків сходи вівса боронувати не можна через можливість тяжких ушкоджень.

Шляхом боронування можна знищити до 60% бур'янів. Воно сприяє також аерації ґрунту, розвитку кореневої системи, мінералізації ґрунтового азоту, що підтримує плодоносність пагонів та озернення волоті.

Культура	Межрядна відстань (см)	Мережеві борони	Зубові борони	Система борін	Зірчасті борони	Щітковий культиватор	Термічний культиватор
Зернові	18	+ + +	+ + +	+ +	0	+	0
Картопля	75	+ +	+ +	+ + +	+ + +	0	0
Кукурудза	75	+ +	+ +	+ + +	+ + +	+ +	+ +
Рапс	30	+ +	+ +	+ + +	+	+	0
Буряк	50	+ +	+ +	+ + 4-	+ + +	+ +	+ +
Боби	30	+ +	+ +	+ + +	+	+	0

Серед зернових овес найстійкіший до захворювань, тому ніякого догляду у вегетаційний період не вимагає. Більше того, кореневі ексудати вівса пригнічують активні зародки грибів. Використання вівса як покривної культури для кормових конюшин або включення його в сівообіг між зерновими і коренеплодами дає ще більший фітосанітарний ефект. Захист від вівсяної нематоди полягає у реалізації грамотно складеної схеми сівозміни. Позитивний вплив на знищення нематод надає загортання соломи і підживлення зеленими добривами.

Для запобігання небезпеці поширення вівсяної нематоди слід дотримуватися, принаймні, чотирирічної паузи між посівами вівса на аналогічній ділянці. Рання сівба знижує небезпеку появи шведської мухи. Захистити культуру від шкідників можна біологічним методом – крайовими посівами коріандру, що ефективно захищає від шкідливих комах.

Збирання врожаю

Зважаючи на тривалий вегетаційний період вівса (який особливо у підвищених місцях обробітку переходить у дощову осінь), збирання врожаю є досить трудомістким заходом. Занадто рано зібраний овес не дає ні достатньої кількості, ні якості врожаю, більше того, його важко прибирати та досушувати.

Зерно перезрілого вівса (особливо під час дощів у період збирання) сильно опадає з волоті. Оптимальний термін збирання врожаю – за вологості зерна 14 – 16 %. Вологіше зерно доводиться досушувати. Придатна вологість зберігання – 12 – 14%, овес бажано зберігати на решітчастих підлогах з можливістю провітрювання зерна (зміна температури та вологості).

Питання для самоконтролю

1. Завдання обробітку ґрунту під картоплю.

2. Використання органічних добрив під час вирощування картоплі.

3. Проведення фітосанітарного моніторингу насаджень картоплі.

4. Хвороби картоплі та методи боротьби.

5. Хвороби та шкідники на посівах жита.

6. Біологічні особливості ячменю.

7. Найпоширеніші шкідники і хвороби ячменю.

8. Вплив строків сівби на врожайність вівса.

9. Застосування агротехнічних прийомів для боротьби з бур’янами на посівах вівса.

Попередня тема

На початок