ХІРУРГІЯ ВЕТЕРИНАРНОЇ МЕДИЦИНИ

Електронний посібник

Головна

Анотація

Теоретичні відомості

Список використаних джерел

Додатки

Укладачі

5. Елементи хірургічних операцій

5.1. Поняття хірургічної операції, класифікація

5.1.1. Назви операцій. Протипоказання до операції

5.1.2. Класифікація хірургічних операцій

5.2. Роз'єднання м'яких та кісткової тканини

5.2.1. Роз'єднання м'яких тканин

5.2.2. Роз'єднання кісткової тканини

5.2.3. Інструменти для роз’єднання тканин

5.3. Поняття про кровотечу, класифікація

5.4. Зупинка кровотечі

5.4.1. Мимовільне спинення кровотечі

5.4.2. Тимчасове спинення кровотечі

5.4.3. Остаточне зупинення кровотечі

5.5. Втрата крові, запобігання їй. Поняття про переливання крові та її замінників

5.6. Способи з’єднання м’яких тканин

5.6.1. Види швів

5.6.2. Інструменти для з’єднання тканин

5.1. Поняття хірургічної операції, класифікація

Хірургічна операція — це механічна (іноді фізична або хімічна) дія на тканини й органи організму тварини, найчастіше з лікувальною або діагностичною метою. Більшість сучасних операцій виконують за допомогою спеціальних інструментів. Окремі операції проводять на здорових тваринах (кастрації, пластичні, косметичні операції та ін.). Операція має на меті зберегти або підвищити продуктивність тварин та їхню господарську цінність.

Рис. 5.1. Оперативне втручання

5.1.1. Назви операцій. Протипоказання до операції

Назви операцій складаються з латинської назви органа, на якому проводять операцію, і оперативного прийому: руменотомія (від лат. rumen — рубець і грец. tome — розріз) — розтин рубця; колоностомія (від грец. colon — ободова кишка і stoma — отвір) — утворення штучного отвору ободової кишки для видалення калових мас у разі природженої відсутності прямої кишки в поросят; гістеректомія (від грец. hustera — матка і ectome — вирізування) — вирізування матки. Крім того, для назв операцій використовують терміни, що складаються тільки з назв оперативних прийомів: резекція (лат. resectio — часткове відсікання), екстирпація (лат. extirpatio — вилущування), ампутація (лат. amputo — вирізую) — видалення периферичної ділянки органа тощо.

Протипоказаннями до операції є виснаження тварини, неоперабельність унаслідок значних уражень, останній період вагітності. Операції не можна виконувати до зняття карантину (у цього виду тварин), за винятком невідкладних випадків, які потребують екстреного втручання (при цьому вживають заходів, що запобігають поширенню захворювання). Масові операції не можна проводити за відсутності умов для належного післяопераційного утримання; не слід оперувати тварин перед перегоном або в період масових щеплень (заборонений період становить два тижні до і два тижні після проведення щеплень).

5.1.2. Класифікація операцій та їх зміст

Операції можуть бути криваві або безкровні (вправляння вивихів, катетеризація, накладання пов'язок тощо). Залежно від призначення розрізняють лікувальні, діагностичні, економічні та експериментальні операції.

Рис. 5.2. Орхіектомія (оперативний прийом - видалення сімяника)

Лікувальні операції можуть бути екстреними (невідкладними); це має місце під час ураженнь, що загрожують життю тварини (ядуха, випадання нутрощів, кровотеча тощо). Тернові операції  мають  бути виконані в короткий строк, щоб запобігти швидкому розвит- кові   хвороби  (наприклад,   операції  при   злоякісних новоутво- реннях — можливість метастазів). Нетермінові операції (наприклад, кастрація можуть бути виконані в різний час залежно від умов (погодних, господарських тощо).

За своїм характером операції можуть бути радикальними, тобто такими, що повністю усувають причину захворювання, і палеативними, які полегшують перебіг хвороби, не усуваючи її причину (трахеотомія, невректомія, прокол черева у зв'язку з асцитом тощо). Асептичні операції роблять на неінфікованих органах і тканинах, в усіх інших випадках виконують гнійні операції.

Кожна операція включає в себе такі етапи: оперативний доступ, оперативний прийом та заключний етап оперативного втручання.

5.2. Роз’єднання м’яких і кісткової тканини

При більшості оперативних втручань для досягнення мети необхідно провести роз’єднання тканин. Методів роз’єднання тканин є декілька і вибір їх хірургом залежить від виду тканин, особливостей самої операції, лікарської доцільності. Для здійснення роз’єднання тканин користуються різними хірургічними інструментами (основними і додатковими).

5.2.1. Роз'єднання м'яких тканин

Рис. 5.3. Розріз м’яких тканин

Більшість операцій пов'язані з роз’єднанням тканин, найчастіше розрізуванням. Головним при цьому є подальше загоєння. Особливо слід уникати ушкодження великих судин і нервів. Під час виконання розрізу враховують напрям шкірних складок. М'язи доцільно роз'єднувати вздовж м'язових волокон, що запобігає надмірному зяянню рани; однак при анаеробній інфекції, злоякісних пухлинах допускається розтин м'язів у поперечному напрямі. На дорсальній і вентральній поверхнях шиї роблять поздовжні розрізи, на бічних поверхнях шиї, тулуба, кінцівках — вертикальні або навскісні. Раціональний розріз забезпечує вільне проведення оперативного прийому за мінімальним ушкодженням тканин і органів, не утруднює накладання швів, а за потреби забезпечує вільне витікання ексудату. За формою розрізи бувають прямолінійні, кутові (клаптеві), півмісяцем, циркулярні, Т- і Н-подібні та ін.

Для запобігання ушкодженню судин і нервів, надмірному зяянню рани з метою роз'єднання м'язових тканин та сполучнотканних прошарків нерідко застосовують розсування. Ним користуються під час видалення новоутворень, кастрації закритим способом тощо.

Рис. 5.4. Лещата та гвинт Обіха	Рис. 5.5. Емаскулятор

Для відокремлення деяких органів і тканин (при кастрації, видаленні пухлин тощо) використовують відтискання. З цією метою застосовують емаскулятори, екразери, лещата.

5.2.2. Роз'єднання кісткової тканини

Виконують для створення доступу при ураження кісток (остеомієліт, некроз, проведення ампутації).

Рис. 5.6. Остеотомія

Остеотомія — повне роз'єднання кістки. Її застосовують, наприклад, під час лікування остеоартриту або інших різновидів артриту, в тих випадках, коли за допомогою інших методів лікування не вдається полегшити біль і відновити функцію ушкодженого суглоба. Вся операція зазвичай триває від 60 до 90 хвилин. Її можуть проводити як під місцевим, так і під загальним наркозом (в більшості випадків, однак, використовується загальна анестезія). Після введення наркозу кінцівку обробляють антибактеріальним розчином. Хірург визначає точний розмір фрагмента кістки, який йому належить видалити, за допомогою рентгена, комп’ютерної томографії або тривимірного комп’ютерного моделювання. В ході остеотомії хірург видаляє частину кістки, розташованої поруч з хворим суглобом. Результатом цього має стати зсув навантаження з тієї області, де знаходиться пошкоджена хрящова тканина, на ту, де є більш здорова хрящова тканина.

Резекція — вирізування частини кістки. Показанням є пухлини, некроз, карієс кісток, ускладнені переломи. Прикладом є підокісна резекція ребра у тварин. Після роз’єднання та від препарування окістя, видаляють частину ребра, а окістя зшивають. Ця техніка резекції дає можливість відновлення ураженої ділянки.

Трепанація — утворення в кістці отвору. Найчастіше  проводять  трепанацію  кісток  черепа,   зокрема, під час фронтиту та гаймориту.

5.2.3. Інструменти для роз’єднання тканин

Інструменти для роз'єднання тканин. У ветеринарній практиці почали використовувати високочастотну електрохірургію — безболісний і безкровний метод роз'єднання тканин з отриманням мікророзрізу та мінімальної зони враження прилеглих тканин. Широкого застосування набув електрохірургічний апарат вітчизняного виробництва фірми МЦ «ЕНДОМЕД». Електроніж одночасно розрізає тканини і коагулює мікросудинне русло, а окремим коагуляційним електропінцетом здійснюють припікання судин діаметром 2–3 мм.

Скальпель складається з ручки і клинка; останній має кінчик, лезо та спинку. Виготовляють черевастий, гостро- і тупокінцевий (ґудзикуватий) та серпоподібний скальпелі.

Ножиці бувають прямі (гостро-, тупокінцеві та ґудзикуваті), зігнуті по площині або ребру, а також спеціальні (наприклад, кишкові).

Рис. 5.7.Скальпель	Рис. 5.8. Кишкові ножиці (Ріхтера)

Пінцет використовують для надійного утримання тканин, голок, швів, лігатур тощо. Хірургічний пінцет на кінцях браншів має зубчики, анатомічний — насічки. Для розтягнення та фіксації країв рани застосовують ранові гачки — пластинчасті, гострі, тупі, автоматичні та ін. Під час дослідження ранового каналу, фіксації фасції та очеревини, а також їх роз'єднання використовують зонди (ґудзикуватий, жолобковий та ін.).

Рис. 5.9. Анатомічний (вгорі) та хірургічний (внизу) пінцети	Рис. 5.10. Раневі гачки (ранорозширювачі)

Кістки роз'єднують за допомогою пилок (дугові, листові, дротяні, електричні), трепанів і трефінів (використовують з метою утворення її в кістках отворів), доліт (прямих, жолобкуватих, кутових); крім того, застосовують ложки й кюретки, якими вискрібають уражені ділянки кісток; распатори (долотоподібні, вигнуті та ін.) — для відокремлення окістя від кістки; елеватори — для підіймання кістки, копитового рогу тощо.

Рис. 5.11. Листові пилки	Рис. 5.12. Хірургічна електропилка
Рис. 5.13. Трепан	Рис. 5.14. Трефін
Рис. 5.15. Долото	Рис. 5.16. Реберний распатор
Рис. 5.17. Кюретка	Рис. 5.18.Елеватор Леклюзе

5.3. Поняття про кровотечу, класифікація

Рис. 5.19. Кровотеча

Кровотеча – виливання крові з судин внаслідок пошкодження. Може бути зовнішньою або внутрішньою. За походженням розрізняють кровотечі травматичні — виникають унаслідок ушкодження судинних стінок; ерозійні — як результат розпаду тканин; нейротрофічні — внаслідок ушкодження нервів; кровотечу, що виникає після зняття джгута, називають паралітичною.

Залежно від часу утворення кровотечі можуть бути первинними (починаються відразу після ушкодження судин) і вторинними (виникають через певний час після поранення внаслідок зісковзування лігатури, видалення тромбу, розпаду тканин тощо).

З урахуванням виду ушкодженої судини кровотечі бувають артеріальні, венозні, капілярні та паренхіматозні (з органів).

Артеріальна кровотеча характеризується витіканням пульсуючого струменя яскраво-червоного кольору; під час поранення великих артерій швидко настає смерть від знекровлення. За венозної кровотечі струмінь має темно-червоний колір; під час ушкодження дуже великих вен також можлива смерть тварини; під час поранення невеликих вен кровотеча спиняється самостійно. При капілярній кровотечі кров витікає краплями, які, об'єднавшись, можуть утворювати струмені. Така кровотеча не становить небезпеки. За паренхіматозної кровотечі кров витікає з великої кількості дрібних артерій і вен ушкодженого органа; така кровотеча сильна й тривала.

5.4. Зупинка кровотечі

Зупиняти кровотечу потрібно негайно, бо у разі значної втрати крові (20 — 35 %) розвивається гостре недокрів'я та кисневе голодування. За втрати 50 % крові і більше організм гине (припинення серцевої діяльності, параліч центру дихання).

Є мимовільне (без стороннього втручання) і штучне (тимчасове і остаточне) спинення кровотечі. Для компенсації втраченої крові вживають низку специфічних заходів: переливають кров у разі значної її втрати, дають підсолену воду, внутрішньовенно вливають солевмісні рідини (ізотонічний розчин натрію хлориду, розчин Рінгера — Локка та ін.), застосовують препарати для підтримання серцевої діяльності.

5.4.1. Мимовільне спинення кровотечі

Мимовільне спинення кровотечі — одна із захисних реакцій, яка полягає у здатності крові згортатися. Внаслідок ферментативної реакції під час ушкодження тромбоцитів та судинних стінок фібриноген плазми крові перетворюється на нерозчинний фібрин (за наявності солей кальцію та вітаміну К), який випадає у вигляді волоконець і утворює тромб. Фіксації тромбу в місці ушкодження сприяють спазм судин і загортання інтими всередину судини (контракція); під час повного перерізування судина втягується вглиб тканини (ретракція), що також сприяє фіксації тромбу.

5.4.2. Тимчасова зупинка кровотечі

Тимчасова зупинка кровотечі запобігає значним втратам крові під час проведення оперативних втручань. Її виконують пальцевим притисканням, накладанням джгута і стискальною пов'язкою.

Пальцеве притискання. У момент виникнення кровотечі хірург чи його асистент, не гаючи часу, пальцями стискує поранену судину або безпосередньо в рані, або на віддалі від неї; кінцівку, хвіст тощо обхоплюють кистями обох рук, стискуючи всі тканини разом із судинами. Таке притискання можна здійснювати впродовж не більш як 20–ЗО хв, оскільки воно стомливе.

Рис. 5.20. Накладання джгута

Накладання джгута. Застосовують спеціальні гумові джгути (трубчастий або у вигляді тасьми з ланцюжками та гачками на кінцях), гумову трубку, мотузку, пасок, рушник тощо. Джгут накладають на кінцівки, хвіст, статевий член. На кінцівках джгут накладають там, де судини й нерви захищені м'язами (ділянки передпліччя та гомілки), щоб уникнути парезу нервів унаслідок притискання їх до кісток. На ділянці п'ястка або плесна, де м'язових тканин майже немає, під джгут підкладають шар вати або рушник. Якщо судина залягає в глибокому жолобі між сухожилками та кістками, під джгут підкладають ватно-марлевий валик. Під час артеріальної кровотечі джгут накладають вище від місця поранення, венозної – нижче.

Влітку і в теплих приміщеннях узимку джгут накладають на 1,5–2 год, а на холоді – на 45–60 хв. Щоб запобігти омертвінню тканин унаслідок припинення кровопостачання за тривалого стискання, джгут рекомендується розслаблювати через кожну годину влітку або через кожні 30 хв узимку.

Накладання стискальної (тиснучої) пов'язки. Щоб спинити кровотечу в ділянці копита та в інших ділянках кінцівки, застосовують стискальну пов'язку. Така пов'язка, посилюючи внутрішньотканинний тиск, стискає ушкоджені судини, що сприяє тромбозу.

У ділянці м'яких тканин стискальну пов'язку тримають улітку близько 2 год, взимку — 1 год. На підошовній поверхні копита її можна не знімати впродовж 1—2 тижнів. Після тимчасової розпочинають остаточну зупинку кровотечі.

5.4.3. Остаточна зупинка кровотечі

Існують механічні, фізичні, хімічні і біологічні способи.

Рис. 5.21. Застосування гемостатичних пінцетів

Механічні способи. За капілярної кровотечі користуються тампонадою — притисненням тампона до поверхні рани. Тампонаду марлею, наповненою шматками вати, застосовують під час зупинки кровотечі з порожнин. Часто застосовують так званий тампон Мікулича (квадратна серветка з тасьмою в центрі). За допомогою корнцанга серветку вводять у порожнину, рівномірно розпрямляють її й заповнюють ватно-марлевими тампонами, щоб притиснути судину, з якої витікає кров.

Часто застосовують скручування судини (торзування). При цьому користуються пінцетом Кохера чи Пеана. Куксу судини захоплюють, підтягують і скручують. Іноді судину, з якої витікає кров, затискають пінцетом, який залишають у рані до накладання швів на 24 год (цей спосіб нерідко застосовують під час кровотечі з кукси сім’яного канатика).

Лігування судини — найнадійніший спосіб зупинки кровотечі. Спочатку судину стискують пінцетом і підтягують, нижче від пінцету на судину накладають лігатуру. Якщо судину не можна ізолювали, лігатуру накладають на прилеглі тканини з таким розрахунком, щоб під час її зав'язування стискалась і судина. Іноді судину перев’язують на деякій відстані від місця кровотечі (де є для цього умови).

Фізичні способи зупинки кровотечі полягають у застосуванні холоду або тепла. За низьких температур звужуються судини, за високих – згортається кров і тканинні білки.

Використовують гумовий пузир з льодом, снігом або холодною водою. Як джерело тепла застосовують розжарене залізо, яким припікають ділянку кровотечі: судини тромбуються, на поверхні рани утворюється струп.

Хімічні способи. До ранової поверхні притискують тампони, просочені скипидаром, 3 % розчином пероксиду водню, 0,1 % розчином адреналіну, 10–20% розчином антипірину тощо. Застосовують також ін'єкції. Внутрішньовенно вводять 10% розчин кальцію хлориду, розчин натрію хлориду, 0,1 % розчин адреналіну (протипоказаний за легеневої кровотечі), ефедрин.

Рис. 5.22. Губка гемостатична

Біологічні способи. Застосовують тампонаду рани шматками тканин, багатих на тромбокіназу (сальник, жирова тканина), що прискорює згортання крові. Позитивний результат дає прикладання до рани гемостатичної губки, яка містить тромбоутворювальніі субстанції та антибіотики (біологічна антисептична тампонада). Іноді рану зрошують тромбіном (виготовляють з крові) або застосовують просочений ним тампон. Тампон можна просочувати сироваткою крові коня. Ефективним є переливання спільної крові: коням і великій рогатій худобі – 400– 500 мл, собакам – 40–50 мл.

5.5. Втрата крові, запобігання їй. Поняття про переливання крові та її замінників

У середньому кількість крові в організмі тварини становить, відсотків до живої маси: у коня — 9,8, великої рогатої худоби — 8,0, вівці — 8,4, свині — 4,6, собаки — 6,4. Втрата 10–14 % крові не є загрозливою для життя. Діють компенсаторні механізми: звужуються дрібні судини, внаслідок чого вирівнюється артеріальний тиск, прискорюються дихання та пульс, об'єм циркулюючої крові з депо крові (селезінка, печінка, кишки тощо) та тканинної рідини.

У разі значної втрати крові (20 — 35 %) розвивається гостре недокрів'я та кисневе голодування. Слизові оболонки стають блідими, значно прискорюються пульс і дихання, спостерігається загальне знесилення, похолодання шкіри тощо. При втраті 50 % крові і більше організм гине (припинення серцевої діяльності, параліч центру дихання).

За кровотечі роблять усе необхідне для швидкої її зупинки: переливають кров у разі значної її втрати, дають підсолену воду, внутрішньовенно вливають солевмісні рідини (ізотонічний розчин натрію хлориду, розчин Рінгера — Локка та ін.), застосовують препарати для підтримання серцевої діяльності.

За великих крововтрат, для профілактики й зупинки кровотечі, з метою стимулювання обміну речовин, при опіках, отруєннях, сепсисі, ранах, що тривало не загоюються, застосовують переливання крові, або гемотрансфузію (протипоказання — декомпенсація серцевої діяльності, хвороби печінки, нирок, гемолітична анемія, лейкемія, гостра емфізема та ін.).

Під час переливання крові слід враховувати явища аглютинації, тобто здатність сироватки крові реципієнта (містить аглютиніни а і в) склеювати еритроцити донора, у яких є два види аглютиногенів — А і В. Взаємодія відбувається за принципом імунологічної реакції антиген — антитіло.

Під час переливання крові, крім визначення її сумісності, потрібно проводять біологічну пробу. Великим тваринам вводять 100-150 мл крові та спостерігають за їхньою поведінкою. Якщо впродовж 10–15 хв не настає збудження тварини з помітним прискоренням пульсу, дихання, переливання крові продовжують.

Під час взяття крові від донора її стабілізують (щоб запобігти згортанню і через деякий час вводять реципієнту (непряме переливання). Для стабілізації кров змішують з розчинами натрію цитрату, 10% кальцію хлориду (для негайного переливання) та ін. Для великої рогатої худоби найкращим стабілізатором крові є 10 % розчин натрію саліцилату (5 : 1). Іноді виконують пряме переливання крові, безпосередньо з вени донора у вену реципієнта, які проколюють голками, сполученими грубкою (вену донора стискують джгутом).

5.6. Способи з’єднання м’яких тканин

Найчастіше тканини з'єднують за допомогою швів, рідше — скобами, спеціальним біологічним клеєм тощо. Рани, з'єднані швами, мало інфікуються, в них припиняється невелика кровотеча. За септичного запалення або некрозу тканин накладний шов протипоказаний.

5.6.1. Види швів

Рис. 5.23. Вузловий шов

З'єднувальні шви усувають зяяння рани, зближувальні шви лише зменшують його. Первинні шви накладають на свіжі рани, вторинні — на гранулюючі. Тимчасовий (провізорний) шов накладають на короткий час для утримання в рані тампонів, дренажів тощо. На неглибокі рани накладають одноповерховий шов; краї глибоких ран та ран порожнистих органів з'єднують багатоповерховими швами, в яких розрізняють поверхневий і заглибні шви. Переривчасті шви (вузловий, шов з валиками) накладають окремими нитками; безперервний шов (кушнірський, матрацний тощо) — однією ниткою.

Накладання переривчастих швів потребує більше часу й шовного матеріалу, проте за порушення одного чи двох стібків рана повністю не розкривається. Безперервний шов заощаджує час і нитки, забезпечує кращу герметичність рани, але під час розриву нитки зяяння рани поновлюється; крім того, виникають певні труднощі при видаленні таких швів.

Під час з'єднання довгих ран або ран складної конфігурації застосовують ситуаційний шов — перший стібок накладають у найширшому місці або в місці найбільшого вигину, а далі кожну частину рани зашивають, поділяючи її стібками на однакові частини.

Розрізняють шкірні, м'язові, фасціальні, сухожилкові, кишкові, судинні, нервові та інші шви залежно від виду з'єднуваних тканин. Для з'єднання тканин використовують клей — ціакрин.

Голку затискують голкотримачем на межі її середньої й задньої третин. Один кінець нитки притискують до ручки голкотримача, проводять її вздовж інструмента, перекидають через кінчик губок, у яких затиснута голка, і кладуть,. на вушко; легким натисканням продавлюють нитку у вушко. Під час проколювання тканин довгий кінець нитки утримують разом з ручками голкотримача.

Робота з голкотримачами

Край рани фіксують пінцетом. Прокол роблять на відстані 5–12 мм від краю рімрізу. За нешироких ран другий край рани також захоплюють пінцетом, проколюючи його голкою на такій самій відстані. Розкривають голкотримач і перехоплюють ним кінець голки на протилежному краю рани. Після стискання його ручок і спрацювання «замка» витягують голку й більшу частину нитки.

У широких ранах голкотримач переміщують після проколювання одного краю рани й витягують голку. Далі голкотримач знову знімають, захоплюють ним голку ближче до вушка і лише після цього, утримуючи протилежний край рани пінцетом, роблять прокол.

Найчастіше застосовують вузловий шов — на очеревину, фасції, м'язи, шкіру тощо Кожен стібок цього шва накладають окремою ниткою (завдовжки 15–30 см) і завязують. Під час зшивання шкіри краї рани повинніі стикатися по лінії розрізу, нитки обрізують ножицями, залишаючи кінці завдовжки приблизно 0,5–0,8 см. При заглибних швах вузли не зміщують і кінці нитки обрізують біля самого вузла.

Безперервний кушнірський шов застосовують для зшивання очеревини, фасцій, м'язів тощо. Цей шов накладають довшою ниткою. Перший стібок роблять біля одного з країв рани й відразу зав'язують вузол. Далі почергово на однаковій відставі (0,5–2 см) проколюють обидва краї рани й витягують голку. Нитку затягують, щоб краї рани зімкнулися (зійшлися). Бажано, щоб нитку весь час фіксував асистент — це полегшує роботу. Останній стібок виконують подвійним

Петлеподібний шов застосовують у випадках загрози прорізування вузловатого шва (зяючі рани, грижові отвори тощо). Проколюють голкою краї рани і витягують частину нитки (зліва направо); наступний прокол роблять у зворотному напрямі (справа наліво). Кінці нитки зав'язують з одного боку рани (переривчастий шов). Такими стібками зашивають рану по всій її довжині (якщо не кладуть дренаж). Петлеподібний шов можна зробити безперервним (матрацним) швом.

Техніка накладання вузлового, П-подібного швів та шва з валиками

Кишковий шов накладають на стінки кишок, шлунка, матки, сечового міхура. Такий шов буває дво-, іноді триповерховим. Перший поверх накладають на всю товщу стінки органа у вигляді безперервного шва. Голку вводять з боку слизової, а виводять — з боку серозної оболонки; з протилежного краю рани роблять так само (шов Шмідена). Цей шов виконує механічну функцію і завертає краї рани в порожнину органа. Другий поверх — герметичний шов. Проколюють лише серозний і м'язовий шари стінки органа — вводять і виводять голку з боку серозної оболонки (шов Ламбера, Садовського, Плахотіна). Краї рани мають бути щільно з'єднані.

Техніка накладання кишкових швів Шмідена і Плахотіна на рубець

5.6.2. Інструменти для з’єднання тканин

Рис. 5.24. Голкотримач Гегара та хірургічні голки

Голки, що застосовують у хірургічній практиці для з'єднання тканин, можуть бути прямими або вигнутими. На поперечному перерізі вони мають тригранну (ріжучі голки) або круглу (колючі голки) форму. Відрізняються ці голки від звичайних швейних голок наявністю спеціального механічного вушка, що дозволяє вводити в них нитку. Тригранні голки використовують під час зшивання апоневрозу, фасції, шкіри. Круглими голками користуються під час зшивання кишечнику, судин, нервів, сухожиль, бо вони менше травмують тканини.

Загальним недоліком тригранних і круглих голок є те, що тягнеться за голкою здвоєна нитка, яка збільшує розрив тканин. Тому зараз у хірургії отримують поширення атравматичні голки, у яких нитка закріплена в тупому кінці голки і є безпосереднім її продовженням. Крім того, широко застосовують різного роду зшиваючі апарати для судин, нервів, вушка серця, кукси бронха, шлунка, кишечника.

В якості шовного матеріалу використовують шовкові, капронові нитки. Для накладення швів у глибині тканин застосовують кетгут, який зазвичай до 10–12-го дня розсмоктується. Нині кінський волос з успіхом замінюють поліамідною жилкою (М. в. Мухін). У зшиваючих апаратах використовують металеві танталові скріпки.

Для захоплювання голок під час з'єднання тканин застосовують голкотримачі, які можуть бути різної конструкції (основні – Мат’є, Гегара і Троянова).

Питання для самоконтролю

1. Що таке хірургічна операція?

2. З яких частин складається назва операції?

3. Який метод роз’єднання тканин здебільшого використовують для запобігання ушкодженню судин і нервів, надмірному зяянню рани з метою роз'єднання м'язових тканин та сполучнотканних прошарків?

4. Що таке остеотомія?

5. За допомогою яких інструментів проводять роз’єднання кісток?

6. Що таке кровотеча?

7. Що таке мимовільне спинення кровотечі?

8. На який час можна накладати джгут влітку і в теплих приміщеннях?

9. Які є способи остаточної зупинки кровотеч?

10. Яка в середньому кількість крові в організмі тварини?

11. Яким способом найчастіше з'єднують тканини?

12. Які інструменти використовують для захоплювання голок під час з'єднання тканин?

Попередня тема

На початок

Наступна тема