Електронний посібник

1. Вступ. Хірургія ветеринарної медицини, її зміст і зв’язок з іншими ветеринарними дисциплінами

1.1. Визначення хірургії як науки і зв’язок її з іншими ветеринарними дисциплінами

1.1.1. Оперативна хірургія

1.1.2. Загальна хірургія

1.1.3. Спеціальна хірургія

1.2. Коротка історія розвитку ветеринарної хірургії

1.2.1. Період стихійних та емпіричних знань. Анатомічний період

1.2.2. Експериментальний період

1.2.3. Ветеринарна хірургія в Україні

1.3. Загальні поняття про хірургічні захворювання.

1.3.1. Найпоширеніші хірургічні хвороби

1.3.2. Економічні збитки від хірургічних захворювань

1.1. Визначення хірургії як науки і зв’язок її з іншими ветеринарними дисциплінами

Слово «хірургія» грецького походження (від «cheir» – рука і «ergon» – робота). E минулому під цим поняттям розуміли різні ручні прийоми, які виконувалися переважно з лікувальною метою. Було виділено й певні, так звані, хірургічні захворювання, що характеризувалися в основному механічними порушеннями. Основним хірургічним засобом впливу на організм була і залишається операція (від лат. «operatio» – дія).

Сучасна ветеринарна хірургія – це наука про профілактику та лікування хірургічних захворювань тварин. До її складу входять: оперативна хірургія (з топографічною анатомією), загальна та спеціальна хірургія (з ортопедією та офтальмологією).

1.1.1 Оперативна хірургія

Вивчає правила та способи виконання хірургічних операцій і нерозривно пов'язана з використанням даних анатомії. Топографічна анатомія вивчає взаємне розміщення органів і тканин різних ділянок тіла тварин, а також проекцію внутрішніх органів на шкіру. Знання топографічної анатомії дає змогу осмислити операцію анатомічно, впевнено та правильно орієнтуватись у ході операції, чітко розрізняти органи й тканини.

Про важливість знання топографічної анатомії для оперативної хірургії зазначав видатний російський хірург М.І.Пирогов.

В організмі тварини в процесі росту відбуваються певні зміни в розміщенні та розвитку деяких тканин і органів (наприклад, утворення рогів). Ці дані враховує вікова анатомія. Взаємне розміщення органів і тканин може змінюватися й під час різних патологічних відхиленнь в організмі тварини (наприклад, крипторхізм); їх вивчає патологічна анатомія.

Рис. 1.1. Оперативне лікування пролапсу слізної залози третьої повіки

Провідним моментом оперативної хірургії, що робить операцію успішною, є технічне її виконання. Проте хірургічну операцію не можна вважати тільки місцевим втручанням. Справа в тому, що будь-яка операція зачіпає весь організм, відбиваючись на функції всіх органів і систем. Тому студенти, крім хірургії, повинні володіти широкими знаннями з нормальної і патологічної фізіології, нормальної і патологічної анатомії, клінічної діагностики, фармакології, терапії, паразитології, епізоотології та інших лікарських дисциплін. Вельми важливе знання законів і категорій філософії, бо логічне мислення лікаря базується саме на них. Без знання філософії неможливо встановити правильний діагноз захворювання.

1.1.2. Загальна хірургія

Розглядає закономірності виникнення та розвитку хірургічної патології, її найхарактерніші ознаки, основні принципи лікування та запобігання їй без урахування конкретних особливостей, зумовлених локалізацією, тощо. Наприклад, вивих щелепового та кульшового суглобів мають багато спільного: причини, механізм виникнення, найважливіші морфофункціональні зміни, принципи лікування, що й становить зміст загальної хірургії. Крім того, розглядають загальні поняття: запалення, новоутворення, травми, некрози та інші.

Рис. 1.2. Новоутворення

Загальна хірургія ознайомлює з особливостями перебігу тканинних реакцій, які виникають унаслідок хірургічного втручання, та з реакцією на них організму тварини. Вона дає змогу виділити найтиповіші вади, що має важливе значення в установленні певного діагнозу, а також обґрунтовує лікувальні маніпуляції та застосування фармакологічних препаратів і фізіотерапевтичних процедур тощо. Разом з тим, виділення узагальнених хірургічних хвороб з урахуванням причин їх виникнення є основою раціональної профілактики. Вона з'ясовує умови та причини, що викликають хірургічні хвороби – етіологію, закономірності та механізм розвитку захворювань (патогенез), клінічні ознаки, закономірності перебігу та особливості хірургічних захворювань (семіотика). Під час вивчення загальної хірургії студент освоює прийоми і способи діагностики хірургічних захворювань; біологічні та клінічні закономірності реактивно-відновних процесів і одужання; внутрішні та зовнішні умови, що прискорюють процеси одужання; можливий результат хвороби (прогноз); принципи лікування хвороб, що викликаються травмами, інфекцією і порушенням обміну речовин; раціональне дієтичне годування і умови утримання хворих тварин; загальні методи профілактики; організаційно-технологічні принципи хірургічної роботи. Щоб ефективно проводити профілактику і лікувати, ветеринар повинен володіти сучасними діагностичними методами, добре знати патогенез хвороб і вміти керувати захисно-пристосувальними реакціями організму.

1.1.3. Спеціальна хірургія

Вивчає хірургічні захворювання окремих ділянок та органів тіла тварини. Завдання її полягає в з'ясуванні конкретних ознак і перебігу захворювання. Так, при вивиху щелепового суглоба утруднюється жування і тварина відмовляється від корму, а вивих кульшового суглоба зумовлює кульгавість, що утруднює або робить неможливим пересування тварини.

Особливу увагу приділяють вивченню місцевих умов виникнення та розвитку захворювання, диференціальній діагностиці, конкретним особливостям профілактики й лікування.

Рис. 1.3. Пупкова грижа

До складу спеціальної хірургії входять два самостійних курси — ортопедія та офтальмологія. Ветеринарна ортопедія вивчає будову, функцію копит і копитець, профілактику та лікування їх захворювань. Ветеринарна офтальмологія вивчає анатомію, фізіологію, методи дослідження і хвороби очей.

Користуючись досягненнями інших наук, ветеринарна медична хірургія, в свою чергу, розробляє властиві лише їй діагностичні й лікувальні прийоми та методи (підготовка рук і операційного поля, стерилізація інструментів, лікарських розчинів, техніка ін'єкцій, пункцій, новокаїнових блокад, тканинної терапії тощо), які широко використовують у клінічній діагностиці, терапії, епізоотології, акушерстві.

1.2. Коротка історія розвитку ветеринарної хірургії

Історичний шлях розвитку хірургії охоплює тисячоліття та умовно поділяється на три періоди: «Період стихійних та емпіричних знань», «Анатомічний період», «Експериментальний період».

1. Період стихійних та емпіричних знань. У доісторичну епоху людства стихійно зароджувались елементи хірургії (знахарство, забобони, заговори тощо). При цьому знання не систематизовувалися, а накопичення їх проходило повільно.

2. Анатомічний період – XVI ст. У цей період вивчали будову людського тіла на трупах людей і тварин. У 1543 р. Везалій написав книгу «Про будову людського тіла». Гарвей (1578 — 1657) вивчив кровообіг; Левенгук (1632 – 1723) сконструював мікроскоп, що дало можливість проводити мікродослідження.

3. Експериментальний період, який, у свою чергу, поділяють на два періоди: до антисептичний (коли лікарі не мали уявлення про мікроорганізми як збудники хвороб та причини ускладнень. Хірургічне втручання часто ускладнювалося нагноєнням, сепсисом, смертю, тому хірурги нерідко відмовлялися від оперативного лікування) та антисептичний період (розпочався після успішних досліджень у бактеріології Пастера (1822 – 1895) та Лістера (1827 – 1912).

1.2.1. Період стихійних та емпіричних знань. Анатомічний період

Хірургічні маніпуляції з тваринами відомі з часу приручення та їх одомашнення. У кам'яному віці вже вміли зрощувати переломи кісток, лікували травми, робили кастрацію тощо. Спочатку цим займалися жерці, а пізніше – конюхи, ковалі та ін.

Історичний шлях хірургії, як і інших наук, був складним. У далекому історичному минулому хірургія успішніше розвивалася в тих країнах, де на високому рівні були культура, наука, філософія: в Єгипті, Індії, Китаї й особливо в Греції та Римі. Багатьом відомі імена Гіппократа (бл. 460 – бл. 370 pp. до н.е.), Цельса (І ст. до н.е), Галена (бл. 130 – бл. 200 pp. н.е.), Авіценни (бл. 980 – 1037 рр.), які зробили неоціненний внесок у скарбницю хірургічної науки.

У працях Гіппократа викладено раціональні для того часу способи лікування ран, описано методи лікування вивихів суглобів, переломів кісток, сепсису тощо.

Римський лікар Цельс досконало вивчив і описав ознаки запалення, запропонував перев'язування судин (лігатуру), виконання низки пластичних операцій.

Авіценна (Абу Алі Ібн Сіна) написав п'ятитомну працю з основ теоретичної й практичної медицини «Канон лікарської науки», яка до XIII ст. була єдиним капітальним посібником з медицини. Знаменитий лікар Авіценна виконував різні операції, успішно лікував пухлини, застосовуючи наркотичні речовини – опій, блекоту та ін.

1.2.2. Експериментальний період

На початку 40-х років XIX ст. М.І. Пирогов (1810 – 1881), гадаючи, що «зараза» передається через руки, перев'язний матеріал, білизну, матраци, вжив заходів у госпіталях, чим домігся зниження післяопераційних ускладнень, однак їх суть пояснити не зміг.

Дж. Лістер теоретично обґрунтував і узагальнив спостереження Л. Пастера, М.І. Пирогова та інших учених і в 1867 р. виклав принципи вчення про ранову інфекцію, запропонувавши протигнильний, або антисептичний, метод боротьби з нею.

М.І. Пирогов і Дж. Лістер використовували як засіб знезараження ран розчини фенолу. Позитивні результати, отримані завдяки застосуванню фенолу, сприяли швидкому поширенню антисептичного методу в усіх країнах.

Широко використовуючи фенол, вивчаючи його дію на тканини, лікарі встановили певний несприятливий місцевий вплив (подразнення), а також випадки отруєння людей в операційній повітрям, насиченим розпиленим розчином фенолу. Це стало приводом до введення в хірургічну практику асептичного методу. Основоположниками асептичного методу стали Є.Бергман, К. Шіммельбуш і М.С. Суботін.

У сучасній хірургії використовують комбінований метод – асептику і антисептику.

Розвитку ветеринарної хірургії в Росії сприяли реформи в промисловості, сільському господарстві, торгівлі, науці, які провів цар Петро І. У першій половині XVIII ст. він видав низку указів, зокрема «О наборе в полки коновалов» (1707), «Об устройстве ветеринарних и скотоводческих училищ» (1708) та ін.

Розквіт ветеринарної науки був започаткований відкриттям вищих навчальних закладів: у 1835 р. – Вищої практичної ветеринарної школи в Харкові, у 1840 р. – у Варшаві, в 1848 р. – Ветеринарного інститу у м. Дерпті, в 1835 р. – у Казані.

Значний внесок у розвиток ветеринарної науки зробили представники Казанської школи хірургів Л.С. Сапожников, Б.М. Оливков, В.Г. Бушков, В.В. Мосін та ін.

У Ленінградському ветеринарному інституті працювали визнані ветеринарні хірурги О.С. Постников, О.Ю. Тарасевич – спеціалісти в галузі оперативної хірургії. Професор К.І. Шакалов – неперевершений фахівець з хвороб кінцівок; Б.О.Башкиров розробив низку новокаїнових блокад; Г.С. Кузнецов – спеціаліст з ветеринарної ортопедії; Б.С. Семенов розробив ефективні методи лікування суглобів.

Московську школу хірургів створив професор Б.М. Оливков – хірург, клініцист і топографоанатом. У Московській ветеринарній академії працювали відомі хірурги М.В. Плахотін, Б.З. Іткін, В.О. Лук'яновський та ін.

1.2.3. Ветеринарна хірургія в Україні

В Україні ветеринарна наука, зокрема хірургічна, до 80-х років XX ст. розвивалася в чотирьох інститутах – Харківському, Київському, Львівському, Білоцерківському. Нині в Україні налічується 12 факультетів ветеринарної медицини у вищих навчальних закладах III–IV рівнів акредитації. Молодших спеціалістів (ветфельдшерів) ветеринарної медицини готують у 29 навчальних закладах України.

Харківську школу ветеринарних хірургів достойно представляли професори І.О. Калашник (тканинна терапія), І.І.Магда (оперативна хірургія) та ін.

Знану не тільки в Україні, а й у країнах близького й далекого зарубіжжя, Київську школу ветеринарних хірургів започаткував професор І.О. Поваженко – спеціаліст із різних питань загальної та спеціальної хірургії. Він підготував 25 кандидатів наук і був науковим консультантом під час виконання докторських робіт, зокрема В.К. Чубаря (спеціаліста з оперативної хірургії), А.Ф. Бурденюка.

Білоцерківська школа хірургів підготувала плеяду науковців з різних питань хірургічної патології. Доктор ветеринарних наук, професор В.И. Іздепський вивчає хвороби суглобів. Доктор ветеринарних наук В.М. Рубленко вивчає патогенетичні особливості запальної реакції при хірургічних хворобах та методи їх лікування. М.Г. Ільницький присвятив докторську дисертацію вивченню ранової патології, удосконалив методи лікування ран у тварин.

Значних успіхів у вивченні ветеринарної травматології досяг П.П. Герцен, доктор ветеринарних наук, професор, який завідував кафедрами хірургії в Одеському, потім Кримському, Полтавському інститутах.

Нині наукові пошуки вітчизняних хірургів – учених і практиків поглиблюються, вдосконалюються, налагоджуються їх тісні зв'язки з колегами різних країн.

1.3. Загальні поняття про хірургічні захворювання

Хірургічні хвороби тварин досить поширені й становлять 25 – 30% усієї незаразної патології. Як правило, їх відносять до хвороб незаразного характеру. Найчастіше їх причинами є травматичні ушкодження (відкриті і закриті). У господарствах при стійловому утриманні тварин нерідко відсутні регулярний активний моціон, періодичне розчищання копитець, належні умови годівлі й утримання тварин, що призводить до масових хірургічних захворювань.

Хірургічні хвороби завжди супроводжуються запаленням. В одних випадках клінічні ознаки ясно виражені, в інших – їх не виявляють.

1.3.1. Найпоширеніші хірургічні хвороби

Найпоширенїшими є удари, розтягнення, надриви, розриви, гематоми, лімфоекстравазати, грижі, рани, хвороби суглобів, сухожиль, сухожилкових піхв, переломи кісток, хвороби нервів, судин, м’язів, а також хвороби копит, копитець і очей.

Великої шкоди завдають тваринництву травми. Механічні ушкодження найчастіше виникають унаслідок дії фізичних, хімічних та інших чинників. Нерідко трапляються відкриті травматичні ушкодження – рани. Слід зауважити, що вчення про рану посідає центральне місце у ветеринарній хірургії, оскільки більшість хірургічних операцій пов'язані із нанесенням ран.

В умовах стійлового утримання тварин досить поширеними є ураження опорно-рухового апарату – ушкодження кісток, суглобів, сухожилків тощо. У скотарстві й свинарстві ще частіше трапляються хірургічні хвороби органів травлення та черевної стінки, особливо передшлунків, кишок; часто реєструються грижі, які потребують хірургічного втручання. Нерідко виникають масові захворювання копитець, особливо в овець, ураження очей у великої рогатої худоби та собак.

Хірургічні хвороби призводять до зниження продуктивності тварин, а нерідко й до їх смерті.

Рис.1.4. Гнійна рвана рана холки собаки

Спеціалісти ветеринарної медицини в своїй практичній діяльності повинні здійснювати постійний плановий профілактичний огляд тварин, організовувати розчищання копитець, підковування коней, своєчасно виявляти й лікувати тварин з хірургічними захворюваннями, домагатися неухильного виконання зоогігієнічних умов утримання та годівлі тварин. Основними причинами хірургічних захворювань є механічні ушкодження (закриті чи відкриті), порушення обміну речовин, унаслідок чого розвиваються артрози, остеохондрози, переломи кісток тощо, порушення кровообігу та живлення, що є причиною некрозу, гангрени, мікробне інфікування. Нерідко хірургічна патологія є природженою, передається спадково.

Успішно проведені хірургічні операції дають змогу вирішити низку важливих завдань: поновити в короткий термін втрачену чи знижену продуктивність тварин, поліпшити й поновити робочі якості тварин; відтворити стадо; кількісно та якісно підвищити продуктивність.

1.3.2.Економічні збитки від хірургічних захворювань

Включають:

• загибель, або передчасне вибракування тварин;

• витрати на лікування та покращення умов годівлі та утримання;

• зниження продуктивності хворих тварин;

• зниження якості продукції від хворих тварин;

• втрата племінної цінності;

• порушення відтворної здатності;

• отримання слабкого та нежиттєздатного молодняка.

Питання для самоконтролю

1. Що таке ветеринарна хірургія?

2. Що таке оперативна хірургія?