НМЦ

ПРОЄКТУВАННЯ ОБ’ЄКТІВ ЗЕЛЕНОГО БУДІВНИЦТВА

Електронний посібник

 

ВФПО

РОЗДІЛ I. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ОЗЕЛЕНЕННЯ НАСЕЛЕНИХ МІСЦЬ

 

 

Практика паркового проєктування і будівництва показує, що основою його композиції є вміле використання умов місцевості: просторових особливостей, рельєфу, водних поверхонь, рослинності (рис. 1).

 

а                             б                                в                       г

Рис. 1. Чинники, які враховують під час проєктування об’єкта

а – простір; б – рельєф; в – водойми; г – рослинність

 

Через це під час проєктування необхідно ретельно вивчити природні умови, видове біорізноманіття місцевості, а також слід знати декоративні і біологічні особливості рослин.

Простір. У приміському ландшафті простір необмежений. Він характеризується широкою даллю і відкритими горизонтами, ландшафт сприймається в загальних рисах без деталізації.

У міському парку простір частково обмежений, розчле­нований; лінії горизонту замикаються спорудами (насадженнями); є змога роздивитися комплекси споруд (насадження) і їх деталі.

У малому саду простір обмежений, ускладнений; нагадує простір інтер’єру, в якому людина сприймає все різноманіття та контрастність форм композиційних рішень.

 

Рельєф впливає на перерозподіл у межах ландшафту вологи і тепла, замикає простір, розчленовує його на окремі замкнуті пейзажі. Крім того, рельєф має властивість розкривати простір.

 

Рельєф паркових територій поділяють на три групи:

*   рельєф позитивних форм (гори, пагорби), негативних (долини, ущелини, впадини) і нейтральних (ділянки із невеликим ухилом – до 5 – 70).

 

Найкращими для створення різноманітних композиційних рішень є позитивні форми рельєфу.

Вода і водні системи є важливими компонентами природного середовища. Вода посідає значне місце у формуванні паркового середовища, знижує температуру повітря, підвищує його вологість і загалом суттєво впливає на мікроклімат території. Важливими є також естетична цінність води та її фізичні властивості. Декоративна властивість водойм проявляється в їх здатності відбивати в своєму дзеркалі води навколишні пейзажні картини. Особливий настрій в парках створюють потоки води – струмки, річки, водоспади, каскади.

Досить часто водні системи (ставки, річки, канали тощо) є визначальними у формуванні планувальної структури парку, відіграючи роль композиційних осей, центрів та вузлів. Системи, як-от басейни, водоспади, фонтани часто відіграють роль центра внутрішніх композицій парку.

 

Рослинність.

 

Зелені насадження – основа паркових композицій.

Посадки рослин є різних видів, зокрема, алейні і рядові посадки із дерев з кроною різних природних форм і дерев, кронам яких стрижкою надано чітку геометричну форму; із високих чагарників, що вільно ростуть, із стрижених високих чагарників, із високих і низьких чагарників, що вільно ростуть, і стрижених, у різних поєднаннях з газонами, квітниками, скульптурою, вазами та іншими декоративними елементами, розміщеними в інтервалах між деревними рослинами і смугами чагарника.

Поширеними також є групові посадки із дерев або чагарників з однаковими чи різними формами крони (плакуча горобина на фоні декількох екземплярів срібної ялини); одиночні посадки дерев або чагарників із різними формами крони; посадки квітучих трав’янистих рослин, які містять лише низькорослі або високорослі рослини (декоративно-листяні рослини), групові посадки квітучих трав’янистих рослин різної форми в поєднанні з чагарниками; стрижений газон або високий травостан; посадка витких рослин.

 

Застосування вищеперерахованих прийомів у різних комбінаціях дає величезну кількість конкретних рішень і дає змогу створити на кожній, навіть невеликій ділянці, різноманітні за формою композиції.

 

 

 

 

У містах створюється специфічний і в багатьох випадках негативний для людини екологічний стан середовища. Повітряний басейн міста постійно забруднюється відходами промислового виробництва, вихлопними газами автомашин і пилом. Крім того, на психофізичний стан людини також впливають шум, температурний режим повітря, вологість тощо. У зв’язку з цим для оздоровлення міського середовища використовується деревно-чагарникова рослинність, яка має властивість пом’якшувати дію цих негативних чинників.

 

Вплив насаджень на склад і чистоту повітря

 

Насадження, як відомо, поглинають вуглекислий газ, який видихає людина, і збагачують повітря киснем. Цю властивість насаджень використовують для поліпшення складу повітря, його оздоровлення.

Згідно з дослідженнями, 1 га насаджень поглинає за годину 8 кг вуглекислого газу, тобто ту кількість, яку виділяють за той самий час 200 осіб. Водночас 1 га зелених насаджень продукує кисню в кількості, достатньої для підтримання життєдіяльності 30 осіб. Однак вуглекислий газ, який виділяє людина, становить всього 10% від загальної кількості вуглекислого газу, який надходить у повітря як результат згорання палива і тому подібних процесів.

Виявляється, що різні види дерев і чагарників поглинають вуглекислий газ і виділяють кисень не в однаковій кількості. Дослідження щодо ефективності  різних видів дерев в процесі газообміну показали такі результати: якщо ефективність ялини звичайної прийняти за 100% тоді, наприклад, ефективність модрини польської становить – 118%, сосни звичайної – 164%, липи великолистої – 254%, дуба звичайного – 450% і тополі берлінської – 691%. Дослідження щодо ефективності газообміну багатьох видів рослин дали змогу підбирати із них певний асортимент дерев і чагарників для озеленення міста.

Крім впливу на склад повітря, зелені насадження мають властивість затримувати домішки забрудненого повітря. Пил, що є в повітрі, осідає на листя, гілки і стовбури дерев і чагарників, а потім змивається атмосферними опадами на землю. Повітря серед зелених насаджень у весняно-літній період містить на 42%, а в зимовий на 37% менше пилу, ніж на відкритих територіях. Пилозатримувальні властивості різних порід дерев і чагарників не одинакові. Найкраще всього пил затримують шорсткувате листя в’яза і ворсисте листя бузку. Пилозатримувальну властивість має також і газон.

 

Вплив насаджень на вологість повітря

 

Важливим чинником, який впливає на тепловий режим міста, є вологість повітря.

 

Поверхня листя дерев і чагарників більша за площу проєкції крони в 20 і навіть більше разів. Нагріваючись, рослини випаровують в повітря велику кількість вологи. Тому озеленені території здатні збільшувати вологість повітря. В. Г. Нестеров вважає, що 1 га лісу за рік випаровує в атмосферу 1 – 3,5 тис. тонн вологи.

Досліджено, що насадження помітно збільшують вологість повітря на відстані, яка перевищує їхню висоту в 10 – 12 разів.

 

Фітонцидний вплив зелених насаджень

 

Фітонциди мають властивість вбивати шкідливі для людини хвороботворні бактерії або затримувати їх розвиток. Наприклад, фітонциди кори ялиці вбивають бактерії дифтерії; листя тополі вбиває дизентерійну паличку.

Особливо багато фітонцидів виділяють хвойні породи. Зокрема, 1 га ялівцю виділяє за добу 30 кг летких речовин. Багато летких речовин виділяють також сосна і ялина. У повітрі парків міститься в 200 разів менше бактерій, ніж у повітрі вулиць.

 

Вплив насаджень на тепловий режим

 

Зелені насадження суттєво впливають на температуру повітря в місті. Це особливо помітно у спекотну погоду, коли температура повітря значно нижча серед зелених насаджень, порівняно з температурою відкритих місць. Це пояснюється тим, що листя має значну відбиваючу здатність, ніж інші види покриття.

Крім того, рослини випаровують велику кількість води, підвищуючи вологість повітря.

Завдяки тому, що листя певною мірою просвічується, воно все-таки пропускає значну частину променевої енергії. Найбільшою ефективністю вирізняються рослини з великим листям, які значну частину енергії відбивають, не поглинаючи її, чим сприяють зниженню кількості сонячної радіації.

 

Вплив зелених насаджень на утворення вітрів

 

Зелені насадження сприяють утворенню повітряних потоків. У спекотні дні прогріте повітря поблизу забудови піднімається вверх, а на його місце надходить холодніше повітря з території зелених насаджень. Ці повітряні течії частіше всього є у передмісті. В прохолодні дні повітряні течії не виникають.

 

 

Вітрозахисна роль зелених насаджень

 

У практиці зеленого будівництва виникає необхідність захисту міської забудови від шкідливої дії вітрів. В цьому випадку поперек основного потоку повітря влаштовують захисні смуги зелених насаджень. Захисна роль цих насаджень визначається їх конструкцією і розміщенням, а також типом забудови. Вітрозахисні властивості проявляють зелені насадження порівняно невеликої висоти і ажурної конструкції. Ступінь ажурності має бути не менше ніж 30 – 40%.

Механізм вітрозахисної дії полягає в тому, що частина повітряної течії, яка йде зверху насадження, зустрічається з потоком, який проходить через захисну смугу.

Під час зустрічі течій сила їх потоку взаємно згасає.

Посадка зелених насаджень щільної конструкції не оправдовує себе, оскільки сприяє посиленню турбулентності повітряної течії в зоні забудови.

Дозволено влаштування невеликих розривів в захисних смугах для проїзду та проходу, які практично не знижують вітрозахисних властивостей зелених насаджень.

 

Вплив зелених насаджень на боротьбу із шумом

 

Зелені насадження, розміщені між джерелами шуму (транспортні магістралі, залізничні дороги тощо) і житловими будинками, знижують рівень шуму на 5 – 10%. Однак за неправильного розташування зелених насаджень відносно джерел шуму отримаємо обернений результат. Наприклад, у разі посадки дерев з щільною кроною по осі вулиці з великим транспортним потоком зелені насадження відіграватимуть роль екрана, який відбиватиме звукові хвилі у напрямку до житлових будинків.

 

1.1.3. Елементи паркової композиції

 

Галявини. У формуванні паркового середовища велике значення має побудова його об’ємно-просторової структури, тобто гармонійне поєднання відкритих і закритих просторів та їх співвідношення. Для кожної природно-кліматичної зони встановлено своє конкретне співвідношення відкритих і закритих територій, що зумовлено необхідністю провітрювання та нормальною інсоляцією. Наприклад, в центральній частині України найбільш сприятливим є рівне співвідношення відкритих і закритих територій (50%×50%); у Поліссі та північних районах України, а також Карпатах і Закарпатті бажано, щоб 40% території було зайнято насадженнями, а решта площі (60%) відповідно залишалася відкритою і захищеною від несприятливих північних вітрів; в південних степових і приморських районах кращим буде інше співвідношення, а саме 70% насаджень і 30% відкритих територій, узлісся галявин формується рихлим, продувним, здатним забезпечити необхідну аерацію і уникнути застою перегрітого повітря.

Галявини як елемент відкритих територій відіграють величезну роль в організації функціонально-просторової структури парку або саду. Вони необхідні у композиції як відкриті простори, що контрастують з масивами насаджень, і використовуються для прогулянок, ігор та спорту.

 

Галявини розрізняють за групами ознак, а саме:

 

*   за конфігурацією галявини є округлими або витягнутими із спокійними або посіченими контурами; виступи і западини, які утворюються в узліссі насадженнями, формують композиційно цікавий простір галявини, який неможливо охопити з однієї точки огляду, створюючи у такий спосіб ілюзію значно більшого за величиною простору, ніж це є насправді;

*      за малюнком контуру узлісся є однорідними (насадження утворюють плоску стіну, яка є фоном для деревно-чагарникових груп), барельєфними (окремі групи або екземпляри дерев трохи виступають за межі основного контуру, не відриваючись від масиву) і горельєфними (перед стіною насаджень, відділяючись від неї, розміщуються групи, окремі дерева і чагарники);

*   за структурою узлісся є щільними (насадження мають чіткий контур і утворюють суцільну стіну) і рихлими (межа між масивом та відкритим простором слабо виділяється завдяки вільному розміщенню груп і солітерів).

Важливим є правильне визначення місця галявини в плані.

 

Не рекомендовано рівномірно розподіляти їх по всій території парку, оскільки це порушить виразність його частин.

 

Величина галявин залежить від їх призначення та величини об’єкта. Наприклад, величина галявини перед будівлею, зазвичай, рекомендується завширшки не менше ширини самої будівлі, а завдовжки в 2 – 5 разів більше будівлі. Прийнято вважати, що за шириною найбільші ландшафтоутворювальні властивості мають галявини із середньою величиною 80 – 120 м.

 

Галявина має добре освітлюватися.

 

Її орієнтація за сторонами світу, а також розміри та конфігурація визначають режим освітлення. Наприклад, неширока галявина розміром 2 – 3 висоти узлісся, яка витягнута в меридіальному напрямку, освітлюватиметься сонцем всередині дня, а зранку і ввечері – затінюватися. За широтної орієнтації значна частина галявини затінюватиметься вдень, а її західна та східна частини отримуватимуть відповідно ранкове і вечірнє освітлення. На освітленому узліссі галявини розміщують світлолюбні породи, бажано з темними і компактними кронами, а на тіньовому боці – світлі, ажурні і більш тіневитривалі породи.

 

Партери

 

 

Партери складаються з одного, двох, чотирьох і більше елементів. Зазвичай, партери є прямокутної форми із співвідношенням сторін 1:2 – 1:7. У малюнках партерів використовують рослинні мотиви: стилізовані гілки, листя, квіти рослин, скомпоновані в різних поєднаннях. Фоном для малюнка здебільшого служать пісок, щебінь та інші інертні матеріали. Невід’ємною частиною партерів є периметральні рабатки (смуги), які відіграють не тільки захисну, але й декоративну роль. Основною вимогою, яка висувається до партерів, є одночасне і повне візуальне сприйняття.

 

Класифікація партерів

 

1. Мереживні, візерунчасті або партери-«вишивки»

2. Набірно-орнаментальні

 

3. Англійські

4. Розрізані

5. Водні

 

Солітери

 

 

Солітер, висаджений на галявині або майданчику, зазвичай відіграє роль композиційного центра. Одиночні посадки мають або гармонійно ув’язуватися з навколишнім пейзажем, або створювати яскравий контраст. Тінь від солітера не має торкатися контуру фонових насаджень. Солітер має відрізнятися від навколишніх дерев своєрідністю крони, забарвленням листя, ефективним цвітінням або плодоношенням. Що ближче до людини розташоване дерево, то більше значення мають гілки крони, забарвлення листя, характер цвітіння і плодоношення. Що далі воно від глядача, то більшого значення набуває силует дерева.

 

Відстань від солітера до глядача має становити не менше двох його висот. Форма дерева без помітного викривлення сприймається з відстані, яка дорівнює трьом його висотам. Великий солітер добре сприй­мається на відстані 300 – 400 м.

 

Визначаючи видову перспективу, слід враховувати, що з південної сторони під впливом нерівномірності освітлення крона розвивається швидше, ніж з північної, тому слід уникати огляд солітера із заходу або сходу.

Класичними солітерними деревами є дуб, береза (особливо її плакучі форми), липа, модрина, верба та інші породи. Але дерева, як-от клен ясенелистий, який з віком нарощує нерівномірну, некрасиву форму крони, для солітерних посадок непридатний. Для солітерів із чагарників підійдуть гарноквітучі (бузок звичайний), незвичного колориту (клен гінала), або гарноквітучі і колоритні (калина) рослини.

У регулярних композиціях використовують рослини з геометрично правильними формами крони, а в пейзажних – з природними.

Проєктуючи солітерні посадки, слід враховувати, що в перші роки молоде деревце погано витримує негативні кліматичні умови відкритої місцевості і страждає від конкуренції трав’янистої рослинності, яка його оточує, навіть в тих випадках, коли виконують розпушування пристовбурових кругів.

Довгі роки таке дерево не д ає нормального приросту і своїм слабким стовбуром та погано сформованою кроною створює негативне враження.

Тому в тому місці, де в майбутньому має бути солітер, в перші роки створюють групу дерев на площі, яка відповідає розмірам проєкції крони одного дерева цієї породи в зрілому віці. Такий прийом посадок дає змогу вже на ранній стадії формування ландшафту встановити пропорції між розмірами майбутнього дерева і відкритим простором. Через зріджування групи поступовою вибіркою гірших екземплярів і посиленого догляду за кращими, вибирають один найкращий екземпляр, який відповідає проєктним вимогам.

 

 

Місце для солітера має повністю відповідати його екологічним вимогам і найкращим чином узгоджуватися з навколишнім ландшафтом (верба – на лугу біля води, ялиця і ялина – на північному схилі, сосна – на піщаному пагорбі).

 

Алеї

 

 

Крім рядових посадок, алеї можуть обсаджуватися групами рослин з певним інтервалом між ними. Під час формування алеї рядовими посадками деревні породи висаджують в один або два ряди з кожного боку. У випадку дворядної посадки дерева розміщують рядами або в шаховому порядку.

У плановій композиції парку виділяють основні і другорядні алеї (за призначенням). Основні алеї з’єднують входи парку з найбільш важливими його об’єктами (центральною площею, великим архітектурним об’єктом, клубом, палацом культури, виставковим павільйоном, пам’ятником архітектури) або територією, що є найбільш цікавою в ландшафтному відношенні тощо. Залежно від їх протяжності і відвідуваності ширина коливається від 5 до 30 м. Планування головних алей має носити складний профіль, оскільки на них виникають зустрічні потоки відвідувачів. Для головного потоку, зазвичай, відводиться центральна широка частина алеї, а бокові вузенькі частини призначені для зустрічних потоків. Роздільні смуги облаштовують чистим газонним покриттям або в поєднанні з деревно-чагарниковою рослинністю чи (і) квітниками.

Другорядні алеї влаштовують всередині парку і призначені вони для рівномірного розподілу відвідувачів на його території. Їх ширина коливається від 2 до 5 м.

За плануванням алеї є прямолінійні і зігнуті в плані. Прямолінійні алеї влаштовують переважно на рівнинних ділянках території об’єкта. Початок і кінець алей акцентують архітектурними спорудами або ж посадкою найбільш декоративних дерев та чагарників, чи іншими елементами.

Зігнуті в плані алеї влаштовують, зазвичай, за наявності рельєфу. Прокладаючи їх, на згинах, необхідно створювати перспективи на забудову, пам’ятник архітектури, водний простір, декоративну групу або солітер. Пейзажі мають бути різні за глибиною та з певною послідовністю їх чергування.

 

У випадку прокладання алеї (прямолінійної або зігнутої) вздовж схилу чи біля його підніжжя, деревні і чагарникові рослини розміщують так, щоб закрити схил від очей пішоходів.

 

Через це посадку дерев загущують, а попереду їх висаджують живопліт. З боку зниженої частини схилу алею формують однотиповими деревами з щільною кроною та високим штамбом.

 

За структурою алеї є симетричні та асиметричні.

За вертикальною зімкнутістю крон – 1, 2, 3-ярусні.

За своєю конструкцією алеї є відкритого і закритого типів.

 

Під відкритим типом розуміють алеї, які обсаджені високостовбурними деревами, крізь які проглядається навколишня територія. Під час влаштування відкритих алей велике значення має створення системи різних за глибиною пейзажних картин.

Закриті алеї – ізолюють відвідувачів від бокових пейзажних картин і спрямовують їх увагу за напрямком руху. Для їх облаштування використовують дерева в поєднанні з живоплотами або дерева з низьким штамбом (ялина, туя, бук).

Можливе чергування окремих відкритих ділянок алеї із закритими.

За складом алеї є однопородні, або можуть складатися з двох і більше порід. При цьому рослини висаджують в певних закономірних поєднаннях, які чергуються між собою. Це чергування утворює метричні і ритмічні ряди.

 

 

 

Метричний ряд – це рівномірна побудова одних і тих самих елементів алеї, наприклад, обсаджування деревами однієї породи з однаковою висотою і кроною. Складний метричний ряд утворюється чергуванням різних порід (посадка серед дерев з кулеподібною формою крони дерев з колоноподібною кроною).

Ритмічний ряд – це розміщення рослин з наростанням або спаданням будь-якої ознаки. Наприклад, за висотою штамба (від нижчих порід до вищих чи (і) навпаки) або забарвленням листя (перехід від одного кольору до іншого).

 

Формувати алеї краще з однієї породи.

 

Чергування в одному ряду порід з контрастними формами крони (пірамідальними, кулеподібними, плакучими) досить часто знижує декоративність алеї. Однак, щоб уникнути одноманітності та монотонності, на довгих вулицях і дорогах можна висаджувати різні породи на окремих ділянках алеї.

Підбір порід для алеї залежить від її довжини, ширини та призначення. На довгій широкій алеї висаджують потужні дерева з широкими кронами, а на коротких і вузьких – невеликі дерева з вузькими кронами. Для алей, які ведуть до споруд або будівель з визначною архітектурою, підійдуть рослини з чіткими формами крон (пірамідальні, кулеподібні, колоноподібні), а для алей, що ведуть до лугу або ставка, – з розкидистими, майже плакучими формами.

В алейних посадках вздовж доріг і на вулицях заборонено висаджувати породи з низькоопущеною кроною та низькозвисаючим гіллям (плакучі форми верби білої, берези повислої, шовковиці білої, ясена звичайного, горобини звичайної та інших видів), а також породи, що засмічують пішохідні доріжки плодами (шовковиця), дають кореневі паростки (тополя біла, сіра), та ті, що погано пахнуть (бархат амурський, гінкго дволопатеве тощо).

 

Рядові посадки

 

 

Рядові посадки мають значне санітарно-гігієнічне і архітектурно-планувальне значе­ння. Їх застосовують, зазвичай, у вуличних посадках, на житлових територіях, у скверах, садах, парках та інших об’єктах для відмежування один від одного майданчиків різного призначення, а також по периметру об’єкта з метою його відмежування і захисту від негативного впливу міського середовища.

Відстань між деревами в рядових посадках приймається залежно від їх призначення, породного складу та кількості рядів. Наприклад, в однорядних посадках відстань між саджанцями дерев I величини становить 6 – 10 м, II величини – 5 – 6 м, III величини – 4 – 5 м, для дерев з вузькою пірамідальною кроною різної висоти – 3 – 4 м. Дворядні посадки зазвичай виконують в шаховому порядку, з розривом між рядами від 2 до 4 м; при цьому відстань між деревами слід приймати на 1 – 2 м більшу, ніж в однорядних посадках. За відстані між рядами 4 м і більше дерева доцільно розміщувати за принципом прямокутників.

Створюючи посадки вздовж пішохідних доріг, необхідно забезпечувати зручні умови для пішоходів, а також можливість проїзду машин (для прибирання сміття, обслуговування прилеглих закладів торгівлі тощо). Для цього слід висаджувати дерева із штамбом висотою не менше ніж 2 м на відстані не менше ніж 1,5 м від краю пішохідної частини алеї, бульвару або тротуару.

 

Живоплоти

 

Живоплоти – це вільнозростаючі або сформовані чагарники, рідше дерева, висаджені в один і більше рядів, які виконують декоративну, обмежувальну і маскувальну функції.

 

Перегляд відео:

 

 

Зелений паркан з лавровишні

 

 

Зелений паркан з плюща

 

Живоплоти класифікують за висотою, конструкцією, породним складом, а також за системою догляду за ними.

За висотою живоплоти поділяють на високі – 2 м і вище, середні – 1 – 2 м, низькі – 0,5  – 1 м і бордюри – менше ніж 0,5 м. Високі живоплоти (глід, чубушник вінцевий, бузок, барбарис, сніжноягідник, міхуроплідник, граб, туя західна) використовують для повної ізоляції простору.

 

Середні за висотою живоплоти (жимолость, кизильник блискучий, смородини золотиста і альпійська, вейгела, дейція тощо) використовують для обмеження території, яка не потребує повної ізоляції простору.

 

Низькі живоплоти (спірея японська, айва японська, бирючина, самшит) та бордюри (поліантові троянди) використовують для декоративного оформлення ділянок.

За конструкцією живоплоти поділяють на одно-, дво- і багаторядні. Однорядні живоплоти застосовують для обмежування ділянок, які не потребують повної ізоляції. Вони створюються із світлолюбних і гарноквітучих порід. Дворядні живоплоти більш щільні та непроникні.

За породним складом розрізняють однопородні живоплоти або комбіновані із рослин двох порід, висаджених у різних рядах. Влаштовуючи багаторядні живоплоти, необхідно дотримуватися умови: в одному ряду – одна порода.

За системою догляду живоплоти поділяють на вільно зростаючі та стрижені. На об’єктах культурного призначення застосовують стрижені живоплоти, які формуються систематичним підстриганням.

 

 

Добре піддаються стрижці бирючина, глоди, смородини альпійська і золотиста, спіреї, крушина, клен татарський, кизильник, лох вузьколистий, міхуроплідник, самшит та інші породи.

 

 

 

Таблиця 1

Густота посадки рослин під час створення живоплотів

 

Класифікація чагарників за висотою

Висота

живоплоту, м

Кількість рядів, шт.

Відстань, м

в ряду

між рядами

Високі

Більше 2

1

2

0.5 – 0.8

0.6 – 1.0

-

0.5 – 0.7

Середні

1 – 2

1

2

0.4 – 0.6

0.5 – 0.7

-

0.4 – 0.6

Низькорослі

Менше 1

1

2

0.25 – 0.35

0.25 – 0.35

-

0.25 – 0.30

 

Зелені стіни

 

 

 

Використовуючи дерева, необхідно підбирати породи, в яких галуження бокових пагонів знизу крони розпочинається на висоті не вище ніж 0,2 – 0,3 м від землі, тому штамбові саджанці тут непридатні.

 

 

 

Для створення зелених стін дерева висаджують, зазвичай, в два ряди, оскільки третій, середній ряд сильно затінюється і погано росте. Відстань між рядами 1–2 м, а в рядах – іноді тільки 0,5 м. Для зелених стін використовують тіневи­тривалі породи: липа, клен гостролистий, бук, ялина, тис та ін. рослини.

 

Боскети

 

Боскети – це невеликі площі геометричної форми, які за периметром огороджені високими зеленими стінами із щільно посаджених дерев одного виду, що піддаються систематичній формувальній стрижці.

 

Боскет може бути одноярусним або багатоярусним (задня стінка вища, а передня нижча). Для формування зелених стін використовують граб, в'яз, клен гостролистий, бук, липу, тис, тую західну і східну, ялину звичайну, ялівець віргінський та інші види. Іноді для влаштування боскетів використовують трельяжи, тобто дерев’яні або металеві каркаси, які добре обвиваються виткими рослинами. Всередині боскетів влаштовують басейни, фонтани, павільйони, скульптуру, квітники (партери), дитячі та спортивні майданчики, а також майданчики для відпочинку.

 

Куртини масиви і гаї

 

Куртини – це великі групи з вільним розташуванням дерев і чагарників (приблизно 20–50 дерев).

 

Зазвичай вони відіграють роль перехідного елемента від масиву або гаю до відкритого простору. Куртини є деревні, деревно-чагарникові і чагарникові, того самого складу, що й масив або гай, або контрастувати з ними (масив ялини і березова куртина). Крім того, куртина в масиві може мати вигляд однорідної групи дерев або чагарників серед мішаного насадження. Дуже ефектно виглядають куртини із гарноквітучих або декоративно-листяних чагарників, розміщених на схилах.

 

 

Гай може займати самостійне положення в плані парку або безпосередньо переходити в парковий масив. За штучного створення цієї форми насаджень слід дотримуватися природного характеру розміщення рослин і підбирати деревну породу відповідно до ґрунтово-кліматичних умов зростання.

 

 

 

Паркові масиви поділяють на периферійні та внутрішні.

Периферійні масиви (захисні пояси) слугують захистом від вітру, ізолюють парк від міста і захищають його від пилу, газів та шуму. Асортимент рослин для периферійних масивів може бути простим, без особливих естетичних вимог. Важливо, щоб це були високорослі породи.

Внутрішні паркові масиви, зазвичай, складаються з невеликих перелісків та гаїв. Вони обмежовують, формують галявини та інші відкриті простори, розчленовують і організовують територію парку. Ці насадження відіграють велику роль у формуванні паркових пейзажів: відіграють роль дальнього плану глибоких пейзажних картин або є  фоном для деревно-чагарникових груп.

За вертикальною структурою (ярусністю) масиви поділяють на одноярусні (крони намету розташовані приблизно в одній площині) і багатоярусні (крони намету розташовані на різних висотах).

За видовим складом деревні масиви є чисті та змішані. Важливою умовою формування змішаних масивів є домінування однієї або декількох порід в загальному складі насаджень.

 

Групи

 

 

Деревні групи мають дуже різноманітне призначення. Вони створюють передній і середній плани пейзажу, відіграють роль акцентів та композиційних центрів, формують фон для скульптури, розчленовують парковий простір, оформлюють галявини; примикаючи до насаджень, вони урізноманітнюють і збагачують край масиву, створюючи ефект плавного переходу до відкритого простору.

Деревні групи класифікують за асортиментом рослин, їх декоративними властивостями, довговічністю, розміщенням рослин й іншими ознаками.

За дендрологічним складом розрізняють групи чисті і змішані (деревні, деревно-чагарникові і чагарникові). Якщо композиція парку містить велику кількість груп, тоді їх рекомендується створювати із однієї породи, щоб уникнути строкатості композиції. Значний художній ефект створюють однопородні групи, висаджені у вигляді «букетів», в яких дерева розташовують на досить близьких відстанях – від 0,75 до 1,5 м. Таку групу можна створити також і відсадковим способом.

Якщо композиція парку містить відносно невелику кількість окремих груп, які мають особливо декоративне значення, тоді їх необхідно створювати з двох-трьох порід. Можна поєднувати листяні породи з хвойними.

За величиною деревні групи поділяють на малі (2 – 4 дерева), середні (5 – 10 дерев) і великі (15 – 20 дерев). За конструкцією групи є щільними та ажурними.

Щільні групи утворюють монолітний об’єм, який наскрізь не проглядається, а тому вони добре ізолюють простір. Для побудови щільної темної групи висаджують дерева із щільною кроною та зближеним розташуванням посадкових ям на відстані 0,5 – 3,5 м одна від одної, або ж створюють складну за формою багатоярусну групу з дерев різного віку так, щоб крона одного дерева проєктувалася на іншу та закривала у такий спосіб просвіти між деревами. Подібні групи створюють із тіневитривалих порід.

Рихлі або ажурні групи представлені рідкими посадками деревних рослин на відстані від 3 до 9 м одна від одної, що дає змогу добре розвиватися кожній рослині. Вони наскрізь проглядаються, між стовбурами і через крони деревних порід видно задній план пейзажу (луг, вода, стіна насадження тощо). Для побудови ажурних груп використовують переважно світлолюбні породи, але можливе використання і тіневитривалих дерев і чагарників.

За структурою крон: грубі (дуб), середні (в’яз), і тонкі (верба).

За формою виділяють одноярусні і багатоярусні групи.

За кольором крони: темні (ялиця), світлі (верба) і яскраві (дерен).

За композицією групи поділяють на симетричні та асиметричні.

 

Симетричні групи – це такі групи, через які можна прокласти вісь симетрії, по обидва боки якої на однаковій відстані та з однаковим інтервалом розміщують деревні рослини. Вони характерні для об’єктів з регулярним плануванням.

 

 

Асиметричні групи передбачають вільне розташування дерев.

За силуетом групи мають співвідношення ширини до висоти 1:2 і 2:1.

 

 

За емоційним впливом на психіку:

*   збуджувальні, зосереджувальні та заспокійливі.

 

За довговічністю, ароматичністю та іншими ознаками:

*   довговічні (деревні) і недовговічні (чагарникові), з ароматних рослин (жасмин, бузок, черемха), з гарноквітучих (троянди) та інші типи.

 

Під час побудови групи слід враховувати тривалість життя окремих дерев і чагарників. Про це слід постійно пам’ятати і вводити в групи більш довговічні рослини, наприклад, замість пірамідальної тополі пірамідальну форму дуба тощо. Це саме стосується динаміки росту деревних порід (швидкоростучі, повільнозростаючі, низькорослі), яка теж має узгоджуватися.

За своєю побудовою група має ядро, яке складається з одного або декількох дерев, переважно високих. Воно може бути чистим або змішаним за складом. Залежно від фактури крон дерев (ажурна чи щільна), що формують ядро, група може здаватися світлою й радісною або ж суворою та урочистою. Навколо ядра групи компонують інші рослини. Деревні рослини, які утворюють ядро композиції, висаджують на значно ближчій відстані одна до одної порівняно з периферією групи. Декоративність групи буде значно вищою, якщо її краї будуть нерівними, з виступами. Підбір рослин для побудови біогрупи передбачає їх м’яке поєднання або ж контрастне співвідношення залежно від декоративних властивостей порід.

Згідно з вимогами на дальньому плані пейзажу необхідно розміщувати великі групи, в яких чисельність дерев однакових порід більша, силуетні і кольорові контрасти різкіші. До групи, яка розглядатиметься з близької відстані, вимоги інші, тут порівняно більше значення мають декоративні властивості рослин (фактура і забарвлення стовбурів, малюнок гілок, мозаїка і колір листя, квітів та плодів).

 

Під час побудови групи слід дотримуватися двох простих правил: в групі не має бути висаджено три і більше дерев в ряд, а відстань між рослинами не має бути однаковою. Ці правила стосуються побудови груп пейзажного типу планування.

 

У перші роки після посадки молоді групи рідкі та невиразні, тому для декоративного ефекту їх можна ущільнювати тимчасовими деревами. Якщо ж посадку проводять великими екземплярами, тоді висаджують лише потрібну кількість порід для цієї групи.

 

Кількість груп, їх розміри слід підбирати з урахуванням величини галявини та висоти навколишніх масивів.

 

Чагарникові групи, зазвичай, доповнюють деревні масиви або групи, роблять їх композицію більш довершеною (формують нижній ярус) та забезпечують плавний перехід до відкритих галявин. Крім того, вони мають самостійне значення як елемент композиції (в садах, скверах, житлових дворах).

Для найбільшого декоративного ефекту під час цвітіння чагарникові групи найкраще створювати з рослин одного виду або сорту, відводячи їм окремі ділянки, наприклад, для бузку, вейгели чи жасмину. Особливу увагу слід приділяти гармонійному поєднанню кольору, текстури і форми чагарникових груп та їхнього фону (масиву, куртини, групи).

 

Наприклад:

* група чубушників на фоні березового насадження (біле забарвлення квітів гармоніює з білою корою берез);

*  група калин на фоні кленів (білі із зеленкуватим відтінком квіти і форма листя калини гармоніює з листям кленів).

 

Для посадок на узліссях використовують високодекоративні види чагарників із мальовничою кроною і масовим цвітінням. Не рекомендується засаджувати узлісся суцільною масою чагарників, їх краще розміщувати групами, між якими потрібно залишати розриви. Для надання контуру узлісся природних обрисів використовують різні прийоми, наприклад, чагарники з легкою ажурною кроною, білими або яскраво забарвленими квітами (глоди, дерени, дейції, вейгели, чубушники) здатні створювати враження більшої рельєфності узлісся. І навпаки, чагарники з щільною кроною, великим темним листям (калина звичайна, жимолость татарська тощо) слід висаджувати у заглибленнях узлісь, підкреслюючи у такий спосіб глибину наявних бухт (впадин).

 

Підбирають рослини для створення біогруп на основі чотирьох принципів:

1. Екологічного.

2. Фітоценотичного.

3. Художньо-декоративного.

4. Систематичного.

 

1. Екологічний принцип базується на врахуванні всіх екологічних чинників росту і розвитку рослин. Насамперед необхідно враховувати клімат місцевості, в якій розміщено об’єкт. Якщо підібрати рослини без врахування цього аспекту, то вони або загинуть, або ж догляд за ними потребуватиме значних затрат праці та матеріалів. Наступний аспект, який слід враховувати, – ґрунтові умови, оскільки його типи та структура також впливають на розвиток рослин. Наприклад, дерева і чагарники, висаджені у не відповідний для їх нормального зростання ґрунт, різко змінюють форму і розміри стовбура та листя, а також забарвлення, що призводить до зниження декоративності й досить часто до загибелі рослин. Наступний чинник, на якому базується екологічний принцип, – рельєф території.

 

 

Є поняття вертикального зонування клімату, що тісно пов’язане з рельєфом. Якщо територія розташована в горбистій місцевості, то необхідно враховувати, наскільки високо вона розміщується та на якому з боків пагорба відносно сонця. Сонячні південно-західні, західні і південні схили придатні для зростання дуба, ясена, граба, ялівцю, які добре витримують різкі добові перепади температур та інтенсивне випаровування вологи. На східних і північних схилах пагорбів підтримується більш стабільний температурний режим і відносна висока вологість повітря, тому там краще зростають бук, ялина та ялиця.

 

 

Верхня частина схилу більш суха із біднішими ґрунтами, оскільки постійний стік води призводить до змиву ґрунту. Більше зволожена нижня частина схилу, до того ж вона збагачена змитими ґрунтовими частинами.

2. Фітоценотичний принцип базується на урахуванні взаємовпливу дерев та чагарників, тобто сумісності їх зростання у фітоценозах або композиціях.

Між рослинами взаємовплив є сприятливий (сосна і береза, сосна і дуб, береза і ясен, дуб і бук, сосна і вільха тощо) і несприятливий (ясен і бук, дуб і горіх, ялина і тополя тощо).

 

 

Розрізняють:

*   алелопатичний;

*   біотрофний;

*   механічний;

*   фітофізичний;

*   фізіологічний;

*   генетичний взаємовпливи.

 

Алелопатичний вплив, який визначається біохімічною природою фітонцидів та їх концентрацією, знаходить своє вираження в поєднанні та частковому співвідношенні певних видів у фітоценозі. Наприклад, збільшення відстані між ясенем звичайним і дубом черешчатим послаблює негативний вплив першого на другий.

Поєднання порід з урахуванням біотрофного взаємовпливу дає змогу поліпшити ґрунт у хвойних насадженнях. Підсаджування берези, липи дрібнолистої, бузини сприяє поліпшенню гумусового та азотного балансу в ґрунті.

Породи необхідно поєднувати з огляду на фітофізичний (біофізичний) вплив. Роблять це для того, щоб забезпечити максимальне використання ресурсів навколишнього середовища (світла, тепла, вологи тощо) та оптимізувати умови росту основних порід через вирощування поряд з ними супутніх рослин. Наприклад, клен гостролистий, липа дрібнолиста є чудовими супутніми породами дуба черешчатого, горобина звичайна – супутня порода для сосни звичайної та берези. Супутні породи забезпечують бокове затінення, у такий спосіб стимулюючи ріст головних порід у висоту як результат змикання і горизонтального взаємовпливу крон.

Механічний вплив проявляється у взаємному хльостанні крон дерев під час розкачування їх вітром, а також взаємному підтримуванні.

Фізіологічний (за зростання коріння та (або) надземної частини) і генетичний (за запилення квітів) взаємовпливи рослин відображають специфіку внутрішньовидових і міжвидових взаємовідносин, яку також слід враховувати, підбираючи породи.

3. Художньо-декоративний принцип використовується під час озеленення невеликих скверів і садів, а також територій, прилеглих до адміністративних та громадських будівель.

Підбір порід спрямовано на створення рослинних композицій, які підкреслюють найкращі декоративні якості тих чи інших видів рослин, а також на досягнення їх найкращих поєднань з місцевістю та будівлями, що впливає на виразність зеленого об’єкта як витвору мистецтва. Виконання цього завдання досягається через грамотне застосування правил художнього оформлення: підпорядкування частин, рівноваги, ритму, контрастів і нюансів, перспективи, кольору і світла, співрозмірності тощо, які становлять єдине ціле, тобто застосування основних принципів побудови композицій паркових пейзажів.

Велике значення під час формування композиційних груп має колір, який впливає на підбір дерев і чагарників, та світлотінь, яка впливає на композиційне рішення об’єкта, його орієнтацію, об’ємно-просторову структуру тощо.

4. Систематичний принцип базується на сумісному поєднанні у зелених насадженнях дерев та чагарників різних видів і форм одного й того самого роду, в яких посилюються та підкреслюються їх декоративні якості (форма стовбура і крони, характер гілкування, фактура і забарвлення листя, кори, квітів та плодів), завдяки чому створюється художня єдність і виразність.

 

 

Зокрема, наприклад, серед посадок клена гостролистого досить красиво виглядають й інші види клену, те саме можна сказати і про решту порід, особливо хвойні. Концентрація на окремих ділянках парку декількох форм одного і того самого роду рослин дає змогу створювати композиції з особливою декоративною виразністю, наприклад, розарії, сирінгарії, тематичні сади спірей, чубушників, глодів, деренів, ялівців, верб тощо.

 

 

 

Композиція з латинської означає складання, розміщення, поєднання, а також побудову витвору мистецтва.

 

 

Тобто це поєднання і взаємозв’язок всіх його елементів.

Композиційні елементи садово-паркових побудов різноманітні. Одні із них матеріально відчутні, це сама територія та все, що навколо неї (рослинність, будівлі, водойми тощо). Інші не предметні, але чітко видимі: колір, світло і тінь. Треті – не видимі, але вони змінюють розміри і зовнішність інших елементів: явище лінійної і повітряної перспективи.

Для формування привабливих, гармонійних композиційних побудов у ландшафтній архітектурі дотримуються певних канонів (правил), які роблять композицію довершеною та більш виразною.

 

Призначення та цілеспрямованість

 

Основна ідея, загальний композиційний задум – це насамперед визначення цільового призначення об’єкта, його внутрішнього змісту та вибір шляху і засобів, якими найбільш зручно і надійно досягти цього внутрішнього змісту, тобто визначення форми, яка виражає зміст.

 

Питання про призначення об’єкта і його композицію, зазвичай розв’язують діалектично: зміст і форму розглядають у поєднанні, до того ж визначальна роль належить змісту. Правило «від змісту до форми» – це основне правило ландшафтного проєктування. За цим принципом розподіляють територію об’єкта, вирішують його планування та озеленення. Наприклад, створюючи партерний (декоративний) сквер перед пам’ятником, ми відразу ж забезпечуємо зміст (урочистість) форми цього об’єкта – регулярне планування.

 

Верховенство і підпорядкованість

 

Витвір будь-якого мистецтва повинен мати щось головне, характерне, яке визначає його зміст, задум. Все інше має підсилювати це головне, підкреслювати його найкращі якості. Якщо цього не буде, витвір стане невиразним, не матиме чіткості. Виділення головного необхідне як в плануванні, так і в рослинних композиціях. Під час створення зелених насаджень потрібний не безсистемний показ різних видів і форм рослинності, а лише продумані, цілеспрямовані композиції з виділенням головного. Не можна, щоб будівлі сперечалися із зеленню. Зелень, як елемент природи, і створені людиною будівлі мають гармонійно поєднуватися. Наприклад, у сквері перед великою громадською будівлею зелень має підпорядковуватися цій архітектурній будівлі, її стилю. Рослинність має гармонійно доповнювати або контрастно підкреслювати архітектурні особливості будівлі. Таке відношення рослинності до архітектури доцільне у великих парках при палацових комплексах та інших величезних будівлях. Винятком вважають зелень поблизу некрасивих споруд. Для того щоб пом’якшити або частково замаскувати їх неестетичний вигляд, першість необхідно віддати рослинності. Невеликі будівлі та малі архітектурні форми в садах і парках мають підпорядковуватися головному: простору, деревам і чагарникам.

 

Головне має виділятись в усьому: головний сектор парку, головна алея, головний пейзаж, головна точка огляду тощо. В садах і парках має бути головна порода дерев. Це саме правило передбачає формування зелених насаджень, де має домінувати певний вид рослин. Цей принцип стосується також і колориту.

 

Масштабність

 

 

Наприклад, співрозмірність величини галявини і величини деревної групи або ж солітера, які розміщені на її площині, визначається можливістю їх сприйняття. Якщо група розташована в замкненому просторі, який не дає змоги осягнути її цілком з першого погляду, тоді відношення величин вважається не масштабним: група занадто велика для галявини або галявина мала для групи. Можливі прорахунки співвідношень величин у зворотному порядку, коли на великих галявинах розміщують невеликі об’єми груп, дерев, чагарників, скульптури та інших елементів. Аналогічно розглядають співвідношення величин всіх просторових елементів парку (ширина і протяжність доріг, розміри квітників, споруд, скульптури) і величини простору, в якому вони розташовані.

 

Пропорційність

 

Пропорція – це певне співвідношення окремих частин, предметів і явищ між собою.

 

Найпоширенішими є два типи пропорціонування: модульна система пропорцій і «золотий перетин».

 

У першому випадку за основу береться певна висхідна величина, що служить мірою просторової побудови (або одиницею виміру композиції), яку називають модулем (від лат. модулус – міра). Кратні співвідношення 1:2, 1:3, 1:4 тощо дають у прямокутній формі повторення квадрата ціле число разів, менша величина служить модулем більшої. Наприклад, якщо як модуль під час укладання плит на доріжку береться плита розміром 75х75 см, тоді ширина доріжки може бути відповідно 1,5 м; 2,25 м; 3,0 м; 3,75 м тощо.

Для правильного пропорційного підбору елементів композиції використовують правило «золотого перетину», тобто ділення лінії на дві нерівні частини, за якого менша частина так відноситься до більшої, як більша до цілого. Математично це вираження має вигляд А:В = В:С, де С – ціле, А – менша частина, В – більша частина. В цифрах це можна виразити як 2:3 = 3:5. В практиці найчастіше застосовують співвідношення 3:5 = 5:8 (3:5:8).

 

Єдність і підпорядкованість

 

Організація простору містить протиріччя єдності двох основних моментів:

*   обмеження частин і створення єдиного цілого.

 

Обмеження частин або розділення простору в ландшафтному мистецтві зумовлено функціональним призначенням – розподіл на ділянки з різними видами занять і природними умовами, які підказують можливість формування того чи іншого типу просторової структури.

Єдність потребує виявлення головного і підпорядкувального, нерозривного зв’язку змісту і форми, що проявляється у виділенні об’ємно-просторового домінанта та підпорядкуванні йому інших частин. Таким домінантом може бути споруда, галявина, водойма або ж інший елемент композиції. Підпорядкування визначається орієнтацією другорядних частин на цей домінант, їх візуальним і тематичним зв’язком. Наприклад, в історичних парках домінантом був палац, якому підпорядковувалася територія парку. Їх єдності досягали різноманітними прийомами: за допомогою візуальних зв’язків (у прорізі просік, доріг і видових променів досить часто і раптово проглядався палац); через певне розчленування простору (дрібного і деталізованого поблизу палацу і більш укрупненого в міру віддалення від нього); насиченістю квіткового оформлення і скульптурою території біля палацу та скромнішими тематичними повтореннями композиції в інших частинах парку тощо. Цей зв'язок є тонким і не нав’язливим.

Єдність проявляється також у взаємозв’язку відкритих і закритих просторів. Наприклад, стіна лісу, яка обмежовує галявину, є водночас її фоном та утворює з нею одне ціле. Паркові ділянки можуть досить чітко відрізнятися за компонентами природного ландшафту, але композиційно вони тісно пов’язані одна з одною. У цьому полягає принцип композиційної єдності в ландшафтному мистецтві.

 

Просторові форми

 

Просторові форми охоплюють площини і об’єми.

 

До площин належать:

*   поверхня землі з газонами, квітниками і твердим покриттям, елементи рельєфу, водні поверхні, стіни паркових масивів, огорожі тощо.

 

До об’ємних форм належать:

*   масиви, куртини, гаї, групи, солітери, споруди і скульптура, скелі тощо.

 

Взаємозв’язок площини і об’єму випливає із обʼємно-просторової композиції і виражає загальні закономірності формування паркового середовища.

 

Співвідношення форм за геометричною побудовою

 

Тут йдеться про розміщення форм, з яких складається композиція відносно одна одної, та глядача в тривимірному просторі.

 

Розміщуючи різноманітні форми в просторі саду, можна отримати три види просторової композиції:

*   фронтальну, об’ємну і глибинно-просторову.

 

Фронтальна композиція – розгорнута в ширину, складові її форми мають площинний характер, глибинні перспективи не виражені (галявина, газон, водне плесо, стіна лісу). Це свого роду площинна декорація.

Об’ємна композиція – характеризується яскравим вираженням у всіх трьох вимірах (деревно-чагарникова група, солітер, альтанка на лузі).

Глибинно-просторова композиція полягає у розташуванні форм таким чином, що їх організовано у глибокі перспективи, їх розкриття відбувається поступово (розріджене узлісся, за яким проглядається сонячна галявина із велетенським дубом-солітером).

 

Співвідношення форм за фактурою

 

Під фактурою розуміють характер поверхні предметів. В ландшафтному мистецтві враховується фактура деревних рослин: особливості крони (щільна чи ажурна), листя (гладка поверхня чи шорстка, ворсиста), кори (гладка чи груба, потріскана) тощо), а також поверхні газонів, квітників, гірських порід тощо.

 

Співвідношення форм за кольором

 

Вигляд будь-якого предмета багато в чому залежить від його забарвлення. Колір впливає як на сприйняття самого предмета людиною, так і на її психофізіологічний стан (збуджує, заспокоює, пригнічує).

 

Всі кольори поділяють на хроматичні і ахроматичні, які так само підрозділяють на три групи: теплі або активні (червоний, оранжевий, жовтий), холодні або пасивні (зелений, синій, фіолетовий) і нейтральні (білий, всі відтінки сірого, чорний).

 

Відповідно дві перші групи кольорів хроматичні, а нейтральні – ахроматичні.

Активні кольори, зазвичай, збуджують психіку людини, а пасивні – заспокоюють, з яких синій і фіолетовий трохи пригнічують. Найбільш позитивний вплив має зелений колір.

Кольори можуть оптично змінювати параметри простору, обманюючи зоровий апарат людини. Зокрема, предмети і рослини теплих і світлих кольорів за прямого сонячного освітлення зазвичай здаються нам ближче, ніж насправді, а холодні (особливосиній), навпаки, віддаляють предмети, збільшуючи у такий спосіб простір.

Важливе значення під час створення особливо декоративних композицій має контрастне поєднання кольорів. Контраст передбачає співставлення різних кольорів в одній композиції. Кращі контрастні поєднання отримують за співставлення теплого кольору із холодним: червоного із зеленим, оранжевого із синім, жовтого із фіолетовим. Допустимі також поєднання, розділені в спектрі лише одним кольором: червоний з жовтим, оранжевий із зеленим, фіолетовий з оранжевим тощо. Неконтрастні поєднання утворюють кольори, які розташовано в спектрі поряд: червоний з оранжевим, оранжевий з жовтим тощо.

Білий гармоніює зі всіма іншими кольорами, які поряд з ним виглядають набагато яскравіше, світліше. Те саме стосується темних кольорів (коричневий, сірий, чорний), які дають приємні поєднання з теплими тонами.

Досить привабливими і гармонійними є поступові пере­ходи кольору. Наприклад, темно-синій – синій – блакитний або жовтий – світло-жовтий – зелено-жовтий – світло-зелений – зелений. Такі переходи кольору використовують для побудови алей за ритмічним принципом.

Вказані правила застосовують у ландшафтних композиціях з використанням не тільки деревних рослин, але й інших засобів дизайну.

 

Світло і тінь

 

Перегляд відео:

 

 

Світло й тінь

 

Око людини насамперед сприймає світло, потім колір, а далі ‒ форму. Без необхідного освітлення ми не можемо візуально сприймати матеріальний світ. Отже, світло і тінь, яку воно утворює, мають першочергове значення в композиції зелених насаджень: вони сприяють виявленню просторової організації озеленених територій, їх об’ємно-глибинних композицій, об’ємної пластики, колірного рішення і фактури окремих просторових форм. Характер природного освітлення озеленених територій залежить від географічної широти розташування об’єкта, зміни сезонних річних циклів, а також часу доби.

Приємним для візуального сприйняття ландшафтних композицій є ранкове освітлення. В цей час тіні легкі та прозорі, що надає пейзажам особливої виразності. Опівдні картина різко змінюється: тіні стають короткими і щільними, обриси предметів різкими, кольори виділяються недостатньо чітко, освітленість відкритих просторів посилюється і, як наслідок, м’якість пейзажу втрачається. Ближче до вечора тіні знову стають довгими, прозорими і легкими; сонце, що заходить, дуже часто надає пейзажу особливе золотисто-червонувате забарвлення.

Художня виразність пейзажу значно залежить від орієнтації композиції та її елементів відносно сторін світу. Наприклад, південна орієнтація струмків і водоспадів дає змогу отримувати багатші, порівняно з північною експозицією, світлові ефекти – блиск води та відблиск сонця; орієнтація на південь водного дзеркала (озера, водосховища, ставка тощо) дає ефект «місячної доріжки». Розміщуючи паркові композиції та їх елементи з урахуванням орієнтації, слід визначати точку сприйняття композиції, тип освітлення, час доби і тривалість світлового ефекту (від 20 до 45 хвилин).

 

Залежно від взаємного розташування джерела світла (сонця) та об’єкта, виділяють три типи освітлення: фронтальне, бокове і контражурне.

 

Фронтальне освітлення відбувається тоді, коли джерело світла розташоване прямо перед об’єктом. У цьому разі світлотіньових переходів майже немає. Бокове освітлення характеризується потоком світла, розташованого збоку від об’єкта.

Воно створює більш виразні, яскраві і рельєфні переходи від світла до тіні. Найефективнішими є ранкові і вечірні промені сонця, які падають на землю під гострим кутом. Вони вигинають рельєф узлісь, висвічують фактуру дерев, збагачуючи їх своїми барвами. Контражурне освітлення формується тоді, коли об’єкт розташовано між джерелом світла і спостерігачем. Пронизуючи крону дерев, промені сонця посилюють барви листя і квітів, поглиблюють простір галявини, підкреслюють силуети щільних груп і солітерів.

 

Кут зору і сприйняття

 

Сприйняття пейзажу залежить від кута зору, який відображає ступінь віддалення глядача від об’єкта. Кут зору 45°, що відповідає відношенню висоти об’єкта до відстані, на якій стоїть глядач, 1:1 забезпечує ясне сприймання деталей просторових форм, а їх загальний об’єм – лише фрагментарно. У разі віддалення глядача від об’єкта на відстань, яка характеризується кутом зору 27° (відношення 1:2), можливе найкраще сприйняття як загального, так і окремих деталей композиції.

Якщо ж кут зору зменшити до 18° (відношення 1:3), тоді чіткість сприйняття деталей поступово губиться, але водночас спостерігається чіткий загальний об’єм предмета. Подальше збільшення відстані супроводжу­ватиметься більш рельєфним виділенням об’ємів окремих дерев або їх груп на фоні масивів.

 

Перспектива

 

Перспективою називають візуальну зміну предметів у міру їх віддалення від спостерігача.

 

Якщо в процесі віддалення предмета змінюється його величина і форма, то це явище лінійної перспективи; якщо ж змінюються забарвлення, яскравість і чіткість предметів, то ми маємо справу з повітряною перспективою. Принципи лінійної і повітряної перспективи розробили майстри Відродження, передусім Леонардо да Вінчі. Їх використовували переважно у живописі під час зображення тривимірного простору на площині. У ландшафтному мистецтві застосування цих принципів дає змогу підсилити глибину простору або ж, навпаки, візуально її скоротити.

Лінійна перспектива. Відстань між глядачем і окремим предметом можна візуально змінити, оскільки зоровий апарат людини піддається оптичному обману. Наприклад, що далі розташовано предмет, то він здається меншим. Якщо пряму доріжку в кінці зробити вужчою, ніж на початку, то вона здаватиметься довшою, і навпаки, якщо розширити – скоротиться. Алея здаватиметься довшою, якщо дерева вздовж неї посадити не паралельно осі, а лініями, які дальнім кінцем наближатимуться до дороги.

Закон лінійної перспективи застосовують у практиці паркобудування, коли потрібно візуально збільшити глибину простору паркової картини. Це досягається через створення проміжних планів, які розташовані по обидва боки пейзажу і спрямовують погляд до горизонту. Поглибити простір в приватних садах або скверах можна, висадивши чагарники чи високі трави по периметру їхньої території. Подібний ефект можна одержати, висаджуючи однакові за формою, але різні за висотою рослини так, щоб вищі, наприклад, туя колоноподібна чи тис ягідний форми «Fastigiata», були розташовані ближче до глядача, а нижчі (ялівець звичайний) ‒ на деякій відстані за ними.

Схожу комбінацію можна створити із чагарників подушкоподібної чи кулеподібної форм, експонуючи вищі екземпляри на передньому, а нижчі – на задньому планах. Загальний ефект можна підсилити, використовуючи рослини з блідо-холодними барвами квітів і листя. Іншим прийомом збільшення простору, який використовують здавна, є «зичення» ландшафту: техніка відома з японських садів під назвою «тікей». Метою цього прийому є поєднання саду з довкіллям. У часи Відродження його використовували в терасованих садах, створюючи композиції, які об’єднувалися з панорамою навколишніх гір. У садах менших розмірів це можна зробити шляхом посадки на задньому плані вздовж огорожі розрідженого ряду дерев, за яким проглядається простір (поле, галявина, долина, водне плесо). 

Іноді необхідно навпаки, візуально скоротити простір. Це досягається шляхом послідовного збільшення ширини огляду (від точки спостереження) та розмірів проміжних куліс. Повітряна перспектива проявляється у впливі товщі повітря на зміну кольору предметів.

 

Наприклад, за віддалення червоний колір набуває фіолетового відтінку; оранжевий переходить у брудно-зелений аж до фіолетових відтінків, жовтий на значній віддалі стає зелено-жовтим, зелений у міру віддалення все більше переходить в синій; фіолетовий переходить в брудно-синій; чорний світлішає, сіріє, іноді синіє; сірий – темніє, зливається з синявою; білий майже не змінюється, лише набуває жовтуватого відтінку.

 

Симетрія і асиметрія

 

 

Віссю може бути лінія руху (дорога, вулиця) або ж лінія погляду. Симетричний план є прикладом чіткої і цілісної врівноваженої композиції.

У симетричних композиціях врівноваженість досягається за допомогою однакових форм і відстаней. Однак рівноваги та єдності можна досягнути іншим шляхом – за допомогою асиметричної композиції, коли нерівні за величиною і неоднакові за формою елементи розміщують так, що виходить врівноважена композиція.

 

 

Перегляд відео:

 

 

Симетрія в природі

 

Контраст, нюанс, тотожність, раптовість

 

Контраст – це сильно виражена відмінність властивостей просто­рових форм за їх співставлення.

 

Наприклад, світлий – темний, високий – низький, великий – маленький. Контрастні поєднання рослин отримують за співставлення різних форм дерев і чагарників (шароподібні або плакучі форми на фоні пірамідальних та конічних) або порід з різним забарвленням листя чи кори. Контраст отримують також під час формування паркового середовища (закритий темний простір масиву посилює сприйняття сонячної галявини).

 

Нюанс означає тонкий перехід, незначні відмінності властивостей подібних форм, які схожі між собою.

 

Це можуть бути по-різному освітлені та затемнені ділянки. В ландшафтному мистецтві особливо цікавим є використання нюансів кольору рослин, які підбирають для літнього та осіннього ефектів або ж для заданої кольорової гамми.

 

Тотожність визначається як подібність порівняльних ознак.

 

У симетрії це об’єкти, що врівноважують один одного, в ритмічному ряду – інтервали, акусти (дерева однакової форми: тополя – береза – тополя – береза).

 

Перегляд відео:

 

 

Контраст та нюанс у живопису

 

Раптовість – невраховане розкриття предмета, простору, що привертає увагу глядача в певному боці.

 

Раптовість можна створити через розкриття неочікуваної картини, наприклад, сонячної галявини посеред паркового масиву або появу скульптурної групи чи альтанки у віддаленій ділянці парку. Це може бути також «дика» скеля чи «таємниче» джерело, що викликає захоплення, тобто предмет з високими естетичними якостями.

 

 

Прикладом можуть слугувати алеї. В ритмічних побудовах беруть участь декілька елементів, до того ж стійке враження ритму виникає за їх повторення 5 – 8 разів. Емоційний вплив ритму наростає за збільшення кількості елементів, але до певної межі, після якої настає втома і виникає відчуття монотонності. Для зниження монотонності змінюють відстань між деревами, відкриваючи у такий спосіб простір, включають в ритмічний ряд квітники, фонтани, скульптуру тощо.

 

 

 

В історії ландшафтної архітектури виділяють французький, голландський, італійський, англійський та інші стилі. Кожний стиль характеризується певним набором ознак та прийомом планування (регулярний або пейзажний).

 

 

 

Наприклад, регулярний напрям увібрав у себе декілька типів:

*   французький – на плоскому рельєфі, італійський – на вираженому рельєфі та голландський – квітковий партер.

 

Англійський стиль – яскравий представник пейзажного прийому планування.

 

Перегляд відео:

 

 

Прийоми формування саду в англійському стилі

 

Регулярний прийом планування характеризується наявністю прямих алей, геометричною формою водойм, майданчиків, квітників, симетричними посадками.

Пейзажний прийом характеризується довільним групуванням дерев і кущів, звивистими доріжками, вільними контурами водойм і майданчиків, мальовничим розташуванням квіткових угрупувань тощо.

 

Формування пейзажних композицій

 

Класифікація пейзажів охоплює три їх типи:

*   прості, складні і панорамні.

 

Як вихідний вимірювач пейзажу взято горизонтальний кут 28°. Зокрема, якщо в полі зору розташована односюжетна пейзажна картина (це картина з одним композиційним вузлом), то її відносять до типу простих пейзажів, якщо дво- і трисюжетна – до типу складних. Пейзажна картина складного типу компонується з 2-х або 3-х простих картин з різними сюжетами, об’єднаних одним задумом, які утворюють одне ціле.

Панорамний пейзаж утворюють декілька простих або складних пейзажів, взаємопов’язаних композиційно, об’єднаних загальним задумом з більш менш однаковим сюжетом. Для огляду такої картини необхідно повертати голову.

 

 

 

Розміри пейзажних картин визначаються такими параметрами:

L – відстань від спостерігача до картини (до композиційного центра або переднього плану).

В – ширина картини. Визначається боковими об’єктами, що обмежують поле огляду і є рамою або кулісами картини.

H – висота картини. Визначається висотою елементів картини з включенням в її композицію неба і площини землі з газоном, квітником тощо або водного дзеркала.

 

За співвідношенням ширини, глибини і висоти пейзажні картини парків поділяють на великі, середні і малі. Для пейзажних картин, в яких основними компонентами є деревно-чагарникові групи, ці параметри будуть такими:

великі картини L = 10H, α = 5–150, B = 100–300 м;

середні картини L = до 3H, α = 16–200, B = 50–100 м;

малі картини L = 1–2 H, α = 27–450, B = 10–50 м.

 

 

Будуючи пейзажі, слід також враховувати динаміку пейзажних картин. Цей ефект свідчить про те, що з однієї точки огляду групи, які утворюють куліси і фокус сприйняття (центр картини), міняються ролями за динамічного переміщення територією об’єкта.

Пейзажні картини парку або саду формують так звану модуляцію картин, що означає зміну пейзажних кадрів у певному ритмі. В організованих паркових ансамблях ці картини змінюються в інтервалі, який становить у середньому 20, 30 або 50 м. Пейзажні картини, які ритмічно чергуються, справляють достатньо сильні враження. Об’єкти, побудовані на цьому принципі, зазвичай, не потребують інших декоративних доповнень у вигляді яскравих кольорових ефектів або екзотичного асортименту.

Якщо об’єкти паркового будівництва мають невеликі розміри і створення великих пейзажних картин, що змінюються, є не можливим, тоді як об’єкти сприйняття вводять композиції меншого масштабу. Створюючи такі композиції, враховують кольорові ефекти, декоративні особливості окремих елементів, які чергуються на близькій відстані (квітники; форми крон, фактура стовбурів, малюнок гілок, форма і забарвлення квітів деревних рослин; композиції із каменів, малі форми архітектури, декоративне покриття тощо). Можливою є інша ритмічна побудова композицій.

Під час побудови паркових картин простір відіграє головну роль: він є основним чинником формування структури композиції. Залежно від напрямку просторових планів вони є статичними і динамічними.

Статичний тип простих композицій має вигляд просторових планів, які розміщуються горизонтально. Вертикальні елементи пейзажу – окремі дерева, групи тощо – активно беруть участь у композиції картини (на схемах просторові плани умовно показано горизонтальними лініями, вертикальні елементи ‒ у вигляді ліній та площин).

Динамічний тип простих композицій базується на використанні тільки просторових планів, які являють собою різні варіанти трикутних і овальних ходів вглиб (дороги, відроги, гори, берегова лінія тощо). Перша група динамічного типу простих композицій має особливість в тому, що просторові плани, прямуючи до горизонту, мають точку з’єднання за межами картинного поля. В другій групі просторові плани (ходи вглиб) сходяться на лінії горизонту в центрі або в межах зображення пейзажу.

В двох схемах третьої групи просторові плани виражені ходами вглиб овальної форми, а в інших схемах до них приєднуються ще й ходи вглиб трикутної форми, які розміщуються в площині картин вище лінії горизонту.

Поєднанням декількох простих схем в одній картині можна утворити складні за структурою композиції 2,3,4-схемні (у середньому до 5).

 

 

 

 

 

Для оцінювання декоративності деревних і чагарникових порід використовують різні методики з властивими їм принципами оцінювання.

 

Наприклад, методика проф. Калініченка О.А. передбачає оцінювання деревних рослин за 5-бальною шкалою:

«1» – декоративність негативна (зовнішній вигляд рослин знижує їх загальну привабливість);

«2» – декоративність нульова (декоративні якості непомітні, рослини не мають виразності на загальному фоні насаджень);

«3» – декоративність незначна (декоративні якості помітні, але невиразні, тому не дуже підвищують декоративність рослин);

«4» – декоративність достатня (декоративні якості виразні, рослини добре виділяються на загальному фоні насаджень);

«5» – декоративність висока (декоративні якості надають рослині значної привабливості, зумовлюють у спостерігача емоційне відчуття, захоплення).

 

Крім цієї методики, в практиці декоративного садівництва для оцінювання декоративності дерев та кущів за порами року застосовують методику М. В. Котлової, О. М. Виноградової, І. В. Таранлатової.

Згідно з цією методикою встановлюється декоративність лише для типових форм дерев і кущів (середньовікових дерев та 10 – 15-річних кущів). Для цього щомісяця оцінюють декоративні якості за 5-бальною шкалою ознак, як-от: архітектоніка стовбура і крони, декоративність листя, декоративність плодів і квітів, фактура і колір кори стовбура та гілок, які позначають відповідно А1, А2, А3, А4. Для визначення щомісячної усередненої оцінки декоративності деревних і чагарникових порід використовують перевідні коефіцієнти (Р1, Р2, Р3, Р4), які відображають значущість кожної ознаки, їх тривалість та силу емоційного впливу. Найбільш вагомою (значущою) ознакою є архітектоніка крони.

 

Вона визначається за такими показниками:

форма – загальний контур або силует;

структура – характер гілкування, розміщення скелетних гілок і гілок II порядку, їх міць і проглядання в малюнку крони;

фактура – характер облиствлення (розташування листя та їх розміщення на гілках).

 

Декоративність кожного виду щомісяця оцінюють у балах за формулою:

 

де:

А1 – щомісячна оцінка архітектоніки стовбура і крони рослини;

А2 – щомісячна оцінка декоративності листя;

А3 – щомісячна оцінка декоративності плодів і квітів;

А4 – щомісячна оцінка кольору та фактури кори стовбура та гілок;

Р1 – перевідний коефіцієнт для переведення архітектоніки стовбура і крони – «4»;

Р2 – перевідний коефіцієнт для переведення декоративності листя – «3»;

Р3 – перевідний коефіцієнт для переведення декоративності плодів та квітів – «2»;

Р4 – перевідний коефіцієнт для переведення фактури і кольору кори стовбура та гілок – «1».

 

За отриманими щомісячними даними викреслюють графік динаміки декоративності деревної або чагарникової породи протягом року. Загальний річний показник декоративності виду в умовних одиницях визначається за площею, яка відсікається лінією декоративності виду.

 

Кількісні показники декоративності виду в умовних одиницях переводять у 5-бальну систему:

за величини кількісного показника 10 – 20 – 3 бали;

                                                                        21 – 40 – 4 бали;

                                                                       41 і більше – 5 балів.

 

Описаний метод комплексного оцінювання дає змогу співставляти види (порівнювати) для виявлення найбільш перспективних.

 

Запитання для самоперевірки

1. Які особливості створення кожного елемента паркового ландшафту?

2. Який механізм впливу насаджень на оздоровлення середовища?

3. За якою формулою визначають декоративність кожного виду?

 

 

Практичне заняття 1

Практичне заняття 2

з розділу I «Основні принципи озеленення населених місць»

 

 

Попередня тема

На початок

Наступна тема