|
|
|
Українська музика I частина Електронний посібник |
|
||||||||||||||||
|
ДОДАТКИ |
|||||||||||||||||||
|
1. Народні пісні на слова Тараса Шевченка 2. Іван Крип¢якевич “Шкільна наука в
Україні ХІV–ХVІІ ст.” 3. Менське кобзарське братство 4. Велична і трагічна історія пісні-гімну “Ще не вмерла Україна” 1. Народні пісні на слова Тараса Шевченка Кожний народ має свого улюбленого
поета, твори якого стають надбанням широких мас. До кращих з цих творів складаються
мелодії, і вони живуть як народні пісні. Але небагато у світовій літературі є
поетів, твори яких так органічно пов¢язані з
помислами трудящих, так глибоко виражають їх інтереси і прагнення, як поезії
великого українського співця Тараса Шевченка. Виходець із кріпаків, Шевченко
ввібрав у себе все краще, що було у багатовіковій художній спадщині народу,
переробив його у своїй свідомості і повернув у новому, духовно збагаченому
вигляді. Від батька-чумака він чув і запам¢ятав багато
чумацьких пісень, бурлацьких і сирітських, з дитинства він захоплювався
думами і піснями про наше героїчне минуле, які оспівували боротьбу
українського народу з турецькими і татарськими загарбниками, польськими
феодалами, славну Коліївщину. Столітній дід Іван, який особисто знав багатьох
учасників повстання був для хлопчика першоджерелом відомостей про ці
історичні події, живим літописом героїчного і драматичного минулого. Назавжди
він запам¢ятав відвідини
Мотронівського монастиря, особливо шанованого в
народі, в якому повстанці освячували свої шаблі. Це пізніше виллється у його майбутніх творах, зокрема, поемі
“Гайдамаки”. В альбомах з малюнками, поряд із оригінальними віршами
знаходиться немало записів українських народних пісень і дум. У кожному з цих
жанрів він був знавцем. Довголітня дружба скріпляла Т. Шевченка з кошовим
отаманом Чорноморського кубанського війська Яковом Кухаренком. Він розумів
значення історичної постаті вихованця Києво-Могилянської академії (вона ще
називалась Києво-Могилянська-Мазепинська),
генерального судді Чорноморського кубанського війська Антіна Головатого,
героя не тільки російсько-турецької війни 1787 року, а й затяжної
дипломатичної війни українського козацтва з царицею Катериною ІІ за
кубанський степ не лише для Кубані, а й для всієї України. Це про нього у
славнозвісному посланні “До Квітки-Основ՚яненка”
(1839) у двох перших виданнях “Кобзаря” стояло: Наш завзятий
Головатий Не вмре, не
загине... От де люди, наша
слава, Слава України. Лише у 1846 році, з настирливої намови
Пантелеймона Куліша, він замінює ці рядки на: Наша пісня, наша
дума Не вмре, не
загине... Згадує він генерального
старшину-кобзаря, крім цього послання в поемах “Гайдамаки”, “Сліпий”, у
російській повісті “Близнецы”. Ще за життя поета з¢являються мелодії на слова з “Кобзаря”, які у
вигляді пісень швидко поширюються в народі. "Озвучене" музикою полум¢яне слово
борця за визволення народу від рабства ще з більшою силою будило в слухачів
палку любов України, її минулого. Тарас Григорович Шевченко був людиною
музично дуже обдарованою. Він любив і добре знав класичну музику (Гайдна, Баха, Моцарта, Бетховена, Даргомижського,
Глінки). Серед його друзів були співак з України С. Гулак-Артемовський, І.
Петров, геніальний російський актор М. Щепкін,
російські демократи М. Некрасов, М. Добролюбов, М. Чернишевський, композитори
М. Балакірєв, М. Мусоргський та ін. Під впливом поетики Т.Шевченка
Мусоргським були створені два твори на українську тематику – “Гопак” і
“Дніпро”. У своїй “Автобіографічній записці” Мусоргський назвав ім¢я Шевченка
серед тих, що “особливо піднесли мозкову діяльність молодого композитора і
надали їй серйозного, суто наукового спрямування”. Але особливо захоплювався Шевченко
народними піснями, яких знав дуже багато. Завдяки своїй феноменальній пам¢яті він
схоплював їх з першого разу і вони лишались у його свідомості на все життя.
За свідченням сучасників Т. Шевченко володів чудовим слухом, добре співав і
грав на різних інструментах: скрипці, гітарі, кобзі. Він мав свій власний
інструмент торбан-кобзу, яку йому подарував один із його шанувальників.
Шевченка з кобзою відтворювали багато художників. Спів для поета був органічною
потребою. Співав поет проникливо (у нього був тенор), глибоко переживаючи те,
що співає. “Наче тепер бачу, – згадує один з його сучасників, - як інколи
було під кінець пісні затремтить його голос і на довгі вуса його скотять з
очей сльози”. П. Куліш так згадував про спів Шевченка: “…такого, або рівного
йому співу не чув я ні в Україні, ні в столиці. Між старими і молодими зразу
припинялися всі розмови, сходились із усіх кімнат гості в зал як у церкву.
Пісню за піснею співав наш жайворонок…. І як тільки змовкав, зразу всі
просили його ще співати, і він співав людям на радість, а собі ще більше”.
Про манеру співу Т. Шевченка згадує А. Маркович: “…стиль народного виконання
пісні потребує завжди хореїчного закінчення, співати так, щоб другий безударний склад тільки “намічувався”, а не вимовлявся…
так співав і Шевченко”. Пісні супроводжували його все
життя – і в вишневих садках України, і в Кара-Кумських
безводних степах, і на Аральському морі, і в застінках
каземату. Вона була часом для Шевченка єдиною порадницею і розрадою. Але
Шевченко не тільки був чутливим слухачем. Розуміючи роль пісні в житті
народу, в його історії, культурі, він збирав зразки народної творчості. У
1846 році, працюючи художником а Археографічній комісії для розбору древніх
актів, Шевченко записував пісні, легенди, перекази. Під час обшуку у нього
було знайдено два альбоми українських пісень, записаних під час перебування у
Київській, Кам¢янець-Подільській
і Волинській губерніях і як народні пісні, вони були йому повернуті. У
бібліотеці поета були також збірки Лукашевича “Малороссийские
и червонорусские народные
думы и песни” (1836),
Максимовича “Украинские народные
песни” (1834, 1849), Метлинського “Народные южнорусские песни” (1854) тощо. Поета передусім цікавили пісні з
соціально загостреним змістом. Він сам записував пісні, в яких відбито
боротьбу українського народу проти своїх поневолювачів (про Бондаренка,
Кармелюка та ін.). Багато знав Шевченко історичних пісень про героїв
визвольної боротьби українського народу проти Польсько-шляхетського гніту –
Нечая, Морозенка, Палія, а також ліричних, побутових. Серед них найулюбленіші
його пісні: “У полі могила з вітром говорила”, “Та нема в світі гірш нікому”,
“Та забіліли сніги”, “Ой сидить пугач в степу на могилі” та ін. Шевченко увібрав у своїй творчості
багатства народнопісенної культури, органічно зрісся з нею. Саме це стало
причиною нечуваної популярності “Кобзаря” серед народу. Для своїх віршів він
часом бере з народних пісень окремі строфи, сюжети (балада “Тополя”), а в
народних піснях спостерігаються вплетення його
строф (“Всі садочки зеленіють”, “Ой одбила щука-риба од берега риску” тощо).
Великої популярності в народі набув шевченківський вірш “Ой одна я, одна”, на
який записано велика кількість мелодій у різних областях України. Як бачимо,
народна пісенна творчість зіграла важливу роль у формуванні оригінального
стилю поета. Зв¢язок поезії
Шевченка з народною творчістю досліджували відомі вчені і літературознавці
як: М. Сумцов, А. Багрій, Б. Навроцький, А. Дорошкевич, Ф. Колесса. Ф.Колесса в своєму
“Дослідженні поетичної творчості Т.Шевченка” вказує
на дев¢ять
конкретних прийомів, які органічно ввійшли в поезію Шевченка із фольклору: 1. Епітети: чисте поле, синє море, широкий степ,
сизий орел, вороний кінь, стан високий, чорнобривий козак та ін. 2. Народнопісенні порівняння з паралелями в народних
піснях і думах. У Шевченка: Стоїть явір над
водою, До води схилився Як той явір над
водою, Степан похилився (“Невольник”) 3. Народнопісенні символи: голуб, голубка – милий,
мила, весілля – війна, весілля – смерть, молода – могила.. 4. Метафори, Затужила Україна що ніде прожити, Затужила
Україна – така її доля! (“Тарасова ніч”) 5. Синоніми: У Шевченка: плаче – ридає, кляла –
проклинала, нехай п¢є – уп¢ється: 6. Риторична рима (синтаксичні паралелізми).
7. Образні паралелізми.
8. Ланцюгове поєднання, або композиційний стик (А.
Багрій), коли останні слова вірша повторюються в наступному (характерна
особливість народних колядок, щедрівок) Заспівали козаченьки
Пісню тії ночі, – тії ночі кривавої. (“Тарасова ніч”) 9. Заспіви, початкові стрічки, які визначать час і
дію
При цьому поет не підладжується під
народність, а залишається завжди неповторимим і оригінальним. Вірші Шевченка
ніби самі напрошуються на озвучування, підказують композиторам, який ритм
більше всього до них підходить, який музичний образ створює той чи інший
вірш, якими засобами більш рельєфно придати їм більш глибоку драматичність,
патріотичне звучання. Першими музично озвучувались
ліричні мотиви його поезії. Після першого видання “Кобзаря” (1840) у народі з¢являються перші мелодії на його вірші: “Думи мої,
думи”, “Перебендя”, “Тополя”, “Нащо мені чорні брови”, “Вітре
буйний”, “Причинна”, “Тече вода в синє море” та багато інших. Очевидно, певну роль у створенні
мелодій до віршів з “Кобзаря” відіграв сам поет, який дуже любив співати.
Найчастіше поет співав “Ой повій, вітре, з великого
лугу та розвій нашу тугу”, який сам до неї створи мотив, а також пісні
“Зіроньку”, “Тяжко, важко в світі жити...”. Звичайно мелодії цих пісень, як і
взагалі те, що співав великий поет, ніколи не були записані. Дослідники
приписують Шевченкові також створення мелодій до текстів “Нащо мені чорні
брови”, “Думи мої, думи мої”, “Заповіт”, “Ой крикнули сірі гуси” та ін. При
цьому вони посилаються на спогади сучасників, хоч ці дані, звичайно, не
можуть бути достовірними. У народі йому часто приписували те, чого він не
робив, і твори, яких він не писав. Поява перших музичних творів на
вірші з “Кобзаря” припадає ще на період життя Шевченка. Одним з перших
музичних творів на слова Шевченка є романс “Сирота”, на слова “Нащо мені
чорні брови” написаний в 1847 р,. відомим етнографом та приятелем поета М.
Маркевичем. У 1860 р. створив хорову обробку пісні “Думи мої” О. Рубець, а
також Я. Сичов: “Не женися на багатій”, “Як маю я
журитися”, “Тяжко, важко мені в світі жити”. Однією з перших публікацій
музики до “Кобзаря” слід вважати пісню “Боже, з неба високого”, яка була
поширена у ІІ пол. ХІХ ст. Дуже популярними в народі були строфи пісні
“Тяжко, важко в світі жити”, які зустрічаються в різних збірниках народних
пісень. Приблизно в 60–70 роки поширюються пісні “Летить галка через балку”,
“Плавай, плавай, лебедоньку”, “Нащо мені чорні брови”, “Реве та стогне Дніпр
широкий”, “Така її доля”. Відчувши у віршах близькі теми і образи, народ
прагне окрилити їх мелодією і звертається до інтонацій популярних пісень.
Серед них – “Чи ти милий пилом припав” (на цю мелодію співались “Тяжко, важко
в світі жити”, “Плавай, плавай, лебедоньку”), російську пісню “Не брани меня, родная”
(її мотив використано у пісні “Реве та стогне Дніпр широкий”). У низці збірок 60 – 80 років ХІХ
ст. друкувалось багато Шевченкових пісень, але без мелодій. Їх упорядники
вважали, що мелодії популярних пісень всім відомі. Певна частина народних пісень на
слова Шевченка є результатом індивідуальної творчості. Це знаменитий
“Заповіт”, створений вчителем з Полтавщини Г. Гладким, “Реве та стогне Дніпр
широкий” Д. Крижанівським, “Нащо мені чорні брови” Д. Бонковським.
Кожна з цих пісень має свою історію. Велику популярність у народі мала
пісня Г. П. Гладкого “Заповіт”. Г. П.Гладкий
народився у невеликому хуторі в Карлівському районі
Полтавської області в 1849 р. Походив він з бідної сім¢ї. З юнацьких літ сам заробляв собі на життя. У 60-х
роках працював приказчиком в чайному магазині
московських купців Попових в Полтаві. Він непогано співав та грав на гітарі,
захоплювався українськими народними піснями, любив вірші Шевченка, і пробував
складати до них музику. У 1870 р. в Полтаві були організовані курси теорії
музики. Навчання проводив композитор П. А. Щуровський
– капельмейстер московського Великого театру (у той час він займав посаду
інспектора музики в Полтавському інституті
благородних дівиць). Одним із слухачів курсів був Григорій Гладкий –
великий любитель співу, який ще до вступу на курси писав музику до “Кобзаря”. Він подав “Заповіт” як самостійне завдання
із гармонії на власну музичну тему. Щуровський
схвалив цю роботу, але серйозного значення цьому тоді ніхто не надавав, хоча
знайомі, які збирались у нього щосуботи охоче співали цю “вправу”. Поступово
коло любителів “Заповіту” ширшало, незабаром він зазвучав у Києві, куди
занесли його товариші, а потім – в інших місцях. Через рік після написання
цей твір було надруковано в Полтаві, що сприяло дальшій його популяризації.
Наприкінці ХІХ ст. “Заповіт” став улюбленою піснею найпоширеніших мас. Г. Гладкий
написав ще кілька творів на слова із “Кобзаря”. Три з них (“Зоре моя вечірняя”, “Ой на горі рамен цвіте”, “Протоптала
стежечку”) обробив для мішаного хору і фортепіано А. А. Юрченко і видав у
Києві. Після закінчення регентських курсів Гладкий працював у Полтавській
духовній семінарії на посаді диригента семінарського хору та вчителя хорового
співу. Помер Г. П. Гладкий на 45 році життя в 1894 році. Не менш цікавою є історія
створення пісні “Реве та стогне
Дніпр широкий”. Її інтонаційним першоджерелом
послужив російський романс “Не брани меня родная”, який в той час
(ІІ пол. ХІХ ст.) був досить поширений як в Росії, так і в Україні. Мелодія
цього романсу, трансформувавшись на українському музичному грунті, і десь у 70-ті роки була застосована до
Шевченкових слів. У такому вигляді вона була опублікована в збірнику В.Александрова “Народний пісенник з найкращих українських
пісень” (1887). Очевидно, вже тоді ця пісня була надзвичайно популярна в
народі. Саме тоді, в Одесі, ця мелодія набула широкого поширення в обробці
Дмитра Крижанівського, який усунув з цієї пісні мелодичні форми та
інтонаційні звороти, типові для сентиментальної романсовості. Пісня набула
епічного розмаху і урочистого звучання, в такому вигляді звучить і тепер. Коло пісенних образів з “Кобзаря”
досить широке. Тут і ліричні пісні з соціальними мотивами і чисто
Шевченківською теплотою (“Плавай, плавай, лебедоньку”, “І багата я”, “Сумно,
сумно серед неба”), і болюча душевна драма самого поета (“Минають дні”), тут
і сповнені віри в краще майбутнє “Орися ж ти, моя нива”, і навіяна
історичними піснями та думами романтика героїчного минулого (“Наш отаман
Гамалія”), і сповнена щирого та глибоко патріотичного вболівання за долю
народу лірико-епічна “Б¢ють пороги”. Щодо стилю у мелодиці цих пісень
виділяються три основні типи: 1. Пісні романсового складу, що
беруть свій початок у міській побутовій музичній культурі. 2. Пісні з переважанням рис
селянських і протяжних мелодій. 3. Пісні, в яких ці риси органічно
поєднані. Поряд із любителями музики пісні
на слова Т.Шевченка створювались також і народними
кобзарями Мовчаном, Перепелюком, Носачем та ін. Їх
стильові особливості обумовлені тим колом музичних образів і виражальних
засобів, якими кожен з них володів. Особливістю пісень на слова Шевченка, які
записані від кобзарів, є їх імпровізаційність, несталість основного
мелодичного рисунка. Простота і виразність інтонаційних
зворотів, строга пропорційність мелодичних фраз, логічність підйомів і спадів
у мелодичній лінії – це є основною високою художньою цінністю багатьох
народних пісень на слова Т. Шевченка. Емоційний зміст і загальний характер
кожного шевченківського вірша знаходять відповідне втілення і мелодії: Ø
епічним образам відповідають задумливі, широкі, розспівні мелодії; Ø
ліричним – задушевні, м¢які; Ø
жартівливим – танцювальні, іскристі. Іноді навіть до окремих строф
“Кобзаря”, пройнятих різними настроями, добираються відповідні мотиви.
Нерідко на один і той же текст із “Кобзаря” складалось по кілька мелодій (до
десяти і більше), в одних випадках подібних, а в інших – зовсім відмінних.
Наявність кількох мелодій на один текст свідчить про обдарованість
українського народу, його невичерпні потенційні можливості щодо музичного
відтворення Шевченківських образів, про різноманітність місцевих пісенних
стилів. Порівняння цих мелодій дає змогу виявити особливості побутування
пісні в тому чи іншому регіоні, середовищі або місцевості. Покладені на музику, поезії
Шевченка зазнали певних текстологічних змін, що великою мірою зумовлено
специфікою фольклору – усністю його поширення а також чисто музичними
законами формотворення. Відповідно до будови мелодичних фраз і цілого періоду
в них вставляються вигуки “Ой”, “гей”, яких у Шевченка немає, повторюються
окремі слова або частини слова. У багатьох народних піснях співається не весь
текст, а лише частина його, іноді навіть одна середня строфа. На думку М. О.
Грінченка, така зміна викликана намаганням зберегти смислові цільність рядка,
не розбивати його, переносячи слово з одного рядка
в інший, коли це не порушує думку, що потребує висловлення в одному рядку
(див. додаток № 2). Важливу роль у процесі складання
народних мелодій до “Кобзаря” відіграли твори композиторів-класиків. У народі
широко побутують пісні Лисенка, Стеценка, Степового на слова Шевченка. Беручи
з фольклору окремі інтонації, мелодичні звороти, вони поглиблювали їх емоційно-смислову виразність, збагачуючи новими рисами.
Прості і виразні мелодії швидко набували популярності і ставали органічною
частиною музичного побуту, знов таки шліфуючись та видозмінюючись. У них під
час зберігання основного інтонаційного зерна мелодії, народними співаками
випускались вугласті ходи, ритурнелі, які
ускладнюють відтворення музики, при цьому рух мелодичної лінії пісні стає
більш плавним, заокругленим, а форма – симетричніша.
Інтонаційний склад багатьох творів класичної музики, переварившись у горнилі
народної творчості, в одних випадках спрощувалися, в інших – збагачувався
новими рисами. Народні пісні на слова Т. Шевченка
це свідчення великої духовності українського народу величезного впливу поезії
великого Кобзаря на розвиток фольклору. Після першої публікації творів
геніального поета в 1840 р. і до нашого часу на світ з¢явилось більше двох тисяч музичних творів у різних
жанрах. Поезія Шевченка збагатила народну творчість новими темами і образами,
коло їх досить різноманітне: тут і епічні образи, і ліричні, і
соціально-побутові. Глибоко революційні твори Шевченка збуджували в народі
прагнення до свободи, сповнювали його вірою у визволення, у краще майбутнє.
Відображення в поезії Шевченка народних мрій і сподівань – ось причина її
надзвичайної популярності. Народні пісні на слова Шевченка це
пошана, своєрідний народний пам¢ятник великому
поетові. Народні пісні на слова Тараса Шевченка Реве та стогне Дніпр широкий (1–2). Така її доля. Ух, ух, солом՚яний
дух. Защебетав жайворонок. Вітре буйний, вітре
буйний (1–2). Сонце гріє, вітер віє (1–3). Тече вода в синє море (1–7) Тяжко, важко в світі жити (1–8) Думи мої, думи мої (1–2) Перебендя старий сліпий. Кохайтеся, чорнобриві (1–4) Сидить батько кінець стола. Єсть на світі доля (1–3) По діброві вітер виє (1–3) Минув і рік, минув другий. Ой одбила щука-риба. Плавай, плавай, лебедоньку (1–6) Нащо мені чорні брови (1–4) Б՚ють пороги (1–3) Було колись на Вкраїні Чорна хмара з-за Лиману. Сидить кобзар на розпутті. В чистім полі, понад річкою. Бандуристе, орле сизий. Все йде, все минає. У гаю, гаю вітру немає. Літа орел, літа сизий (1–2) Гомоніла Україна. Сумно, сумно серед неба. Задзвонили в усі дзвони. Од села до села. Вітер з гаєм розмовляє (1–6). Вітер в гаї нагинає Летить галка через балку (1–2). Вітер в гаї не гуляє Наш отаман Гамалія. Світе тихий, краю милий (1–2). Породила мати сина. Прощай світе, прощай земле (1–2). Дивлюся, аж світає. За думою дума (1–2). Як умру то поховайте (1–3). За що мене, як росла я. Ой одна я, одна (1–9). За байраком байрак. Ой три шляхи широкії
(1–7). Садок вишневий коло хати. Понад полем іде. Зоре моя вечірняя
(1–3) Сонце заходить, гори чорніють (1–2). Нема гірше, як в неволі. Іти, моя єдина. Гиля, гиля сірі
гуси (1–2). Якби мені черевики (1–3). І багата я. Породила мене мати. Ой виострю
товариша. Закувала зозуленька. Гей не п՚ються
пиво, меди. Із-за гаю сонце сходить. Ой пішла я, ой пішла я. Ой люлі, люлі, моя дитина (1–3). Ой чого ти почорніло (1–2). Туман,туман долиною. Утоптала стежечку. Навгороді коло броду. Як маю я журитися. Нащо мені женитися. Ой маю, маю я оченята. Над Дніпровою сагою. Орися ти, моя ниво. Тече вода з-під явора. Не женися на багатій. Учітеся, брати мої. Минають дні, минають ночі (1–2). 2. Іван Крип¢якевич “Шкільна наука в
Україні ХІV–ХVІІ ст.” Початкова школа. Спадщиною по княжій добі
залишилася Україні нижча початкова школа. Школи здавна існували по містах,
при великих церквах та людніших монастирях. Деякі
багатші пани закладали також школи по своїх маєтках. Учителювали по цих
школах дяки, яких звали також уставниками. Тодішні
дяки майже всі бували священичими синами, мали
деяку освіту й пізніше самі приймали свячення. За своє навчання діставали
плату збіжжям чи іншими натура-діями. Крім того, учні мали за обов՚язок час до часу давати їм окремі дарунки.
Наука відбувалася або в хаті дяка, або в окремій “шкілці”, що
містилася при церкві. У цих школах учили тільки читати й писати – це була
вся початкова наука. За шкільні підручники служили Часослов і Псалтир – на них
діти вчилися абетки, на них удосконалювалися в читанні. Щоб
скоріше вивчити абетку, назви літер в՚язали у
штучні речення: “аз буки віди глаголь”
(я тобі кажу буквами слово); “добро єсть земля зіло” (земля – це велике добро); “како
люде мисліте” (як люди думаєте); “рци слово твердо” (скажи тверде слово) і т.п. Початки
читання показували на складах, як це Котляревський оповідає про Енея: І всіх зачав сам мордувати, Поверху, по словам складати Латинськую тму, мну, здо, тло... Письма
вчили уставного й каліграфували його на старий
зразок. Це було потрібне для майбутніх переписувачів церковних книг. Навіть
коли вже з՚явилося друкарське мистецтво, то
по глухих закутинах дяки й панотці ще власноручно переписували богослужебні
книги. Скоропису вчилися найбільше ті, хто мав намір стати урядовцями в
канцеляріях, де вимагали скорого писання. Врешті
учень управлявся в співі й церковному богослуженні,
бо школа була в тісному зв՚язку з церквою і
повинна була готувати церкві добрих служителів. У споминах
одного подільського священика з початку XIX в. знаходимо опис навчальних
методів давнього учителя, дяка Івана. Він вимагав, щоб читання учнів було
“голосне, докладне й виразне, при Апостолі співуче, у всім іншім рівне, як
струна”. Поставивши учня читати на крилосі, він усе
покрикував на нього: “Голосніше, не біжи так, кріпче
вимовляй!”. Коли читець десь помилявся, дяк затримував його й примушував
повторити те саме слово. Коли учень все-таки виявляв розсіяність, брав його
за чуба, і той мусив мужньо витримати кару, не перестаючи читати. Коли дяк
мав котрогось із учнів вислати на середину церкви читати Апостола, то наперед
дома показував йому, як має стояти, яким тоном читати, де підвищувати й де
понижувати голос, де перепиняти читання, як має віддати кінцевий мотив і як
скласти поклін на три сторони. Кілька разів перепитував, поправляв, карав... Під час
співу дяк Іван вимагав, щоб учень дивився “до Бога”, тобто вгору, і дуже це
пильнував. І всі його вихованці, навіть священики, переймали цей спосіб: під
час співу підіймали високо голову і співали з глибоким почуттям. Учень мав за
обов՚язок удома сам підшукати і “затвердити”
всі тропарі, кондаки, стихирі, канон – усе, що було потрібне до чергового
богослужебного дня. В обсяг співу входили також домашні духовні пісні, яких
тодішні дяки знали дуже багато. Коли дяк
виходив на “треби” по хатах парохіян, то брав із
собою також школярів і при цьому приучував їх, як
мають поводитися, як поклонятися й як привітати господаря, як стояти “з
повагою” в часі читання й співу, висунувши одну ногу вперед. Перед старшими
учнями дяк Іван не раз критикував священика, як він у церкві читав, кадив,
тримав чашу, благословляв, – і сам показував, як мають богослужіння
відправлятися. Це була практична школа для духовенства, бо під рукою таких
освічених дяків вчилися не раз кандидати на священиче
звання. Не всі
вчителі стояли на такому рівні, як цей подільський дяк Іван. Частіше бували малотямущі
дяки, що суворістю намагалися покрити своє незнання й знущалися безсердечно
над своїми учнями. Про тяжкі муки початкуючого був популярний вірш: Ой, як мене мати дала до школи, Ой, дізнав я тяжкої неволі. Казав мені бакаляр: говори “аз”, А як же я не вимовив, гоп мене раз. Крикнув же він другий раз: говори “буки”, Іще я не вимовив, вже впав в його руки. Крикнув потім третій раз: говори “віде”, Уже ж його рука по чуприні їде. А як сказав знову: говори “живіте”, Тепер його, хлопці, на лавку кладіте. Ой, просив я і молився я, Ні мені випроситися, ні вимолитися. Ах, ти мій учителю, ах, ти мій крілю, Одпусти мені цей раз, бо вже млію! Тридцять раз я омлів і тридцять ожив. А він щораз лучше руки доложив. Пішов я додому та й татові кажу: Так мене учитель збив, що я ледве лажу. Ще я собі гіршого лиха набавив – Що учитель не добив, то тато доправив... Все-таки
церковні школи мали у нас велику популярність, і кожна найменша навіть оселя
вимагала, щоб дяк або священик вів при церкві науку. Тому й знання письма
було в нас поширене далеко більше, ніж у інших народів, що мали свої держави.
Архідиякон Павло Алеппський в описі України за
Хмельниччини підносить грамотність українців: “По всій козацькій землі ми
зазначили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими виїмками,
навіть їхні жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби і
церковний спів. Крім цього, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони
тинялися неуками вулицями. Число грамотних зросло, особливо за часів
Хмельницького”. З XVIII ст. маємо докладні звістки про наші школи, – тоді в
кожному селі була вже “шкілка” – так само в Галичині, як і на Гетьманщині. Перші гімназії. На переломі XVI–XVII ст. у наше
шкільництво приходять основні зміни. Під впливом західних течій – гуманізму,
реформації та єзуїтської школи – розбуджується
охота до вищої освіти, потреба підняти рівень знання. Коли тодішні люди
роздумували над причинами занепаду української культури й держави, то початок
лиха бачили в тому, що не було добрих шкіл. Невідомий автор “Перестороги”,
може, львівський міщанин Юрій Рогатинець, пише: “Це
надзвичайно зашкодило руській державі, що не змогли шкіл і наук звичайних
поширити й їх не засновувати, бо коли б науку мали, тоді за несвідомістю
своєю не прийшли б до такої погибелі. Як читаєш польські хроніки, знайдеш про
те докладно, як поляки пообсідали руські держави, поприятелювавшися
з ними, свої царські доньки дали за русинів та через них свої оздобні звичаї
й науку поширили. І так Русь, заприятелювавши з ними, позавиділа їхнім
звичаям, їхній мові й наукам, а, не маючи своїх наук, у науки римські свої
діти давати почали, і ці з науками звикли до їхньої віри. І так помалу
науками своїми все руське панство до римської віри привели, що потомки
руських князів із православної віри на римську вихрестилися і назвиська та
імена собі позміняли, щоб не було пізнати, що вони потомки благочестивих
прадідів своїх...”. Ці міркування викликали живий
освітній рух і дали початок середнім школам, що засновуються при церковних
братствах по всіх великих містах. Найстарша з них і найкраще улажена була грецько-слов՚янська школа, або гімназія, при Успенському братстві у Львові.
Заснували її в 1586 р. серед надзвичайно піднесеного настрою. По всій
Галичині було зорганізовано збірки на школу, а єпископ Гедеон Балабан зазивав
у своїм посланні: “Розкрийте ваші душевні очі, зверніть увагу на нестаток
освіти й умилосердіться над собою”. На нижчому
відділі школи головним предметом навчання була слов՚янська
мова. Вчили її на трьох ступенях: “У школі діти діляться натроє: одні, що
будуть учитися слова пізнавати і складати; другі, що будуть учитися читати і напам՚ять багатьох речей; треті будуть, читаючи,
викладати, роздумувати і розуміти”. Для початкової науки Львівське братство
видало “Буквар язика словенського” в 1612 р. і дешеві “часовнички
шкільні”. Середня школа обіймала науку
грецької й латинської мов та вищі ступені літературної освіти: поетику й
риторику. До грецької мови прикладали особливу увагу, бо вона лучила Україну
з грецькою церквою, а також у торгових зв՚язках
із Царгородом її знання було необхідне. Братство поставило греччину на високому рівні: дидаскалом
(учителем) був єпископ Арсеній, уродженець Фессалії. Він невдовзі видав
першу грецьку граматику – “Адельфотес”, складену за допомогою своїх учнів. У
1622 р. гетьман Петро Конашевич Сагайдачний утворив окрему фундацію на
утримання учителів грецької мови. У школі звертали значну увагу на те, щоб
ученики вживали чужу мову в щоденній розмові: “щоб діти одне другого питали
по-грецьки і щоб їм відповідали по-словенськи; також питаються по-словенськи
і щоб їм відповідали у простій мові; і не мають з собою говорити простою
мовою, тільки словенською і грецькою”. На вищому ступені науки учень мав
добути також загальну літературну освіту: “Повинен буде дидаскал
учити і на письмі їм подавати науки зі Святого Євангелія, з книг
Апостольських, з пророків усіх, з отців святих, з філософів, поетів,
істориків та інше”. І тут учні мали виказувати практично свої знання.
Складали промови, вірші на честь визначних осіб, святочні привітання,
панегірики, а далі також шкільні драми й веселі різдвяні та великодні вірші.
Крім цього, по школах учили ще трохи рахунків, основ астрономії, щоб уміти
обчислювати календар, музики, співу, рисунків. На початку XVII ст. мережа
середніх шкіл стала дуже густа, особливо на західних землях. Перемишль,
Рогатин, Галич, Городок, Комарно, Замостя, Холм, Люблін, Берестя, Пінськ,
Луцьк, Кам՚янець на Поділлі – всі ці міста
кинулися закладати в себе грецько-слов՚янські
школи. І хоч не всі вони показалися життєздатні й довговічні, все-таки
підняли високо рівень нашого культурного життя: з них вийшла перша українська
інтелігенція. Пізніше середні школи звалися колегіями. На кінець XVIII в. особливо
чисельні були уніатські колегії під управою василіян. Академія. Буйний розвиток середньої школи
заохочував тодішніх діячів сягати ще вище й завершити культурну будову
найвищим типом школи – академією. Перші спроби в цьому напрямі поробив князь
Костянтин Острозький ще в ті часи, коли почали було засновуватися перші
гімназії. Він робив спроби у своєму Острозі зібрати найвизначніших учених, і
наших, і чужинців, і створити з них гурт, що взяв би в свої руки весь провід
культурної праці. За науковими силами він вдавався до Греції й до Риму, і
йому вдалося приєднати кількох значніших дослідників, як греки Лукаріс, Никифор, Мосхопул, Палеолог, краківський математик і астроном Іван Лятос і наші книжники: Герасим Смотрицький, невідомий з
прізвища Василь, другий анонім – “Клірик Острозький”, Дам՚ян
Наливайко та ін. Великим їх ділом було перше видання повної Біблії та
складення різних церковно-полемічних трактатів. Але сама Острозька школа хоч
і прибирала горді назви “триязичного ліцею”,
“колегії” й “академії”, в дійсності не перейшла поза обсяг тодішньої
середньої школи й була звичайною гімназією. Рівень
високої школи добула лише Київська академія. Вона творилася поволі, упродовж
кількох десятиліть. У 1615 р. при церкві Богоявлення постала братська школа
“наук елліно-словенського і латино-польського
письма”. Розвиток її опирався на багату фундацію Галшки
Гулевичівни-Лозчини, що записала на братство свій
дім і майдан у Києві. Засоби школи збільшив також гетьман Сагайдачний своїм
щедрим записом. Першими ректорами були галичани Борецький і Сакович, що завели в школі навчання за львівськими
зразками. Але по 15 роках успішного розвитку братська школа опинилася нараз у
критичному стані. Амбітний печорський ігумен Петро Могила, невдоволений із
занадто великої самостійності братства, вирішив заснувати при Печерській
лаврі свою власну школу під назвою колегії. Це могло привести до розбиття
київського шкільництва на два ворожих конкуренційних
осередки. Тоді впливові представники громадянства вдалися до обох
розгарячених сторін і допровадили справу до компромісу. Могила зрікся своєї
колегії, а Богоявленське братство віддало йому за
те провід своєї школи. Звідси й пішла назва відомої Києво-Могилянської
академії. Могила
провів основну реформу школи. Перш за все як мову навчання завів латинську
мову. Чому це треба було зробити, він пояснював такими словами: “Латинська
мова нам на те потрібна, щоб бідну Русь не називали глупою Руссю. Обманець говорить: вчіться по-грецьки, не по-латині. Це
добра рада, але корисна в Греції, не у Польщі, де латинська мова має
найбільший успіх. Поїде бідака русин на трибунал, на сейм, на сеймик, у городський або земський суд, – без латини платить вини
(судові кари). Без неї нема ні судді, ні возного,
ні ума, ні посла, – тільки дивиться то на цього, то на того, вилупивши очі,
як каня. Не треба нас підганяти до науки греки, стараємося за неї при латині
так, що, дасть Бог, грека буде свята, латина для життя”. У науці
прийняв він організацію єзуїтських шкіл, що тоді стояли найвище в Європі.
Навчання відбувалося в семи класах: 1) інфіма, 2)
граматика, 3) синтаксима, 4) піїтика, 5) риторика,
6) і 7) філософія. У трьох нижчих класах учили основ латинської мови на базі
граматичних вправ і лектури найвизначніших латинських письменників. Два
середніх класи, піїтика й риторика, мали навчати учнів вільно володіти
латиною, особливо ж укладати промови й вірші. Найвищі класи філософії мали
вже університетський характер: тут викладали різні відділи схоластичної
філософії, як логіка, фізика, метафізика, етика, а також дещо математики й
географії. Це було завершення світських наук. Богословські студії в академії
спочатку трактували тільки принагідне, не раз долучаючи третій рік філософії.
Лише в 1690-х роках зорганізовано систематичні богословські студії, й цим
способом академія набула характер університету. Те, що
академія прийняла західні зразки, значно полегшило її педагогічну працю, бо
можна було користуватися готовими програмами й навіть підручниками у різних
ділянках знання. Але воно рівночасно вплинуло від՚ємне
на наукову ініціативу наших учених. Замість самим шукати нових шляхів і самим
будувати основи своєї культури, наші професори часто задовольнялися тим, що
живцем переносили до нас здобутки Заходу, не
входячи навіть у те, чи вони для нас відповідні й корисні. Академія відкрила
широко ворота західним, латинським впливам, але рівночасно не продовжувала
давніх зв՚язків України зі Сходом, із
Візантією. Навіть грецької мови з кожним десятиліттям учили менше. Через це
українська культура почала втрачати свою всесторонність,
якою визначалася в давніх часах, свою оригінальність і окремішність, а
дісталася під непереможний вплив Західної Європи, яку в нас репрезентувала
Польща. І хоч Київська академія була живим огнищем культури для цілого Сходу,
хоч плинули до неї учні навіть із балканських країн, але для самої України
вона дала менше, ніж могла дати. Шкільні звичаї. Шкільництво того часу вийшло з
глибоких потреб громадянства. І хоч верхи того громадянства скоро закостеніли
під чужими впливами, але долом живо плила народна струя,
барвисто пробиваючись у шкільних установах і шкільних звичаях. Найстарша
братська школа, Львівська гімназія, мала свій оригінальний “Порядок школи”, в
якому ясно й докладно визначено її виховну програму. Суворі вимоги поставлено
до особи вчителя. “Дидаскал, або учитель, цій школи
має бути благочестивий, розумний, смиренномудрий,
лагідний, не п՚яниця, не розпусник, не
хабарник, не сребролюбець, не гнівливий, не зависник, не сміхун, не срамословець,
не чародій, не байкар, не прихильник єресей, а
підмога благочестя, що уявляє з себе образ добра в усьому”. Учитель має
розуміти, яке відповідальне його звання: “Дидаскал,
взявши доручену йому дитину, має вчити її з промислом доброї науки, за
непослух карати, не по-тиранськи, а по-учительськи, не забагато, а по силі, не розпусне, а покірно
і смиренно, не тільки по-світському, а й вище світських, щоб також недбайливістю
своєю або заздрістю, або лукавством не залишився винуватий ні за одного Богу
Вседержителеві, а потім батькам його і йому самому...”. У школі
всі учні були рівні. “Багатий над убогим у школі нічим вищий не має, бути –
тільки самою наукою, тілом вже всі рівні. Дидаскал
має вчити і любити всіх дітей зарівно – як синів багатих, так і сиріт убогих,
і тих, що ходять по вулицях поживи просити”. Але. за тодішнім звичаєм,
пильніші учні мали сидіти на перших місцях: “Котрий більше уміє, сидітиме
вище, хоч би був і дуже убогий, – котрий буде менше уміти, на підлішому місці
має сидіти”. Учні мали за обов՚язок
утримувати лад і чистоту в школі. “Двоє або четверо хлопців, на кожний тиждень
інші, мають стояти на сторожі; від цього жоден не має відмовлятися, як на
нього прийде черга. Обов՚язок їх буде –
прийти раніше до школи, школу замести, в печі запалити й коло дверей сидіти
та пильнувати всіх, що виходять і входять; а котрі б не вчилися, пустували
або в школі неспокійно поводилися, або, додому йдучи, непристойно велися, –
мають їх записати й оповідати”. У пізніших
часах прийнялися ще інші шкільні звичаї. Приписи для учнів вивішував у класах
префект – директор школи. Там були
докладно означені права й обов՚язки молоді. У
приписах академії було навіть указано, в якому порядку учні мають входити до
шкільного будинку: за другим дзвінком входили учні трьох нижчих класів, за
третім – “поети”, за четвертим – “ритори”, за шостим – філософи і богослови. Щоб
заохотити учнів до науки й напружити їхню амбіцію, давня школа придумала так
звані локації – чергу місць у
класі, від перших до останніх; пильний учень посувався все вище в локаціях і
доходив нарешті до першої лавки, де засідали найкращі учні. Учень, що
визначився найбільше з усіх, діставав назву імператора і мав право сидіти на окремому місці поруч з учителем.
Нового імператора учні садовили на його місці дуже святочне, кричали йому
латинською мовою: “Здоров будь, імператоре!” У
перших лавках сидів сенат, що,
складався з найкращих учнів – сенаторів. Учні, що хотіли добути собі вище
місце в класі, складали окремі записки і виказували в них похибки своїх
суперників. Коли імператор або котрий із сенаторів помилився в чому, мусив
уступати із свого почесного місця, а локацію діставав його переможець. Деколи
клас ділили на дві частини, що старалися перемогти одна одну в науці; одні
звалися греками, другі римлянами. При кінці місяця кожна сторона рахувала
свої здобутки, і та сторона, що мала більше похвал від учителя, з тріумфом
зганяла своїх суперників з їхніх лавок і в них засідала. Був
звичай, що в нижчих класах учнів перепитували з заданої лекції старші
студенти, так звані аудитори. Вони
записували нотатки у своїх каталогах – нотатах або ерратах. Учитель питав тільки
деяких учнів та перевіряв, чи аудитор справедливо оцінив їхню працю. Найскладніша
була наука латинської мови. Вимагали її |дуже багато, й учні мусили і в
школі, й дома говорити латиною. Це йшло важко, й початкуючі учні творили собі
власну латину, до українських слів додаючи латинські закінчення. Зразок
цього подав Котляревський у безсмертній строфі: Енеус, ностер магнус панус І славний троянорум князь, Шмигляв по морю, як циганус... Так само й “Гриць премудрий, родом
з Коломиї” до батьківських свиней промовляв: “Еантес
свинянтес гризантес травантес ін стернискум...”. Щоб присилувати учнів говорити
латиною мовою, у деяких школах заводили так званий калькулюс. Це був зшиток, у якому записували учня, що смів заговорити “простою”
мовою. Винуватець мав носити цей зшиток так довго, аж зловить іншого товариша
на тій самій провині, – тоді записував його ім՚я
й віддавав йому калькулює. Всіх тих, що були записані у зшитку, чекала кара.
Нетямущим учням деколи накладали на голову шапку з ослячими вухами й садовили
їх на останній, “ослячій” лавці. За будь-які шкільні провини карали
різками. Це була славна шкільна чаша
або березова каша. Екзекутором
бував один із старших і сильніших учнів, що держав уряд цензора. До нього належало утримувати в школі порядок і спокій,
дбати про чистоту, старатися за крейду до писання й чорнило, а передусім
карати товаришів. За лозами виправлялася святочно ціла школа під час
рекреацій, а потім цензор мочив їх у бочці з водою. Але тому що цензори були
з незаможних хлопців, то легко було їх перекупити, і тоді вони старалися, щоб
екзекуція була якнайменше болюча для винуватого... Бурсаки.
Нерозлучно із школою зв՚язана була бурса. У
ній жили студенти, що до школи приїздили з дальших околиць, а що таких бувало
багато, то й бурси мали багато мешканців. Життя бурси було просте й
невибагливе, бо молодь жила тими легумінами, що їх собі з дому привезла. Пшоно, крупи,
горох, сухарі – це була звичайна бурсацька страва. Тільки під час великих
свят добродії школи присилали до бурси кращі харчі. Частенько в бурсі
панували голод і холод: “Паллада мерзла без
Церери”, – як образно висловлювалися студенти. Ректори й префекти шкіл старалися
унормувати бурсацьке життя й завести в ньому сякий-такий порядок. У
Львівській бурсі у XVIII ст. були заведені різні бурсацькі уряди, що мали
пильнувати лад. Так, будильник мав
за обов՚язок вставати вдосвіта, засвітити
свічки й будити всіх товаришів. Вставали вдосвіта – у будень о четвертій
годині, у свято навіть о третій, і всі йшли до церкви на вранішнє богослуження. Окнохранитель мав ранком повитирати ганчіркою вікна, столи
та інші “статки” й пильнувати цілий день, щоб бурсаки не писали й не малювали
на стінах вугіллям або чим іншим, особливо ж, щоб не побили вікон. Смиренноділець
мав бути зі старших, сильніших хлопців: “до них належить, щоб кожного дня
перед вікнами й сіньми бурси повимітати, а також пильнувати, щоб ніхто води,
сміття або помиїв не виливав, але щоб за хвіртку з цим усім виходив”. Служитель бальних мав перестеляти
постіль хворому товаришеві й добувати йому поживу. Філякс
мав дбати, щоб усі казанки, миски, тарелі й ложки були чисті, а також, “щоб
цю порцію, що її з Божого провидіння будуть мати, всі пристойно і згідно
поділили”. Дзвінники дзвонили на церковній вежі. Свіщеносці мали
пильнувати, щоб у церкві був вогонь до кадильниці, та асистували священикові
зі свічками або смолоскипами. Читець
читав у церкві Псалтир. В інших бурсах бували ще окремі калефактори, що мали обов՚язок топити печі. Бідніші студенти, що не мали
нізвідки допомоги, жили тим, що самі собі де-небудь добували. Одні служили
при церквах як дзвонарі і послугачі, діставали за це від парохії
харчі й дрова; інші допомагали при богослуженнях, у
хорі церковному оркестрі. Але найбільше утримувалися з того, що випрошували
собі в багатих міщан. Таких називали нищими або пауперами.
По науці, найбільше вечорами, вони ходили по міщанських домах, співали
побожні пісні, читали Псалтир, декламували вірші. Міщани приймали їх чим-небудь
і давали харчі до бурси. За милостиню студенти дякували словами: “Мир Христов
да водворяється в серцях ваших, за молитвами отець
наших”, – від першого слова цієї молитви звали їх миркачами. Павло Алеппський в описі подорожі по Україні 1654 р. пише:
“Цілий рік увечері, починаючи від заходу сонця, ці сироти ходять по всіх
домах просити милостині. Вони співають хором гімни Пресвятій Діві милими
голосами, що полонять душу, а їхній голосний спів чути далеко-далеко. Коли
відспівають гімни, дістають милостиню грішми, харчами й іншими речами,
потрібними для життя, доки не покінчать науки”. Це були часи, коли у війнах
полягли тисячі людей, і безпритульних дітей залишилося чимало. Бурса була серцем школи. У бурсі
приготовлялися всі свята й празники школи. У деяких школах четвер був вільний
від науки, тоді була рекреація, й молодь ішла на прогулянку за місто. У
травні приходила “велика” рекреація, що тривала три дні. Тоді вже вчасним
ранком бурса й уся школа під проводом префекта й учителів виправлялася до лісу
на цілий день. Там відбувалися студентські ігри й забави, в різні часи з
різними назвами – кіт і мишка, жмурки, висока лоза
(коли хлопці перескакують один через другого), жгут, ракс і найбільше улюблений м՚яч. Батьки заможніших студентів навозили
всякого печива й варива, всяких солодощів і фруктів, і всім тим приймали
цілу школу. Не раз котрогось із студентів висаджували на дуба,
і він звідти розкидав між молоддю ласощі. На деяких рекреаціях бурсаки
давали невеликі драматичні вистави під голим небом, без куліс і костюмів.
Так, дуже подобалася студентська вистава, в якій особами були самі частини
мови. Наперед виходив на сцену “іменник” і кілька хвилин піднесеним голосом
розправляв, яка він важлива частина мови. З ним починали спорити “прикметник”
і “заіменник”, виказуючи свою ціну й гідність.
Нараз вбігало “дієслово” і задирикувато атакувало
ті частини мови, що не мають ніякого значення без дієслова, “царя мови”. Його
голосні оклики “Стій! Тримайся! Іди! Мовчи!” викликали гучний сміх. Потім
виступали інші частини мови, а вся штука була в тому, щоб кожну промову
скласти з таких частин мови, І які репрезентувала дана “особа”. Але найбільші студентські свята
припадали на Великдень та Різдво. Перед Великоднем бурсаки впроваджували в
своїй церкві “божий гріб”, й у Страсний тиждень давали вистави. Сам день
Великодня вітали гумористичними інтермедіями. На Різдво “циркачі”
приготовляли вертеп, зірку, різні веселі вірші, коляди й віншування. На літо студенти верталися до
своїх родин, до сіл і містечок і свої знання, пісні й гумор поширювали по
цілій околиці. Наука. З
розвитком освіти все більше зростало зацікавлення наукою. Тодішня Україна
жила в тісних зв՚язках із Західною Європою й
увійшла в обсяг нової культури, яку витворила епоха гуманізму. Західні впливи
йшли різними шляхами. В Україну приїздило багато чужосторонніх купців, що
відвідували значніші ярмарки, а між ними часто бували, представники
освіченого міського патриціату; не раз вони осідали по більших містах – їхні
доми давали місцевим мешканцям зразок культурного західного побуту. Так, у
Львові жило багато німців, італійців, а також греків, яким уже не була чужа
латинська культура. Знову ж українці нерідко відбували подорожі в Західну
Європу – чи для торгівлі, чи для самої приємності, щоб побачити широкий світ.
Молодь, жадібна до науки, записувалася у різні університети, найбільше
італійські, як у Падуї та Болоньї, або німецькі.
Коли Могила готувався перетворювати київську школу в академію, вислав на
Захід на студії кількох молодих людей, що пізніше стали професорами академії,
як, наприклад, історик Інокентій Гізель. У XVIII ст. повно українців
студіювало в університетах у Ляйпцігу, Гайдельберзі, Кенігсберзі, Страсбурзі та інших. У цих
подорожах молодь училася чужих мов і переймала здобутки тодішньої науки. Раз нав՚язані зв՚язки
не переривалися, молоді адепти науки утримували листування зі своїми
професорами, спроваджували з-за кордону книжки, були живими посередниками
між Заходом і Україною. У ці часи надзвичайно розвинулися в нас бібліотеки. У XVI ст. постали великі
книгозбори при школах в Острозі й у Львові. У XVII ст. впорядковано
бібліотеку Київської академії, що втягнула в себе давні збірки, що печатками
сягали, може, й княжих часів. У XVIII ст. значні бібліотеки мали заможніші
шляхетські роди, козацька старшина, єпископи, монастирі, різні школи. До
складу цих бібліотек входили передусім давні рукописи, найбільше церковного
змісту, але нерідко теж давні літописи або “руські хронічки”, як їх тоді
називали, – те, що залишилося по давній книжності. Впливи гуманізму проявлялися в
тому, що всюди були видання старовинних авторів з коментарями та граматичні
підручники. Розбуджене зацікавлення до знання наказувало збирати книги з усіх
ділянок науки: так само з астрономії, як із медицини, з математики, з географії,
історії, права. Чимраз частіше зустрічаються й західні повісті та романи, як,
приміром, дуже модні у XVIII ст. “Пригоди Телемака”.
Власники бібліотек піклуються про них дуже запопадливо. Так, генеральний
підскарбій Маркевич часто “пересушує” свої книжки, списує їх каталог, ділить
книжки на відділи і формати, зачитується своїми улюбленими творами та робить
із них виписки й витяги. Найбільше цікавості всі проявляли
до природничих наук. В академії вчили їх небагато: дещо зоології, фізіології,
метеорології – все те під спільною назвою “фізики”. Найбільшим авторитетом
був тут Феофан Прокопович, який написав навіть дисертацію з “фізіології” –
про причину нетлінності тіл печорських святих, де спростовував аргументи протестанських професорів, що пояснювали це явище
природними способами. Нестатки шкільної науки охочі до знання доповнювали
собі підручниками, що напливали з Заходу. У бібліотеці Ханенка були якийсь
гербарій, підручник експериментальної фізики й різні географічні книжки. У
Петербурзі в академії він приглядався до “електричних експериментів”.
Маркевич цікавився метеорологією й щоденно впродовж 40 років записував у
своїм діярії стан погоди. На дворі гетьмана
Розумовського перебував професор “натуральної історії” – лікар-німець Гебенштрайт. Медицина як практична умілість мала тоді
багато прихильників, і кожний залюбки збирав усякі рецепти й лікарські
приписи, а також студіював медичні книжки. У XVIII ст. в Україні було вже
багато лікарів-чужинців із вищими науковими студіями. Географія в академії стояла слабо.
У 1758 р. учитель французької мови скаржився, що не міг читати зі студентами
газети, “бо географії нічого не знають, а до доброго зрозуміння і перекладу
газет треба знати географію хоч поверхово”. Мабуть, внаслідок цих заваг в академії завели всесвітню географію й учили її з
німецького підручника Гібнера. У приватних збірках
козацької старшини часто стрічаємо різнорідні атласи, описи подорожей,
географічні підручники, глобуси. У XVIII ст. розвинулася
геодезія. Наприклад, Ханенко цікавиться планами місцевостей і згадує “мапу
полків малоросійських”, яку тоді вперше нарисовано. Менше адептів знаходила
математика. В академії довгі часи вчили тільки примітивних основ. Лише у
XVIII ст. математичні студії значно піднялися, головно завдяки Прокоповичеві,
що навчився їх цінити у західних університетах. У кінці того століття
визначався як учитель математики Іван Фальковський,
що покінчив студії десь в Угорщині. Рівночасно француз Поль Брульон почав учити тригонометрії. Ханенко у своєму діярії згадує, що “забавлявся
різними дискурсами про математичні та інші сцієнції”
у професора Крафта. Під впливом цих розмов наказав
собі купити “за морем” різні підручники, між іншим логарифми. На кінець ХVІІІ
ст. в академії вчили також астрономію й “уранографії”. Про суть і значення науки глибокі
думки висловив Феофан Прокопович у своїм “духовнім регламенті” 1720 р. “Наука
– це корінь і насіння й основа всякої користі, як батьківщини, так і церкви.
Але на те пильно треба уважати, щоб наука була добра і основна. Бо існує наука
недостойна цього імені, а люди, хоч і розумні, та несвідомі цього, уважають
її за справжню науку… Треба знати, що від 500 до 1400 року, тобто 900 літ, у
цілій Європі всі майже науки були у великому занепаді й незнані, так що й у
найкращих авторів, що писали в ті часи, бачимо великий талант, а світла
великого не бачимо. По 1400 р. почали проявлятись цікаві учителі, і поволі
деякі академії добули дуже велику силу й більше значення, ніж у старі,
Августові літа.. Але багато шкіл залишилось у давньому стані, так що в них жє тільки імена риторики і філософії та інших наук, а
діло не те… Люди, що спробували такої, так сказати привідної й мрійливої
науки, є глупіші, ніж неучені. Бо хоч вони темні,
уважають себе ученими і думають, що пізнали все, що тільки можна знати, не
хочуть і не думають читати книги й учитися більше. Але ж людина, освічена
справжньою наукою, ніколи не почуває ситості у своєму пізнанні, та не
перестає ніколи учитися, хоч би дожила до віку Мафусаїла”.
“Історія Української культури” ст. 120 – 132. 3. Менське кобзарське братство Опис
Менського (на Чернігівщині) кобзарського братства, уміщеного в книзі Д.Ревуцького “Українські думи та пісні історичні”.
“Центр сосницьких
співців – відоме в свій час військове містечко Мена,
де в церкві у них є своя ікона, перед іконою горить невгасима лямпада. Весь “гурт” на неї щороку накладає певну суму
грошей. У Мені збираються братчики й рішають спільні діла; але й опріч Мени вони збираються на
ярмарках і по храмових празниках, при чому кожному братчикові приділяється
район, де він може ходити; в непризначені йому міста й села він не має права
ходити. Під час зборів відбувається суд над винуватими, штрафування (“а іноді
і поб¢ють”), прийом
нових членів, себ-то присуд, хто може брати учнів,
а хто ні, екзамен учнів, прийом їх до числа братчиків, посвящення
“на майстри” та ін. “Всі старці”, – каже діякон Козелецького повіту, І. О.
Ходоровський, – “не вважають ріжницю
музичних інструментів складають одну “нищенську
братію”. Кожний братчик ходить по селах з лірою (або кобзою) та вивченими
піснями й повинен по уставу “нищенської братії” внести грішми одного карбованця в повітовий “нищ
енський” цех. Одного братчика вибирають за
скарбника брацтва й дають йому скриню; другому ж що
почасти живе недалеко від першого, доручається ключ від скриньки. По постанові
братії гроші, зібрані від молодих старців, у церкву будь-якого села купують
ставники (свічники), свічку, оливу. Звичайно криві або сліпі хлопці (а
іноді і здорові, тільки бідних батьків), поступають до старців за поводиря і
одержують від трьох до десяти карбованців на рік на “хазяйських” харчах та
одежі. Коли хлопець здоровий, то, поводивши літ до 14 – 15 старців і
заробивши гроші, він вертається до рідного села й осідає хліборобом. Коли
хлопець – поводир сліпий хоч на одне око, або кривий, то літ 14 – 15 з
поводиря переходить він на “учня” до того старця, що його водив, або до
іншого – на рік, два й не більше, як на три роки. Іноді самі братчики
розшукують “майстра” і оддають йому хлопця просто в “учні”. Учень нічого не
платить за навчання, але по уставу братії, має увесь час, поки вчиться,
ходити по селах за милостинею і, не потаючи нічого,
все що нажебрав, оддавати своєму вчителеві, якого звуть учні “пан-отець”.
Буває іноді, що поводир не бувши учнем кине свого хазяїна й перейнявши по
слуху дещо від нього почне мандрувати по селах; такого “нища
братія” тяжко б¢є, попавши
де-небудь. Звичайно кожний старець, коли трапляється йому незнайомий молодий
прохач, розпитує: звідки він, в якого “пан-отця” вчився й чи вірно він одслужив “пан-отцеві” за науку, або чи не затаював
частину з милостині й не одержав від “нищих
братчиків” благословення “на всі чотири сторони”, не був “хлібосолом” братії,
– то такого самозванця “братія” жорстоко била ціпами й кулаками й завжди
забороняла йому ходити по селах “з лірою й піснями” а дозволяла тільки (як
людині “не сповна науки”) просити милостиню “Христа ради” без пісень і ліри. Коли скінчиться наука у
“пан-отця”, має учень прийти до братії на один з ярмарків за благословенням і
дозволом – почати свої обходи. По уставу “братії” мешканець одного повіту, що
був у науці в другому повіті, мав право ходити за милостинею в своєму повіті,
в повіті де вчився; мешканець повіту, що вчився у своєму повіті, має право
ходити тільки у своєму повіті. Хто не дотримується цього правила, тих
“братія” б¢є.
Старець, що має право ходити по трьох повітах, належить до “братії” трьох
повітів, а той, що отримав право на один повіт, вважається братчиком нищої “братії”. На всі ярмарки і празники збирається
“братія” по повітах на підставі вищезгаданих правил; тут-то бувають наради,
приймаються цехові внески од бувших учнів по карбованцю, й тут же “молодик”
отримує дозвіл “братії” йти “на всі чотири сторони”. На посвячення треба
“молодикові” мати не менше 5-ти карбованців у кишені.
Одбувається
“благословення” так: “молодик” находить серед старців на ярмарку свого
“пан-отця”. Підходить він до старців, що сидять колом. “Пан-отець підводиться
на ноги, і “молодик” три рази читає “Молитвами св.
отець наших, Господи Ісусе Христе Боже наш помилуй нас!”. Усі що сидять
відповідають: “Амінь”. Тоді “молодик” кланяється в пояс своєму “пан-отцеві” й
каже: “Покорно благодарю
вас, пан-отець, за доброє ученіє,
за молитви Ісусові, за слова Євангельські, за псальми спасительниє,
за Моісеєв закон!. А ви, нищія
братія, старшая і меншая,
благословіть мене на всі чотири сторони!”, “Пан-отець” звертається до тих, що
сидять, з запитанням : “Братія старшая й меншая, чи не обідив кого сей
учень, чи не вкрав у кого, чи не полаяв кого, чи не запримітили за ним
поганого чого?”. Коли хто зі старців заявить претензію до “молодика” й на
прохання останнього вибачить йому, то вся “братія” просить од “молодика”
хліб-сіль, а саме – “молодик купує кожному булку і рибу, частує горілкою і,
почастувавши “братію” і “пан-отця”, кланяється й питає, “чи довольні ви моїм хлібом-солею?”.
Відповідає братія: “Довольні; тоді молодик
кланяється й каже: “Теперечки благословіть мене на всі чотири сторони”.
“Пан-отець” відповідає: “Бог благословить!”, а братія додає: “Як ти вірно
служив своєму пан-отцю, нехай тобі так люде служать!”. На цьому й кінчається
“благословеніє” молодика. Коли в нього є гроші то
на його кошт і далі випивають та закусюють. У тій же книжці шановний автор
подає церемонію передачі кобзи (чи ліри) починаючому кобзарю. Після іспиту
“один з дідів… частіш сам майстер подає учневі хліб. Од хліба учень одрізує три “цілушки” (горбушки),
солить їх і кладе собі за пазуху. Це зветься – “взяти визвілок”
– головний акт, що дає право носити ліру або кобзу. Давши хліб, діди бажають:
“Дай тобі, Боже, щоб ти був здоровий, як вода, а багатий, як земля; щоб тобі
з води й роси йшло! Гряди во ім¢я Господнє”, За “визвіл ком” – останній акт:
передавання ліри або кобзи. “Майстер” спершу вішає її на себе, потім піднімає
полу свитки, й учень прикриває кобзу своєю полою; майстер здіймає ремінь
інструменту з своєї шиї й надіває його на шию учневі. Потім “майстер”
благословляє учня, кидає йому на струмент декілька
грошей “на щастя” – і співець готовий”. Кобзарі мають свою осібну мову, що
зветься лебійською, яка на думку проф.. Миколи Сумцова складається з поперекручуваних
українських слів, та слів, мабуть взятих з грецької та циганської мов. Сліпі
кобзарі звуться невлями, звичайні старці – харбетрусами, усякий мліпий
взагалі – люхно, поводир – котирем,
дід – лебій, сіль – галусть,
малий – кудень, грітись – грівошитись,
кожух – бармуз, вода – делька,
пан – каврій, шапка – камуха,
дерти – дермонтити, кий –
костур, торба на спині – заплішень, торба на боці –
боковень тощо. Нариклад, кобзар
проспівавши пита у свого проводиря: – “конто вдичело?” – “скільки дали?”, а той відповідає: – ”линджик” – п¢ять
копійок; або “не посо, охве
студич говредали” –
“нічого, бог дасть – сказали”. Оскільки ця мова була колись поширена межи нищою братією видно хоч би з того, що на ній складалися
навіть пісні: Коби мені кумса сяна, А до кумси ще й тирані І бутельбу вовчану Каравана чорнобрива. Що в перекладі звучить так: Коби мені так
хлібець святий А до хліба трошки
сира, А до сира шклянка пива Та дівчина
чорнобрива! 4. Велична і трагічна історія пісні-гімну “Ще не вмерла Україна” Пісня – душа народу, національний
гімн – найвищий вияв його волелюбних прагнень, духовних патріотичних
устремлінь. Втративши свою державність, Україна кілька століть не мала і
свого національного гімну, його заступали патріотичні пісні, часто
регіонального характеру, що не охоплювали долі всього народу, розмежованого
кордонами австро-угорської та російської монархії. Волелюбний дух українського
народу, його прагнення до незалежності ніколи не зникали. Вони жили в
історичних піснях і думах, у творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла
Старицького, Лесі Українки, Миколи Вороного, Олександра Олеся та багатьох
інших. Високими ідеалами соціального та національного визволення народу, його
духовного відродження пройнята діяльність діячів “Руської трійці” зокрема
Маркіяна Пашкевича, членів Кирило-Мифодієвського
братства, “Старої громади”, молодшого покоління борців за волю України –
Миколи Міхновського, Івана Льопи, Ольги Бесараб,
Олени Теліги та інших. Яскравим виявом
патріотично-національних почуттів українців єдиної нашої землі стала поява
вірша поета і етнографа Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна”. Жодному
іншому творові української літератури не судилася така велична і... трагічна
доля. Велична, бо понад століття
пісню-гімн переслідували, забороняли, вбивали, але не вбили. Вірш “Ще не вмерла Україна” постав
на хвилі патріотичної поезії Шевченка з його могутньою вірою в те, що “не
вмирає душа наша, не вмирає воля” – з одного боку, а з другого – на хвилі
піднесення визвольних прагнень слов՚янських
народів – болгар, чехів, словаків, сербів, поляків. В Україні був поширений –
насамперед серед патріотично настроєного польського населення - створений ще
1797 року польський гімн “Ще не вмерла Польща”; популярними тут були і
сербські патріотичні пісні, серед них “Гей, словяни”
що власне, була національним гімном. Саме цю пісню, за свідченням
сучасників, співала київська молодь, зокрема члени “Київської громади”, якій
симпатизували ідеї визволення слов՚янських
народів, їх духовному єднанню. Початок 60-х років у Галичині і на
Надніпрянщині характеризується пожвавленням
духовного життя, виникнення нових періодичних видань, у яких поступово
домінуючими стають ідеї національного відродження України (журнал “Основа”,
“Мета”, “Вечорниці” та ін.). У середовищі патріотичної київської “Старої
громади”, до якої входили такі видатні діячі, як Тадей Рильський, Володимир
Антонович, Олександр Русов, Павло Чубинський та інші, виник дерзновенний як
на ті часи задум створити високопатріотичний вірш, який би наснажував
українців на боротьбу за волю, став національним гімном. Реалізувати цей
задум випало поетові, вченому-етнографові, організаторові Південно-західного
відділу Російського географічного товариства Чубинському. Спогади сучасників
Чубинського незаперечно свідчать, що пісня виникла в Києві восени 1862 року
під впливом згаданого вище сербського патріотичного гімну. Спочатку вона
співалася на мотив цього гімну, а потім на мелодію Миколи Лисенка.
Утвердилась же до тексту вольова музика Михайла Вербицького, яка супроводжує
поетичний текст Чубинського вже понад століття. Нелегким був життєвий і
науково-творчий шлях автора вірша “Ще не вмерла Україна”. Народився Павло Платонович
Чубинський 27 січня 1839 року в Борисполі поблизу Києва. У Петербурзі здобув
юридичну освіту (1861). Свою науково-етнографічну діяльність пов՚язав із згаданим географічним товариством,
навколо якого об՚єдналися вчені Олександр Кістківський, Володимир Антонович, Кость Михальчук та
інші. Своє життя Чубинський пов՚язав із
вивченням народного побуту, збиранні і дослідженням українського фольклору.
За наукову працю вчений отримав від Російської Академії наук премію імені Уварова та золоту медаль від Міжнародного Конгресу у
Парижі (1875), матеріали наукових експедицій Чубинського були опубліковані у
“Працях етнографічно-статистичної експедиції “Західно-Руський
край”. Визнання заслуг Чубинського в
галузі народознавства супроводжувалось переслідуванням його як українського
патріота, який мав сміливість демонструвати свою любов до України, її мови,
культури. Зрештою, своєю збірочкою поезій “Сопілка”, виданою під псевдонімом
Павлусь, Чубинський теж засвідчив свої симпатії до українського художнього
слова, вболіванням за його долю. Та найяскравішим виявом патріотичних
почуттів автора було створення вірша “Ще не вмерла Україна”, за що він у
першу чергу поплатився засланням до Архангельської губернії. Царська охранка
постійно тримала в полі зору всіх діячів української культури, за найменше
підозріння у “сепаратистських” тенденцій кидала в тюрми, на заслання. Людина демократичних переконань,
усім серцем любляча свій народ, Чубинський сім літ був відірваний від
України, карався, мучився, але не каявся. Сучасники, зокрема Сафія Русова, з великою симпатією згадують про цього
невтомного трудівника на ниві народознавства. У своїх “Спогадах” вона пише:
“Стоїть перед мною могутня постать Павла Чубинського... Високий, чорнявий, з
чорними очима, з густими бровами, низьким гучним голосом, з владними рухами,
високим чолом тип організатора, який добре знає те, що організовує, вміє
володіти людьми і проводить свою справу через усі перешкоди. Ні постійні
переслідування уряду, ні заслання не змогли охолодити його відданості Україні”. Чубинський, незважаючи на тяжкі
умови життя і праці, все ж зумів залишити глибокий слід у розвитку
фольклористики і етнографії. Його страдницький шлях завершився 26 січня 1884
року в Києві, а місцем вічного спочинку став родинний хутір, – тепер у складі
міста Бориспіль Київської області. Як же склалася доля вірша, якому
судилося виконувати роль гімну? З самого початку вірш Чубинського
почав своє існування(звичайно в межах царської Росії – нелегально) як
патріотично-політичний твір і як пісня, яка виконувалась на мотив сербського
гімну. Згодом, у 1863 року, вірш Чубинського за посередництвом учасника
польського повстання (1863) Павлина Свєнціцького
нелегально дістається до Галичини і за підписом Т. Шевченка з՚являється у львівському журналі “Мета” № 4 разом
з віршами Кобзаря “Мені однаково...”, “Н. Костомарову”, “Заповіт”. Чому саме
за підписом Шевченка? Можливо, тому що не було точних відомостей, кому
належить поетичний текст. Поява і 60 – 70-ті роки в Галичині
творів українських письменників Надніпрянщини,
зокрема Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша,
Олександра Кониського та ін. Знаменувала
поглиблення духовних взаємин між галичанами і надніпрянцями,
посиленням між ними почуття національної єдності. “Заспіває наш брат за
Дунаєм або під Полтавою, а в Львові і Бескидах голос лунає. Застогне Галицька
Русь під Карпатами, а понад Дніпром у людей серце болить” – писав 1863 року
Куліш у листі до редактора львівської газети “Слово”. Так під Карпатами вперше легально
зазвучав вірш наддніпрянця Чубинського, який того ж
року знайшов музичне втілення у творчості Михайла Михайловича Вербицького –
талановитого композитора, одного з організаторів духовного і культурного
життя на Західній Україні. Його героїко-патетична музика до вірша Чубинського
“Ще не вмерла Україна” – знайшла своє втілення спочатку для солоспіву а
згодом для хору і оркестру. Він вперше прозвучав, очевидно, в 1864 році в
контексті “Комедіо-опери” Кароля Гейнча у Львові. Згадана газета “Слово” тоді і
сповістила, що в цій виставі вперше в Галичині на мотив музики Вербицького
хор виконав пісню “Ще не вмерло Запоріжжя”. Пісня припала публіці до душі і
її довелось повторювати на біс. Зберігся
автограф першої редакції музики до “Ще не вмерла Україна” – солоспів у
супроводі гітари, з позначкою композитора В. Матюка: “Манускрипт Михайла
Вербицького. На пам՚ятку і до переховання бібліотеці передано хвальному товариству
“Станіславський Боян”. Слова до музики повністю збігаються із тим текстом, що
опубліковані в “Меті”. Починаючи
з середини 690-х років минулого століття “Ще не вмерла Україна” стала
розправляти крила – спочатку на західно-українських
землях (Перемишль, Львів), а потім і на наддніпрянщині,
та в країнах поселення українців за межами рідної землі (Канада, США,
Австралія, Бразилія та ін.), виконуючи високу місію духовного відродження
України, розмежованої кордонами двох монархій. Музичний
текст вперше побачив світ 1885 року у львівській пісенній збірці
"Кобзар", полонивши зразу широкі кола громадянства, зокрема молоді,
став поширюватися у численних копіях, входити в музичне життя спочатку
співочих колективів, аматорів співочого мистецтва. Злившись воєдино, слова і
музика пісні одухотворювали і досі одухотворюють покоління борців за волю України. У ній
знайшли потужний вияв патріотичні почуття, визвольні прагнення українського
народу в період його боротьби проти поневолення. Звернення до пам՚яті героїв Козаччини й Гайдамаччини -
Залізняка, Наливайка, Тараса Трясила повинно було
посилити революційний пафосом твору, а осудження акту Переяславської ради
мало засвідчити суверенність поривань молодого покоління, готового віддати
життя щоб вернути Україні її честь і незалежність. Водночас, пісня-гімн
утверджувала братерські почуття українців до інших народів, закликавши всіх слов՚ян до єдності. Цей твір вирізняється з-поміж
інших творів на цю тематику широтою помислення
історичної долі народу, проникливістю погляду на перспективи його духовного
відродження. Утверджувана піснею віра у національне
визволення і культурне піднесення народу обабіч кордонів, заклик стати у
кривавий бій “від Сяну до Дону”, висловлення в гімні сподівання, що пісня
волі “за Карпати відіб՚ється, згомонить степами, України слава стане поміж народами”
передвіщаючи прийдешні світлі часи воскресіння народу. Згодом цю думку набагато
сильніше висловив І.Франко у знаменитому пролозі до
поеми “Моісей”. Коли
йдеться про слова гімну, то слід з՚ясувати
його повний авторський текст, та похідні від нього – скорочення чи
доповнення. Адже існують різні тексти – повніші й стисліші,
що не завжди збігаються між собою. Так, в одному з ранніх фольклорних видань,
“Руському співанику”, що його випустив Кость Паньківський
1888 р. У Львові, який стимулював тривале побутування пісні, поетичний текст
має 20 рядків (без повторів – приспіву). Цей текст збігається з попередніми
публікаціями, здійсненими, очевидно, за автографом або його копією. Під
текстом зазначено автора слів і музики. Подаємо відтворення першої публікації
вірша П. Чубинського з львівського журналу “Мета” 1863, № 4 с. 271–272, що є
літературною канонічною пам՚яткою, яка лягла
в основу пізніших модифікацій тексту. Ще не вмерла Україна
У різних виданнях
зустрічаються різновиди пісні – гімну Чубинського. По-перше, у процесі
побутування з пісні-гімну значна частина тексту, зокрема останні дві строфи,
не увійшла в скорочений текст, по-друге, деякі строфи набрали дещо іншого
характеру. Останнім часом у практику входить виконання не всього тексту
гімну, а першої та другої строфи із приспівом, який повторюється. Це
викликано прагненням зробити його стислішим,
виразнішим. До внесення окремих доповнень у текст пісні причетний поет Микола
Вербицький (1843 – 1909), а також Северин Данилович, але ці спроби оновити
текст не були вдалими, тому що текст мав багато різночитань. Можна сказати що
ненормальний стан духовного розвитку українців, переслідування української
культури з боку царської Росії та цісарської Австро-Угорщини не сприяв
стабілізації національного гімну України. Нове життя
гімну почалося з часу утворення незалежної Української держави в січні 1918
року. Слова і музика пісні почали з՚являтись
у багатьох виданнях, зокрема у Львові, Києві, Відні, Берліні – українською та
в перекладі англійською, німецькою та іншими мовами. Його виконували різні
хорові колективи і духові оркестри з нагоди державних свят – відкриття
університетів у Києві (1918) та Кам¢янець-Подільському
(1918), з нагоди урочистих зустрічей іноземних послів і делегацій. Функцію
національного гімну пісня “Ще не вмерла Україна” виконувала весь час під час
існування Української держави; як гімн пісня використовувалась й іншими
державами. Однак державне затвердження він отримав лише згодом – 15 березня
1939 року – як офіційний гімн Карпатської України, що виникла в 1939 році.
Цим актом було підкреслено зв՚язок традицій
державності України. Але, на жаль, Карпатська Україна проіснувала недовго.
Разом з її упадком цей гімн був заборонений шовіністичним угорським урядом,
так само як він більше сімдесяти років був заборонений на Радянській Україні.
З 1 січня 1950 року тут офіційним гімном був затверджений казенно-фальшивий
текст "Живи, Україно". У наш час відроджуються, воскресають національні
традиції України: її символіка, патріотичні і духовні гімни, серед них і “Ще
не вмерла Україна”. Тисячі і тисячі вірних синів народу з цим гімном на устах
боролись за волю України, страждали в царських і сталінсько-берієвських
тюрмах, йшли на заслання, гинули героїчною смертю у повстанських загонах. З
піснею-гімном пов՚язані вікові поривання
нашого народу до незалежності, яка нині все більше стає реальністю. Нова
суверенна держава Україна в майбутньому, очевидно, затвердить новий гімн,
який відображатиме долю її народу у нові часи. Адже водночас вона завжди пам՚ятатиме патріотично-національний мученицько-страждальний хорал “Ще не вмерла Україна”
створений діячами культури Наддніпрянщини і Галичини, який понад століття одухотворював національно-духовні поривання народу до
своєї суверенності. Питання для самоперевірки 1. Де здобув поет любов до народної пісні? 2. Яка роль народної пісні в житті поета? 3. Яка роль “Кобзаря” у створенні народних пісень на слова Т.
Шевченка? 4. Скільки пісень було широко розповсюджено в народі? 5. Назвіть дев՚ять характерних
прийомів, які ввійшли у поезію Т. Шевченка з фольклору. 6. Характеристика переробок поезії Т. Шевченка в народні
пісні. 7. Який стиль мелодики цих переробок? 8. Яке втілення емоційного змісту і загального характеру в
піснях на слова Т. Шевченка? 9. Хто писав пісні на слова Т. Шевченка? 10. Яка роль поезії Т. Шевченка на народну усну
музично-поетичну творчість? 11. Скільки з՚явилось музичних
творів на слова Т. Шевченка? 12. Яка причина популярності поезій Т. Шевченка в народі? |
|||||||||||||||||||
