Гроші та кредит II частина Електронний посібник
Головна Анотація Теоретичні відомості Практичні роботи Інтерактивні завдання Список використаних джерел Глосарій Тести Відеододатки Укладачі	7. Теорії грошей
	1. Абстрактний та прикладний напрям у теорії грошей 2. Класична кількісна теорія грошей та її основні постулати 3. Неокласичний варіант розвитку кількісної теорії грошей 4. Внесок Дж. М. Кейнса у розвиток кількісної теорії грошей 5. Сучасний монетаризм як напрям розвитку кількісної теорії Презентація «Кількісна теорія грошей» Презентація «Теорія грошей» 1. Абстрактний та прикладний напрям у теорії грошей Теорія грошей – напрям економічної думки, який охоплює дослідження природи, ролі, механізмів формування та використання грошей у ринковій економіці. У світовій науці чітко виділяються два підходи до вивчення теоретичних проблем грошей, кожна з яких має свої напрямки: абстрактна теорія та прикладна (монетаристська) теорія. Схема 1.1 Теорії грошей Абстрактна теорія грошей – дослідження внутрішньої природи грошей: що таке гроші; чому вони з'явилися та існують у суспільстві; як вони розвиваються і чому набували тієї чи іншої форми тощо? Найвідомішими проявами такого підходу є номіналістична теорія, металістична теорія. Представники металістичної теорії грошей ототожнюють грошовий обіг з товарним обміном і стверджують, що золото і срібло вже за своєю природою є грошима. Вони не враховують суспільної природи грошей (ототожнюючи їх із золотом і сріблом) і вважають гроші простим засобом обміну, а резервній функції металевих грошей надають фундаментального значення. Суть номіналістичної теорії полягає в запереченні товарної природи грошей і визначенні їх як умовних знаків, що позбавлені внутрішньої вартості. Таким чином, для всіх різновидів номіналізму характерні одні й ті самі вади: ігнорування товарного походження грошей, відмова від їхніх найважливіших функцій, ототожнення грошей з масштабом цін, ідеальною лічильною одиницею. Прикладна (монетаристська) теорія грошей – дослідження зовнішніх аспектів грошей: гроші – проста вуаль на реальній економіці чи її активний елемент та чинник, що впливає на її розвиток і структурні зміни; якими своїми проявами гроші найактивніше впливають на реальну економіку і на які саме її процеси; який конкретно механізм впливу грошового фактора на реальну економіку (передатний механізм); чи може держава використати цей механізм у своїй економічній політиці і як саме; якою має бути у зв’язку з цим грошово-кредитна політика в країні та ін. Напрями монетаристської теорії грошей: – класична кількісна теорія; – неокласична кількісна теорія; – сучасний монетаризм. 2. Класична кількісна теорія грошей та її основні постулати Кількісна теорія грошей зародилася в XVI ст. внаслідок революції цін, причини якої бачили в надходженні золота в Європу з відкритого континенту Америки. Це було чи не перше масове підтвердження того, що вартість грошей, а отже й ціни, залежать від їх кількості в обігу. Ж.Боден Дж.Локк Д.ЮМ І. Фішер Свою назву ця теорія дістала тому, що її засновники пояснювали вплив грошей на економічні процеси зміною маси грошей в обігу. Визначальною її ознакою є положення про те, що більше грошей в обігу, то ціни вищі, а цінність нижча, і навпаки. Першим, хто висунув ідею про залежність рівня цін від кількості благородних металів, був французький економіст Ж. Боден. Він дійшов висновку, що високі ціни хоч і зумовлюються багатьма чинниками, проте основним серед них є збільшення кількості золота й срібла. Важливий внесок у кількісну теорію зробив англійський економіст Дж. Локк. Він вважав, що вирішальним чинником, який регулює і визначає вартість грошей (у цьому разі золота й срібла), є їх кількість. На його думку, справжнє багатство нації пов'язане не з мертвими запасами золота й срібла, як вважали меркантилісти, а зі створенням мануфактур, використанням у них живої праці. Відтак ідеї кількісної теорії сприяли розвінчанню меркантилізму та металістичної концепції грошей. Англійський економіст Д. Юм висунув і обґрунтував принцип, який у сучасній літературі називається «постулатом однорідності»: подвоєння кількості грошей призводить до подвоєння абсолютного рівня всіх цін, виражених у грошах, але не зачіпає відносних мінових співвідношень окремих товарів. Він висунув і обґрунтував ідею про представницький характер цінності грошей, згідно з якою: • гроші вступають в обіг без власної цінності, а набувають її в обігу внаслідок обміну певної маси грошей на певну масу товарів; • сформована в обігу цінність грошей визначається цінністю товарів, що реалізовані, а величина її залежить від кількості грошей в обігу: що вона більша, то менша маса товарної цінності буде припадати на одну грошову одиницю. Американський економіст І. Фішер повністю сприйняв класичні постулати кількісної теорії і спробував математично довести їх справедливість. У своїй роботі «Купівельна сила грошей» він запропонував формулу «рівняння обміну»: М х V=P х Q, де М – кількість грошей в обігу; V – швидкість обігу грошей за певний період; Р – середній рівень цін; Q – фізичний обсяг товарів і послуг, що реалізовані за цей період. Грунтуючись на низці припущень, Фішер вивів з цієї формули такі причинно-наслідкові зв'язки. Він вважав, що рівень цін змінюється: а) прямо пропорційно кількості грошей в обігу (M); б) прямо пропорційно швидкості обігу грошей (V); в) обернено пропорційна обсягу торгівлі, здійсненому за допомогою цих грошей (Q). Однак, необхідно враховувати, що рівняння, яке розглядається, виражає лише загальнотеоретичний принцип кількісної теорії грошей. Мова йде про те, що під час розгляду низки конкретних ситуацій виявляються специфічні обставини, не охоплювані її змістом. З урахуванням цього формулу І.Фішера називають «простим», «послабленим» вираженням кількісної теорії грошей. 3. Неокласичний варіант розвитку кількісної теорії грошей Неокласичний етап розвитку кількісної теорії включає «кон'юнктурну теорію» та «теорію касових залишків». М.І. Туган-Барановський Представником «кон'юнктурної теорії» був український економіст М.І. Туган-Барановський. Він вдосконалює рівняння обміну І.Фішера і розширює його трактування. По-перше, він доводить, що на рівень цін впливають всі фактори, зазначені в "рівнянні обміну". По-друге, Туган-Барановський довів, що вплив кількості грошей на ціни не є таким однозначним, прямолінійним, як це визнають прибічники класичної кількісної теорії. Цей вплив може здійснюватися не за одним, а за трьома різними за характером напрямами: 1) через зміну суспільного попиту на товари (значне збільшення кількості грошей прямо зумовлює зростання цін через зростання доходів і попиту на товари); 2) через зміну дисконтного процента (збільшення кількості грошей призводить до збільшення вкладів у банках, що викликає зниження облікового процента, розширення кредитування економіки і збільшення попиту на ринках. Унаслідок цього ціни зростають, але одночасно стимулюється підприємництво і розширення виробництва); 3) через зміну суспільного уявлення про вартість грошей (пізніше цей фактор дістав назву інфляційних очікувань; тривале і добре помітне зростання кількості грошей викликає зниження оцінки грошей їх власниками, і вони почнуть їх швидше витрачати, збільшиться попит на товари і ціни теж зростуть). Ці три фактори можуть діяти одночасно, проте потужність їх впливу на ціни неоднакова. Тому і зміни цін не будуть пропорційними змінам кількості грошей. Отже, Туган-Барановський не задовольнився простою констатацією залежності цін від кількості грошей, а розкрив досить складний механізм реалізації цієї залежності. По-третє, Туган-Барановський спростував постулат пропорційності, довів, що гроші не є простим посередником обміну, і підготував базу для відмови від постулату нейтральності грошей. По-четверте, Туган-Барановський розкрив механізм взаємозалежності між загальною кількістю грошей у країні, кількістю грошей, що перебувають поза обігом у заощадженнях, і швидкістю обігу грошей. Сутність кон'юнктурної теорії грошей М.І. Туган-Барановського полягає в тому, що загальний рівень цін, а відповідно і вартість грошей, він пов'язує не з їх кількістю, а з загальними умовами товарно-грошового ринку, або загальною кон'юнктурою товарного ринку. А.Маршалл А.Пігу Д.Робертсон Дж.М.Кейнм «Теорія касових залишків» (кембриджська версія). Одними з перших дослідників попиту на гроші з мікроекономічних позицій були професори Кембриджського університету А. Маршалл, А. Пігу, Д. Робертсон, Дж. М. Кейнс (у своїх ранніх працях). Їх пояснення механізму накопичення грошей та впливу на ціни дістали назву «теорії касових залишків», або «кембриджської версії». Подібно Фішеру, представники кембриджської школи відстоювали тезу про вплив зміни маси грошей на рівень цін. Проте, на відміну від І. Фішера, їх підхід до проблеми був не макро-, а мікроекономічний і стосувався насамперед попиту на гроші. Кембриджські економісти основну увагу зосередили на мотивах нагромадження грошей в окремих економічних суб’єктів. Вони намагалися дати відповідь на такі питання: чому люди зберігають гроші, від яких чинників залежить розмір попиту їх на гроші, від яких чинників залежить попит господарюючих суб’єктів на касові залишки та ін. Важливою відмінністю «кембриджської версії» було те, що розміри нагромадження грошей не нав’язувалися господарюючим суб’єктам із «залізною необхідністю» згори, з боку тих структур і чинників, які «вливали» гроші в обіг, а визначалися мотивами їх поведінки, їх власними рішеннями. Такими мотивами накопичення грошей вони вважали: 1) потребу в запасі засобів обігу і платежу для здійснення поточних платежів (трансакційний мотив); 2) потребу в резерві грошей для покриття непередбачуваних потреб (мотив обачності). Нові підходи до вирішення проблем грошової теорії дали можливість сформулювати новий монетарний показник – коефіцієнт, що характеризує частину сукупного доходу, яку економічні суб’єкти бажають тримати у грошовій (ліквідній) формі. За своїм змістом цей показник є протилежним показнику швидкості грошей і визначається як . Він відомий також як «коефіцієнт Маршалла», що характеризує рівень монетизації ВВП. Залежність накопичення грошей в економічних суб’єктів (попиту на гроші) від обсягу виробленого продукту та рівня розвитку їх мотивів до формування касових залишків була виражена формулою, що дістала назву «кембриджського рівняння»: , де Md – попит на гроші (касові залишки); k – коефіцієнт, що виражає частину річного доходу, яку суб’єкти зберігають у ліквідній формі (коефіцієнт Маршалла); P – середній рівень цін; Y – обсяг виробництва у натуральному виразі. За зовнішніми ознаками формула «кембриджського рівняння» нагадує формулу «рівняння обміну» І. Фішера. Адже якщо коефіцієнт k замінити на і перенести показник V у ліву частину рівняння, то ці формули виявляються подібними. Проте по суті вони істотно різняться, бо у них різні показники М: У першій формулі (І. Фішера) – це кількість грошей, що фактично обслуговує потреби товарного обігу, а в другій – це величина всього попиту на гроші як касові залишки. Кількісно не збігаються і показник k і цих формул, оскільки коефіцієнт k в «кембриджському рівнянні» визначається по всьому запасу грошей, а показник у формулі «рівняння обміну» – по запасу грошей, що обслуговує потреби обігу (трансакційному запасу). Тому залежність цін від кількості грошей у «кембриджському рівнянні» ускладнена значно більше, ніж у «рівнянні обміну», отже, «кембриджська версія» віддалена від класичної кількісної теорії грошей значно далі, ніж «трансакційна» версія І. Фішера. Її автори справді вийшли за вузькі межі класичних постулатів кількісної теорії і відкрили шлях до наукового дослідження об’єктивних процесів, що формують попит на гроші. 4. Внесок Дж. М. Кейнса у розвиток кількісної теорії грошей Теорія грошей посідає чільне місце в науковій спадщині одного з найвідоміших економістів ХХ ст. Дж. М. Кейнса. Їй він присвятив цілу низьку праць, зокрема «Трактат про грошову реформу» (1923), «Трактат про гроші» (1930) і «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936). Оцінюючи в цілому внесок Кейнса в теорію грошей, слід зробити такі два зауваження: 1.У своїх дослідженнях Кейнс не зачіпав кардинальних питань теорії грошей – їх сутності та вартості. У цих питаннях він повністю залишився на традиційній для кількісників позиції номіналістичної теорії, називаючи гроші витвором держави, а вартість їх визначав як результат кількісного співвідношення маси грошей і маси товарів в обороті, тобто з позицій кількісної теорії. Кейнс також неодноразово підкреслював, що за незмінності всіх інших чинників впливу на ціни зміна кількості грошей прямо впливає на рівень цін, хоч цей вплив не є прямо пропорційним. 2. Головним спрямуванням дослідницьких зусиль Кейнса в теорії грошей були питання місця і ролі грошей у відтворювальному процесі. Щодо цих питань він цілковито дотримувався методології монетаристської теорії грошей, за якою головним об’єктом наукових досліджень повинні бути прикладні аспекти використання грошей в економіці. Дж. М. Кейнс не тільки спирався на напрацювання своїх попередників, а й пішов значно далі в напрямі завершення теорії «регульованих грошей», «керованої інфляції», дослідження монетарного впливу на економічний цикл, на розвиток виробництва тощо. Дж. М. Кейнс дійшов висновку, що в нових умовах ринковий механізм суспільного відтворення не спроможний самостійно, на засадах саморегулювання забезпечити достатню ринкову рівновагу і рівномірність економічного розвитку. Тому виникла об’єктивна необхідність доповнити цей механізм державним регулюванням економіки. Дж. М. Кейнс остаточно відкинув постулати класичної теорії, що «гроші не мають значення» у відтворювальному процесі, що це лише другорядний технічний інструмент, і довів протилежне: гроші мають суттєве значення і виконують самостійну роль у розвитку економіки. Вони активно впливають на мотиви поведінки економічних суб’єктів, на їх господарські рішення і тому є джерелом стимулювання підприємницької активності та розвитку виробництва. Кейнс змістив центр аналізу ролі грошей в економіці з довгострокових часових інтервалів, як це робили неокласики, на короткострокові, тому що тільки на цих інтервалах можливо було з’ясувати механізм економічного циклу та з’ясувати зв’язок грошей з його розвитком. Це був новий підхід, який дав можливість Кейнсу зробити принципово нові висновки. Зокрема він довів, що на короткострокових інтервалах вплив грошей на економіку здійснюється не за постулатами кількісної теорії, тобто не тільки через ціни, а й за допомогою інших інструментів, передусім норми процента. До цього висновку він прийшов у результаті поглибленого дослідження «теорії касових залишків», сформованої кембриджською школою. Кейнс глибоко вивчив роль процента в динаміці реальної економіки, насамперед через зв’язок «процент – інвестиції». Зміна норми процента безпосередньо впливає на інвестиційну активність економічних суб’єктів: за підвищення процента вона знижується, а за зниженні – підвищується. Динаміка ж інвестицій безпосередньо впливає на зміну інвестиційного попиту, зайнятості, масштабів виробництва, темпів економічного зростання. Ланцюг причинно-наслідкових зв’язків у грошовому механізмі впливу на економіку Кейнс вибудував за такою схемою: зміна грошової пропозиції зумовлює зміну рівня процентної ставки, що, у свою чергу, веде до зміни в інвестиційному попиті та через мультиплікативний ефект – до зміни обсягів номінального ВВП. У зв’язку з цим передатний механізм впливу грошей на реальну економіку, що випливає з кейнсіанської концепції, може бути виражений такою формулою: М – Пр – І – Пз – ВВП, де М – маса грошей, Пр – ставка процента, І – попит на інвестиції, Пз – загальний обсяг платоспроможного попиту, ВВП – номінальний обсяг виробленого ВВП. Уведення в передатний механізм процента та інвестицій значно розтягнуло ланцюг зв’язку між масою грошей і цінами, зробило його не таким жорстким, що сприяло розширенню меж збільшення пропозиції грошей без інфляційних наслідків. Це дало підстави Кейнсу захищати переваги «слабкої» валюти перед «твердою», допустимість помірної інфляції, доцільність політики «дешевих грошей». Він вважав таку інфляцію цілком виправданою платою за активізацію кон’юнктури ринку, стимулювання ефективного попиту для сприяння зайнятості та економічного зростання. У традиціях кембриджської школи Дж. М. Кейнс значну увагу приділив аналізу мотивів нагромадження грошей. У Кейнса їх три: трансакційний, обачності та спекулятивний. Перші два пов’язані з традиційною роллю грошей як засобу обігу та платежу. Вони здебільшого об’єднуються під загальною назвою «трансакційний попит», який залежить від обсягу товарообмінних угод чи доходу. Головна новизна, внесена Кейнсом, – виокремлення третього елемента попиту на гроші – попиту на спекулятивні залишки. Кейнс пов’язав його з динамікою ціни на фінансові активи, зокрема облігації, тобто з процентом. Відтак він запровадив в аналіз розподілу індивідуумом свого доходу елемент вибору. І головним чинником, що дуже важливо, регулювання спекулятивного попиту, як і всього попиту на гроші, Кейнс вважав норму процента. Кейнс не виключав можливості руйнівної інфляції за надмірного зростання пропозиції грошей. Нарощування її може досягти такого рівня, за якого ставка процента знижується до критично низької межі. За нею економіка потрапляє в так звану «ліквідну пастку». Економічні суб’єкти віддають перевагу накопиченню ліквідності, перестають нарощувати дохідні активи, процентна ставка стабілізується і починає підвищуватися. У цих умовах перестає зростати інвестиційний попит, розривається ланцюжок зв’язку між грошима і виробництвом. Подальше зростання пропозиції грошей спричинить розбалансованість ринків, зростання цін та високу інфляцію. У цьому Кейнс убачав слабкість монетарного регулятора економіки. Ці висновки дали Кейнсу підстави звернутися до фіскально-бюджетної політики як надійнішого та ефективнішого способу економічного регулювання. Він вважав, що за допомогою регулювання податків та дефіцитного бюджетного фінансування суспільних потреб можна більш оперативно і дієво впливати на платоспроможний попит, ніж через монетарну політику. Проте слід зауважити, що надто вільне дефіцитне фінансування з державного бюджету призводить до такого самого надмірного зростання попиту та руйнівної інфляції, як і тривале проведення монетарної політики «дешевих грошей». Тому проблема полягає не у виборі шляху «накачування» платоспроможного попиту – монетарного чи фіскально-бюджетного, а у визнанні ефективного попиту вирішальною ланкою відтворювального процесу і в абсолютизації його ролі в цьому процесі. Реалізація такого підходу протягом тривалого часу неминуче призведе до інфляції незалежно від обраного шляху «накачування» ефективного попиту, що згодом проявилось в реальній дійсності країн, що управляли своєю економікою згідно з рекомендаціями Дж. М. Кейнса. Економічна теорія Кейнса глибоко вплинула на всю економічну думку Заходу. Вона була домінуючою протягом кількох десятиліть, її рекомендації широко застосовувалися в економічних програмах урядів більшості західних країн. 5. Сучасний монетаризм Сучасний монетаризм сформувався в 60 – 70 роки, коли особливо загострилася проблема інфляції, а проблеми безробіття та спаду виробництва відійшли на другий план. Вирішити цю проблему за кейнсіанськими рецептами було неможливо, потрібні були нові підходи. М.Фрідман А.Шварц Сучасний монетаризм не є принципово новою теорією, він, по суті, є відродженою й осучасненою неокласичною кількісною теорією. Вважається, що формування сучасного монетаризму було започатковано виходом у світ наукових праць представників «чиказької школи» на чолі з М. Фрідманом: «Дослідження в галузі кількісної теорії» (за редакцією М. Фрідмана, 1956) та «Історія грошей Сполучених Штатів. 1868 – 1960» (автори М. Фрідман та А. Шварц, 1963). Найвагомішими елементами сучасного монетаризму, які стосуються теорії грошей та монетарної політики, є такі положення: · у супереч базовому положенню кейнсіанської теорії, що ринкова економіка внутрішньо не збалансована і її механізм не здатний до саморегулювання, монетаристи дотримуються прямо протилежного погляду – вільна ринкова економіка, що базується на приватній власності, є потенційно гармонійною, здатною до повного саморегулювання, якщо певні зовнішні сили (інфляція, безробіття тощо) цьому не стануть на заваді; · грошова сфера у монетаристів є відносно самостійною, відокремленою від сфери реальної економіки; · оскільки головна загроза дестабілізації для реальної економіки виходить з грошової сфери, то остання має бути центральним об’єктом державного регулювання, з тим щоб створити найсприятливіші умови для повної реалізації можливостей ринкового механізму саморегулювання; · монетаристи в центр уваги поставили кількісний чинник, який безпосередньо, а не через процент та інвестиції, впливає на кон’юнктуру ринку, ціни і виробництво. На цій підставі вони вважали регулювання пропозиції грошей важливим способом попередження кризових явищ, згладжування коливань ділового циклу; · як послідовні прихильники кількісної теорії, монетаристи спираються у своїх дослідженнях на формулу «рівняння обміну» І. Фішера: M × V = P × Q. Різниця лише в тому, що І. Фішер робить наголос на вплив грошового фактора (кількості грошей) на ціни, а монетаристи – на вплив цього чинника на обсяг номінального валового продукту (ВНП). Величина PQ – це фактично обсяг валового національного продукту. Тому рівняння обміну можна записати так: M × V = ВНП, де ВНП – номінальний валовий національний продукт. Але суть указаного рівняння і взаємозв’язок його складових від цього не змінюються. · монетаристи стверджують, що величина V стабільна на коротких часових інтервалах, а змінюється лише на довготермінових інтервалах, проте зміни ці відбуваються плавно і можуть легко передбачатися; · поставивши в центр свого дослідження кількісний фактор (М), монетаристи змушені були по-новому сформулювати і «передатний механізм», звівши його до формули: М – По – Ц, тобто зміна кількості грошей (М) впливає на попит (По) і через нього на ціни (Ц). Проте такий «передатний механізм» має й істотний недолік – він обмежується лише процесами, що відбуваються у сфері обміну і зовсім не зачіпає сфери виробництва; · М. Фрідман запропонував «грошове правило» довгострокової грошової політики, за яким держава повинна не намагатися «накачувати» ефективний попит через довільне нарощування маси грошей, а підтримувати помірне, постійне збільшення пропозиції грошей пропорційно до середньорічних темпів зростання ВВП та очікуваної інфляції. Згідно з цим правилом, приріст маси грошей в обігу визначається за формулою, яка дістала назву «рівняння Фрідмана»: D М = D Р + D¡, де D М – середньорічний темп приросту маси грошей, % за тривалий період; D Р – середньорічний темп очікуваної інфляції, %; D ¡ – середньорічний темп приросту номінального ВВП, %. Сучасний монетаризм дістав широке визнання в економічній науці, а його рекомендації – в економічній практиці. Його притягальна сила полягає у такому: · у введенні жорсткого правила поведінки для держави в грошовій сфері, що діє подібно до золотого стандарту; · у простоті, легкості та надійності вирішення надто складних суспільних проблем (послаблення циклічності, підвищення рівня зайнятості, подолання інфляції тощо) – для цього достатньо тримати під жорстким контролем грошову пропозицію, заборонити будь-які вольності з боку держави під час регулювання грошової сфери; · у надто простому способі визначити винуватця тих чи інших економічних та соціальних негараздів – ним є орган, який допустив надмірне зростання, або надмірне скорочення М в обороті; · у явних симпатіях монетаристів до приватного підприємництва, захисті його від надмірного втручання з боку держави, пропозиціях створити для нього найсприятливіші конкурентні, фіскальні, монетарні тощо умови для розвитку. З позицій історичного розвитку економічної теорії сучасний монетаризм спіткала та ж сама доля, що й кейнсіанство: після стрімкого злету розпочався період критичного оцінювання, розчарування та спроб удосконалення. Це можна пояснити тим, що поява сучасного монетаризму у його крайньому прояві (ідея «чиказької школи») була спробою дати відповідь лише на одну локальну проблему економічного розвитку – знайти вихід з інфляційного тупика, в якому опинилася капіталістична економіка в 60–70 роки, подібно до того як кейнсіанство шукало відповідь теж на одну локальну проблему, але пов’язану з подоланням безробіття та економічного спаду, перед якою опинилося капіталістичне суспільство на межі 20 – 30 років. Питання для самоконтролю 1. У чому різниця між абстрактною теорією грошей і монетаристською теорією? 2. Які відмінності між металістичною та номіналістичною теорією грошей? 3. Назвіть представників кількісної теорії грошей. 4. Які основні постулати кількісної теорії грошей висували її дослідники? 5. У чому сутність кон'юнктурної теорії грошей М.І. Туган-Барановського? 6. Пояснити суть «теорії касових залишків». 7. Охарактеризуйте внесок Кейнса у розвиток кількісної теорії грошей. 8. Поясніть схему ланцюга причинно-наслідкових зв’язків у грошовому механізмі впливу на економіку, яку вибудував Кейнс. 9. У чому полягає відмінність підходів до економічного регулювання представників сучасного монетаризму від підходів кейнсіанців? 10. У чому суть « грошового рівняння» М. Фрідмана? 11. Що спричинило появу доктрини «сучасного монетаризму»?
		На початок	Наступна тема