АГРОХІМІЯ

Електронний посібник

ГОЛОВНА	ТЕОРЕТИЧНІ ВІДОМОСТІ	АНОТАЦІЯ	ДОДАТКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ			УКЛАДАЧІ

4. АГРОХІМІЧНІ ЗАСОБИ ТА ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ

4.1. Агрохімічні засоби, їх класифікація і застосування

4.1.1. Класифікація агрохімічних засобів

4.1.2. Класифікація мінеральних добрив

4.1.3. Вплив добрив на родючість ґрунту та врожайність сільськогосподарських культур

4.2. Азотні добрива

4.2.1. Особливості живлення рослин азотом

4.2.2. Перетворення азоту в ґрунті

4.2.3. Класифікація та характеристика азотних добрив

4.2.4. Особливості застосування азотних добрив

4.3. Фосфорні добрива

4.3.1. Особливості живлення рослин фосфором

4.3.2. Перетворення фосфору в ґрунті

4.3.3. Класифікація та характеристика фосфорних добрив

4.3.4. Особливості застосування фосфорних добрив

4.4. Калійні добрива

4.4.1. Особливості живлення рослин калієм

4.4.2. Перетворення калію в ґрунті

4.4.3. Класифікація та характеристика калійних добрив

4.4.4. Особливості застосування калійних добрив

4.5. Комплексні добрива

4.5.1. Класифікація комплексних добрив

4.5.2. Характеристика комплексних добрив

4.5.3. Рідкі комплексні добрива

4.6. Мікродобрива

4.6.1. Значення мікроелементів для живлення рослин

4.6.2. Характеристика мікродобрив

4.6.3. Особливості застосування мікродобрив

4.7. Технологія застосування і зберігання мінеральних добрив

4.7.1. Складські приміщення для зберігання добрив

4.7.2. Технологічні схеми підготовки, транспортування і внесення мінеральних добрив

4.1. Агрохімічні засоби, їх класифікація і застосування

4.1.1. Класифікація агрохімічних засобів

Запам’ятайте!

Добрива – це органічні та неорганічні сполуки природного або промислового походження, що дають змогу поліпшувати живлення рослин й підвищувати родючість ґрунту.

За характером дії на рослини поділяють на добрива прямої і побічної дії.

За походженням добрива поділяють на мінеральні, органічні та органо-мінеральні. Виділяють також бактеріальні препарати. Мінеральні або штучні добрива – це спеціально вироблені на хімічних підприємствах неорганічні речовини або природні поклади руд (переважно мінеральні солі). До них належать також і деякі органічні речовини, наприклад, карбамід. Органічні добрива містять елементи живлення, переважно у складі органічних сполук і є зазвичай продуктами природного походження – торф, солома, гній та ін. Органо-мінеральні добрива – це суміші органічних і мінеральних добрив. Бактеріальні препарати містять культури мікроорганізмів, здатних накопичувати в ґрунті доступні для рослин форми поживних речовин. Речовини, які використовують для боротьби з бур’янами, шкідниками і хворобами рослин, називають пестицидами, або сільськогосподарськими отрутохімікатами.

Отрутохімікати, які застосовують для боротьби із шкідливими для рослин комахами, називають інсектицидами. Препарати, призначені для боротьби з паразитуючими на рослинах грибними і вірусними хворобами, називають фунгіцидами, а для боротьби зі збудниками бактеріальних хвороб рослин – бактерицидами.

Багато препаратів використовують як антисептичні засоби для знезараження ґрунту, зерна і сховищ, а також як консервуючі засоби для харчових продуктів і товарної сировини. Для активізації або затримання росту і розвитку рослин використовують фізіологічно активні речовини – стимулятори, або регулятори росту рослин.

Особливо ефективно використовувати регулятори росту для знищення бур’янів. Препарати, які застосовують із цією метою, називають гербіцидами.

4.1.2. Класифікація мінеральних добрив

Мінеральні добрива – це продукти промислового або природного походження, що містять елементи живлення в мінеральній формі.

Мінеральні добрива класифікують за хімічним і фізичним станом, характером взаємодії з ґрунтом, способом виробництва.

Діюча речовина добрив – це вміст у добривах основних елементів живлення. За видами елементів живлення мінеральні добрива поділяють на азотні, фосфорні (фосфатні), калійні (калієві), магнієві (або магнезіальні) та ін.

Форми мінеральних добрив характеризують їх види за хімічним складом, наприклад, аміачна селітра, суперфосфат гранульований, калій хлористий та ін. Кількісне відношення діючої речовини, винесеної з урожаєм, до внесеної з добривом називають коефіцієнтом використання діючої речовини добрив.

За вмістом основних елементів живлення добрива поділяють на однокомпонентні або прості (містять один основний елемент живлення) і комплексні (містять два або три основних елементи живлення). За кількістю основних елементів живлення комплексні добрива називають подвійними (NP, PK, NK) і потрійними (NPK), останні називають також повними.

Крім того, за консистенцією комплексні добрива поділяють на змішані та складні. Змішаними називають добрива, отримані внаслідок простого механічного змішування готових порошкоподібних (кристалічних) або гранульованих однокомпонентних або складних добрив. Якщо добрива, що містять кілька елементів живлення, отримано внаслідок хімічної реакції в заводських умовах, їх називають складними (амофос, калієва селітра тощо). Складні добрива містять однорідні часточки, кристали чи гранули і мають однаковий або близький хімічний склад. Крім того, вони можуть містити елементи живлення в кількох формах. Складні добрива можуть бути рідкими. Поділ добрив на складні та змішані певною мірою умовний. Змішані добрива під час зберігання нерідко стають складними внаслідок реакції, що відбувається між компонентами суміші.

Складнозмішаними називають добрива (наприклад, кристалон), отримані після змішування готових однокомпонентних і складних добрив та введенням до них газоподібних і рідких сплавів (розчинів) з наступним затвердінням суміші, що супроводжується перекристалізацією та іншими процесами.

Добрива, всі компоненти яких використовуються для живлення рослин, називають безбаластними, наприклад, KNO₃, NH₄NO₃.

Багатофункціональними називають мінеральні добрива, що містять, крім елементів живлення, речовини, які специфічно впливають на рослини і ґрунт – затримують або прискорюють дію добрив, стимулюють розвиток рослин, поліпшують структуру ґрунту тощо.

За агрегатним станом добрива поділяють на тверді, рідкі і газоподібні (застосовують під накриттями, наприклад, діоксид вуглецю). Тверді добрива бувають порошкоподібними (розмір часточок < 1 мм), кристалічними (розмір кристалів > 5 мм) і гранульованими (розмір гранул 1 – 5 мм).

4.1.3. Вплив добрив на родючість ґрунту та врожайність сільськогосподарських культур.

Вплив добрив на врожайність сільськогосподарських культур, якість продукції і родючість ґрунту визначає їх ефективність. Дію добрив на продуктивність сільськогосподарської культури впродовж одного вегетаційного періоду називають прямою. Дію добрив, внесених під попередник на другий і наступні роки, називають післядією. Ефективність взаємодії добрив визначається сумісною дією двох і більше елементів живлення порівняно з роздільним їх внесенням.

Вміст елементів живлення в добриві – це наявність елементів живлення, які засвоюються рослинами і розчиняються у воді, нейтральному цитратному розчині, розчині лимонної кислоти, 2%-му розчині мурашиної кислоти. У більшості країн світу елементи живлення виражають в елементах. В Україні позначення вмісту елементом використовують лише для азоту. Інші елементи живлення виражають поки що в перерахунку на оксиди – Р₂О₅, К₂О тощо. Для перерахунку вмісту елементів живлення із оксидів на елементи живлення і навпаки користуються такими коефіцієнтами:

N – не перераховується	N – не перераховується
Р2О5 · 0,44 = Р	Р · 2,29 = Р2О5
К2О · 0,83 = К	К · 1,20 = К2О
СаО · 0,71 = Са	Са · 1,40 = СаО
MgО · 0,60 = Mg	Mg · 1,60 = MgО

Відсотковий склад комплексних добрив найчастіше записують скорочено. Вміст елементів живлення виражають цифрами, розділеними між собою, зазвичай, рисками. При цьому перша цифра завжди показує вміст N, друга – Р₂О₅, третя – К₂О. У двокомпонентних добривах елемент, який відсутній, позначають нулем. Співвідношення елементів живлення у комплексних добривах також виражають цифрами, наприклад, якщо склад добрива 10 – 15 – 10, то розуміють, що воно містить 10% N, 15 – Р₂О₅ і 10% К₂О, а співвідношення елементів живлення у ньому становить 1 : 1,5 : 1.

Під сільськогосподарські культури добрива вносять у певних кількостях, що визначаються нормами і дозами.

4.2. Азотні добрива

4.2.1. Особливості живлення рослин азотом

Азот – один з основних біогенних елементів. Він входить до складу білкових речовин і багатьох інших природних життєво важливих для рослин органічних сполук: ліпоїдів, хлорофілу, алкалоїдів, фосфатидів, нуклеопротеїдів, різних ферментів. Вміст азоту в деяких рослинних білках становить 14,7 – 19,5%. У сухій речовині рослин його вміст коливається від 0,4 до 5%. Найбільше азоту в насінні зернових (1,5 – 3%) і зернобобових (2,5 – 5%) культур на суху речовину, тоді як у соломі зернових злаків не більш як 0,4 – 0,6%. Потреба сільськогосподарських культур в азоті порівняно з іншими елементами живлення виявляється частіше і більшою мірою. Ефективність удобрення азотом щодо впливу на врожай – найвища.

Проблему азоту в живленні рослин і землеробстві пояснюють кількома причинами. По-перше, вищі рослини неспроможні безпосередньо використовувати вільний азот із повітря. Лише бобові та деякі інші рослини за допомогою бульбочкових бактерій можуть частково засвоювати цей елемент з атмосфери. По-друге, в земній корі вміст азоту дуже незначний. Отже, більшість ґрунтів містять обмежені його запаси. По-третє, в умовах сучасного землеробства значна кількість азоту непродуктивно втрачається як із самого ґрунту, так і з внесених добрив.

Your browser does not support the video tag.

«Азот»

Найбільше азоту містять молоді рослини. В міру накопичення органічної маси вміст азоту знижується, хоча абсолютне винесення збільшується завдяки безпосередньому надходженню його в рослину у мінеральній формі, яка поглинається з ґрунту. Змінюється також і вміст азоту в деяких органах рослин. Так, наприкінці вегетації азот листкового апарату буряку цукрового впливає на ріст коренеплодів. У зернових культур під час формування зерна відбувається переміщення азоту з листків у зерно. У багаторічних рослин значна частина азоту перед листопадом надходить із листків до стебел і коренів, а навесні знову використовується для росту молодих частин рослин. Процес повторного, іноді багаторазового використання рослиною елементів живлення, засвоєних нею раніше, називають реутилізацією.

За недостатнього азотного живлення затримуються ріст і розвиток рослин, внаслідок чого знижується їх продуктивність. Нестача азоту насамперед впливає на зміну забарвлення листків.

Рис. 4.1. Нестача азоту у вівса; праворуч – рослини, удобрені азотом	Рис. 4.2. Значна нестача азоту в ранній фазі розвитку кукурудзи; праворуч –рослини, удобрені азотом

Рис 4.3. Поганий розвиток ріпаку в молодому віці

за нестачі азоту, праворуч – удобрений азотом

Ознаки азотного голодування легко розпізнати на молодих рослинах. Це дає змогу виправити становище їх підживленням. Крім того, в пізніші фази розвитку рослин на забезпеченість їх азотом впливають різні хвороби, агрометеорологічні умови та інші фактори, що ускладнює візуальну діагностику. Тому для більшої впевненості, зокрема у пізні фази розвитку рослин, слід проводити їх діагностику хімічними чи іншими методами.

4.2.2. Перетворення азоту в ґрунті

Вміст загального азоту в орному шарі різних ґрунтів коливається від 0,05 до 0,3% і знаходиться в прямій залежності від наявності в них органічних речовин. Найбільше його міститься в чорноземах типових глибоких Лісостепу і чорноземах звичайних північного Степу. Найменший його вміст у дерново-слабопідзолистих і середньопідзолистих ґрунтах Полісся.

Основним джерелом азоту в ґрунті є відмерлі залишки рослин, тварин і мікроорганізмів. У процесі сільськогосподарського використання ґрунтів додаткова кількість азоту надходить з органічними і мінеральними добривами.

Перетворення азоту в ґрунті поділяють на такі процеси: мінералізацію, тобто утворення мінеральних сполук (амонію, нітратів, нітритів) з органічних речовин, та іммобілізацію – перетворення мінерального азоту на органічні азотні сполуки внаслідок використання його мікроорганізмами для будови білка свого тіла. Після відмирання мікроорганізмів азот знову частково мінералізується, а частково закріплюється в гумусі ґрунту. Обидва ці процеси мікробіологічні. Процес відбувається під дією ферментів, що виділяються ґрунтовими мікроорганізмами, за такою схемою: білки, гумінові речовини → амінокислоти, аміди → аміак → нітрити → нітрати.

Цей процес здійснюється у два етапи: амоніфікація – органічні азотовмісні речовини розкладаються мікроорганізмами з утворенням аміаку, нітрифікація – аміак за допомогою нітрифікуючих бактерій окиснюється до нітритів і нітратів.

Денітрифікація – відновлення нітратів біологічним або хімічним шляхом до молекулярного азоту або його оксидів. Цей процес відбувається під дією великої групи бактерій-денітрифікаторів.

Азотний фонд ґрунтів умовно поділять на певні фракції.

Азот мінеральних сполук – основне джерело азотного живлення рослин. До його складу входять нітрати, нітрити, обмінний і фіксований амоній. Нітрати та обмінний амоній є основною частиною мінерального азоту ґрунту. Тому під час його визначення найчастіше враховують лише ці дві форми азоту, які характеризують забезпеченість рослин азотом ґрунту на період визначення.

Азот легкогідролізованих сполук – це найближчий резерв для поповнення мінеральних сполук азоту. Він складається з нітратів, нітритів, амонію, амідів, амінокислот, аміноцукрів. Ці форми азоту легко зазнають гідролізу під час оброблення ґрунту слабкими розчинами кислот, лугів, окиснювачів і солей. Дія цих речовин на ґрунт аналогічна дії виділень кореневих систем рослин та інших біологічних об’єктів, що здійснюють мінералізацію азотовмісних сполук. Тому ця фракція сполук азоту в ґрунті характеризує забезпеченість рослин азотом упродовж усього періоду вегетації.

Азот важкогідролізованих сполук становить основну частину валового азоту ґрунту. Це резерв для забезпечення ґрунту мінеральним азотом, до якого входять азот амінів, амінокислот, частина фіксованого амонію. Групування ґрунтів за ступенем забезпеченості рослин азотом, за вмістом у ньому азоту гідролізованих сполук та нітрифікаційною здатністю наведено у табл. 4.1.

Таблиця 4.1

Групування ґрунтів за вмістом азоту легкогідролізованих сполук щодо

здатності забезпечувати ним сільськогосподарські культури

Група	Ступінь забезпеченості рослин	За методом
		Тюріна – Кононової	Корнфілда	Кравкова (нітрифікаційна здатність)
		мг/кг ґрунту
1	Дуже низька	< 30	< 100	< 5
2	Низька	30 – 40	100 – 150	5 – 8
3	Середня	40 – 50	150 – 200	8 – 15
4	Підвищена	50 – 70	> 200	15 – 30
5	Висока	70 – 100	–	30 – 60
6	Дуже висока	> 100	–	> 60

Азот негідролізованих сполук майже не бере участі в азотному живленні рослин з ґрунту. У негідролізованій фракції залишається азот гетероциклічних сполук (гумінові кислоти, гуміни) та азот сполук, що міцно зв’язані з мінеральною частиною ґрунту.

Малий колообіг азоту – це процес перетворення азоту в ґрунті. Він включає біологічну фіксацію атмосферного (молекулярного) азоту, його мінералізацію (амоніфікацію і нітрифікацію), денітрифікацію й іммобілізацію. У центрі цього колообігу знаходиться біомаса ґрунту. Мінералізація й іммобілізація азоту відбуваються в протилежних напрямках і визначають його трансформацію.

У внутрішньогосподарському колообігу азоту, крім того, беруть участь тварини. Тому азот, що виноситься з ґрунту врожаєм сільськогосподарських культур, повертається знову разом з органічними добривами.

Геологічний колообіг охоплює широке коло процесів, що відбуваються в природі, внаслідок чого одночасно проходить поповнення запасів азоту в ґрунті та його втрати (рис. 4.4).

Рис. 4.4. Схема колообігу азоту в природі

Запаси азоту в ґрунті поповнюються переважно внаслідок азотфіксувальної здатності мікроорганізмів (біологічний азот) і надходження з атмосферними опадами. Розрізняють симбіотичну і несимбіотичну азотфіксацію. Бобові рослини, які завдяки симбіозу з бульбочковими бактеріями здатні засвоювати атмосферний азот і збагачувати ним ґрунт, називають азотонакопичувачами. Найбільшу азотфіксувальну здатність мають багаторічні бобові трави – люцерна, конюшина, еспарцет, буркун, з однорічних – люпин, кормові боби. Найменшою азотфіксувальною здатністю відзначається горох.

4.2.3. Класифікація та характеристика азотних добрив

Сучасний асортимент азотних мінеральних добрив, що випускаються промисловістю, поділяють на шість груп: аміачні, амонійні, нітратні, амонійно-нітратні, амідні та аміакати. В окрему групу виділяють тривалодіючі азотні добрива.

Аміачні добрива. До цієї групи азотних добрив належать добрива, що містять азот в аміачній формі (NН₃). Це рідкий (безводний(N 82,3%)) і водний (або аміачна вода) аміак.

Амонійні добрива. До цієї групи належать азотні добрива, що містять азот в амонійній формі NH₄⁺ (сульфат амонію, сульфат амонію-натрію, хлористий амоній, карбонат амонію).

Нітратні добрива. До цієї групи належать добрива, які містять азот у нітратній формі NO₃^–. Це натрієва і кальцієва селітри. Азотну кислоту для виробництва азотних добрив добувають, окиснюючи синтетичний аміак. Солі цієї кислоти називаються нітратами або селітрами.

Амонійно-нітратні добрива. До цієї групи належать добрива, що містять азот в амонійній і нітратній формах (аміачна селітра, вапняно-аміачна селітра). Аміачна селітра є одним з основних азотних добрив.

Амідні добрива. До цієї групи належать добрива, що містять азот в амідній формі.

Карбамід (сечовина) CO(NH₂)₂ – найбільш концентроване з твердих азотних добрив, що містить 46% азоту.

Карбонат амонію – сполука малостійка. На повітрі швидко розкладається на гідрокарбонат амонію та аміак, внаслідок чого відбуваються газоподібні втрати аміаку, особливо на малобуферних ґрунтах:

(NH₄)₂CO₃ → NH₄HCO₃ + NH₃.

Аміакати або рідкі аміни – це концентровані розчини нітрату амонію, карбаміду, карбонату амонію та інших компонентів у водному середовищі. Азот із цих добрив під час засвоєння рослинами дає такий самий ефект, як й інші азотні добрива, але виробництво аміакатів простіше і дешевше, ніж твердих добрив. Застосування аміакатів дає змогу повністю механізувати роботи щодо їх застосування, що зумовлює менші втрати азоту в навколишнє природне середовище, рівномірно розподіляти по площі поля.

Добрива рідкі азотні КАС (початкові букви – це умовне позначення назви компонентів, що входять до його складу: карбамід–аміачна селітра) – суміш концентрованих водних розчинів карбаміду та аміачної селітри. Промисловість випускає три форми цього добрива: КАС-28, КАС-30, КАС-32 відповідно із вмістом загального азоту 28; 30 і 32%, проте азоту може бути і менше – 20–25%.

Тривалодіючі азотні добрива – ці добрива здатні поступово впродовж одного або кількох вегетаційних періодів віддавати свій азот і не втрачатися з ґрунту. Їх поділяють на дві групи. Перша група об’єднує важкорозчинні у воді добрива, елементи живлення яких стають доступними для рослин лише після поступового хімічного і мікробіологічного розкладання в ґрунті. Це конденсати карбаміду і різних альдегідів, амонієві гумати – азотні сполуки на основі лігнінсульфонової кислоти (карбамідформальдегідне добриво, карбамідформацетальдегід, кротонілоденкарбамід, оксамід та ін.). Друга група – це добрива, добре розчинні у воді, гранули яких покриті тонкими важкорозчинними оболонками – фенолформальдегідною смолою, сіркою, амінами, стеарином тощо.

4.2.4. Особливості застосування азотних добрив

В інтенсивному сільськогосподарському виробництві азотні добрива – основний засіб забезпечення рослин азотом. Однією з негативних властивостей цих добрив є їх висока рухомість. Перетворення азоту мінеральних добрив у ґрунті відбувається різними шляхами (рис. 4.5).

Рис. 4.5. Схема перетворення азоту мінеральних добрив у ґрунті

Отже, азот мінеральних добрив майже повністю витрачається у рік його внесення. Для підвищення ефективності азотних добрив слід максимально знизити фізичні втрати азоту та запобігати виділенню в атмосферу його газоподібних сполук, що утворюються в процесі нітрифікації та денітрифікації.

На ефективність застосування азотних добрив значно впливають такі фактори: географічні закономірності їх дії; комплекс агрохімічних і меліоративних заходів, які застосовують у сівозміні або під певну культуру; технологія застосування азотних добрив, тобто строки, способи, форми і т. д.; удосконалення форм азотних добрив і застосування інгібіторів нітрифікації; використання найефективніших методів встановлення норм і доз азотних добрив.

У формуванні врожаю сільськогосподарських культур під впливом азотних добрив простежується загальна закономірність – зниження їх ефективності з півночі на південь та із заходу на схід (табл. 4.2).

Таблиця 4.2

Окупність помірних норм азотних добрив за збалансованого фосфорного

і калійного живлення рослин

(за даними польових дослідів агрохімслужби України)

Зона, ґрунти	Окупність 1 кг азоту добрив від приросту врожаю сільськогосподарських культур,кг
	пшениця озима	ячмінь ярий	картопля	буряк цукровий		соняшник
Полісся, Карпати
Дерново-підзолисті	5,2	7,7	2,2		–		–
Лісостеп
Чорноземи типові та опідзолені	3,7	4,0	14		18		5,0
Темно-сірі лісові	5,8	8,0	23		59		3,2
Сірі лісові	8,6	9,7	7,0		159		–
Степ
Чорноземи звичайні	6,0	3,2	–		39		3,0

Поєднання органічних і мінеральних добрив особливо важливе під час застосування високих норм азоту. Органічні добрива запобігають негативній дії мінерального азоту, сприяють кращому та ефективному їх засвоєнню. Азот мінеральних добрив також має знаходитися в ґрунті в оптимальному співвідношенні з іншими необхідними для культур, які вирощують, елементами живлення.

Ефективність азотних добрив істотно підвищується після вапнування кислих ґрунтів, що пояснюють кращим засвоєнням азоту, підвищенням іммобілізації азоту ґрунтом, поліпшенням фосфорного живлення рослин. У засушливих степових районах позитивна дія азотних добрив посилюється під час зрошення, особливо за поєднання оптимальних норм азоту та режимів зрошення.

Your browser does not support the video tag.

«Внесення азотних добрив»

Внесення підвищених норм азотних добрив, особливо на ранніх стадіях росту зернових культур, спричиняє вилягання рослин, зниження врожаю і погіршення умов їх збирання. Посилення азотного живлення зернових культур підвищує вміст у рослинах азоту, амінокислот і різних цукрів, що призводить до ушкодження їх попелицями, борошнистою росою та іржею. Тому для зернових, порівняно з іншими культурами, під час визначення норм азотних добрив потрібно ретельніше враховувати ґрунтові і погодні умови, дію попередників та інших агротехнічних факторів.

Нітратні й аміачно-нітратні азотні добрива вносять у рядки під час сівби в дозі 7–10 кг/га азоту, а також для підживлення (у разі потреби). Підживлення проводять у період найбільшої потреби рослин в азоті. Азотні добрива можна також вносити восени під час зяблевого обробітку ґрунту (за винятком районів з достатнім зволоженням і штучним зрошенням). Азот амонійних добрив добре вбирається ґрунтом, але у разі завчасного внесення за оптимальних умов зволоження і температури ґрунту відбувається його нітрифікація. Нітратний азот, що при цьому утворюється, вимивається з орного шару ґрунту осінньо-зимовими опадами та зазнає денітрифікації. За поверхневого внесення амонійних добрив, зокрема на лужних ґрунтах, можливі втрати азоту внаслідок таких хімічних перетворень:

2NH₄Cl + CaCO₃ = CaCl₂ + (NH₄)₂CO₃ .

Карбонат амонію, що утворюється, легко розкладається з виділенням аміаку:

(NH₄)₂CO₃ → 2NH₃↑ + H₂O + CO₂ .

Рідкі азотні добрива використовують для основного удобрення та підживлення. Найкраще їх вносити в ґрунт наприкінці березня – на початку травня. Амоній при цьому майже без втрат нітрифікується до кінця червня.

Ефективність азотних добрив можна також підвищити використанням інгібіторів нітрифікації і застосуванням тривалодіючих азотних добрив.

Теоретичну норму азотних добрив розраховують так:

H_N = (Кількість азоту у запланованому врожаї + Мінеральний азот N_мін. у профілі ґрунту під час збирання врожаю) – (N_мін. перед сівбою чи садінням + кількість N_мін., що утворюється у процесі мінералізації органічних речовин упродовж вегетаційного періоду).

За цим методом азот мінеральних сполук ґрунту визначають на глибині до 60 – 90 см. Його кількість (від 20 до 100 кг/га і більше) сильно змінюється залежно від умов (ґрунт, погода, сівозміна, удобрення, обробіток ґрунту і т. д.).

Запам’ятайте!

Інгібітори нітрифікації – хімічні сполуки, що пригнічують життєдіяльність нітрифікуючих бактерій і забезпечують зберігання азоту ґрунту і добрив в амонійній формі.

Застосування інгібіторів нітрифікації з аміачними, амонійними й амідними добривами сприяє підвищенню коефіцієнта використання їх азоту рослинами. Пригнічуючи процеси нітрифікації, інгібітори зменшують втрати азоту внаслідок зменшення вимивання нітратів і виділення газоподібних сполук в атмосферу. Азот при цьому залишається у верхніх шарах ґрунту, що збільшує його доступність для засвоєння рослинами.

4.3. Фосфорні добрива

4.3.1. Особливості живлення рослин фосфором

Фосфор – один із трьох основних елементів живлення. За об’ємами використання фосфорні добрива посідають друге місце після азотних.

Your browser does not support the video tag.

«Фосфор»

Рослини засвоюють фосфору значно менше, ніж азоту, але він має надзвичайно важливу роль у їх житті. Вміст його в рослинах становить 0,5 – 1% сухої речовини, зокрема, на мінеральні сполуки припадає близько 10 – 15%, на органічні – 85 – 90%. Співвідношення мінеральних і органічних сполук фосфору залежить від віку рослин і загального забезпечення їх фосфором. У молодих рослинах частка органічного фосфору значно більша, ніж у старих.

Мінеральні сполуки фосфору в рослинах представлені фосфатами кальцію, магнію, калію, амонію тощо. Накопичення їх у стеблах рослин є ознакою високої забезпеченості рослин фосфором.

До органічних сполук фосфору належать фосфатиди, фосфопротеїди, фітин, сахарофосфати, нуклеїнові кислоти, нуклеопротеїди, макроергічні та інші сполуки.

Оптимальне фосфорне живлення рослин стимулює всі процеси, пов’язані із заплідненням квіток, зав’язуванням, формуванням і достиганням плодів. Надлишок фосфору призводить до передчасного розвитку та відмирання листкового апарату, раннього достигання плодів, внаслідок чого рослини не встигають сформувати достатній урожай.

Нестача фосфору виявляється у затримці росту й розвитку рослин – утворюються дрібні листки, запізнюється цвітіння і достигання плодів. Нижні листки набувають тьмяно-сірого або темно-зеленого відтінку. З часом вони скручуються і передчасно відмирають. В умовах значного фосфорного дефіциту часто спостерігаються ознаки азотного голодування, що пояснюють зменшенням використання азоту для синтезу органічних сполук унаслідок нестачі фосфору. Тому ознаки азотного і фосфорного голодування досить часто збігаються.

Рис. 4.6. Дефіцит фосфору на пшениці перед колосінням

Рис. 4.7. Капуста цвітна, вирощена на суміші піску і торфу без фосфорних добрив; помітна “жорсткість” листків

Рис. 4.8. Сильна нестача фосфору у винограду

Основним джерелом живлення рослин фосфором є аніони ортофосфорної кислоти – Н₂PO₄^–, НРO₄^2–, РO₄^3–, частково вони можуть засвоювати полі- та метафосфати, деякі органічні сполуки фосфору, найкраще засвоюють аніони Н₂РO₄^–, гірше – аніони НРO₄^2–. Для рослин аніони РO₄^3– малодоступні, їх використовують лише бобові культури, гречка та деякі інші культури. Рівень засвоєння рослинами фосфору залежить не лише від вмісту його в ґрунті, а й від забезпеченості іншими елементами живлення. Так, за нестачі цинку знижується надходження і використання рослинами фосфору, за високого забезпечення міддю навпаки – потреба в ньому знижується.

4.3.2. Перетворення фосфору в ґрунті

Вміст загального фосфору в орному шарі ґрунту коливається від 1,3 у дерново-підзолистих до 5,4 т/га в чорноземі звичайному. Основна маса фосфору міститься в ґрунті у формі мінеральних і органічних сполук, недоступних для рослин. У дерново-підзолистих ґрунтах мінеральних сполук фосфору більше, ніж органічних, у чорноземних і торфових – навпаки. Органічні сполуки фосфору представлені переважно нуклеопротеїдами, фітином, фосфоліпідами, фосфопротеїдами та іншими органічними сполуками, що входять до складу тварин, рослин і мікроорганізмів.

Мінеральні сполуки знаходяться в ґрунті у вигляді солей кальцію, заліза та алюмінію, тобто склад їх значною мірою визначається складом катіонів у ґрунтовому вбирному комплексі. Наприклад, фосфати кальцію переважають у нейтральних і лужних ґрунтах, а фосфати алюмінію і заліза – у кислих (рис. 4.9).

Рис. 4.9. Форми фосфатів у ґрунтах

Основна роль у живленні рослин фосфором належить його мінеральним сполукам, які представлені в ґрунті апатитами, фосфоритами, вторинними мінералами їх розкладання і солями фосфорних кислот. Мінеральні сполуки фосфору ґрунту перебувають у постійній взаємодії (рис. 4.10).

Рис. 4.10. Перетворення фосфорних сполук у ґрунті

За ступенем участі у фосфорному живленні рослини поділяють на три великі групи, які знаходяться в динамічній рівновазі: сполуки фосфору, що перебувають у ґрунтовому розчині; сполуки, адсорбовані ґрунтовими колоїдами або осаджені; важкорозчинні фосфати первинних і вторинних мінералів мінерального скелету ґрунту.

Ортофосфати ґрунтового розчину – це однозаміщені водорозчинні фосфати кальцію і магнію, фосфати одновалентних катіонів калію, натрію, амонію та інших елементів. Це основні та найкраще засвоювані сполуки фосфору для рослин, зокрема на початку їх росту і розвитку.

Лабільні фосфати – це фосфати, які осіли або адсорбовані на поверхні твердих часточок ґрунту, ґрунтово-вбирного комплексу, оксидами заліза і алюмінію, а також вторинні фосфати, які утворилися після формування ґрунту. Вважають, що 4 – 10% усього ґрунтового фосфору зв’язано адсорбційно. На відміну від первинних мінералів, вторинні є активною мобільною складовою ґрунту. Для визначення величини запасу рухомих фосфатів використовують (залежно від типу і складу ґрунту) кислотні, лужні й буферні розчинники, іонообмінні смоли, радіоізотопний метод та ін.

Стабільні фосфати – важкорозчинні сполуки, які знаходяться в ґрунті в первинних і вторинних мінералах (оклюдовані гідратами півтораоксидів, карбонатами та ін.).

Внесення фосфорних добрив сприяє накопиченню в ґрунті органічних і мінеральних сполук фосфору. Для встановлення оптимального фосфатного режиму важливо знати ступінь доступності для рослин фосфору ґрунту і залишків фосфорних добрив.

Доступність фосфору добрив залежить від хемосорбції, адсорбції, біологічного перетворення та інших процесів. Вони мають досить складну природу, тому сполуки, що зумовлюють закріплення фосфору в ґрунті, залежать від їх типів. Оскільки більшість ґрунтів за відношенням до фосфору добрив мають високу вбирну здатність, вважають, що рослини використовують не фосфат-іони добрив, а різні за розчинністю і доступністю сполуки, що утворюються внаслідок швидкої трансформації фосфорних добрив у ґрунті. Спочатку фосфор фіксується у місцях внесення, залишаючись у розчинній, доступній для рослин формі (25% внесеної кількості).

Для різних ґрунтових відмін характерні певні сполуки фосфору. Тому залежно від їх складу вибирають певний метод для визначення запасу рухомих сполук фосфору. Наприклад, у зоні дерново-підзолистих ґрунтів вміст фосфору визначають за методом Кирсанова (у витяжці 0,2 н розчину НС1), в зоні сірих лісових ґрунтів і некарбонатних чорноземів – за методом Чирикова (у витяжці 0,5 н розчину СН₃СООН), у зоні карбонатних ґрунтів – за методом Мачигіна (у витяжці 1%-го розчину (NH₄)₂СО₃), за кордоном застосовують методи Bray P-1, Mehlich P-3, Olsen тощо.

Невикористана частина фосфорних добрив зазнає іммобілізації, перетворюється на важкозасвоювані форми внаслідок хімічного поглинання твердою фазою ґрунту, біологічною фіксацією мікроорганізмами, накопичення фосфатів у гумусі. Фосфор цієї фракції може бути доступний для рослин лише в процесі біологічного колообігу речовин.

Хімічне осадження, або ретроградація, характерне для певного типу процесу ґрунтоутворення. Спочатку дигідрофосфати перетворюються на ґідрофосфати, що зменшує їх розчинність і засвоюваність рослинами. Потім у кислих дерново-підзолистих ґрунтах утворюються малорозчинні фосфати алюмінію та заліза. У нейтральних і карбонатних ґрунтах (чорноземи і сіроземи) основними фіксаторами фосфору є кальцій і магній. Спочатку сполуки фосфору перебувають в аморфній формі і їх фосфор частково доступний для рослин. У міру старіння (кристалізації) фосфат кальцію і магнію стають менш доступними.

Отже, для підвищення родючості ґрунту і раціонального застосування фосфорних добрив необхідна оптимізація фосфорного живлення рослин за рахунок внесення добрив з урахуванням вмісту рухомих сполук фосфору в ґрунті.

На основі польових і лабораторних дослідів встановлено оптимальні фосфатні рівні для основних типів ґрунтів, мг/кг: для дерново-підзолистих ґрунтів – 100 – 150 (за методом Кірсанова), для чорноземів – 100 – 150 (за методом Чирикова), для карбонатних чорноземів і каштанових ґрунтів – 30 – 45 (за методом Мачигіна) (табл. 4.3).

Таблиця 4.3

Групування ґрунтів за вмістом рухомих сполук фосфору щодо здатності забезпечувати ним сільськогосподарські культури

Група	Колір на картограмі	Ступінь забезпеченості рослин	За методом
			Кірсанова	Чирикова	Мачигіна
			Р2О5, мг/кг ґрунту
1	Червоний	Дуже низький	< 25	< 20	< 10
2	Оранжевий	Низький	25 – 50	20 – 50	10 – 15
3	Жовтий	Середній	50 – 100	50 – 100	15 – 30
4	Зелений	Підвищений	100 – 150	100 – 150	30 – 45
5	Голубий	Високий	150 – 250	150 – 200	45 – 60
6	Синій	Дуже високий	> 250	> 200	> 60

Поповнення запасів фосфору в ґрунті практично здійснюється лише за рахунок внесення фосфорних добрив (рис. 4.11). Водночас основна кількість фосфору біологічного врожаю, що міститься в зерні та іншій товарній продукції, в умовах сучасного землеробства відчужується з господарства і лише частково повертається в ґрунт з органічними добривами. У перспективі проблема фосфору як біогенного елемента виникне в землеробстві у першу чергу.

Рис. 4.11. Схема колообігу фосфору в природі

Для виробництва фосфорних добрив у зв’язку з обмеженістю і невідновлюваністю природних ресурсів мінеральної сировини слід бережно ставитися до їх використання і різко знижувати втрати.

Порівняно з мінеральними й органічними добривами незначна частина фосфору надходить у ґрунт з насінним і садивним матеріалом та з атмосферними опадами (близько 0,3 кг/га за рік).

4.3.3. Класифікація та характеристика фосфорних добрив

Вихідною сировиною для промислового виробництва фосфорних добрив є природні поклади фосфорних руд – апатитові й фосфоритові.

Рис. 4.12. Апатити

Рис. 4.13. Фосфорити

За ступенем розчинності та доступністю засвоєння рослинами фосфорні добрива поділяють на три групи.

Водорозчинні – легкодоступні для засвоєння рослинами (суперфосфати).

Напіврозчинні – менш доступні для засвоєння рослинами, ніж водорозчинні форми. Фосфати цих добрив нерозчинні у воді, але переходять у розчин лимонної кислоти (лимонно-розчинні) або в лужний розчин цитрату амонію (цитратно-розчинні). До них належать преципітат, томасшлак, фосфатшлак, знефторені фосфати та ін.

Нерозчинні у воді та погано розчинні у слабких кислотах важкорозчинні фосфати, які важкодоступні для засвоєння більшістю сільськогосподарських культур (фосфоритне і кісткове борошно).

В окрему групу виділяють конденсовані фосфати, для яких розчинність як характеристика вмісту засвоюваних форм фосфору великого значення не має. Після внесення в ґрунт вони перетворюються, внаслідок чого відбувається накопичення легкодоступних для рослин форм фосфору.

4.3.4. Особливості застосування фосфорних добрив

Ефективність фосфорних добрив залежить від їх властивостей, способів внесення, зональних особливостей ґрунтів та оптимально встановлених норм. Майже на всіх типах ґрунтів України фосфорні добрива дають значні прирости врожаю сільськогосподарських культур, але вони найефективніші на дерново-підзолистих ґрунтах і чорноземах (табл. 4.4).

Таблиця 4.4

Окупність помірних норм фосфорних добрив за збалансованого

азотно-калійного живлення рослин

(за даними польових дослідів агрохімслужби України)

Зона, ґрунти	Окупність 1 кг P2O5 фосфорних добрив приростом урожаю сільськогосподарських культур, кг
	пшениця озима	ячмінь ярий	картопля	буряк цукровий	соняшник
Полісся, Карпати
Дерново-підзолисті	5,0	7,0	37	–	–
Лісостеп
Чорноземи типові	3,7	3,2	1,7	26	3,5
Чорноземи опідзолені і темно-сірі лісові	3,5	6,5	40	90	–
Сірі лісові	4,7	8,8	40	90	–
Степ
Чорноземи звичайні	7,3	4,8	–	27	2,0
південні	5,0	5,0	–	–	2,2
Темно-каштанові солонцюваті	2,3	1,8	–	–	–

Під час використання фосфорних добрив спостерігається така залежність: що вищий вміст рухомих сполук фосфору в ґрунті, то нижча їх ефективність. Підвищення їх вмісту на 10 мг/кг ґрунту забезпечує підвищення врожайності пшениці озимої на 0,8 – 1 ц/га, а буряку цукрового – на 8 – 9 ц/га. Проте така закономірність виявляється лише до певної межі.

Норми фосфорних добрив встановлюють з урахуванням рівня запланованої врожайності, біологічних особливостей сільськогосподарських культур, типу, гранулометричного складу й агрохімічних властивостей ґрунту, попередників, інших видів добрив. В основне удобрення, зазвичай, вносять від 40 до 120 кг/га Р₂О₅ залежно від виду сільськогосподарської культури. Вищі норми застосовують під плодові, овочеві й технічні культури, зокрема на малородючих ґрунтах, середні – під картоплю, кормові та інші культури. Достовірність підвищення врожаю від внесення фосфорних добрив за низького вмісту рухомих сполук фосфору в ґрунті: дуже висока – в пшениці озимої, буряку цукрового; висока – в гороху, люцерни, кукурудзи, ріпаку; середня – в сорго, сої, соняшнику; низька – у проса. Ці особливості потрібно враховувати під час розробки системи удобрення в сівозміні. Як зазначалося, пшениця і буряк цукровий дуже добре реагують на внесення фосфорних добрив. Тому під них економічно вигідно застосовувати підвищені норми фосфорних добрив з наступною післядією, наприклад, під кукурудзою і сорго.

Ступінь розчинності фосфорних добрив не завжди збігається з їх удобрювальною цінністю.

Напіврозчинні та нерозчинні фосфорні добрива насамперед використовують під такі культури, як люпин, гречка, жито, горох, гірчиця, що засвоюють фосфор краще, ніж інші культури. Ефективність фосфорних добрив підвищується під час внесення їх на фоні гною та інших органічних добрив. При цьому відбувається зв’язування заліза й алюмінію органічними речовинами, що зменшує осадження нерозчинних фосфатів та підвищує їх розчинність.

Ефективність фосфорних добрив пов’язана також з реакцією ґрунтового розчину. На дерново-підзолистих ґрунтах позитивна дія фосфорних добрив, внесених під пшеницю озиму, підвищується зі зменшенням кислотності ґрунту до рН 5,6, а на більш лужних ґрунтах вона знижується. Тому вапнування кислих ґрунтів є одним із заходів підвищення ефективності фосфорних добрив. На слабокислих і лужних ґрунтах ефективність малорозчинних фосфорних добрив порівняно з суперфосфатом знижується. Тому їх потрібно насамперед вносити на кислих ґрунтах, щоб використати кислотність ґрунтового середовища для підвищення їх розчинності. Суперфосфати на кислих ґрунтах доцільно вносити локально до сівби або одночасно із сівбою сільськогосподарських культур, оскільки вони швидко перетворюються у важкорозчинні форми. Рядкове удобрення забезпечує розміщення добрив біля насіння рослин і скорочує тривалість їх взаємодії з ґрунтом до періоду їх активного засвоєння. Позитивний вплив локалізації добрив пояснюють зниженням фіксації фосфору внаслідок взаємодії добрива з меншим об’ємом ґрунту, створення поблизу коренів рослин зон з підвищеним вмістом рухомих фосфатів.

Підживлення фосфорними добривами, що містять водорозчинні сполуки фосфору, за міжрядного обробітку просапних культур дає позитивний результат лише тоді, коли з певних причин вони були в недостатній кількості внесені в основне удобрення. Перенесення частини фосфору в підживлення недоцільне.

Позакореневі підживлення фосфорними добривами економічно невиправдані, оскільки приходиться застосовувати низькоконцентровані розчини, щоб не обпалити листя, і їх майже не використовують у виробничих умовах, за винятком сумісного внесення з іншими агрохімікатами і пестицидами.

4.4. Калійні добрива

4.4.1. Особливості живлення рослин калієм

Поряд з азотом і фосфором калій є основним елементом живлення рослин. У рослинах він знаходиться в іонній формі, тому не входить до складу органічних сполук клітин. Калій вимивається з рослин дощем, особливо зі старих листків.

Молоді органи рослин містять його значно більше, ніж старі. У процесі росту й розвитку рослин калій переміщується зі старих органів і тканин у молоді органи, що ростуть, де він використовується повторно. Тому у вегетативних органах вміст калію завжди більший, ніж у насінні, бульбах і коренеплодах. Так, у листках картоплі, соняшнику, буряку цукровому міститься 4 – 6% К₂О, в соломі зернових – 1,0 – 1,5, в капусті – до 0,5% у перерахунку на суху речовину, тоді як у насінні зернових його близько 0,5%, у коренеплодах – 0,3 – 0,6%.

Your browser does not support the video tag.

«Калій»

З усіх зольних елементів рослини найбільше засвоюють калій. За середньої врожайності зернові виносять 50 – 90, а буряк цукровий, картопля, овочеві культури – 200 – 400 кг/га К₂О.

До найбільш калієфільних культур належать буряк, картопля, ріпак, овочі, соняшник, льон. У системі їх удобрення (у співвідношенні N : Р : К) має переважати калій, тоді як для зернових найбільше потрібний азот.

Калій у рослинах бере активну участь у білковому і вуглеводному обмінах, активує діяльність ферментів, регулює процеси відкривання і закривання продихів на листках, поглинання вологи кореневою системою, що сприяє раціональному й ефективному використанню води. Тому забезпеченість рослин калієм підвищує їх стійкість проти посухи та несприятливої дії високих і низьких температур. Під впливом калію рослини стають більш морозостійкими, що пов’язано зі збільшенням у клітинах вмісту цукрів, підвищенням осмотичного тиску; потовщуються стінки соломини, що збільшує стійкість рослин до вилягання, поліпшуються вихід і якість волокна льону, конопель тощо; накопичується більше цукрів у буряку цукровому та інших коренеплодах, крохмалю – в бульбах картоплі, підвищується стійкість рослин проти грибних і бактеріальних захворювань, наприклад, картоплі, коренеплодів, овочевих культур – проти збудників гнилі, зернових – проти борошнистої роси, іржі. Крім того, калій позитивно впливає на смакові якості плодів.

Нестача калію гальмує деякі біохімічні процеси в рослині, що негативно впливає на обмін речовин.

Нестача калію

Рис. 4.14. Типові симптоми нестачі калію на дорослих листках кукурудзи	Рис. 4.15. Нестача калію у соняшнику

Рис. 4.16. Листок картоплі з типовими симптомами нестачі калію	Рис. 4.17. Листок буряку на початковій стадії нестачі калію

Рис. 4.18. Перші симптоми нестачі калію на листках ріпаку	Рис. 4.19. Листки капусти цвітної з ознаками нестачі калію

За надмірного калійного живлення рослин спочатку між жилками листків з’являється мозаїка блідих плям, які з часом буріють, і листки обпадають. Ріст і цвітіння рослин затримуються, у бульбах картоплі знижується вміст крохмалю, погіршуються їх смакові якості. Крім того, за надлишку калію в ґрунті спостерігається магнієве голодування рослин.

4.4.2. Перетворення калію в ґрунті

Загальний вміст калію в ґрунтах коливається від 0,5 до 3%, що у 10 – 15 разів перевищує запаси азоту і фосфору. У ґрунті калій знаходиться переважно в мінеральній частині:

1) в складі кристалічної ґратки первинних і вторинних мінералів;

2) в обмінно і необмінно поглиненому стані в колоїдних часточках;

3) у складі післязбирально-кореневих залишків і мікроорганізмів;

4) у вигляді мінеральних солей ґрунтового розчину.

Калій органічних речовин. Оскільки калій не утворює в живих організмах стійких органічних сполук, його кількість в органічних речовинах ґрунту незначна. Ця форма калію переважно міститься у верхніх шарах ґрунту в складі свіжої біомаси; вона досить недовговічна тому, що в процесі її мінералізації калій швидко переходить у ґрунтовий розчин.

Калій мінерального скелета досить повільно перетворюється на обмінну і розчинну форми і тому не має особливого значення в живленні рослин. Переважна частина калію в ґрунті знаходиться в кристалічній ґратці польових шпатів (ортоклаз, мікроклін), слюд (мусковіт, біотит, флогопіт) та іллітів. Його вміст майже повністю залежить від наявності в ґрунтоутворювальних породах калієвмісних мінералів.

Найкращим джерелом живлення рослин є розчинні солі калію. Найближчим резервом живлення є гідрослюди, вермикуліти, вторинні хлорити, монтморилоніт, необмінні катіони. Потенційним резервом – польові шпати, слюди, піроксени і первинні хлорити.

Найбільше калію міститься в глинистих чорноземних ґрунтах. У засолених ґрунтах його вміст значно більший, і тому досить часто відпадає потреба у застосуванні на них калійних добрив. У ґрунтах легкого гранулометричного складу (піщаних і супіщаних) вміст калію значно менший. Найбідніші на калій торф’яні ґрунти, де вміст цього елемента коливається від 0,03 до 0,15%. У ґрунтах калій, зазвичай, перебуває в недоступних для рослин формах.

Валовий або загальний калій об’єднує у своєму складі різні форми калійних сполук, які класифікуються таким чином:

1) водорозчинний калій (легкодоступний рослинам);

2) обмінний калій (добре доступний рослинам);

3) рухомий калій (сума водорозчинного і обмінного калію), вилучається з ґрунту сольовими і кислотними витяж-ками;

4) необмінний гідролізований калій (важкообмінний, інертний або резервний), додатково вилучається з ґрунту киплячим розчином сильної кислоти (0,2 н або 10%-им розчином соляної кислоти) і є найближчим резервом для живлення рослин;

5) кислоторозчинний калій, об’єднує всі чотири попередні форми і вилучається з ґрунту киплячим розчином сильної кислоти;

6) необмінний калій (різниця між валовим і кислоторозчинним калієм).

Обмінний і необмінний гідролізований калій можна визначити розрахунковим методом – за різницею між рухомим і водорозчинним калієм, а необмінний гідролізований – за різницею між кислоторозчинним і рухомим.

Водорозчинний калій – це калій водорозчинних солей мінеральних і органічних кислот, а також калій, що переходить у водорозчинну форму з ҐВК і калієвмісних мінералів під час взаємодії з водою. Його вміст у ґрунтах невисокий (5 – 20 мг/кг), за винятком засолених, де його вміст досягає 50 мг/кг і більше. Водорозчинний калій найкраще і найлегше засвоюється рослинами, але його вміст неповністю відображає умови калійного живлення. За вмістом водорозчинного калію ґрунти поділяють на малозабезпечені (< 10 мг/кг), середньозабезпечені (10 – 30) і високозабезпечені (> 30 мг/кг).

Обмінний калій – основний показник забезпеченості ґрунту доступним для рослин калієм. Він представлений іонами калію, що знаходяться на поверхні негативно заряджених колоїдних часточок ґрунту. Вміст обмінного калію характеризує генетичні особливості ґрунту та інтенсивність антропогенної дії.

Найчастіше на практиці визначають вміст рухомих сполук калію в ґрунтах за методами Кирсанова (0,2 н розчин НС₁), Чирикова (0,5 н розчин СН₃СООН), Мачигіна (1%-й розчин (NH₄)₂СО₃) (табл. 4.5).

Таблиця 4.5

Групування ґрунтів за вмістом рухомих сполук калію щодо здатності

забезпечувати ним сільськогосподарські культури

Група	Колір на картограмі	Ступінь забезпеченості рослин	За методом
			Кирсанова	Чирикова	Мачигіна
			К2О, мг/кг ґрунту
1	Червоний	Дуже низький	< 40	< 20	< 50
2	Оранжевий	Низький	40 – 80	20 – 40	50 – 100
3	Жовтий	Середній	80 – 120	40 – 80	100 – 200
4	Зелений	Підвищений	120 – 170	80 – 120	200 – 300
5	Голубий	Високий	170 – 250	120 – 180	300 – 400
6	Синій	Дуже високий	> 250	> 180	> 400

Вміст у ґрунті рухомих сполук калію, який є основною формою для живлення рослин, становить лише 0,5 – 2% від валового.

Необмінний калій. Майже половину валового вмісту калію становить калій, здатний поступово перетворюватися на обмінні форми (рис. 4.20).

Рис. 4.20. Модель калійного стану ґрунту

(за Т.О. Соколовою; товщина стрілок умовно відображає

силу зв’язків між окремими компонентами системи)

Між формами калію в ґрунті існує динамічна (рухома) рівновага:

Калій водорозчинний ⇄ Калій обмінний ⇄ Калій необмінний.

Використовуючи калій, рослини знижують його концентрацію в ґрунтовому розчині, яка відновлюється із ҐВК, за рахунок обмінного і необмінного калію. Цей процес пришвидшує підсушування і зволоження ґрунту. Тому вважають, що джерелом калію для живлення рослин є всі його форми, що містяться в ґрунті.

Застосування калійних добрив – досить ефективний засіб поліпшення живлення рослин калієм, але створити оптимальний вміст рухомих сполук калію в ґрунті значно складніше, ніж, наприклад, фосфору. Внаслідок різного складу глинистих мінералів у дерново-підзолистих ґрунтах під час внесення калійних добрив збільшується вміст обмінних форм калію, а в чорноземах – необмінних.

Середній вміст калію в земній корі становить 2,5 %. Це один з основних біогенних елементів.

Незначна кількість калію надходить у ґрунт з насінням (близько 2 кг на 1 га) і атмосферними опадами (5 кг). Проте ні цей калій, ні повернений з органічними добривами не може компенсувати винос його з урожаєм і втрати з ґрунту.

На інтенсивність вимивання калію з шару ґрунту, де ростуть корені, впливають гранулометричний склад ґрунту, його зволоженість (опади, поливи), рівень залягання ґрунтових вод, норми добрив, сільськогосподарське використання. Частина калію сільськогосподарських угідь втрачається внаслідок ерозії.

4.4.3. Класифікація та характеристика калійних добрив

Сировиною для виробництва калійних добрив є природні поклади калійних солей і ропа солоних озер. Із 120 калієвмісних мінералів і руд для виробництва калійних добрив використовують лише сильвін, сильвініт, карналіт, каїніт, шепіт, лангбейніт, алуніт, полігаліт.

Значні поклади калійних солей є в Канаді, Німеччині, Україні, Ізраїлі, США, Іспанії та в інших країнах.

В Івано-Франківській і Львівській областях знаходиться найбільше в світі (запаси понад 2,5 млрд т) Прикарпатське родовище калійних солей сульфатно-хлоридного типу.

Калій хлористий КСl – калійне добриво, яке добувають під час перероблення сильвінітових і карналітових руд. Залежно від способу виробництва калій хлористий містить від 57 до 60% К₂О.

Сульфат калію K₂SO₄ – висококонцентроване безхлорне калійне добриво. За зовнішніми ознаками – це дрібнокристалічний порошок білого кольору з жовтим відтінком, добре розчинний у воді, не злежується. Містить 48 – 54% К₂О. Це фізіологічно кисле добриво.

Калімагнезія (сульфат калію-магнію, потенкалі) K₂SO₄ ·MgSO₄ містить 25 – 30% К₂О, 8% MgO і не більш як 15% хлору. Випускають у вигляді спресованих гранул неправильної форми білого кольору, іноді з рожевим або сірим відтінком. Добриво не гігроскопічне, не злежується, добре розсіюється. Виробляють калімагнезію кристалізацією з природних сульфатних солей, переважно з шеніту. Тому його іноді називають шенітом.

Концентрат калійно-магнієвий (калімаг, калімаг флотаційний, збагачений каїніт) K₂SO₄·MgSO₄ містить 18 – 20% К₂O, 8 – 9 MgO і до 8% хлору. Калімаг Супер містить не менш ніж 40% K₂О. Випускають у вигляді гранул сірого кольору внаслідок збагачення природного каїніту. За ефективністю близький до калімагнезії.

Змішана калійна сіль (КСl·nNaCl)+КСl містить 40% K₂О, близько 20 – Na₂O і 50% хлору. Добувають механічним змішуванням калію хлористого з меленим каїнітом або сильвінітом. За зовнішніми ознаками – це суміш сірих, білих і червонуватих кристалів дрібного й середнього розмірів. Добриво малогігроскопічне, добре розчиняється у воді. За тривалого зберігання може злежуватися. Змішані каліє- і натрієвмісні добрива використовують під коренеплоди, а також під помідор, капусту, лучні й злакові трави. Для культур, чутливих до вмісту хлору, воно менш придатне, ніж калій хлористий.

Екоплант (зола соняшникова) містить 49% К₂О, 7 – 8 – Р₂О₅, 12 – СаО і 10% МgО.

Деревний попіл – цінне калійно-фосфорно-вапняне добриво, що містить до 15 % K₂O вигляді K₂CO₃, 7 – P₂O₅ і близько 40% CaO. На відміну від промислових добрив не містить хлору.

Усі калійні добрива добре розчинні у воді. Після внесення в ґрунт вони швидко розчиняються ґрунтовою вологою і вступають у реакції обміну з ҐВК:

[ҐВК]H+ + КСl = [ҐВК]К⁺ + НСl;

[ҐВК] Са²⁺ + 2КСl = [ҐВК]2К⁺ + СаСl₂.

Усі калійні добрива – фізіологічно кислі солі, але значне підкислення ґрунтового розчину спостерігається лише за тривалого їх застосування у великих нормах. Збільшення концентрації хлору в ґрунтовому розчині під час застосування калійних добрив негативно впливає на продуктивність деяких культур – картоплі, льону, гречки, тютюну, винограду, цитрусових та інших, але цей вплив іноді перебільшують.

4.4.4. Особливості застосування калійних добрив

Калійні добрива найефективніші на легких за гранулометричним складом дерново-підзолистих ґрунтах Полісся, на осушених торф’яниках, сірих лісових ґрунтах і чорноземах вилужених Лісостепу (табл. 4.6).

У Степу, де природний вміст калію високий, калійні добрива насамперед доцільно вносити на незасолених чорноземах, в першу чергу, на зрошуваних полях. Калійні добрива на солонцюватих і засолених ґрунтах не вносять.

Чорноземні ґрунти Лісостепу і Степу містять значну кількість доступного для рослин калію. Вони також багаті на необмінний калій, який активно перетворюється на рухомі форми, тому ефективність калійних добрив на цих ґрунтах незначна.

Таблиця 4.6

Окупність помірних норм калійних добрив за збалансованого азотного і фосфорного живлення рослин

(за даними польових дослідів агрохімслужби України)

Зона, ґрунти	Окупність 1 кг К2О приростом урожаю, кг
	пшениця озима	ячмінь ярий	картопля	буряк цукровий	соняшник
Полісся, Карпати
Дерново-підзолисті	2,7	5,0	60	37	–
Лісостеп
Чорноземи типові та опідзолені	4,2	1,7	13	60	6,3
Темно-сірі лісові	5,0	6,0	40	73	4,0
Сірі лісові	5,1	4,0	47	–	–
Степ
Чорноземи звичайні	3,0	1,5	–	8	2,7
Чорноземи південні	1,7	2,0	–	–	2,3
Темно-каштанові солонцюваті	1,0	0,8	–	–	–

У зв’язку з цим калій, порівняно з фосфором, можна вносити про запас лише на 2 – 3 роки, але цей спосіб внесення калійних добрив для луків і пасовищ не рекомендують, оскільки підвищений вміст калію в кормах негативно впливає на його якість.

Для більшості сільськогосподарських культур середні норми калійних добрив становлять 45 – 60 кг/га K₂O. Під культури, які виносять з урожаєм багато калію (буряк, картопля, тютюн, соняшник, плодові та деякі овочеві), норми добрив збільшують до 90 – 120 кг/га К₂О. Оптимальний вміст обмінного калію в ґрунті для калієфільних культур порівняно із зерновими, зернобобовими, однорічними і багаторічними травами вищий.

Закономірна дія калійних добрив виявляється тоді, коли вміст рухомих сполук калію в ґрунті становить 60 – 100 мг/кг, тобто для більшості орних земель ефективність калійних добрив нестійка.

Ефективна дія деяких форм калійних добрив виявляється залежно від ґрунтово-кліматичних умов та біологічних особливостей культур. На формування врожаю сільськогосподарських культур і його якість, крім калію, впливають також й інші елементи, що містяться в калійних добривах, – натрій, магній, сірка, хлор тощо.

На ґрунтах легкого гранулометричного складу важливе значення мають калійно-магнезіальні добрива (калімагнезія, калімаг та ін.), які, крім калію, містять ще й магній. На чорноземних ґрунтах усі форми калійних добрив за ефективністю майже рівноцінні. Майже всі форми калійних добрив підкислюють ґрунт, тому на кислих ґрунтах їх застосування потрібно поєднувати з вапнуванням.

На ґрунтах середнього і важкого гранулометричного складу калійні добрива вносять під час осіннього обробітку ґрунту. Добрива при цьому потрапляють у вологий шар ґрунту, де знаходиться основна маса коренів, і краще засвоюються рослинами. Для підживлення калійні добрива менш ефективні, ніж за разового внесення всієї норми до сівби, оскільки коренева система рослин розвивається в пошуках вологи у глибших горизонтах.

Невеликі дози калійних добрив (10 – 15 кг/га К₂О) вносять у рядки під час сівби сільськогосподарських культур. Особливо ефективне рядкове внесення калійних добрив одночасно з фосфорними під час сівби озимих культур, що сприяє підвищенню їх зимостійкості. Проте підвищення доз рядкового внесення калійних добрив знижує схожість насіння.

4.5. Комплексні добрива

4.5.1. Класифікація комплексних добрив

Крім односторонніх мінеральних добрив, що містять лише один основний елемент живлення (азот, фосфор або калій), тукова промисловість випускає також комплексні мінеральні добрива. Це можуть бути як одинарні солі, які містять різні елементи живлення, наприклад КNO₃, (NH₄)₂HPO₄, так і їх композиції із солей, що містять два (N + P, N + K, Р + К) або три (N + P + K) елементи живлення. Такі композиції отримують взаємодією азотної, фосфорної і сірчаної кислот з аміаком, природними фосфатами, солями калію, амонію тощо. Що більший загальний вміст діючої речовини в добриві, то воно цінніше. Крім того, до складу добрив можуть входити сірка, магній, мікроелементи.

Залежно від способу виготовлення комплексні добрива поділяють на три основних види: змішані, складнозмішані і складні. Промисловість випускає також рідкі (РКД) і суспендовані (СРКД) комплексні добрива.

Нині у розвинених країнах простежується тенденція до збільшення в асортименті частки комплексних добрив. Так, в Японії їх частка в загальному об’ємі виробництва добрив становить 66%, у Фінляндії – 90, у Польщі – 75%.

Виготовлення комплексних добрив економічно вигідніше, оскільки на практиці вносять одночасно не один елемент живлення, а два і більше, тоді як роздільне внесення кожного добрива зумовлює додаткові витрати коштів і відповідних затрат праці.

4.5.2. Характеристика комплексних добрив

Змішані добрива

Змішані добрива виготовляють механічним змішуванням двох або більшої кількості односторонніх або комплексних добрив. Цей захід застосовують тоді, коли потрібно одночасно внести на одне поле кілька елементів живлення, а комплексні добрива з необхідним співвідношенням елементів живлення у господарстві відсутні. При цьому скорочуються витрати на внесення добрив, а їх агрономічна ефективність прирівнюється до роздільного внесення. Змішані добрива досить легко можна виготовляти необхідних концентрації і співвідношення елементів живлення з урахуванням потреби в них різних культур за результатами агрохімічного аналізу певного ґрунту. Саме цим вони відрізняються від складних добрив, що, зазвичай, мають сталий склад.

Тукосуміші готують з різним співвідношенням елементів живлення, при чому кожний елемент може входити до складу суміші у вигляді різних компонентів, наприклад, азот у вигляді нітрату амонію, карбаміду, фосфату амонію і т. д. Залежно від форм змішуваних добрив загальний вміст елементів живлення в тукосуміші може змінюватися в широких межах – від 25 – 30% при використанні суперфосфату гранульованого, аміачної селітри або сульфату амонію до 40% і більше в сумішах на основі суперфосфату подвійного, карбаміду, амофосу та інших концентрованих добрив.

Під час змішування добрив слід дотримуватися певних правил, порушення яких може призвести до зниження їх ефективності унаслідок зволоження, злежування, сегрегації (розшарування компонентів суміші), втрат елементів живлення, перетворення на важкодоступні для рослин форми. Під час підбору компонентів потрібно враховувати можливу їх хімічну взаємодію (табл. 4.7).

Таблиця 4.7

Допустимість змішування різних форм добрив

Примітка. “+” – змішувати можна; “0” – змішувати можна незадовго перед внесенням у ґрунт; “–” – змішувати не можна.

Унаслідок небажаних хімічних процесів між добривами можливі втрати елементів живлення (газоподібні або внаслідок ретроградації в незасвоювану форму) і погіршення фізичних властивостей добрив. Це явище зумовлює так званий антагонізм добрив. Так, не можна завчасно змішувати суперфосфат з аміачною селітрою, оскільки при цьому утворюється досить гігроскопічний нітрат кальцію. Суміш досить швидко зволожується, зокрема в умовах підвищеної вологості повітря, і перетворюється на липку тістоподібну масу. Наявна в суперфосфаті фосфорна кислота реагує з аміачною селітрою, внаслідок чого утворюється азотна кислота, що розкладається до оксидів азоту, які виділяються в атмосферу. Тому аміачну селітру з суперфосфатом можна змішувати лише у суху погоду безпосередньо перед внесенням у ґрунт.

Під синергізмом добрив розуміють підвищену ефективність агрохімічної дії їх сумішей порівняно з сумою ефектів, отриманих від кожного зокрема. Умовно синергізмом добрив можна назвати їх здатність утворювати суміші з відповідними агрохімічними й фізичними властивостями без прояву шкідливих хімічних процесів.

Розрахунки кількості окремих добрив для виготовлення сумішей проводять за такою формулою:

Д = а : b,

де Д – доза добрив у фізичній масі, ц/га;

а – доза добрив у діючій речовині, кг/га;

b – вміст діючої речовини в добриві, %.

Наприклад, під буряк цукровий в основному удобренні, згідно з розрахунками, потрібно внести N₉₀P₉₀K₉₀. Щоб внести на 1 га таку кількість елементів живлення у вигляді суміші добрив, слід узяти: 90 : 34 = 2,6 ц аміачної селітри, 90 : 19,5 = 4,6 ц суперфосфату гранульованого і 90 : 58 = 1,6 ц калію хлористого. Загальна маса суміші добрив, яку потрібно внести на 1 га площі, становитиме 2,6 + 4,6 + 1,6 = 8,8 ц. Під час розрахунків потреби у складних добривах (у суміші) обчислення ведуть за тим елементом живлення, вміст якого у добриві найбільший.

Складнозмішані добрива

Складнозмішані добрива виготовляють “мокрим” способом, змішуючи порошкоподібні мінеральні добрива з аміакатами, різними кислотами та іншими азото-, фосфоро- та калієвмісними продуктами. Внаслідок механічного змішування компонентів і хімічних реакцій утворюється суміш з різними співвідношенням і вмістом елементів живлення. У процесі виробництва до складу таких добрив можуть бути введені мікроелементи, деякі пестициди, регулятори росту тощо.

На основі аміачної селітри, сульфату амонію, суперфосфату, водного розчину аміаку, сірчаної кислоти виготовляють складнозмішані добрива: добриво мінеральне NP, добриво мінеральне NPK, добриво складне азотно-фосфорно-калійне різних марок: 5–10–10, 5–10–20, 5–20–20, 8–16–16, 16–16–16, 8–24–0, 12–12–12 та ін. Під час використання різних компонентів співвідношення і вміст елементів живлення в добриві можна змінювати.

До складнозмішаних добрив належать також двокомпонентні азотно-фосфорні і фосфорно-калійні добрива, виготовлені з нітрату амонію, суперфосфату і калію хлористого пресуванням шихти цих компонентів. Вміст азоту і фосфору в цих добривах однаковий – по 20%, або фосфору і калію – по 14%.

Складні добрива

Комплексні складні добрива мають підвищений вміст елементів живлення. Тому перевезення, зберігання і внесення їх у ґрунт порівняно з односторонніми добривами знижують виробничі витрати на 10 – 15%, дають змогу рівномірніше вносити в ґрунт елементи живлення.

Виробництво складних добрив здійснюється за єдиним технологічним процесом, що забезпечує наявність у кожній молекулі, кристалі або гранулі не менш ніж два елементи живлення. Добрива виробляють за двома групами технологічних процесів: розкладанням нітратів фосфорної сировини (нітрофоси, нітрофоски) та після використання фосфорних кислот (нітроамофоси, нітроамофоски, амофоси, діамофоси, карбоамофоси, різні фосфати амонію).

4.5.3. Рідкі комплексні добрива

Звернути увагу!

Рідкі комплексні добрива (РКД) – це водні розчини або суспензії, що містять два або більше елементів живлення у відповідному розчиннику.

Розрізняють дві основні форми РКД, що виготовляють з використанням орто- та поліфосфорної (суперфосфорної) кислот. Кожну із цих форм добрив можна випускати у вигляді розчинів або суспензій. Порівняно з рідкими азотними добривами вони не мають у своєму складі вільного аміаку, тому відпадає потреба в герметичній тарі під час транспортування і зберігання, а також під час внесення в ґрунт на певну глибину. РКД рівномірніше, ніж тверді добрива, розподіляються по поверхні площі. Роботи з ними повністю механізовані. Втрати цих добрив під час перевантаження і зберігання не перевищують 1%, тоді як втрати твердих мінеральних добрив становлять 10 – 15% і більше. За потреби до складу РКД можна вводити мікроелементи, деякі пестициди та стимулятори росту. РКД неотруйні та вибухонебезпечні.

Суспендовані рідкі комплексні добрива (СРКД). Концентрацію елементів живлення у РКД можна значно підвищити введенням у розчин стабілізувальних добавок (тонкодисперсних бентонітових та палигорськітових глин, кремнієвих кислот, фосфогіпсу тощо), що запобігають пересиченню розчину і випаданню осаду. Ці компоненти, введені в добриво з розрахунку 10 – 20 кг на 1 т розчину, забезпечують високу їх в’язкість упродовж 10 діб.

4.6. Мікродобрива

4.6.1. Значення мікроелементів для живлення рослин

Для вирощування високих і сталих урожаїв сільськогосподарських культур поряд з макроелементами (N, Р, К, Са, Mg, S) важливими у живленні рослин є ще 14 елементів. Найбільше значення мають шість елементів – B, Mn, Cu, Zn, Co, Mo. У зв’язку з тим, що їх вміст у рослинах і ґрунтах досить малий (0,01 – 0,001 % на суху речовину), їх називають мікроелементами, а добрива, які їх містять, – мікродобривами. Більшість мікроелементів потрібні для нормального росту і розвитку рослин, оскільки вони виконують важливі фізіологічні функції. Так, мікроелементи входять до складу ферментів, вітамінів, гормонів, інших біологічно активних речовин і відіграють важливу роль у процесах синтезу білків, вуглеводів, жирів, вітамінів. За оптимального забезпечення рослин мікроелементами пришвидшується їх розвиток і достигання насіння, підвищується стійкість проти хвороб і шкідників, ослаблюється дія зовнішніх несприятливих факторів – посухи, низьких і високих температур повітря та ґрунту.

Крім того, вони захищають рослини від бактеріальних і грибних хвороб (бактеріозу льону, пробкової плямистості яблук, гнилі сердечка буряку, сірої плямистості і пустозернистості злаків, розеткової хвороби плодових, різних хлорозних захворювань), але на відміну від пестицидів це відбувається внаслідок підвищення імунітету рослин. Упродовж усього вегетаційного періоду рослини відчувають потребу в основних мікроелементах. Деякі мікроелементи не реутилізуються, тобто не переміщуються зі старіших органів у молодші.

Мікроелементи не можна замінити на інші речовини, а їх нестача обов’язково має бути компенсована. Лише тоді можна отримати якісну продукцію, яка відповідає оптимальному вмісту для певного сорту цукрів, амінокислот, вітамінів.

Основним джерелом мікроелементів для рослин є ґрунт. Їх доступність визначають за наявністю рухомих форм, які для міді, цинку, молібдену і кобальту становлять 10 – 15% валового вмісту, для бору – 2 – 4%.

Ґрунт поповнюється мікроелементами в результаті внесення органічних добрив лише частково, наприклад, 1 т сухої речовини підстилкового напівперепрілого гною містить, г: марганцю – 201, міді – 16, бору – 20, кобальту – 1, цинку – 96, молібдену – 2. Мікродобрив потребує більшість орних земель. Внесення мікродобрив у необхідних кількостях є додатковим резервом для підвищення врожайності та поліпшення якості сільськогосподарської продукції.

4.6.2. Характеристика мікродобрив

Бор

Із ґрунтового розчину рослини поглинають бор лише у формі іонів ВО₃^3–. Достатня забезпеченість рослин бором підвищує інтенсивність фотосинтезу, поліпшує вуглеводний і білковий обміни, активує діяльність ферментів, позитивно впливає на процеси поділу клітин. Під впливом бору поліпшуються синтез і переміщення вуглеводів, зокрема цукрів, із листків до органів плодоношення і коренів. Найбільше бору міститься в капусті і шпинаті, а у фруктових – у яблуках і цитрусових. Він має важливу роль у процесах запліднення. У разі виключення бору з поживного середовища пилок рослин проростає погано або не проростає зовсім.

Особливо чутливі до нестачі бору рослини родини Капустяних, льон, буряк, конюшина. Так, у капусти цвітної спостерігається побуріння головок або вони зовсім не розвиваються, стебло стає порожнистим, у середині коренеплід буріє і втрачає смакові якості.

Нестача бору

Рис. 4.21. Гостра нестача бору на буряку цукровому (гниль сердечка)

Рис.4.22. Рослини картоплі з гострою нестачею бору зі скрученими і некротичними листками

Рис. 4.23. Післядія нестачі бору на ріпаку: затримання розвитку квіток і часткове почервоніння листків

Рис. 4.24. Ненормальний розвиток квіток соняшнику за нестачі бору

Рис. 4.25. Качани кукурудзи за нестачі бору

Отруєння бором рослин виявляється в бронзовінні листків, часто лише країв листкової пластинки. У випадку більшої концентрації бору рослина всихає. Шкідливий вплив бору можна зменшити проведенням вапнування.

Валовий вміст бору в ґрунті коливається від 2 до 200 мг/кг, з яких менш як 5% є доступним для рослин.

Особливо реагують на борні добрива буряк, люцерна, конюшина (насінні посіви), овочеві культури, льон, соняшник, коноплі, ефіроолійні та зернові культури.

Як борні добрива можна використовувати хімічно чисті сполуки (борну кислоту Н₃ВО₃ і буру Nа₂B₄O₇·10Н₂О), сирі боратові руди (борацити і гідроборацити), відходи хімічної промисловості, а також боровмісні односторонні та комплексні добрива. Крім того, бор міститься у місцевих добривах, наприклад, в 1 кг деревного попелу – 200 – 700 мг, в 1 кг сухої речовини гною і торфу – близько 40 мг. Невелика кількість бору (4 – 8 мг/кг) міститься в сирих калійних солях.

Бор рекомендують вносити в ґрунт під різні культури у таких нормах, кг/га: льон – 0,5; плодоягідні культури – 0,75; під насінники багаторічних трав, коренеплоди, овочеві культури – 1,0–1,5.

Марганець

Марганець у рослинах переважно активує дію різних ферментів (або входить до їх складу), що мають велике значення в окисно-відновних процесах, фотосинтезі, диханні тощо. Поряд із кальцієм він забезпечує вибіркове засвоєння іонів з навколишнього середовища, знижує транспірацію, підвищує здатність рослинних тканин утримувати воду, пришвидшує загальний розвиток рослин, позитивно впливає на їх плодоношення. Під дією марганцю посилюється синтез вітаміну С, каротину, глютаміну, підвищується вміст цукру в коренеплодах буряку цукрового і в помідорі, а також вміст крохмалю в бульбах картоплі тощо. Марганець бере участь в окисненні аміаку, відновленні нітратів. Отже, що вищий рівень азотного живлення, то важливіша роль марганцю для розвитку рослин.

Різні сільськогосподарські культури з урожаєм виносять від 100 (ячмінь) до 600 г/га (буряк цукровий) марганцю. Основна його кількість локалізується в листках, зокрема у хлоропластах. У рослинах марганець, як і залізо, малорухомий, тому ознаки його нестачі насамперед виявляються на молодих листках і подібні до хлорозу – листки вкриваються жовто-зеленими плямами з бурими і білими ділянками, гальмується їх ріст.

Нестача марганцю

Рис. 4.26. Листки вівса з характерними ознаками нестачі марганцю; зверху – здоровий листок

Рис. 4.27. Листки кукурудзи з середніми ознаками нестачі марганцю

Рис. 4.28. Молодий листок буряка цукрового з сильною нестачею марганцю

Рис. 4.29. Листок картоплі з хлорозами, крапчастими і великими крайовими некрозами внаслідок дуже сильної нестачі марганцю

Марганцеві добрива найефективніші на чорноземах звичайних, карбонатних і вилужених та солонцюватих і каштанових ґрунтах, на кислих ґрунтах після вапнування за використання їх під овес, пшеницю, кукурудзу, соняшник, картоплю, коренеплоди, люцерну, плодоягідні та овочеві культури. Особливо ефективне застосування марганцевих добрив тоді, коли вміст рухомих сполук марганцю в ґрунті менший за 10 – 20мг/кг.

Як марганцеві добрива використовують переважно відходи промисловості, сульфат марганцю та марганізовані мінеральні добрива. Значна частина марганцю повертається у ґрунт з органічними добривами. Втрати марганцю часто пов’язані з опадами, які його вимивають головним чином з кислих ґрунтів, де він знаходиться в розчинній двовалентній формі. У помірній зоні атмосферні опади вимивають упродовж року 250 г/га марганцю.

Мідь

Мідь разом із марганцем входить до складу ферментів, які відіграють важливу роль в окисно-відновних процесах. Вони поліпшують інтенсивність фотосинтезу, сприяють утворенню хлорофілу, позитивно впливають на вуглеводний та азотний обміни, підвищують стійкість рослин проти грибних і бактеріальних захворювань. Під впливом міді збільшується вміст білка в зерні, цукру – в коренеплодах, жиру – в зерні олійних культур, крохмалю – в бульбах картоплі, цукру та аскорбінової кислоти в плодах і ягодах.

Потреба рослин у міді невелика. З урожаєм сільськогосподарських культур її виноситься від 10 до 300 г/га. Найхарактерніше нестача міді виявляється в зернових культур. Так, унаслідок розкладання хлорофілу кінчики молодих листків біліють і закручуються, краї їх стають жовтими. У разі значної нестачі міді рослини починають дуже кущитися, але продуктивних стебел не утворюють. Цю хворобу іноді називають “білою чумою” злаків. Характерним за мідного голодування є в’янення рослин, гальмування їх росту, зменшення кількості генеративних органів (волоті, колосків, головок тощо), може спостерігатися вилягання.

Нестача міді

Рис 4.30. Пшениця яра в фазі виходу в трубку з ознаками нестачі міді

Рис. 4.31. Соняшник з симптомами сильної нестачі міді (праворуч); ліворуч – здорова рослина

Як мідні добрива використовують піритні недогарки, мідний купорос, іноді шлаки з низьким вмістом міді.

Мідні добрива діють упродовж 4 – 5 років, але на осушених торф’яниках їх доцільно вносити щороку. При застосуванні мідних добрив потрібно бути обережним у зв’язку з високою токсичністю міді. На ґрунтах з високим вмістом органічних речовин норми міді не мають перевищувати 2 – 3 кг/га, а на бідних піщаних ґрунтах – 1,5 кг/га. Піритні недогарки вносять під час зяблевого обробітку ґрунту, а мідний купорос – також навесні під час культивації. На бідних на рухому мідь ґрунтах внесення високих норм добрив, зокрема азотних, знижує продуктивність сільськогосподарських культур, посилює схильність зернових культур до вилягання. Мідні добрива бажано вносити також на луках і пасовищах.

Цинк

Цинк у рослинах активує дію ферментів, входить до складу ферментативних систем, що беруть участь у диханні, синтезі білків та ауксинів, підвищує тепло-, посухо- і холодостійкість рослин, відіграє важливу роль у регулюванні процесів росту. Винос цинку з урожаєм польових культур коливається від 50 г до 2 кг/га. Значну його кількість містить часник, цибуля, листя мальви, зате надзвичайно мало його у фруктах, моркві і капусті.

Найчутливіші до нестачі цинку плодові й цитрусові культури, виноград, кукурудза, хміль, соя, льон, помідор, сорго, бобові; менш чутливі – буряк, соняшник, конюшина, цибуля, картопля, капуста, огірок, ягідники; майже нечутливі – овес, жито, пшениця, ячмінь, морква. Особливо велике значення має цинк для розвитку рису, що пов’язано зі специфікою вирощування цієї культури.

За нестачі цинку в ґрунті сформовані листки рослин набувають жовто-зеленого забарвлення, вкриваються плямами і відмирають; молоді листки дрібні, з хвилястими краями, асиметричні; на деревах, зокрема на яблуні, груші, горіхові, погано закладаються плодові бруньки, на верхівках гілок утворюються пагони з укороченими міжвузлями та дрібними листками – так звана розетковість. Високі норми фосфорних і азотних добрив посилюють ознаки нестачі цинку в рослин. Особливо цинкові добрива потрібні у разі внесення високих норм фосфору і вапна, за низької температури ґрунту. Слід також врахувати, що цинк майже не піддається процесу реутилізації.

Нестача цинку

Рис. 4.32. Карликовий ріст кукурудзи внаслідок нестачі цинку

Рис. 4.33. Гілка черешні з розеткою дрібних листків внаслідок нестачі цинку

Як цинкові добрива використовують сульфат цинку, цинковмісні відходи мідноплавильних заводів.

Якщо в ґрунті міститься 4 – 5 мг/кг цинку, рекомендують проводити лише передпосівне оброблення насіння та позакореневе підживлення. Ефективність цинкових добрив залежить також від чергування культур у сівозміні. Так, кукурудза, попередником якої був буряк цукровий, особливо чутлива до внесення цинкових добрив. Дія цинку досить ефективна при внесенні його на фоні фосфорних добрив.

Враховуючи можливість накопичення цинку в ґрунті, слід бути обережним і здійснювати суворий контроль за використанням цинкових добрив, щоб запобігти його токсичній дії та негативній взаємодії з іншими елементами живлення. Норма внесення цинку не має перевищувати 3 – 5 кг/га.

Молібден

Молібден є незамінним металокомпонентом багатьох ферментів. Він бере участь у вуглеводному, азотному і фосфорному обмінах, синтезі вітамінів і хлорофілу, підвищує інтенсивність фотосинтезу, входить до складу ферменту нітратредуктази, за участю якого в рослинах відбувається відновлення нітратів до аміаку.

Важлива роль належить молібдену в процесах фіксації азоту з атмосфери бульбочковими і вільноіснуючими бактеріями.

Потреба рослин у молібдені значно менша, ніж у борі, цинку, міді, марганці. З середнім урожаєм зернові культури виносять до 6 г/га молібдену, бобові – до 10 г/га. Найчутливіші до нестачі цього елемента бобові культури, деякі рослини родини Капустяних (капуста цвітна і білоголова, салат, шпинат, редиска, гірчиця), цитрусові та буряк. Позитивно реагують на наявність молібдену пшениця, овес, кукурудза, льон, помідор, картопля, гречка. Під його впливом значно підвищується якість продукції, збільшується вміст білка в зерні та сіні бобових трав, вітамінів і цукрів в овочах тощо.

Зовнішні ознаки помірної нестачі молібдену в рослинах подібні до ознак азотного голодування. За значного дефіциту молібдену виявляються яскраво-жовто-зелені або блідо-оранжеві плями між жилками старих листків, переважно з верхнього боку.

Нестача молібдену

Рис. 4.34. Листки люцерни: зверху з нестачею молібдену, внизу – здорові

Рис. 4.35. Листки капусти брюссельської з незначними ознаками нестачі молібдену

Молібденові добрива насамперед потрібно застосовувати на дерново-підзолистих і лісових ґрунтах, чорноземах вилужених та опідзолених. Нестача молібдену, зазвичай, виявляється на кислих ґрунтах, які мають показник pH < 5,2. Вапнування цих ґрунтів підвищує рухомість молібдену і доступність його для рослин, знижує або повністю усуває потребу в застосуванні молібденових добрив. Молібденові добрива потрібно вносити лише на ґрунтах, де вміст рухомих форм молібдену не перевищує 0,2 мг/кг. Як молібденові добрива використовують його солі та різні відходи промисловості.

Молібденові добрива доцільно вносити під час передпосівного обробітку ґрунту, в рядки під час сівби, а також поверхнево на посівах багаторічних бобових трав, луках і пасовищах. Норма молібденових добрив не має перевищувати 1 кг/га молібдену.

Залізо

Залізо – мікроелемент, який засвоюється рослинами у найбільшій кількості, тому його іноді відносять до макроелементів. Проте за фізіологічними функціями це типовий мікроелемент. Залізо має провідну роль серед усіх металів, що є в рослинах. Це доводить, що воно міститься в тканинах рослин у більших кількостях, ніж інші метали. Не піддається процесу реутилізації, тому ефективним є листкове внесення заліза.

Залізо є функціональною складовою частиною ферментативних систем рослин. Особливо важлива його роль в окисному й енергетичному обмінах, в утворенні хлорофілу.

З урожаєм культур виноситься від 0,6 до 9 кг/га цього елемента. Надлишок заліза зумовлює відмирання листків без зміни їх темно-зеленого забарвлення. Крім того, пригнічується ріст рослин, вони утворюють мало квіток, в’януть, верхівки пагонів відмирають.

Особливо чутливі до нестачі заліза кукурудза, бобові, картопля, капуста, помідор, виноград, плодові, цитрусові та декоративні культури. За гострої нестачі заліза неминуче настає загибель рослин.

Характерною ознакою нестачі заліза у живленні рослин є захворювання молодих листків на хлороз. Вони набувають жовто-білого забарвлення, старі листки стають світло-зеленими. Рослини відстають у рості, квітки формуються дрібні, в окремих випадках молоді пагони відмирають. Найчастіше дефіцит заліза виявляється у кукурудзи, сорго, бобових, плодових та овочевих культур. У злакових культур хлороз проявляється у вигляді чергування жовтих і зелених смуг уздовж листків.

Нестача заліза

Рис. 4.36. Перші симптоми нестачі заліза в яблуні

Рис. 4.37. Гілка абрикосу з характерними ознаками нестачі заліза

Як залізні добрива використовують залізний купорос і хелати заліза.

Залізні добрива використовують переважно для позакореневого підживлення, оскільки в ґрунті мінеральні форми заліза швидко зв’язуються у малодоступні для рослин сполуки. Тому залізні добрива застосовують для позакореневого підживлення – 0,5 – 1%-й розчин залізного купоросу або 0,15 – 0,5%-й розчин залізного комплексу.

4.6.3. Особливості застосування мікродобрив

Застосування мікродобрив є невід’ємною складовою подальшого підвищення продуктивності сільськогосподарських культур. Ефективність мікроелементів помітно зростає за достатнього забезпечення рослин макроелементами, з підвищенням рівня застосування макродобрив. Так, при внесенні високих норм азоту збільшується потреба рослин у молібдені, міді, борі, кобальті. Ефективність фосфорних добрив зростає при внесенні цинку, молібдену, марганцю. Після вапнування кислих ґрунтів зменшується доступність для рослин бору, міді, марганцю, цинку, кобальту, але підвищується рухомість молібдену.

Найчастіше на практиці визначають вміст рухомих сполук мікроелементів у ґрунтах у витяжках амонійного буферного розчину з рН 4,8 (марганець, цинк, мідь, кобальт), оксалатно-буферного розчину з рН 3,3 (молібден), кип’ячою водою (бор). При цьому за вимогами до них виділяють три групи рослин. До 1-ої групи відносять культури невисокого виносу мікроелементів і порівняно високої засвоювальної здатності (зернові хліба, кукурудза, зернобобові, картопля). До 2-ої групи – культури підвищеного виносу мікроелементів, з високою і середньою засвоювальною здатністю: коренеплоди, овочі, трави (бобові, злакові, різнотрав’я), соняшник, сади і виноградники. До 3-ої групи – культури високого виносу мікроелементів – всі перераховані вище культури за інтенсивного вирощування (зрошення, високі норми добрив, застосування високоінтенсивних сортів, належного догляду за ґрунтом і рослинами тощо) (табл. 4.8).

Таблиця 4.8

Групування ґрунтів за здатністю забезпечувати сільськогосподарські культури мікроелементами

(Панников В. Д. та ін., 1983)

Ступінь забезпеченості	Вміст мікроелементу, мг/кг ґрунту
	Mn	Cu	Zn	Co	Mo	B
1-а група рослин (невисокий винос мікроелементів)
Низький	<5	<0,1	<1	<0,07	<0,05	<0,1
Середній	5 – 10	0,1 – 0,2	1 – 2	0,07 – 0,15	0,05 – 0,15	0,1 – 0,3
Високий	>10	>0,2	>2	>0,15	>0,15	>0,3
2-а група рослин (підвищений винос мікроелементів)
Низький	<10	<0,2	<2	<0,15	<0,2	<0,3
Середній	10 – 20	0,2 – 0,5	2 – 5	0,15 – 0,30	0,2 – 0,3	0,3 – 0,5
Високий	>20	>0,5	>5	>0,30	>0,3	>0,5
3-я група рослин (високий винос мікроелементів)
Низький	<20	<0,5	<5	<0,3	<0,3	<0,5
Середній	20 – 40	0,5 – 1,0	5 – 10	0,3 – 0,7	0,3 – 0,5	0,5 – 1,0
Високий	>40	>1,0	>10	>0,7	>0,5	>1,0

Норми, способи і строки застосування мікродобрив залежать від багатьох факторів: хімічних і фізичних властивостей мікродобрив, типу ґрунтів і забезпеченості їх рухомими формами макро- й мікроелементів, видів сівозмін, біологічних особливостей культур, сумісності мікродобрив з іншими засобами хімізації (макродобривами, пестицидами, регуляторами росту), рівня механізації і технології застосування інших засобів хімізації. Тому єдиного стандарту щодо застосування міндобрив у різних ґрунтово-кліматичних умовах для різних культур бути не може.

Розподіл мікродобрив під різні культури сівозміни здійснюють, використовуючи агрохімічні картограми за вмістом рухомих форм мікроелементів у ґрунтах та розроблені рекомендації (табл. 4.9).

Таблиця 4.9

Оптимальні параметри вмісту рухомих сполук мікроелементів у ґрунті

(за Л. П. Головіною та ін.), мг/кг

Група культур	Мікроелемент
	Mn	Zn	Co	Cr	B
Культури з невисоким виносом мікроелементів (зернові колосові, кукурудза, зернобобові, картопля)	10	2	1	1,5	0,3
Культури з підвищеним виносом мікроелементів (коренеплоди, овочеві, соняшник, плодові, багаторічні трави)	20	5	3	4	0,5
Культури з високим виносом мікроелементів (високоврожайні сорти всіх культур з високими рівнем агротехніки і нормами внесення добрив)	40	10	5	7	1

Мікроелементи потрібні для рослин у малих кількостях, але вони значно впливають на їх продуктивність. Виділяють кілька біологічних груп рослин, що характеризуються підвищеною потребою в тих або інших мікроелементах. Так, зернові насамперед реагують на марганець, бобові – на молібден і кобальт, кукурудза – на цинк, соняшник – на бор і мідь, ріпак – на бор і марганець (табл. 4.10).

Таблиця 4.10

Чутливість сільськогосподарських культур до нестачі мікроелементів

(В. В. Лихочвор, 2008)

Культура	Мікроелемент
	бор	мідь	цинк	марганець	залізо	молібден
Зернові	+	+++	++	++	+	+
Кукурудза	++	++	+++	++	+	+
Буряк цукровий	+++	+	+	++	+	++
Картопля	+	++	++	++	+	++
Ріпак	+++	+	+	++	+	++
Зернобобові	+++	++	++	+	+	+++
Льон	++	++	+++	+	++	+
Гречка	++	+	++	+	+	++
Мак	+++	++	+	+	+	+

Примітка. Ступінь чутливості: + – низька, ++ – середня, +++ – висока.

Реакція культур на мікродобрива залежить також від типу ґрунту (табл. 4.11).

Таблиця 4.11

Оптимальний вміст рухомих сполук мікроелементів у ґрунті для отримання високих урожаїв зернових культур, мг/кг (Городній М.М., 2008)

Мікроелемент	Ґрунти
	дерново-підзолисті, сірі лісові	чорноземи (типові, опідзолені, вилужені, звичайні)
B	0,7	0,8
Mo	0,2	0,3
Cu	0,4	0,5
Zn	1,6	5,0
Mn	7,0	21,0
Co	0,2	0,3

Завищені норми мікродобрив призводять до негативних наслідків, а занижені не дають бажаного ефекту. Використовуючи мікроелементи як добрива, слід дотримуватися певного співвідношення між ними та враховувати, що вплив мікроелементів на рослини виявляється лише за умови повного забезпечення рослин макроелементами.

Поряд з безпосереднім внесенням мікродобрив у ґрунт широко застосовують передпосівне оброблення ними насіння (табл. 4.12).

Таблиця 4.12

Норми мікроелементів для передпосівного оброблення насіння, г/т

(Крамарьов С. М., 2010)

Культури	Мікроелемент
	B	Cu	Mn	Zn	Mo	Co
Зернові колосові	30 – 40	170 – 180	80 – 100	100 – 150	50 – 60	40 – 50
Соя	20 – 40	120 – 160	100 – 120	80 – 100	150 – 160	40 – 50
Кукурудза	20 – 40	120 – 140	50 – 60	150 – 200	140 – 180	70 – 80

Цей захід доцільно поєднувати з протруюванням насіння інсектофунгіцидами, особливо при застосуванні інкрустації.

Отже, диференційоване застосування мікродобрив має бути невід’ємною складовою системи удобрення.

Внесення мікродобрив у ґрунт з іншими способами застосування мікроелементів дає найвищі прирости врожаю, а також створює певний рівень кореневого живлення рослин мікроелементами впродовж вегетації. Передпосівне оброблення насіння забезпечує рослини мікроелементами на початку росту, зумовлюючи певну перебудову процесів життєдіяльності зародка. Позакореневі підживлення дають змогу поліпшити живлення рослин мікроелементами у відповідні періоди їх вегетації.

4.7. Технологія застосування і зберігання мінеральних добрив

4.7.1. Складські приміщення для зберігання добрив

Запам’ятайте!

Складування добрив – це складання незатарених добрив у бурти відповідної висоти або штабелювання затарених добрив в окремих засіках, розділених між собою збірно-розбірними перегородками з урахуванням правил пожежної безпеки.

Мінеральні добрива – це продукти безперервного виробництва і сезонного використання. Від початку виробництва до застосування вони деякий час (до 9 міс.) зберігаються у складських приміщеннях. Більшість мінеральних добрив розчиняється у воді. Тому при зберіганні їх під відкритим небом із них вимивається значна частина елементів живлення, погіршуються фізичні властивості, втрачається сипучість, що ускладнює їх використання. При цьому втрати добрив можуть сягати 10 – 15%.

Схильні до злежування незатарені добрива укладають навантажувачами і конвеєрами в купи заввишки 1,5 – 2 м, а добрива, які не злежуються, укладають у купи заввишки до 2,5 – 3 м, суперфосфат гранульований – до 5 м. Щоб не допускати руйнування складу внаслідок механічного тиску добрив, висота їх насипу під стіною не має перевищувати 1,5 м.

Затарені добрива до місця штабелювання подають стрічковими конвеєрами. Мішки з аміачною селітрою і карбамідом складають вручну на дерев’яні щити хрест-навхрест до 15 ярусів у штабелі, а складні добрива і суперфосфат – до 20 ярусів. Пошкоджені й підмоклі мішки, а також добрива з підвищеною вологістю зберігають окремо.

Для зберігання рідких добрив на складах хімізації виділяють спеціальні майданчики, огороджені вогнетривкими матеріалами.

Рис. 4.38. Склади для зберігання аміачних добрив

4.7.2. Технологічні схеми підготовки, транспортування і внесення мінеральних добрив

Сипучі незатарені добрива завантажують у розкидачі або автосамоскиди безпосередньо в складських приміщеннях за допомогою мостових грейферних кранів, механічних лопат тощо. За потреби добрива подрібнюють і просіюють крізь сита.

Деякі види добрив транспортують і вносять на поля окремо. Під час перевезення на невеликі відстані (до 5 км) можна застосовувати також суміші добрив. Якщо відстань для перевезення суміші більша, то вона може розшаровуватися на компоненти. Виготовлення сумішей проводять на спеціальних установках або за допомогою автонавантажувачів-змішувачів.

Залежно від потреби в добривах, забезпеченості транспортними засобами та відстані до поля вибирають відповідну технологію внесення добрив.

Запам’ятайте!

Технологія внесення добрив – це комплекс послідовних виробничих операцій, що здійснюються при застосуванні добрив.

Найчастіше використовують такі технології внесення добрив:

безперевальна (прямоточна) – добрива завантажують в автомобілі або тракторні причепи, якими їх транспортують до поля і вносять у ґрунт;

перевантажувальна – застосовують за відстані 7 – 15 км від складу до поля. Добрива транспортують до поля спеціальними транспортно-перевантажувальними засобами, наприклад, автомобілями-самоскидами, і перевантажують їх на тракторні машини, які використовують лише для внесення добрив;

перевальна – застосовують, як виняток, за сприятливих погодних умов у разі масового завезення добрив у господарство. Добрива транспортують автомобілями-самоскидами до поля і вивантажують на спеціальні майданчики, звідки їх завантажують на тракторні машини і вносять у ґрунт.

Запам’ятайте!

Способи внесення добрив – це прийоми застосування добрив під сільськогосподарські культури.

Розрізняють такі способи внесення добрив:

основне (допосівне, передпосівне) – внесення основної маси добрив у ґрунт до сівби або садіння;

рядкове (припосівне) – внесення добрив під час сівби або садіння;

підживлення – внесення добрив у період вегетації рослин;

позакореневе підживлення – підживлення рослин розчинами добрив за допомогою обприскування надземної частини рослин.

За характером розміщення мінеральних добрив під час їх внесення розрізняють поверхневе і внутрішньоґрунтове внесення (рис. 4.39).

Рис. 4.39. Класифікація способів внесення мінеральних добрив

Поверхневе внесення – розсіювання добрив на поверхні ґрунту з наступним загортанням їх ґрунтообробними знаряддями або без загортання, коли добрива вносять на сіножатях, пасовищах чи посівах сільськогосподарських культур. Поверхневе внесення добрив здійснюють розкидним (суцільним) або локальним способом.

Розкидне (суцільне) внесення – це суцільний розподіл добрив на поверхні ґрунту. Його проводять розкидачами добрив, сівалками та машинами для внесення рідких добрив. Добрива при цьому можуть залишатися на поверхні ґрунту або загортатися в нього ґрунтообробними знаряддями.

Поверхнево-локальне внесення – це розміщення мінеральних добрив на поверхні ґрунту концентрованими осередками, переважно у вигляді стрічок різної ширини. Загортання добрив у ґрунт з максимальним збереженням стрічок проводиться під час наступного його обробітку.

Внутрішньоґрунтове внесення – це внесення добрив з одночасним загортанням їх у ґрунт. Здійснюється переважно локальним способом або внаслідок суцільного перемішування добрив з певним об’ємом ґрунту комбінованими ґрунтообробними знаряддями.

Локальне внутрішньоґрунтове внесення – це внесення добрив з розміщенням їх у ґрунті осередками різних форм і розмірів (суцільними або окремими стрічками і проміжками, екраном, гніздами тощо), зорієнтованих відносно рослин або поверхні ґрунту.

Фертигацію проводять як до сівби, так і в період вегетації рослин. Висока ефективність цього методу досягається внаслідок збільшення коефіцієнта використання елементів живлення добрив, зниження концентрації ґрунтового розчину та підтримання його на певному рівні, надходження елементів живлення в доступній формі відповідно до біологічних потреб рослин.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. На які групи поділяють добрива залежно від хімічного складу і характеру дії?

2. Назвати групи добрив залежно від вмісту елементів живлення.

3. Що таке норма і доза добрив?

4. Яке значення має азот для землеробства?

5. В якій кількості та в яких сполуках знаходиться азот у ґрунті?

6. Що таке мінералізація, амоніфікація, нітрифікація і денітрифікація?

7. Як класифікують азотні добрива?

8. Назвіть особливості застосування деяких форм азотних добрив.

9. Яке значення має фосфор для живлення рослин?

10. В яких формах міститься фосфор у ґрунті?

11. Що є сировиною для виробництва фосфорних добрив?

12. Назвіть основні умови ефективного застосування фосфорних добрив.

13. Яке значення має калій у житті рослин?

14. Які запаси і форми калію є в ґрунті? Як їх поділяють за доступністю для рослин?

15. Назвіть основні родовища калійних руд і способи добування калійних добрив.

16. Як впливають калійні добрива на якість урожаю?

17. Назвіть умови ефективного застосування калійних добрив.

18. Як класифікують комплексні добрива?

19. Які ви знаєте складні добрива?

20. Які вимоги ставлять до виготовлення змішаних добрив?

21. Що таке рідкі комплексні добрива?

22. Що таке суспендовані рідкі комплексні добрива?

23. Яке значення мають мікроелементи для живлення рослин?

24. Які культури найчутливіші до нестачі бору?

25. Під які культури і в яких нормах насамперед потрібно застосовувати

мідні добрива?

26. Назвіть умови найефективнішого застосування молібденових добрив.

27. Розкажіть про особливості застосування залізних добрив.

28. Які є способи і строки застосування мікродобрив?

29. Які вимоги ставляться до зберігання мінеральних добрив?

30. Які особливості транспортування мінеральних добрив?

31. У чому полягає суть підготовки мінеральних добрив до внесення?

32. Назвіть основні способи внесення добрив.

Попередня тема

На початок

Наступна тема