video

ЛАТИНСЬКА МОВА

Електронний посібник

Головна

Анотація

Теоретичні відомості

Список використаних джерел

Укладачі

1. ГРАМАТИКА ТА ФОНЕТИКА

1. Виникнення, розвиток та особливості функціонування латинської мови.

2. Латинський алфавіт.

3. Голосні.

4. Сполучення голосних.

5. Приголосні.

6. Буквосполучення.

7. Наголос.

1. Виникнення, розвиток та особливості функціонування латинської мови

Лати́нська мо́ва, також лати́на (лат. Lingua Latīna) – мова, яка належить до латинсько-фаліскської підгрупи італьських мов індоєвропейської мовної сім'ї. Разом з церковнослов'янською – це одна з мертвих мов, яка постійно використовується. Статус мертвої мови зумовлений тим, що люди, для яких вона є рідною, не народжуються вже принаймні півтори тисячі років. Латинська мова є однією з найдавніших писемних індоєвропейських мов і належить до так званих літературно-історичних мов. Первісно це мова стародавнього племені латинів, які заселяли Апеннінський півострів приблизно три тисячі років тому. Назва цього племені – латини (Latīni), область поширення – Лацій (Latium) у нижній течії ріки Тибру. Столицею цієї області у 754–753 рр. до н. е. стало місто Рим (Roma), побудоване на семи пагорбах (Septimontium). Пізніше йому дали назву «Вічне місто» – Urbs aeterna.

Рис.1.1. Римська імперія

У результаті військових, політичних та економічних успіхів Стародавнього Риму латинська мова поширюється по всій Італії, а, починаючи з II ст. до н. е., виходить за її межі. У І ст. н. е. Рим стає метрополією наймогутнішої держави стародавнього світу – Римської імперії, до складу якої входили сучасні Франція, Іспанія, Португалія, Швейцарія, деякі частини Німеччини, Південної Англії, колишньої Югославії, Хорватії, Болгарії, Росії, Румунії, Угорщини, Чехії, Словаччини, Греції,Туреччини, України, Лівану, Сирії, Лівії, Тунісу, Алжиру та ін.

У свою чергу латина постійно відчувала на собі вплив давньогрецької мови, особливо після підкорення Греції Римом у 146 до н. е. До кінця II століття до н. е. латинська мова панує не тільки на всій території Італії, але як офіційна державна мова проникає в підкорені римлянами області Піренейського півострова та нинішньої південної Франції. Через римських солдатів і торговців латинська мова в її розмовній формі поширюється серед місцевого населення і стає одним з найефективніших засобів романізації завойованих територій. При цьому найактивніше романізуються найближчі сусіди римлян – кельтські племена, що проживали в Галлії (територія нинішніх Франції, Бельгії, частково Нідерландів і Швейцарії). Підкорення римлянами Галлії почалося ще в другій половині II століття до н. е. і було завершене наприкінці 50-х років I століття до н. е. після тривалих військових дій під командуванням Юлія Цезаря (галльські війни 58-51 до н. е.).

Рис.1.2. Юлій Цезар

Тоді ж римські війська йдуть на зіткнення з германськими племенами, що займали велику область на схід від Рейну. Цезар робить також два походи на Британію, але ці короткочасні експедиції (в 55 та 54 до н. е.) не мали серйозних наслідків для відносин між римлянами і британцями (кельтами). Тільки через 100 років, у 43 році н. е., Британія була завойована римськими військами, які пробули там до 407 року н. е. Таким чином, протягом приблизно п'яти століть, до падіння Римської імперії в 476 році н. е., племена, що населяли Галлію і Британію, а також германці зазнають великого впливу латинської мови.

Після смерті імператора Феодосія 395 р. н. е. відбувається остаточний поділ Римської імперії на Східну та Західну. На роз'єднаних землях занепадає освіченість, мовні розбіжності між римськими провінціями зростають, поступово втрачається латинський елемент, а «Вульгарна (народна) латина» стає мовою-основою для нових національних мов (романських).

Розмовна різновидність латинської мови, так звана вульгарна латина, впливаючи на місцеві діалекти, дала початок групі романських мов, до якої належать сучасна італійська, іспанська, португальська, французька, румунська, молдовська та деякі інші. Вплив латинської мови на європейську культуру не обмежується періодом розквіту та могутності Римської Імперії. І після падіння Риму (476 р. н. е.) вона залишається мовою церкви та юриспруденції, науки, літератури та дипломатії. Включно до XVIII століття латина – мова науки.

Латина довгий час залишалась офіційною мовою в Австро-Угорській імперії (XIX ст.) нарівні з німецькою.

В історичному розвитку латинської мови мовознавці виділяють декілька етапів, характерних з погляду внутрішньої еволюції латини та її взаємодії з іншими мовами.

Архаїчний період (240–81 рр. до н. е.)

Рис.1.3. Напис на Чорному камені (Lapis Niger), один з найдавніших текстів латинською мовою (VI—V ст. до н. е.)

Перші письмові пам'ятки латинської мови походять, імовірно, з кінця VI – початку V століть до
н. е. Серед найдавніших пам'яток – напис на золотій застібці з міста Пренесте (VI–V ст. до н. е., знайдений в 1978 році присвятний напис зі стародавнього міста Сатріка (за 50 км на південь від Риму), що датується останнім десятиліттям VI століття до н. е., а також уривок сакрального напису на уламку чорного каменя, знайденого в 1899 році під час розкопок римського форуму, що відповідає приблизно до 500 р. до н. е. До давніх пам'яток архаїчної латини належать також численні надгробні написи, фрагменти обрядових пісень та офіційні документи середини III – початку II століття до н. е., з яких найвідоміші епітафії римських політичних діячів Сціпіонів) і текст сенатської постанови про святилища бога Вакха. Історія літературної мови починається 240 р. до н. е., коли військовополонений грек Люцій Лівій Андронік приніс до Риму латинською мовою трагедію і комедію як результат перекладу грецьких творів, зокрема Гомерової «Одіссеї».

Рис.1.4. Плавт

Найбільшим представником архаїчного періоду в області літературної мови є давньоримський комедіограф Плавт (бл. 245 – 184 до н. е.), від якого до нашого часу дійшло 20 комедій повністю й одна – в уривках. Проте словниковий склад комедій Плавта і фонетичний лад його мови вже значною мірою наближаються до норм класичної латини I століття до н. е. – початку I століття. Іншим представником архаїчного періоду є Теренцій (190–159 рр. до н. е.), автор шести комедій.

Класичний період (81 до н. е. – 120 н. е.) – період найвищого розвитку латинської мови, який у науці прийнято поділяти на два століття – «золоте» (81 р. до н. е. – 14 р. н. е.) і «срібне». Інколи класичний період також називають «золотою добою», тоді як післякласичний – «срібною добою». Класичний період – час найвищого розвитку латинської мови, на який припадає діяльність видатних поетів і прозаїків. Найвизначнішими представниками «золотої доби» (81 р. до н. е. – 14 р. н. е.) є Цицерон (106 – 43 рр. до н. е.), Цезар (100 – 44 р. до н. е.), Вергілій (70 – 19 р. до н. е.), Горацій (65 – 8 р. до н. е.), Овідій (43 р. до н. е. – 18 р. н. е.) та ін. Вони створили загальноприйнятий канон прозової і поетичної мови. Значний внесок, починаючи з I ст. н. е., у розвиток правил латини зробили давньоримські граматики, зокрема Велій Лонг, Марій Плотій Сацердот, Ноній Марцелл, Елій Донат, Харісій, Діомед, Авл Гелій, Марк Валерій Проб, Асконій Педіан, Прісціан.

Період формування та розквіту класичної латинської мови був пов'язаний з перетворенням Риму в найбільшу державу Середземномор'я, що підкорила великі території на заході і південному сході Європи, в північній Африці та Малій Азії. У східних провінціях Римської держави (в Греції, Малій Азії та на північному узбережжі Африки), де до часу завоювання їх римлянами була широко поширена грецька мова і високорозвинена грецька культура, латинська мова не набула великого значення. Інакше відбувалося в західному Середземномор'ї – в результаті військових, політичних та економічних успіхів Стародавнього Риму латинська мова поширюється по всій Італії, а, починаючи з II ст. до н. е., виходить за її межі.

«Срібний» вік, або Посткласичний період (14–120 рр. н. е.). Від класичної латини прийнято відрізняти мову римської художньої літератури т. зв. посткласичного або пізньоантичного періоду («срібна доба»), що хронологічно збігається з першими двома століттями нашого літочислення (т. зв. епоха ранньої імперії).

Рис.1.5. Масові святкування у Стародавньому Римі

Мова прозаїків і поетів цього часу (Сенека), Тацит, Ювенал, Марціал, Апулей) відрізняється значною своєрідністю у виборі стильових засобів. Проте у творах цього періоду вироблені за століття норми граматичного ладу латинської мови не надто відрізняються від золотої доби, тож такий розподіл латинської мови на класичний і післякласичний період має радше літературознавче, ніж лінгвістичне значення.

З середини II ст. н. е. латина стає мовою Західної Церкви, з'являється перша християнська література латинською.

Пізня латина (ІІІ-VІІ ст. н. е.). Як окремий період в історії латинської мови виділяється пізня латина, хронологічними межами якої є III – VI століття – епоха пізньої імперії та виникнення, після її падіння, варварських держав. У творах письменників цієї пори – переважно істориків і християнських богословів – можна натрапити на багато морфологічних та синтаксичних явищ, що готують перехід до нових романських мов.

Як історичне джерело, зберегли своє значення твори Амміана Марцелліна (330 – 400 рр. н. е.), св. Ієроніма (348 – 420 рр. н. е.), св. Авґустина (354 – 430 рр. н. е.).

Латина в епоху Середньовіччя (VІІ – XІV ст.) і в епоху Відродження (XІV – XVI ст.) або християнізована латина – це насамперед літургійні тексти – гімни, піснеспіви, молитви. Наприкінці IV століття святий Ієронім переклав всю Біблію на латинську мову. Його переклад відомий під назвою «Вульгата» (тобто Народна Біблія). На католицькому Тридентському соборі в XVI столітті цей переклад був визнаний рівноцінним оригіналу. Відтоді латинська, поряд з староєврейською і старогрецькою, вважається однією зі священних мов Біблії. Латинська мова стала мовою культурного та інтелектуального життя при монастирях і кафедральних соборах.

В епоху Середньовіччя латинська мова була фактично єдиним інструментом спілкування і висловлювання думок, зрозумілим для всіх і вигідним для встановлення контактів – була невід'ємною частиною суспільного, політичного, культурного і наукового життя всієї Європи, зразком для нових романських мов, які постійно зверталися до її багатої лексичної скарбниці, шукаючи засобів для позначення нових понять та ідей.

Починаючи з Середньовіччя, всі наукові твори писали латинською мовою; на латині виголошували виступи на наукових зборах. З тих часів вона збереглася в назвах рослин, тварин, мінералів, хімічних речовин.

Середньовічна латина досить далеко відійшла від класичних зразків, і в XIV ст. в Італії почався рух за повернення до зразкової латини Цицерона, на противагу латини церкви та університетів, яку гуманісти презирливо іменували «кухонною латиною».

У першій половині XІV ст. у Галичині з'являються перші акти внутрішнього обігу, написані латинською мовою – це так звана актова латина, яка хронологічно охоплює період від 20-х років XІV ст. до останньої третини XVІIІ ст.

В епоху Відродження просвітники виявили великий інтерес до античної культури, наслідуючи античні зразки, де винятковою була роль класичної латинської мови.

Гуманісти активно говорили і писали латинською мовою; для прикладу досить назвати імена Томаса Мора (1478 – 1535) в Англії, Еразма Роттердамського (1466–1536) – в Голландії, Томмазо Кампанелли (1568–1639) – в Італії та Джордано Бруно (1548 – 1600). Латинська залишається в цей період найважливішим засобом міжнародного культурного і наукового спілкування. Багатовікове поширення латинської мови викликало потребу ґрунтовно вивчати її у школах, укладати словники, видавати переклади, що сприяло проникненню відповідної латинської лексики до нових західноєвропейських мов.

Та водночас Реформація, секуляризація культурного життя та інші споріднені явища дедалі більше обмежують вживання латини, висуваючи на перший план нові мови. У дипломатії, латина витісняється французькою мовою: Вестфальський мирний договір 1648 р. був першим документом такого роду, написаним не латиною. Латинською мовою створив свою книгу «Світ чуттєвих речей в картинках» («ORBIS SENSUALIUM PICTUS. Omnium rerum pictura et nomenclatura») педагог Ян Амос Коменський (1658), за якою вчилося чимало поколінь учнів у багатьох країнах. Латинська мова залишалася також офіційною мовою документів у Священній Римській Імперії до її розпуску у 1806 р.

Найважливіші збережені пам'ятки шкільного обігу, написані латинською мовою, пов'язані з Києво-Могилянською академією. До нас дійшло майже 200 рукописних філософських курсів і майже стільки ж курсів поетики та риторики XVІI–XVІIІ ст., складених чи законспектованих латинською мовою. Цією мовою було написано важливі політичні документи, зокрема Нерчинський договір 1689 року. Б.Хмельницький , І.Мазепа та інші політичні діячі України часто листувалися з іноземцями латинською мовою.

Новий час. Аж до XVIII століття латинська мова залишалася міжнародною мовою науки. Наприклад, Карлом фон Ліннеєм було започатковано в XVIII столітті єдині в науці імена з подвійних назв рослин і тварин на латинській мові. У 1503 році в Європі став широко відомий звіт Амеріго Веспуччі про відкриття Нового світу в латинському перекладі. Латиною писали свої твори голландський філософ Спіноза (1632–1677), англійський учений Ісаак Ньютон (1643–1727), український філософ Феофан Прокопович, гетьман Пилип Орлик та багато ін. Серед російських вчених та лікарів латинською мовою написані праці М. В. Ломоносова (1711–1765), М. І. Пирогова (1810–1881); наукові дисертації в Росії до XX століття повинні були захищатися латинською мовою.

Проте після французької революції університетське викладання було переведено з латини на нові мови, що суттєво підірвало статус латини як основної мови науки. В результаті в XIX столітті латина майже повністю вийшла з ужитку в формі державної мови.

Сучасна латина. Утративши значення мови міжнародного спілкування, латина сьогодні залишається джерелом творення міжнародних номенклатур, наукової лексики.

У наш час латинська мова вважається офіційною мовою держави Ватикан, а також Католицької Церкви.

До 1962–1965 років службу в усіх католицьких церквах вели виключно латинською мовою. І попри те, що мова дедалі більше витісняється національними мовами, вона і зараз зберігає свою значимість в науковій термінології багатьох галузей знань, насамперед у біології, юриспруденції та медицині.

Численні латинські прислів'я, афоризми та терміни увійшли у вжиток в сучасних мовах у вигляді мовних кальок або прямих запозичень із збереженням латинської графіки.

У наш час знання латинської мови потрібне спеціалістам різних галузей науки, оскільки соціально-політичні, філологічні, математичні, технічні, медичні, юридичні та інші наукові терміни походять переважно з латинської мови.

В останні роки в країнах Західної Європи і Південної Америки виник рух за відродження використання латинської мови як міжнародної мови науки. Відбулося кілька конгресів створеної для цієї мети міжнародної організації, виходить спеціальний журнал.

2. Латинський алфавіт

Латинський алфавіт став основою для графіки всіх тих мов, що використовують латиницю на противагу кирилиці. Наприклад, англійський алфавіт додав до латинського лише літеру w. В англійському алфавіті 26 літер, а в латинському їх було 25. Проте класичний латинський алфавіт налічував 24 літери.

Нижче наведений правопис та вимова латинських літер та прикладів слів.

Прочитайте, а потім прослухайте вимову літер та прикладів слів!

Буква Аа (а), вимова [а] agnus [агнус] – ягня		Буква Вв (бе ), вимова [б] bacca [бакка] – ягода			Буква Сс (це), вимова [ц, к] circulus [ціркулюс] – круг



Буква Dd (де), вимова [д] derma [дерма] – шкіра		Буква Ее (е), вимова [е] enteron [ентерон] – кишка			Буква Ff (еф), вимова [ф] ferrum [ферум] – залізо



Буква Gg (ге), вимова [ґ] glossa [глосса] – язик	Буква Hh (га), вимова [г] herba [герба] – трава			Буква Iі (i), вимова [i, й] insectum [інсектум] – комаха



Буква Jj (йот), вимова [й] jecur [єкур] – печінка	Буква Кк (ка), вимова [к] kalanchoe [каланхое] – каланхое			Буква Ll (ель), вимова [ль] labium [лябіум] – губа



Буква Мм (ем), вимова [ м] mandibula [мандібуля] – нижня щелепа	Буква Nn (ен), вимова [н] nephros [нефрос] – нирка			Буква Оо (о), вимова [о] oculus [окулюс] – око



Буква Рр (пе), вимова [п] pilula [пілюля] – пилюля	Буква Qq (ку), вимова [к] quercus [кверкус] – дуб			Буква Rr (ер), вимова [р] radix [радікс] – корінь



Буква Ss (ес), вимова [с] scapula [скапуля] – лопатка	Буква Tt (те), вимова [т] tabuletta [табулетта] – таблетка			Буква Uu (у), вимова [у] urtica [уртіка] – кропива



Буква Vv (ве), вимова [в] vena [вена] – вена			Буква Xx (ікс), вимова [кс, кз] xeroformium [ксероформіум] – ксероформ



Буква Yy (іпсілон), вимова [і] ypsiloideus [інсілоідеус] – іпселоподібний			Буква Zz (зет), вимова [з, ц] zoon [зоон] – тварина

Звукова система латинської мови складається із голосних, дифтонгів (сполучення голосних), приголосних та сполучення приголосних.

3. Голосні (vocāles)

У латинській мові є такі голосні: a, е, і, о, u, у. Вони можуть бути довгими і короткими. Для позначення довготи і короткості прийнято надрядкові знаки: «ˉ» – знак довготи [ā, ē, ī, ō, ū, yˉ], «˘» – знак короткості [ă, ĕ, ĭ, ŏ, ŭ, ў].

а – вимовляється вiдкрито, як український [a]:

е – вимовляється твердо, як український [е]: ego [еґ о] – я, erudītus [ерудiтус] – освічений

Буква у (іпсилон) вживається тільки в словах грецького походження і читається як українське «і».

amylum [амілюм ] – крохмал,

hyperaemia [гіперемія] – гіперемія,

synthĕsis [синтезіс] – набiр, комплекс, синтез.

Буква і читається як українське і.

digitus [дігітус] – палець

initium [ініціум] – початок

ignis [iґнiс] – вогонь

для позначення приголосного і вимовляється, як український [й] у двох випадках:

а) на початку слова або складу перед голосним:

iniuria [iнйурiа] – несправедливiсть,

coniunctio [кон’йункцiо] – сполучник.

б) у серединi слова мiж двома голосними:

maior [майор] – бiльший,

maiālis [маялiс] – травневий.

Якщо і стоїть на початку слова чи складу перед голосним, а також між голосними, то вимовляється як й. У таких випадках у сучасній медичній і фармакологічній термінології вживається буква j .

jecur [єкур] – печінка

juba [юба] – грива

Не пишеться буква j тільки в словах, запозичених з грецької мови:

Iodum [йодум] – йод (з грецької iodes – фіолетовий).

о – вимовляється, як український [о]:

orīgo [орiґо] – походження

u – вимовляється, як український [у]:

urbs [урбс] – мiсто,

unus [унус] – один.

4. Сполучення голосних (diphthongi)

Крім простих голосних, у латинській мові існують сполучення двох голосних (дифтонги): ае, ое, аu, eu .

Дифтонги ае та ое вимовляються як один звук (монофтонги) і тому вірніше було б називати їх диграфами.

Дифтонги ае та ое вимовляються як українське е.

Наприклад:

vertebrae [вертебре] – хребці

foetus [фетус] – плід

aes [ec] – мідь,

aether [етер] – етер (ефiр),

oeconomia [економiя] – правильне ведення господарства.

Однак ае, oe в окремих словах вимовляють як два звуки. Для позначення окремої вимови ae i oe над голосним е ставлять двi крапки aë, oë, або риску – aē, oē:

aër [аер] – повітря,

aloē [алое] – алое.

Дифтонги аu та eu вимовляються як українські [ау, aв] та [еу, eв] (як один склад):

auris [ауріс] – вухо,

aurum [аврум] – золото,

Aurōra [Аврора] – Аврора, ранкова зоря,

pneumonia [пнеумоніа] – запалення легенів,

Eurōpa [Европа] – Европа (Європа).

5. Приголосні (consonantеs)

Більшість приголосних вимовляються як відповідні приголосні в українській мові. Проте деякі мають особливості вимови. На якість приголосного або впливає наступний звук, або попередній та наступний одночасно, тому вони потребують окремого пояснення.

Є ряд основних правил читання та вживання приголосних букв у латинській мові.

Буква с перед звуками [е] (е,ае,ое) та [ і] (і,у) – читається як ц.

acidum [ацідум] – кислота,

centenarium [центенарiум] – центнер,

cera [цера] – віск,

citrus [цiтрус] – цитрусове дерево,

cyclus [цiклюc] – цикл,

cyaneus [цiанеус] – темно-синiй,

caelum [целюм] – небо,

caеremonia [церемонiя] – пошана, культ,

coeptum [цептум] – початок,

coetus [цетус] – зв’язок, збори.

В усіх інших випадках, тобто перед голосними а, о, u, перед приголосними та в кінці слова с читається як к.

caput [капут] – голова,

crystallus [крісталлюс] – кристал,

lac [ляк] – молоко.

G, g – позначається звук [ґ].

gutta [гутта] – крапля,

genu [гену] – коліно.

H, h – читається як г:

herba [герба] – трава,

homo [гомо] – людина.

K, k – вживається тільки в словах нелатинського походження.

Kalium [каліум] – калій (араб.),

kalanchoe [каланхое] – каланхое (гр.).

L, l позначає м'який звук [л' (ль)].

labium [лабіум] – губа,

lupus [люпус] – вовк,

lapis [ляпiс] – камiнь,

lac [ляк] – молоко,

littĕra [лiттера] – буква, літера.

Q,q – вживається лише в сполученні з u (qu); таке буквосполучення читається як кв.

aqua [аква] – вода.

S,s – читається як с. Наприклад:

sal [саль] – сіль,

sapo [сапо] – мило,

subsidium [субсiдiум] – допомога, пiдтримка, субсидія,

sequester [секвестер] – посередник.

Якщо s стоїть між двома голосними, а також між голосним і приголосним m або n, то читається як з.

esophagus [езофагус] – стравохід,

vasa [ваза] – судина, посуд,

lusor [люзор] – співець,

neoplasma [неоплазма] – новоутворення.

T,t читається як т, але сполучення ti перед голосними читається як ці.

tinctura [тінктура] – настоянка,

solution [солюціо] – розчин.

Після s,t,x сполучення ti читається як ті.

mixtio [мікстіо] – змішування, суміш,

ostium [остіум] – вхід.

V, v – позначає звук [в].

virus [вірус] – вірус, іфекційний збудник хвороби,

vacca [вакка] – корова.

X, x – читається як кс.

radix [радікс] – корінь,

mixture [мікстура] – суміш, мікстура,

lex [лекс] – закон.

Між голосними x у деяких словах читається як кз:

exacte [екзакте] – точно, старанно,

examinare [екзамінаре] – досліджувати,

exĭtus [екзiтус] – кінець,

exemplum [екземплюм] – приклад.

Z, z – читається як з і вживається, головним чином, у словах грецького походження:

eczema [екзема] – захворювання шкіри,

rhizome [різома] – кореневище,

zona [зона] – зона, пояс,

zodiācus [зодiакус] – зодіак,

zoon [зоон] – тварина,

zephyrus [зефiрус] – захiдний вiтер.

У словах не грецького походження z іноді читається як ц:

Zincum [цінкум] – цинк (нім.),

influenza [інфлюенца] – грип, інфлюенца (італ.).

6. Буквосполучення

Сполучення приголосних букв ch, ph, th, rh пишуться, переважно, в словах, запозичених з грецької мови, і читаються так:

ch як українське x:

chirurgus [хірургус] – хірург,

charta [харта] – карта.

ph як українське ф:

phosphorus [фосфорус] – фосфор,

philosophia [фiльозофiа] – фiлософiя.

th як українське т:

thorax [торакс] – грудна клітка,

thermae [терме] – тепловi джерела.

rh як українське p:

rhizome [різома] – кореневище,

rhombus [ромбус] – ромб.

Сполучення sch читається як українське cx:

schema [схема] – схема,

schola [схоля] – школа.

Сполучення ngu перед голосним, який входить до складу буквосполучення, вимовляється, як український [нґв], а перед приголосним – [нґу]:

lingua [лiнґва] – мова,

angŭlus [анґулюс] – кут,

singulāris [сінґулярiс] – окремий, однина,

unguentum [унгвентум] – мазь,

consuetude [консветудо] – звичка.

su перед голосним, який входить до складу буквосполучення, вимовляється, як український [св], а перед приголосним – [су]:

consuetūdo [консветудо] – звичка,

suavis [свавiс] – приємний,

suasoria [свазорiа] – захист, рекомендацiя,

summa [сумма] – сума, пiдсумок,

substantia [субстанцiа] – суть, речовина, матерiя,

suus [суус] – свій.

q вживається у сполученнi з u і перед наступним голосним вимовляється, як український [кв]:

quadrātum [квадратум] – квадрат,

qualificatio [квалiфiкацiо] – ступiнь i вид професiйної підготовки,

quorum [кворум] – кiлькiсть присутнiх на зборах, достатня для визнання зборiв правочинними.

Серед приголосних звуків є так звані muta (німі) – b, p, t, d, c, g, і Liquida [плавні] – r, l. Сполучення німого з плавним називають muta cum liquida: bl, br, pl, dr, tr, gr, cli.

vertebra [вертебра] – хребець

gangraena [гангрена] – омертвіння тканини

7. Наголос (Accentus)

Правило наголосу. Наголос у латинськiй мовi падає на другий склад від кiнця слова, якщо голосний цього складу довгий, якщо ж вiн короткий, то наголос переходить на третiй склад від кiнця слова, незалежно вiд довготи чи короткостi голосного третього складу від кiнця слова.