ЕПІЗООТОЛОГІЯ З МІКРОБІОЛОГІЄЮ I частина Електронний посібник
Головна Анотація Теоретичні відомості Додатки Укладачі Список використаних джерел	15. Заходи профілактики і боротьби з інфекційними хворобами
	15.1. Основні принципи протиепізоотичних заходів 15.2. Заходи загальної профілактики 15.2.1. Протиепізоотичні заходи в тваринницьких господарствах 15.2.2. Ветеринарно-санітарний нагляд на підприємствах харчової промисловості та в місцях торгівлі 15.2.3. Пропаганда ветеринарно-санітарних знань 15.2.4. Знищення трупів тварин 15.3. Заходи спеціальної профілактики 15.3.1. Імунізація тварин 15.3.2. Організація, техніка щеплень 15.4. Заходи ліквідації інфекційних хвороб 15.4.1. Епізоотичне обстеження господарства 15.4.2. Поділ тварин на санітарні групи 15.4.3. Ізоляція хворих тварин, терапія при інфекційних хворобах 15.4.4. Карантинно-обмежувальні заходи 15.5. Планування протиепізоотичних заходів 15.1. Основні принципи протиепізоотичних заходів Профілактика — сукупність запобіжних заходів, спрямованих на недопущення занесення, виникнення і поширення заразної хвороби. До неї входять 1) специфічна, або імунопрофілактика; 2) неспецифічна, що ґрунтується на ветеринарно-санітарних заходах; 3) загальна, що передбачає підвищення резистентності тварин. У нашій країні профілактика є системою державних і суспільних заходів, спрямованих на запобігання виникненню й поширенню хвороб тварин, зокрема риб, бджіл та хутрових звірів, а також на охорону здоров'я людей від хвороб, спільних для людей і тварин. Заходи загальної профілактики спрямовані не проти якоїсь однієї інфекції, а проти занесення збудника будь-якого захворювання. В основі загальної профілактики лежить виконання санітарно-гігієнічних і організаційно-господарських постійно діючих і масових заходів. Рис. 15.1. Санітарна обробка приміщень Спеціальні заходи спрямовані на запобігання появі певної (конкретної) інфекційної хвороби. Характер специфічних профілактичних заходів визначається особливостями інфекційного захворювання та епізоотичною ситуацією господарства і навколишньої території. Система профілактичних заходів включає і міжнародні заходи, коли питання стосується особливо небезпечних (карантинних) інфекцій. Зміст і масштаб профілактичних заходів можуть відноситися безпосередньо до вогнища інфекції або стосуватися цілого району, міста, області. Під час планування та проведення профілактичних заходів теоретично і практично обґрунтованим є їх поділ на три групи: 1) заходи щодо джерела інфекції, спрямовані на його знешкодження (або усунення); 2) заходи щодо механізму передачі, що проводяться з метою розривання шляхів передачі; 3) заходи щодо підвищення несприйнятливості організму. 15.2. Заходи загальної профілактики До заходів загальної профілактики належать: охорона кордонів держави від занесення збудників інфекційних захворювань з іноземних держав; запобігання поширенню інфекційних захворювань усередині країни; нагляд за пересуванням тварин під час заготівлі, зберігання та перевезення сировини тваринного походження автомобілями, залізничним, водним та повітряним транспортом; нагляд служби ветеринарної медицини за ринками, виставками, заготівельними базами та іншими пунктами тимчасової концентрації тварин; нагляд служби ветеринарної медицини на м'ясокомбінатах, бойнях та забійних майданчиках; нагляд на підприємствах з переробки сировини тваринного походження (складах, базах заготівельних організацій, шкіряних заводах, вовномийнях, утильзаводах); своєчасне і правильне прибирання, знезараження й утилізація трупів та гною, виробничих і біологічних відходів; організація заходів боротьби з комахами, кліщами й гризунами – переносниками збудників різних захворювань тварин; регулярне очищення та дезінфекція приміщень, інвентарю і територій; профілактичне карантинування тварин, що надходять у господарство або державу; проведення заходів, спрямованих на поліпшення умов догляду, утримання, годівлі та на раціональну експлуатацію тварин; плановий контроль за здоров'ям тварин, своєчасне виділення, ізоляція і лікування хворих; підтримання в належному санітарному стані пасовищ, скотоперегінних трас та місць напування тварин; функціонування тваринницьких господарств (ферм) як підприємств закритого типу; захист тваринницьких господарств від занесення збудників інфекційних захворювань із неблагополучних пунктів, а також організація профілактичних заходів у конкретних господарствах і населених пунктах; пропаганда знань ветеринарної медицини серед населення; забезпечення обслуговуючого персоналу ферм спеціальним одягом, взуттям і предметами особистої гігієни; будівництво тваринницьких приміщень, що відповідають нормам технологічного проектування і ветеринарно-санітарним вимогам. Рис. 15.2. Підготовка до проведення протиепізоотичних заходів Охорона кордонів держави від занесення збудників інфекційних захворювань з інших держав. Для охорони кордонів держави від занесення збудників інфекційних захворювань існують регіональні служби державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду на державному кордоні та транспорті, які виконують ветеринарно-санітарний нагляд і контроль за імпортом та експортом: тварин, продуктів та сировини тваринного походження, кормів. Ввозити у країну дозволяється лише здорових тварин за наявності сертифікатів, виданих службою ветеринарної медицини країни-постачальника. Завезених тварин карантинують упродовж 12 місяців і утримують в умовах, що виключають їх контакт із місцевими тваринами. Місцеві органи прикордонних районів визначають порядок утримання й руху тварин, отримання і використання сільськогосподарських продуктів, заготівлі кормів. Тварини в господарствах та населених пунктах прикордонної зони підлягають обліку і нагляду службою ветеринарної медицини. Під час загрози занесення збудників особливо небезпечних захворювань забороняється випасати тварин поблизу кордону, припиняється рух і провезення через кордон тварин, продуктів та сировини тваринного походження. Нині за розширених економічних зв'язків між Україною та іншими державами, в умовах значного розвитку руху населення між державами охорона кордонів від занесення збудників хвороб тварин набула особливого значення. Рис. 15.3. Встановлення небезпечної (загрозливої) зони Здійснюється нагляд за пересуванням тварин під час заготівлі, зберігання й перевезення сировини тваринного походження автомобільним, залізничним, водним та повітряним транспортом. Вантажі, підконтрольні службі ветеринарної медицини (тварини, продукти та сировина тваринного походження), дозволяється вивозити з благополучних щодо інфекційних захворювань місцевостей, підприємств і баз, що підтверджено свідоцтвами, виданими державною службою ветеринарної медицини. До перевезення допускають лише здорових тварин із благополучних господарств і якісні продукти тваринництва. Для цього перед відправленням відібране поголів'я ретельно оглядають і проводять необхідні діагностичні дослідження. Транспортування тварин здійснюється таким чином, щоб не допустити в дорозі прямого чи непрямого контакту їх із місцевими тваринами. Після прибуття худоби на місце призначення тварин обов'язково оглядають лікарі ветеринарної медицини, проводиться профілактичне карантинування. Ветеринарно-санітарний нагляд за ринками, виставками, заготівельними базами та іншими пунктами тимчасової концентрації тварин. Ветеринарно-санітарний нагляд у місцях концентрації тварин здійснюють з метою запобігання занесенню і поширенню збудників інфекційних захворювань серед тварин, що надійшли з різних місць. Таких тварин поголовно оглядають. Благополуччя щодо інфекційних хвороб місцевості (господарства), з яких прибули тварини, повинно бути підтверджене відповідними документами служби ветеринарної медицини. Виставки та виведення тварин можуть бути організовані лише в районах і населених пунктах, які благополучні щодо інфекційних захворювань не менше року. До відправлення та після прибуття на виставку тварин утримують в ізольованих умовах і під постійним ветеринарним наглядом з одночасним проведенням спеціальних досліджень. Після профілактичного карантинування їх переводять у павільйони виставки. Утримання, догляд, годівля і напування тварин впродовж усього перебування їх на виставці мають бути суворо індивідуальними. Поряд з торгівлею худобою на ринках і ярмарках провадиться широка торгівля сирими тваринницькими продуктами (м'ясом, молоком, забитою птицею), які в разі отримання їх від хворих тварин можуть сприяти занесенню і поширенню збудників інфекційних захворювань. Щоб запобігти можливому поширенню збудників інфекційних захворювань під час торгівлі, всі продукти тваринного походження підлягають обов'язковому ветеринарно-санітарному контролю. Нагляд за продажем та контроль якості м'яса і молочних продуктів здійснюють державні лабораторії ветеринарно-санітарної експертизи на ринках. Вивезення і продаж на ринках м'яса, молока, яєць дозволяється лише з благополучних щодо заразних захворювань господарств, про що видається відповідний ветеринарний документ (довідка або ветеринарне свідоцтво). Рис. 15.4. Ветеринарний контроль на ринку 15.2.1. Протиепізоотичні заходи в тваринницьких господарствах Загальні ветеринарно-санітарні заходи щодо захисту тваринницьких господарств від занесення та поширення збудників інфекції передбачають: будівництво тваринницьких приміщень відповідно до норм технологічного проектування та ветеринарно-санітарних умов; контроль за комплектуванням стада здоровими тваринами виключно з благополучних господарств; обов’язкове профілактичне карантинування всіх тварин, які поступають у господарство для комплектування стада; проведення в період карантину та подальшого утримання й експлуатації тварин усіх передбачених діагностичних досліджень і профілактичних обробок; систематичний контроль за умовами утримання, годівлі й експлуатації тварин; підтримання у належному санітарному стані пасовищ і місць водопою; регулярне очищення, дезінфекція, дератизація й дезінсекція тваринницьких приміщень; своєчасне прибирання, знезараження та утилізація трупів і гною; організація профілактичних заходів від занесення збудників хвороби з неблагополучних пунктів; постійний нагляд за станом здоров’я тварин; своєчасне виявлення, ізоляція та лікування хворих тварин; забезпечення обслуговуючого персоналу спецодягом, взуттям та предметами особистої гігієни тощо. Територія тваринницької ферми повинна бути огородженою, доступ сторонніх осіб і транспорту – заборонений. Обслуговуючий персонал забезпечується спецодягом і взуттям, ознайомлюється з санітарними правилами щодо догляду та використанням тварин. Для запобігання занесення збудника інфекції з поголів’ям, яке завозиться для комплектування чи поповнення стада, спеціалістам ветеринарної медицини слід обов’язково перевіряти супровідні документи, що свідчать про благополуччя відносно заразних захворювань місць заготівлі чи закупки тварин. Усіх новоприбулих у господарство тварин слід упродовж 30 днів утримувати в карантині, ізольовано, в окремих приміщеннях (чи на пасовищах), під постійним наглядом працівників ветеринарної служби. У цей період новоприбулих тварин обстежують клінічно, а також на відсутність латентного інфікування. Залежно від виду завезених тварин проводять туберкулінізацію, малеїнізацію, дослідження сироваток крові за РА і РЗК (РТЗК) на бруцельоз, а також дослідження сечі на лептоспіроз та інші потенційні інфекції. Істотне значення для профілактики інфекційних захворювань має постійний ветеринарний контроль за безпечністю завезених кормів, особливо тваринного походження (м’ясокісткове борошно, відходи харчової промисловості, молокозаводів, боєнь, м’ясокомбінатів та ін .). Склади кормів повинні бути захищені від доступу гризунів (прихованих носіїв збудників різних інфекційних захворювань) та від ураження грибами, що викликають токсикоінфекції. Слід систематично контролювати ветеринарно-санітарний стан пасовищ, водних джерел, скотоперегінних трас, а також стежити за проведенням меліоративних, будівельних і земельних робіт. Важливе профілактичне значення для запобігання виникненню інфекційних хвороб має організація в літній період пасовищного й табірного утримання тварин, старанне водопоїв, регулярна обробка тварин інсектицидними препаратами для захисту від жалючих комах і комарів. Рис. 15.5. Територія пташиної ферми З метою профілактики заразних хвороб особлива увага повинна приділятися санітарному стану гноєсховищ, біотермічних ям, скотомогильників та місць захоронень тварин, транспорту для перевезень трупів тощо. Слід своєчасно проводити дезінфекцію, дератизацію, дезінсекцію тваринницьких приміщень та навколишньої території. Захист тварин від інфекційних хвороб у господарствах закритого типу забезпечується, в першу чергу, максимальною ізоляцією кожного господарства від інших тваринницьких об’єктів. У них загальні та спеціальні заходи з профілактики інфекційних хвороб тварин були невід’ємною складовою частиною технології промислового виробництва продукції, де важливу роль відігравала єдина технологічно-протиепізоотична система функціонування спецгоспів та контрольованих господарств-поставщиків і спільні організаційно-економічні та зооветеринарні програми. Особлива роль відводилася дезбар’єрам та санітарним пропускникам з обов’язковим душем і повною заміною обслуговуючим персоналом перед початком роботи свого вбрання і взуття на спецодяг. Комплектування стада здійснювалося за принципом „усе зайнято – все пусто”. Проводилися систематичні очищення виробничих ділянок, дезінфекція, дератизація, дезінсекція тваринницьких приміщень, технологічні обробки й планові щеплення тварин та інші ветеринарно-санітарні заходи, які передбачались діючими технологічними правилам. 15.2.2. Ветеринарно-санітарний нагляд на підприємствах харчової промисловості та в місцях торгівлі Ветеринарний нагляд у м'ясній промисловості має два основних завдання: забезпечити випуск доброякісної в санітарному відношенні продукції, запобігти зараженню людей під час вживання цієї продукції в їжу; не допустити можливого занесення збудників інфекційних захворювань із цих підприємств у тваринницькі господарства. Тому перед забоєм тварин оглядають і вимірюють температуру тіла. Тварин з підвищеною температурою тіла не забивають, а ізолюють і досліджують для уточнення діагнозу. У разі встановлення інфекційних захворювань служба ветеринарної медицини підприємства повідомляє відповідні органи, звідки прибули тварини, і спеціалістів місцевої державної служби ветеринарної медицини. При виникнення захворювань, небезпечних для людини, ставлять до відома медичну службу. Не підлягають забою тварини, хворі або підозрювані у захворюванні на сибірку, емфізематозний карбункул, чуму великої рогатої худоби, сказ, сап, злоякісний набряк, епізоотичний лімфангіт, туляремію, ботулізм, ентеротоксемію та брадзот овець. У разі виникнення інших інфекційних захворювань забій здійснюють на санітарній бойні або в загальному цеху після забою здорової худоби з подальшим ретельним очищенням і дезінфекцією приміщень, обладнання та інвентарю, а також санітарною обробкою спецодягу і взуття. Рис. 15.6. Перевірка якості м’яса Ветеринарно-санітарний нагляд на підприємствах з переробки сировини тваринного походження, складах, базах, заготівельних організаціях, шкіряних заводах, шерстемийках, утильзаводах. Ветеринарно-санітарне обслуговування підприємств із заготівлі, зберігання та переробки сировини тваринного походження спрямоване на запобігання поширенню збудників заразних хвороб серед тварин та охорону здоров'я людей, які працюють на них або користуються продуктами цього виробництва. Тому всю сировину тваринного походження (шкури, овчини, вовну, щетину, кишки, роги тощо) перевіряють спеціалісти ветеринарної медицини, а за потреби проводять і лабораторні дослідження. Завданням нагляду є виявлення і знищення або знезаражування тваринної сировини, отриманої від тварин, хворих на інфекційні хвороби. На усіх приватних переробних підприємствах, що займаються заготівлею, переробкою, транспортуванням і зберіганням продуктів і сировини тваринного походження, ветеринарне обслуговування і експертизу цієї продукції проводять офіційні лікарі державної ветеринарної медицини. 15.2.3. Пропаганда ветеринарно-санітарних знань Пропаганда ветеринарних знань – складова частина різносторонньої діяльності спеціалістів ветеринарної медицини. Її проводять планово з метою систематичного підвищення рівня знань працівників тваринництва, власників тварин з питань ветеринарної медицини, якості та безпеки продуктів і сировини тваринного походження. Пропаганду ветеринарних знань поділяють на усну, друковану та наочну. Усна пропаганда ветеринарних знань передбачає виступи спеціалістів з лекціями по місцевому радіо, у сільських клубах, на фермах з доповідями із спеціальних питань на семінарах працівників аграрного сектору, бесіди з працівниками ферм, власниками худоби та птиці, працівниками заготівельних і складських організацій, робітниками харчових та сировинних промислових підприємств. Рис. 15.7. Пропаганда ветеринарних знань Друкована пропаганда передбачає випуск (щомісячно або щоквартально) стінгазет «Ветеринарний мінімум у господарстві» або «Ветеринарні поради», які вивішуються у приміщеннях установ державної ветеринарної медицини, ветеринарної просвіти сільських клубів, будинках тваринників, у приміщеннях ферм, у людних місцях тощо; друкування у газетах та журналах наукових статей і заміток щодо профілактики хвороб тварин, птиці, бджіл і риб. Наочна агітація та пропаганда передбачає організацію постійно діючих і пересувних виставок досягнень науки та кращого досвіду в галузі ветеринарної медицини, новітніх інструментів, обладнання, медикаментів, дезінфекційних речовин, спеціальної літератури; демонстрування науково-популярних фільмів з ветеринарної медицини, організацію куточків пропаганди ветеринарних знань у кімнатах для відпочинку тваринників тощо. В обласній державній лікарні ветеринарної медицини є спеціальний відділ, спеціалісти якого займаються пропагандою ветеринарних знань. Вони оснащені технічними засобами, транспортом, а також тематичними стендами. У кращих випадках ветеринарно-просвітню роботу планують і проводять комбіновано, застосовуючи декілька форм ветеринарної пропаганди. Наприклад, усна пропаганда доповнюється демонстрацією фільмів, фотокарток, натуральних експонатів (матеріалів). Друковані форми ветеринарно-просвітньої роботи можуть бути представлені малюнками, фотокартками та іншим документальним матеріалом. Всі форми пропаганди важливого значення надають питанням профілактики і заходам боротьби із заразними хворобами, попередження економічних збитків, що можуть завдати різні захворювання, ступеня небезпеки їх для людини (зоонози); дотримання зоогігієнічних і ветеринарно-санітарних правил годівлі та утримання тварин, профілактики незаразних хвороб; ефективних схем і засобів лікування хворих тварин, ветеринарно-санітарної експертизи продуктів харчування тощо. Рис. 15.8. Територія скотомогильника У господарстві план пропаганди ветеринарних знань повинен бути спрямований на виконання виробничих завдань у галузі тваринництва і підвищення економічної ефективності роботи служби ветеринарної медицини. Для читання лекцій і проведення бесід залучаються не тільки спеціалісти свого господарства, а також державної ветеринарної медицини району, співробітники вищих навчальних закладів і наукових установ. Схема плану пропаганди ветеринарних знань має такі графи: назва теми лекції, бесіди або іншого заходу, дата проведення і відповідальний за виконання. План пропаганди ветеринарних знань по району розробляють спеціалісти районного управління державної ветеринарної медицини, a затверджує головний державний інспектор ветеринарної медицини району. У господарстві такий план розробляє головний лікар ветеринарної медицини господарства, а затверджує керівник цього господарства. Ветеринарна пропаганда в ЗМІ 15.2.4. Знищення трупів тварин В умовах великих тваринницьких ферм, населених пунктів тварини гинуть з різних причин. Крім того, у сільськогосподарських підприємствах накопичуються тваринницькі відходи (зчистки, абортовані плоди, а при подвірному забої або вимушеному забої – продукти забою, що не використовуються в їжу). Усі чинники можуть бути джерелом поширення збудників інфекційних захворювань. Доведено, що в трупах і відходах збудники багатьох захворювань можуть зберігатися тривалий час: наприклад, збудник туберкульозу – 17 місяців, пастерельозу – до 4 місяців, бешихи свиней – 9 місяців тощо. Трупи тварин, які не піддавали знезаражуванню, та їх відходи можуть також бути з'їдені собаками, котами, дикими м'ясоїдними, птицею. Такі тварини можуть або захворіти самі, або бути джерелом збудника інфекції й механічними переносниками його. Знешкодження трупів тварин, боєнських конфіскатів, відходів, які отримують під час переробки сирих тваринних продуктів, проводиться кількома методами: шляхом утилізації на утильзаводах або на призначеному для цього устаткуванні, знезараженням у біотермічних ямах (ями Бекарі), закопуванням на скотомогильниках, спалюванням. Трупи тварин утилізують відповідно до Закону України «Про ветеринарну медицину» і ветеринарного законодавства. Найбезпечнішим і найефективнішим є спосіб знищення трупів тварин і вибракуваної технічної сировини тваринного походження на ветеринарно-санітарних утилізаційних заводах. Рис. 15.9. Ями для спалювання трупів тварин У нашій країні будують ветеринарно-санітарні утилізаційні заводи за типовим проектом, в якому передбачені всі необхідні ветеринарно-санітарні заходи, що виключають можливість поширення інфекційних захворювань і забруднення довкілля. Будучи підприємствами з особливим режимом, вони знаходяться під постійним медичним та ветеринарно-санітарним контролем. У Міністерстві аграрної політики та продовольства України розроблені умови збору сировини тваринного походження для переробки на заводах із виробництва м’ясо-кісткового борошна. За кожним заводом закріплені зона обслуговування і спеціально побудовані пункти збору трупів з низку господарств або великих тваринницьких комплексів. Для перевезення трупів сконструйована спеціальна машина з механізованими контейнерами. Перед виїздом з заводу транспорт миють і дезінфікують. Трупи тварин після патолого-анатомічного розтину переробляють сухим способом в автоклавах і в вакуум-горизонтальних котлах під дією високих температур. У процесі переробки з трупного матеріалу отримують м’ясо-кісткове борошно, технічний жир, клей та ін. Кожну партію готової продукції піддають бактеріологічному дослідженню. Якщо результати дослідження негативні, дозволяють вивезення та реалізацію продукції. У місцях, де немає ветеринарно-санітарних заводів, трупи тварин спалюють, знищують у біотермічних ямах або закопують на скотомогильниках. На підставі ветеринарно-санітарних правил при особливо небезпечних інфекціях (сибірська виразка, емкар, чума великої рогатої худоби, сап та ін.) трупи спалюють у спеціальних печах або ямах. Такі печі повинні бути у великих ветеринарних лабораторіях, а також у багатьох господарствах. У польових умовах трупи тварин спалюють у ямі з природною тягою. На дно ями кладуть дрова, на них труп, обливають його нафтою, мазутом або соляровим маслом і підпалюють. Для спалювання трупів великих тварин виривають хрестоподібно дві траншеї завдовжки 2,6 м, шириною 0,6 і завглибшки 0,5 м. У центрі траншею перекривають рейками або колодами, на них кладуть труп, обкладають його дровами, обливають горючою рідиною і підпалюють. Потрібно близько 1,25 м^3 дров і 10 кг рідкого палива. Рис. 15.10. Територія утильзаводу У біотермічних ямах (яма Беккарі) трупи знищують і знешкоджують під дією високої температури (65–70 °С), що виникає в результаті бурхливої життєдіяльності термофільних бактерій. Упродовж 40 днів трупи знищуються і знешкоджуються навіть від спороутворювальних патогенних мікробів під час їх проростання в вегетативну форму. Заривання трупів на скотомогильниках – найпростіший, але менш безпечний спосіб знищення, тому що в ґрунті збудники багатьох хвороб можуть довго зберігати життєздатність. Яму риють глибиною не менше 2 м, а зверху насипають землю на 0,5 м вище країв ями. Шар землі, на якому лежав труп, скидають у яму разом з трупом. У всіх випадках трупи знищують під суворим ветеринарно-санітарним наглядом. Гній, що накопичується у тваринницьких господарствах, є цінним добривом, яке підвищує родючість ґрунтів і поліпшує їхню структуру. Однак слід пам'ятати, що гній є надзвичайно сприятливим середовищем для збереження різних мікроорганізмів, зокрема й патогенних. Так, збудник туберкульозу здатний зберігати вірулентність, знаходячись у гною, більш як один рік, паратуберкульозу – до 11 місяців, бешихи і лістеріозу – понад 6 місяців, бруцельозу – до 4 місяців, некробактеріозу – до 2 місяців. Тому під час виникнення інфекційних захворювань гній можна знезаражувати одним із таких способів: біологічним (біотермічна обробка, компостування або тривале витримування), хімічним (аміаком або формальдегідом), фізичним (термічна обробка на пароструминному обладнанні або спалювання). Для складання гною в бурти з метою біотермічного знезаражування обладнують спеціальний майданчик на відстані не менше 200 м від ферми, якомога далі від водоймищ і колодязів. На майданчик кладуть спочатку солому, торф, тирсу або знезаражений гній шаром завтовшки 30–40 см. На вологонепроникні матеріали укладають гній у бурти заввишки до 2 м, завширшки до 3,5 м і довільної довжини. Бурт обкладають торфом, соломою, тирсою або знезараженим гноєм шаром 20 см. Послід укладають у бурти з додаванням 20 % торфу, соломи або тирси. Термін витримування гною в буртах у теплу пору року становить 2 місяці, у холодну – 3 місяці. Термін знезаражування починається з дня підвищення температури в бурті до 60 °С. Рис. 15.11. Знезараження гною 15.3. Заходи спеціальної профілактики До спеціальної (специфічної) профілактики належать: проведення спеціальних діагностичних досліджень (туберкулінізація, малеїнізація, серологічна діагностика на бруцельоз та ін.); імунопрофілактика шляхом застосування різних специфічних засобів – вакцин, сироваток, імуноглобулінів та ін. Діагностичні дослідження тварин і птиці (клінічні, алергічні, серологічні та ін.) в комплексі з іншими протиепізоотичними заходами проводять з метою виявлення дійсного епізоотичного стану тваринницьких господарств та забезпечення ранньої діагностики інфікованих тварин і птиці, щоб своєчасно ізолювати їх і запобігти поширенню захворювання. Клінічні дослідження проводять на предмет виявлення будь-якого інфекційного захворювання з клінічним перебігом хвороби. Алергічні дослідження роблять з метою діагностики туберкульозу, бруцельозу, сапу та інших захворювань з хронічним і латентним перебігом інфекції. Для цього застосовують відповідні алергени. Для серологічного дослідження в лабораторію надсилають проби крові взяті від тварин, які перехворіли. Діагностичні дослідження проводять серед усіх тварин господарства і включають у план протиепізоотичних заходів. Рис. 15.12. Схема типової біотермічної ями 15.3.1. Імунізація тварин Залежно від епізоотичної ситуації у господарстві та цільового призначення розрізняють запобіжні, вимушені й лікувальні щеплення. Запобіжні щеплення займають провідне місце у специфічній профілактиці інфекційних захворювань тварин. Застосовуються під час раптового спалаху інфекції у раніше благополучному господарстві, під час загрози занесення збудника хвороби з розташованого поруч неблагополучного пункту (господарства); під час захворювань, для яких характерними є стаціонарність, сезонність або природна осередковість (сибірка, емкар, лептоспіроз та ін.); на відгодівельних пунктах, що комплектуються „збірним” поголів’ям тварин; під час тривалих перегонів та транспортування тварин із метою запобігання випадковим зараженням їх у дорозі і тощо. При запобіжних щепленнях здебільшого проводиться активна імунізація (переважно живими аттенуйованими вакцинами), а під час транспортування строком не більше 2–3 тижнів – пасивна імунізація специфічними сироватками. Щеплення проводяться і на території тваринницьких ферм або у спеціальних місцях, куди доставляють завезених тварин. У приватному секторі свиней, овець, кіз і птицю щеплюють подвірно. Запобіжні щеплення тварин здійснюють лікарі чи фельдшери ветеринарної медицини з обов’язковим охопленням усього сприйнятливого до збудника поголів’я, що оформляється актами й точними списками щеплених тварин. 15.3.2. Організація, техніка щеплень Для фіксації великих тварин прив’язують до конов’язу або заводять у станок. При масових профілактичних щепленнях обладнують спеціальні загони, роблять навіси, встановлюють стовпи, між якими розміщують перекладини, що обмежують рухи тварини. Масові щеплення можливо проводити і в спеціально зробленому “розколі” у вигляді загону, що закінчується конусоподібним коридором, по якому тварини проходять в один ряд. Свиней під час масових щеплень заганяють у тісні станки партіями по 30–40 голів. До вакцинації не допускаються тварини, які не досягли певного віку, слабкі, виснажені, а також із підвищеною температурою тіла. Не можна робити щеплення тваринам в останній період вагітності та в перші два тижні після пологів. Для поміток щеплених тварин застосовують розчини різних фарб. Рекомендується також обробка місця ін’єкції 3 %-м розчином карболової кислоти, а після щеплення – настойкою йоду, забарвлення яким добре утримується упродовж кількох діб. Перед початком щеплень обов’язково проводиться старанний клінічний огляд поголів’я, а в разі потреби – й термометрія. Рис. 15.13. Імунізація птахів (індивідуальна) Спосіб та дози введення вакцини повинні суворо відповідати вимогам певної інструкції щодо її застосування з урахуванням виду, віку, ваги та фізіологічного стану. На місці введення вакцини вистригають (вибривають) шерсть, поверхню шкіри дезінфікують 70º етиловим спиртом. Кожній тварині роблять щеплення окремою голкою, простерилізованою кип’ятінням. Флакон із вакциною старанно струшують, поверхню пробки звільняють від смолки, протирають дезінфікуючим розчином. Потім у пробку вколюють дві голки з великим діаметром отворів: одну – для набирання вакцини, другу, закриту стерильною ватою, для підтримки у флаконі нормального тиску. Для введення тваринам вакцини застосовують різні методи. Підшкірний метод щеплення. Найзручнішим місцем для підшкірного введення вакцини у великої рогатої худоби та коней вважається верхня третина шиї, у овець та кіз – внутрішня поверхня стегна, у баранів та козлів – внутрішня поверхня передпліччя, у дорослих свиней – підшкірна клітковина у складці за вухами, у поросят – внутрішня поверхня стегна, у птиці – ділянка грудей або шиї. Для підшкірного введення беруть у праву руку шприц, а лівою рукою захоплюють складку шкіри, легенько її відтягують і в утворений трикутник вводять голку. За правильного попадання кінець голки вільно рухається під шкірою. Внутрішньошкірний метод щеплення має обмежене застосування. Коням і великій рогатій худобі вакцину вводять у ділянці шиї. Захоплюють шкіру двома пальцями лівої руки і в складку шкіри вводять спеціальну для цієї мети голку. Направляють голку зверху донизу під гострим кутом до поверхні шкіри. Показником правильного внутрішньошкірного введення є утворення на місці ін’єкції обмеженого здуття („горошини”), яке зникає упродовж кількох хвилин. Нашкірний метод застосовується у разі щеплень птиці проти віспи. Розведену вакцину вводять за допомогою подвійної голки, або втирають у пір’яні фолікули в ділянці гомілки, попередньо видаливши там пір’я. Внутрішньом’язевий метод є одним із найпоширеніших у ветеринарній практиці. Птиці вакцину вводять у грудний м’яз; дорослим свиням – у м’язи шиї, спереду лопатки; поросятам – у м’язи внутрішньої поверхні стегна. Для внутрішньом’язевого введення шприц із голкою направляють перпендикулярно до поверхні шкіри і вводять голку в м’язи не менше, ніж на 5 см. Рис. 15.14. Внутрішньошкірне введення (туберкулінізація) Пероральний метод. Виконується за допомогою гумових пляшок або шляхом додавання вакцини до питної води. Внутрішньовенний метод введення має досить обмежене застосування у зв’язку зі значною складністю та можливістю натрапити на сенсибілізованих тварин. Аерозольний метод набув значного поширення під час вакцинації птиці завдяки придбанню птахофабриками аерозольних установок САГ (ДАГ). Застосовується також під час масової імунізації телят специфічними сироватками проти гострих респіраторних захворювань. Інтраназальний метод застосовують, головним чином, при вакцинації птиці проти хвороби Ньюкастла. Розведену вакцину закапують у ніздрю птиці за допомогою очної піпетки. При цьому другу ніздрю закривають пальцем, щоб досягти глибокого проникнення вакцини в носову порожнину. Після закінчення роботи порожні флакони та флакони із залишками вакцини, а також пробки, тампони, шприци, голки, різні інструменти, що використовувалися у роботі, знезаражують кип’ятінням. Місце роботи, де проводилося щеплення тварин вакциною, старанно прибирають і дезінфікують. Вакцинованих тварин звільняють від важкої роботи, оберігають від простуди, поліпшують умови утримання та годівлі. За щепленими тваринами встановлюється ветеринарний нагляд для спостереження за реакцією на вакцинацію, яка може проявитися пригніченням, короткочасним (1–3 доби) підвищенням температури тіла, відмовою від корму, зниженням продуктивності та ін. У таких випадках тваринам за необхідності надається відповідна лікарська допомога. Після закінчення строку спостереження складається акт, в якому зазначають дату та місце щеплення, прізвища фахівців ветеринарної медицини, які проводили вакцинацію, кількість щеплених (і нещеплених із якоїсь причини тварин), назву вакцини, номер серії та державного контролю, дату виготовлення, термін придатності вакцини, назву біофабрики, яка виготовила вакцину. До акту обов’язково додається список щеплених тварин, а за наявності зазначають випадки ускладнень та їх наслідки. Розрізняють запобіжні та вимушені щеплення. Запобіжні щеплення (вакцинацію) проводять у разі необхідності створення специфічного імунітету у чутливих до певного збудника тварин у неблагополучних та загрозливих зонах, місцевостях, господарствах, стадах тощо. Вимушені щеплення тварин найчастіше проводяться відразу після встановлення діагнозу з метою створення в найкоротший строк імунітету в чутливого поголів’я тварин, а також у стаціонарно неблагополучних господарствах та населених пунктах для підтримки постійної несприйнятливості (імунітету) до збудника інфекції. Рис. 15.15. Котел для спалювання трупів Вакциновані тварини повинні перебувати під постійним ветеринарним наглядом, щоб у разі появи ознак ускладнення негайно отримати необхідну лікарську допомогу. Для успішного проведення масових профілактичних щеплень тварин важливе значення має правильна організація праці. Тому лікарю ветеринарної медицини повинні допомагати 2–3 помічники: один – для підготовки та дезінфекції місця ін’єкції, другий – дезінфекції місця після введення вакцини та помітки щепленої тварини, третій – для реєстрації вакцинованих тварин. 15.4. Заходи ліквідації інфекційних хвороб Протиепізоотичні заходи передбачають виявлення, знищення, знезараження джерела збудника інфекції, ліквідацію фактора передачі збудника хвороби та підвищення резистентності тварин, які перебувають під загрозою зараження. Заходи щодо ліквідації заразної хвороби повинні ґрунтуватися на глибокому та всебічному епізоотологічному обстеженні господарства (населеного пункту), аналізі захворюваності тварин, включаючи загальну і специфічну профілактику. До комплексу заходів щодо ліквідації інфекційних хвороб належать: епізоотичне обстеження й на його підставі виявлення та ізоляція хворих і підозрілих на захворювання тварин; діагностика захворювання і лікування хворих тварин; виявлення джерела і шляхів занесення збудника інфекції; карантинування неблагополучного господарства, ферми, населеного пункту; визначення загрозливої зони та організація заходів щодо запобігання поширенню захворювання; проведення масової роз’яснювальної роботи серед населення, пташників, тваринників. Африканська чума свиней (заходи ліквідації) 15.4.1. Епізоотичне обстеження господарства У разі появи масового захворювання тварин негайно проводиться епізоотологічне обстеження неблагополучного господарства (ферми), складається план протиепізоотичних заходів та організовується проведення повного комплексу заходів, що включають організаційно-господарські, загальнопрофілактичні та специфічні види робіт. Під час епізоотологічного обстеження господарства звертають увагу на загальну характеристику, дані про тварин, стан приміщень, умови утримання і годівлі тварин, стан пасовищ, водопій тварин, ветеринарно-санітарний стан господарства; епізоотичний стан господарства в минулому і тепер; рівень благополуччя щодо інфекційних захворювань тварин сусідніх господарств та населених пунктів; епізоотичний та ветеринарно-санітарний стан різних санітарних об’єктів, розміщених навколо тваринницького господарства. Рис. 15.16. Транспорт для перевезення худоби Враховуючи епізоотичну ситуацію, що склалася в господарстві, комісія розробляє план заходів, спрямованих на локалізацію і ліквідацію виявленого інфекційного захворювання тварин чи птиці, керуючись при цьому інструкцією щодо боротьби з тим або іншим інфекційним захворюванням з урахуванням кращого досвіду ветеринарної практики та найновіших досягнень науки в цій галузі. 15.4.2. Поділ тварин на санітарні групи Здійснюється поголовний клінічний огляд тварин з обов’язковою термометрією, проводяться гематологічні, серологічні й алергічні дослідження, відбір патологічного матеріалу та відправка його для дослідження в лабораторію ветеринарної медицини. Під час обстеження тварин особлива увага повинна приділятись засобам попередження можливого поширення збудника хвороби через термометри, інструменти, одяг, взуття та інші предмети. Обстеження тварин, які знаходяться у приватній власності громадян, здійснюються за вказівкою служби ветеринарної медицини шляхом збору всіх тварин у визначеному місці (пункті) або обходом кожного подвір’я власників. На підставі результатів дослідження тварин розділяють на 3 групи: 1 група – явно хворі тварини, 2 група – підозрілі на захворювання тварини (клінічні ознаки виражені не чітко; температура тіла підвищена); 3 група – підозрювані в зараженні тварини (умовно здорові). Сюди відносяться тварини, які утримувалися разом із хворими або контактували з факторами передавання збудника інфекції. Тварин першої та другої груп негайно ізолюють та лікують або забивають, залежно від економічної доцільності чи значимості небезпеки для людей і тварин (сказ, чума великої рогатої худоби, чума свиней, сап коней та ін.). Тварин третьої групи вакцинують (сибірка, ящур) або обробляють специфічною сироваткою, антибіотиками чи хіміотерапевтичними препаратами (новарсенолом – при контагіозній плевропневмонії коней, осарсолом – при дизентерії свиней, стрептоміцином – при лептоспірозі, пеніциліном – при бешисі свиней тощо). Рис. 15.17. Утримання ВРХ 15.4.3. Ізоляція хворих тварин, терапія при інфекційних хворобах Хворих і підозрілих тварин на захворювання інфекційними хворобами потрібно відразу ж після їх виявлення видаляти зі стада. Таких тварин переводять в ізолятор або пристосовані для цього приміщення, віддалені від ферми, щоб усунути із загального виробничого циклу. Тільки в крайньому випадку, якщо захворіла переважна більшість тварин у стаді, хворих залишають у тому ж приміщенні. Не допускається сумісне утримання тварин, хворих на інфекційні хвороби. Для догляду за хворими тваринами виділяють спеціальний обслуговуючий персонал, закріплюють окремий інвентар і транспорт. Кожного робітника забезпечують комплектами спецодягу і взуття; всі працюючі зобов'язані при вході пройти санітарну обробку і змінити одяг та взуття. Особлива обережність необхідна при зоонозах – хворобах, спільних для людей і тварин. Лікування може бути індивідуальним, груповим. Хворих тварин забезпечують легкоперетравними і добре засвоюваними кормами. Звертають особливу увагу на дотримання усіх ветеринарно-санітарних вимог, зоогігієни, що дуже важливо для підвищення резистентності організму. Специфічна терапія – лікування біологічними і хіміотерапевтичними засобами, що діють безпосередньо на збудника інфекції. Це лікування сироватками гіперімунізованих тварин і реконвалесцентів, гамма-глобулінами, рідкими вакцинами, а також застосування бактеріофагів, мікробів-антагоністів, антибіотиків і хіміотерапевтичних препаратів. Загальне правило – чим раніше сироватки будуть введені в організм хворої тварини, тим більший терапевтичний ефект вони здійснюють. Якщо сироватку застосувати в період інкубації або в продромальний період, то можна досягти швидкого лікувального ефекту і запобігти подальшому розвитку хвороби або полегшити її перебіг, прискорити процес видужування. Досить ефективні лікувальні сироватки при бактеріальних інфекціях, які супроводжуються септицемією (сибірка, бешиха свиней). Антитоксичні сироватки за своєчасного введення в організм хворої тварини швидко нейтралізують токсин у крові і тим самим сприяють лікувальній дії на чутливі до токсинів клітини організму. Гамма-глобуліни – білки сироватки крові, які є носіями основної маси антитіл, поділяють на імунні гамма-глобуліни і неспецифічні. У ветеринарній практиці частіше застосовують специфічні гамма-глобуліни відповідних гіперімунних сироваток для лікування інфекційних хвороб (сибірка, чума м'ясоїдних). Рис. 15.18. Стаціонар для домашніх тварин Інколи тварин лікують вакцинами. Вакцинотерапія під час інфекційних хвороб ґрунтується на багаторазовій ритмічній дії на організм специфічних антигенних подразників, що супроводжується виробленням специфічних антитіл і підвищенням загальної стійкості організму. Вакцинотерапія у ветеринарній практиці поки що не знайшла широкого застосування, її успішно застосовують при трихофітії великої рогатої худоби (вакцини ТФ-130, ЛТФ-130, ПОЛІВАК-ТМ), а також при хронічних інфекційних хворобах (стафілококових і стрептококових). Фаготерапія – застосування бактеріофагу з лікувальною метою. Його застосовують під час деяких інфекційних хвороб (сальмонельоз і колібактеріоз телят, поросят, пулороз птиці). Ефективність використання антибіотиків залежить від правильності вибору антибіотика, визначення дози, кратності й тривалості його застосування. Правильно вибрати антибіотики можна після визначення чутливості збудника хвороби до нього. Встановити чутливість до антибіотика необхідно в першу чергу для тих мікроорганізмів, серед яких відмічено появу антибіотикостійких штамів (стафілококи, диплококи, ентерококи, сальмонели, мікоплазми, протей, синьогнійна паличка тощо). Серед інших мікроорганізмів, таких як стрептококи, пневмококи, гемофільозна паличка, пастерела, еризопелотрикси, палички сибірки, клостридії, резистентні штами виділяються порівняно рідко. Однак, у всіх випадках при лабораторній діагностиці потрібно зразу ж встановити чутливість виділеного збудника до антибіотиків. Вони більш ефективні у період гострого перебігу хвороби і менше – при хронічному. З хіміотерапевтичних засобів для лікування тварин застосовують переважно сульфаніламідні препарати і похідні нітрофурану. Сульфаніламіди володіють бактеріостатичною дією, тобто затримують ріст і поділ чутливих до них мікробів. Основою бактеріостатичної дії є здатність сульфаніламідів витісняти мікроорганізми з середовища існування, а також із них самих деякі важливі речовини. Нітрофуранові препарати володіють широким антимікробним спектром дії відносно грампозитивних бактерій, а також деяких великих вірусів. В основі дії нітрофуранів – гальмувати окисні процеси в клітинах мікроорганізмів. Поряд з антимікробною дією нітрофурани активізують процеси еритропоезу, підвищують рівень вмісту цукру в крові, загального білка, залишкового азоту, фосфору. Рис. 15.19. Санпропускник (обробка рук і підошви ніг) Важливість фізіологічної мікрофлори травного тракту, як антагоністів патогенних мікробів, довів ще І.І. Мечников. Рекомендовану ним культуру ацидофільної палички у формі молочного кисляку успішно застосовують і для людей, і для тварин як з лікувальною, так і з профілактичною метою. Подальші експерименти показали, що АБК можна значно вдосконалити, якщо одночасно з ацидофільною паличкою мати культуру пропіоновокислих бактерій, які продукують значну кількість вітамінів групи В, у першу чергу ціанкобаламін (вітамін В 12). Такий комплексний препарат називають ПАБК – пропіоно-ацидофільна бульйонна культура. До мікробів-антагоністів відносять біфідобактерії і лактобактерії – живі культури особливих штамів, що мають високі антагоністичні властивості щодо патогенних серотипів кишкової палички. Неспецифічна терапія: протеїнотерапія – застосування чужорідних білкових препаратів, які стимулюють захисні сили організму (молоко, кров, гетерогенні нормальні сироватки крові, виготовлені з них глобуліни, тканинні препарати, премікси); лактотерапія – використання знежиреного молока як біостимулятора; гемотерапія – застосування крові як засобу активного впливу на організм тварини; у крові є велика кількість розчинних біохімічних комплексів, різних захисних і стимулювальних речовин. Тканинна терапія (за Філатовим В.П.) – у тканинах за несприятливих умов середовища утворюються фармакологічні речовини неспецифічної дії – біогенні стимулятори. При парентеральному введенні вони активізують ферментну діяльність, поліпшують роботу органів травлення і обмін речовин. Під їхньою дією підвищується тонус центральної нервової системи і вегетативної іннервації, відновлюється їх регуляторний вплив на організм, посилюється й імунобіологічна реактивність організму. Антиретикулярна цитотоксична сироватка (АЦС) запропонована A.A. Богомольцем для підвищення реактивності організму. Одержують її із сироватки крові тварин, які піддавалися імунізації тканинами, багатими РЕС (селезінка, кістковий мозок). Невеликі дози стимуляційно впливають на сполучну тканину, центральну нервову систему, підвищують реактивність і опірність організму відносно різних патогенних факторів, посилюють трофічні і пластичні функції організму. Інтерферон відіграє важливу роль у захисті організму від вірусних інфекцій. Інтерферон – це білок, який продукується різними клітинами організму під час інфікування його будь-яким вірусом і не має специфічності. Одержаний під час зараження одним вірусом, він здатний блокувати інші, особливо споріднені віруси. Інтерферон – інгібітор білкової природи (низькомолекулярний білок), який затримує внутрішньоклітинне розмноження (репродукцію) вірусу і тим самим забезпечує неспецифічний захист клітин від вірусу. Рис. 15.20. Санітарна кімната Симптоматична терапія полягає у застосуванні різноманітних дієтичних і лікувальних засобів, що нормалізують різноманітні функції організму при інфекційних хвороб тварин. Вибір лікарських засобів і форм визначається станом хворої тварини, виявленням у неї захворювання, різного роду порушень фізіологічного процесу. Для усунення окремих симптомів хвороби застосовують серцево-судинні, жарознижувальні, в'яжучі, проносні й інші засоби. У більшості випадків лікування хворих тварин проводять комплексно, використовуючи кілька методів терапії. З метою профілактики та лікування при інфекційних хворобах тварин використовують груповим способом різні біологічно активні та лікарські речовини. Це амінокислоти (метіонін, лізин, триптофан та ін.), вітаміни (А, Оа, Оз, Ві, Br, Be, Віз, Е, К, С, Н, пантотенову і нікотинову кислоти, інозит, колін), мікроелементи (залізо, мідь, кобальт, марганець, цинк, йод, селен, молібден), пігменти (ксантофіл, зеоксантин), ферменти (протеїназу, амілазу, целюлазу), антибіотики, сульфаніламідні та нітрофуранові засоби. Найкращий ефект досягається під час введення їх у вигляді комплексних наборів, названих преміксами (від лат. pre – попередньо, mixe – змішую), що означає і є однорідною сумішшю біологічно активних речовин з наповнювачем. Вищезазначене свідчить, що терапія при інфекційних хворобах повинна бути комплексною, тобто етіопатогенетичною. 15.4.4. Карантинно-обмежувальні заходи Господарство (ферма, окремі двори, населений пункт), де виявлено інфекційне захворювання тварин, оголошують неблагополучним і встановлюють карантин або вводять обмеження. Рішення про встановлення карантину чи введення обмежень приймаються місцевими органами влади згідно з поданням державної ветеринарної служби. При особливо небезпечних захворюваннях (ящур, африканська чума свиней та ін.) навколо карантинного пункту встановлюється також і загрозлива зона. Перелік захворювань, під час виникнення яких встановлюється карантин, приведений у спеціальній Постанові Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р. № 448, і включає такі захворювання як ящур, везикулярний стоматит, везикулярна хвороба свиней, чума великої рогатої худоби, чума дрібних жуйних, інфекційна (контагіозна) плевропневмонія великої рогатої худоби, катаральна гарячка овець, африканська чума свиней, класична чума свиней, чума (висококонтагіозний грип) птиці, Ньюкаслська хвороба, віспа овець і кіз, сибірка, трихінельоз та сап коней. Рис. 15.21. Підготовка дезбар’єра За умови карантину забороняється: проїзд через територію неблагополучного господарства; організацію виставок, ярмарок, базарів та ін..; вивезення тварин із господарства та завезення до господарства; перегрупування тварин усередині господарства; вивезення із господарства продуктів тваринного походження, а також фуражу. На дорогах, що ведуть до карантинованих пунктів, вивішують спеціальні вказівки, встановлюють сторожові пости, обладнують дезінфекційні бар’єри. У разі аліментарних інфекцій припиняється випасання тварин на неблагополучних ділянках (іноді їх навіть переводять на стійлове утримання). Проводиться заміна небезпечних кормів, організовується індивідуальний водопій. Під час деяких захворювань (кампілобактеріоз, бруцельоз та ін.) забороняється вільне парування; іноді виникає необхідність обробки тварин речовинами, що знищують комах та кліщів. Організовується своєчасна обробка та знезараження трупів, проведення дезінфекції, дезінсекції та дератизації. За наявності санпропускника здійснюється санітарна обробка обслуговуючого персоналу, знезараження або заміна одягу та взуття. Спеціальні заходи щодо конкретної інфекції здійснюються згідно з відповідною інструкцією. Карантин знімається після проведення всіх передбачених ліквідаційних заходів та ретельного очищення й дезінфекції приміщень разом із прилеглими до них територіями. Господарство вважається оздоровленим у разі ліквідації джерела збудника інфекції (хворих тварин, бактеріо-, вірусоносіїв) та повного знезараження від збудника зовнішнього середовища, особливо у природно-осередкових вогнищах. Одночасно проводяться заходи щодо підвищення загальної резистентності організму підконтрольних тварин. 15.5. Планування протиепізоотичних заходів Плани ветеринарних заходів сприяють своєчасному і успішному виконанню намічених заходів з ліквідації та попередження заразних і незаразних хвороб тварин, раціонального використання фінансових коштів, робочої сили, ветеринарних кадрів і отриманню високого економічного ефекту використовуваних грошових коштів. Планування ветеринарних заходів є обов'язковим для всіх ланок державної, відомчої та інших служб республіки. Таким шляхом досягається однотипність і універсальність всієї системи ветеринарних робіт на території країни. Уряд і місцеві органи влади здійснюють керівництво ветеринарною справою переважно в плановому порядку його розвитку та забезпечення. Рис. 15.22. Дезмати Будь-які плани ветеринарних заходів повинні спиратися на економічну доцільність та прибутковість. В їх основу слід закладати дані ветеринарної статистики за роки. При цьому необхідно критично проаналізувати результати аналогічних заходів за попередній період, визначити ефективність використовуваних засобів, способів і методів. Всі заплановані види робіт повинні бути конкретними, мати кількісне вираження, календарні терміни виконання, показники необхідних грошових витрат. Плановані показники повинні бути забезпечені реальними кадровими, матеріально-технічними та фінансовими засобами, інакше план не буде виконаний в строк або буде реалізований частково і призначена мета досягнута не буде. Крім того, конкретний економічний ефект від проведених робіт не завжди вдається виявити відразу, тому нерідко він виявляється лише як віддалений результат або тільки в обтяженої епізоотичної або господарської ситуації (вакцинації, профілактична дезінфекція, превентивні обробки тощо). Питання для самоконтролю 1. На що спрямовані заходи загальної профілактики? 2. Що впливає на характер специфічних профілактичних заходів? 3. На чому базується захист тварин у господарствах закритого типу? 4. Яку обов’язкову процедуру проводять із передзабійними тваринами? 5. З якою метою проводять пропаганду ветеринарних знань? 6. Назвіть методи знешкодження трупів тварин. 7. Назвіть види імунізації. 8. Назвіть заходи ліквідації інфекційних хвороб. 9. Як здійснюється поділ тварин на санітарні групи? 10. Які умови діють під час карантину?
	Попередня тема	На початок