ЕПІЗООТОЛОГІЯ З МІКРОБІОЛОГІЄЮ I частина Електронний посібник
Головна Теоретичні відомості Анотація Додатки Укладачі Список використаних джерел	13. Епізоотичний процес
	13.1. Поняття про епізоотичний процес 13.1.1. Епізоотичний ланцюг 13.1.2. Джерело і резервуар збудника інфекції 13.1.3. Мікробоносійство 13.2. Механізм передачі збудника інфекції 13.2.1. Шляхи виділення збудника з організму 13.2.2. Поняття про епізоотичне вогнище 13.3. Форми прояву епізоотичного процесу 13.3.1. Перебіг епізоотій 13.1. Поняття про епізоотичний процес Епізоотичний процес – це процес вивчення основних причин, умов виникнення, поширення і згасання інфекційних хвороб тварин і розроблення ефективних заходів профілактики та боротьби з ними. Вчення про епізоотичний процес є основою загальної епізоотології. Виникнення і поширення інфекційних хвороб тварин залежить від багатьох причин. Природно, що все починається з дії патогенного збудника інфекції, який зумовлює розвиток інфекційного процесу в організмі конкретного індивіда, а потім виділяється у навколишнє середовище і заражає сприйнятливу тварину. Саме тому між інфекційним і епізоотичним процесами існує тісний взаємозв'язок. В основі інфекційного, а відповідно, й епізоотичного процесу лежить біологічний паразитизм – взаємодія патогенного збудника інфекції з організмом хазяїна. Для обох процесів характерна біологічна суть і обидва вони відбуваються під впливом як природних, так і соціально-економічних (господарських) чинників. 13.1.1. Епізоотичний ланцюг Для епізоотичного процесу характерна безперервність, яка забезпечує існування заразних (інфекційних) хвороб і збереження патогенних мікробів як біологічних видів. У процесі еволюції ці мікроби пристосувалися до паразитування в організмі певних тварин (а багато з них і в організмі людини) й одночасно до умов зовнішнього середовища при постійному переміщенні з одного організму в інший. У разі порушення безперервного передавання збудника епізоотичний процес неможливий. Епізоотичний процес неоднаковий за своїм характером при різних інфекційних хворобах. Так, безперервне передавання збудника не завжди можна спостерігати наочно. Між наступними випадками захворювання можуть минути не лише дні, а й місяці чи навіть роки (сибірка). Незважаючи на це, будь-який випадок інфекційної хвороби є ланкою безперервного епізоотичного процесу. Біологічна основа і безперервність є невід'ємними характеристиками епідемічного та епізоотичного процесів. Ці процеси подібні за своєю суттю: в їх основі лежить паразитизм патогенних форм мікроорганізмів. Обидва вони виникають і розвиваються за послідовної взаємодії трьох обов'язкових елементів: джерела збудника інфекції, механізму передавання збудника і сприйнятливих тварин (людей). Разом ці елементи складають так званий епізоотичний ланцюг. Усі три елементи перебувають у взаємному зв'язку та русі й змінюються під впливом зовнішнього середовища. Епізоотичний процес можна подати як виникнення і поширення заразної хвороби у популяції тварин. Він є результатом взаємодії популяції збудника та популяції сприйнятливих тварин за участю рушійних сил (джерела збудника, механізму передавання і поширення, сприйнятливих організмів), що ґрунтується на реалізації епізоотичного ланцюга. Суть епізоотичного процесу – екологія збудника в популяції сприйнятливих організмів. У виникненні та розвитку епізоотичного процесу спостерігається не тільки проста послідовність явищ, а й причинна зумовленість та внутрішній закономірний зв'язок між ними. Отже, першою ланкою епізоотичного процесу є джерело збудника інфекції; друга ланка – механізм передавання збудника інфекції; третя ланка – сприйнятливий організм. Рис. 13.1. Епізоотичний ланцюг Отже, епізоотичний ланцюг – ланцюгова послідовність трансмісії (передавання) заразної основи від джерела сприйнятливій тварині. Це поняття більше конкретизує трансмісію і залежить від способів і шляхів передавання збудника. Три основних типи епізоотичного ланцюга наведено на схемі. Рис. 13.2. Типи епізоотичного ланцюга Для характеристики шляхів передавання збудників інфекції в епізоотології застосовують такі поняття, як векторне поширення, пряме передавання, передавання патогенів через сапрофітну фазу. Термін векторне поширення вживають як для характеристики традиційних трансмісивних (кров'яних) інфекцій, тобто тих, які передаються членистоногими (арбовірусні, протозойні інфекції), так і для хвороб, що передаються ін'єкційним способом через укуси хворими тваринами з невральною локалізацією збудника (сказ). Пряме передавання поділяється на горизонтальне і вертикальне; до останнього крім внутрішньоутробного зараження належить і паравертикальне передавання в ранній постнатальний період (наприклад, при трансмісивному гастроентериті свиней). Передавання через сапрофітну фазу типове для сапронозів, а також кормових токсикоінфекцій і всіх випадків, коли збудник проходить стадію розмноження та накопичення в неживих резервуарах і ампліфікаторах (прикладами останніх можуть бути продукти пташиного походження при сальмонельозі людей, спричиненому S. enteritidis, силос та інші консервовані рослинні корми й молокопродукти при лістеріозі тощо). В епізоотичних ланцюгах трьох типів передавання збудника відбувається трьома різними способами: 1) живі переносники (живі вектори); 2) хворі тварини; 3) субстрати сапрофітів (абіотичні чинники). Елементарна комірка епізоотичного процесу – одна повноцінна ланка епізоотичного ланцюга, що містить джерело збудника, механізм передавання та сприйнятливий організм. У реальних умовах це два пов'язаних зараженням інфекційних стани, відтворення чергового випадку інфекції, її можна уявити як фактично, так і абстрактно. 13.1.2. Джерело і резервуар збудника інфекції Джерело збудника інфекції (хвора тварина або мікробоносій) є активною ланкою епізоотичного процесу. Однією з основних умов для виникнення і поширення інфекційної хвороби є наявність джерела збудника інфекції. Джерело інфекції – більш спеціалізоване поняття, біотичне чи абіотичне середовище, об'єкт або речовина, які містять збудник і зумовлюють можливість його трансмісії до сприйнятливого організму. Рис. 13.3. Джерело збудника інфекції Відомо, що природним середовищем перебування патогенних мікробів і вірусів є організм сприйнятливих тварин і людини. У ньому збудник інфекції знаходить сприятливі умови для свого існування і прояву патогенної дії. Тривалість перебування патогенних мікробів в організмі сприйнятливих тварин і людей залежить від біологічних властивостей збудника, реактивності організму та особливостей патогенезу хвороби. Зовнішні умови й об'єкти неживої природи, куди збудники інфекції потрапляють з виділеннями хворих тварин, як правило, не є сприйнятливим середовищем (крім сапронозів) для їх існування та розмноження. В такому випадку вони можуть бути лише чинниками передавання збудника інфекції. Нині за джерелами збудника інфекції хвороби поділяють на антропонози (джерелом збудника інфекції є людина), зоонози (джерело збудника – тварини) і сапронози (джерело збудника – абіотичні чинники довкілля). Сапронози об'єднують інфекції й мікози, спричинювані патогенними сапрофітами, збудники яких не є класичними паразитами, а ведуть своєрідний спосіб життя. Як виявилося, велика й різнобічна група мікроорганізмів, традиційно відомих як збудники інфекції (клостридії, псевдомонади, еризипелотрикси, лістерії, ієрсинії, багато грибів тощо), здатна існувати у зовнішньому середовищі і не завжди для їх розмноження потрібний теплокровний хазяїн. Їхню популяцію характеризують деякі важливі особливості, що наближають їх до групової мікрофлори, – психрофільність, метаболічна пластичність, ріст у трофічно збіднених, мінеральних середовищах зі збереженням вірулентних властивостей. Для них абіотичні умови – природне середовище існування. До категорії сапронозів відносять передусім хвороби, збудники яких мають епізодичні, випадкові екологічні зв'язки зі сприйнятливим макроорганізмом, але не істотні для мікроорганізму як біологічного виду. Разом з тим, до них же з різним ступенем умовності відносять інфекції, збудники яких у біологічних циклах мають обов'язкову сапрофітну фазу, однак їх зв'язок з хазяїном є тіснішим і регулярнішим. Ці дві підгрупи охоплюють значну кількість заразних хвороб, що різняться за етіологією, патогенезом, епізоотологічним стереотипом. Зокрема це ботулізм, ранові та ентеральні клостридіози, псевдомонози, у тому числі сап, бешиха, лістеріоз, сибірка, бластомікоз, гістоплазмоз, багато харчових токсикоінфекцій, із сальмонельозом включно. Як правило, збудники сапронозів характеризуються поліпатогенністю і спричинюють тяжку патологію, що зумовлено відсутністю взаємної адаптації патогенів цього типу і сприйнятливих тварин, як це відбувається у паразитарних системах при паразитозах. Рис. 13.4. Середовища існування збудників Захворюваність при сапронозах може бути значною, проте для них характерні спорадичність, ензоотичність, природна осередковість (вогнищевість). Вони не є епізоотіями. Резервуаром, ампліфікатором і джерелом інфекції при сапронозах є абіотичні чинники. В них збудники живуть, накопичуються, змінюють свою природу і від них власне й відбувається зараження тварин. Збудники паразитозів у природних умовах поза організмом розмножуватися не можуть (віруси, рикетсії, хламідії, мікоплазми, деякі бактерії). Найінтенсивнішим джерелом збудника інфекції при паразитозах є клінічно хворі тварини і люди. Вони виділяють патогенних збудників у зовнішнє середовище різними шляхами: з секретами і екскретами, з кров'ю, мокротинням, зі шкірними кірочками, з виділеннями з очей, носа та сечостатевих органів. Шляхи виділення, його тривалість та інтенсивність коливаються у значних межах залежно від перебігу, особливостей патогенезу і стадії розвитку різних захворювань. Так, у випадках гострого перебігу хвороби, яка розвивається за типом віремії або септицемії, збудник виділяється дуже інтенсивно й різними шляхами. Прикладом таких захворювань можуть бути більшість інфекційних хвороб, спричинюваних вірусами (ящур, сказ, віспа, хвороба Ауєскі та ін.), і низка захворювань, що спричинюються бактеріями (пастерельоз, бруцельоз, туберкульоз тощо). У разі хронічного перебігу хвороби, з вибірковою локалізацією збудника в окремих органах, виділення його менш інтенсивне, однак може бути тривалішим, часто збігається з черговим загостренням процесу й обмежується одним чи кількома шляхами. Так, при туберкульозі виділення бактерій відбувається з мокротинням і молоком; при сапі – з витіканнями із носа та виділеннями зі шкірних виразок; при кампілобактеріозі – зі спермою та виділеннями з матки й піхви. Є також захворювання, коли збудник виділяється одним шляхом, наприклад сказ, при якому хворі тварини виділяють вірус лише зі слиною. Крім сільськогосподарських тварин неабияке значення як джерело збудника інфекції в епізоотології окремих хвороб мають дикі тварини. Так, відомі випадки занесення ящуру та чуми великої рогатої худоби дикими жуйними (лосі, сайгаки, косулі); сказу – лисицями, вовками, єнотоподібними собаками; чуми м'ясоїдних – лисицями, вовками; бруцельозу – дикими свиньми, сайгаками. В окремих випадках джерелом інфекції для тварин можуть бути хворі люди (туберкульоз). Рис. 13.5. Зараження контактним шляхом Накопичення збудника в організмі й виділення його у зовнішнє середовище найінтенсивніші в продромальний період та у період розвитку хвороби. Хвора тварина в цей час становить велику небезпеку як джерело збудника інфекції. При окремих інфекційних захворюваннях (сказ, класична чума свиней, ящур тощо) виділення збудників інфекції спостерігається і в інкубаційний період. Щодо можливості занесення й поширення інфекційних хвороб слід мати на увазі, що клінічний прояв захворювання при багатьох інфекціях може бути виражений не дуже чітко (атиповий перебіг) або клінічних ознак може й зовсім не бути (безсимптомний перебіг). Тому хворі тварини з атиповим або безсимптомним захворюванням є небезпечним джерелом інфекції, оскільки можуть залишатися не-поміченими, вчасно не ізольованими і тим самим сприятимуть подальшому поширенню збудника хвороби (туберкульоз, бруцельоз, інфекційна анемія коней та ін.). При цих інфекційних хворобах кількість латентно перехворілих тварин значно перевищує кількість явно хворих, що визначає епізоотологічні особливості цих захворювань. 13.1.3. Мікробоносійство Крім хворої тварини, джерелом збудника інфекції можуть бути перехворілі тварини (реконвалесценти), які певний період продовжують виділяти збудників у навколишнє середовище. Таких тварин називають бактеріоносіями або вірусоносіями. За допомогою мікробіологічних і вірусологічних методів дослідження визначають, що носійство може бути короткочасним або стати тривалим, хронічним. Наприклад, у перехворілих на сальмонельоз або пастерельоз тварин носійство буває більш короткочасним і триває впродовж кількох тижнів або місяців. У дорослих свиней, які перехворіли на хворобу Ауєскі, вірусоносійство триває все життя. При бруцельозі великої рогатої худоби бруцели в організмі окремих перехворілих тварин залишаються життєздатними й виділяються з молоком впродовж 6 – 7 років. У коней, які перехворіли на інфекційну анемію, вірусоносійство також триває упродовж усього життя. Рис. 13.6. Зараження трансмісивним шляхом На жаль, мікробоносійство в осередках інфекційних захворювань не обмежується тільки тваринами-реконвалесцентами. Воно може спостерігатися і у здорових тварин, які мали контакт із хворими. Такі тварини нерідко є джерелом занесення й поширення збудників захворювань у благополучні господарства. Можливі також випадки спонтанного виникнення інфекційних захворювань унаслідок розвитку аутоінфекції у клінічно здорових носіїв у разі зниження фізіологічної стійкості їхнього організму. Особливо часто носійство у здорових тварин спостерігається при так званих факторних інфекціях, як-то пастерельоз, сальмонельоз, диплококоз, коліентеротоксемія тощо. Відомо немало інфекційних хвороб, збудники яких можуть паразитувати не лише в організмі основних сприйнятливих тварин, а й різних видів свійських і диких тварин і навіть людини. Сукупність різних представників тваринного світу, які є природними хазяїнами тих чи інших патогенних мікроорганізмів і забезпечують розмноження та існування їх у природі, називають резервуаром збудника інфекції. Отже, у загальному розумінні резервуаром збудника вважають певне біотичне чи абіотичне середовище (хребетні або безхребетні тварини, рослини, корми, ґрунт, повітря, органічні рештки), де збудник може жити впродовж невизначеного часу і перебувати в міжепізоотичний період. Є ще одне досить важливе поняття – ампліфікатор. Це той самий резервуар, але його призначення – інтенсивне накопичення, точніше, кількісне та якісне перетворення збудника, достатнє для регулярної й масової трансмісії сприйнятливим організмам у процесі розвитку епізоотії (епідемії). Наприклад, щури можуть бути не тільки носіями лептоспір, збудник у їхньому організмі активно накопичується і виділяється у зовнішнє середовище. Слід розуміти, що для паразитозів резервуаром і ампліфікатором збудників може бути лише сукупність живих істот. Ґрунт, корми, вода можуть бути віднесені до категорії ампліфікаторів і резервуарів при сапронозах. Факторами передавання ґрунт, корми й вода є при паразитозах. Слід також звернути увагу на зв'язок і відмінність між поняттями «резервуар» і «джерело» збудника інфекції. Кожна тварина у цій сукупності може бути джерелом збудника інфекції, проте лише їх сукупність становить резервуар. Отже, джерело збудника інфекції є обов'язковим первинним елементом, що забезпечує можливість виникнення й поширення інфекційної хвороби та розвиток епізоотичного процесу. Своєчасне виявлення і ліквідація джерела збудника інфекції – один із найважливіших протиепізоотичних заходів. 13.2. Механізм передачі збудника інфекції Для виникнення і розвитку епізоотичного процесу, крім джерела збудника інфекцій і сприйнятливих тварин, потрібна третя зв'язувальна ланка епізоотичного ланцюга – механізм передавання збудника, який забезпечує його збереження у навколишньому середовищі. При кожній інфекційній хворобі локалізація патогенного збудника інфекції в організмі, шляхи його виділення й механізм передавання є закономірним, специфічним і взаємозумовленим процесом. Саме за цих умов, коли реалізовується механізм передавання, виникає і набуває свого поширення епізоотія. Рис. 13.7. Молоко – фактор передачі збудника Механізмом передавання збудника інфекції називають еволюційно зумовлену біологічну пристосованість кожного виду патогенних мікробів до визначених шляхів переміщення від джерел збудника до здорових сприйнятливих тварин, що забезпечує нові випадки зараження і безперервність епізоотичного процесу. Саме в результаті тривалої еволюції та паразитичної природи збудників інфекції складався механізм їх передавання. Відомо, що патогенний мікроорганізм знаходить в організмі сприйнятливої тварини всі умови для свого існування. Проте для збереження його як виду необхідна постійна зміна «хазяїна», оскільки внаслідок розвитку інфекційного процесу в організмі тварини відбувається імунна перебудова і створюються несприятливі умови для подальшої життєдіяльності мікроба. Однак існує гіпотеза, що деякі бактеріальні інфекції з нестерильним імунітетом, а можливо, з якимись іншими дефектами імунітету можуть набувати характеристик повільної інфекції (стосовно вірусних інфекцій ці механізми були розшифровані ще у 70-х роках XX ст.). Так, А.І. Кузін (1992) описує такі явища при туберкульозі у великої рогатої худоби і називає це «латентним мікробізмом». Явища латенції спостерігають при бруцельозі, ієрсиніозі, деяких різновидах рикетсіозів, лептоспірозі, хламідіозах тощо. Механізм передавання збудника інфекції є складним процесом і складається з трьох фаз (етапів): 1) виділення патогенного мікроба з організму хворої тварини у навколишнє середовище; 2) перебування збудника переважно у зовнішньому середовищі; 3) проникнення мікроба в організм нової тварини у абсолютної більшості інфекційних захворювань механізм передавання збудника має зазначений трифазний характер. Характер передавання збудника зумовлений локалізацією його у зараженому організмі і шляхами його виділення, а проникнення у новий організм – воротами інфекції. У процесі тривалої еволюції механізм передавання збудника став специфічним для кожної хвороби. Існують монотропні патогенні мікроорганізми, які паразитують в одній тканині чи організмі. Наприклад, збудник паратуберкульозу локалізується у підслизовій оболонці кишок. Відомі й політропні та пантропні збудники, які паразитують у багатьох або у всіх тканинах і органах (збудники туберкульозу, чуми свиней, ящуру тощо). Проте при проведенні заходів боротьби з інфекційними хворобами має значення не локалізація мікроба в організмі взагалі, а лише та локалізація, за якої стає можливим передавання збудника від зараженої тварини здоровій. Наприклад, при ящурі первинна локалізація вірусу в афтах слизової оболонки ротової порожнини зумовлює швидке поширення хвороби, а подальша вторинна локалізація у слизовій стравоходу практично не відіграє жодної ролі у підтриманні епізоотичного процесу. При лістеріозі локалізація збудника в кишках, органах розмноження, молочній залозі забезпечує виділення мікробів із організму та можливість зараження здорових тварин, а локалізація у головному мозку при нервовій формі прояву хвороби створює своєрідний бар'єр для подальшого поширення збудника. Незважаючи на велику кількість патогенних мікробів, їх біологічних властивостей, значення навколишнього середовища у передаванні й поширенні збудника тієї чи іншої інфекційної хвороби, в епізоотичному процесі розрізняють такі типи механізму передавання збудника інфекції: фекально-оральний, повітряно-краплинний, трансмісивний і контактний. 13.2.1. Шляхи виділення збудника з організму У механізмі передавання інфекції фаза виділення збудника з організму тварини або людини може бути пов'язана як з фізіологічними процесами (дихання, слиновиділення, дефекація, сечовиділення, десквамація епітелію), так і з патологічними явищами (кашель, витікання з носової порожнини, блювання, діарея, аборт тощо). За трансмісивних інфекцій виведення збудника із зараженого організму відбувається під час акту кровоссання гематофагами. Проникнення патогенного мікроба у сприйнятливий організм може здійснюватися двома основними шляхами: проникненням мікробів у порожнину органів, які мають зв'язок із зовнішнім середовищем; занесенням в організм через шкіру та слизові оболонки з порушенням або без порушення їхньої цілісності. Рис. 13.8. Схема епізоотичного процесу При інфекційних хворобах тварин реалізуються усі чотири вищеназваних способів передавання патогенних мікроорганізмів. В одних випадках передавання збудника обмежене прямим контактом хворої тварини зі здоровою. Прикладом такого захворювання може бути сказ, коли хвороба, як правило, передається тільки під час укусів, оскільки вірус міститься в слині й швидко гине у зовнішньому середовищі. В інших випадках передавання збудника інфекції складне і здійснюється живими переносниками – комахами, кліщами або гризунами, в організмі яких збудник перебуває впродовж короткого часу (сибірка, емфізематозний карбункул) або ж зберігається впродовж багатьох місяців (рикетсіози, східний і західний американські та венесуельський енцефаломієліти коней, віспа птиці, блютанг та ін.). Більшість збудників заразних захворювань поряд із прямим контактом (укус, облизування, парування, ссання маток тощо) передається також за допомогою різних об'єктів зовнішнього середовища, забруднених виділеннями хворих. Цей шлях передавання збудників інфекційних захворювань дуже поширений і може здійснюватися через корми, воду, повітря, ґрунт, трупи, різні речі догляду, транспортні засоби й тару для перевезення тварин, продуктів тваринництва та тваринної сировини. Увесь комплекс чинників, які беруть участь у передаванні збудника за конкретних умов, називають шляхами передавання збудника інфекції. Розглянемо детальніше шляхи передавання збудників інфекції. Мікроби і хвороби Контактний шлях передавання збудника та зараження здорових тварин відбувається при прямому (безпосередньому) і непрямому (опосередкованому) контакті хворої тварини зі здоровою. Воротами інфекції є шкіра та видимі слизові оболонки очей, дихальної, травної й сечостатевої систем. Прямим контактом відбувається передавання збудника кампілобактеріозу (в період парування), віспи, трихофітії тощо; значення і вплив чинників зовнішнього середовища обмежуються, а їхню функцію виконують інфіковані виділення й патологічний матеріал джерела збудника інфекції. При непрямому контакті збудник передається через предмети догляду, збрую, тару, приміщення, забруднені виділеннями хворих тварин і мікробоносіїв (трихофітія, мікроспорія тощо). Годівниці, напувалки та соски для випоювання телят мають істотне значення у передаванні збудників туберкульозу, бруцельозу, паратуберкульозу та деяких інших інфекційних хвороб, коли відбувається зараження молодняку. Рис. 13.9. Схема передавання збудників інфекції через зовнішні покриви без участі переносників Повітряний шлях передавання патогенних мікроорганізмів здійснюється через повітря у вигляді аерозолів рідких і твердих часточок. Інфекційні хвороби, що виникають при передаванні збудника через повітря, називають респіраторними, або аерогенними. Відомо, що при хворобах, супроводжуваних ураженням органів дихання, під час кашлю, пирхання й чхання відбувається значне виділення збудника з найдрібнішими краплинками слизу й мокротиння, які потім з потоками видихуваного повітря можуть переміщуватися на відстань до 10 м і більше. Крім краплинної інфекції можливе також переміщення збудників у повітрі разом з часточками пилу (пилова інфекція). Такий шлях передавання патогенних мікроорганізмів характерний для туберкульозу, контагіозної плевропневмонії великої рогатої худоби, грипу коней, пастерельозу птиці, орнітозу, парагрипу-3 телят, інфекційного ринотрахеїту та ін. Рис. 13.10. Схема передавання збудників при респіраторних (аерогенних) інфекціях Повітряно-краплинний і пиловий способи зараження тварин і птиці особливо виявляються в умовах тривалого стійлового та скупченого їх утримання, чому сприяють низька температура, висока вологість повітря, недостатня вентиляція й освітленість приміщення, накопичення в повітрі аміаку та мікробів. У вологому повітрі пташника, контамінованого збудником ньюкаслської хвороби, з недостатньою вентиляцією захворюваність птиці сягає 100 %. Кормовий і водний шляхи передавання збудника інфекції (аліментарні інфекції) спостерігають при більшості інфекційних хвороб. Зараження тварин через корми й воду може відбуватися як при пасовищному, так і при стійловому утриманні, коли тварини користуються загальними годівницями, напувалками, внаслідок чого створюються особливо сприятливі умови для перезараження. Рис. 13.11. Схема передавання збудника інфекції аліментарним шляхом (за відсутності переносників) Патогенні мікроорганізми потрапляють у корми й воду з виділеннями (секрети, екскрети) хворих тварин і тварин-носіїв, що знаходяться у приміщеннях. Сіно, солома і зерно можуть забруднюватися також виділеннями хворих та носіїв під час їх заготівлі, переробки й зберігання. При туберкульозі великої рогатої худоби, миті коней аліментарний шлях зараження є провідним. У передаванні й поширенні збудників інфекційних хвороб через воду значну небезпеку становлять дрібні озера, річки, непроточні стави та калюжі, забруднені виділеннями хворих, побутовими водами та відходами підприємств з переробки продуктів тваринництва. Забруднені водойми можуть спричинити спалахи лептоспірозу, емфізематозного карбункулу, паратуберкульозу, особливо у пасовищний період утримання тварин. Спори збудників найтиповіших ґрунтових інфекцій (представники сапронозів) – сибірки, емфізематозного карбункулу, брадзоту, інфекційної ентеротоксемії овець – можуть вести сапрофітний спосіб життя і за певних умов потрапляти в організм сприйнятливих тварин. Можливий також варіант, коли вони потраплять у землю і воду з виділеннями хворих або з трупів, роками зберігаються в них і навіть розмножуються. Значну небезпеку передавання й поширення збудників інфекції становлять трупи тварин, сировина і продукти тваринного походження. Серйозну небезпеку щодо передавання й поширення інфекційних захворювань становлять також продукти тваринництва та м'ясо, молоко, отримані від хворих тварин. Саме ці продукти, відходи бойні та кухні часто бувають причиною поширення збудників класичної чуми свиней, грипу птиці, туберкульозу, ящуру, бруцельозу та інших хвороб. У птахівництві механізм передавання збудника інфекції часто пов'язують з яйцем, тушками забитої птиці, контамінованими пухом і пір'ям. Описані також епідемії орнітозу серед працівників, які обробляють забиту птицю та проводять лабораторні дослідження. Слід також звернути увагу на ярмарки, базари, перегони й транспортування тварин, бази заготівлі худоби та підприємства з переробки тваринної сировини, які в разі недотримання вимог ветеринарно-санітарного нагляду можуть сприяти поширенню захворювань. Трансмісивний шлях передавання збудника інфекції живими переносниками відіграє значну роль у поширенні низки інфекційних хвороб: інфекційна анемія коней, східний і західний американські, венесуельський енцефаломієліти коней, японський енцефаліт коней, туляремія, африканська чума коней тощо. В одних випадках кровосисні комахи (ґедзі, комарі, москіти, мухи), в інших – кліщі, блохи, гризуни переносять збудника інфекції суто механічно, зберігаючи його на поверхні тіла або в травному каналі. За певних умов організми комах, кліщів, гризунів є ампліфікаторами збудника, де він розмножується і накопичується. Хвороби, збудники яких передаються лише трансмісивним шляхом, називають трансмісивними. Рис. 13.12. Схема передавання збудників трансмісивним шляхом Власне інфекційні хвороби, збудники яких передаються лише трансмісивним шляхом, називають облігатно-трансмісивними (африканська чума коней, деякі види рикетсіозів), а коли хвороби передаються трансмісивним і будь-якими іншими шляхами, – факультативно-трансмісивними (африканська чума свиней та ін.). Поняття трансмісивний (шлях зараження) і трансмісія (передавання) зовсім різні: трансмісія – це передавання і поширення збудника від джерела інфекції до сприйнятливого організму в епізоотичному (епідемічному) процесі. Це невід'ємний атрибут будь-якої інфекційної хвороби, який визначає її здатність бути заразною. Можливими механізмами трансмісії є горизонтальний і вертикальний. Горизонтальний – пов'язаний з виходом збудника інфекції у навколишнє середовище. За такого механізму основне спрямування епізоотичного процесу визначається активністю і взаємодією інфекційних чинників зовнішнього середовища, які беруть участь у передаванні збудника інфекції. Горизонтальний механізм трансмісії спостерігається при прямому, безпосередньому контакті з джерелом інфекції за його наявності (контактні інфекції) та при непрямому контакті, опосередкованому живими чи неживими векторами (наприклад, живими переносниками, кормами, водою, повітрям тощо). Таким чином, щодо останнього механізму, джерела інфекції й сприйнятливий організм за способом передавання збудника роз'єднані в часі та просторі. Такі хвороби отримали назви комариних (міксоматоз), кліщових (енцефаломієліти коней), кормових (сальмонельоз), повітряно-краплинних (респіраторні хвороби молодняку), повітряно-пилових (сибірка у овець) та подібних інфекцій. Поряд із виділенням збудника безпосередньо у навколишнє середовище існує передавання його від матері потомству при під час безпосереднього контакту (конгенітальні та природжені інфекції), через яйцеклітину, її генетичний апарат, а також через плаценту і з молоком матері. Такий шлях передавання називають вертикальним. Вертикальне передавання властиве в основному вірусним інфекціям. При деяких захворюваннях з горизонтальним передаванням збудника за певних умов набуває епізоотичного значення і вертикальний шлях його передавання через плаценту (інфекційний ринотрахеїт, вірусна діарея, класична чума свиней, репродуктивно-респіраторний синдром свиней), а також з молоком матері. Вертикальне передавання виявлене і при захворюванні курей на пулороз, мікоплазмоз, коли збудник передається через яйце. Таким чином, шляхи й способи передавання збудників інфекції досить різноманітні. Для правильної організації протиепізоотичних заходів важливо виявити не лише джерело збудника інфекції, а й механізм передавання його і своєчасно знешкодити об'єкти зовнішнього середовища, забруднені виділеннями хворих тварин, адже в епізоотичному процесі механізм передавання збудника інфекції є другою його рушійною силою. 13.2.2. Поняття про епізоотичне вогнище Вогнищем інфекції слід вважати місце перебування джерела збудника інфекції і найближче оточення, на яке поширюється в даних умовах його заразна дія. Епізоотичним вогнищем вважають тваринницькі приміщення, окремі ферми і території, забруднені збудником хвороби, разом з хворими тваринами, що знаходяться там, звідки збудник інфекції може потрапити на сприйнятливу тварину. Обов’язковими елементами епізоотичного осередку є джерело збудника і фактори передачі його сприйнятливим тваринам. Рис. 13.13. Карта неблагополучних територій За давністю появи інфекційного захворювання, інтенсивністю перебігу епізоотії та постійністю реєстрації хвороби розрізняють: свіже вогнище інфекції, що виникло недавно внаслідок занесення збудника живими носіями або іншими шляхами; згасаюче вогнище інфекції, в якому внаслідок проведення протиепізоотичних заходів значно зменшились випадки захворювання тварин, при цьому протиепізоотичні заходи зводяться до остаточної ліквідації захворювання; стаціонарне вогнище інфекції, де є фактори, які постійно сприяють виникненню захворювання (поступове наростання захворюваності за наявності в стаді тварин з латентним перебігом інфекції або ж внаслідок контакту сприйнятливого поголів’я з неблагополучними вогнищами); природне вогнище інфекції, яке характеризується природною циркуляцією збудника серед диких тварин (гризунів, птахів, сприйнятливих до певного захворювання, яке передається тваринам або людині членистоногими). Залежно від характеру вогнища інфекції визначають необхідність проведення тих чи інших протиепізоотичних заходів. Господарство вважають неблагополучним щодо інфекційної хвороби, коли його ферма, скотний двір, конюшня або інші тваринницькі об’єкти є вогнищами інфекцій. Населений пункт може бути оголошений неблагополучним щодо інфекційного захворювання, коли його окремі двори є вогнищами інфекції. Господарства, суміжні з неблагополучним щодо інфекційної хвороби пунктом (господарством), або ті, що мають зв'язок з ним, є загрозливими щодо занесення інфекції. Якщо інфекційні хвороби мають тенденцію до значного поширення (ящур, чума ВРХ та ін.), загрозливою зоною можуть бути оголошені суміжні з неблагополучним райони, а в окремих випадках і області. 13.3. Форми прояву епізоотичного процесу Слід пам'ятати, що епізоотичний процес, особливо у формі епізоотії, як усі явища в природі та суспільстві, перебуває в русі, розвитку і змінюється. Епізоотія існує і розвивається за наявності сприятливих умов і згасає, коли умови змінюються або не створюються. Згасання епізоотії, як правило, відбувається в міру збільшення кількості імунних тварин у стаді внаслідок природного їх перехворювання. Отже, залежно від умов довкілля, біологічних властивостей збудника та інтенсивності поширення інфекційних захворювань розрізняють такі форми прояву епізоотичного процесу: спорадичні випадки, ензоотії, епізоотії та панзоотії. Спорадія, або спорадичний випадок захворювання (від грец. sporadikos – поодинокий, розсіяний, випадковий, окремий), є найнижчим ступенем інтенсивності епізоотичного процесу, коли на певній території є поодинокі випадки захворювання і між ними важко або неможливо встановити епізоотичний зв'язок. Тобто вони виникають незалежно один від одного й не пов'язані з одним і тим самим джерелом збудника інфекції. Ензоотія (від грец. еп – в, zoon – тварина) є такою формою прояву епізоотичного процесу, коли спалах інфекційної хвороби обмежується конкретною територією (господарством), де через певні умови постійно існують джерело збудника інфекції, фактори передавання та сприйнятливі тварини. Як правило, збудник захворювання не має тенденції поширюватися за межі неблагополучного господарства, населеного пункту тощо. Саме тому ензоотію трактують як категорію географічної приреченості, вводячи терміни «стаціонарність» і «ензоотичність», які близькі між собою і означають поширення хвороби у певній місцевості, господарстві, неблагополучному пункті. Ензоотичним також називають рівень захворюваності, звичний для певного регіону. Епізоотія (від грец. ері – на і zoon – тварина) є середнім ступенем інтенсивності (напруженості) епізоотичного процесу і характеризується досить значним поширенням інфекційної хвороби та збудника за межі неблагополучного пункту, швидким охопленням господарств, районів, областей. Вона характеризується також: 1) захворюваністю, що значно перевищує зазвичай реєстровану; 2) реалізацією всіх атрибутів епізоотичного процесу; 3) спільністю джерела збудника; 4) явним епізоотичним ланцюгом; 5) зв'язком між окремими випадками хвороби. Епізоотії властиве швидке поширення захворювань і масовість, що визначається тривалістю інкубаційного періоду та територіальною близькістю тварин, що призводить до передавання збудника від одного джерела інфекції. Між окремими випадками хвороби чітко простежується епізоотологічний зв'язок, наприклад, при ящурі, класичній чумі свиней, чумі великої рогатої худоби, пастерельозі, ньюкаслській хворобі. Панзоотія (грец. pan – усе, ціле + zoon – тварина) – вищий ступінь розвитку епізоотії, а також кількісне вираження інтенсивності (напруження) епізоотичного процесу; надзвичайно широке розповсюдження інфекційної хвороби тварин, яке охоплює країну, кілька країн, материк. До інфекційних хвороб тварин, які мають тенденцію до панзоотичного розповсюдження, слід віднести передусім ящур, а також чуму великої рогатої худоби, чуму свиней, чуму птахів, інфекційний енцефаломієліт коней і деякі інші. Періоди панзоотичного розповсюдження названих хвороб, як правило, змінюються періодами відносного благополуччя. Причини виникнення панзоотії різноманітні. При ящурі можна відзначити зміну збудника і виникнення його нових варіантів з новими біологічними властивостями. Істотний вплив на панзоотичне розповсюдження інфекційних хвороб чинять соціальні та економічні (господарські) фактори, які змінюють умови існування та зв’язані з ними умови утримання тварин. Успішна боротьба з панзоотією залежить від ступеня вивчення хвороб, науково розроблених методів боротьби з ними і своєчасного та раціонального їх застосування. Отже, закономірність виникнення епізоотій обумовлюють наявність і зв'язок чотирьох факторів: джерела збудника інфекції, сприйнятливих тварин, механізму передачі збудника хвороби від хворих тварин здоровим, певних умов зовнішнього середовища, необхідних для виникнення епізоотичного процесу. 13.3.1. Перебіг епізоотій Епізоотія може проходити у кілька стадій: 1. Передепізоотична стадія – характеризується поступовим чи швидким наростанням у вогнищі інфекційних захворювань тварин, що призводить до нагромадження патогенних мікробів у зовнішньому середовищі і створює умови для подальшого розвитку епізоотій. 2. Стадія розвитку епізоотій – характеризується значним зростанням кількості хворих тварин і нагромадженням збудника у зовнішньому середовищі. 3. Стадія максимального піднесення епізоотій – найвища захворюваність тварин. 4. Стадія згасання епізоотій – зменшшення кількості хворих тварин з типовими ознаками хвороби, але збільшується кількість тварин з хронічним, атиповим та безсимптомним перебігом інфекції. 5. Післяепізоотична стадія – характеризується значним зменшенням рівня захворюваності тварин. Для більшості хвороб властиві сезонність і періодичність прояву. Це пов’язано із чутливістю (стійкістю) мікробів до кліматичних, метеорологічних, та географічних умов. Особливої уваги в цьому відношенні заслуговують грунтові, аліментарні, трансмісивні та повітряно-крапельні інфекції. Так, захворювання тварин на сибірку та емфізематозний карбункул спостерігається здебільшого навесні та влітку внаслідок поїдання трави на інфікованих збудниками згаданих хвороб пасовищах. Значно виражена також весняно-літня сезонність бешихи свиней та хвороби Ньюкасла. Це саме спостерігається і при трансмісивних інфекціях, при яких збудник від джерела інфекції передається сприйнятливій тварині одним шляхом – через переносника (африканська чума). При деяких інфекційних хворобах спостерігається повернення епізоотій через певний період, який вимірюється кількома роками. Це явище називається періодичністю епізоотій. Воно пояснюється тим, що сприйнятливе до захворювання поголів’я в результаті явного або прихованого перетворювання імунізується, внаслідок чого епізоотія поступово згасає. Але через деякий час перехворілі тварини втрачають імунітет, стада поповнюються новонародженим молодняком, і створюються сприятливі умови для виникнення та поширення нової хвилі епізоотії. Своєчасне проведення протиепізоотичних заходів, зокрема імунізація тварин вакцинами та проведення належних ветеринарно-санітарних заходів, усуває можливість розвитку чергової хвилі епізоотій, незважаючи на втрату імунітету в дорослих тварин та поповнення стад молодняком. Питання для самоконтролю 1. Що таке епізоотичний процес? 2. Що називають епізоотичним ланцюгом? 3. Хто є джерелом збудника інфекції? 4. Хто може бути резервуаром збудника інфекції? 5. Що називають вогнищем інфекції? 6. Чим характеризується спорадія? 7. Дайте визначення терміну «епізоотія»?
	Попередня тема	На початок	Наступна тема