НМЦ

Програмування мовою Python: основи та практика

Електронний посібник

ВФПО

ТЕМА 2. ОСНОВИ МОВИ PYTHON

 

 

 

 

Уроки Python з нуля / #2 – Встановлення та налаштування

 

Презентація. Основи мови PYTHON №2

 

 

Мова програмування Python відображає багато аспектів, спільних із Perl, C та Java, але має свої власні особливості. Синтаксис Python відомий своєю простотою та лаконічністю. Ось декілька ключових моментів.

•    Рядок завершується інструкцією без потреби в кінцевих символах.

•    Для призначення значень змінним використовується оператор присвоюван­ня «=». Приклад формату: ім’я_змінної = вираз.

•    Основна інструкція та вкладені інструкції записують за одним шаблоном: основна інструкція завершується двокрапкою, після чого розташовують вкладені інструкції, відступлені на однакову кількість пробілів чи символів табуляції.

Наприклад:

Основна інструкція:

Вкладений блок інструкцій

 

Програма в Python ‒ це послідовність команд.

 

Жодних спеціальних інструкцій для формального позначення початку чи кінця коду програми використовувати не треба. Отже, під час написання програми мирозміщуємо команди одна за одною у тому порядку, як вони мають виконуватися. Команда розташовується на початку рядка. Відступів робити не потрібно. В кожному рядку, зазвичай, по одній команді, тобто кожна команда ‒ в новому рядку. Належна читабельність коду відіграє важливу роль, тож використання лише одного пропуску для відступу може ускладнити розуміння коду. Зазвичай рекомендовано використовувати 4 пропуски для відступу.

У синтаксисі Python помітна відмінність у формі основної інструкції та вкладеного блоку інструкцій порівняно з більшістю інших мов програмування, де для виділення вкладеного блоку використовують операторні дужки (наприклад, begin … end у Паскалі або { … } у Сі).

У Python важливою є різниця між великими та малими літерами. Більшість зарезервованих слів та вбудованих функцій пишуть малими літерами, за винятком False, None, True.

 

Проте є декілька спеціальних випадків.

v  Можна записати кілька інструкцій в одному рядку, розділяючи їх крапкою з комою:

      >>> a = 1; b = 2; print(a, b)

v  Можна записувати одну інструкцію в декілька рядків. Для цього необхідно розмістити її в парі круглих, квадратних або фігурних дужок:

     >>>  if (a < 1 and b < 2 and c < 3 and d < 4):

     >>> print(‘spam’ * 3)

v  Якщо тіло вкладеної інструкції містить єдиний оператор, то він може розташовуватися в тому самому рядку, що і основна інструкція:

   >>> if x > y: print(x)

 

Окрім основних конструкцій, у програмі можуть міститися коментарі. Зі зростанням розміру програми читання коду може ускладнюватися. Щоб забезпечити зрозумілість коду, корисно доповнювати його коментарями природною мовою, що є стандартною можливістю багатьох мов програмування, зокрема Python.

 

Коментування коду вважається етикетом «доброго стилю». У разі, коли один програміст працює над кодом, відсутність коментарів може компенсуватися його глибоким розумінням структури коду. Проте у командній роботі коментарі стають незамінними за винятками.

 

Коментар – це довільний текст, який розміщується після символу # у будь-якій частині програми і використовується лише для пояснень для осіб, які переглядають код програми.

 

Коментарі ігноруються Python

Наприклад:

>>> print(‘Привіт, Світ!’) # print – це функція

або:

# print – це функція

>>> print(‘Привіт, Світ!’)

 

Коментарі містять пояснювальний текст, що полегшує розуміння програм. Тому намагайтеся у своїх програмах додавати максимум корисних коментарів. Ці коментарі можуть містити різноманітну інформацію, як-от: припущення, ключові рішення, проблеми, які ви намагаєтеся розв’язати, або навіть питання, яких ви хочете уникнути.

 

 

Працювати в інтерактивному режимі можна в консолі. Для цього слід виконати команду python. Запуститься інтерпретатор, де спочатку виведеться інформація про інтерпретатор. Далі слідує запрошення до введення (>>>).

 

Рис. 2.1. Консоль. Запуск інтерпретатора

 

Такий режим можна використовувати для введення інформації або розрахунків. Вводиться команда та натискається клавіша Enter (завершення введення команди). Після чого відразу з’являється відповідь.

 

Автоматичне виведення значення – це особливість інтерактив­ного інтерпретатора, що економить час.

 

Рис. 2.2. Консоль. Виконання простих математичних дій

 

Трапляється так, що в процесі введення припустилися помилки або потрібно повторити раніше використовувану команду. Щоб не писати рядок спочатку, в консолі можна прокручувати список команд, використовуючи для цього стрілки на клавіатурі.

Незважаючи на зручності інтерактивного режиму роботи під час написання програм мовою Python, зазвичай, потрібно зберігати вихідний програмний код для подальшого використання. В такому випадку зберігаються файли, які передаються потім інтерпретатору на виконання. В інтерпретованих мовах програмування часто вихідний код називають скриптом.

Підготувати скрипти можна у вбудованому середовищі IDLE або будь-якому редакторі. Крім того, є спеціальні програми для розробки.

 

Запускати підготовлені файли можна в IDLE та в консолі за допомогою команди: python адреса\ім’я_файлу.py

Рис. 2.3. Результат виконання команди, збереженої

у файлі, в консолі

 

В інтерактивному режимі Python можна використовувати як калькулятор для різноманітних обчислень, а якщо додатково під’єднати необхідні математичні бібліотеки, то за своїми можливостями він стає практично рівним пакетам, як-от Matlab, Octave тощо.

• Наприклад, якщо ввести вираз 2+3 і натиснути кнопку Enter, то ви отримаєте число 5, яке є результатом обчислення. Зверніть увагу, що інтерпретатор Python видає результат роботи введеної команди негайно.

>>>2+3

5

 

Якщо ви використовуєте IDLE або оболонку GNU/Linux чи BSD, для виходу з командного рядка інтерпретатора необхідно натиснути комбінацію кнопок Ctrl+D або виконати команду exit() (не забувайте написати дужки, «()»). Якщо ж використовуєте командний рядок Windows, для виходу з командного рядка інтерпретатора необхідно натиснути комбінацію кнопок Ctrl+Z, а потім кнопку Enter.

 

 

Використання інтерпретатора командного рядка для запуску програми щоразу може бути незручним. Замість цього краще зберігати програми у файлах, щоб виконувати їх за потреби.

Перш ніж розпочати написання програми мовою Python, вам знадобиться текстовий редактор. Важливо вибрати зручний редактор, який підтримує інтерактивні підказки, підсвічування синтаксису та автоматичне вставлення відступів для вкладених інструкцій.

 

Є багато редакторів для Python: Notepad++, Sublime Text, Komodo Edit, Vim, Emacs, або спеціалізовані середовища, як-от Thonny, PyCharm, Wing IDE. Також можна скористатися вбудованим редактором IDLE Python.

• Для написання першої програми у редакторі IDLE Python введіть команду:

>>> print(‘Привіт, Світ!’)

‘Привіт, Світ!’

Щоб зберегти програму, скористайтеся опцією File/Save та назвіть файл, наприклад, hello.py.

Для виконання програми оберіть опцію Run/Run Module або натисніть F5. Результат виконання програми буде показано в оболонці IDLE Python.

Для запуску з командного рядка скористайтеся командою типу python hello.py або python3 hello.py. Пам’ятайте, що поточний каталог має містити файл програми, в іншому разі слід вказати шлях до файлу.

У Windows файл з розширенням .py можна запустити як звичайний виконуваний файл, подвійно клацнувши на ньому.

 

 

 

 

Уроки Python з нуля / #4 – Змінні та типи даних у Python

 

Ідентифікатор ‒ це назва, яку викори­стовують для позначення змінної, функції або класу в програмі. Вибираючи ідентифікатори, важливо дотримуватися таких правил.

v Першим символом ідентифікатора може бути літера з алфавіту (символ ASCII у верхньому або нижньому регістрі, або символ Unicode) або символ підкреслення «_».

v Інша частина ідентифікатора (всі символи, крім першого) може складатися з літер (символи ASCII у верхньому або нижньому регістрі, а також символи Unicode), символу підкреслення «_» або цифр (0-9).

v Імена ідентифікаторів чутливі до регістру. Наприклад, myname і myName ‒ це два різні ідентифікатори (зверніть увагу на регістр літер «n» та «N»).

v Ідентифікатор не може збігатися з ключовими (зарезервованими) словами інтерпретатора Python. Перелік ключових слів можна отримати, виконавши послідовно дві команди: import keyword та print(keyword.kwlist). Для версії 3.7.1 це: ‘False’, ‘None’, ‘True’, ‘and’, ‘as’, ‘assert’, ‘async’, ‘await’, ‘break’, ‘class’, ‘continue’, ‘def’, ‘del’, ‘elif’, ‘else’, ‘except’, ‘finally’, ‘for’, ‘from’, ‘global’, ‘if’, ‘import’, ‘in’, ‘is’, ‘lambda’, ‘nonlocal’, ‘not’, ‘or’, ‘pass’, ‘raise’, ‘return’, ‘try’, ‘while’, ‘with’, ‘yield’. Приклади допустимих імен ідентифікаторів: a, my_name, name_23, a1b2_c3 і будь_які_символи_utf8_δξёѐўЩΞέά.

Приклади неприпустимих імен ідентифікаторів: 2things, тут є пропуск, my-name і «це_в_лапках».

 

Список ключових слів наведено виключно для того, щоб читач знав, як не варто називати змінні.

 

Змінні

 

Під час створення програм часто потрібно зберігати та маніпулювати різними даними. Для цього і призначені змінні. Інтерпретатор Python виділяє пам’ять, враховуючи тип даних змінної, і вирішує, яку кількість пам’яті резервувати. Отже, змінні можуть зберігати цілі числа, десяткові значення або символи.

Термін «змінні» говорить сам за себе ‒ їх значення можна змінювати, що дає змогу зберігати різноманітні дані. У мові Python змінна просто посилається на область пам’яті комп’ютера, де зберігаються дані (посилання на об’єкт). Для надання імен змінним використовують ідентифікатори. Змінні можуть зберігати значення різних типів.

Для введення дуже великих або, навпаки, дуже маленьких (за модулем) чисел зручно скористатися зображенням числа у вигляді мантиси і показника степеня. Як роздільник мантиси і показника степеня використовують букву е (велику або малу). Наприклад, числовий літерал 1.2е3 позначає число 1,2 103, а числовий літерал 1.2e–5 відповідає числу 1,2·10–5.

 

Літерали

 

Літерал ‒ це фіксоване значення, яке не може бути змінено в програмі.

Зазвичай, під літералами розуміють числа й текст, які використовують явно в програмному коді. Наприклад, у команді x=1.5 через x позначено змінну, а 1.5 ‒ це літерал (числовий). Інший приклад: у команді name= «Іван Іванович» текст «Іван Іванович» є літералом, а name ‒ це змінна.

 

У мові Python немає окремого синтаксису для оголошення літералів.

 

Для вказівки на те, що змінну не слід змінювати, деякі розробники позначають її великими літерами (це рекомендація розробникам, а не вимога інтерпретатора).

 

 

У статичних мовах необхідно вказувати тип кожної змінної, який визначає, скільки місця змінна займе в пам’яті і що з нею можна зробити. Комп’ютер використовує цю інформацію, щоб скомпілювати програму в дуже низькорівневу машинну мову. Оголошення типів змінних допомагає комп’ютеру знайти деякі помилки і працювати швидше, але це вимагає попереднього продумування і набору коду. Велика частина мов програмування, наприклад С, С ++ і Java, вимагають оголошення типів змінних.

 

Типізація – операція призначення типу інформаційним сутностям. Для різних мов програмування виділяють різні види типізації: статична/динамічна, сильна/слабка.

 

За статичної типізації тип даних визначається на етапі компіляції. Змінна не може змінити тип, вони статичні.

 

Ціле число – це ціле число, раз і назавжди.

 

За динамічної типізації тип змінної визначається у разі призначення їй значення. Якщо написати x = 5, динамічна мова визначить, що 5 – це ціле число, тому змінна x має тип int. Ці мови дають змогу досягти більшого, написавши меншу кількість рядків коду.

Динамічні мови, зазвичай, повільніші, ніж статичні, але їх швидкість підвищується, оскільки інтерпретатори стають більш оптимізованими. Довгий час динамічні мови використовували для коротких програм (сценаріїв), які часто призначалися для того, щоб підготувати дані для оброблення довшими програмами, написаними на статичних мовах.

Сильна типізація не допускає виконання операцій за несумісності типів.

Слабка типізація допускає виконання операцій за несумісності типів, внаслідок можна отримати непередбачуваний результат.

У Python все (цілі числа, числа з рухомою точкою, булеві значення, рядки і різні інші структури даних, функції і програми) реалізовано як об’єкт. Це дає змогу Python бути стабільною, чого не вистачає деяким іншим мовам.

Мова Python належить до мов з неявною строгою динамічною типізацією.

Неявна типізація означає, що у разі оголошення змінної її тип не вказується (за явної типізації тип змінної вказується обов’язково).

 

Як приклад мов з явною типізацією можна навести Pascal, C++. Ось як виглядатиме оголошення цілочисельної змінної у мовах Pascal, C++ та Python.

Pascal:

Var a: Integer;

C++:

int a=1;

Python:

a=1

 

Тому замість «присвоєння значення змінної» краще говорити про «зв’язування значення з деяким ім’ям». З іншого боку, якщо мова має статичну типізацію, то тип змінної визначається на етапі компіляції і не може бути змінений на всьому протязі свого життєвого циклу.

 

 

Тип даних – це множина значень і операцій на цими значеннями.

 

В Python типи даних можна розділити на вбудовані в інтерпретатор (built-in) і невбудовані, які можна використовувати при імпортуванні відповідних модулів.

 

До основних вбудованих типів належать:

1. None (невизначене значення змінної)

2. Логічний тип ( Boolean Type)

3. Числа ( Numeric Type)

a. int – ціле число

b. float – число з рухомою точкою (дійсне число)

c. complex – комплексне число

4. Послідовності ( Sequence Type)

a. list – список

b. tuple – кортеж

c. range – діапазон

5. Рядки (Text Sequence Type)

a. str

6. Бінарні послідовності (Binary Sequence Types)

a. bytes – байти

b. bytearray – масиви байт

c. memoryview – спеціальні об’єкти для доступу до внутрішніх даних об’єкта через protocol buffer

7. Множини (Set Types)

a. set – множина

b. frozenset – незмінювана множина

8. Словники (Mapping Types)

a. dict – словник

 

2.6. Ініціалізація змінних

 

У мові Python, завдяки неявній типізації, змінній слід присвоїти значення в процесі її оголошення (ініціалізації). Щоб оголосити та ініціалізувати змінну, необхідно просто вказати її ім’я, потім встановити оператор присвоєння (=) та вказати значення, з яким ця змінна буде створена. Наприклад: z = 5.

 

Під час ініціалізації змінної на рівні інтерпре­татора відбувається таке.

v Створюється об’єкт цілого числа 5 (виділяється пам’ять, до якої запи­сується число 5).

v За оператором «=« відбувається прив’язка змінної z до об’єкта цілого чи­сла 5 (визначається адреса об’єкта 5, яка присвоюється змінній z).

 

Якщо розглянути складніший вираз, наприклад z = 5 + 27.0, інтерпретатор обчислює значення виразу справа (5 + 27.0) та створює об’єкт з отриманим значенням (32.0). Далі аналогічно до попереднього.

 

Python ‒ об’єктно-орієнтована мова програмування, де кожен об’єкт ‒ абстракція для подання даних певного типу в пам’яті за певною адресою. Кожен об’єкт має три атрибути: адресу (ідентифікатор), значення та тип. Ідентифікатор ‒ унікальна ознака об’єкта (адреса в пам’яті), яка робить можливим відрізнення одного об’єкта від іншого

Ідентифікатор представлений у вигляді унікального цілочисельного значення.

Нехай ініціалізовано змінну Z.

>>> Z=134

Для отримання значення змінної достатньо ввести її ім’я.

>>> Z 134

Щоб переглянути ідентифікатор об’єкта, на який посилається певна змінна, призначена функція id().

>>> id(Z) 505998272

 

Для визначення типу значення, на яке посилається змінна, можна використовувати функцію type(). Змінна вказується як аргумент функції.

 

Цікаві особливості спостерігаються у разі використання цілих чисел у діапазоні від -5 до 256. Об’єкти змінних з однаковими значеннями в цьому діапазоні завжди матимуть однаковий ідентифікатор.

 

Інтерпретатор створює об’єкти з цими значеннями під час запуску програми, що підвищує швидкодію роботи внаслідок їх попереднього створення.

>>> z=123

>>> y=123

>>> id(z) 505998096

>>> id(y) 505998096

Також під час ініціалізації змінних можливі такі вирази:

>>> x,y,z=2,3,4

>>> a=b=c=2

 

У першому випадку змінним x, y, z  будуть надані значення відповідно 2, 3, 4. В другому випадку змінним a, b, c  буде надане значення 2.

Для прикладу розгляньмо задачу. «Дано дві змінні x та y з певним значенням. Написати програму, за якою змінна x отримає значення змінної y, а змінна y отримає значення змінної x».

 

Зважаючи на зазначений принцип роботи інтерпретатора під час виконання присвоєння і можливі вирази для задання значень змінних, цю задачу розв’язують застосуванням досить простого виразу: x,y=y,x.

>>> x=500

>>> y=600

>>> x,y=y,x

>>> x 600

>>> y 500

 

Python змінні можна не тільки створювати, а й видаляти. Для видалення змінної використовується інструкція del, після якої через пробіл зазначається ім’я змінної, яка видаляється. Якщо змінних, що видаляються, декілька, їх розділяють комою.

 

 

Всі типи даних в Python належать до однієї з двох категорій: змінювані (mutable) та незмінювані (immutable).

До незмінюваних (immutable) типів належать:

v логічні (bool);

v цілі числа (int);

v числа з рухомою точкою (float);

v комплексні числа (complex);

v кортежи (tuple);

v рядки (str);

v незмінювані множини (frozen set).

До змінюваних ( mutable ) типів належать:

v списки (list);

v множини (set);

v словники (dict).

 

Незмінність типу даних означає, що коли змінюється значення змінної, створюється новий об’єкт, і змінна посилається вже на нього, тобто хоча значення можна змінити, це створить новий об’єкт з новим значенням, а не змінить існуючий.

 

Наприклад, коли ви виконуєте операцію a = 5, створюється об’єкт з цілочисельним значенням 5 та унікальним ідентифікатором. Оглядаючи загалом:

•   Об’єкт за адресою id1 має тип int і значення 5;

•   Змінна a містить адресу id1 (змінна a посилається на значення 5).

>>> a = 5

>>> id(a) 1672501744

Тобто об’єкт з id=1672501744 матиме значення 5. Оскільки це цілочисельний тип, який є незмінюваним, то змінити значення цього об’єкта не можна. Проте це не забороняє виконати вираз a = 6 і надати нового значення змінній a.

>>> a = 6

>>> id(a) 1873521735

Тобто створено новий об’єкт з новим ідентифікатором.

 

 

 

 

Уроки Python з нуля / #3 – Основні дії в мові Пітон

 

 

Виведення результатів роботи програми

 

Для виведення результату роботи програми може бути використана функція print(), яка має формат:

v print(value1[, value2, ][, sep=‘ ‘][, end=‘\n’] [, file=sys.stdout][, flush=False])

 

Функція print() дає змогу виводити одне або кілька значень. Щоб вивести декілька значень, їх слід розділити комами (value1[, value2, ...]). Значення можуть мати різні типи, але в процесі виведення вони будуть автоматично перетворені в рядковий формат.

 

Треба пам’ятати, що у версії Python 3 інструкція print була перетворена на функцію. Використання круглих дужок допускається також у випадку використання Python 2, якщо виводиться лише один елемент. Однак такий синтаксис рідко трапляється в існуючому програмному коді мовою Python.

 

Коли виводиться кілька значень, вони розділяються символом (або кількома символами), які вказуються в параметрі sep (‒ пропуск).

Після виведення усіх значень до кінця рядка додається символ (або кілька символів), вказані в параметрі end (‒ символ перенесення рядка і перехід на новий).

Функція print() виводить значення на екран (sys.stdout). Але з параметром file можна змінити місце виведення, наприклад, на файл. При цьому, якщо параметр flush встановлено на False, значення будуть записані до файлу без очищення буфера. Перенаправлення виведення може бути корисним під час роботи з файлами.

 

Наприклад:

>>> print(5 + 10)

15

>>> print(‘Рядок1’)

>>> print(‘Рядок2’)

Рядок1

Рядок2

>>> print(‘Рядок1’, ‘Рядок2’)

Рядок1 Рядок2

>>> print(‘Рядок1’, ‘Рядок2’, sep=‘-’)

Рядок1-Рядок2

>>> print(‘Рядок1’, ‘Рядок2’, end=‘-’)

>>> print(‘Рядок3’)

Рядок1 Рядок2-Рядок3

 

Введення даних до програми

 

Під час написання програм часто виникає потреба отримати дані від користувача для подальшої обробки. У мові Python для цього використовується функція input([prompt]), яка отримує дані зі стандартного пристрою введення (sys.stdin, тобто клавіатури).

Необов’язковий параметр prompt призначений для виведення запиту на введення і відображається на стандартному пристрої виведення.

 

Формат використання функції такий:

[<змінна>=]input([<prompt >])

 

Для прикладу розгляньмо програму, за якою запитуватиметься ім’я користувача і виводитиметься привітання.

>>> print(‘Як Вас звати?’)

>>> name = input()

>>> print(‘Вітаю’, name)

 

Розгляньмо ще одну задачу: «Створімо програму, яка обчислить суму двох чисел, які введе користувач». Наш алгоритм буде включати виведення запиту для введення чисел, зчитування цих чисел, обчислення їх суми та виведення результату на екран.

 

Базуючись на раніше викладеному матеріалі та елементарних знаннях з математики, створимо програму такого вигляду:

>>>print(‘Введіть два числа:’)

>>> a = input()

>>> b = input()

>>> s = a + b print(s)

 

Програма після запуску та введення значень, як-от 2 та 3, повертає результат 23, хоча очікувалося, наприклад, 5. Ця проблема виникає через те, що функція input() повертає значення у формі рядкового типу даних. Операція «+» для рядкових змінних здійснює їх об’єднання (деталі з рядковими змінними буде розглянуто пізніше).

Отже, необхідно перетворити отримані від функції input() рядкові значення у числовий формат, використовуючи функції int() або float() відповідно.

 

Тоді програма матиме вигляд:

>>> print(‘введіть два числа’)

>>> a = int(input())

>>> b = int(input())

>>> s = a + b print(s)

 

Змінні в програмному коді використано без оголошення їхнього типу. Інакше кажучи, ми ніде явно не зазначали тип змінних, які використовували в програмі. Це стандартна ситуація для програм, написаних на Python, – тип змінних не зазначається (він визначається автоматично за значенням, яке присвоюється змінній).

Також ми побачили, що функції print() можна передавати не тільки один, а декілька аргументів. У цьому разі в область виводу (або консоль) послідовно, в один рядок, виводяться значення аргументів функції print().

 

Завдання для самоперевірки:

 

1. Написати програму обчислення вартості покупки, яка складається із кількох зошитів та олівців.

2. Написати програму обчислення вартості покупки, яка складається із кількох зошитів та такої самої кількості обкладинок до них.

3. Написати програму обчислення вартості поїздки на авто на дачу. Вихідними даними є: відстань до дачі в км; кількість бензину, яку витрачає авто на 100 км; ціна одного літра бензину.

4. Написати програму обчислення величини доходу за внеском. Відсоткова ставка (у % річних) і час зберігання (в днях) задаються під час роботи програми.

5. Написати програму обчислення площі трикутника, якщо відомо координати його кутів.

6. Написати програму обчислення розміру оплати за електроенергію за введеним значенням витрати електроенергії і тарифу.

7. Написати програму обчислення ідеальної ваги людини за формулою: «Ід. Вага = ріст(см) – 100».

8. Написати програму визначення моменту зустрічі двох автомобілів, якщо відома відстань між пунктами, звідки вони виїхали назустріч один одному одночасно, та їх швидкості.

9. Написати програму, що обчислює кількість населення планети через рік, якщо задано поточну кількість населення, рівень народжуваності (у %) та рівень смертності (у %).

10. Написати програму, яка б виводила таблицю курсу валют.

 

 

Ø Програма, написана мовою Python, це послідовність команд. Для виконання цих команд використовується спеціальна програма-інтерпретатор.

Ø У програмі можуть використовуватися змінні. У Python змінна посилається на значення, а не містить його, як у багатьох інших мовах програмування.

Ø У Python є декілька типів даних. Числові значення реалізуються даними типу int (цілі числа), float (дійсні числа) і complex (комплексні числа). Для позначення уявної частини комплексного числа використовують літеру j (велику чи малу). Двійкові, вісімкові й шістнадцяткові літерали вводять відповідно з префіксами 0b, 0o і 0x (друга літера після нуля може бути великою або малою).

Ø Тексту відповідає тип str. Текстові літерали беруться у подвійні (або одинарні) лапки.

Ø За допомогою типу bool реалізуються логічні значення. Дані цього типу можуть набувати значення True (істина) і False (хиба). Логічні значення є підвидом цілочислового типу даних, а отже, можуть використовуватися в арифметичних обчисленнях.

Ø Тип змінної явно зазначати не потрібно ‒ він визначається на основі значення, на яке посилається змінна.

Ø Для введення даних із консолі використовують функцію input(), а для виведення ‒ функцію print().

Ø Для реалізації в програмному коді коментаря використовують символ #. Усе, що розташоване праворуч від цього символу, інтерпретатор ігнорує.

 

Питання для перевірки засвоєних знань

1. Що таке синтаксис мови програмування і які основні елементи синтаксису Python можна виокремити?

2. Як запустити програму Python у різних середовищах, як-от командний рядок, інтерактивний режим та через файли?

3. Що таке змінна в мові Python? Які правила її ідентифікації та присвоєння значення?

4. Які вбудовані типи даних є в мові Python? Наведіть приклади використання кожного типу.

5. Яка різниця між змінюваними та незмінюваними типами даних в Python? Наведіть приклади для кожного типу.

6. Як використовувати функції введення та виведення даних у Python? Наведіть приклади коду.

7. Що таке змінна в мові програмування Python?

8. Що таке літерал в Python? Наведіть кілька прикладів літералів.

9. Які види даних можна зберігати у змінних в Python?

10. Яка різниця між глобальними та локальними змінними у Python?

11. Як ви можете використовувати змінні та літерали для створення простих обчислень або маніпуляцій з даними у Python?

12. Що таке вбудовані типи даних у Python? Наведіть приклади.

13. Як ви оголошуєте змінну з типом даних integer у Python?

14. Які є різниці між змінюваними та незмінюваними типами даних? Наведіть приклади.

15. Що таке тип даних float у Python та як його використовувати?

16. Які є основні вбудовані типи даних у Python та їхні особливості?

17. Як ініціалізувати змінну рядка (string) у Python?

Попередня тема

На початок

Наступна тема