НМЦ

ОСНОВИ ГРУНТОЗНАВСТВА ТА ГЕОЛОГІЇ

Електронний посібник

 

ВФПО

3. ҐРУНТИ УКРАЇНИ

 

3.1. Класифікація ґрунтів і закономірність їх поширення

3.1.1. Поняття про структуру ґрунтового покриву, мета і завдання його дослідження

3.1.2. Таксономічні одиниці ґрунтів

3.1.3. Грунтово-географічне районування території України

3.1.4. Закони горизонтальної і вертикальної зональності

3.1.5. Характеристика земельних ресурсів України

3.2. Ґрунти Полісся

3.2.1. Територія та грунтово-географічна характеристика зони Полісся

3.2.2. Процеси ґрунтоутворення, їх характеристика

3.2.3. Основні типи ґрунтів Полісся та їх агровиробниче оцінювання

3.3. Ґрунти зони Лісостепу

3.3.1. Територія та грунтово-географічна характеристика зони

3.3.2. Процеси ґрунтоутворення та їх характеристика

3.3.3. Основні типи ґрунтів Лісостепової зони, їх агровиробнича оцінка

3.4. Ґрунти зони Степу

3.4.1. Територія та грунтово-географічна характеристика зони

3.4.2. Процеси ґрунтоутворення та їх характеристика

3.4.3. Основні типи ґрунтів степової зони, їх агровиробнича оцінка

3.5. Ґрунти зони сухого Степу

3.5.1. Територія та грунтово-географічна характеристика зони

3.5.2. Процеси ґрунтоутворення та їх характеристика

3.5.3. Основні типи ґрунтів степової зони, їх агровиробниче оціннювання

3.6. Ґрунти гірських територій України

3.6.1. Українські Карпати: природні умови ґрунтоутворення, ґрунти

3.6.2. Ґрунти Кримської гірської області

3.7. Алювіальні ґрунти

3.7.1. Будова заплав

3.7.2. Класифікація заплавних ґрунтів та їх характеристика

3.8. Ґрунтові карти і картограми, їх значення. Агровиробниче групування та бонітування ґрунтів

3.8.1. Поняття про ґрунтову карту і картограму

3.8.2. Агровиробниче групування ґрунтів

3.8.3. Бонітування ґрунтів

 

 

3.1. Класифікація ґрунтів і закономірність їх поширення

3.1.1. Поняття про структуру ґрунтового покриву, мета і завдання його дослідження

 

Ґрунтовий покрив (педосфера) Землі – специфічне природно-історичне утворення, яке є результатом складної функціонально-еволюційної взаємодії чинників і умов природно-господарського середовища.

Структура ґрунтового покриву (далі ‒ СҐП) – сукупність усіх неоднорідностей ґрунтового покриву суші. Конкретна СҐП характеризується багаторазово ритмічно повторюваними в просторі ареалами певних ґрунтів, які утворюють стійкий склад і малюнок ґрунтового покриву й стійкі механізми геохімічних та геофізичних зв’язків між ґрунтами, що входять до цієї структури. Кожна конкретна структура має єдину історію розвитку процесів, що складають її.

Саме продуктивність земель визначається природними і набутими властивостями ґрунтів, які обумовлюють переважаючий напрям використання земельних ділянок.

Структуру ґрунтового покриву вивчають під час ґрунтового обстеження.

 

 

 

Під час систематичного опису і вивчення грунтів, як і будь-яких інших природних об'єктів, необхідно наперед задатися тим ступенем точності, з якою бажано визначити той або інший об'єкт, що залежить від масштабу дослідження. Завдання систематики ґрунтів вирішують за допомогою системи таксономічних одиниць, або рівнів розгляду.

Слово "таксономія" походить від грецького taxis – будуй, порядок або від лат. takso – оцінюю і номо – закон. Таксономічні одиниці (таксони) – це класифікаційні, або систематичні одиниці, що показують клас, ранг або місце в системі будь-яких об'єктів.

У грунтознавстві таксономічні одиниці – це послідовно супідрядні систематичні категорії, що відображають об'єктивно існуючі в природі групи грунтів.

Класифікація ґрунтів – це групування ґрунтів відповідно до їх базових властивостей, генезису та інших характеристик.

Опорною таксономічною одиницею ґрунтової класифікації є генетичний тип ґрунтів.

Тип грунту – велика група грунтів, що розвиваються в однотипових біологічних, кліматичних, гідрологічних умовах і характеризуються яскравим проявом основного процесу грунтоутворення за можливого сполучення з іншими процесами. Основні типи ґрунтів: дерново-підзолисті ґрунти; сірі лісові, чорноземні ґрунти, каштанові ґрунти, торфово-болотні, лучні, солонці, солончаки.

Типи поділяються на таксономічні одиниці нижчого рівня: підтипи – роди – види – підвиди – відміни – розряди. Таку низхідну гілку ґрунтової класифікації називають систематикою ґрунтів (табл.10).

Таблиця 10

Ознаки виділення таксонів генетичної класифікації ґрунтів

Таксон

Приклад

Підтип

група ґрунтів, що якісно різняться між собою за проя­вами основного і додаткового процесів грунтотво­рення

У чорноземів основним ґрунтотвірним процесом є гумусоутворення з формуванням відповідного горизонту. Залежно від географічної широти і зміни факторів ґрунтотворення потужність гумусового горизонту та вмісту гумусу (%) будуть різнитися, тобто прояв основного процесу буде не однаковий. Відповідно чорноземи (тип ґрунту) поділяються на декілька підтипів (типовий, звичайний, південний тощо).

Крім цього, підставою для виділення підтипів можуть бути: накладання на основний процес додаткового; суттєва зміна основної ознаки типу; наявність специфічних кліматичних фацій. Наприклад, чорнозем опідзолений, чорнозем типовий холодний, темно-каштановий ґрунт

Роди

виділяють у межах підтипу за характером комплексу місцевих умов, а саме складом ґрунтотвірних порід, складом та положенням ґрунтових вод, реліктовими ознаками тощо

Серед чорноземів (тип) типових (підтип) виділяються роди: чорноземи типові глибокоскипаючі, чорноземи типові безкарбонатні, чорноземи типові солонцюваті, чорноземи типові залишково-карбонатні тощо

Види

Виділяють у межах родів

ґрунтів за ступенем розвитку

основної морфологічної

ознаки

Чорноземи за потужністю гумусового горизонту (основною морфологічною ознакою) поділяються на види: неглибокі, середньоглибокі, глибокі, надглибокі. Підзолисті ґрунти за ступенем розвитку підзолистого горизонту поділяють на сильно-, середньо- та слабопідзолисті.

Підвиди

виділяють у випадку наявності супутнього процесу – оглеєння, засолення тощо

Серед чорноземів, за силою прояву супутнього процесу, виділяють підвиди: слабо-, середньо-, сильносолонцюваті ґрунти. Лучні ґрунти можуть бути оглеєні, глейові або ґлеюваті

Відміни

виділяють за механічним

складом ґрунту

Піщані, супіщані, легко-, середньо-, важкосуглинкові, глинисті

Розряди

визначають за однорідністю грунтотвірної породи

На морені, флювіогляціальних пісках, лесах, вапняках, елювії пісковиків тощо

Підрозряд

група ґрунтів, що розрізняються ступенем сільсько-господарського освоєння або ступеня еродованості

Слабо-, середньо-, сильнозмитий ґрунт, слабо-, середньо-, сильноокультурений ґрунт

 

Повна назва ґрунту складається з переліку визначених таксонів. Незважаючи на певну громіздкість, така назва дає повну картину утворення ґрунту, уявлення про його склад, властивості, якісні характеристики тощо. Треба мати на увазі, що номенклатура нижчого таксономічного рівня часто має безпосереднє відношення тільки до деякої частини вищого тасономічного рівня. Наприклад, виділяти види дерново-підзолистих грунтів за ступенем оглеєння доцільно тільки для дерново-підзолистих оглеєнних грунтів; а ступінь солончакуватості вказують тільки для чорноземів солончакуватих тощо.

Назву ґрунту відповідно до його властивостей та класифікаційного положення називають номенклатурою ґрунту. Вона охоплює всі таксономічні рівні й кожна наступна назва доповнює попередні.

Приклад повної назви грунту з обліком усіх таксономічних рівнів: чорнозем (тип) типовий, помірний, промерзаючий (підтип), глибоко закипаючий (рід), середньогумусний, середньопотужний (вид), слабосолонцюватий (підвид), важкосуглинковий (різновид) на лесі (розряд), слабозмитий (підрозряд).

 

 

 

Опорними одиницями грунтово-географічного районування є: на рівнинних територіях – грунтова зона, в горах – гірська грунтова провінція.

Грунтово-біокліматичний пояс – це сукупність грунтових зон і гірських грунтових провінцій, об'єднаних подібністю радіаційних і термічних кліматичних умов (полярний, бореальний, суббореальний, субтропічний, тропічний). Для кожного поясу характерний свій великий ряд типів грунтів, які не зустрічаються в інших поясах. Ці грунти мають подібні термічні режими грунтоутворення. У межах кожного поясу виділяють грунтово-біокліматичні області.

Грунтово-біокліматична область – це сукупність ґрунтових зон і гірських провінцій, об'єднаних (крім радіаційних і термічних умов) подібними умовами зволоження і континентальності, які зумовлюють особливості ґрунтоутворення, вивітрювання і розвитку рослинності на певній території. За ступенем континентальності області поділяють на океанічні, континентальні та екстраконтинентальні, за характером зволоження – на гумідні (з лісовим, тайговим або тундровим рослинним покривом), перехідні (субгумідні, субаридні – з степовим, ксерофітно-лісовим і саванним рослинним покривом); аридні та екстрааридні (з напівпустельним та пустельним рослинним покривом). Грунтовий покрив областей більш однорідний, ніж поясів, але все ж він складається з декількох зональних і супутніх інтразональних грунтових типів. Тому в кожній області виділяють звичайно 2‒3 ґрунтові зони.

Грунтова зона – ареал одного або двох зональних типів грунтів і супутніх йому інтразональних грунтів. Всередині грунтових зон на переході до сусідніх зон виділяються грунтові підзони – частини зони, витягнуті в тому ж напрямку, на території яких розповсюджені певні зональні підтипи грунтів.

Грунтова провінція – частина грунтової зони, яка відрізняється специфічними особливостями грунтів і умовами грунтоутворення (зволоження, континентальність клімату, температура).

Грунтовий округ – частина грунтової провінції з певним типом структур грунтового покриву, який зумовлений характером рельєфу і грунтоутво­рювальних порід.

Грунтовий район – частина грунтового округу, яка характеризується однотипною структурою грунтового покриву (закономірним чергуванням у межах району тих самих грунтових комплексів). Райони відрізняються лише кількісним співвідно­шенням родів, видів та різновидів грунтів.

Гірська грунтова провінція – ареал поширення чітко визначеного ряду вертикальних грунтових зон, який зумовлений положенням гірської країни в системі грунтово-біокліматичних областей.

 

 

Агрогрунтове районування України

http://surl.li/cjomw

 

 

 

Географія ґрунтів – вивчає закономірності просторового поширення ґрунтів і є основою їх обліку і оцінювання як природного ресурсу. Вона є один з важливих розділів ґрунтознавства.

Основними законами географії ґрунтів є:

1) закон горизонтальної зональності;

2) закон вертикальної зональності;

3) закон фаціальності ґрунтів;

4) закон аналогічних топографічних рядів («зональних типів ґрунтових комбінацій»).

Вчення про фактори грунтоутворення зв'язано з поняттям про грунтові зони як основні форми організації грунтового покриву планети. На основі цього В.В.Докучаєв висунув положення, що грунти на земній поверхні підкоряються загальному законові природної широтної зональності: кожній природній зоні відповідає свій зональний тип грунту. Згідно з цим законом, основні типи грунтів поширені на поверхні континентів земної кулі широкими смугами (зонами), які послідовно змінюють одна одну відповідно до зміни клімату, рослинності та інших факторів грунтоутворення. Цей закон проявляється в наявності на земній поверхні грунтово-біокліматичних поясів, які перетинають континенти. У північній півкулі виділяють п'ять широтних грунтово-біокліматичних поясів: полярний, бореальний, суббореальний, субтропічний і тропічний. Для кожного поясу характерні свої ряди типів грунтів, які не зустрічаються в інших поясах.

 

Широтна (горизонтальна) зональність

 

Закон вертикальної зональності також відкрив В.В Докучаєв, вивчаючи грунтовий покрив Кавказу. В гірських системах, згідно із законом, простежується послідовна зміна типів грунтів у міру наростання абсолютної висоти від підніжжя гір до їх вершин у зв'язку зі зміною клімату, рослинності та інших факторів грунтоутворення. Склад грунтових зон у гірських країнах в основному аналогічний складу зон на рівнині.

 

Географічна зональність і висотна поясність

 

Закон фаціальності грунтів обгрунтували Л.І.Прасолов та І.П.Герасимов. Суть його полягає в тому, що місцеві провінційні (фаціальні) особливості клімату зумовлюють появу специфічних місцевих ознак грунтів і навіть формування інших типів. Така різноманітність зумовлена неоднаковою континентальністю клімату, неоднаковим сезонним розподілом опадів тощо.

Закон аналогічних топографічних рядів (вчення про зональні грунтові комбінації) остаточно сформулювали під час проведення великомасштабних грунтово-картографічних досліджень для потреб землевпорядкування. Основи його закладено в працях В.В.Докучаєва, М.М.Сибірцева, Г.М.Висоцького, М.О.Дімо, С.О.Захарова, С.С.Неуструєва та інших учених. Суть закону в тому, що поширення грунтів на великих територіях (в межах зон) зумовлене переважно впливом рельєфу, грунтоутворювальними породами та іншими місцевими умовами грунтоутворення. У всіх зонах ця закономірність має аналогічний характер: на підвищених елементах залягають автоморфні, генетично самостійні грунти, яким властива акумуляція малорухомих речовин, на понижених елементах рельєфу формуються генетично підпорядковані грунти (гідроморфні), які акумулюють в своїх горизонтах рухомі продукти грунтоутворення; на схилах залягають перехідні грунти.

 

Схема утворення підзолистих грунтів залежно від рельєфу

http://surl.li/cjopl

 

 

Ґрунтовий покрив України різноманітний і представлений понад 650 видами ґрунтів, що зумовлено значною протяжністю території в широтному і меридіональному напрямках, загальною ґрунтово-рослинною зональністю, а також провінційними відмінностями факторів ґрунтоутворення.

 

Структура грунтів України

http://surl.li/cjopv

 

Найпоширенішими на території України є чорноземи (27,8 млн га), які поширені в степовій зоні. Чорноземи України становлять 8,7% від загальної площі чорноземних ґрунтів світу. На другому місці за поширеністю – сірі лісові ґрунти, які є в лісостеповій зоні й займають приблизно 4 млн га. Дерново-підзолисті ґрунти займають понад 3,1 млн га, поширені в основному на Поліссі. У південній частині України на площі 1,3 млн га поширені темно-каштанові й каштанові ґрунти. Лучно-болотні, болотні й торфові ґрунти займають площу близько 1,7 млн га. Вони є азональними ґрунтами, прикріпленими до заболочених територій, насамперед Полісся. Значні площі цих ґрунтів (зокрема на Поліссі) осушені й зайняті сіножатями та пасовищами, рідше ріллею. У Карпатах і Гірському Криму поширені буроземні ґрунти, що займають площу майже 750 тис. га. Ці ґрунти часто щебенюваті та кам'янисті. Серед інших типів ґрунтів поширені солонці й солончаки (переважно у степовій зоні). Понад 300 тис. га займають розмиті ґрунти й виходи порід, які практично не використовують в сільському господарстві.

 

 

Карта грунтів

http://surl.li/cjoqd

 

 

3.2. Ґрунти Полісся

3.2.1. Територія та грунтово-географічна характеристика зони Полісся

 

Північна частина України знаходиться в межах Поліської низовини, яка належить до зони змішаних лісів. Із заходу на схід Полісся простягається більш ніж на 750 км, а з півночі на південь – на 180 км. Загальна площа зони становить близько 11,4 млн га, тобто майже 19% території України.

До Українського Полісся входять майже вся Волинська, Рівненська, Житомирська і Чернігівська області, північні райони Львівської, Тернопільської, Київської і Сумської областей. Південна межа Полісся з Лісостепом проходить по лінії Володимир-Волинський – Луцьк – Новоград-Волинський – Острог – Шепетівка – Полонне – Житомир – Васильків – Київ – Бровари – Ніжин – Борзна – Путивль – Кролевець. Ця межа чітко виявляється за рельєфом, просторовою зміною четвертинних відкладів, ґрунтів та рослинності. На заході межа має вигляд пологого уступу висотою кілька метрів. Крім того, давніми і сучасними річковими долинами поліські ландшафти проникають на південь, заглиблюючись у зону Лісостепу.

 

 

Схема грунтово-географічного районування

Українського Полісся

 

За схемою ґрунтово-географічного районування України, Українське Полісся входить до складу ґрунтово-географічної Східноєвропейської рівнини, для якої характерний зональний (рівнинний) тип змін структур ґрунтового покриву, у складі якого домінують складні, у різній мірі контрастні мезо- і мікрокомбінації біокліматичного походження (переважно опідзолення, оглеєння, гумусованості, солонцюватості й солончакуватості). Закономірно чергуючись у просторі, вони утворюють зональні типи структур ґрунтового покриву, кожна з яких притаманна конкретній біокліматичній зоні та підзоні.

Полісся характеризується низовинним рельєфом, широкими заболоченими річковими долинами, позитивним балансом вологи, пануванням дерново-підзолистих і болотних ґрунтів, які сформувалися переважно на піщаному субстраті, високим рівнем підґрунтових вод, значним поширенням соснових лісів з домішкою широколистих порід. На Поліссі спостерігають велику мозаїчність природних територіальних комплексів, що ускладнює сільсько­господарське використання території.

Клімат Полісся помірно-континентальний, з теплим і вологим літом і м’якою зимою. Середня температура 5‒7 °С, а середня температура січня мінус 4‒8 °С. Середні температури найтеплішого місяця – липня коливаються від +17 до +19 °С. Тривалість періоду з середньодобовими температурами вище 0° – 240‒260 днів. Вегетаційний період триває від другої декади квітня до третьої декади жовтня. Середня тривалість безморозного періоду коливається від 160 днів на сході до 180 днів на заході. Весняні заморозки на ґрунті 5‒15 травня. Осінні приморозки починаються в кінці вересня ‒ на початку жовтня.

За рік випадає 570–650 мм (600‒700 мм) опадів, причому більшість (близько 70%) у період з квітня по жовтень. Найчастіше на Поліссі ідуть невеликі дощі. Майже половина днів року буває з опадами, які йдуть іноді по кілька днів поспіль, з невеликими перервами. Сталий сніговий покрив найчастіше встановлюється у другій декаді грудня і тримається 90‒100 днів. Висота снігового покриву змінюється від 13‒15 см на заході до 30‒35 см на сході. Середня глибина промерзання ґрунту  дорівнює 40‒50 см, що залежить не тільки від температури і товщини снігового покриву, а й від характеру ґрунту. Так, болота, особливо неосушені, промерзають значно менше (до 15‒ 20 см), а деякі зовсім не промерзають.

Перевищення суми опадів за рік над кількістю вологи, що випаровується, створює промивний та періодично-промивний тип водного режиму на підвищених елементах рельєфу та призводить до заболочування понижених ділянок. Коефіцієнт зволоження змінюється від 1,9 на сході до 2,6 і більше на заході. За агроекологічними факторами (кількість опадів, тривалість безморозного періоду, сума активних температур та ін.) Полісся поділяють на правобережне (Західне і Центральне Полісся) і лівобережне (Східне Полісся).

Рельєф різноманітний: більша частина – це Поліська низовина з долинами численних річок. На південь від Поліської низовини знаходиться Волинсько-Подільська височина. Центральне і західне Полісся має слабовиражений макрорельєф і дуже розвинений мезорельєф. Західне Полісся – давня тераса Дніпра і Десни, переважно дрібнохвиляста рівнина.

Рослинність лісова, трав’яниста, болотна. До 50% – заболочені землі, 30% – ліси.

Ґрунтоутворювальні породи: водно-льодовикові, льодовикові, алювіальні відклади. Механічний склад: піщанні, глинисто-піщані, супіщані, легкосу-глинкові.

Загалом кліматичні умови Полісся сприятливі для господарської діяль­ності людини, зокрема сільського господарства.

 

«Зона Полісся»

https://www.youtube.com/watch?v=VJep84pE2J8&t=56s

 

Інтерактивна карта кліматичних зон України

Онлайн карта грунтів України

 

 

 

Місцеві чинники ґрунтоутворення зумовлюють розвиток у цьому регіоні трьох типів ґрунтоутворення: підзолистого, дернового і болотного.

Процес підзолоутворення відбувається на підвищених елементах рельєфу під хвойними і мішаними лісами в умовах промивного водного режиму. Цей процес веде до руйнування у верхній частині профілю грунту первинних та вторинних мінералів та виносу продуктів руйнування в нижні горизонти і грунтові води.

Під пологом світло-хвойних і мішаних лісів розвивається трав’яниста рослинність. У цих умовах на підзолистий процес накладається дерновий. Під дерновим процесом грунтування  слід розуміти утворення грунтів з добре розвинутим гумусним горизонтом, характерною рисою якого є накопичення гумусу, поживних речовин та створення водоміцної структури у верхньому горизонті.

Болотний процес розвивається за надмірного зволоження. У таких умовах формується торфовий горизонт і відбувається оглеєння мінеральної частини профілю. Залежно від рельєфу, рослинності та інших умов формуються верхові, низинні та перехідні болота.

У межах Українського Полісся поширені такі ґрунти: дерново- підзолисті, дерново-підзолисті оглеєні, дерново-карбонатні, дерново-оглеєні, дерново-лучні, болотні.

 

Характеристика ґрунтотворних процесів зони Полісся

 

 

 

Підзолисті ґрунти (Підзоли) – тип ґрунтів, що формуються в умовах помірно континентального клімату під хвойними і змішаними лісами з моховим, мохово-трав'яним і мохово-чагарниковим покриттям.

Підзолисті ґрунти належать до групи кислих сіалітних елювіально-ілювіально-диференційованих ґрунтів з характерним типом профілю: Но+Е+І+Р.

 

Профіль підзолистого грунту має таку будову:

Нл – слаборозкладена лісова підстилка, 5‒10 см;

НлН – перехідний, потужністю 2‒3 см, сильно збагачений органічними залишками;

Е – підзолистий, потужністю 2‒15 см, білястий чи білясто-сірий, плитчастий, шарувато-плитчастий, лускуватий або безструктурний, пухкий;

І – ілювіальний, яскраво забарвлений у вохристо-бурі, бурі тони, дуже щільний, горіхуватий або призматичний, коричневі глянцеві натічні плівки, потужний. Якщо грунт піщаний, то Е – білий, мучнистий, безструктурний; І – менш розтягнутий, часто щільно зцементований Fe(OH)3;

Р – материнська порода.

 

Південна тайга, Карельський перешийок

Типовий підзолистий грунт

Умови утворення

Клімат: гумідний бореальний, Кз>1, сума опадів 200‒600 мм на рік, середньорічна температура складає від +4 до ‒10 °С. Рельєф: рівнинний або плоскогірний, горбисто-хвилястий, тобто різноманітний. Грунтотворні породи: моренні, покривні суглинки та глини, водно-льодовикові, стрічкові глини, елювій і делювій корінних порід, озерно-стародавньоалювіальні – різного гранулометричного складу, добре дреновані, безкарбонатні. Рослинність хвойна і змішаних лісів з моховим, мохово-трав'яним і мохово-чагарниковим покриттям.

За гранулометричним складом підзолисті грунти, особливо супіщані та суглинкові, різко диференційовані: мінімум мулу – в Е, максимум – в І. На піщаних породах диференціація непомітна або відсутня. Хімічний склад характеризується збідненням Е-горизонту R2О3 і збагаченням його SiО2 (це важлива діагностична ознака підзолистого процесу), горизонт І має зворотні характеристики. Ґрунти бідні на азот і фосфор. Вміст гумусу малий (1‒4%), він зосереджений в НлН-горизонті, різко падає з глибиною, Сгк: Сфк=0,4‒0,5. Фізико-хімічні властивості грунтів такі: ємність поглинання (далі ‒ ЄП) – від 2 до 15 мг-екв, реакція середовища кисла (рН = 3‒4), СНО менший 50%, мінімальна ЄП ‒ в елювіальному горизонті, максимальна – в І. Висока величина обмінної кислотності. Фізичні й водно-фізичні властивості залежать від гранулометричного складу материнської породи і вираження підзолистого процесу: грунти безструктурні, максимальна щільність у I-горизонті, в Е може бути верховодка.

Для підзолистих ґрунтів характерна низька природна родючість, в основному вони знаходяться під лісами. Під час розорювання потребують інтенсивного окультурення, яке включає вапнування, регулярне внесення органічних і мінеральних добрив, правильний обробіток, посів багаторічних трав, звільнення від каменів. Проте цей процес довготривалий.

Дерново-підзолисті грунти – це Е-І ‒ диференційовані кислі грунти з профілем типу Нл+Н+Е+І+Р.

Умови утворення

Клімат зони розповсюдження цих ґрунтів гумідний бореальний, Кз>1, континентальний або різкоконтинентальний. Рельєф різноманітний – як рівнинний, так і розчленований. Грунтотворні породи – водно-льодовикові, моренні, стародавньоалювіальні, в основному безкарбонатні різного гранулометричного складу. В Україні переважають супіщані грунти. Рослинність – змішані ліси (південна тайга) з трав'янистим покривом.

Дерново-підзолисті грунти утворились під дією підзолистого та дернового процесів. Ця дія може бути як спільною, так і почерговою за зміни типу рослинності.

Багато грунтів розорано, при цьому їх профіль набуває такого вигляду: Н(е)орн.+Е (Еі)+І+Р. Морфологічно диференціація профілю різкіше проявляється за більш тяжкого гранулометричного складу ґрунту.

Склад і властивості дерново-підзолистих ґрунтів пов'язані зі ступенем розвитку підзолистого процесу ґрунтоутворення. Гранулометричний та хімічний склад змінюються за профілем аналогічно вище описаним підзолистим ґрунтам. Гумусу мало (2‒3% в Не), гумусовий профіль регресивно-акумулятивний, тип гумусу гуматно-фульватний (Сгк:Сфк = 0,7‒0,9). Фізико-хімічні властивості залежать від гранулометричного складу, породи, ступеня розвитку підзолистого процесу.

 

Будова цілинного дерново-підзолистого грунту така:

Нл – лісова підстилка потужністю 3‒5 см;

Не – гумусово-елювійований, світло-сірий або білястий, потужністю 5‒30 см, дрібногрудкуватий з горизонтальною подільністю;

Е – підзолистий, у вигляді плям або суцільний, потужністю до 30 см, білястий або зовсім білий, плитчастий, пластинчастий або лускуватий, часто зустрічаються конкреції R(OH)3 із домішками гумусу й глинистих часток;

І – ілювіальний, темно-бурий (у легких – червонувато-бурий), щільний, грудкувато-призматичний або горіхуватий, потужністю 20‒120 см, затікання органо-мінеральних колоїдів;

Р – материнська порода.

 

https://www.spas-agro.ru/images/dernovopodzolistiepochviusloviyaobrazova_70F41E0A.jpg

Дерново-підзолистий грунт

Ємність поглинання низька (5‒15 мг-екв/100 г грунту), грунти кислі (рН=3,5‒5,5), СНО < 75%, типовий склад обмінних катіонів: Са, Mg, H. Бідні на азот і фосфор. Фізичні й водно-фізичні властивості різко змінюються за профілем: щільність, максимальна гігроскопічність найбільші в І- горизонті, а пористість і аерація тут мінімальні, структура грунту нестійка.

Дерново-підзолисті ґрунти мають низьку родючість і тому потребують окультурення. Воно включає вапнування та удобрення. Особливо проблематичне внесення фосфорних добрив, бо фосфор активно ретроградується (зв'язується в нерухомі форми). Рекомендовано використовувати фосфоритне борошно, практикувати місцеве внесення фосфорних добрив. У легких грунтах необхідно застосовувати також калійні й органічні добрива, дуже ефективні сидерати, посів багаторічних трав.

Комплекс заходів щодо окультурювання веде до переважання гумусово-акумулятивного процесу, поліпшення якості гумусу, збільшення вмісту NPK, зменшення кислотності.

Болотні ґрунти широко розповсюджені на земній кулі в різних природно-кліматичних зонах, але головні їх площі знаходяться в тундрі, бореальних і тропічних лісах на великих водно-акумулятивних рівнинах (площа складає майже 392 млн га). В Україні площа боліт і заболочених земель становить приблизно 5,5 млн га, а власне боліт – 1,17 млн га. Найбільші площі боліт знаходяться в Поліссі, Лісостепу, Карпатському регіоні. Заболоченість території України зменшується загалом з північного заходу на південний схід.

Причиною максимального утворення боліт у Поліссі є знижена рівнинна поверхня території, високий рівень залягання грунтових вод (0,2‒5м), повільний річковий стік, розтягнуті весняні повені, велика кількість опадів, зменшена сонячна радіація тощо.

Болотний грунт – продукт розвитку специфічного ландшафтного утворення – болота. Болотний грунт – це верхній шар болота, в якому спостерігають змінні окисно-відновні процеси, тобто це його "діяльний" шар, утворений за рахунок торфоутворення і (рідше) оглеєння.

Класифікацію болотних грунтів в Україні досить детально розроблено. Типи болотних грунтів виділяються за типом боліт, на яких вони утворились: верхові, перехідні, низинні (табл. 11). В Україні переважають низинні торф'яні грунти (95%).

 

Таблиця 11

Класифікація болотних ґрунтів

Типи

Підтипи

Роди

Види

Верховий

Перехідний

Низинний

Мінеральний

Мулувато-глейовий

Торф'янисто-глейовий

Торф'яно-глейовий

Торф'яний неглибокий

Торф'яний середньоглибокий

Торф'яний глибокий

Торф'яний надглибокий

Перегнійно-глейовий

а)карбонатний

залізистий

вівіанітовий

засолений

 

б)моховий

трав'янистий

дерев'янистий

їх комбінації

а)слаборозкладений (5‒20%)

середньорозкладений (20‒40%)

муміфікований (40‒60%)

перегнійний (60‒80%)

мінералізований (>80%)

 

б)малозольний

середньозольний

багатозольний

мінерально-органічний

органо-мінеральний

горілий

 

Мінеральний болотний грунт. Для нього характерна сильне оглеєння всього профілю, багато напіврозкладених залишків болотної рослинності, розвинена гумусована частина:

 

Мінеральний болотний грунт

Ho(t) – оторфований горизонт землистої гумусованої маси, потужністю від 0 до 10 см;

HGl – гумусовий, глейовий, темно-глянцевий, безструктурний або крупнобрилистий, в'язкий, іржаво-вохристий, від 10 до 30 см;

HPGl – перехідний, сильнооглеєний, світліший від попереднього, в'язкий, з багатьма бурими плямами, від 30 до 80 см;

PGl – материнська порода, в'язка, з включеннями вівіаніту.

 

Мулувато-глейовий грунт. Утворюється в мілководдях, на сапропелі, мулі, характеризується слабооторфованою підстилкою потужністю до 10 см.

Торф'янисто-глейовий грунт має потужність Т до 30 см.

 

Торф'янисто-глейовий грунт

Торф'яно-глейовий – потужність Т від 30 до 50 см:

Т1 (0‒18 см) – середньорозкладений торф, мохово-осоковий, переплетений корінням, середньозольний, за ходами коренів – іржаві плями залізистих сполук;

Т2 (19‒49 см) – слаборозкладений торф, мохово-осоково-комишовий, плитчастий, мінеральні прошарки, раковини молюсків;

PGl (49‒115 см) – алювіальний суглинок, глейовий, сизувато-білий, з іржавими плямами, в'язкий, зустрічаються не розкладені залишки осоки, рогози, очерету.

 

Торф'яні грунти: неглибокий – Т=50‒100 см, середньоглибокий – Т=100‒200 см, глибокий ‒ 7=200‒400 см, надглибокий – Т понад 400 см.

 

Опис типового торф'яного середньоглибокого грунту :

Т1 (0‒20 см) – верхній темно-бурий, добре розкладений, переплетений дрібними коренями, зернистий, перехід ясний;

Т2 (21‒55 см) – середньорозкладений торф, плитчастий, збагачений раковинами, рідко зустрічається вівіаніт, Fe-Mn-стягнення, перехід поступовий;

Т3 (55‒160 см) – слаборозкладений осоко-во-комишовий торф, раковини, плитчастий, перехід різкий;

PGl (глибше 161 см) – білясто-сизий луговий мергель.

Histisol profile.jpg

Болотний низинний торф'яний грунт

 

Властивості торф'яних грунтів значною мірою залежать від зольності й ступеня розкладу торфу. Тому типи торф'яних грунтів мають досить суттєві відмінності (табл. 12). Зольність торфу низинних боліт – до 25%, верхових – ледве досягає 5%. Кислотність пов'язана з вмістом зольних елементів: верховий торф має високу кислотність, а реакція низинного торфу слабокисла або нейтральна й навіть слаболужна під час зволоження жорсткими водами. Торф відрізняється високою ЄП, але СВО варіює в широкому діапазоні: від 15‒20% у верховому до 70‒80% і більше у низинному. Вологоємність низинних торф'яників значно нижча у зв'язку з більшим ступенем розкладу та зольністю, за цією ж причиною виникає різниця у показниках щільності та щільності твердої фази (верхові – значно менше одиниці, низинні – дещо більше одиниці).

 

Таблиця 12

Хімічний склад і фізичні властивості торф'яних ґрунтів

Показники

Типи торф'яних ґрунтів

верхові

перехідні

низинні

низинні староорні

Ступінь розкладу (%)

Зольність (%)

рН водний

Щільність (г/см )

ПВ (%)

N заг (%)

Р2О5 (%)

К2О (%)

5‒30

1,3‒5,8

2,6‒4,2

0,04‒0,08

600‒1200

0,5‒2,0

0,03‒0,25

0,01‒0,10

10‒50

5,0‒10,0

3,0‒5,3

0,11‒0,16

500‒950

1,4‒2,5

0,03‒0,35

0,02‒0,20

15‒60

7,5‒17,0

4,8‒7,0

0,10‒0,25

400‒870

1,6‒4,0

0,10‒0,40

0,05‒0,25

30‒75

11,0‒23,0

6,0‒7,0

0,20‒0,30

260‒450

3,0‒4,4

0,15‒0,45

0,10‒0,25

 

Торф'яні грунти в природних умовах малопродуктивні. Завдяки меліорації й правильному використанню вони перетворюються в родючі грунти. Загалом існує два шляхи використання торф'яних грунтів:

1) торф використовують як добриво.

2) болотний торф'яний грунт використовують як земельний фонд.

Торф'яні грунти потребують забезпечення двобічного регулювання водного режиму під час меліорації для того, щоб попередити надмірний розклад, мінералізацію та гідрофобізацію торфу, а також вітрову ерозію. Ґрунти потребують специфічної агротехніки вирощування сільськогосподарських культур і системи обробітку, щоб стримувати надмірні втрати торфу: мінімалізації обробітку, насичення травами сівозмін. Найефективніше використовувати як земельний фонд – низинні торф'яні грунти. Необхідно також залучати так звані випрацювані болотні ґрунти, з яких раніше видобували торф з різною метою.

 

 

3.3. Ґрунти зони Лісостепу

3.3.1. Територія та грунтово-географічна характеристика зони Лісостепу

 

Лісостепова зона простяглася від Прикарпаття до Середньоросійської височини. Північна межа (із Поліссям) проходить поблизу Львова, Шепетівки, Житомира, Києва, Ніжина, Глухова, а південна ‒ по лінії Ананьїв ‒ Знам'янка ‒Олександрія ‒ Красноград ‒ Балаклія ‒ Куп'янськ.

 

 

911876_1586256839

Лісостепова зона України

 

Довжина зони 1500 км, а ширина (з півночі на південь) – 250–350 км. Загальна площа – 202,8 тис. км2 або 33,6% території України. У зоні розмі­щуються девʼять областей України, які поділяються на 183 райони. До типових лісостепових зон відноситься  148 районів.

Клімат Лісостепу помірний (суббореальний), континентальний, субгумідний (Кз ~ 1). Із заходу на схід січневі температури змінюються від ‒5 до ‒8 °С, липневі ‒ від +18 до +22 °С. Суми температур за період з температурами понад +10° змінюються від 2400° у західних районах до 2600-2800° у східних. Тривалість без морозного періоду змінюється в зворотному напрямку ‒ зменшується від 180‒190 днів на заході до 160‒150 днів на сході зони. Наявність лісових масивів і сільськогосподарських угідь, височин і низовин спричиняє протягом теплого періоду року різкі контрасти в розподілі температури, атмосферних опадів, швидкості і напрямку вітру тощо.

На заході випадає 550‒750 мм, на сході ‒ 450 мм опадів на рік. Густота річкової сітки зменшується із заходу на схід. Перевищення суми опадів за рік над кількістю вологи, що випаровується, створює періодично-промивний тип водного режиму. Коефіцієнт зволоження змінюється від 2,0 на сході до 1,2 і більше на заході.

Рельєф Лісостепу різноманітний. На Правобережжі зона займає Волино-Подільську і Придніпровську височини, на Лівобережжі ‒ частину Придніпровської низовини і відроги Середньоросійської височини. Рельєф місцевості Лісостепу дуже розвинений: багато глибоких річкових долин, балок, ярів, різних горбів, круті схили яких розмиті водою. Особливо розчленований рельєф на Правобережжі. Загалом рельєф частіше хвилясто-горбистий, рідше – рівнинний.

У Лісостепу переважають широколистяні ліси, головним чином діброви. Бук утворює великі масиви на крайньому заході. Граб характерний для лісів Придніпровської височини. На Лівобережжі домінує дуб із домішкою клена, липи, ясена. Соснові та сосново-дубові ліси займають піщані тераси річок. Нині найбільш лісистою є західна частина Лісостепу. Великих дібров збереглося мало (Чорний ліс у Кіровоградській області і низка лісових масивів у Хмельницькій, Тернопільській та Львівській областях тощо). Рослинність – широколистяно-трав'янисті ліси, що чергуються з трав'янистими ділянками, в минулому зайнятим лісом.

Грунтотворні породи переважно карбонатні – лесоподібні суглинки, лес, рідше – покривні суглинки, морена.

Ландшафти Лісостепу сильно змінені людиною. За останні сторіччя лісистість зменшилася від 40‒50 до 5‒10%. Середня розораність Лісостепу складає 75%, а на Лівобережжі – навіть 90%. Природні умови сприятливі для вирощування пшениці, кукурудзи, гречки, цукрового буряку і багатьох інших культур.

Лісостеп України поділяється на чотири фізико-географічні провінції: Західно-Українську, Дністровсько-Дніпровську, Лівобережно-Дніпровську, Середньоросійську.

На сьогодні більшість території розорана і використовується у сільському господарстві. Лісостепова зона загалом має сприятливі умови для вирощування різноманітних сільськогосподарських культур. Проте незадовільною рисою клімату є нестійкість зволоження внаслідок чергування вологих і посушливих років, причому ступінь посушливості та її ймовірність зростають з заходу на схід.

 

«Зона Лісостепу»

https://www.youtube.com/watch?v=nkWSrKvyWJg

 

 

Інтерактивна карта кліматичних зон України

Онлайн карта грунтів України

 

 

 

Загальні фізико-географічні процеси в Лісостепу визначаються зміною позитивного балансу вологи на нейтральний. Для ландшафтів зони характерне зростання ролі перегнійно-акумулятивних процесів на фоні вилуговування ґрунтів, широкий розвиток площинного змиву і глибинної ерозії, поєднання процесів заболочування з засоленням та ін.

Зональними типами ґрунтів є сірі лісові ґрунти (під лісовими масивами), а також типові чорноземи (під лучним різнотравним степом). У заплавах річок поширені лучно-чорноземні ґрунти.

 

Умови грунтотворення Лісостепу

 

 

3.3.3. Основні типи ґрунтів Лісостепової зони, їх агровиробнича оцінка

 

Сірі лісові грунти утворились під широколистяними лісами в післяльодовиковий період, коли лесові породи почали поступово вкриватись лісом, під впливом таких основних процесів: гумусонакопичення, біологічної акумуляції зольних речовин, вилуговування карбонатів і легкорозчинних солей, міграції гумусових речовин і продуктів розкладу мінералів, лесиважу. Отже, узагальнюючи, проявляються дерновий, дуже загальмований підзолистий процеси та лесиваж.

Таке співвідношення процесів пов'язано з низкою факторів. Перший – характер біологічного кругообігу речовин під широколистяним лісом. Впливають також умови проходження гуміфікації рослинних залишків, ослаблення промивання ґрунту атмосферними опадами, карбонатний характер материнської породи. На поверхню ґрунту щорічно надходить від 70 до 90 ц/га рослинного опаду, багатого N та зольними елементами, який швидко розкладається в умовах аеробіозису, сприятливого теплового режиму з утворенням складних гумусових речовин. Вони нейтралізуються Са, який міститься як у рослинному опаді, так і в материнській породі. Тому кислотний гідроліз мінералів слабкий, порівняно незначна й міграція продуктів їх руйнування за профілем. Інтенсивність опідзолення залежить від гідротермічних умов і збільшується з півдня на північ та зі сходу на захід України, тому що в цьому напрямку зростає інтенсивність промивання ґрунту, тривалість періоду розкладу органічних залишків. У результаті зменшується кількість гумусу, потужність гумусованого горизонту, проте збільшується потужність і морфологічне вираження опідзоленого.

Класифікацію сірих лісових ґрунтів наведено в табл. 13.

Таблиця 13

Класифікація сірих лісових ґрунтів

Типи

Підтипи

Роди

Види

 

 

Сірі лісові

 

Сірі лісові глейові

 

 

Світло (ясно)-сірі

 

Сірі

 

Темно-сірі

Звичайні

Залишково-карбонатні

Буруваті

Реградовані

Мочаристі

Контактно-лугуваті

З другим

Н-горизонтом

а) за глибиною закипання, см:

високозакипаючі (вище 100)

глибокозакипаючі (нижче 100)

б) за потужністю гумусованого профілю,

см: потужні (>40)

середньопотужні (20‒40)

малопотужні (<20)

в) за ступенем оглеєння

 

За морфологічними ознаками світло-сірі грунти нагадують дерново-підзолисті. В них виділяється:

 

Світло-сірий грунт

Но – лісова підстилка;

НЕ – гумусово-елювіальний горизонт глибиною до 30 см, сірого, світло-сірого забарвлення, збагачений на присипку SiO2, безструктурний, різко переходить у другий елювіальний (безгумусний) горизонт;

Е – елювіальний горизонт потужністю 10-20 см з великою кількістю кремнезистої присипки, світло-білястого відтінку, пластинчастої, лускуватої або плитчасто-горіхуватої структури зі значною білястою присипкою, чітко переходить в ілювіально-елювіальний горизонт ІЕ;

ІЕ – перехідний елювіальний горизонт невеликої потужності з горіхуватою або плитчасто-горіхуватою структурою з білястою присипкою, поступово переходить в ілювіальний горизонт (І) з помітною  присипкою та буруватим відтінком;

І – буруватий зі значною кількістю присипки SiO2 горіхувато-призматичної структури з примазками на гранях, ущільнений більше, ніж всі попередні горизонти;

Рі – бурувато-жовтуватий перехідний горизонт з помітною присипкою кремнезему, ущільнений менше попереднього;

Рк – материнська порода, переважно безкарбонатна до глибини 100–150 см, а далі закипає від НСІ, карбонати у вигляді прожилок, білястих скупчень кальцію. Переважно це жовтий лес або лесоподібний суглинок. Карбонати можуть бути у вигляді «журавликів» або «вапнякових» трубочок.

 

Сірі грунти характеризуються інтенсивнішим розвитком дернового процесу, послабленням підзолистого порівняно зі світло-сірими грунтами. Темно-сірі грунти за своїми властивостями дуже близькі до чорноземів. Мають потужний гумусовий горизонт (близько 40 см).

 

Сірий і темно-сірий лісовий грунт

Профіль цілинного сірого лісового ґрунту має в загальному вигляді таку будову.

Нл – лісова підстилка потужністю 2‒3 см;

НЕ (Не) – гумусово-елювіальний, бурувато-сірий, пухкий, горіхувато-грудкуватий, присипка SiО2;

[Eh] – підзолистий, слабкогумусований, білястий, плитчастий, пухкий, присутній тільки у світло-сірих лісових ґрунтах;

Іе (ІН у темно-сірих) – ілювійований, перехідний, багато присипки SiО2, горіхуватий;

І (Ih у темно-сірих) – ілювіальний, темно-бурий, дуже щільний, призмоподібний, органо-мінеральне лакування, вмита присипка SiО2;

Рк – материнська порода, найчастіше – лесоподібний суглинок, бурно кипить, безформенно-грудкувата, пухка, трубочки СаСО3.

 

Сірі лісові глейові грунти

Сірі грунти за зовнішнім виглядом дуже подібні до дерново-підзолистих, але відрізняються карбонатністю материнської породи, меншою потужністю Е-горизонту (до 10‒20 см). Сірі лісові глейові грунти утворюються на ділянках з підвищеним зволоженням (у западинах, на слабодренованих плоских вододілах). Відрізняються наявністю ознак перезволоження в профілі.

Підтипи сірих лісових грунтів відрізняються як за будовою профілю, так і за властивостями (табл. 14).

 

 

 

 

Таблиця 14

Порівняльна характеристика підтипів сірих лісових ґрунтів

Показники

Підтипи

світло-сірі

сірі

темно-сірі

рНсол.

4,3‒4,5

4,6‒5,2

5,2‒6,4

СНО,%

59‒63

64‒75

76‒96

Гумус,%

1,5‒3,0

3,0‒4,0

4,0‒6,0

Глибина закипання, см

150‒180

140‒160

120‒140

 

За гранскладом спостерігається чітка диференціація за Е-І типом,  максимальна у світло-сірих лісових. Добре виражена диференціація за хімічним складом. Важливою діагностичною ознакою є вміст гумусу, кількість якого різко зменшується з глибиною, особливо у світло-сірих. Тип гумусу у світло-сірих – гуматно-фульватний, а в темно-сірих – гуматний. Грунти загалом кислі, але темно-сірі мають слабокислу реакцію середовища. У складі обмінних катіонів переважають Са та Mg, водню та алюмінію досить мало. Фізичні властивості сірих лісових грунтів несприятливі, оскільки в складі гранулометричних фракцій багато пилу, тому грунти запливають, утворюється кірка.

Зона лісостепу характеризується інтенсивним землеробством, її розораність складає 75‒80%, вирощують всі районовані сільськогосподарські культури. Сірі й світло-сірі лісові грунти мають понижену родючість через малий вміст гумусу, азоту, погану структуру. Треба вносити органічні та мінеральні добрива, вапнувати, використовувати травосіяння, накопичувати та зберігати вологу, боротися з водною ерозією.

 

Чорноземи – багаті темнозабарвлені гуматним гумусом грунти, насичені основами, із зернистою або грудкуватою структурою, що не мають ознак сучасного перезволоження і сформувались під багаторічною трав'янистою рослинністю в континентальному суббореальному поясі.

Умови ґрунтоутворення в зоні розповсюдження чорноземів характерризуються такою сукупністю факторів: клімат суббореальний, континентальний, слабоаридний, сезонно контрастний. Сума опадів складає від 350 до 500 мм на рік, Кз = 0,6‒1,1, тип водного режиму непромивний. Рельєф різноманітний – у степу рівнинний, з добре вираженим мікрорельєфом, у лісостепу – горбисто-хвилястий. Ґрунтотворні породи, переважно леси та лесоподібні суглинки, рідко – елювій вапнякових порід та щільні глини. Щодо останніх питання залишається спірним. Майже всі породи карбонатні, інколи засолені. Чорноземи утворюються під густою трав'янистою степовою рослинністю з потужною кореневою системою. У чорноземній зоні спостерігають явно виражену зональність рослинного покриву. Так, для лісостепу характерне чергування широколистяних лісів з ділянками лучної рослинності, які раніше були зайняті ковилою, типчаком, стоколосом тощо.

Найсприятливіші умови для чорноземоутворення складаються в південній частині лісостепової зони, де утворюються типові чорноземи та на півночі степу, де розповсюджені чорноземи звичайні. На південь від указаних підзон збільшується дефіцит вологи, зменшуються кількість рослинного опаду та глибина кореневої системи, внаслідок чого зменшується потужність гумусового профілю й кількість гумусу. На північ, навпаки, кількість вологи збільшується, зростає вилуговування лужноземельних катіонів, Са, тому починає розвиватись опідзолення – кількість гумусу також зменшується. Із заходу на схід збільшується континентальність клімату, збільшуючи в чорноземах кількість гумусу та зменшуючи потужність гумусованого горизонту за стабільних загальних запасів гумусу в профілі.

 

Чорнозем типовий

Будова профілю чорнозему в найтиповішому вигляді така:

Не – степова повсть;

Н – гумусовий, темно-сірий горизонт, зернистий, пухкий, перехід поступовий;

Нр – верхній перехідний, темно-сірий, дещо світліший за попередній, з плямами, кротовинами, грудкувато-зернистий, перехід поступовий;

Рhк – нижній перехідний, сірувато-бурий до палевого, язики і затікання гумусу, кротовини, грудкуватий, переважно карбонатний, перехід поступовий;

Рк – материнська порода, переважно палевий пухкий карбонатний лес.

 

Типова будова профілю чорноземів описана вище, але кожен з підтипів має певні морфологічні особливості. Поділ на підтипи проводиться згідно з природною зональністю чорноземів на Східноєвропейській рівнині, з півночі на південь більш-менш закономірно простежується їх зміна: опідзолені, вилугувані, типові.

Опідзолені чорноземи особливо часто зустрічаються в західному лісостепу на високих добре дренованих вододілах. Формування цих грунтів має лісову та степову фази розвитку. Про степову свідчить значна кількість кротовин в їх профілі, глибока гумусованість та високий вміст гумусу (переважають гумінові кислоти), а про лісову – глибока вилугуваність, кисла реакція, знижена насиченість основами, диференціація на елювіальний та ілювіальний горизонти. Головна морфологічна ознака – наявність білястої присипки в нижній частині Н, де виділяється самостійний опідзо-лений горизонт Н(е), під яким залягає буруватий Нр(і) із зачатками горіхуватої структури, незначним лакуванням граней структурних відмін, гумусовими примазками, присипкою SiO2. Карбонати вимиті аж у материнську породу, де знаходяться у вигляді журавчиків, часто грунт взагалі не закипає у зв'язку з сильною вилугуваністю.

 

Чорнозем опідзолений

Будова профілю чорнозему опідзоленого:

Н – гумусовий горизонт потужністю до 40 см, елювіальний, темно-сірий, зернисто-грудкуватої структури, структурні агрегати слабо присипані білястою присипкою SiO2, перехід ясно виражений;

Не – перехідний горизонт, слабоілювіальний, менш гумусовий, бурувато-сірий, ущільнений, горіхоподібний, на гранях структурних агрегатів видно слабкі напливи півтораоксидів, сильно переритий хробаками, ходи заповнені капролітами, перехід ясний;

Нрі – нижній перехідний горизонт, нерівномірно гумусований, сильно ілювіальний, сірувато-бурий, грубогоріхуватий, ущільнений, на гранях структурних агрегатів помітні сліди колоїдів, сильно переритий хробаками, зустрічаються ходи коріння, кротовини, перехід поступовий;

Рhi – лес, дуже слабо і нерівномірно гумусований, слабоілювіальний, бурий зі слабо помітним сіруватим відтінком, грудкуватий, ущільнений, багато кротовин, заповнених гумусом, різко переходить у материнську породу;

Рк – лес жовтого кольору, по кротовинах слабогумусований, включення карбонатів у вигляді псевдоміцелію. 

 

Вилугувані чорноземи також лісостепові грунти. За морфологічними ознаками займають проміжне положення між опідзоленими й типовими. Відсутня елювіально-ілювіальна (Е-І) диференціація профілю, тобто не спостерігають присипки та ознаки ілювійованості, але карбонати вимиті глибоко (глибше 60 см), найчастіше – в нижній перехідний горизонт. Нижня частина його освітлена, але біляста присипка SiO2 не виражена. Будова профілю чорноземів вилугуваних відрізняється від чорноземів типових відсутністю карбонатного горизонту, карбонати з’являються  на глибині розташування материнської породи. Будова профілю:

 

Чорнозем вилугуваний

Н – гумусовий горизонт потужністю 30–50 см, структура добре виражена зерниста або грудкувато-зерниста, темно-сірого кольору, перехід поступовий;

Нр – 50–75 см – темно-сірий з буруватим відтінком, горіхуватий, присипка вітсутня, ущільнений, забарвлений нерівномірно, перехід поступовий;

РН – 75–90 см – інколи до 120 см – другий перехідний горизонт, має гумусові «язики», плівки на структурних агрегатах, слабоущільнений, вилугуваний від карбонатів, перехід поступовий;

Рк – 120–156 см – жовто-бурий, неоднорідного забарвлення, рідко білясті борошнисті присипки солей карбонатів, перехід поступовий;

Рк – 156 см і глибше – жовтий карбонатний лес.

 

Чорнозем типовий

Типові чорноземи. Зустрічаються в південній частині лісостепу. Мають найхарактерніші морфологічні ознаки чорноземів: потужний гумусований профіль (>80 см), неглибоке залягання карбонатів (у верхньому перехідному горизонті або в його нижній частині), Е-І перерозподіл відсутній, СаСО3 у вигляді псевдоміцелію або трубочок. Типова будова профілю грунту описана вище.

 

 

 

 

 

 

Таблиця 15

Класифікація чорноземів Лісостепу

Підтипи

Роди

Види

Опідзолені

Вилугувані

Типові

Звичайні

Слабодиференційовані

Глибокозакипаючі

Безкарбонатні

Карбонатні

Залишково-карбонатні

Міцелярно-карбонатні

Солонцюваті

Осолоділі

Глибинно-глеюваті

Злиті

Неповнорозвинені

а) надпотужні (>120 см)

потужні (80‒120)

середньо потужні (40‒80)

малопотужні (25‒40)

дуже малопотужні (<25 см)

 

б) тучні (>9%)

середньогумусні (6‒9)

малогумусні (4‒6)

слабогумусні (<4%)

 

За гранулометричним складом черноземи переважно суглинкові. Їх хімічний склад характеризується рівномірним розподілом SiО2 та R2О3 за профілем, за винятком опідзолених. У Н-горизонті акумулюються N, P, S та інші біофільні елементи, більшістю грунти вилугувані від водорозчинних сполук. Гумусу в чорноземах багато, до 12%, гумусовий профіль прогресивно-акумулятивний, склад гумусу гуматний, гумусові кислоти високо конденсовані, переважають їх фракції, пов'язані з Са, майже цілком відсутні вільні фульвокислоти. Максимальний вміст гумусу в чорноземах типових, на північ та на південь від зони їх розповсюдження кількість гумусу зменшується (табл. 16).

 

Таблиця 16

Порівняльна характеристика підтипів чорноземів Лісостепу

Підтипи чорноземів

Гумус,

%

Сгк/Сфк

рН

Склад

ввібраних

катіонів

ЄП,

мг-екв/100 г грунту

СНО, %

Потужність Н+НР, см

Опідзолені

5‒12

1,5‒2,0

5,5‒6,5

Са, Mg, H

30‒45

~90

30‒70

Вилугувані

5‒10

1,5‒2,0

6,5‒6,8

Са, Mg, (H)

40‒50

93‒98

40‒80

Типові

7‒12

1,5‒3,0

~7

Са, Mg

45‒60

100

60‒130

 

Фізико-хімічні властивості чорноземів відмінні. Ці грунти мають потужний грунтово-поглинальний комплекс з великою ЄП (30‒70 мг-екв), СНО коливається від 93 до 100%, ГПК майже повністю насичений Са та Mg, реакція середовища близька до нейтральної, нейтральна або слаболужна, висока буферність. Фізичні та водно-фізичні властивості чорноземів добрі, консистенція нещільна, висока вологоємність, добра водопроникність. Щільність твердої фази складає 2,4 г/см3 у Н-горизонті й збільшується до 2,7 г/см3 у материнській породі. Щільність грунту 1,0‒1,6 г/см3, пористість 55‒60%.

У чорноземах лісостепу тип водного режиму періодично промивний. Поживний режим чорноземів оптимальний: дуже високий вміст валових їх форм, основна частина N знаходиться в органічній формі, але легко вивільняється за мінералізації, багато рухомого фосфору. Головною проблемою їх використання є несприятливий водний режим, тому важливе значення має система накопичення та зберігання вологи в грунті, створення лісосмуг, снігозатримання тощо. Важливим заходом є боротьба з водною (в лісостепу) та вітровою (в степу) ерозією, дотримання правильних сівозмін, насичених грунто-зберігальними культурами; введення чистих парів, безполицевого обробітку грунту. Хоча грунти добре забезпечені поживними речовинами, внесення мінеральних добрив – умова одержання високих урожаїв. Важливо вносити органічні добрива, щоб зберегти стабільну кількість гумусу, водно-фізичні властивості.

 

 

3.4. Ґрунти зони Степу

3.4.1. Територія та грунтово-географічна характеристика зони

 

Степова зона займає близько 40% території України. Вона простягається з південного заходу на північний схід на 1100 км, з півночі на південь – 500 км. На півночі Степ межує з Лісостепом по лінії Ананьїв ‒ Знам'янка ‒ Олександрія ‒ Красноград ‒ Балаклія ‒ Куп'янськ. Степ охоплює Причорноморську низовину, південні частини Придніпровської височини та низовини, Донецьку і Приазовську височини, а також рівнини Криму.

 

 

Степова зона

 

Загальна площа зони Степу становить 15,4 млн га, зокрема сіль­ськогосподарських угідь 12,3 млн га (80,0%), з них рілля – 9,9 млн га (64,5%), перелоги – 22, тис.га (0,1%), багаторічні насадження – 257,6 тис.га (1,7%), сіножаті – 270,1 тис.га (1,8%), пасовища – 1,8 млн га (12,0%). Ліси та інші лісовкриті площі займають 1,2 млн га (7,7%), забудовані землі – 0,7 млн га (4,6 %), відкриті заболочені землі – 106,3 тис.га (0,7%), відкриті землі без рос­линнонго покриву або з незначним рослинним покривом – 383,7 тис. га (2,5 %), під водою – 374,3 тис. га (2,4%). З усіх земель природоохоронного призначення 168,9 тис.га, оздоровчого призначення – 0,8.

Клімат степу континентальний, континентальність наростає із заходу на схід. У порівнянні з іншими зонами України Степ одержує найбільшу кількість сонячного тепла, але найменшу кількість опадів. Із заходу на схід температури січня змінюються від ‒2 до ‒9 °С, температури липня ‒ від +20 до +24 °С. Річна сума температур вище 10 °С становить 2800‒3600 °С. Безморозний період триває 160‒220 днів, період активної вегетації 160‒195 днів.

Річна сума опадів зменшується з північного заходу на південний схід – від 450 до 300 мм. Основна маса опадів (60‒70 %) припадає на теплий період року Характерна особливість Степу – висока випаровуваність: 700‒800 мм на півночі зони і 900‒1000 мм на півдні, що зумовлює дефіцит вологи. Коефіцієнт зволоження, змінюється від 1,2 до 0,8. Дефіцит вологи позначається на ході сучасних фізико-географічних процесів. Це є причиною маловодності степових річок. У зв'язку з недостатнім зволоженням у степовій зоні гідрографічна сітка, як правило, розвинута мало, середня густота її становить 0,08‒0,05 км/км2. У Степу річкові та ґрунтові води мають високу мінералізацію. Вона змінюється в широких межах: від 1‒5 г/л до 10‒50 г/л, засолення переважно сульфатне, хлоридно-сульфатне, а на півдні Причорноморської низовини – хлоридне.

Тип водного режиму – непромивний, тоді як у чорноземів лісостепу – періодично промивний. Тому карбонати у степових чорноземів вимиті неглибоко, підзолистий процес не відбувається, інколи на деякій глибині зустрічаються солі й гіпс.

Природні особливості степової зони України визначаються її положенням на півдні Східноєвропейської рівнини, в межах різних геоструктур. У рельєфі виділяються Причорноморська низовина, Донецька і Приазовська височини, південні схили Придніпровської та Подільської височин. Рельєф у степу рівнинний з добре розвиненим мікрорельєфом.

Переважання материнських лесових порід, відносна рівнинність рельєфу сприяли формуванню в Степовій зоні більш однорідного ґрунтового покриву, ніж у Лісостепу.

Природних лісів у Степу дуже мало. Вони ростуть переважно в балках (байрачні дубові ліси), у заплавах рік (заплавні ліси), на піщаних терасах (соснові ліси). Є й штучні лісові масиви. Повсюдно в Степу створено лісові полезахисні смуги.

У північних районах є лучні степи з пишним різнотрав'ям (конюшина, шавлія, сон-трава та ін.) і степовими злаками. Ґрунти – звичайні чорноземи, типові чорноземи. Далі на південь – різнотравно-типчаково-ковилові степи на звичайних чорноземах поступово переходять у типчаково-ковилові на південних чорноземах. Ще далі на південь – сухі степи з розрідженим травостоєм зі злаків, полину, солянок на каштанових ґрунтах.

Степ дуже змінений людиною. Природна рослинність збереглася в заповідниках, на схилах річкових долин і балок. Рілля в степу складає 75% земельного фонду. Головні сільськогосподарські культури ‒ озима пшениця, соняшник, цукровий буряк, баштанні.

Степова зона України поділяється з півночі на південь на три підзони: Північностепову, Середньостепову та Південностепову.

 

«Зона Степу»

https://www.youtube.com/watch?v=RpyT2hFlN2E&t=45s

 

 

Інтерактивна карта кліматичних зон України

Онлайн-карта грунтів України

 

«Зона Степу»

https://www.youtube.com/watch?v=Pv6SbEVJlXQ

 

«Ковиловий степ України. Ковила звичайна»

https://www.youtube.com/watch?v=zU3rrv5566M

 

 

3.4.2. Процеси ґрунтоутворення та їх характеристика

 

У Степу найпоширеніше дернове гумусно-акумулятивне грунтотворення та нагромадження гумусу. Відбувається воно під багаторічною трав'янистою рослинністю в умовах помірного вологого клімату і найбільш енергійно на нещільних карбонатних гірських породах.

Ґрунтовий покрив східного Степу складають чорноземи звичайні, а південного – чорноземи південні. Чорноземи звичайні сформувались на середньо- та важкосуглинистих лесах, червоно-бурих глинах під різнотравно-ковилово-типчаковою рослинністю.

 

 

3.4.3. Основні типи ґрунтів степової зони, їх агровиробниче оцінювання

 

На території Степу сформувались три основні типи грунтів:

1) чорноземи звичайні;

2) чорноземи південні;

3) каштанові ґрунти та солонці.

Чорноземи звичайні формуються в умовах зони Північного Степу з ΓΤΚV-IX =0,68‒0,89, характеризуються найсприятливішими водно-фізичними властивостями, найбільшою вологозабезпеченістю, а відтак і найвищою природною продуктивністю (табл. 17). Вміст гумусу становить 3,8‒5,5%.

Чорноземи південні поширені у Зоні Південного Степу з ГТК = 0,61‒0,67 і представлені одним слабогумусованим підтипом, вміст гумусу становить 2,7‒4,0%. Особливістю чорноземів південних є рівнинність території поширення, що сприяє їх рослинницькому використанню. Чорноземні ґрунти характеризуються найвищим потенціалом родючості у світі.

 

Таблиця 17

Параметри природного потенціалу родючості ґрунтів Степу

Підтипи чорноземів

Гумус, %

Сгк/Сфк

рН

Склад

увібраних

катіонів

ЄП,

мг-екв/100 г ґрунту

СНО, %

Потужність Н+НР, см

Звичайні

Південні

6‒8

3‒6

1,5‒3,0

1,5‒3,0

7,0‒7,3

7,5‒8,0

Са, Mg, (Na)

Са, Mg, Na

40‒55

30‒40

100

100

50‒120

25‒70

 

Звичайні чорноземи зустрічаються в північному степу. За ознаками близькі до типових, але у зв'язку з дещо ослабленим процесом гумусоакумуляції потужність гумусованого горизонту менша. Карбонати залягають, починаючи з нижньої частини Н-горизонту у вигляді білоочок, псевдоміцелію. Іноді в материнській породі зустрічається гіпс. Звичайні чорноземи відрізняються від типових меншою товщиною гумусного і перехідного горизонтів і дещо більшим вмістом гумусу. Так, наприклад, звичайні середньогумусні чорноземи містять до 6‒7, а інколи до 8‒9% гумусу. Звичайні чорноземи містять також більше карбонатів і колоїди їх більш насичені основами. Гідролітична кислотність у них дуже низька або її зовсім немає.

Морфологічний опис профілю звичайного чорнозему

 

Чорнозем звичайний

Н(А1) – 0‒20 см. Гумусний горизонт темно-сірого кольору, структура грудочкувато-зерниста, частково розпилена, місцями грудкувата.

Н(А2) – 20‒45 см. Горизонт темно-сірого кольору, структура зерниста, перехід до наступного горизонту поступовий.

Нрк(В) – 45‒85 см. Гумусований, перехідний, темно-сірий з коричневим відтінком горизонт. Структура горіхоподібна грудочкувата і нечітко виражена. На глибині 50 см помітні карбонати, а нижче 70 см горизонт світлішає і переходить у ґрунтотворну породу.

Рк(С) – 85‒130 см. Палевий лес. На глибині 105‒125 см помітні кротовини, карбонати у вигляді білозірки.

 

«Чорнозем звичайний»

https://www.youtube.com/watch?v=n6a3TEnDFRM&ab_channel=CatylinaEwseewa

 

 

Південні чорноземи сформувались у південній частині степу, межують з каштановими ґрунтами. Карбонати починаються з Н-горизонту, неглибоко залягає гіпс, профіль малопотужний, часто – слабодиференційований через незначну солонцюватість, яка проявляється в ущільненні перехідного горизонту. Характеристика родів і видів аналогічна чорноземам лісостепу.

 

Таблиця 18

Параметри природного потенціалу родючості ґрунтів Степу

Фізична глина, %

Вміст гумусу

ГТК по періодах вегетації

Опади ХІ-га

% у 0‒30 см

т/га у

профілі

V‒VII

VIII‒IX

V‒IX

ММ

% засвоєння

Чорнозем звичайний

36‒40

3,3‒3,8

325

0,95

0,77

0,88

140‒160

52

41‒45

2,8‒3,1

240

0,77

0,60

0,70

140‒160

58

56‒60

5,3‒5,5

500

0,95

0,68

0,84

120‒140

65

Чорнозем південний

36‒40

2,1‒2,3

180

0,77

0,45

0,64

120‒140

80

51‒55

3,0‒3,2

210

0,77

0,45

0,64

120‒140

30

Темно-каштановий грунт

41‒45

2,0‒2,3

160

0,69

0,45

0,59

120

72

61-65

3,1‒3,3

210

0,75

0,44

0,63

140

72

Каштановий грунт

41‒45

1,6‒1,8

95

0,54

0,45

0,50

120‒140

72

61‒65

2,2‒2,4

160

0,53

0,45

0,50

120‒14

 

Південні чорноземи відрізняються від звичайних меншим гумусним горизонтом і вмістом в орному горизонті гумусу. Серед південних чорноземів зустрічаються також більш солонцюваті грунти порівняно з чорноземами агрорайонів центрального і північного Степу.

Орієнтовна морфологічна характеристика південного чорнозему.

 

Чорнозем південний

Н(А) – 0‒38 см. Гумусний горизонт темно-сірого кольору, структура дрібнозерниста (цілина). На поверхні ясно видно борошнисту присипку.

Нр(В1) – 38‒68 см. Гумусований перехідний горизонт з темно-коричневим відтінком, структура горіхоподібна, окремі агрегати гостро-гранчастої форми. Горизонт щільний, перехід до порід різкий.

Рк(В2) – 68‒85 см. Бурувато-палевий щільний горизонт, по щілинах помітні затікання гумусу.

Рк(ВС) – 85‒130 см. Багато карбонатів у вигляді білозірки.

Рк(С) ‒ 130‒180 см. Темно-палевий глинистий лес. На глибині 180 см зустрічаються кристали гіпсу.

 

Рис. 60. Генетичний профіль ґрунтів зони Степу

Рис. 61. Генетичний профіль чорнозему південного

Чорнозем звичайний

Чорнозем південний

 

За вмістом гумусу чорноземи поділяють на малогумусні (гумусу менше 6%), середньогумусні (6‒9%) і тучні, або багатогумусні (понад 9%). За товщи­ною гумусного горизонту чорноземи поділяють на неглибокі (менше  40 см), середньоглибокі (40‒80 см) і глибокі (понад 120 см). Морфологічні ознаки і фізико-хімічні властивості чорноземів. Характерним для профілю чорноземів є переритість і наявність численної кількості кротовин ‒ ходів ховрахів, сліпців, хом’яків, комах.

 

Таблиця 19

Хімічний склад і фізичні властивості торф'яних грунтів

Чорнозем звичайний

Чорнозем південний

Характерна ознака – білозірка.

Вміст гумусу з півночі на південь з 6,1–4,7 до 4,6–4,0%.

Сума увібраних основ від 20 до

50 мг-екв на 100 г ґрунту

Характерна ознака – невелика потужність.

Скупчення карбонатів кальцію і магнію у вигляді білих плям.

Глибина залягання гіпсу 2 м

Реакція ґрунтового середовища нейтральна, а в нижніх горизонтах слаболужна.

Вміст азоту – 0,21–0,27%.

Забезпеченість P2O5 і К2О – висока.

Глибина залягання гіпсу 3–4 м

Реакція ґрунтового середовища нейтральна або слаболужна.

Сума увібраних основ від 5–15 до 17–50 мг-екв на 100 г ґрунту.

Вміст азоту 0,17–0,28%.

Наявність обмінного натрію при-зводить до виникнення ознак со-лонцюватості.

Вміст гумусу від 5,5 до 2%.

Забезпеченість Р2О5 і К2О – задовільна

 

Основними агротехнічними заходами, спрямованими на підвищення родючості ґрунтів є:

·     раціональні способи обробітку ґрунту;

·     нагромадження та правильне використання вологи;

·     поліпшення структури посівних площ;

·     впровадження високоврожайних сортів і гібридів сільськогосподарських культур;

·     раціональне застосування мінеральних і органічних добрив;

·     насадження полезахисних смуг;

·     терасування схилів;

·     заліснювання балок і ярів.

 

«Торські степи»

https://www.youtube.com/watch?v=OW321LmcHuw

 

 

3.5. Ґрунти зони сухого Степу

3.5.1. Територія та грунтово-географічна характеристика зони

 

В Україні вони розповсюджені в південній частині Одеської, Херсонської, Миколаївської областей, на півночі Криму. Загальна площа Степової посушливої зони становить 5,7 млн га, зокрема сільськогосподарських угідь 4,5 млн га (78,5 %), з них рілля – 3,7 млн га (65,1 %).

 

 

Степова зона України.

Зона сухого Степу

 

Зона простягається від Дунаю до західних відрогів Приазовської височини і охоплює більшу частину Причорноморської низовини, яка в тектонічному відношенні відповідає північному крилу однойменної западини.

Клімат суббореальних сухих степів субаридний з теплим засушливим літом і холодною зимою, Кз = 0,35‒0,5, річна сума опадів складає 200‒350 мм, випаровуваність – 1000‒1200 мм на рік, середньорічна температура близько 5 °С, континентальний зі значними добовими та сезонними амплітудами температури. Сума позитивних температур – 3411‒3372 °С. Тип водного режиму непромивний і випітний.

Рослинність трав'яниста, сухостепова, з бідним видовим складом і розрідженим травостоєм. У північній частині зони – типчаково-ковильна, в середній – полинно-ковильно-типчакова, на півдні – полин, прутняк. Розвивається ефемерна та ксерофітна рослинність, у западинах рельєфу зустрічаються чагарники, в заплавах – ліси. Щорічний приріст фітомаси незначний: 8‒10 ц/га надземної та 30‒40 ц/га підземної частин, рослинний опад високозольний (~ 600 кг/га зольних елементів).

Рельєф зони рівнинний із сильно розвиненим мікрорельєфом у вигляді западин, блюдець, лиманів, причиною розвитку якого є вихідна нерівномірність засолення порід, активна діяльність землериїв. Мікрорельєф зумовив високу комплексність грунтового покриву на вказаній території.

Грунтотворні породи – лесоподібні суглинки та леси, засолені морські породи, продукти вивітрювання піщаників, вапняків, мергелів.

 

Онлайн карта грунтів України

Інтерактивна карта кліматичних зон України

 

 

 

Ґрунтовий дерновий процес відбувається в умовах недостатнього зволоження. Це сприяє нагромадженню в ґрунтовому профілі не тільки карбонатів кальцію та магнію, а й легкорозчинних солей натрію, що сприяє надходженню катіонів натрію до ГВК.

Каштанові ґрунти утворилися в умовах загальмованого гумусоутворення  та слабкої тренованості території, спостерігають промитість ґрунту від карбонатів та легкорозчинних солей. Дерновий процес тут дещо послаблений порівняно з чорноземною зоною, причиною чого є уповільнений темп гумусоутворення в зв'язку з малим об'ємом фітомаси, яка надходить у грунт через розрідженість рослинного покриву та у зв'язку з несприятливими гідротермічними умовами. В умовах чітко вираженого аеробіозу відбувається руйнування органічних решток та перегною, що призводить до порушення міцності структури. У зв’язку з незначними запасами весняної вологи рослинність сухих степів швидко вигоряє, а безструктурність грунту обумовлює слабке водонакопичення. Під час аеробного розкладання органічних решток утворюються і нагромаджуються в грунті мінеральні сполуки. Міграція карбонатів також менш інтенсивна, грунт промивається на меншу глибину й карбонати знаходяться вище, ніж у чорноземів. Лужні метали, особливо натрій, входять до увібраного комплексу і викликають лужну реакцію грунту та його солонцюватість, на неї впливає також високий вміст легкорозчинних солей у ґрунтовій породі. 

 

 

 

Особливістю генезису каштанових грунтів є майже обов'язковий процес осолонцювання, тому що рослинні залишки високозольні, материнські породи переважно засолені, ТВР випітний. Виділяють три підтипи каштанових ґрунтів: темно-каштанові, каштанові, світло-каштанові (табл. 20).

 

Таблиця 20

Класифікація каштанових ґрунтів

Підтипи

Роди

Види

Темно-каштанові

Каштанові

Світло-каштанові

Звичайні

Солонцюваті

Солонцювато-солончакуваті

Залишково-солонцюваті

Солонцювато-осолоділі

Карбонатні

Карбонатно-солонцюваті

Глибокозакипаючі

Неповнорозвинені

а) за ступенем солонцюватості

б) за потужністю гумусованого горизонту:

потужні (>50 см)

середньопотужні (30‒50)

малопотужні (20‒30)

дуже малопотужні (<20 см)

 

Будова профілю каштанових ґрунтів подібна на чорноземи, особливо південні.

 

Calcic Kastanozem.JPG

Нд – слаборозвинена дернина;

Н(к) – гумусовий, каштанового забарвлення з бурувато-сірим відтінком, порохувато-дрібнозернистий, нерідко шаруватий, потужністю 15‒30 см;

Нрк/s – верхній перехідний, сірувато-бурий, крупно­грудкуватий або грудкувато-призматичний чи горіхуватий, карбонатний, потужністю близько 10 см;

Phкs – нижній перехідний, неоднорідно забарвлений бурувато-жовтий, призмоподібний, ущільнений, карбонати у вигляді білоочок, часто засолений, потужністю 50‒100 см;

Pks – грунтотворна порода, переважно засолений лес, карбонатна, загіпсована. 

Каштановий грунт

 

 

Підтипи каштанових грунтів виділяють за вмістом гумусу та іншими загальними властивостями. Профіль каштанового грунту не диференційований за SiО2 та R2O3. Вміст гумусу в Н-горизонті складає від 2 до 5% і поступово зменшується вниз за профілем, відношення Сгк:Сфк>1 у верхніх горизонтах і менше 1 у підгумусному горизонті. ГПК повністю насичений катіонами Са та Mg, реакція нейтральна або слаболужна по всьому профілю (табл. 21).

 

Каштановий грунт: А – темно-каштановий; Б – каштановий; В – світло-каштановий

 

Таблиця 21

Порівняльна характеристика каштанових грунтів

 

 

рН

Гумус,

%

Глибина, см

ЄП,

мг-екв

100 г

Обмінні катіони

Н+НР

закипання

залягання

солей

гіпсу

Темно-каштанові

7,0‒7,3

4‒5

35‒50

45‒50

‒200

‒200

30‒35

Са, Mg, (Na < 3% ЄП)

Каштанові

7,2‒7,4

3‒4

30‒40

35‒40

‒180

‒160

20‒30

Na > 3% ЄП

Світло-каштанові

7,3‒7,5

2‒3

25‒35

25‒30

‒150

‒120

15‒25

Na > 6% ЄП

 

Каштанові грунти завжди мають карбонати безпосередньо під Н-горизонтом, на глибині 1‒1,5 м, багато з них накопичують гіпс та водорозчинні солі. Володіють задовільними водно-фізичними властивостями.

Зона сухих степів має важливе значення в сільському господарстві країни. Розорані переважно темно-каштанові як найродючіші й краще забезпечені вологою грунти. Вирощують пшеницю, просо, соняшник, баштанні та інші культури. Урожайність їх залежить від вологозабезпеченості, часто повторювані засушливі роки, засухи, суховії ведуть до нестабільного землеробства. В деякій мірі вирішують цю проблему снігозатриманням, висаджуванням лісосмуг, спеціальною агротехнікою, правильними сівозмінами. Радикальним заходом регулювання водного режиму є зрошення, але потрібно під час його проєктування передбачити й попередити всі можливі негативні наслідки: вторинне засолення, осолонцювання, заболочення грунтів. Світло-каштанові грунти без зрошення ефективно використовуватись не можуть, бо вони часто солонцюваті, в комплекс окультурювання входить гіпсування. Актуальним є боротьба з вітровою ерозією.

Засолені грунти. До формації засолених і лужних належать грунти, в утворенні яких брали або беруть активну участь легкорозчинні солі. До легкорозчинних відносяться солі, розчинність яких перевищує розчинність гіпсу в холодній воді, тобто 2 г/л. Це, наприклад, сода – Na2СО3, хлориди, сульфати, гідрокарбонати, борати тощо.

Засолені – це такі грунти, що містять у всьому профілі або в його частині легкорозчинні солі в кількостях, шкідливих для рослин. Шкідливість водорозчинних солей полягає в тому, що вони підвищують осмотичний потенціал грунтового розчину, чим погіршують постачання рослин водою через недостатню всмоктувальну силу кореневих систем. При цьому знижується транспірація, уповільнюється фотосинтез, погіршується мінеральне живлення. Деякі солі (сода) погіршують властивості грунту: він набухає, зменшується здатність колоїдів до коагуляції, збільшується їх рухомість, у результаті чого руйнується структурність грунту, росте його щільність тощо. Найшкідливіші солі: Na2СО3, NaHСО3, NaCl; шкідливі: СаСl2, MgCl2, Na2SО4; менш шкідливі: MgSО4, CaSО4.

Джерела солей у природі взагалі й у грунтах зокрема виступають такі процеси та об’єкти: вивітрювання порід, під час якого утворюються різноманітні солі; соленосні гірські породи, які утворюються на дні морів та океанів; мінералізовані грунтові води, що впливають на процес грунтоутворення; перенесення солей вітром із моря на сушу; атмосферні опади; деяка рослинність (солянки, курай); зрошувальні води за неправильного зрошення.

Солончаки – один із типів засолених грунтів, які містять у шарі 0‒30 см токсичну кількість водорозчинних солей. На території України зустрічаються локально по узбережжю Чорного моря, в Придніпров'ї, на терасах Південного Бугу, Дністра, Дунаю. Солончаки – грунти інтразональні, але найчастіше вони зустрічаються в пустелях, напівпустелях, сухих степах, дуже рідко – в лісостепу та степу. Характерна рослинність – розріджені асоціації різних солянок, що характеризуються високою зольністю (20‒30%), глибокою кореневою системою, незначним приростом біомаси (~50 ц/га). Клімат напіваридний, аридний, Кз<0,6, ТВР – випітний. Грунтотворні породи різні за генезисом, зокрема й морські, бувають як засолені, так і незасолені, найчастіше карбонатні. Рельєф переважно рівнинний. Процес грунтоутворення – галогенез, тобто засолення через причини, описані вище.

Профіль солончак

Типова будова профілю солончака: Hks+Hpks+Phks+Pks. По всьому профілю спостерігають вицвіти солей, але за наявності вологи в грунті солі знаходяться в розчині й візуально не фіксуються. Характерна закономірність: якщо солончаки утворились під час засолення інших типів грунтів, то вони зберігають будову й морфологічні ознаки вихідного грунту, тому в профілі може бути різноманітний набір генетичних горизонтів.

Профіль солончаків не диференційований за SiО2, R2О3 та гранскладом, оскільки солі викликають стійку електролітичну коагуляцію колоїдів і за профілем вони не переміщуються, інертні, не руйнуються. Гумусу загалом мало (~1%), але іноді, якщо засолені первинні високогумусні ґрунти, його вміст може сягати 5‒7% і більше. ЄП невелика, – 20 мг-екв/100 г, залежить від мінералогічного та гранулометричного складу ґрунту. Склад увібраних катіонів цілком визначається типом засолення ґрунту. Реакція нейтральна, слаболужна (рН = 7,3‒8,0), якщо ж тип засолення содовий, то рН досягає значень 9‒11. Карбонати знаходяться на поверхні. Водно-фізичні властивості солончаків добрі (крім содових). У солончаків, що містять соду, остання викликає стійку пептизацію колоїдів. Грунт у сухому стані стає дуже твердий, безструктурний, у вологому – в'язкий, знову ж таки безструктурний, погано водопроникний тощо.

 

Солончаки: А – типовий ландшафт та галофітна рослинність; Б – кристали легкорозчинних солей на поверхні агрегатів і грунту; В – неефективне сільськогосподарське використання ґрунтів без меліоративних заходів.

 

Автоморфні солончаки утворюються на засолених породах за глибокого залягання грунтових вод. Належать до виходів, що знаходяться на поверхні стародавніх засолених порід або утворились з гідроморфних у минулому солончаків у разі пониження базису ерозії – наприклад, на високих річкових терасах (РГВ >10м).

Гідроморфні солончаки формуються в умовах близького (0,5‒3 м) залягання мінералізованих грунтових вод за наявності інтенсивних висхідних токів води. Розповсюджені в зниженнях, лиманах, на днищах пересохлих озер, периферії боліт та солених озер тощо. Зовнішньо добре виділяються за наявністю вицвітів солей на поверхні (30‒60%), профіль оглеєний.

 

Солончак: А – автоморфний; Б – гідроморфний

 

Солонці – це грунти, що містять у ввібраному стані велику кількість обмінного Na (> 15% від ЄП) або інколи Mg (>40% від ЄП) в ілювіальному горизонті. Солі в цих грунтах знаходяться не на поверхні, а на деякій глибині. В Україні – близько 0,25 млн га, зосереджені в степу, інколи – в лісостепу.

Профіль солонцю ділиться на низку добре виражених горизонтів:

 

Солонець автоморфний чорноземний

НЕ – гумусово-елювіальний (надсолонцевий), грудкуватий або пластинчастий, шаруватий, пористий, полегшеного гранскладу, світло-бурого або темно-сірого забарвлення залежно від зони розташування солонцю, потужність горизонту від 2 до 25 см, перехід різкий;

Sl (ІН) – солонцевий, ілювіально-глинисто-гумусовий, темніший за попередній, темно-бурий або бурий з коричневим відтінком, стовбчастої, рідше призматичної, горіхуватої або брилистої структури, на гранях агрегатів – глянцеве лакування, в сухому стані щільний, тріщинуватий, у вологому – в'язкий, безструктурний, потужністю 7‒25 см і більше;

Pslks (Phiks) – підсолонцевий, світліший за попередній, призматичний або горіхуватий, містить гіпс, карбонати, солі;

Pks – материнська порода, засолена, карбонатна, загіпсована.

 

Типи солонців виділяються за характером водного режиму, підтипи – за розташуванням у тій чи іншій грунтово-біокліматичній зоні. Солонці авто­морфні формуються в умовах глибокого залягання грунтових вод (>6м) на засолених породах, найчастіше в степу.

Солонці напівгідроморфні (лугово-степові) формуються на першій та другій надзаплавній терасах, у понижених елементах рельєфу, де РГВ знаходиться на глибині 3‒6 м.

Солонці гідроморфні розповсюджені в заплавах рік, в приозерних, міжбалочних зниженнях, де РГВ<3м.

 

Солонець: А – будова профілю; Б – кірка на поверхні солончака; В – солонцевий горизонт

 

У сільському господарстві солонці без меліорації використовувати неможливо. Головне завдання меліорації – вилучення Na із ГПК, при цьому буде нейтралізуватись лужна реакція, проходити гідрофобізація й коагуляція колоїдів і в такий спосіб поліпшуватимуться негативні властивості та режими циих грунтів. Меліорація солонців має бути комплексною, що включає хімічну, водну меліорації, правильну агротехніку, оскільки один захід ефекту не дає. Дози гіпсу коливаються від 2 до 20 т/га.

Найефективніше проводити хімічну меліорацію солонців під час зрошення, бо при цьому підвищується її ефективність, а утворені солі вимиваються з грунту. До комплексу окультурювання солонців входить також меліоративна оранка 3-ярусним плугом, а на кіркових різновидах – плантажна оранка, використовують також землювання невеликих плям солонців. Обов'язково потрібно застосовувати органічні та мінеральні добрива, а на богарі – вологонакопичення.

 

Солонці потребують уваги

 

«Солонець, солончак»

https://www.youtube.com/watch?v=D7EpuJQ2lC0&ab_channel=CatylinaEwseewa

 

 

Солоді – це гідроморфні або напівгідроморфні грунти з різко диференційованим профілем, яскраво вираженим освітленим горизонтом Е, з наявним увібраним Na та лужною реакцією в горизонті І, з карбонатами і легкорозчинними солями в нижній частині профілю. Солоді – продукт розсолення солонців зі заміною увібраного Na+ на Н+ у верхній розсоленій частині профілю. В Україні – близько 30 тис. га.

Клімат території розповсюдження солодей суббореальний або субтропічний субгумідний або субаридний, тип водного режиму періодично промивний з тимчасовим поверхневим перезволоженням. Рельєф – винятково понижені елементи (наприклад, води півдня України, лимани), безстічні рівнини. Рослинність гідрофільна: осика, береза, осока, різнотравно-злакові або заболочені луки, на поверхні – водорості. Грунтотворні породи різноманітні за генезисом, переважно – засолені, карбонатні, оглеєні.

Утворення: в умовах підвищеного поверхневого зволоження під час відриву грунту від грунтових вод, обмінний Na+ у верхніх горизонтах солонців заміщується на обмінний водень, що призводить до гідролітичного розщеплення мінералів ГПК. Півтораоксиди виносяться, залишковий кремнезем накопичується в осолоділому горизонті. Зверху вниз за профілем пересувається й органічна речовина. Поступово солонцевий горизонт і частина підсолонцевого руйнуються, перетворюючись в осолоділий ( Е).

За будовою профілю солоді близькі до дерново-підзолистих оглеєних грунтів:

 

Солодь

лугово-чорноземна

Но – лісова підстилка або дернина;

Hegl – гумусово-елювійований, темно-сірий, грудкувато-пластинчастий, з присипкою SiО2, Fe-Mn-конкреціями, потужністю 10‒15 см;

Egl – елювіальний осолоділий горизонт, білястий, плитчастий або шарувато-лускуватий, конкреційний, з вохристими плямами;

Igl – ілювіальний, брудно-бурий, щільний, брилистий або призмоподібний, з глинисто-гумусовими і сизуватими плівками по гранях структурних відмін, чорними конкреціями, присипкою SiО2, в'язкий; звичайно розділяється на декілька підгоризонтів;

PKSgl – материнська порода, переважно карбонатна, оглеєна, часто засолена.

 

Лугово-чорноземні солоді відрізняють порівняно глибоким РГВ (>3 м), потужність гумусованого горизонту 50‒70 см. Лугові (степові): РГВ = 1,5‒3 м, менша потужність гумусованого горизонту, значніше оглеєння. Лугово-болотні солоді: РГВ=0,5‒1 м, сильно оглеєні, на поверхні є оторфований горизонт (табл. 22).

 

Таблиця 22

Класифікація солодей

Підтипи

Роди

Види

Лугово-чорноземні

Лугові

Лугово-болотні

Звичайні

Безкарбонатні

Незасолені

Солончакуваті

Несолонцюваті

Солонцюваті

а) глейові, глеюваті

б) малогумусні (<3% гумусу),

середньогумусні (3-6),

високогумусні (>6);

в) торф'янисто-глейові (Т<10 см),

торф'яно-глейові ( Т=10-20 см)

 

Гумус солодей близький до гумусу підзолистих ґрунтів за груповим і фракційним складом. У He- горизонті його вміст складає 2‒3%, але в окремих випадках може досягати 10% і вище, різко падаючи в осолоділому горизонті і, як правило, дещо збільшуючись в І-горизонті. В гумусованому горизонті Сгк:Сфк>1, різко звужується вниз по профілю до 0,2. ЄП варіює в широких межах залежно від гранскладу, але завжди суттєво менша в Не і Е (10‒15 мг-екв) горизонтах порівняно з ілювіальним (30‒40). У складі обмінних катіонів, крім Са2+ та Mg2+, присутній Na+ в І-горизонті в великій кількості (10% від ЄП і більше). У горизонтах Не та Е в багатьох випадках є також обмінний водень і алюміній, тому ці горизонти ненасичені основами, реакція середовища в них кисла. Ілювіальний горизонт має нейтральну або лужну реакцію. Отже, за реакцією середовища та складом увібраних основ можна відрізнити солоді від дерново-підзолистих грунтів. Крім цього, на глибині близько 1 м солоді містять карбонати, глибше – водорозчинні солі.

 

Солоді

 

Солоді в сільському господарстві використовуються мало, оскільки вони володіють низькою потенційною родючістю: несприятливий для сільськогосподарських культур водний режим, бідність елементами живлення. Трав'янисті екосистеми на солодях можна використовувати як сінокоси та пасовища, а ліси – як джерело деревини й водоохоронні угіддя. Але в низці випадків ці грунти все ж потрібно меліорувати й використовувати в землеробстві: регулювання водно-фізичних властивостей та водно-повітряного режиму за рахунок глибокого розпушування та внесення органічних добрив, вапнування, збагачення колоїдами (внесення сапропелю); часто використовують землювання з безполицевою оранкою й розпушуванням на дрібних плямах солодей.

 

«Кислі та солоні грунти»

https://www.youtube.com/watch?v=63ZWZN4UqaE&t=3s

 

«Меліорація солонців та солонцевих ґрунтів»

https://www.youtube.com/watch?v=RWU1KOY9B4c

 

 

 

3.6. Ґрунти гірських територій України

3.6.1. Українські Карпати: природні умови ґрунтоутворення, грунти

 

В Україні ґрунти гірських територій зустрічаються в Карпатах і Кримських горах. Головним фактором формування ландшафтів, а значить і грунтів у горах є вертикальна зональність: ґрунти закономірно змінюються у міру підняття від підніжжя гори до вершини, що зумовлено зміною факторів і умов грунтоутворення.

Карпатська гірська система знаходиться в суббореальному грунтово-біокліматичному поясі, помірно-континентальній області. Ця гірська країна (Українська частина) розташована на території широтної лісостепової зони і є вертикальною гірською буроземною зоною. Українські Карпати – частина Східних Карпат, мають протяжність до 200 км і ширину близько 100 км, площа провінції з передгір'ями складає ~30 тис. км кв.

 

 

Карпатська гірська система

 

На території Карпатської гірської провінції виділяють такі геоморфо­логічні райони:

1. Передкарпатське передгір'я – слабопохилена розчленована рівнина;

2. Карпати, які поділяються на:

- зовнішні Карпати – крайовий хребет, тобто низькогір'я до 600‒800 м а.в. і середньогір'я до 1000 м а.в.;

- Верховинське плоскогір'я, висотою до 600‒800 м а.в. з пологими схилами й плоскими вершинами;

- Полонинсько-Чорногірська область, до 1200‒1300 м а.в. з крутими схилами, високими вершинами, обривами; південно-західна (Рахівська частина) – до 1000 м а.в., гострі вершини, круті схили;

- західний Ужгород-Хустський вулканічний хребет висотою 600‒800 м а.в.

3. Закарпатське передгір'я – розчленована рівнина висотою 215‒400 м а.в.

4. Закарпатська низовина.

Клімат загалом надлишково вологий: південно-західні схили та Закарпаття знаходяться під впливом теплих і вологих атлантичних повітряних мас, а північно-східні схили й Передкарпаття – мас повітря, що проникають зі східної Європи та Азії. З висотою клімат стає вологішим і прохолоднішим, за гідротермічними умовами можна виділити декілька вертикальних поясів. ТВР промивний на дренованих ділянках та водозастійний на недренованих.

 

Висотні пояси Карпат України: 1 – передгірний лісостеп: а) із дуба скельного; б) із дуба звичайного, граба, бука, з домішкою ялиці;

2 – підгірний і низькогірний пояс широколистяних, переважно дубових лісів: а) із дуба скельного, з домішкою граба і бука; б) із дуба звичайного, граба, бука, ялиці;

3 – низькогірний і середньогірний пояс переважно букових лісів: а) майже виключно із бука; б) із бука, з домішкою ялиці і ялини;

4 – середньогірний пояс хвойних переважно ялинових лісів (у нижній частині із домішкою ялиці і бука); 5 – субальпійський пояс полонини (ялинове рідколісся і криволісся, чагарники-стелюхи, високі різнотравні луки); 6 – альпійський пояс полонин, льодовикових карів (низькотравні і мохові луки, чагарники)

 

У Карпатах панує лісова рослинність – бук, дуб, в'яз, вільха, сосна, ялина, ялиця, на вершинах – полонини (субальпійське та альпійське різнотрав'я). В історичний період у складі рослинності відбулися зміни: збільшилась площа полонин, серед дерев домінують штучні ялинові насадження.

 

Типові ландшафти та характерна рослинність

 

Грунтотворні породи переважно фліші й продукти їх вивітрювання. Це осадові гірські породи, утворені в глибоких геосинклінальних морських басейнах з характерним ритмічним чергуванням шарів піщаників, аргілітів, алевролітів, мергелів, вапняків тощо.

В описаних умовах головним процесом ґрунтоутворення є кисле буроземоутворення, а супутніми – дерновий, підзолистий, глейовий, глейово-елювіальний. Ґрунти поділяються за термічним показником (табл. 23), глибиною залягання скельної породи, оглеєності, опідзоленості.

 

Таблиця 23

Основні типи ґрунтів Карпат

Типи, підтипи

Термічні пояси

Буроземи

Дерново-буроземні

Підзолисто-буроземні

Буроземно-підзолисті

Гірсько-лугові

Дерново-торф'янисті

Усі

Усі

Теплий, дуже теплий

Теплий (Передкарпаття)

Дуже холодний, холодний

Прохолодний, помірно-холодний, Холодний

 

За глибиною залягання скельної породи виділяють такі види ґрунтів:

а) потужні (85‒120 см);

б) середньопотужні (65‒85);

в) малопотужні (45‒65);

г) короткопрофільні (25‒45);

д) слаборозвинені (<25 см).

У гірсько-лісовому поясі Карпат переважають бурі лісові кислі грунти: Ho+Hq+HPmq+PQ+D; зустрічаються бурі лісові опідзолені на більш-менш вирівняних елементах рельєфу: Ho+Heq+HPmiq+PQ+D, вони переважно оглеєні; на високих рівнях утворюються дерново-торф'яні: T(HT)+HP(t)q+PQ+D; на терасах рік часто зустрічаються дерново-буроземні грунти: Ho+Hd+HPmq+PQ; на полонинах – гірсько-лугові грунти: Hd+H+HPq+PQ+D.

У передгірній частині Закарпаття переважно утворюються підзолисто-буроземні поверхнево-оглеєні грунти: Ho+He(gl)+PImgl+Pgl на алювіально-делювіальному суглинку. Крім них зустрічаються буроземи, зокрема й оглеєні. На Закарпатській низовині на терасах р. Тиса, де переважають давньоалювіальні відклади, розповсюджені лугово-буроземні глейо-елювійовані грунти: Hegl+HEgl+PhGHm+PGlm+PGI(K).

У Передкарпатті, де випадає багато опадів, панують важкі породи та безстічні або слабостічні форми рельєфу, значні площі займають бурувато-підзолисті поверхнево-оглеєні грунти: HEgl+E(h)gl+Igl+PIgl+Pgl.

 

Бурі лісові грунти: А – профіль типового бурозему;

Б – буроземно-підзолистий оглеєний грунт

 

Багато гірських грунтів відводять під пасовища, на деяких вирощують цінні сільськогосподарські культури – виноград, цитрусові, чай, плодові й технічні культури. Але через складний рельєф, малу потужність профілю, каменистість, вони, загалом, мало освоєні, особливо грунти лісових верти­кальних областей. Для захисту цих грунтів необхідно регулювати вирубку лісу. Найінтенсивніше використовують гірські буроземи, коричневі та дерново-чорноземні грунти за обов'язкового вжиття протиерозійних заходів: терасування схилів, якщо їх крутизна перевищує 12°, заліснення відкритих ділянок.

 

 

3.6.2. Ґрунти Кримської гірської області

 

Гірська частина Криму – це три дугоподібні й паралельно розташовані гірські гряди з двома поздовжніми долинами. Висота гірських гряд знижується з півдня на північ. Висота головної гряди Кримських гір – 1540 м н.р.м., середньої – 540‒550 м і третьої (північної) – 120‒350 м. Долини, що їх поділяють, мають ширину від 2‒3 до 15‒20 км.

 

 

https://image.jimcdn.com/app/cms/image/transf/none/path/s16925f0d51e7b5d4/image/i223606951fef8881/version/1550517743/image.png

Кримські гори

 

Утворення гряд і широких знижень, зумовлене підняттям Кримських гір, інтенсивними ерозійними процесами в антропогені. У формуванні сучасного рельєфу важливе значення мають ерозійні, зсувні, обвальні й абразійні процеси [4, 21]. Різний рівень висот Кримських гір спричиняє мінливість клімату, рослинності й ґрунтового покриву, відповідно до принципів вертикальної зональності. Гірський Крим поділяється на три фізико-географічні області: Передгірну (степову й лісостепову), Головної гряди й Південного берегу Криму.

 

https://image.jimcdn.com/app/cms/image/transf/dimension=733x10000:format=png/path/s16925f0d51e7b5d4/image/ic6cf6f9445cc9d2a/version/1550517763/image.png

Геологічна будова Кримських гір

 

Кримські гори розміщені у помірному та субтропічному кліматичних поясах. Межею між ними є Головне пасмо. Характерні риси клімату території – достатньо високі температури та значна кількість опадів у горах. У зв’язку з розташуванням на півдні України Кримські гори одержують найбільшу в країні кількість сонячної радіації – 120–127 ккал/см². 60% припадає на пряму радіацію, особливо влітку, коли панує суха погода. Температура повітря змінюється залежно від висоти пасом. Якщо на Зовнішньому пасмі взимку –1 °С, то на Внутрішньому – –2 °С, а на Головному – –4 °С. Літні температури, відповідно, становлять +22 °С, +21 °С та +16 °С.

На Південному березі Криму, захищеному від вторгнення холодних повітряних мас із півночі, пересічні температури січня становлять +2‒+4 °С. Тут зимові зниження температури нижче 0 °С завдають значних збитків виноградникам. Улітку встановлюється спека з середньодобовою температурою +24 °С.

Опади у Кримські гори приносить західне перенесення. У зв’язку з максимальною висотою найбільш зволоженим є Головне пасмо, а рівень наближення до Атлантичного океану призводить до зменшення кількості опадів із заходу на схід Головного пасма від 1100 мм до 700 мм опадів на рік. Улітку бувають сильні зливи, часто випадає град. Узимку сніг лежить лише на яйлах. Менші за висотою Внутрішнє та Зовнішнє пасма одержують, відповідно, 500 мм і 400 мм опадів на рік. На Південному березі Криму спостерігають чітку сезонність у річному розподілі опадів. Узимку під час панування помірних повітряних мас випадає 300–550 мм опадів. Улітку, коли надходять тропічні повітряні маси, переважає суха спекотна погода.

Рослинність степового передгір'я представлена трав'яними південними асоціаціями, які майже повсюдно замінені сільськогосподарськими культурами. Основними ґрунтотвірними породами є лесоподібні й червоно-бурі пліоценові глини, що змінюються до півдня мергелями, вапняками, крейдами тощо.

 

https://image.jimcdn.com/app/cms/image/transf/dimension=733x10000:format=png/path/s16925f0d51e7b5d4/image/i89aebf0c10fa0e84/version/1550517797/image.png

Вертикальна поясність Кримських гір

 

У степовому передгір'ї сформувались ґрунти чорноземного типу. Серед них переважають чорноземи звичайні міцелярно-карбонатні. їх загальна площа 513,7 тис. га, зокрема в обробітку 230,8 тис. га. Гумусний шар глибиною до 40 см, який містить до 6% гумусу, має зернисто-грудочкувату структуру, лужну реакцію.

Дерново-карбонатні гірсько-лісостепові ґрунти мають профіль глибиною до 80 см з вмістом гумусу 2,5‒3,5%, рН ‒ 7,3‒7,8. Значна частина цих ґрунтів різного ступеня змитості.

У лісостеповому передгір'ї на схилах південної й південно-західної експозиції переважають сірі гірсько-лісостепові ґрунти, які сформувались на вапняках і глинистих сланцях під чагарниковою, трав'янистою рослинністю. Загальна товщина профілю цих ґрунтів 60‒80 см, гумусний шар 25‒30 см з умістом 3,5‒6,2% гумусу, реакція слабокисла, сума увібраних основ 27‒32 мг. - екв/100 г ґрунту.

У гірській лісовій зоні на висоті 300 м на північних схилах і в верхній частині південних схилів поширені буроземи. Загальна їх площа 40 тис. га, зокрема орних ‒ 9 тис. га. Більш виражений буроземний ґрунтоутворювальний процес у цій зоні на безкарбонатних породах ‒ глинистих сланцях, піщаниках та масивно-кристалічних відкладеннях. У таких ґрунтах видимі генетичні горизонти, карбонати не стикають по всьому профілю. На південній приморській смузі після знищення лісів під впливом трав'янистої рослинності зі зміною гідротермічних умов буроземи набули ознак остепніння. Вони зайняті переважно буковими лісами.

На Південному березі Криму під степовою та зрідженою деревною рослинністю сформувались коричневі ґрунти. Загальними ознаками цих ґрунтів є такі: вони утворились під рослинністю сухих лісів і кущів за умов напівсухих субтропіків, мають ущільнений перехідний горизонт, карбонатні або слабовилуговані.

Гумусовані ці ґрунти на глибину 25‒30 см, мають сірувато-коричневий колір. Коричневі ґрунти займають схили до 500 м над рівнем моря і тягнуться смугою шириною 6‒8 км. їх загальна площа 41,8 тис. га, зокрема в обробітку 7,2 тис. га. Ґрунти мають слабокислу реакцію не стикають по всьому профілю, вміст гумусу близько 6,5%.

У Передгірній зоні та на Південному березі Криму необхідно здійснювати противодно-ерозійні заходи. Всі ґрунти гірського Криму, особливо зрошувані, добре реагують на внесення органічних і мінеральних добрив, норми яких визначаються технологічними картами вирощування районованих культур.

 

 

3.7. Алювіальні ґрунти

3.7.1. Будова заплав

 

Заплава – частина річкової долини, яка періодично затоплюється повеневими або паводковими водами. Алювіальні грунти – це ті, які утворюються в заплавах рік, озер, у приморських дельтах рік тощо.

Заплаву мають практично всі ріки: що ріка більша, то ширша заплава, хоча бувають і винятки. В Україні – 1,4 млн га, з них 0,9 млн га – сільськогосподарські угіддя. Найбільше алювіальних ґрунтів у лісостепу. Заплава – найнижча і наймолодша тераса річкової долини. Територія заплави ділиться на три частини: прируслову, центральну та притерасну.

 

Схема будови заплави (за В.Р.Вільямсом): 1 – линва; 2 – прируслові дюни;

3 – область максимального накопичення піску; 4 – притерасні дюни; 5 – прируслова заплава;

6 – центральна заплава; 7 – водостік (тальвег) центральної заплави; 8 – притерасна заплава;

9 – притерасна річка

 

Прируслова заплава. Для неї характерні найвищі відмітки поверхні, найбільша швидкість води під час повені. Ширина її коливається від 20 м до декількох кілометрів; відкладається найбільший галечниково-піщаний алювій; у період межені грунтові води опускаються глибоко й не впливають на грунтоутворення; рослинність – збіднені ксерофітні, часто псамофітові луки, чагарники.

Центральна заплава – найширша, до декількох десятків кілометрів, поверхня дещо знижена порівняно з прирусловою частиною, швидкість води під час повені менша, тому відкладається алювій тонший, пилувато-суглинковий; грунтові води в період межені знаходяться неглибоко й охоплюють своїм впливом нижню частину профілю; рослинність – найпродуктивніші заливні луки.

Притерасна заплава – найвіддаленіша від русла, поверхня найнижча, швидкість повеневого потоку мінімальна, відкладається найтонкіший глинистий алювій; тривалість затоплення найбільша; у межень виклинюється грунтовий потік, що йде з водозбору, вода застоюється на поверхні – це основні причини заболочення території; рослинність – вологолюбна, часто болотна (осока, мохи, очерет тощо).

 

 

 

Головну роль грунтоутворення в заплавах відіграє повеневий процес – періодичне затоплення заплави повеневими водами після сніготанення, дощів. Другий складовий процес – алювіальний, тобто накопичення річкового алювію в результаті осідання на поверхню заплавних грунтів твердих часток з повеневих вод. Другий складовий процес – алювіальний, тобто накопичення річкового алювію в результаті осідання на поверхню заплавних грунтів твердих часток з повеневих вод. Алювій має різний характер, що залежить не тільки від частини заплави, в якій він відкладається, а й від розміщення уздовж течії річки. У верхній частині річки алювій найгрубіший, піщаний, у середній частині і далі вниз умови дренажу в заплаві погіршуються, зменшується швидкість потоку, зростають мінералізація вод, засолення грунтів, тенденція до заболочення.

Найголовніші особливості заплавного процесу грунтоутворення:

• формування акумулятивної, наносної кори вивітрювання за рахунок відкладання рухомих продуктів із усієї площі водозбору. В грунтах акумулюються глинисті часточки, гумус, СаСО3, Р, К, N, Fe, Mn тощо;

• заплавний водний режим під час періодичного затоплення поверхні й більш-менш постійній участі грунтових вод у ґрунтоутворенні;

• постійне омолодження грунтів у результаті систематичного залучення в грунтоутворення нових порцій алювію, воно йде одночасно з формуванням материнської породи, тому грунти часто слаборозвинені, зі слабо- диференційованим, шаруватим профілем;

• вирівняний тепловий режим завдяки високій обводненості грунтів: у жарких районах грунти прохолодніші, а в холодних – тепліші, ніж на навколишній території;

• переважання дернового процесу під час грунтоутворення, але можуть проявлятись також інші, як зональні, так й інтразональні процеси.

Найрозповсюдженіші три типи алювіальних грунтів: дернові, лугові, болотні. Їх поділ на підтипи залежить від зони. Нижче наведено класифікацію алювіальних грунтів, придатних для України (табл. 24).

 

Таблиця 24

Класифікація алювіальних ґрунтів

Тип

Підтип

Рід

Вид, підвид

Алювіальні

дернові

Типові

Опідзолені

Примітивні

Буроземні

Кислі

Насичені

Карбонатні

Шаруваті

Глейові

а) короткопрофільні

слаборозвинені

нормальні

потужні

б) за ступенем опідзолення

в) за ступенем оглеєння

Алювіальні

лугові

Типові

Опідзолені

Солонцюваті

Осолоділі

Буроземні

а) кислі

насичені

карбонатні

б) шаруваті

озалізнені

засолені

глейові

а, б, в – ті ж

г) за ступенем солонцюватості

д) за ступенем засолення

Алювіальні

болотні

Оторфовані

Лугово-болотні

Кислі

Насичені

Карбонатні

Солонцюваті

Солончакуваті

Осолоділі

а, б, в, г, д – ті ж

є) за потужністю Т:

мулувато-торф'яно-глейові

(<30 см)

мулувато-торф'яні (>30 см)

 

Алювіальні дернові ґрунти формуються під луговою, чагарниковою та лісовою рослинністю в прирусловій заплаві. Ґрунтові води, хоча й не знаходяться дуже глибоко, більшу частину року не впливають на ґрунтовий профіль, тому ці ґрунти сухі. Ознаки оглеєння слабкі або відсутні. Ґрунти слабогумусовані (1‒3%), більшістю сильно шаруваті, що за старою номенклатурою дозволило їх називати «заплавними шаруватими»; переважно малопотужні з невеликою ЄП (10‒15 мг-екв на 100 г ґрунту).

 

Профіль типового алювіального дернового ґрунту:

Нд – дернина, сіра або бурувато-сіра, потужністю 5‒7 см;

Н – потужністю 3‒20 см, гумусовий, сірий, шаруватий, найчастіше – піщаний ;

HP – перехідний, шаруватий;

Р – алювій різного гранскладу, шаруватий.

Профіль алювіального дернового ґрунту

 

 

Алювіальні лугові грунти утворились під трав'янистою луговою рослинністю в центральній заплаві. Будова профілю типового ґрунту:

 

Нд – дернина, потужністю 3‒5 см, щільна, багато коренів;

Н – гумусовий, потужністю 30‒50 см, темно-сірий, зернистий;

HPgl – перехідний, бурий, з плямами оглеєння;

PGl – шаруватий алювій, оглеєний, часто безструктурний, іноді з шарами торфу.

Алювіальні лугові грунти

 

 

Коренева система лугової рослинності інтенсивно оструктурює грунтову масу, тому стара назва цих грунтів "заплавні зернисті". Гумусу в них багато, до 8‒10%, ЄП – до 20‒30 мг-екв/100 г грунту.

Алювіальні болотні грунти

Алювіальні болотні грунти утворились у притерасних або старичних зниженнях. Для їх генезису характерна спільна дія болотного й алювіального грунтоутворення. Залежно від їх співвідношення, алювіальні болотні грунти діляться на лугово-болотні (сильно глейові, не мають Т) та оторфовані (мають шар Т). Оторфовані поділяються за потужністю та ступенем розкладу торфу. Типовий профіль: H(T)+HPGl+PGl. Болота, звичайно, низинного типу, гумусу від 5 до 20%, реакція кисла або слабокисла, ЄП різноманітна, містять мало Р і К, торф сильно замулений, у мінеральній частині профілю – іржаво-вохристі плями.

Заплавні грунти – одні з найцінніших складових земельного фонду будь-якої країни. Особливою родючістю відрізняються алювіальні лугові грунти. У природному стані вони зайняті продуктивними луками, пасовищами. Окремі ділянки розорюють для вирощування коренеплодів, картоплі, овочевих культур. Рекомендують для ефективного використання алювіальних ґрунтів такі заходи: поліпшення природних лугів і пасовищ, науково обгрунтоване внесення мінеральних добрив. Для захисту від берегової водної ерозії не допускається розорювання алювіальних ґрунтів за швидкості течії, що перевищує 0,2‒0,25 м/сек, а також ділянок, близьких до русла, місць виходу та входу повеневих вод у заплаву, грив, тальвегів, рекомендується насадження дерев'янисто-чагарникової рослинності вздовж берегів.

 

Заплава річки Жирак — Вікіпедія

Заплава річки Жирак

 

У заболоченій частині заплави потрібно регулювати водний режим, тривалість затоплення.

 

 

3.8. Ґрунтові карти і картограми, їх значення. Агровиробниче групування та бонітування ґрунтів

3.8.1. Поняття про ґрунтову карту і картограму

 

Ґрунтова карта містить досить об’ємну інформацію про просторове поширення ґрунтів та ґрунтотворних порід. Легенда карти містить інформацію про родючість ґрунтів, їх агрономічні властивості та придатність для вирощування окремих сільгоспкультур або, наприклад, лісових порід;  наявність і ступінь прояву процесів ерозії, осолонцювання та засолення ґрунтів; наявність перезволоження ґрунтів та його причини; основні напрямки використання ґрунтів та першочергові заходи щодо поліпшення та збереження їх родючості; гранулометричний (або як його інколи ще називають, механічний) склад ґрунтів та ґрунтотворних порід – пісок, супісок, суглинок або глина; геологічні породи, на яких сформовані ґрунти.

 

 

Geografiya_6_klas_Gilberg-153

Карта ґрунтів України

 

Ґрунтова карта – це топографічна основа з відображенням на ній ґрунтового покриву. Карти бувають:

• оглядові (масштаб 1: 1000000) – це схематичне зображення території, яке дає уявлення про поширення головних типів грунтів у природних зонах (карта грунтів світу, країни);

• дрібномасштабні (від 1: 1000000 до 1:300000) складаються для областей для планування сільськогосподарського виробництва, перспективної розробки меліоративних, лісогосподарських заходів тощо;

• середньомасштабні (від 1: 300000 до 1:100000) використовують для значних природних регіонів під час виконання будівельних робіт;

• великомасштабні (від 1:100000 до 1:10000) – це головний вид грунтових карт, робочі документи для планування та проведення агротехнічних та меліоративних робіт в межах господарств;

• детальні (1:5000 до 1:2000) для розв’язання спеціальних задач.

Знімання ґрунтового покриву здійснюється в такій послідовності:    

1) планування польових досліджень;

2) закладання грунтових розрізів;

3) вивчення горизонтів ґрунтового профілю і визначення типу грунту;

4) відбір зразків грунту для лабораторних аналізів;

5) встановлення меж грунтових контурів, складання польової карти грунтів.

Вивчення та картографування грунтів базується на генетичних принципах, а тому на ґрунтовій карті виділяють всі генетичні підрозділи та їх площинне розташування.  На кожній карті вказують умови розташування за рельєфом кожної ґрунтової одиниці, тип і ступінь зволоження, гранулометричний склад, ступінь мінералізації, а в степових районах ‒ тип і ступінь засолення, солонцюватість, еродованість грунтів. До карти додають нарис, в якому оцінюють умови формування грунтів, характер антропогенного впливу. Нарис супроводжується результатами лабораторних аналізів.

Картограми – допоміжні картографічні документи. Їх призначення – розшифрування будь-якої однієї ознаки або властивості ґрунту. Найпоширеніші картограми агрохімічні (кислотні, вмісту фосфору, калію, азоту).

 

 

Картограма просторового розподілу гумусу

у ґрунтах Херсонської області

 

 

Агрохімічна картограма вмісту гумусу та обмінної кислотності

 

Для складання картограм відбирають спеціальні та змішані зразки орного шару грунту з розрахунку один на 10 га. Під час детального обстеження зразки відбирають погектарно, доводять до повітряно-сухого стану і відправляють на аналізи в лабораторію. Потім виставляють результати аналізу на плані в місці відбору зразка і виділяють кольорами контури, в межах яких кожен має свій показник. Отримують наочне уявлення про площі грунтів різного ступеня забезпеченості елементами живлення та кислотності (лужності). Показники картограм використовують для складання схем удобрення полів та проведення вапнування.

Набір картограм непостійний. Він залежить від того, які властивості або ознаки ґрунтів мають найбільше практичне значення або вимагають зміни. Обов’язковою частиною кожної карти або картограми є нарис, в якому подається розшифровка умовних позначень у вигляді індексів, забарвлення, а також вказані гранулометричні склади грунтів, положення їх відносно рельєфу, грунтотворні породи та площа.

 

 

 

Агровиробниче групування ґрунтів – це об'єднання видів і різновидів ґрунтів у більші агровиробничі групи за спільністю агрономічних властивостей, близькістю екологічних умов, якісними особливостями та родючістю, однотиповістю необхідних агротехнічних та меліоративних заходів.

Загальнодержавне групування проводять для характеристики і обліку якості земель за схожістю агрономічних властивостей та особливостей ґрунтів, враховуючи провінційні екологічні умови.

Регіональний комплекс агровиробничих групувань грунтів має важливе значення для правильного розміщення культур, запровадження сівозмін і системи добрив.

Господарське агровиробниче групування грунтів є формою агрономічної інтерпретації і узагальнення великомасштабних ґрунтових досліджень на територіях конкретних господарств.

Агровиробниче групування ґрунтів проводять окремо по немеліорованих, зрошуваних і осушених землях. Основними ознаками обʼєднання ґрунтових різновидів у агровиробничі групи є :

• належність до однієї природно-сільськогосподарської провінції або гірської області;

• генетична близькість ґрунтів, що виражається у подібності будови профілю, ґрунтоутворювальних  порід і механічного складу, основних фізичних властивостей ґрунтів, їх водного, повітряного і теплового режимів, хімічних властивостей і забезпеченості поживними речовинами;

• рельєф, в умовах якого залягають ґрунти;

• ступінь однорідності ґрунтових контурів, їх розміри і конфігурація;

• однотипність і однорідність показників найсуттєвіших фізичних і хімічних властивостей, які знижують родючість ґрунтів (засоленість, еродованість, засміченість камінням та ін. ).

Під час об’єднання ґрунтових різновидів у групи враховують, у першу чергу, ті властивості, які впливають на якість ґрунту і порівняно мало змінюються з часом. До морфологічних показників, що відображають відмінності у родючості ґрунтів належать: потужність гумусового і торфового горизонтів; ступінь еродованості ґрунту; характер, ступінь і глибина оглеєння; глибина накопичення водорозчинних солей, карбонатів або гіпсу.

До фізичних і хімічних показників, які використовують для об’єднання ґрунтових різновидів, належать: вміст і запаси гумусу; механічний склад ґрунту; гідролітична кислотність; насиченість основами; ступінь засолення; вміст поглинутого натрію.

Набір властивостей розрізняють залежно від природно- сільськогосподарської зони і провінції. До однієї групи ґрунтів належать ґрунтові різновиди, що розрізняються не більш ніж на 20‒25% у показнику властивості, обраної як критерій під час формування агрогруп.

Під час агровиробничого групування зрошуваних земель з-поміж головних чинників додатково враховують давність зрошення, водозабезпеченість з виділенням земель регулярно зрошуваних, умовно зрошуваних і зрошуваних дощувальними установками, а також тренованість зрошуваних земель колекторно-дренажною мережею.

Під час агровиробничого групування осушених земель виділяють землі, осушені закритим дренажем і відкритими каналами, а також землі з двобічним регулюванням водного режиму.

Кожна агровиробнича група ґрунтів має відповідну назву і шифр, як наприклад:

• 18г – дерново-підзолисті глеюваті легкосуглинкові;

• 41г – чорноземи опідзолені легкосуглинкові

 

 

 

Бонітування ґрунтів – це порівняльне оцінювання якості ґрунтів за їх основними природними властивостями, які мають сталий характер і суттєво впливають на врожайність сільськогосподарських культур, вирощуваних у конкретних природно-кліматичних умовах. Бонітування ґрунтів проводять за 100-бальною шкалою. Вищим балом оцінюють ґрунти з кращими властивостями, які мають найбільшу природну продуктивність.

 

Дані бонітування ґрунтів є складовою частиною державного земельного кадастру та основою проведення економічного оцінювання сільсько­господарських угідь, і враховуються під час визначення екологічної придатності ґрунтів для вирощування сільськогосподарських культур, а також втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва.

Бонітування ґрунтів на землях сільськогосподарського призначення проводять не рідше одиного разу на сім років.

Суцільні роботи з бонітування ґрунтів на землях сільськогосподарського призначення в Україні вперше проведені у 1993 році. За результатами першого туру великомасштабних обстежень ґрунтів України було виявлено близько 5-и тис. ґрунтових відмін. Було здійснено агровиробниче групування ґрунтів, що базується на уніфікації ознак і стандартному кодуванні агровиробничих груп та їхніх підрозділів. Об’єднані в номенклатурний список агрогрупи ґрунтів (загальна кількість 222 одиниці) покладено в основу бонітування ґрунтів. Отримані показники використано під час грошового оцінювання земель сільсько­господарського призначення.

Бали бонітування ґрунтів за природними ознаками і за урожайністю сільськогосподарських культур на цих ґрунтах визначають за формулою:

 

де Б – бал бонітету ґрунту; У – значення ознаки ґрунту, бал якої визначається; У100 – значення ознаки ґрунту, прийнятої за 100 балів

 

Вирахування балів бонітету можна провести за принципом замкнутої або розімкнутої шкали.

Якщо за 100 балів прийнято оптимальне значення ознаки найродючішого ґрунту під час бонітування за природними властивостями або максимальну урожайність сільськогосподарських культур, то отримують замкнуту шкалу бонітування.

У випадку розімкнутої шкали за 100 балів приймають значення ознаки або величину урожайності ґрунту, який має найбільшу питому вагу у цьому регіоні (в структурі ґрунтового покриву природно- сільськогосподарського району).

Наприклад, еталоном для ґрунтів Західної України є чорнозем типовий важкосуглинковий, який поширений у Тернопільській області.

Роботи з бонітування ґрунтів проводять у такій послідовності:

• уточнення природно-сільськогосподарського районування земельного фонду;

• складання списку агровиробничих груп ґрунтів;

• агроекологічне обґрунтування розміщення культур;

• збір та аналіз даних про властивості ґрунтів;

• вибір еталонних ґрунтів для природно – сільськогосподарських районів і зон вирощування культур;

• розробка шкал бонітування ґрунтів.

Для розрахунку шкал загального бонітування використовують такі основні показники:

• валові запаси гумусу в метровому шарі ґрунту, m/га;

• максимально можливі запаси продуктивної вологи у метровому шарі ґрунту, мм;

• вміст рухомих форм азоту, фосфору, калію в орному ( 0 – 30 см) шарі ґрунту, кг/m.

Бонітування ґрунтів у системі земельного кадастру є науковою основою раціонального і високопродуктивного використання земельних ресурсів країни, підвищення родючості ґрунтів і врожайності сільськогосподарських культур.

Показники бонітування ґрунтів забезпечують планові органи і сільськогосподарські підприємства необхідною інформацією про землю як головний засіб виробництва у сільському господарстві. Ці дані потрібні для науково обґрунтованого визначення плати за землю, планування, організації, розміщення і спеціалізації сільського господарства, оцінювання результатів виробничої діяльності сільськогосподарських підприємств, удосконалення системи господарсько-договірних відносин, державних і ринкових цін на сільськогосподарську продукцію, матеріально-технічне постачання, оподаткування, кредитування тощо.

Так, наприклад, середньозважений бонітет ґрунтів використовують під час розподілу паїв, використання мінеральних добрив та ін.

Важливе значення має бонітування ґрунтів і для охорони ґрунтового покриву від ерозії, заболочування, вторинного засолення та забруднення ґрунтів під дією техногенних чинників.

 

 

 

Питання самоконтролю

 

1. Поняття про генотип ґрунту.

2. Яка основна таксономічна одиниця обліку якості земель?

3. Хто розробив першу наукову класифікацію ґрунтів?

4. Основи наукової класифікації ґрунтів.

5. Назвати основні типи ґрунтів в Україні.

6. Що таке розряд ґрунту?

7. Як називається ареал, що складається з одного або двох зональних типів грунтів і супутніх йому інтразональних грунтів?

8. Що таке вертикальна зональність?

9. Назвати області, які охоплює зона Полісся.

10. Назвати основні ґрунтоутворювальні породи зони Полісся.

11. Суть підзолистого процесу ґрунтоутворення.

12. Морфологічні особливості будови профілю підзолистих ґрунтів.

13. Суть дернового процесу ґрунтоутворення.

14. Назвіть будову цілинного дерново-підзолистого грунту.

15. Заходи поліпшення дерново-підзолистих ґрунтів.

16. Використання болотних ґрунтів.

17. Умови утворення сірих лісових ґрунтів.

18. Основні ґрунтоутворювальні породи Лісостепової зони України.

19. Будова профілю цілинного сірого лісового ґрунту?

20. Які підтипи чорноземів зустрічаються в Лісостеповій зоні?

21. Яка будова профілю типових чорноземів?

22. Які природні умови сприяли утворенню чорноземів опідзолених?

23. З’ясуйте особливості вилугуваних чорноземів.

24. Які причини агрофізичної деградації чорноземів?

25. Яке ґрунтоутворення поширене в степу?

26. Обґрунтуйте відмінності між чорноземом типовим та звичайним.

27. Морфологічна характеристика південного чорнозему.

28. Заходи поліпшення чорноземних ґрунтів.

29. Назвіть три підтипи каштанових ґрунтів.

30. Де знаходиться зона сухого Степу?

31. Які природні умови утворення каштанових ґрунтів?

32. Яка будова профілю каштанових ґрунтів?

33. Які властивості мають каштанові ґрунти? Проведіть їхню класифікацію.

34. Вказати заходи щодо підвищення родючості каштанових ґрунтів.

35. Причини накопичення шкідливих солей у верхніх горизонтах ґрунту.

36. Назвіть характерну закономірність солончаків щодо будови ґрунту.

37. Де утворюються автоморфні солончаки?

38. Як називається процес грунтоутворення солончаків?

39. Назвіть особливості солонців.

40. Назвати заходи поліпшення солонців.

41. Визначте поняття солоді.

42. Які ґрунти переважають у гірсько-лісовому поясі Карпат?

43. Який головний процес ґрунтоутворення Карпат?

44. Який вид ґрунту, якщо скельна порода залягає на глибині 35 см?

45. Охарактеризуйте дерново-карбонатні гірсько-лісостепові грунти.

46. Як називається найвіддаленіша від русла заплава та її характеристика?

47. Розкрийте генезис алювіальних дернових ґрунтів.

48. Охарактеризуйте сільськогосподарське використання заплавних ґрунтів.

49. Що таке карта ґрунтів? Масштаби карт.

50. Розкрийте поняття «ґрунтова карта».

51. Для чого складають картограми?

52. Етапи ґрунтового дослідження.

53. Вкажіть етапи складання картограм.

54. Означте обов’язкову частину картограми.

55. Що таке агровиробниче групування ґрунтів?

56. Основні ознаки об’єднання ґрунтових різновидів у агровиробничі групи ґрунтів.

57. Назвіть морфологічні показники, що відображають відмінності у родючості ґрунтів.

58. Що таке бонітування ґрунтів?

 

ВІДЕОЛЕКЦІЇ З GIS http://ibhb.chnu.edu.ua/dpt/soilscience/korisni-materiali/videolektsiyi-z-gis

 

Попередня тема

На початок